Презентація уроку "Особливості козацького господарювання. Правове і соціальне становище селянства, його категорії"

Особливості козацького господарювання. Правове і соціальне становище селянства, його категоріїЛіцей № 3 Охтирської міської ради Сумської областіВчитель - Іван СОБОЛЄВ

Опорні поняття

Знати та вміти

Особливості козацького господарювання. Займанщина — за доби середньовіччя і Нового часу звичаєве право, яке давало змогу на підставі першого «займу» володіти чи користуватися землею. Старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій).

Селяни (посполиті)Найчисельнішим соціальним станом в Україні впродовж останньої чверті XVII – XVIIІ ст. було селянство (посполиті), хоч і соціально неоднорідне. Визначають такі основні групи:— приватні, рангові, монастирські;— магістратські й ратушні;— посполиті вільних військових сіл

Вільні військові посполитіНа середину XVII ст. найчисельнішу групу сільського населення становили вільні військові посполиті, які перебували у розпорядженні військового скарбу, сплачували державні податки і виконували різні повинності, становили основний фонд для пожалування козацькій старшині, шляхті й монастирям. При цьому вони були особисто вільними, могли на власний розсуд розпоряджатися землею та майном.

Вільні військові посполитіПеретворення монастирів і старшини на феодальних землевласників призвело до того, що впродовж кінця XVII – першої половини XVIIІ ст. кількість дворів вільних військових посполитих невпинно зменшувалися. Так, у 1729–1730 рр. у 9 лівобережних полках (крім Гадяцького) нараховувалось майже 28 тис. таких дворів, а вже на початку 1750-х років – лише 1,7 тис. Більшість із них у результаті купівлі-продажу та відвертого пограбування опинилась у старшини на правах спадкової власності. З цієї категорії селян збирали податки на консистентів, «чиновників» полкових і сотенних, служителів канцелярії.

Посполиті вільних військових сіл Посполиті вільних військових сіл підлягали безпосередньо гетьмансько-старшинському управлінню. Крім сплати податків, місцева влада все частіше залучала їх до ремонту гребель, мостів, доріг та інших загальних повинностей. Особливо важкою для селян виявилася візницька повинність: перевезення військових вантажів, гінців і чиновників. Далекі й часті поїздки надовго відривали чоловіків від домівок, які інколи оберталися втратою волів та коней і занепадом селянських господарств.

Приватні і монастирськіПротилежна за змістом тенденція спостерігалась з селянами приватних і монастирських маєтків, які за своєю чисельністю на середину XVIIІ ст. вийшли на перше місце серед інших груп сільського населення. Згідно з матеріалами ревізії 1719 р., на Лівобережжі усього нараховувалось понад 800 тис. селян чоловічої статі, з них майже 350 тис. мешкали в приватних маєтках. Духівництво православних монастирів, домагалися жалуваних царських грамот і гетьманських універсалів, згідно з якими його маєтності потрапляли в особливо вигідні умови. Монастирські селяни звільнялися від виконання державних повинностей, що, відповідно, дозволяло духівництву ще більше визискувати їх для власної користі. Права монастирів стосовно підданих суворо оберігала старшинська адміністрація. Подібно до світських феодалів, духовні особи також суворо карали посполитих за невиконання повинностей, «непослух» і «зухвальство».

Початки кріпацтва. Старшина, прагнучи закріпити за собою необмежену владу над своїми селянами, активно домагалася від царського уряду юридичного права карати їх за непокірність. Так, 15 грудня 1722 р. чернігівський полковник П. Полуботок і генеральні старшини у зв’язку з тим, що, поспільство, піддані легковажні, показуючи самоуправство, не хочуть власникам своїм належно бути послушними», «таких брали в тюрми і після розгляду вини нещадно публічно карали». Обмеження особистої свободи селянина і запровадження наприкінці XVII ст. одно- або дводенної панщини започаткували тенденцію до еволюції соціальної залежності в залежність кріпацьку.

Рангові посполитіРангові маєтності перетворювалися у приватні та, відповідно, перетворенням рангових посполитих у старшинських приватних підданих. Соціальна еліта прагнула більших гарантій при одержанні прибутків, щоб ті були постійними, а не залежали від службового становища. Раз отримавши від Гетьманщини право за рангом на володіння землею та селянами, старшини вже не хотіли втрачати його ніколи. Причому дедалі зростали кількість і розміри маєтків, які надавалися «за рангом» старшині. Так, О. Гуржій наводить дані, що за жалуваною грамотою царя від 26 травня 1730 р. Д. Апостолові «на уряд гетьманства» надавали Гадяцький ключ «з усіма доходами» – дві волості, одне містечко, десятки сіл і хуторів із загальною кількістю 4167 дворів посполитих

Соціальний статус рангових селян Соціальний статус рангових селян нагадував становище приватних, з тією лише відмінністю, що їхній власник юридично був дещо обмежений у розпорядженні ними (даруванні, продажу, обміні, закладенні земель, на якій сидів, та ін.). Існували також певні обмеження щодо розмірів та форм повинностей і податків, які мали відбувати і сплачувати рангові селяни на користь власника. Проте власники рангових маєтностей на це, як правило, не зважали. Навіть навпаки, часто експлуатували рангових селян інтенсивніше, ніж власники приватних, зважаючи на те, що незабаром вони можуть перейти до нового господаря.

Посполиті магістратські і ратушні Соціально-правовий статус цих селян мав свою специфіку, що залежав від органів міського самоуправління, які діяли в Україні з XІV ст. Протягом другої половини XVII – XVIIІ ст. становище посполитих зазнало певних змін. Поступово зросла, зокрема, майнова нерівність серед магістратських і ратушних підданих, змінився характер їх «послушенства». У першій половині XVIIІ ст. одну з характерних рис становища магістратських і ратушних посполитих визначало те, що вони юридично не належали приватним особам

Повинності посполитих магістратських і ратушних Як і в попередній період, з таких селян брали загальні «посполитські» побори, а крім того, їх залучали до різних «роботизн», які вони виконували переважно на користь ратуші (у невеликих містах і містечках, наприклад Лубнах, Козельці, Ніжині, Охтирці й ін.) чи магістрату (при великих містах). У зв’язку з цим міська влада була зацікавлена в захисті своїх селян від насильства і зазіхань державців. Та все ж більшість посполитих, записаних за ратушею та магістратом, змушена була додатково працювати або на старшину, або на монастирі. Внаслідок посилення наступу можновладців значна частина таких селян потрапляла в особисту чи земельну залежність, а магістрати й ратуші з часом втрачали значення органів самоврядування.

Проміжні верстви: підсусідки. Відписні селяни, підсусідки, городники, захребетники, наймити, бобилі тощо. Найбільш чисельною групою з-поміж них були так звані підсусідки. До них належали особи, що не мали власного господарства і на певних умовах оселялись у чужих дворах з правом обробітку частини землі господаря. Залежно від того, у чиєму дворі проживали підсусідки, вони називалися старшинськими, монастирськими, козацькими, посполитськими. Становище їх багато в чому різнилося. Так, перші дві категорії здебільшого не мали власного житла, особистого господарства й забезпечували своє існування щоденною «роботизною». Козацькі й посполитські, підсусідки крім того, що потрапляли в особисту залежність до козака, селянина чи міщанина, часто відбували «послушенства» і на старшину.

Підсусідки. Між підсусідками та господарем, як правило, укладалися усні домовленості щодо характеру найму. В містах підсусідки здебільшого сплачували податки грошима, а в сільській місцевості – натуральними товарами. Інколи в розряд підсусідків записувалися рядові козаки чи селяни, які володіли особистим майном і житлом, але через різні причини намагалися або уникнути військової повинності, або позбутися залежності від попереднього власника. Йшов процес збільшення кількості підсусідків, та поступового закріпачення. Відбувається поступове юридичне оформлення статусу цієї категорії селянства, а також позбавлення права вільного переходу з двору в двір. Виникає так зване спадкове підсусідство.

Захребетники. Захребетники, на відміну від підсусідків, здебільшого не вели власного господарства, часто не платили податків. Нерідко вони наймитували в заможних козаків, селян і міщан, виконували за них частину повинностей. Багато захребетників втікало на Запорожжя чи Дон, хоча це переслідувалось царським урядом. Часто праця захребетників використовувалась на пасіках, при випасанні худоби, в землеробстві, торгівлі тощо. Траплялося, що старшинська адміністрація залучала їх до служби. Тоді цим людям надавалася платня і можливість займатися веденням власного господарства.

БобиліБобилів, з огляду на їх соціально-правовий статус, переважно можна зарахувати до групи селян, нерідко самотніх, що, як правило, не мали власної орної землі, ніяких угідь і сплачували щорічний податок (відомий під назвою «бобильщина») натурою чи грошима. Часто-густо вони, як і захребетники, були наймитами на чужих землях, укладали особисті господарські угоди із заможними хазяями, в хатах яких проживали

Проміжні верстви. Ще одна група посполитих так звані селяни-городники становили категорію поземельного чи особисто залежного сільського населення, яке на певних умовах володіло чужими присадибними ділянками (городами – звідси й назва). Як правило, платою за це ставало виконання різних повинностей на користь господаря ділянки, наймитування. Бурлаки не мали власної землі. Вони наймаються на будь-які роботи, щоб вижити.. Відписні селяни: що через різні обставини відбирались у попереднього власника та не набували нового. Зазвичай, держава прагнула їх закріпити за собою, аби мати змогу отримати з них прибуток.

Висновки. Селянство в українських землях у XVIIІ ст. було неоднорідне за своїм соціальним станом. Найважчим було становище приватних і монастирських селян. Характерною особливістю усіх категорій сільського населення в цей період було переростання особистої залежності селянина у залежність кріпосницьку. Особливістю козацького господарювання була займанщина

Узагальнення знань

Домашня робота. Опрацювати конспект уроку та зміст презентації

http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/130298/08-Stepankov.pdf?sequence=1 Вікіпедія. Щупак І. Я. Історія України: підручник для 8 класу закладів загальної середньої освіти/І. М. Щупак, Б. В. Черкас, О. В. Бурлака, Н. С. Власова та інші – Київ: УОВЦ «Оріон». 2021 Використана література