Презентація " «Щедрик» проти "русского міра"»

«Щедрик» проти "русского міра"»

Спочатку співати, потім говорити«Це надзвичайно симпатична людина, делікатна і тиха, що страшенно не любить непорозумінь; для нього прикре слово – це жах; тому його скрізь затирають, відсовують", – говорив про Миколу Леонтовича його найближчий друг, композитор і диригент Кирило Стеценко. Він його жартома називав Леонтіні Думитреску. Спів і музика були в житті майбутнього композитора від дитинства. Батько Миколи Леонтовича – отець Димитрій – розповідав, що "малий Микольця", ще не вміючи говорити, співав. А як мав кілька рочків, уже збирав сусідських дітей і керував своїм першим хором. Співали під його орудою "Ой там за горою, чортзна за якою".

Утім Микола Леонтович був не лише композитором. Він вважав себе громадянином Української Народної Республіки. 20 листопада 1917 року Українська Центральна Рада IІІ Універсалом проголосила створення УНР. Тоді Микола Дмитрович учителював у подільському місті Тульчин – у російськомовному жіночому єпархіальному ліцеї. Одного дня він розпочав урок музики словами: "Добрий день! Сьогодні почнемо вчитися української мови. Хто вміє говорити по-українському?". Із десяток дівчат встало, подає у спогадах Ірина Шеровська-Кравчук, учениця Миколи Леонтовича. "Микола Дмитрович звернувся тоді до всіх у класі з настановою, що тепер треба знати всім українську мову, бо ми – громадяни Української Народної Республіки, яка має свій уряд у Києві", – згадувала вона.

Очільник Капели, регент, композитор Олександр Кошиць у своєму щоденнику писав про перший закордонний візит до Праги наступне: «Треба вернутись трохи назад і сказать, який ми мали зовнішній вигляд, коли вступили в Європу. Виїхавши з Києва в чому попало, пробувши два місяці в Кам’янці в страшенному бруді і залишивши останні речі в Станіславові, — капеляне були «в чому мати родила». Це була якась кочова орда, яку було страшно підпустити серед білого дня до міста на гарматний вистріл... Добре, що до Праги ми приїхали вночі».

По обіді в неділю 11 травня 1919 року у Національному театрі Праги Українська Республіканська Капела представляє прем’єрний концерт. В програмі виступу чеський, словацький та українські гімни, колядки та народні пісні в обробці видатних українських композиторів. Хор вперше на світовому рівні виконує хорову композицію «Щедрик» в обробці українського композитора Миколи Леонтовича . Свідками європейської прем’єри твору Леонтовича стають колишній Голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський, колишній міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славінський та інші українські й чеські діячі. «Їх було 80 осіб, і нам довелося організовувати для них гідні умови. Домовитись про виступи. Співаки знайомили Чехословаччину з українськими піснями і народною творчістю. Капелу надіслала Директорія з пропагандистськими цілями», — згадував Максим Славінський. Виступ Капели в Чехословаччині мав шалений успіх. Диригент найвідомішого чеського хору в Європі «Глагол» Ярослав Кржічка відзначав: «Українці прийшли і перемогли. Я думаю, що ми мало про них знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом московським. Саме наше бажання «великої і неподільної Росії» є слабим аргументом проти природи цілого українського народу, для якого самостійність є всім, як була колись і нам».

Українська Республіканська Капела, Прага, 1919 рік

Світові гастролі Української Республіканської Капели тривали впродовж 5-ти з половиною років. За цей час український хор відвідав 17 країн світу, понад 200 міст на 3-х континентах, охопивши сотні тисяч слухачів. Було проведено понад 600 концертів у світових музичних центрах. Зокрема з 1919 по 1922 роки Капела побувала в таких країнах Європи: Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія. Її виступи мали значний резонанс, про що свідчать понад 1300 відгуків у закордонній пресі, сотні відгуків VIP-персон. Зокрема, королева Бельгії захоплено висловилась: «Вперше в житті таке чую. Мої симпатії на боці вашого народу». З 1922 по 1924 роки тривали гастролі в Північній та Південній Америці: США, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Уругвай, Куба, Тринідад і Тобаго.

За успіхами Капели спостерігав Голова Директорії Симон Петлюра. У листі до Олександра Кошиця від 5 лютого 1923 р. він писав: «Милий і дорогий Маестро Олександре Антоновичу! Вважаю за свій обов’язок висловити те почуття морального задоволення, яке викликається відомостями про успіхи Капели, запевнити, що таке ж саме почуття відчуває кожен українець, коли довідується про успіхи Ваших виступів... Розносите цю Славу мало вже не по цілому всесвіту. Маніфестуєте красу і чарівну силу рідної пісні, а разом і творчу глибину та різнобарвність емоціональну нації, що на схід Божий породила її та не забула одночасно породити і виплекати тих, хто так художнє-геніально демонструє — під Вашою кермою — душу нації. Діяльність Капели, з мого погляду, є історичною — хай же свідомість такої ваги «праці» Капели дасть і Вам, і всім членам її моральне задоволення і сили для дальшої праці. Можу запевнити, що ми тут в «Старому» світі стежимо за Вашими виступами, радіємо славі Вашій і шлемо свої найкращі чуття і благословенство у Вашій, незамінній для нашої справи, діяльності!». Професор Михайло Грушевський позитивно оцінював зовнішньополітичну культурну ініціативу Уряду УНР: «Я не музикант і не уявляв собі, що наша пісня може робити таке сильне враження на чужинців. Визнаю, що така подорож нашого хору цілком себе оправдовує».

Женевська газета "La Suisse" писала: "Твір під назвою "Щедрик" з його неперервним повторенням чотирьох нот – неймовірний". У Лондоні видання "The Daily News and Leader" зазначало: "Багато пісень були виконані на біс – майже всі. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати "Щедрик" і "Ой там за горою" – обидві створив Микола Леонтович". Після української прем’єри в Іспанії барселонська газета "Das Noticias" подавала: "Публіка зазначила, що найбільше їй сподобались аранжування Леонтовича, котрі часто викликали на біс". Таких відгуків на адресу творів Леонтовича – сотні. Ще більше – на адресу престижу української культури й самої України. До прикладу, нідерландський критик Саламандра писав після української прем’єри в Гаазі: "Досі до України мені було байдуже, але тепер я ладен скрізь відстоювати мистецтво цієї країни!". Утім прагматичні європейські політики на мистецтво не зважали. Наддніпрянську Україну віддали на поталу російським більшовикам й денікінцям. Решту українських земель поділили між сусідами. А що ж у той час Микола Леонтович?

Залишившись у Києві під більшовицькою окупацією, композитор не знав про свій тріумф. Він викладав сольфеджіо у Музично-драматичному інституті ім. Лисенка. Вів хоровий спів у Київській духовній семінарії. Укладав педагогічні посібники для дітей. Пробував навіть інтегруватись у нові адмінустанови. Коротко працював у музичному відділі Наркомату освіти, адміністрував Державну хорову капелу Калішевського. Щодня працював допізна. "Батько ніколи, жодної хвилини не бував удень вдома, – згадувала донька Галина. – Ми з мамою не спали, прислухаючись до знайомих кроків по темній порожній вулиці. Лише зачувши його швидку ходу, мама примушувала нас лягати, сама ж намагалась не видати своєї тривоги". А тривожитись було чого.14 червня 1919 року за загадкових обставин пострілом у потилицю убили сусіда Леонтовича – відомого художника, професора Української Академії Мистецтв Олександра Мурашка. Йому було 44 роки. Незабаром на зміну червоному терору прийшов білий. "Киев – "мать городов русских", никогда не был украинским и не будет", – заявляв білогвардійський генерал Бредов під час окупації Києва 31 серпня 1919 року.

"Тату, я помираю"І от він дістався Марківки. На календарі – 22 січня 1921 року. Субота, шоста година вечора. Тільки-но до розмови зійшлася родина Леонтовичів: отець Димитрій, Микола, його сестра Вікторія і донька Галина, аж до хати постукався і попросився заночувати подорожній. "Розмова російська, солдатська", – згадував потім батько Миколи Леонтовича. Гість показав посвідчення чекіста і представився Афанасієм Гріщенком. Його нагодували, поклали спати. О 7:30 ранку наступного дня пролунав постріл. Переполоханий батько влетів до синової кімнати. Напівзігнутим на дивані сидів Микола Леонтович. Стікав кров’ю від прицільного пострілу у груди. "Тату, я помираю", – встиг вимовити. А того дня, 23 січня 1921 року, у паризькому Театрі Єлисейських полів укотре звучав його "Щедрик". У залі – овації і квіти.

Щедрик був написаний в Тульчині, де проживав Леонтович, працював викладачем у духовній школі. За словами Ольги Прокопенко, було всього 5 редакцій "Щедрика"."Перша редакція написана 1901 — 1902 роках, друга — в 1906 — 1908 роках, третя — 1914 рік, четверта — 1916 та п'ята — 1919 рік. Але лише четверта редакція влаштувала Леонтовича до тієї міри, що він дозволив її виконати. І вперше 25 грудня в Київському університеті під керівництвом Олександра Кошиця було виконано наш всесвітньовідомий твір", — розповіла Ольга Прокопенко.

Піаніно композитора віднайшли в музеї у селі Марківка, що на Вінниччині, де й похований Микола Леонтович. Інструмент був у аварійному стані, але в лютому 2022 року його відправили на реставрацію в Національний науково-дослідний реставраційний центр України. Це стало можливими завдяки виграному гранту від Посольського фонду США зі збереження культурної спадщини (AFCP). Перед транспортуванням фахівці розібрали інструмент, запакували кожну деталь у папір, а потім зібрали назад. Станом на кінець 2023 року піаніно Леонтовича продовжують реставрувати.

У Вінниці "Щедрик" Леонтовича звучить щодня. Вперше мелодія «Щедрика» прозвучала з Вежі Артинова 1 грудня 2016 року – на честь 100-річчя від першого публічного виконання твору. Сьогодні цю мелодію можна почути щодня на Європейській площі, коли стрілки годинника головного символу Вінниці показують 18:00.