Презентація Утворення "двополюсного світу"

Утворення « двополюсного світу»

1. Радянська окупація Східної Європи. На останньому етапі війни Радянському Союзу вдалося встановити спочатку військовий, а згодом політичний контроль над вісьмома країнами - Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною, східною частиною Німеччини, Румунією, Болгарією, Югославією й Албанією. Протягом чотирьох наступних десятиліть історія цих країн буде повністю пов'язана з історією СРСР і докорінно відрізнятиметься від розвитку Західної Європи«Залізна завіса» - термін часів «холодної війни», що означав кордон між Східною Європою, яка перебувала під радянським контролем, та Західною. Під цим поняттям розуміли ідеологічну й політичну ізоляцію країни. Хоча термін «залізна завіса» використовували в політиці ще з часів Першої світової війни, традиційно автором цієї метафори вважають колишнього прем'єр-міністра Великої Британії В. Черчілля, який у промові 5 березня 1946 р. у Фултоні заявив: «Від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці через усю Європу опустилася залізна завіса».

У перші повоєнні роки Сталін зосередився на контролі радянської зони окупації Німеччини, а також Польщі й Румунії. Від інших підконтрольних країн не вимагали тоді повної покори. Ситуація змінилася з початком «холодної війни». У 1948 р. у Москві взяли курс на уніфікацію режимів «народної демократії». Встановлення жорсткого контролю над державами-сателітами відбувалося через партійні органи - мережу комуністичних партій на чолі з КПРС. До місцевих апаратів влади задля контролю було введено численних радянських радників, зокрема військових. Країнами «народної демократії» прокотилася хвиля партійних чисток і сфабрикованих показових процесів.«Холодна війна»- глобальна конфронтація між СРСР і його союзниками, з одного боку, США та їхніми союзниками, з іншого боку , що тривала від перших повоєнних років до початку 90-х років і призвела до розвалу СРСР та переросла у теперішнє протистояння Росії з країнами Заходу.

Суперництво між союзниками швидко призвело до згортання партнерства між недавніми союзниками, до протистояння і, врешті-решт, конфронтації. Основою післявоєнної зовнішньої політики США щодо СРСР і його сателітів була так звана доктрина стримування, спрямована на протидію поширенню комунізму. 

Першим офіційним викладенням політики «стримування» стала доктрина президента США Г. Трумена, висловлена в посланні Конгресу в березні 1947 р. У ній зазначалося, що США повинні надати політичну, економічну, а у випадку потреби й військову підтримку вільним народам, які чинять опір усім спробам їх підпорядкувати. Насамперед Трумен закликав надати термінову військову й економічну допомогу Греції, де тривала громадянська війна, і Туреччині. Ухвалення нової концепції зовнішньої політики означало відхід американської адміністрації від політики ізоляціонізму й доктрини Монро. Це відкривало період активної участі США у формуванні нової системи міжнародної безпеки.. СРСР і його сателіти розцінили офіційне затвердження Конгресом США доктрини Трумена як оголошення «холодної війни» - так називають конфронтацію між СРСР і західними країнами на чолі зі США після закінчення Другої світової війни. Цей стан міжнародних відносин характеризувався взаємною ворожістю й недовірою. Визначальним чинником «холодної війни» була гонка ядерних озброєнь, зокрема ракетних технологій для цього.

Втіленням доктрини Трумена стала реалізація американського плану економічної допомоги країнам Західної Європи - програми відбудови Європи, яка увійшла в історію як план Маршалла. Було запропонувано у 1947 р. програму економічної допомоги США європейським країнам для їх відбудови й розвитку, а також зміцнення американського впливу на континенті. Хоча Маршалл і стверджував, що «наша політика спрямована не проти якої-небудь країни або доктрини, а проти голоду, бідності, відчаю й хаосу», фактично це була спроба вивести з-під впливу Кремля країни Центрально-Східної Європи, оскільки їхня участь у плані Маршалла була можлива лише за відмови від економічної орієнтації на СРСР. Відповідний «закон про економічну співпрацю» Конгрес ухвалив у березні 1948 р., після чого почалася реалізація плану Маршалла

За планом Маршалла допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді низькопроцентних довготермінових кредитів або безвідплатних субсидій. План було розраховано на п'ять років і відкрито для всіх країн - не тільки для союзників, а й колишніх ворогів. Якщо західноєвропейські держави цією можливістю скористалися сповна, то СРСР різко засудив і відкинув план Маршалла як «вияв американського імперіалізму, націленого на встановлення економічного й політичного диктату в Європі». Під тиском Москви були змушені відмовитися від допомоги й країни Центрально-Східної Європи. У підсумку найбільше з плану Маршалла скористалися такі держави, як Велика Британія, Франція, Італія та Федеративна Республіка Німеччина. План Маршалла, який діяв до кінця 1951 р., сприяв відновленню й модернізації європейських економік, стабілізував внутрішньополітичне життя, зокрема зняв соціальну напруженість, дав змогу урядам зміцнити демократичні інститути, зокрема усунути загрозу комуністичних переворотів у Західній Європі.

Репатріації. Доля військовополонених і «переміщених осіб»Унаслідок війни близько 2-3 млн українців опинилися на території колишнього німецького Райху та інших західних країн. Відповідно до домовленостей між союзниками (досягнутих, зокрема, на Потсдамській конференції) усі чужинці мали повернутися до своїх країн. Але згодом цю домовленість було скореговано: під тиском громадської думки й політичних емігрантів вирішено застосувати принцип добровільності щодо повернення людей у країни, які опинилися під контролем комуністів. Винятком були воєнні злочинці, яких видавали країні, що висувала право юрисдикції над ними. На практиці радянські репатріаційні комісії довільно тлумачили добровільність, нерідко вдавалися до насильного повернення людей; особливо це стосувалося вояків з колишніх національних формувань у складі німецької армії (утім більшості з них, як-от українським воякам з дивізії «Галичина» як громадянам довоєнної Польщі, таки вдалося залишитися на Заході). Репатріації назагал завершилися до 1948 р.

Усього з 1942 до 1945 років у німецьких трудових таборах та на окупованих Рейхом територіях примусово працювали 13,5 мільйонів остарбайтерів. Серед них були як військовополонені, так і цивільні. Більшість складали жінки, майже половина працівників були неповнолітніми. Із примусових робіт не повернулося більше ста тисяч осіб, вони померли від виснаження, хвороб та знущань. Із капітуляцією Німеччини остарбайтери знову отримали свободу. Згідно з угодами Потсдамської мирної конференції, всіх їх треба було репатріювати, тобто повернути на Батьківщину. Здавалося б, усе позаду. Проте на остарбайтерів чекали нові випробування. Вони зіткнулися зі злочинним сталінським режимом. Усі без винятків громадяни СРСР, які під час війни перебували на роботах у Німеччині, мали пройти фільтраційні табори, що у той час підпорядковувалися ГУЛАГу. Тут тривали кількамісячні ретельні перевірки остарбайтерів та військовополонених. 58% з них отримали змогу повернутися додому, 19% мобілізували до лав Червоної армії, 14% стали частиною так званих трудових батальйонів, які кинули на відбудову зруйнованої інфраструктури СРСР. Ще майже 7% репатріантів отримали покарання у вигляді таборів. Та й на тих, хто таки повернувся до попереднього місця проживання, заводили фільтраційні справи, після чого частину колишніх остарбайтерів вимушено переселяли з міст у сільську місцевість – за так званий 101-ий кілометр.

Сталін не цікавився долею своїх громадян, а й протидіяв будь-яким спробам міжнародних організацій полегшити їхнє перебування в німецькому полоні. Радянський Союз був єдиною країною, яка відмовилася від співпраці з Міжнародним комітетом Червоного Хреста і навіть не допустила його представників на свою територію. На Східному фронті, на відміну від Західного, нацисти відмовилися дотримуватися Женевської конвенції щодо поводження з військовими бранцями. Німеччина не співпрацювала з Червоним Хрестом стосовно допомоги радянським військовополоненим, однак співпрацювала щодо американців, британців, французів. Ті ж, своєю чергою, співпрацювали стосовно німців. Тих і тих утримували в більш-менш людських умовах, вони могли листуватися з рідними й отримувати посилки.

Поляризація євроатлантичного простору: утворення Північноатлантичного союзу і Варшавського блоку, поділ Німеччини. Поляризація євроатлантичного простору після війни відбувалася у двох напрямках: військово-політичному й економічному. У 1949 р. американська, британська і французька зони окупації Німеччини були об'єднані в єдину державу - Федеративну Республіку Німеччину (ФРН). До 1955 р. вона позбулася окупаційного статусу і стала суверенною державою. США і країни Західної Європи, включаючи згодом ФРН, створили в тому-таки 1949 р. військово-політичний союз - Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). Головна роль НАТО й досі полягає в забезпеченні свободи та безпеки країн-членів з використанням політичних і військових засобів. Організація дотримується спільних цінностей демократії, індивідуальної свободи, верховенства права та мирного розв'язання суперечок. Головним військово-політичним принципом організації є система колективної безпеки, тобто спільних дій усіх членів у відповідь на зовнішню агресію. Основу для економічної інтеграції цих держав забезпечив план Маршалла. Нині членами альянсу є 29 країн.