Презентація "Письменники запоріжжя. Павло Вольвач"

Урок літератури рідного краю. Павло Вольвач

Талановитий письменник, яскрава особистість Павло Вольвач у свій час боровся з важкою хворобою. Йому видалили пухлину на шиї, виявивши саркому. Але Павлові все ж вдалося перемогти хворобу. Його роман «Кляса» — про життя «східняків». Він і сам східняк, народився у Запоріжжі. Як відзначали літературні критики, Павло Вольвач на початку ХХІ століття відкрив у літературі світ мешканця індустріального Сходу України.

Народився у 1963 році в Запоріжжі. Як жартує, першу поетичну книжку видав у тому віці, коли більшість поетів або благополучно спивається, або йде в депутати, або відкриває власні фірми з продажу пилосмоків. Був слюсарем, ливарником, сапером, зв'язківцем, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, вантажником, бутлеґером, безробітним, карикатуристом, журналістом-телевізійником. Павло Вольвач

Зрештою, став письменником. Автор 8 поетичних книг ("Марґінес",1996, "Південний Схід", 2002, "Триб", 2009, "Вірші на розі", 2010, "Впоперек діб", 2011, та ін.) та роману "Кляса". Як стверджує, в основі власного як прозового, так і поетичного світу лежить "метафора жорсткої реальності", або, іншими словами - "живе життя". Мешкає в Києві. Член Українського відділення ПЕН-центру.

Жанр:— Романи, новели та оповідання— Молодіжне— Роман-життєпис. Місце - пролетарське Запоріжжя, Другий Шевченківський мікрорайон. Час - кінець вісімдесятих, дивна суміш свободи й несвободи. Людина - його кличуть Павло, Паша, Пашок, як іноді каже найкращий друг Єгор, Павличко. Він чекає... Чекає, що його "життя на 140 рублів", які платять у художній майстерні заводу, колись зміниться. Але як це зробити, Пашок не знає. Місце, час і людина разом - герої роману "Кляса" Павла Вольвача, сильної і правдивої оповіді про життя індустріального міста. Це те, що варто читати...

Знайшла свій блокнот із записами вражень, зроблених на Львівському Форумі видавців-2010. Був тоді у кав’ярні «Кабінет» вечір з Павлом Вольвачем. «Я не підтримую сприйняття поета як трагічної постаті, — сказав тоді Павло, навіть пожартував, згадавши Єсеніна: — «Я пригвожден к трактирной стойке…»… Та в бібліотеку! Читати, вчитись». Його запитали, чому після роману «Кляса» він більше не пише прози? Відповів так: після тривалої перерви знову «пішли вірші». На що відомий поет Тарас Федюк зауважив: «Якщо йдуть вірші, не полохай прозою». Однак Павло пообіцяв невдовзі засісти за роман. «Я не розділяю себе і героя, — сказав письменник. — Сюжетом наступного роману буде саме життя, а його «гарячою точкою» — сам автор». (Галина Вдовиченко, журналіст)

Жанр:— Проза— Міське— Авторська проза В романі Вольвач лишається дослідником середовища, місця, миті. Миті, в котрій сконденсовано життя, а за буденними подіями й деталями криються глибинні сенси та нервові вузли. Головний герой живе в одному офісі, працює в іншому, мріє про відрядження до ще одного, закордонного, офісу, бо це вже так близько до мети: до невимовної, примарної мети, яка не має нічого спільного з офісами, але залежна від них. Формально – це роман про одну з радіостанцій (а точніше – про її офіси), про одну з тисяч систем, зациклених на собі. Але насамперед це роман про людину, яка визирає через перегородку в ньюз-румі, щоб краще роздивитися місто, країну, світ; усе це велике, розхристане й парадоксальне життя має присмак гіпсокартону, а важливість його вимірюється єдиним критерієм: воно або звучить в ефірі, або ні.

Події в романі відбуваються в часи «ліхіх 90-тих» у Запоріжжі, яке тоді було справжнім «совковим» містом. Я, як людина, яка не застала ці часи у дорослому віці, відчувала протягом усієї історії дух цілої епохи. Головний герой Пашок є прикладом людини, яка тонко відчуває світ, хоч і такий бридкий, яким він був у Запоріжжі в дев’яності. Герой виріс серед простого люду, але, зокрема через свою розвинену чутливість, має талант творити поезію.

Уривок з роману «КЛЯСА» Наркоманів на районі повно. Ларочкін, Міша Циган, Абрек, Мердич, Сорока, Женя Жміль, Рудик, Ювелір — море. Наркомани, як правило, не п’ють і вічно кудись поспішають зграйкою заклопотаних хортів. А куди спішити? Всі дороги їхні все рівно сходяться або на ДД, або на Капустянці. ДД — посьолок такий, аж під Запоріжжям-Лівим, його з мікрорайону майже не видно, тільки ліс опор електропередач чорніє на горизонті і заштриховує півнеба. Незвична абревіатура розшифровується як «Дніпро — Донбас», з Дніпрогесу біжить по дротах струм в Донецький басейн, через те й «ДД». Дедевська «ширка», опій, біжить по наркоманських венах.(…) Після гордіївської смерті навіть Єгорові батьки почали пильніше придивлятися до сина, чий триб життя, як раніше здавалося Пашкові, їх майже не обходив. «У нас мама і брат — в положиловці, а ми з папіком — отріцаловка», — казав Єгор сміючись. Батько у нього старший майстер на «Іскрі», а мати інженер, так що за мікрорайонськими табелями про ранги можуть вважатися інтелігенцією. Правда, цьому соціальному статусу дещо не відповідає буряковий колір фізії старого Єгорова та — іноді — вмащене в побілку плече піджака. Пашок випивав недавно з єгорівським «папіком» за виноградником під «п’яним домом». Випивав і переконував, що поняття не має, де Єгор пропадає цілими днями й звідки приходить без алкогольного віддиху, але з червоними скляними очима.

(…) Якихось особливих незручностей наркомани Пашку не приносять. Хіба материну миску, в якій вони вижарювали «зеркало» в нього на кухні, пустив їх якось Пашок, так і не вдалося повністю віддраяти від брунатного накипу. Та ще вночі будить його іноді Вадік Хмирь з Вагонки, котрий, одружившись, живе тепер в Пашковому будинку.— Алла! — кричить Хмирь під балконом. — Ангідрид я дістав. А ацетон єсть, Алла?Кричить він саме тоді, коли Павло якраз починає провалюватись у сон — якась чуйка у Хмиря. Хоча його присутність у дворі є Пашкові корисною, через Хмиря на Пашка менше уваги звертають. Хмирева жінка Алла, сестра Колі Чайника, теж наркоманка. В наркомани йдуть цілими родинами. Є вже й династії — старший брат, менший.«Козли», — часто думає Пашок про наркоманів. Ну хіба не нікчема той тип, що приїздив з Тольою Кришталем — замість шнурків білизняні мотузки, опухлий якийсь. Іншого разу Пашку їх шкода. Просто не повезло пацанам. Не кращі від них, навіть гірші, живуть собі, дітей чукикають, а цих щось їсть зсередини, палить і жене на ДД, до «індєйців», як наркомани називають циган. Може, це такий замінник духовних пошуків — двиганина їхня, ерзац метань і пристрастей?

Які думки виникають після прочитання уривку роману «Кляса»?Чи вважаєте ви таку тему актуальною сьогодні?Яке, на вашу думку, має бути продовження роману?

Домашнє завдання: Підготувати факти з життя та творчості Ніни Бічуї. Прочитати «»Шпага славка Беркути»