Презентація "Трагічні долі діячів української революції 1917-1921років."

Технологічний багатопрофільний ліцей Бекас Дмитро Леонідович м.Хмельницький

Трагічні долі діячів української революції 1917-1921років.

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський Миха́йло Сергі́йович Груше́вський 29 вересня1866, Холм(ниніПольща) — †25листопада1934,Кисловодськ,ССР) — український історик, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.

 Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четветим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії. 29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.

1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого. Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер.

Си́мон Васи́льович Петлю́ра (*10 травня 1879, Полтава — †25 травня 1926, Париж) — державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.). Зміст

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава). 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом — Угорщини, Швейцарії У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом

Все́волод Олекса́ндрович Голубо́вич (* 1885, село Молдаванка Балтського повіту Подільської губернії — † 16 травня 1939, Ярославль, РРФСР) — український громадсько-політичний і державний діяч, за фахом — інженер.

З 18 січня 1918 року — голова Ради народних міністрів і міністр закордонних справ УНР. Протягом 3-20 січня перебував у Бресті на перемовах із Німеччиною та її союзниками. У серпні 1920 р. був заарештований Особливим відділом 14-ї армії, наступного року засуджений на процесі українських есерів до п'яти років ув'язнення, але амністований у грудні 1921 року. До 1931 року працював у відділі капітального будівництва Української Ради народного господарства. 1931 року засуджений у справі так званого Українського національного центру. Помер у в'язниці Ярославля.

Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (*1873, Турівка, Полтавська губернія; †3 травня 1924) — видатний український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України. [1]

Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. 1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, кількох днів допитів він опинився на волі.

Юрко́ (Ю́рій Йо́сипович) Тютю́нник (*20 квітня 1891, Будище —†20 жовтня 1930, Москва) — український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР. Восени 1917 року організував у Звенигороді Кіш вільного козацтва, став його отаманом. До травня 1918 року контролював великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями і гетьманцями. У лютому 1919 року частини Тютюнника об'єдналися з загонами Матвія Григор'єва, утворивши могутню військову групу,що разом з Червоною армією повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 року Херсон і Одесу.

Після інтернування українських частин у Польщі Тютюнник не склав зброї. Влітку і восени 1921 року підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке повстання. Операція була проведена у листопаді 1921 року, однак закінчилася трагічно: групу розбили більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базару на Житомирщині. У травні 1919 року, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Тютюнник і Григор'єв повернули зброю проти більшовицької Росії.

16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого Юрка Тютюнника заарештовано. Для широкої публіки повідомлено, що він здався добровільно. Уряд УСРР запропонував співпрацю, з чим генерал погодився. Поселився у Харкові. Спочатку викладав у Харківській школі червоних старшин і працював у ВУФКУ сценаристом (сценарій фільму «Звенигора», спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком). У художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру») Юрій Тютюнник зіграв самого себе. 12 лютого 1929 року заарештований в Харкові і висланий до Москви. Смертний вирок поставила колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року. Розстріляний 20 жовтня 1930 року.

Євге́н Мих́айлович Конова́лець (*14 червня 1891, Зашків — †23 травня 1938) — полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів (з 1927). У вересні 1917 Коновалець втік з табору і незабаром добрався до Києва. У жовтні-листопаді 1917 рр. Коновалець спільно з Р.Дашкевичем та іншими членами Галицько-Буковинського Комітету сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української Народної Республіки.

В січні 1918 р. Коновальця після проведення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром Куреня Січових Стрільців. З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Є. Коновалець, залишившись у Києві, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини. В листопаді 1918 р. Січові Стрільці під командуванням Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади П. Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 р. розбили гетьманські частини. Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканських армії. В 1918—1919 рр. Коновалець командував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ

Коновалець загинув у Роттердамі (Голландія) в результаті спецоперації проведеної органами НКВД СРСР. Вбивство Коновальця виконав співробітник НКВД Павло Судоплатов. (Пізніше - керівник розвідувально-диверсійного управління НКВД СРСР, генерал КДБ) З грудня 1922 рр. Коновалець був змушений жити в еміграції у Чехословаччині З грудня 1922 р. Коновалець був змушений жити у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. У листопаді 1927 за ініціативою Коновальця на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня - 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано Коновальця

Сергі́й Степа́нович Оста́пенко (* 1881 — † 1937[1]) — український економіст, державний і політичний діяч. Голова Ради Народних Міністрів УНР (від 13 лютого до 9 квітня 1919 року). У січні 1918 року Остапенка як економічного радника включили до очолюваної Всеволодом Голубовичем господарчої комісії української мирної делегації на переговорах у Брест-Литовську. За ухвалою уряду від 14 березня 1918 року Остапенко увійшов до комісії, очолюваної Миколою Поршем, з товарообміну з центральними державами, яку утворили при Раді Народних Міністрів УНР із досить широкими повноваженнями щодо переговорів і підписання угод. Формування нового уряду Директорія доручила Остапенку, який був великим прихильником порозуміння з країнами Антанти. Він очолював уряд від 13 лютого до 9 квітня 1919 року.

Несподівано вирок змінили: замість каторжної праці професорові належало виконувати примусові роботи за фахом — було взято до уваги «цінність Остапенка як наукової сили» Як зазначає Григорій Костюк, професор Остапенко «після суду влаштувався працівником з економічних питань літературно-політичного журналу "Червоний шлях" і професором Інституту народного господарства в Києві» .Зокрема, в журналі «Червоний шлях» (1924, № 1—2) було опубліковано працю Остапенка «Капіталізм на Україні» Сучасні дослідники вважають, що він загинув 1937 року. Є версія, що 1931 року енкаведисти заарештували Остапенка, після чого він загинув у сталінських таборах. У травні 1921 року в Києві Верховний надзвичайний трибунал розпочав слухання у справі над діячами Української партії соціалістів-революціонерів. Професора Остапенка на цей процес запросили як свідка. Проте на пропозицію Дмитра Мануїльського трибунал посадив Сергія Степановича на лаву підсудних. Остапенко не визнав своєї вини, але отримав 5 років таборів.

З квітня 1918 - директор департаменту віpoсповідань з правами міністра в уряді УНР. Під час правління гетьмана Павла Скоропадського продовжував працювати в міністерстві віpoсповідань (як директор департаменту загальних справ), займався партійною роботою в УСДРП, був членом Національного союзу, який перебував в опозиції до Скоропадського. Володимир Мусійович Чехівський (19 липня 1876, село Гороховатка Київського повіту на Київщині - 3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карелія) — український політичний і громадський діяч, прем'єр-міністр УНР. Один з фундаторів УАПЦ. Депутат першої Державної думи Росії.

29 липня 1929 заарештований у справі «Спілки визволення України» (у цій справі проходили ряд відомих представників української інтелігенції). 19 квітня 1930 засуджений до розстрілу, заміненого 10-річним ув'язненням. Відбував покарання у Хабаровському і Ярославському політізоляторі, з 1933 - в Соловецькому таборі особливого призначення, в 1936 додатково засуджений до трьох років позбавлення волі. З листопада 1937 розстріляний за вироком трійки УНКВС Ленінградської області. . З 26 грудня 1918 по 11 лютого 1919 - голова Ради міністрів і міністр закордонних справ УНР. Під час його прем'єрства, 22 січня 1919, був проголошений універсал про об'єднання УНР і Західно-Української народної республіки (ЗУНР) в соборну (єдину) Україну (так званий «Акт Злуки» - «Акт з'єднання»). січня 1919 уряд УНР схвалив закони про державну мову України (українську) і про автокефалію Української православної церкви, затверджені потім Директорією. 5 січня уряд схвалив закон, затверджений Директорією 8 січня.

У березні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15.6.1917 першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР займав у ньому посаду генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 очолював Українську Партію Соціалістів-Федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 офіційних посад не займав. Сергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (6.10.1876 с. Пальчик — † після 1939; за н. даними — 1937) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму Єфремов, на думку деяких дослідників (Н. Павлушкова, В. Плющ, В. Шмельов та ін.), в 1920—1928 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство Української Державності і Спілку Визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності. У липні 1929 Єфремова було заарештовано й звинувачено в організації та керівництві СВУ. У квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми. З 1939 року доля Єфремова невідома.