Презентація проєкту "Подорож крізь віки"

Презентація проєкту «Подорож крізь віки» Підготувала учитель – методист С. І. Дворнік

Тема: «Творці культури рідного краю крізь призму роману Ю. Яновського «Майстер корабля»» . Мета : допомогти студентам нестандартно вивчити культуру рідного краю крізь призму роману Ю.Яновського «Майстер корабля» , розвивати навички роботи з інформацією, її аналізом та структуруванням, вміння розробляти проєкт від ідеї до презентації продукту. Вид проєкту: пошуково- дослідницький, міжпредметний. Ресурси : інформаційні (мережа, посібники) . Презентація продукту. Проєкт «Подорож крізь віки»

У літописі нашої держави золотими літерами навічно вписано імена знакових постатей, чий творчий доробок відіграв визначну роль у розвитку культури Полтавщини та України.

?

«Неси мене, часе, назад. … Мене кличе заобрійна синь». Ю.І.Яновський

«Біля моря добре думається, і звичайні слова набирають таємного й великого змісту». Ю.Яновський

Маруся Чурай * — полтавка, ім’я якої оповите легендами. За переказами, Маруся Чурай була надзвичайно красивою дівчиною та мала чарівний голос. Вона складала пісні майже постійно і з різних приводів, часто навіть у розмові висловлювала думки у віршованій формі. Марусі Чурай приписують авторство багатьох пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори» та ін. За однією з версій Маруся Чурай народилася у Полтаві в 1625 році. Будинок, де жила Маруся Чурай стояв на березі Ворскли, неподалік того місця, де нині знаходиться Хрестовоздвиженський монастир. Батько Марусі, козацький сотник Гордій Чурай, був людиною чесною і хороброю, користувався повагою серед полтавців. Він неодноравов приймав участь у походах проти польської шляхти. Потрапивши під час бою під Кумейками у полон, Гордій Чурай разом з іншою козацькою старшиною був відправлений до Варшави, де згодом його стратили. До наших днів народні перекази донесли історію нещасного кохання Марусі Чурай. У чарівну дівчину палко закохався молодий козак Іван Іскра, проте Маруся була закохана у сина хорунжого Полтавського полку — красеня Гриця Бобренка. Втім, мати Гриця, яка мала великий вплив на хлопця, була проти одруження Гриця і Марусі, сватаючи сина до племінниці полковника Мартина Пушкаря Галі Вишняк. Коли у 1648 році почалася визвольна війна, Гриць Бобренко та Іван Іскра у складі Полтавського полку відправилися на бортьбу з польськими поневолювачами. Через кілька місяців Маруся Чурай дізналася, що під час тимчасового перемир’я її коханий Гриць одружився з Галею. У відчаї Маруся намагалася покінчити життя самогубством, кинувшись з греблі у Ворсклу, але її врятував Іван Іскра, який випадково проходив поблизу. Одного разу дівчина зустріла Гриця разом з молодою дружиною на вечорницях, влаштованих подругою Марусі і жага помсти сколихнула серце зрадженої дівчини. Вона отруїла Гриця. Суд приговорив Марусю Чурай до смертної кари, проте вона була амністована універсалом гетьмана Богдана Хмельницького, який за кілька хвилин до страти привіз Іван Іскра. Наказ містив такий текст: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Про останній рік життя Марусі Чурай мало відомо. За однією з версій дівчина задля покути подалася на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році до Полтави, померла від сухот. За іншою версією Маруся Чурай стала черницею в одному з монастирів Московщини. * Маруся Чурай — псевдонім, справжне ім’я поетеси — Марина Гордіївна Чурай Роман «Майстер корабля” написаний відчайдушним романти­ком, залюбленим у море, життя, людей, письменником, що вміє “горіти” над твором. Тут утверджується “романтика вітаїзму”, непереможне життєлюбство, до якого закликав у статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя.

Маруся Чурай * — полтавка, ім’я якої оповите легендами. За переказами, Маруся Чурай була надзвичайно красивою дівчиною та мала чарівний голос. Вона складала пісні майже постійно і з різних приводів, часто навіть у розмові висловлювала думки у віршованій формі. Марусі Чурай приписують авторство багатьох пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори» та ін. За однією з версій Маруся Чурай народилася у Полтаві в 1625 році. Будинок, де жила Маруся Чурай стояв на березі Ворскли, неподалік того місця, де нині знаходиться Хрестовоздвиженський монастир. Батько Марусі, козацький сотник Гордій Чурай, був людиною чесною і хороброю, користувався повагою серед полтавців. Він неодноравов приймав участь у походах проти польської шляхти. Потрапивши під час бою під Кумейками у полон, Гордій Чурай разом з іншою козацькою старшиною був відправлений до Варшави, де згодом його стратили. До наших днів народні перекази донесли історію нещасного кохання Марусі Чурай. У чарівну дівчину палко закохався молодий козак Іван Іскра, проте Маруся була закохана у сина хорунжого Полтавського полку — красеня Гриця Бобренка. Втім, мати Гриця, яка мала великий вплив на хлопця, була проти одруження Гриця і Марусі, сватаючи сина до племінниці полковника Мартина Пушкаря Галі Вишняк. Коли у 1648 році почалася визвольна війна, Гриць Бобренко та Іван Іскра у складі Полтавського полку відправилися на бортьбу з польськими поневолювачами. Через кілька місяців Маруся Чурай дізналася, що під час тимчасового перемир’я її коханий Гриць одружився з Галею. У відчаї Маруся намагалася покінчити життя самогубством, кинувшись з греблі у Ворсклу, але її врятував Іван Іскра, який випадково проходив поблизу. Одного разу дівчина зустріла Гриця разом з молодою дружиною на вечорницях, влаштованих подругою Марусі і жага помсти сколихнула серце зрадженої дівчини. Вона отруїла Гриця. Суд приговорив Марусю Чурай до смертної кари, проте вона була амністована універсалом гетьмана Богдана Хмельницького, який за кілька хвилин до страти привіз Іван Іскра. Наказ містив такий текст: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Про останній рік життя Марусі Чурай мало відомо. За однією з версій дівчина задля покути подалася на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році до Полтави, померла від сухот. За іншою версією Маруся Чурай стала черницею в одному з монастирів Московщини. * Маруся Чурай — псевдонім, справжне ім’я поетеси — Марина Гордіївна Чурай В основі роману — власний досвід роботи письменника на Одеській кіно­студії в 1925-1927 рр. та його співпраця з В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сам Юрій Яновський, Сев — режисер О. Дов­женко, Професор — художник, знавець старовини, професор В. Кричевський, Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику), Тайах — відома балери­на Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському, Богдан — актор Григорій Гричер, Місто — портова Одеса, тодішній «Голлі­вуд на березі Чорного моря».

Маруся Чурай * — полтавка, ім’я якої оповите легендами. За переказами, Маруся Чурай була надзвичайно красивою дівчиною та мала чарівний голос. Вона складала пісні майже постійно і з різних приводів, часто навіть у розмові висловлювала думки у віршованій формі. Марусі Чурай приписують авторство багатьох пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори» та ін. За однією з версій Маруся Чурай народилася у Полтаві в 1625 році. Будинок, де жила Маруся Чурай стояв на березі Ворскли, неподалік того місця, де нині знаходиться Хрестовоздвиженський монастир. Батько Марусі, козацький сотник Гордій Чурай, був людиною чесною і хороброю, користувався повагою серед полтавців. Він неодноравов приймав участь у походах проти польської шляхти. Потрапивши під час бою під Кумейками у полон, Гордій Чурай разом з іншою козацькою старшиною був відправлений до Варшави, де згодом його стратили. До наших днів народні перекази донесли історію нещасного кохання Марусі Чурай. У чарівну дівчину палко закохався молодий козак Іван Іскра, проте Маруся була закохана у сина хорунжого Полтавського полку — красеня Гриця Бобренка. Втім, мати Гриця, яка мала великий вплив на хлопця, була проти одруження Гриця і Марусі, сватаючи сина до племінниці полковника Мартина Пушкаря Галі Вишняк. Коли у 1648 році почалася визвольна війна, Гриць Бобренко та Іван Іскра у складі Полтавського полку відправилися на бортьбу з польськими поневолювачами. Через кілька місяців Маруся Чурай дізналася, що під час тимчасового перемир’я її коханий Гриць одружився з Галею. У відчаї Маруся намагалася покінчити життя самогубством, кинувшись з греблі у Ворсклу, але її врятував Іван Іскра, який випадково проходив поблизу. Одного разу дівчина зустріла Гриця разом з молодою дружиною на вечорницях, влаштованих подругою Марусі і жага помсти сколихнула серце зрадженої дівчини. Вона отруїла Гриця. Суд приговорив Марусю Чурай до смертної кари, проте вона була амністована універсалом гетьмана Богдана Хмельницького, який за кілька хвилин до страти привіз Іван Іскра. Наказ містив такий текст: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Про останній рік життя Марусі Чурай мало відомо. За однією з версій дівчина задля покути подалася на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році до Полтави, померла від сухот. За іншою версією Маруся Чурай стала черницею в одному з монастирів Московщини. * Маруся Чурай — псевдонім, справжне ім’я поетеси — Марина Гордіївна Чурай . «Голлівуд на березі Чорного моря». У середині двадцятих років Одеську кінофабрику назвав у своїх нарисах Юрій Яновський. І для цього жарту були підстави – хоча Одеська кінофабрика, де він працював головним редактором, а Павло Нечес – директором, конкурувати з Голлівудом не могла, на таке порівняння заслуговувала. До кінця двадцятих вона випускала до 30 фільмів у рік і була притягальним місцем для сценаристів, режисерів, акторів, втягнула в свою орбіту багатьох відомих людей. Зокрема, режисера і новатора театру Леся Курбаса (щоправда, ненадовго), визнаного митця й архітектора Василя Кричевського, скульптора Івана Кавалерідзе, художника-карикатуриста Олександра Довженка, чия кінокар’єра стартувала саме в Одесі. 

Маруся Чурай * — полтавка, ім’я якої оповите легендами. За переказами, Маруся Чурай була надзвичайно красивою дівчиною та мала чарівний голос. Вона складала пісні майже постійно і з різних приводів, часто навіть у розмові висловлювала думки у віршованій формі. Марусі Чурай приписують авторство багатьох пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори» та ін. За однією з версій Маруся Чурай народилася у Полтаві в 1625 році. Будинок, де жила Маруся Чурай стояв на березі Ворскли, неподалік того місця, де нині знаходиться Хрестовоздвиженський монастир. Батько Марусі, козацький сотник Гордій Чурай, був людиною чесною і хороброю, користувався повагою серед полтавців. Він неодноравов приймав участь у походах проти польської шляхти. Потрапивши під час бою під Кумейками у полон, Гордій Чурай разом з іншою козацькою старшиною був відправлений до Варшави, де згодом його стратили. До наших днів народні перекази донесли історію нещасного кохання Марусі Чурай. У чарівну дівчину палко закохався молодий козак Іван Іскра, проте Маруся була закохана у сина хорунжого Полтавського полку — красеня Гриця Бобренка. Втім, мати Гриця, яка мала великий вплив на хлопця, була проти одруження Гриця і Марусі, сватаючи сина до племінниці полковника Мартина Пушкаря Галі Вишняк. Коли у 1648 році почалася визвольна війна, Гриць Бобренко та Іван Іскра у складі Полтавського полку відправилися на бортьбу з польськими поневолювачами. Через кілька місяців Маруся Чурай дізналася, що під час тимчасового перемир’я її коханий Гриць одружився з Галею. У відчаї Маруся намагалася покінчити життя самогубством, кинувшись з греблі у Ворсклу, але її врятував Іван Іскра, який випадково проходив поблизу. Одного разу дівчина зустріла Гриця разом з молодою дружиною на вечорницях, влаштованих подругою Марусі і жага помсти сколихнула серце зрадженої дівчини. Вона отруїла Гриця. Суд приговорив Марусю Чурай до смертної кари, проте вона була амністована універсалом гетьмана Богдана Хмельницького, який за кілька хвилин до страти привіз Іван Іскра. Наказ містив такий текст: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Про останній рік життя Марусі Чурай мало відомо. За однією з версій дівчина задля покути подалася на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році до Полтави, померла від сухот. За іншою версією Маруся Чурай стала черницею в одному з монастирів Московщини. * Маруся Чурай — псевдонім, справжне ім’я поетеси — Марина Гордіївна Чурай . На Одеській кінофабриці через редакторський портфель Ю. Яновського пройшли фільми: "Тарас Шевченко" і "Тарас Трясило» П. Чардиніна, "Борислав сміється" Й. Рони, "Вася-реформатор", "Сумка дипкур'єра" О. Довженка та багато інших. Власне, Ю. Яновський був художнім керівником одеського "Голлівуду". Він переймався проблемами нового для української культури мистецтва – недарма його назвуть "добрим генієм українського кіно". Така творча яскрава особистість, як він, вирізнялася на тлі загальної маси. Це стало однією з причин звільнення його з посади в серпні 1927 р.

«Треба засвоїти раз назавжди, що, стоячи на місці, людина рухається назад. Завше відчувати на щоках вітер шляхів. Бачити попереду просторінь. Не думати, потрапивши в пісок, що за піском немає трави. В чагарникові знати, що шлях не перетято і попереду лисніє бита путь. Коли ти сидиш біля стерна, ти відчуваєш те ж саме, що батько твій на кораблі, що й дід твій на коні. Жага за просторінню! "Вперед!" — кричить твоя істота! Людині не властиво стояти. Не властиво відчувати розпач. Ганебно — плекати страх». ( Ю.Яновський)

«Я достойно несу прапор старості. Мої спогади я присвячую молодим, сміливим і чуйним, їм віддаю я на суд юнацькі помилки й перемоги, щоб збудити їхні думки, щоб спонукати їх на шукання яскравіших просторів і горизонтів». Ю.Яновський

— радянський український кінорежисер, сценарист. Народився 1898 р. в м. Полтава в родині будівника. Помер 30 листопада 1945 р. Вчився у Полтавському комерційному та Київському художньому училищах, а з 1922 по 1923 рік — на Московських кінокурсах Б. Чайковського. У 1924—1925 рр. працював асистентом і співрежисером О. Грановського у кінокартині «Єврейське щастя». (1883—1945)

Директор – Павло Нечеса (очолював кінофабрику Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, — до речі, він і був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морі, бо коли він служив у флоті, саме відбувалася війна, вихід у інші моря охороняли турки, і їхній крейсер «Ісмет» наводив жах і збуджував паніку у флоті. Несподівано з’являючись, він, як демон, налітав на туманні береги і громив важкими набоями далекі поля і форти. Матрос малював собі велетенського командира невловимого крейсера. Залізні руки турка гнули залізні перила, коли він настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гіганта. Щохвилі «Ісмет» міг полетіти від міни в повітря, та заворожив його командир — колосальний велет. Матрос ненавидів його, як смерть і тайну. (1891-після 1966) Павло Федорович Нечеса

український радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кіноматографа

Повнометражні фільми: 1927-«Сумка дипкур’єра»(режисер, сценарист, актор); 1927- «Звенигора»(режисер, переробка сценарію); 1929-«Арсенал»- (режисер, сценарист); 1930-«Земля»(режисер, сценарист); 1932- «Іван» (режисер, сценарист); 1935-«Аероград» (режисер, сценарист); 1939-«Щорс» (режисер, сценарист); 1948- «Мічурін» (режисер, сценарист); 1951-«Прощавай, Америко» (режисер, змонтовано лише 6 частин) Олександр Довженко i Юлiя Солнцева. (Фото з архiву Музею українського кiно Нацiональної кiностудiї iм. О. Довженка. О

Короткометражні художні: 1926-«Вася-реформатор»(співрежисер разом у співавторстві з Ф.Лопатинським, фільм втрачено); 1926- «Ягідка кохання» ( режисер, сценарист). Повнометражні документальні: 1940-«Визволення» ( режисер); 1943- «Битва за нашу Україну» ( режисер у співавторстві з Ю.Солнцевою); 1944- «Перемога на Правобережній Україні» ( режисер у співавторстві з Ю.Солнцевою). О

Короткометражні документальні: 1940-«Буковина- земля українська»(режисер)) Креативний консультант та оповідач: 1945 «Рідна країна»( режисер Л.Ізахвкаян). Сценарист: 1959- «Поема про море»; 1960- «Повість полум’яних літ»; 1967-«Незабутнє»(за мотивами сценарію Довженка «Україна в огні»); 1988- «Загибель богів» ( за незавершеним сценарієм Довженка)   О

О.Довженко – Сев влаштувався режисером на кінофабрику в 1926 році. Він виїхав до Одеси закінчувати фільм, де , перемкнувшись на кіно, планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів. До Одеси Довженко приїхав вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу II. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював, засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав. Справжня слава прийде до Довженка після зйомок фільму «Земля».

Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, тоді як в Україні він був заборонений. Після прем'єри в Берліні про Олександра Довженка з'являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише 1958 року після міжнародного референдуму в Брюсселі, де вона увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно. Cтрічку «Земля» Олександра Довженка кінокритики вважають однією з найкращих за всю історію людства. Мальовнича Полтавщина стала ідеальним знімальним майданчиком. Фільм створювався у селі Яреськи .

Василь Григорович Кричевський (1873-1952)- маляр, графік, художник декоративно-ужиткового мистецтва, архітектор, сценограф, мистецтвознавець, педагог, колекціонер, художник кіно, один із засновників Української Академії мистецтв. Автор дизайну національного герба України «Тризуб», почесний член Вільної української академії наук США , академік, професор, заслужений діяч мистецтв України

1925 року ВУФКУ запросило Кричевського – експерта знавця українського національного побуту, виступити консультантом та оформлювачем масштабного біографічного фільму “Тарас Шевченко”. Уже наступного року Кричевський оформив два історичні блокбастери ВУФКУ “Тарас Трясило” та “Микола Джеря”. Відтак основним місцем роботи Кричевського стає Одеська кінофабрика ВУФКУ. Тут він оформлює визначні фільми українського німого кіно: 1927 року працює над стрічками “Василина” Фавста Лопатинського, “Сорочинський ярмарок” Григорія Гричера-Чериковера, “Гонорея” Михайла Шора, “Навздогін за долею” Марка Терещенка, “Черевички” та “Примха Катерини ІІ” Петра Чардиніна та “Звенигора” Олександра Довженка В.Кричевський також консультував Георгія Стабового під час зйомок “Двох днів” (1927) — визнаного шедевру українського психологічного кіно.

1928 року Кричевський працював над фільмами “Буря” Павла Долини, “Джальма” Арнольда Кордюма та “Поговір” грузинського режисера Івана Перестіані, що зняв на Одеській кіностудії кілька фільмів. 1929 року Кричевський оформив дві стрічки — агіт-фільм Павла Долини “Чортополох” і психологічну драму Арнольда Кордюма “Вітер з порогів” 1932 року Кричевський дебютує в ролі оператора на зйомках фільму “Шлях вільний”, режисером якого був Лазар Бодик — асистент Олександра Довженка на зйомках “Землі”. 1936 року Кричевський оформляє один із найвизначніших українських ранньозвукових фільмів “Прометей” авангардистського режисера Івана Кавалерідзе, а наступного року працює над стрічкою “Назар Стодоля” Георгія Тасіна за однойменною п’єсою Тараса Шевченка. Остання стрічка, яку оформив Кричевський — перший український кольоровий фільм « Сорочинський ярмарок» (1938) Миколи Екка.

Маруся Чурай * — полтавка, ім’я якої оповите легендами. За переказами, Маруся Чурай була надзвичайно красивою дівчиною та мала чарівний голос. Вона складала пісні майже постійно і з різних приводів, часто навіть у розмові висловлювала думки у віршованій формі. Марусі Чурай приписують авторство багатьох пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори» та ін. За однією з версій Маруся Чурай народилася у Полтаві в 1625 році. Будинок, де жила Маруся Чурай стояв на березі Ворскли, неподалік того місця, де нині знаходиться Хрестовоздвиженський монастир. Батько Марусі, козацький сотник Гордій Чурай, був людиною чесною і хороброю, користувався повагою серед полтавців. Він неодноравов приймав участь у походах проти польської шляхти. Потрапивши під час бою під Кумейками у полон, Гордій Чурай разом з іншою козацькою старшиною був відправлений до Варшави, де згодом його стратили. До наших днів народні перекази донесли історію нещасного кохання Марусі Чурай. У чарівну дівчину палко закохався молодий козак Іван Іскра, проте Маруся була закохана у сина хорунжого Полтавського полку — красеня Гриця Бобренка. Втім, мати Гриця, яка мала великий вплив на хлопця, була проти одруження Гриця і Марусі, сватаючи сина до племінниці полковника Мартина Пушкаря Галі Вишняк. Коли у 1648 році почалася визвольна війна, Гриць Бобренко та Іван Іскра у складі Полтавського полку відправилися на бортьбу з польськими поневолювачами. Через кілька місяців Маруся Чурай дізналася, що під час тимчасового перемир’я її коханий Гриць одружився з Галею. У відчаї Маруся намагалася покінчити життя самогубством, кинувшись з греблі у Ворсклу, але її врятував Іван Іскра, який випадково проходив поблизу. Одного разу дівчина зустріла Гриця разом з молодою дружиною на вечорницях, влаштованих подругою Марусі і жага помсти сколихнула серце зрадженої дівчини. Вона отруїла Гриця. Суд приговорив Марусю Чурай до смертної кари, проте вона була амністована універсалом гетьмана Богдана Хмельницького, який за кілька хвилин до страти привіз Іван Іскра. Наказ містив такий текст: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Про останній рік життя Марусі Чурай мало відомо. За однією з версій дівчина задля покути подалася на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році до Полтави, померла від сухот. За іншою версією Маруся Чурай стала черницею в одному з монастирів Московщини. * Маруся Чурай — псевдонім, справжне ім’я поетеси — Марина Гордіївна Чурай . У романі Ю.Яновського „Майстер корабля” В. Кричевський зображений Професором: „Ім’я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, – пише він – його будинки сміливі і прості, - до цих пір прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно – в нього почесне місце відданого і невтомного працівника, непомітного скромного і роботящого. Розповідали, що він показував столяру, як тримати сокиру, а художнику – пензель. Як зробити кращу форму для пап’є-маше і як найшвидше витягти з відтіля масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоби воно виглядало старим і красивим, як з мішків швидко зробити гобелени. Його майстерно створені стільці для історичних фільмів давали заробіток майстрам кінофабрики, коли вони виходили за ворота. Такі узори і подібна різьба швидко з’являлись на меблях на ринках Міста і користувались великим попитом»

Досягнення етнографічної науки і дослідження народної архітектури та народних будівельних традицій привели до зародження серед архітекторів думки про створення власного архітектурного стилю, народного по своїй суті. Першим цю ідею у 1903 році реалізував В. Г. Кричевський у проєкті будинку Полтавського губернського земства(1903–1908 роки)

* 

* Винятковість Полтавського будинку земства полягала у відході від шаблонного проекту будівництва державних установ і зверненні до українського стилю. Професор В. Чепелик підкреслював унікальність споруди, говорячи: «Повинен був постати будинок, про який спочатку не без вимушеного обставинами українського лукавства сказали, щоб не викликати лють великодержавних шовіністів, що він — у псевдомавританському стилі, потім його назвали південноруським стилем, а згодом уже так, як він і повинен був називатись, — українським архітектурним стилем» Цей стиль простежуємо як у формі Будинку, трапеційній шестикутній формі дверей, шпилястих вежах, керамічному оздобленні, народній орнаментиці. 

* ХVІІ-ХХ ст. Будинок Полтавського губернського земства. Вікна головного фасаду.  Будинок Полтавського губернського земства. Вікна головного фасаду.

Першим будинком, спорудженим у Києві у стилі УАМ, був дім І. І. Щітківського на вул. Полтавській, 4-а. Він виконаний у дереві й обличкований цеглою, мав плаский фасад у сім вікон на поверх. Саме для цього будинку Кричевський придумав свою стилізовану квіточку (виноградник і каштанчик), що стала одним із головних символів стилю, і навіть потрапила до радянського герба Києва. За декор будівлі на Другій кустарно-промисловій виставці В. Кричевському присуджено премію.

*

Будинок Криче́вського-Лебіщака́ — будинок у стилі українського модерну, зведений 1916 року в Опішні за проектом архітектора Василя Кричевського та технолога-кераміста Юрія Лебіщака. Споруда призначалася для діяльності в ній Опішнянського гончарного показового пункту Полтавського губернського земства. Певний час В.Кричевський він очолював Миргородський керамічний технікум, працював в Опішні. У 2011 року на фасаді «Будинку Кричевського-Лебіщака» відкрито СТІНУ ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ. 2012 року Верховна Рада України прийняла Постанову «Про відзначення 140-річчя з дня народження Василя Кричевського» на державному рівні. З нагоди ювілею Національний музей-заповідник українського гончарства подав клопотання про створення на базі «Будинку Кричевського-Лебіщака» Музею мистецької родини Кричевських. З січня 2013 року у будівлі відкрився музей мистецької родини Кричевських.

Буди́нок Чубука́-Поді́льського — приватний будинок у м. Переяславі (Київська область), споруджений за проєктом українського архітектора Василя Кричевського на замовлення Володимира Чубука-Подільського. Історія. Проект плану «будинку В. А. Чубука-Подільського в місті Переяславі» Василь Кричевський виконав 1924 року, що засвідчує особистий підпис архітектора на оригіналах креслень. Замовник проекту Володимир Андрійович Чубук-Подільський — нащадок козацького роду, син церковнослужителя православної віри Андрія Петровича Чубука-Подільського. Зовнішній вигляд пам'ятки, дах якої під час війни 1941—1945 років пошкодив снаряд, після ремонтів зазнав змін, згодом в оселі зроблено систему водяного опалення, проведено газ, на початку 2000-х років зміцнено фундамент, а дубові стіни обкладено білою цеглою.

Ролі́т (складова абревіатура від назви «Кооператив „Робітник літератури“») — житловий будинок письменників, споруджений 1934 р. в Києві на вулиці Леніна (нинішній вулиці Б. Хмельницького), 68. Роліт — абсолютний рекордсмен в Україні за кількістю меморіальних дошок на фасаді. Був збудований у дві черги: Перший корпус збудували в 1931-1934 роках за проектом професора Василя Кричевського та архітектора Петра Костирка в конструктивістському стилі. Ця будівля розташовується вздовж вулиці Михайла Коцюбинського та являє собою звичайний жахливий радянський житловий будинок. Він вийшов не таким, яким його планували архітектори з самого початку, бо їм довелося декілька разів переробляти проект (не в кращу сторону) і спрощували його. Другий корпус збудували в 1936-1939 роках за проектом архітектора Миколи Сдобнєва з елементами класицизму.

Літературно-меморіальний музей Шевченка на Тарасовій горі (1934–1937). Архітектори В. Кричевський, П. Ф. Костирко.

, справжне ім’я поетеси — Марина Гордіївна Чурай . Робота над музеєм Кобзаря в Києві давалась особливо складно. Вона співпала з піком репресій української інтелігенції і навіть в цей непростий час треба було відстоювати і захищати від функціонерів мало не кожну деталь орнаменту чи архітектурну форму. За спогадами В.Елана-Блакитного В.Кричевський в досить грубій формі заперечив головному партійному лідеру України С.Косіору щодо його закидів „українізації” музею Кобзаря. Саме цей проект великого і знаного художника зблизив його з режисером П.Чардиніним, який розпочинав в Одесі роботу над історико-біографічними фільмами про Кобзаря. П.Чардиніну припав до душі пошук художника в сучасному дизайні українського інтер’єру, оформленні книг, розробки нових форм українського орнаментального алфавіту, бажання модернізувати навколишній світ від традиційного побуту до мистецтва.

Будинок міського училища ім. С. Г. Грушевського у Києві 1908-1911 pp., архіт. В. Г. Кричевський, Е. П. Брадтман. Житловий будинок Грушевських на вул. Микільсько-Ботанічній, 14 в Києві, !908-1910 рр., архіт. В. Г. Кричевський, Е. П. Брадтман.

Пам'ятники Надгробок Василя Виноградова у вигляді георгіївського хреста в Києві на Лук'янівському цвинтарі Меморіальна дошка. Київ, вул. Стрілецька, 28 М

Надгро́бок на могилі Миха́йла Груше́вського — встановлений на могилі ще за радянських часів. Розташований на Байковому кладовищі біля Вознесенської церкви в Києві. Виготовлення. Похорон відомого історика відбувся 29 листопада 1934 року на Байковому кладовищі в Києві. Незабаром Рада народних комісарів УРСР винесла постанову «Про спорудження пам'ятника на могилі М. С. Грушевського». Для цієї мети було виділено 3 тисячі карбованців. За спогадами Івана Макогона проект надгробка безкоштовно створив український архітектор, професор Київського державного художнього Інституту Василь Кричевський, який був давнім знайомим родини Грушевських. У скульптурній майстерні товариства «Київ-художник» було створено кремезний обеліск з барельєфним портретним зображенням М. С. Грушевського. Для спорудження пам'ятника київська міськрада виділила частину постаменту з-під колишнього пам'ятника царю Миколі І, який стояв перед фасадом Київського державного університету.

Графіка 22 березня 1918 р. Центральна Рада затвердила проекти В. Кричевського, зокрема, герб, розроблений ним на основі Володимирового Тризуба. Малий державний герб УНР В. Кричевського Великий державний герб УНР за проектом В. Кричевського. 1918 Велика державна печатка УНР В. Кричевського. 1918 Державний кредитовий білет УНР В. Кричевського. 1918. Лицева сторона. Державний кредитовий білет УНР за проєктом Кричевського. 1918. Зворотна сторона.

Малярство Частина робіт художника перебуває за кордоном, найбільша в Українському музеї Нью-Йорку. 2003 року онука Василя Кричевського Оксана де Лінде передала близько 300 робіт Кричевського від його доньки, що мешкає у Венесуелі, Галини Кричевської-Лінде до Харкова, Полтави, Лебедина, Києва в дарунок українським музеям. Зокрема близько 40 творів знаходяться в колекції Харківського художнього музею.

Васи́ль Григо́рович Криче́вський був патріархом великої родини Кричевських, яка дала українському мистецтву ряд видатних особистостей. Батько художників Василя та Миколи, митців, які здобули собі розголос особливо за свої праці аквареллю. Дід мисткині Катрі Василівної Кричевської-Росандич. Брат Федора Кричевського, видатного образотворчого митця і педагога. Побіч малярства, у якому Василь Кричевський був типовим представником ліричного «українського імпресіонізму», графіки, де він пов'язував сучасність із здобутками книжкових прикрас 17-18 століть, виконавши у цьому дусі, між іншими цінними працями, проект прийнятого Центральною Радою українського державного герба, його вважають творцем нового українського стилю в архітектурі.

-український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно. Народний артист УРСР (1969)

Маруся Чурай * — полтавка, ім’я якої оповите легендами. За переказами, Маруся Чурай була надзвичайно красивою дівчиною та мала чарівний голос. Вона складала пісні майже постійно і з різних приводів, часто навіть у розмові висловлювала думки у віршованій формі. Марусі Чурай приписують авторство багатьох пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори» та ін. За однією з версій Маруся Чурай народилася у Полтаві в 1625 році. Будинок, де жила Маруся Чурай стояв на березі Ворскли, неподалік того місця, де нині знаходиться Хрестовоздвиженський монастир. Батько Марусі, козацький сотник Гордій Чурай, був людиною чесною і хороброю, користувався повагою серед полтавців. Він неодноравов приймав участь у походах проти польської шляхти. Потрапивши під час бою під Кумейками у полон, Гордій Чурай разом з іншою козацькою старшиною був відправлений до Варшави, де згодом його стратили. До наших днів народні перекази донесли історію нещасного кохання Марусі Чурай. У чарівну дівчину палко закохався молодий козак Іван Іскра, проте Маруся була закохана у сина хорунжого Полтавського полку — красеня Гриця Бобренка. Втім, мати Гриця, яка мала великий вплив на хлопця, була проти одруження Гриця і Марусі, сватаючи сина до племінниці полковника Мартина Пушкаря Галі Вишняк. Коли у 1648 році почалася визвольна війна, Гриць Бобренко та Іван Іскра у складі Полтавського полку відправилися на бортьбу з польськими поневолювачами. Через кілька місяців Маруся Чурай дізналася, що під час тимчасового перемир’я її коханий Гриць одружився з Галею. У відчаї Маруся намагалася покінчити життя самогубством, кинувшись з греблі у Ворсклу, але її врятував Іван Іскра, який випадково проходив поблизу. Одного разу дівчина зустріла Гриця разом з молодою дружиною на вечорницях, влаштованих подругою Марусі і жага помсти сколихнула серце зрадженої дівчини. Вона отруїла Гриця. Суд приговорив Марусю Чурай до смертної кари, проте вона була амністована універсалом гетьмана Богдана Хмельницького, який за кілька хвилин до страти привіз Іван Іскра. Наказ містив такий текст: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Про останній рік життя Марусі Чурай мало відомо. За однією з версій дівчина задля покути подалася на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році до Полтави, померла від сухот. За іншою версією Маруся Чурай стала черницею в одному з монастирів Московщини. * Маруся Чурай — псевдонім, справжне ім’я поетеси — Марина Гордіївна Чурай Український Мікеланджело, призначений злетіти вище. Івана Кавалерідзе позбавили головного покликання митця Проблема світогляду Івана Кавалерідзе крилась у замкненому колі відносин між творчою особистістю й тоталітарною системою Іван Кавалерідзе мав довге й напрочуд плідне життя. За 70 років активної творчості він став автором близько 20 пам’ятників, сотні станкових робіт, зняв 10 кінофільмів, поставив 10 театральних п’єс, написав книжку спогадів, до того ж залишилися ще й десятки нереалізованих проектів. Та митець був, очевидно, запрограмований природою на більше.

Повнометражні фільми: 1929- «»Злива»; 1930- «Перекоп»; 1931-«Штурмові ночі»; 1933-«Коліївщина»- перший звуковий фільм; 1936- «Прометей»; 1936- «Наталка Полтавка»; 1937-«Запорожець за Дунаєм»; 1941- «Олекса Довбуш»; 1959- «ГригорійСковорода»; 1961- «Повія»

У творчому доробку Кавалерідзе — численні пам'ятники: княгині Ользі (Київ, 1911; зруйнований 1919, відновлений 1996) Тарасу Шевченку (Ромни, 1918; Полтава 1925; Суми, 1926 — зруйнований на початку 1960-х рр.) Григорію Сковороді (Лохвиця, 1922; Київ, 1977) Артему (Бахмут, 1924; Святогірськ, 1927) Леніну з комсомольцями Ярославу Мудрому (проект 1944–1960 рр., встановлений у 1990-х рр.) Автор проекту пам'ятника Богдану Хмельницькому в Кобеляках (1962), скульптурного портрету Федора Шаляпіна (1909), скульптурних композицій «Амвросій Бучма в ролі Миколи Задорожного» (1954), «Прометей» (1962), «Лев Толстой» (1965), «Святослав у бою», «Запорожець на коні», «О.Пушкін і М.Гоголь», «Марко Кропивницький», «Летять журавлі»; меморіальних таблиць і горельєфів.

Маруся Чурай * — полтавка, ім’я якої оповите легендами. За переказами, Маруся Чурай була надзвичайно красивою дівчиною та мала чарівний голос. Вона складала пісні майже постійно і з різних приводів, часто навіть у розмові висловлювала думки у віршованій формі. Марусі Чурай приписують авторство багатьох пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори» та ін. За однією з версій Маруся Чурай народилася у Полтаві в 1625 році. Будинок, де жила Маруся Чурай стояв на березі Ворскли, неподалік того місця, де нині знаходиться Хрестовоздвиженський монастир. Батько Марусі, козацький сотник Гордій Чурай, був людиною чесною і хороброю, користувався повагою серед полтавців. Він неодноравов приймав участь у походах проти польської шляхти. Потрапивши під час бою під Кумейками у полон, Гордій Чурай разом з іншою козацькою старшиною був відправлений до Варшави, де згодом його стратили. До наших днів народні перекази донесли історію нещасного кохання Марусі Чурай. У чарівну дівчину палко закохався молодий козак Іван Іскра, проте Маруся була закохана у сина хорунжого Полтавського полку — красеня Гриця Бобренка. Втім, мати Гриця, яка мала великий вплив на хлопця, була проти одруження Гриця і Марусі, сватаючи сина до племінниці полковника Мартина Пушкаря Галі Вишняк. Коли у 1648 році почалася визвольна війна, Гриць Бобренко та Іван Іскра у складі Полтавського полку відправилися на бортьбу з польськими поневолювачами. Через кілька місяців Маруся Чурай дізналася, що під час тимчасового перемир’я її коханий Гриць одружився з Галею. У відчаї Маруся намагалася покінчити життя самогубством, кинувшись з греблі у Ворсклу, але її врятував Іван Іскра, який випадково проходив поблизу. Одного разу дівчина зустріла Гриця разом з молодою дружиною на вечорницях, влаштованих подругою Марусі і жага помсти сколихнула серце зрадженої дівчини. Вона отруїла Гриця. Суд приговорив Марусю Чурай до смертної кари, проте вона була амністована універсалом гетьмана Богдана Хмельницького, який за кілька хвилин до страти привіз Іван Іскра. Наказ містив такий текст: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Про останній рік життя Марусі Чурай мало відомо. За однією з версій дівчина задля покути подалася на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році до Полтави, померла від сухот. За іншою версією Маруся Чурай стала черницею в одному з монастирів Московщини. * Маруся Чурай — псевдонім, справжне ім’я поетеси — Марина Гордіївна Чурай На одній із центральних вулиць стародавньої Лохвиці , що носить ім’я Тараса Шевченка, на місці, де, за переказами, у школі для «простолюдинов», йдучи до Харкова, бував мандрівний філософ Григорій Сковорода, височить пам’ятник, що став візитною карткою цього славного козацького міста. Так Іван Кавалерідзе увічнив пам’ять про «українського Сократа» Григорія Савича Сковороду .

Прочитавши роман Ю .Яновського «Майстер корабля» крізь призму творчої долі його героїв, переконуємось, що культура – це гарант незнищенності нації і людини. Кіномайстер То-Ма-Кі усе своє життя присвятив великій справі творення культури нації: «Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, І всім я дивився в вічі , боронячи життя й честь моєї нареченої. Її коси , як струмені ,розлились по землі, її руки, як благословення, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові шляхи. Для неї я був сміливий і впертий, заради неї я хотів бути в першій в лаві бійців- бійців за її розквітання. Для неї полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації – звуть її». У цих словах Ю. Яновського утілено романтичну ілюзію ще не розчарованої тоталітарним режимом української інтелігенції 1920-х років.   к.