Презентація "Василь Симоненко: природа бунту"

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО: ПРИРОДА БУНТУ

Василь Симоненко – поет-шістдесятник, поет-лірик, поет-сатирик і просто незвичайна людина, яка неймовірною любов’ю любила Україну. Поет стверджував: «Я – українець. Оце і вся моя автобіографія».

Василь Симоненко заперечував традиційні соцреалістичні цінності та ідеологію, проповідував високу моральність, гуманізм, духовну і творчу свободу.

Василь Симоненко говорив від імені всіх українців, утверджував їх як самобутню і величну націю, був переконаний, що його народ попри всі голодомори, заборони і приниження національної гідності, вистоїть і ніколи не впаде на коліна.

Євген Маланюк означив поезію Симоненка як «лютий крик прозрілого раба». Вміння сказати правду, коли в суспільстві все мовчить, – то яскрава особливість поета. Так про це говорить поезія «Крик ХХ віку»:

Потрясіння, викликане трагедією, що відкрилася перед молодим поетом на місці поховання жертв сталінських репресій у Биківні, стало поштовхом до написання поезії «Пророцтво 17-го року». Поет був переконаний, що саме більшовицький жовтневий переворот 1917 року породив жах репресій, депортацій, голодоморів, концтаборів... Викривальна сила цієї поезії – надпотужна.

Симоненко намагався протистояти системі, боротися з несправедливістю, зрадництвом. Він ішов уперед, був активним – він жив.

Вірш «Ти знаєш, що ти – людина?» за філософською наснаженістю, могутньою гуманістичною напругою належить до найвищих досягнень української поезії. Таке, на перший погляд, звичне питання – «Ти знаєш, що ти – людина?» – має глибокий філософський підтекст.

Ви мовчанкою соромливою Постараєтесь обминуть, Що в доярки цієї щасливої Руки й ноги вночі гудуть . У вірші «Дума про щастя» Василь Симоненко відкрив прірву фальші радянської системи, за якою ніхто не хоче бачити просту людину, її долю. Поет показав, що усіма своїми досягненнями, прогресом, людство зобов’язане простим трудівникам.

Симоненко усвідомлював, що його відкритий голос, його принципова громадянська позиція рано чи пізно, але остаточно роздратує комуністичну владу, і та «віддячить» поетові за його в'їдливі, дошкульні слова безжальним присудом.

Вражає фатальне передбачення своєї смерті поетом. Він не тільки відчував загрозу загибелі, а й визначив майже точний її час. Фізична смерть не лякала поета, найголовніше для нього – залишатися людиною.

За життя поету судилося видрукувати лише одну книжечку поезій під назвою «Тиша і грім» в 1962 році. Збірка поезій «Земне тяжіння» і збірка новел «Вино з троянд» з'явилися друком у 1964 і 1965 рр. У 1966 році вийшла книга «Поезії». Наступні видання потрапили до читача аж через п'ятнадцять років. І хоча цензура безжально спотворювала твори Симоненка, нищила їх, ними обмінювалися, їх переписували від руки, вивчали напам'ять. А це і є безсмертя…

Як сліпучий метеорит, на мить спалахнув Симоненко на небосхилі українського письменства, щоб навіки увійти в безсмертя. Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, страждав, творив і згорів за рідну землю, за людей – Батьківщина повік не забуде його.

Дякую за увагу!