Презентація "Поезія Василя Симоненка"

Поезія Василя Симоненка

Де зараз ви, кати мого народу?Де зараз ви, кати мого народу?Де велич ваша, сила ваша де?На ясні зорі і на тихі води. Вже чорна ваша злоба не впаде. Народ росте, і множиться, і дієБез ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодієЙого жорстока й лагідна душа. Народ мій є! Народ мій завжди буде!Ніхто не перекреслить мій народ!Пощезнуть всі перевертні й приблуди,І орди завойовників-заброд!Ви, байстрюки катів осатанілих,Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах. Козацька кров пульсує і гуде!

Моя мова. Все в тобі з'єдналося, злилося —Як і поміститися в одній! —Шепіт зачарований колосся,Поклик із катами на двобій. Ти даєш поету дужі крила,Що підносять правду в вишину,Вченому ти лагідно відкрила. Мудрості людської глибину.І тобі рости й не в'януть зроду,Квітувать в поемах і віршах,Бо в тобі — великого народу. Ніжна і замріяна душа.

Є тисячі доріг, мільйони вузьких стежинок...Є тисячі доріг, мільйони вузьких стежинок,Є тисячі ланів, але один лиш мій.І що мені робить, коли малий зажинок. Судилося почать на ниві нерясній?Чи викинути серп і йти байдикувати,Чи долю проклясти за лютий недорідІ до сусід пристать наймитувати. За пару постолів і шкварку на обід?Коли б я міг забуть убоге рідне поле,За шмат ції землі мені б усе дали... До того ж і стерня ніколи ніг не коле. Тим, хто взува холуйські постоли. Та мушу я іти на рідне поле босим,І мучити себе й ледачого серпа,І падати з утоми на покоси,І спать, обнявши власного снопа. Бо нива це — моя! Тут я почну зажинок,Бо кращий урожай не жде мене ніде,Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок. Мене на ниву батьківську веде...

УкраїніКоли крізь розпач випнуться надіїІ загудуть на вітрі степовім,Я тоді твоїм ім'ям радіюІ сумую іменем твоїм. Коли грозує далеч неокрая. У передгроззі дикім і німім,Я твоїм ім'ям благословляю,Проклинаю іменем твоїм. Коли мечами злоба небо краєІ крушить твою вроду вікову,Я тоді з твоїм ім'ям вмираюІ в твоєму імені живу!

Є в коханні і будні, і свята...Є в коханні і будні, і свята,Є у ньому і радість, і жаль,Бо не можна життя заховати. За рожевих ілюзій вуаль.І з тобою було б нам гірко,Обіймав би нас часто сум,І, бувало б, темніла зірка. У тумані тривожних дум. Але певен, що жодного разу. У вагання і сумнівів час. Дріб'язкові хмарки образи. Не закрили б сонце від нас. Бо тебе і мене б судила. Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила,Оновляла їх знов і знов. У мою б увірвалася мову,Щоб сказати в тривожну мить:— Ненаглядна, злюща, чудова,Я без тебе не можу жить!..

Лебеді материнства. Мріють крилами з туману лебеді рожеві,Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибу казка сивими очима,Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,Опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили криками півні,Танцювали лебеді в хаті на стіні. Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,Лоскотали марево золотим сузір'ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмільні смеркання мавки чорноброві

Лебеді материнства. Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зеленіХлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину,Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата,Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати. Очі материнські і білява хата.І якщо впадеш ти на чужому полі,Прийдуть з України верби і тополі,Стануть над тобою, листям затріпочуть,Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину,Вибрати не можна тільки Батьківщину.