Презентація " Століття українського кімнематографу"

11 кл мист 49 Століття українського кімнематографу 15 05 2022

Мистецтво кінематографа є важливою складовою в сучасній українській культурі. Протягом своєї історії воно не лише відігравало важливу роль у становленні національної свідомості нашого народу, але й продовжувало кращі традиції українського мистецтва, як професійного, так і народного.

Українське кіно, як і в усьому світі, розвивалося в таких напрямах: ігрове (художнє), неігрове (документальне, науково-популярне) та анімаційне. 

Ми були піонерами й у винахідництві кінознімального апарата! В 1893 році головний механік Новоросійського університету (Одеса) Йосип Тимченко сконструював прототип сучасного кінознімального апарата та апарата для кінопроекції. Саме тоді він здійснив і перші у світі кінозйомки - зняв вершників і метальників списів.  

Ці дві стрічки 1893 року було продемонстровано в готелі «Франція» (Одеса), а на початку 1894-го винахід представлено на засіданні секції фізики IX з’їзду російських натуралістів і лікарів у Москві. Нині кінознімальний апарат Йосипа Тимченка зберігається у фондах Політехнічного музею у Москві.

Історія українського кінематографа розпочалася 1896 року, коли в Харківському оперному театрі фотограф А. Федецький влаштував перший показ власних хронікально-документальних фільмів «Відхід поїзда від Харківського вокзалу» та «Хресний хід від Куряжа в Харків». Відтоді розпочалася біографія українського кіномистецтва.

Перші українські кінострічки вийшли на екран на початку XX ст. Вони були відзняті за сюжетами творів української літератури, а головні ролі виконували відомі театральні актори М. Заньковецька, І. Мар’яненко, М. Садовський, П. Колесникова («Наталка Полтавка», «Наймичка»).

Віра Холодна. Ві́ра Васи́лівна Холо́дна (1893-1919) видатна кіноакторка епохи німого кіно. Знімалася здебільшого у таких жанрах, як драма, мелодрама та короткометражне кіно   під керівництвом режисерів Євгена Бауера, Петра Чардиніна.

Особливого успіху серед глядачів набули історичні й комедійні фільми: «Москаль-чарівник», «Сватання на гончарівці», «Тарас Бульба», «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм». 

Велика популярність нового мистецтва сприяла появі перших кіноательє — «Світлотінь» (Київ), «Мірограф» (Одеса), «Ханжонков і К» (Ялта), до роботи в яких залучали досвідчених режисерів і акторів.  

Після жовтневого перевороту кіноательє були націоналізовані й перейменовані на Київську, Одеську та Ялтинську кіностудії, що стали головними осередками кіномистецтва державного значення.

Український кінематограф на початку свого існування гучно заявив про себе на весь світ. Саме в Києві 1928 року відкрилася найсучасніша у світі (!) кінофабрика (сьогодні - Національна кіностудія імені О. П. Довженка).

Важливе місце в українському кінематографі посідає творчість О. Довженка, у якій проявилися традиції українського фольклору. Саме він започаткував поетичну образність у кіно. Довженко Олександр Петрович (1894 – 1956) український радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа.

Його фільми, присвячені багатовіковій історії України («Звенигора»), подіям громадянської війни («Арсенал»), життю села в роки колективізації («Земля»), проникнуті роздумами про працелюбність як головну чесноту людини. Яскрава індивідуальність митця значною мірою вплинула на вітчизняний кінематограф.

В 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) у результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» Олександра Довженка було названо в числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.

В Україні, в Одесі, 1925 року Сергій Ейзенштейн зняв кінофільм «Броненосець “Потьомкін”», що увійшов до десятки кращих фільмів світового кінематографа.

У першій половині XX ст. український кінематограф відзначений патріотичним пафосом, створенням на екрані образу трудової людини, борця за щасливу долю народу. Особливу увагу митці приділяли біографічним кінотворам, присвяченим долі видатних синів української землі. Визначними творами того часу є «Григорій Сковорода» (реж. І. Кавалерідзе), «Тарас Шевченко» (О. Алов) та ін.І. Кавалерідзе. О. Алов

Самобутнім і неповторним явищем українського кінематографа є поетичне кіно. Воно народилося в 60-х роках минулого століття, коли відбувалися докорінні зміни в житті суспільства. Це був період зростання нової української генерації не тільки в літературі й політиці, але й у кінематографі. Ті часи спонукали до народження героя високої інтелектуальної напруги.

Справжніми перлинами українського поетичного кіно є фільми «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, який отримав другу премію на 7-му Міжнародному кінофестивалі в Аргентині;

Його відзначено кількома почесними нагородами: кубок Римського фестивалю (1965 рік), «Золота медаль» міжнародного кінофестивалю в Салоніках (1966 рік), Державна премія України ім. Т. Шевченка (1991 рік). Окрім того, «Тіні забутих предків» викликають захоплення і визнання провідних кінорежисерів. Так, сербський кіномитець Е. Кустуриця визнав цей фільм кращим витвором світового кінематографа. Е. Кустуриця

«Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка;

«Камінний хрест» Леоніда Осики,

«Вірність» Петра Тодоровського.

Найвагоміше досягнення поетичного кіно в тому, що воно звернулося до філософського осмислення непересічних цінностей: патріотизму, моральних та естетичних скарбів, що викристалізовувалися у свідомості й пам’яті народу впродовж віків і тепер поставали перед загрозою знецінення. Усвідомлювалося, що треба рятувати душу своєї нації, душу народу. Якщо буде збережено його духовне здоров’я, то не загубиться і традиційна культура, що поєднує в собі духовність та інтелект.

Поетичне кіно як явище творчого плану засвідчило розвиток власної кіномови, що ґрунтується на можливостях мистецтва не словесного, а саме візуального. Маніфестуючи національну своєрідність, митці намагалися осягнути істинність людської долі, трагедій, страждань, мрій і радості в найскладніших поворотах життя. Сергій Параджанов. Юрій Іллєнко

Однак реакційна політика так званого застою фактично знищила українське поетичне кіно. Режисера Сергія Параджанова відлучили від кінематографічної творчості й суспільного життя.

«Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» опинився під забороною.

Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» та «Білий птах з чорною ознакою» (який отримав Золоту медаль Міжнародного фестивалю).

Український ігровий кінематограф, яскраво демонструючи талант і професіоналізм його творців, розвивався в різноманітних жанрах: комедійному («Королева бензоколонки», реж. Олексій Мішурін та Микола Літус),

психологічній драмі «Весна на Зарічній вулиці», реж. Марлен Хуциев

«Військово-польовий роман», реж. Петро Тодоровський

«міській прозі» («Польоти уві сні та наяву», реж. Роман Балаян)

Великий пласт українських кінотворів складають фільми на історичну та військову тематику. Упродовж усього свого розвитку українські митці приділяли значну увагу історії України. «Богдан Хмельницький», реж. Ігор Савченко

«Ярослав Мудрий», реж. Григорій Кохан,

«Молитва за гетьмана Мазепу», реж. Юрій Іллєнко

телесеріал «Роксолана», реж. Борис Небієрідзе

«Голод-33», «Залізна сотня», реж. Олександр Янчук

«Помаранчеве небо», реж. Олександр Кирієнко

У часи воєнного лихоліття були зняті справжні кіношедеври. До них можна зарахувати фільм «Райдуга» (реж. Марк Донський) за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села

Протягом останніх років український кінематограф упевнено крокує вперед, здобуваючи визнання на світових кінофорумах. Так, наприклад, у 2003 році на Берлінському міжнародному кінофестивалі (Берлінале) український анімаційний фільм «Йшов трамвай дев’ятий номер» (реж. Степан Коваль) отримав нагороду «Срібний ведмідь»,

короткометражний фільм «Тато» (2004) Олексія Росича на Міжнародному кінофестивалі в Лос-Анджелесі отримав «Золотий кадрик»,

а короткометражні стрічки «Подорожні» (реж. Ігор Стрембіцький), «Крос» (реж. Марина Врода) - Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю,

у 2014 році фільм «Плем’я» (реж. Мирослав Слабошпицький) на цьому самому фестивалі отримав зразу декілька призів.

Документальний кінематограф справедливо називають «кінолітописом». За його творами наступні покоління будуть знайомитися із життям сьогодення, складатимуть враження про визначні історичні події та видатних осіб нашого часу. Документальний кінематограф

До суб’єктивного світу режисера додається і своєрідна «суб’єктивність» камери, яка пропонує окремі фрагменти дійсності й «персонажів» у певному ракурсі.

Першими більш-менш планомірними документальними творами були кінохроніки і хронікальні кіножурнали («Живий журнал»), які розповідали про важливі факти й події суспільно-політичного життя молодої республіки, зображували, наприклад, радісні обличчя дітей у їдальні, рейси агітпоїздів тощо.

Це були кадри історичного значення, які передавали характерні ознаки часу, фіксували образи епохи. Незважаючи на досить обмежені технічні можливості, оператори здійснювали зйомки винахідливо, оригінально, застосовували панорами, крупні плани, цікаві ракурси, намагаючись яскраво донести до глядачів тему фільму, цікаво розповісти про певну подію.

Скажімо, знімаючи народні зібрання, вони використовували верхні точки зйомки, щоб показати масовість, масштабність події, водночас створювали цікаві, характерні людські портрети (селянин, що уважно слухає оратора, молода дівчина зі щасливою посмішкою та ін.).

Серед документальних фільмів, що свідчили про значні досягнення української кінодокументалістики, можна назвати перший звуковий документальний фільм «Ентузіазм. Симфонія Донбасу» (1930), який створили Дзиґа Вертов та оператор Борис Цейтлін. Дзиґа Вертов та оператор Борис Цейтлін.

Стрічка була справді новаторською: у цьому фільмі Дзиґа Вертов уперше використав синхронно записані голоси героїв, документальну фонограму для більш переконливого, життєво вірогідного відтворення образів людини праці. Була виготовлена спеціальна малогабаритна камера звукозапису, записані вуличні та виробничі шуми, зокрема на Донбасі під час зйомок фільму.

Після перегляду фільму «Ентузіазм. Симфонія Донбасу» в листопаді 1931 року в Лондоні Чарлі Чаплін сказав: «Я ніколи не міг собі уявити, що ці індустріальні звуки можна так організувати, щоб вони здавались прекрасними. Я вважаю цей фільм однією з найбільш хвилюючих симфоній, які я коли-небудь чув. Містер Дзиґа Вертов - музикант».

У ньому уславлюється образ трударя, підкреслюється єдність людини й техніки, шалений ритм трудових буднів. За художньою цінністю кінострічку «Симфонія Донбасу» визнано неперевершеним шедевром світового кіномистецтва.

До того ж у 2012 році британський журнал Sight&Sound віддав 8-ме місце українському фільму «Людина з кіноапаратом» (реж. Дзиґа Вертов, 1929) у списку з визначення найкращих фільмів усіх часів. В опитуванні того самого журналу, але серед документальних фільмів, у 2014 році ця стрічка посіла вже 1-ше місце.

Діапазон тем, яких торкаються сучасні українські документалісти, сягає від екстремальних історій про людей, які живуть в умовах війни, природних або інших катастроф, до проблем ґендерної нерівності, дискримінації, порушення прав дітей, людей з інвалідністю; від уваги до проблем «звичайної» людини до відкритого діалогу про права людини, утвердження ставлення до людської гідності як найвищої цінності.

Головним центром української кінодокументалістики є «Київнаукфільм» — одна з найбільших у Європі спеціалізованих студій неігрового кіно.«Київнаукфільм» (повна назва «Київська кіностудія науково-популярних фільмів») — українська радянська державна кіностудія, яку було засновано 1 січня 1941 року. Кіностудія «Київнаукфільм» спеціалізувалася на виробництві документально-наукових (з 1941) та анімаційних (з 1959 року) фільмів. У 1990—1992 роках Київнаукфільм перетворився на 2 компанії: Укранімафільм — спеціалізується на анімаційних фільмах. Національну кінематеку України — спеціалізується на документальних та наукових фільмах.

Випустила понад п’ятсот документальних та науково-популярних фільмів — лауреатів міжнародних і вітчизняних фестивалів. Серед провідних творчих працівників «Київнаукфільму» — Ф. Соболєв («Завдання вирішить кібернетика», «Релігія і XX століття», «Мова тварин», «Біля витоків людства», «Біосфера! Час усвідомлення», «Етюди про мораль», «Київська симфонія»), О. Роднянський («Зморені міста», «Прощавай, СРСР», «Марш живих», «Подвійний агент»), О. Самолевська («Пам’ятай про життя», «Чи повернеться лікар?», «Пам’яті загиблих будинків»), В. Хмельницький («Хто зцілював рани козакам?»). Ф. Соболєв. О. Роднянський О. Самолевська

Серед яскравих фільмів української документалістики заслуговують на увагу фільми-портрети відомих особистостей. Наприклад, режисерську галерею Анатолія Сирих складають стрічки про відомих представників культури XX століття, часто не оцінених в Україні або й просто забутих. Анатолій Сирих

До неї вже ввійшли режисер Сергій Параджанов, актор Іван Миколайчук, художник Григорій Гавриленко, композитор Валентин Сильвестров, скульптор Михайло Грицюк та багато інших. 

До фільмів документального жанру можна зарахувати також стрічку Вікторії Мельникової «З найкращими побажаннями! Енвер» - про джазового та етногітариста кримськотатарського походження Енвера Ізмайлова, одного з десяти найвідоміших гітаристів світу, та його незвичну техніку гри - тепінг;

творчий доробок Анастасії Харченко «Божичі» - про однойменний фольклорний колектив, який збирає народні пісні по українських селах.

Цікавими документальними творами попередніх років можна назвати фільми «Григорій Сковорода» Івана Кавалерідзе

«Іван Франко» Тимофія Левчука

«Контури» - альманах з трьох короткометражних документальних фільмів Олега Чорного, Валерія Балаяна, Олексія Радинського про художників стрит-арту, для яких графіті - це мова, якою вони висловлюють своє ставлення до сучасних процесів у суспільстві.

Ще одна популярна тема кінодокументалістики - реальні історичні події. До творів такого жанру належить «Назви своє ім’я» Сергія Буковського - фільм-інтерв’ю, де зібрані свідчення очевидців про Голокост. Режисер не задовольняється простою діалогічною формою: розповіді перемежовуються страшними хронікальними зйомками тих часів.

Багато документальних фільмів останніх років присвячено подіям, що відбуваються в сучасній Україні (наприклад, різнобічно розкрито тему подій на Євромайдані тощо).