Презентація «Видатні актори українського кіно: І. Миколайчук, Л. Биков, Б. Ступка та ін.»

Видатні актори українського кіно: І. Миколайчук, Л. Биков, Б. Ступка та ін. Століття українського кінематографу. Мистецтво України, 11 клас

“Білий птах з чорною ознакою” Іван Миколайчук…Життя довжиною в 46 років1941-1987 Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко. Сергій Параджанов

Його в обличчя знали вже мільйони. Екран приносить славу світову. Чекали зйомки, зали, павільйони, – чекало все! Іван косив траву. О, як натхненно вміє він не грати! Як мимоволі творить він красу! Бур’ян глушив жоржини біля хати, і в генах щось взялося за косу. Чорніли вікна долями чужими. Іван косив аж ген десь по корчі. Хрести, лелеки, мальви і жоржини були його єдині глядачі. І не було на вербах телефону. Русалки виглядали із річок. Щоденні старти кіномарафону несли на грудях фініші стрічок. Десь блискавки – як бліци репортера,проекція на хмару грозову. На плечі стрибне слава, як пантера, – він не помітив, бо косив траву. Іваночку! Чекає кіноплівка. Лишай косу в сусіда на тину.Іди у кадр, екран – твоя домівка,два виміри, і третій – в глибину. Тебе чекають різні дивовижі. Кореспонденти прагнуть інтерв’ю. Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..Іван косив у Халеп’ї траву. Поетичним зойком колись вирвався в Ліни Костенко вірш “Незнятий кадр незіграної ролі” з присвятою “Іванові Миколайчуку”:

Іван Миколайчук – обличчя і душа українського «поетичного кіно»Заслужений артист Української РСР (1968 р.). Усі фільми (а їх було 34), 9 сценаріїв, 2 режисерські роботи стали золотим фондом українського кінематографу: "Білий птах з чорною ознакою”, “Вавилон – ХХ”, “Сон”, “Тіні забутих предків”, «Бур'ян», «Захар Беркут». Український кіноактор, кінорежисер, сценарист.

Іван Миколайчук Народився в с. Чортория  (Чернівецька обл.) в багатодітній селянській родині Катерини і Василя Миколайчуків — одним із 13 дітей. Четвертий син у матері, він няньчив молодших. У школу ходити треба було чотири кілометри в один бік… У жнива працював у полі. Виняткової краси природа виховала в ньому поетичну душу, у людей, з якими зростав, запозичив привітність і чуйність. З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі. Закінчив середню школу в с. Брусниця. 1957 р. — закінчив Чернівецьке музичне училище. 1961 р. — закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської. 29 серпня 1962 року одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк. 1963–1965 рр. — навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Іван з матір'ю Катериною

Іван Миколайчук У кіно Іван Миколайчук дебютував ще студентом у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». У гарному обличчі, тонкій усмішці і приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна не помітити якоїсь таємниці, недомовленості, глибини тих рис, які ляжуть через 2-3 роки в основу феномена особистості великого актора.

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі Володимира Денисенка “Сон” та Івана Палійчука у “Тінях забутих предків” Сергія Параджанова. Знімався, навчаючись на 2 курсі Київського інституту театрального мистецтва.Іван Миколайчук

Іван Миколайчук  у картину “Тіні забутих предків” потрапив випадково. Ледь побачивши його, режисер Параджанов заявив: “Відішліть його додому, у нього бабське обличчя”. Лише завдяки тому, що асистент режисера Володимир Луговський замість епізодів з Геннадієм Юхтіним, який уже почав зніматися, у “пілот” умонтував кадри з Миколайчуком, останній і був затверджений на головну роль. Того ж року тоді ще студент Миколайчук зіграв Тараса Шевченка у фільмі Володимира Денисенка “Сон” (1964).І. Миколайчук у ролі Т. ШевченкаІ. Миколайчук у ролі Івана Палійчука. Геннадій ЮхтінІван Миколайчук

У сього за два роки прокату за кордоном фільм зібрав на різних міжнародних фестивалях 28 призів, нагород і дипломів, ставши однією з найвідоміших радянських картин. Фільм "Тіні забутих предків" був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою "Вогняні коні") інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. 

У середині зйомок фільму «Тіні забутих предків» Івана Миколайчука затвердили у фільм «Сон» на роль Тараса Шевченка. Щоб не повторити образ Шевченка, створений такими майстрами, як Амвросій Бучма і Сергій Бондарчук, Іван шукав матеріал, читав, радів і зневірявся. Усю свою любов і захоплення геніальним поетом, усього себе Миколайчук уклав у роботу і створив яскравий образ молодого Тараса Шевченка, який запам'ятовується.Іван Миколайчук У фільмі відтворено один із періодів життя Т. Г. Шевченка — від дитячих років до заслання. Молодого Тараса Шевченка, автора крамольних віршів, викликають на допит. Замість пояснень поет пише нові вірші, які присвячує безрадісній долі України. За «підбурливі» думки Шевченка віддають у солдати з забороною писати й малювати. Стрічка змальовує внутрішній стан митця в ті дні, його спогади про роки, прожиті в кріпацтві, роздуми про вітчизну, народ і свободу. N. B.

У картині «Бур'ян» (1966), знятої за однойменним романом українського класика А. Головка, Іван Миколайчук зіграв Давида Мотузку - героя 20-х років ХХ ст., борця за правду. Щоб досягти достовірності образу, актор застосовував небезпечні методи в роботі. Наприклад, перед зніманням допиту він три дні не їв. Це зайвий раз доводить, що актор у всьому прагнув бути достовірним. Іван Миколайчук Давид Мотузка, демобілізований боєць Червоної армії, повертається після війни до рідного села на Полтавщині. Там він сподівається побачити зміни, викликані комуністичними експериментами, але в селі про революцію нічого не чули, тут зберегли традиційний спосіб життя. У фільмі показані найзаможніші лідери сільської громади, яких з ідеологічних мотивів іменують «куркулі». Останніх підтримує колишній друг Давида, Корній Матюха, який став головою сільської ради. Одурманений пропагандою класової ненависті, Давид починає конфлікт із власними односельцями — Корнієм та «куркулями». N. B.

У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.Іван Миколайчук

Можна сказати, що жоден український фільм 60-70-х років не обходився без участі Івана Миколайчука. Це були: «Анничка» (1968), «Камінний хрест» (1968), «Комісари» (1970), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Захар Беркут» (1971), «Пропала грамота» (1972), «Іду до тебе» (1972), «Тривожний місяць вересень» (1976) тощо.Іван Миколайчук Кадр з фільму «Пропала грамота» (1972)

З 1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіно, а потім заарештували Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Уперше це сталося ще 1968 року, під час знімання фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою», що здобув Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю. Стрічку сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Іван Миколайчук

«Білий птах з чорною ознакою» – знаковий фільм епохи українського радянського кінематографу, картина, що належить до школи «українського поетичного кіно», – знаменита стрічка режисера Юрія Іллєнка, котру було зафільмовано на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка 1970 року.Іван Миколайчук

Іван Миколайчук Задум фільму належить Іванові Миколайчуку, геніальному акторові, режисеру і, власне, співавторові сценарію «Білого птаха з чорною ознакою», що він прагнув розповісти про роз’ятрену драму свого краю, про трагедію, за влучним висловом, «народу під прицілом «калашникова». Образ бандерівця Ореста Миколайчук писав для себе, але, зрештою, його зіграв Богдан Ступка, для якого ця роль стала знаковою. N. B. Четверо братів Дзвонарів грають у сільському ансамблі, проте боротьба між українцями-націоналістами, прибічниками нацистів та прибічниками радянської влади забирає одного учасника гурту за іншим: Петро (старший) приєднується до Червоної армії, Орест – до УПА, а Богдан лишається вдома. Однак долі братів переплітаються і в коханні, і в боротьбі.  У фільмі режисер Юрій Іллєнко досліджує трагедію бідної української родини Дзвонарів, яка живе в Карпатах неподалік від румунського кордону у важкі часи війни та терору (1937–1947).

Іван Миколайчук Іван Миколайчук у ролі козака Василя «Пропала грамота» - український радянський художній фільм кінорежисера Бориса Івченка, почасти заснований на однойменному оповіданні Миколи Гоголя. Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його представили глядачам лише на початку 1980-х. Відразу після представлення кінцевої версії стрічки партійним чиновникам-цензорам її заборонили до показу та «поклали на полицю» на понад 10 років.

1983 р. — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати знімати так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.Іван Миколайчук Могила Івана Миколайчука на Байковому кладовищі в КиєвіМурал у Чернівціях Стіна в Івано-Франківську

Леонід Биков Леонід Федорович Биков — український радянський актор, режисер і сценарист, заслужений артист УРСР (1958), заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974). Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмах «Переможці» (1952), який не вийшов на екрани, та «Доля Марини» (1953). Леонід Биков — лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінаціях «Перші премії за художні фільми» та «Найкраща чоловіча роль» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР 1977 року тощо. 1928-1979

Мрії донецького хлопчини Леонід Федорович Биков народився в селі Знам'янське Слов'янського району Донецької області. Надивившись фільмів про льотчиків («Валерій Чкалов», «Винищувачі»), він з дитинства марив небом і мріяв вступити в льотне училище. Коли в 1943 році в Барнаулі, куди їхню сім'ю евакуювали відразу після початку війни, він прийшов у військкомат і сказав, що йому вже виповнилося вісімнадцять і попросив відправити його на фронт, хлопця тут же викрили. «Рано тобі ще на фронт, салаго, - заявив суворий військком. - Ти спочатку школу закінчи».

Однак свою мрію про льотну кар'єру Леонід усе ж не залишив. У 1945 році, уже перебуваючи в Ленінграді, він уступив у 2-у спецшколу для льотчиків, де провчився всього лише місяць. Через деякий час його зі школи відрахували, і на цьому льотна кар'єра Леоніда Бикова закінчилася. Ось тоді він і вирішив податися в артисти. Але й тут, так само як і в льотній кар'єрі, нашого героя спочатку чекало розчарування. Під час першої спроби в 1946 році вступити до Київської школи акторів він з тріском провалився на вступних іспитах. Син Олесь з 1991 року живе в КанадіДіти актора. Олесь на два роки старший за сестру Мар’яну. Небо і земля Леоніда Бикова. У родинному колі

Перший успіх Тоді Биков поїхав до Харкова, щоб там повторити спробу стати артистом і вступити до театрального інституту. І от несподіванка - екзамени склав успішно, і його було зараховано на 1-й курс інституту. Закінчивши інститут у 1951 році, Биков потрапив у трупу Харківського театру імені Т. Шевченка. У 1952 році зіграв свою першу роль у кіно. Це був фільм режисерів Ісака Шмарука і Віктора Івченка «Доля Марини». Леонідові дісталась епізодична роль простого сільського хлопчини Сашка. У прокаті 1954 року картина викликала несподіваний фурор. Бикова помітили і запам'ятали не тільки глядачі, а й кінематографісти. Л. Биков у фільмі «Доля Марини»

Перший успіх У 1954 році режисери Олександр Івановський і Надія Кошеверова запрошують Бикова на велику роль (Петі Мокіна) у фільм «Приборкувачка тигрів», який мав величезний успіх у глядачів. Відтоді ім'я актора Леоніда Бикова стало широко відомим.

“Дарую вам свято” Майже водночас зі зніманнями в «Приборкувачці тигрів» також на «Ленфільмі» Биков знімався в іншій картині, де йому вже дісталася головна роль. Це була стрічка Анатолія Граніка «Максим Перепелиця». Успіх цього фільму у прокаті був значно нижчий, ніж двох попередніх, однак для Бикова саме ця картина по-справжньому відкрила двері у великий кінематограф і принесла величезну любов глядачів. Після цієї ролі до Бикова інакше як “Максиме” ніхто не звертався!

Закінчивши акторський факультет Харківського театрального інституту в 1951 році (курс Д. Антоновича), Леонід Биков потрапив у трупу Харківського державного академічного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка, в якому працював до 1960 року. У 1960 -1968 рр. – актор і режисер кіностудії "Ленфільм", з 1969 – актор і режисер Київської кіностудії ім. О. Довженка. Високий лицар

Л. Биков прагнув вибирати ролі самого різного плану. Так, він потрапив у фільми: "Чужа рідня", "Дорога моя людина", "Добровольці", "Сварка в Лукашах", "Травневі зірки". Фільм “Альошкіна любов" вийшов на екрани в 1961 році. Биков зіграв в ньому одну з кращих своїх ролей у кінематографі і по праву зайняв одне з провідних місць серед тодішніх радянських зірок. Майстер-клас любові і людяностіКадри з фільму «Зайчик»

«Війна минуща, а музика вічна!»Давньою мрією Леоніда Бикова була постановка картини про героїзм наших льотчиків у роки війни. Любов до людей цієї професії жила в ньому постійно. У співдружності зі сценаристами Євгенієм Онопрієнком і Олександром Сацьким був написаний сценарій майбутнього фільму “У бій ідуть лише “старі”. Сценарій фільму довго не затверджували. Чиновникам від кіно він здавався то негероїчним, то неправдоподібним, то наївним. Але зрештою у 1972 році Биков почав знімати фільм, який став одним із кращих фільмів про війну. Оскільки бюджет картини “У бій ідуть лише “старі” був невеликим, Биков поїхав до Москви й домігся зустрічі з тричі Героєм Радянського Союзу маршалом Олександром Покришкіним. Ас авіації на одному подиху прочитав сценарій і розпорядився передати на баланс кіностудії Довженка чотири винищувачі "ЯК-18" і чехословацький "Z-326", який зовні нагадував "Месершміт-109". Коли приймали фільм, на очах Покришкіна були сльози.

Фільм знятий на кіностудії ім. О. Довженка у 1973 році. У цій картині Леонід Биков виступив як режисер та зіграв головну роль - комеска Титаренка. Фільм та Леонід Биков за виконання головної ролі отримали першу премію на VII Всесоюзному кінофестивалі у Баку. У фільмі розповідається про бойові будні гвардійського полку льотчиків-винищувачів під час німецько-радянської війни, переважно — другої, «співочої» ескадрильї. N. B. Твір став блокбастером: за 5 місяців його побачили 54 мільйони. Уважають, що прототипом головного героя фільму став радянський військовий льотчик, двічі Герой Радянського Союзу Попков Віталій Іванович. «Війна минуща, а музика вічна!» Картина репрезентує військову тему в українському кіно і, за законами жанру, містить як сцени повітряних боїв, так і трагічні епізоди загибелі льотчиків. Проте фільм пронизаний щирим ліризмом і добрим гумором. У психологічних портретах героїв виявилась етичність творчої манери режисера, що потребувала художньої простоти й мінімалізму.

“Віват, «старі»!”

У фільмі “Ати-бати йшли солдати” (1977) Биков дає обрамлення боїв епізодами сучасного життя, показує тих, хто повинен пам’ятати загиблих. Він бачить свою місію в тому, щоб показати, як воювали і як гинули люди, якими вони були в житті, щоб їхні образи закарбувались у пам’яті нащадків. Без пафосу і надриву. Війна вимагає жертв, і їхню неминучість режисер показує відверто. І водночас переносить увагу на нащадків, підкреслює прямий зв’язок — життя триває, пам’ятайте ваших батьків і цінуйте їхню самопожертву. У фільмі Биков зіграв одну з ролей - єфрейтора Святкіна. Обрані часом

Стоп, кадр!Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі на 47-му кілометрі траси «Мінськ-Київ» 11 квітня 1979 року. Йому було 50 років і 4 місяці.

2001 року у Києві було відкрито пам'ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Леоніда Бикова. На честь Бикова названа одна з вулиць Києва. Його ім'ям названа одна із зірок космосу. У Краматорську - літак СУ-27. У Василькові - МіГ- 29, на борту якого написано "Маестро. Леонід Биков". Маестро, якого любили всі

Ой у лузі, лузі-і-іЧервона калина, Клен зелений, кучерявий – Теж його родина. Клен зелений, кучерявий, В бій ідуть старики. З неба на нас поглядають, Як живуть козаки? Вибач нам, скромний Титане, - Не зуміли тебе вберегти. Пам`ять, повір, не зав`яне І зорю твою зможе знайти! Володимир Мангов Маестро, якого любили всі

Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в цілому світі. Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому. Б. С. Ступка. Богдан Сильвестрович Ступка (1941-2012)

Богдан Ступка народився 27 серпня 1941 року в селі Куликове Львівської області. Хлопчиськом бачив кров, убитих, повішених. А після війни гуляв із друзями, які розбирали міни й гранати, і знав, як відриваються руки. Хата, в якій народився Богдан Ступка

Батько Богдана Ступки співав у хорі в оперному театрі у Льові, старший мамин брат був солістом, тітка - головним концертмейстером. Богдан із семи років крутився за лаштунками, бачив і чув усіх видатних співаків. У самого ж Ступки слуху не виявилося, щоправда, коли служив в армії, в оркестрі штабу Прикарпатського військового округу, стукав на барабані, ну а потім в ансамблі «пісні й пиятики» займався конферансом. До театру Богдан Ступка прийшов, може бути, через страх перед реальним, жорстоким життям: знав смерть із дитинства. Театр зображує життя, тобто там не по-справжньому гинуть, умирають…Цитата“Там у це все грають, грають у життя. Театр - продовження життя, ти трохи підносишся над реальністю, але тільки в художній формі. Театр - не втеча з життя, ні, просто людина знайшла іншу її форму: життя - це життя, театр - це театр”.

Після закінчення школи Ступка хотів вступити на хімічний факультет Львівського політеху, проте не пройшов за конкурсом і зрештою опинився на роздоріжжі. Деякий час майбутній актор працював слюсарем у майстерні, фотографом в астрономічній лабораторії, а також куратором джазового колективу Медікус. Пізніше Богдан Ступка подав документи в драматичну студію при Львівському театрі Заньковецької і став вчитись у найкращих педагогів Західної України. У 1961 році він із відзнакою закінчив навчання і став повноправним членом акторської трупи театру. У 1978 році Ступка переїхав до Києва та став служити в Київському академічному українському драматичному театрі ім. І. Франка. Паралельно з цим заочно навчався в Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, де незабаром отримав спеціальність «театрознавець».

Найпершою, і дійсно зоряною в кіно, стала робота Богдана Ступки в прославленій картині Юрія Іллєнка «Білий птах із чорною ознакою» (1971). Ступка зіграв Ореста Дзвонаря.

У фільмі описується звільнення румунської частини України в 1939 році Червоною армією. Ступка зіграв бандерівця, одного із братів Дзвонарів, що родом з Буковини, причому, як виявилося такого привабливого, що всі наче збожеволіли. Орест Дзвонар подався в часи війни до загону українських націоналістів і повів за собою доньку священника Дану, бажану всіма трьома братами. І в результаті всіх трагічних подій наклав на себе руки.«Білий птах із чорною ознакою»

Акторові взагалі найчастіше доручали негативні ролі в кіно. Особливо вражаючим вийшов відомий Тимофій Лисенко в багатосерійному телефільмі «Микола Вавілов» (1990). У політичній стрічці Ігоря Гостева «Сірі вовки» (1993) актор зіграв Семичасного, а в драмі режиса Варньє «Схід-Захід» (1999) полковника з органів, що ставлять перешкоди «поверненцям», які наївно повірили своїй батьківщині.

І все-таки багатогранний талант актора довгий час не був повністю затребуваний. Більша частина картин, у яких Богдан Ступка знявся за тридцять років (70-90-ті ), не стали помітними творами на екрані. Багато з них узагалі й не згадати, навіть прочитавши назву й дізнавшись ім'я зіграного героя. А якщо й залишився в пам'яті який-небудь лихий «вестерн по-радянськи» штибу «Забудьте слово "смерть"» (1979), то однаково смутно уявляєш собі, що за персонаж Островий, якого зобразив у цьому фільмі з погонями й перестрілками зовні фактурний український актор. Справжній успіх до Богдана Ступки прийшов лише в новому столітті...

ХХІ століття для актора почався з роботи в історичній драмі українського режисера Миколи Засєєва-Руденка «Чорна рада» за однойменним романом П. Куліша, що розповідає про боротьбу за гетьманську владу на Україні в XVII столітті. Правда, цей фільм залишився широким глядачем непоміченим.

На рубежі століть Богдан Ступка стає головним гетьманом екрану: ролі в історичному серіалі Миколи Засєєва-Руденка «Чорна рада» (2000),у фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001), у стрічці польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» (1999). Б. Ступка в ролі гетьмана Івана Брюховецького у фільмі “Чорна рада”

Коли про нього говорять, звичайно згадують «Полтаву» Пушкіна, де Мазепа - зрадник. А в поемі ж Рилєєва «Войнаровський», яку майже ніхто не читав, Мазепа - позитивний персонаж, борець із царським самодержавством. От й у фільмі Мазепа - освічена, цікава людина, яка веде в той непростий час тонку політичну гру між Росією, Швецією й Польщею....Історичну тему Ступка продовжив у досить спірному фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Як і картина 30-літньої давнини новий фільм Іллєнка теж неабияк політизований.

Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”, у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького.

Справжній успіх до актора прийшов у 2004 році. У той час Богдан Ступка знімався у двох фільмах одночасно й три місяці мотався між Севастополем і Псковом: тиждень там, три дні тут, потім, навпаки, три дні там, тиждень тут. Це як дві душі, і обидві болять. Вибрати, яка з них ближче, для актора було складно. Але, звичайно, такого подвійного успіху ніхто не очікував - так буває дуже рідко. Цими фільмами були «Свої» Дмитра Месхієва й «Водій для Віри» Павла Чухрая.

Як жартував сам Ступка, за три десятиліття своєї кар'єри він переграв всіх царів, вождів і генералів: Річард III і король Лір, генерал у «Водієві для Віри», гетьман Мазепа в «Молитві за гетьмана Мазепу», у Сергія Бондарчука в «Червоних дзвонах» - Олександр Федорович Керенський, і, звичайно ж, Брежнєв у «Зайці над безоднею».

У 2007 році режисер Володимир Бортко почав зйомки нового серіалу за гоголівським «Тарасом Бульбою», де Ступка зіграв Тараса.

У фільмі Кіри Муратової «Два в одному» Богданові Ступці дісталася дуже несподівана роль. Він зіграв «статевого гангстера». Замолоду герой актора був грозою жінок, але постарів, розгубив всіх своїх подруг. Щоб не зустрічати Новий рік на самоті, він змушує доньку знайти йому жінку, яку випадково побачив із вікна. І, зрештою, закохується в неї.

22 липня 2012 року після тривалої хвороби на сімдесят першому році Богдан Ступка пішов з життя.24 липня 2012 року у театрі імені Івана Франка відбулася церемонія прощання з актором. Як повідомив його син, Остап, причиною смерті став серцевий напад на тлі запущеного захворювання на рак кісток.

Б. Ступка. Станіслав Боклан. А. Роговцева. А. Хостікоєв сестри Наталя та Ольга СумськіТ. Яценко Б. Бенюк Українські актори

Домашнє завдання. Оберіть топ-5 українських акторів-кумирів та представте одного з них у вигляді комп'ютерної презентації, інфографіки, відеопрезентації, інтерактивного плакату тощо.