Презентація: "Виховання у цілісному педагогічному процесі".

Лекція 15. Виховання у цілісному педагогічному процесі. 1. Проблема мети виховання2. Характеристика закономірностей і умов виховання3. Принципи педагогічного процесу4. Етапи процесу виховання. Управління процесом виховання5. Самовиховання, його сутність, умови, етапи, прийоми реалізації6. Результати виховання

1. Проблема мети виховання. Метою виховання в педагогіці прийнято вважати кінцевий результат формування особистості. Разом з тим, таке означення досить умовне, бо "кінцевого" результату формування особистості не існує. Людина формується протягом усього життя в залежності від об'єктивних і суб'єктивних умов її онтогенезу. Виділяється загальна та індивідуальна мета виховання. Загальна мета виражає якості, які повинні бути сформовані у всіх людей, а індивідуальна, якщо передбачається виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної та індивідуальної мети. Мета виражає загальну цілеспрямованість виховання. На практиці вона реалізується через систему конкретних завдань. Мета і завдання виховання не є раз і назавжди заданими, не існує і формально-абстрактних завдань, однаково придатних для всіх епох і народів.

Фактори, які обумовлюють мету і завдання виховання:1) політика, ідеологія держави;2) потреби суспільства, тому мета виховання завжди відображає досягнутий рівень розвитку суспільства. Основна мета виховання — всебічний гармонійний розвиток особистості. Це зумовлено сутністю людини як найдосконалішого витвору природи й суспільства. Всебічне виховання передбачає формування у людини певних якостей відповідно до вимог морального, розумового, трудового, фізичного й естетичного виховання.

Основні завдання виховання: • розвиток, актуалізація духовності особистості як смислу людського буття; • створення умов для самотворчості, самореалізації, самоактуалізації особистості, розвитку її індивідуальних здібностей і талантів, соціальної, професійної, комунікативної та інших компетентностей; • формування потреби внутрішньої і зовнішньої свободи особистості як визначальної умови її самотворчості, розвитку та самореалізації; • розвиток критичності особистості як здатності критично ставитися до авторитетів, ідей, поглядів; уміння порівнювати, аналізувати, оцінювати відповідні ідеї, погляди і на основі цього виробляти власну точку зору; • здатність на основі свободи, критичності, комунікативної компетентності формувати, відстоювати і реалізовувати власні ідеї, цінності; • розвиток адекватної самооцінки, почуття власної гідності, подолання страху у відстоюванні ідей, цінностей; • розвиток психологічної культури особистості як важливої умови самореалізації особистості, формування соціальної, професійної, комунікативної та інших компетентностей; • виховання вольових аспектів особистості як визначального фактору актуалізації і об’єктивації духовності, процесу набуття і реалізації відповідних компетентностей, самореалізації особистості загалом; • формування світоглядної позиції особистості, виховання потреби в пізнанні та необхідності пошуку і визначення смислових, ціннісних аспектів людського буття;

• розвиток моральної культури особистості, потреби усвідомлення і актуалізації ідей добра, істини, справедливості, честі, гідності, поваги, відповідальності; • розвиток високої художньо-естетичної культури особистості; • формування національної свідомості, любові до свого народу, рідної землі, готовності її захищати; • забезпечення єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури й історії рідного народу; • формування високої мовленнєвої культури; • формування екологічної культури і гармонії відносин людини з природою; • забезпечення фіз.розвитку молодого покоління, зміцнення здоров’я; • розвиток соціальної компетентності (ринкові відносини, конфліктні ситуації тощо); • розвиток проф. компетентності, процес якої розгортається від виховання потреби та уміння оволодіти знаннями на різних етапах пізнавальної діяльності дитини до набуття проф. знань і реалізації себе у відповідній сфері діяльності; • розвиток комунікативної компетентності як формування умінь комунікації у відносинах та соц. групах.

2. Характеристика закономірностей і умов виховання. Виявити і точно сформулювати об'єктивні закономірності в галузі виховання надзвичайно складно, оскільки, по-перше, тут все індивідуальне, конкретне, персоналізоване і ніяк не піддається узагальненню, а по-друге, закономірності соціологічні, психологічні, соціально-етичні і філософські закривають власне педагогічні об'єктивні явища. П. Підкасистий виділяє такі закономірності виховання (їх можна вважати й умовами, дотримання яких сприяє підвищенню ефективності виховання):1-а закономірність. Виховання дитини як формування в структурі її особистості соціально-психологічних новоутворень, здійснюється тільки завдяки активності самої дитини. Міра її зусиль повинна відповідати мірі можливостей. Будь-яке виховне завдання розв'язується шляхом ініціювання активності: фізичний розвиток – за допомогою фізичних вправ; моральний – через постійну орієнтацію на іншу людину; інтелектуальний – через розумову активність; любов, і краса також формуються в процесі активної взаємодії з кра­сою.

2-а закономірність - необхідність врахування актуальних потреб у розвитку дитини. Випереджаючи актуальні проблеми, педагог ризикує зустріти опір і пасивність дітей. Якщо ж педагог запізниться з матеріалом для актуальних потреб, то ці потреби можуть задовольнятися в небажаному для вихованців і вихователів руслі. Ці показники фіксуються в особливості поведінки ("став грубим" або "не слухається"), в одязі ("постійно наражається"), в наданні переваги захопленням ("з ранку до вечора грає" або "допізна гуляє"), в мові ("жахливий жаргон у сина", "надто язиката"), в ситуаціях, які досі не зустрічалися в житті дитини ("взяв без відома батьків гроші" або "зібрав на вечорниці півкласу"). 3-я закономірність – необхідність спільно-індивідуальної діяльності вихователя і вихованця. Суть її полягає в необхідності дотримування пропорційного співвідношення зусиль дитини і педагога в сумісній діяльності. На початковому етапі доля активності педагога переважає. З часом доля активності дитини поступово збільшується і врешті набуває максимального рівня, коли суб'єктом діяльності стає дити­на, а педагог ніби з боку спостерігає, оцінює, супроводжує непомітною інструкцією.

4-а закономірність. Тільки в умовах любові і захищеності дитина вільна, сповна виражає своє ставлення до людей і не боїться відносин, які складаються. Тому виховання повинно містити в собі демонстрацію любові на адресу дитини, щоб дитина не відчувала тривоги у ставленні до неї близьких людей, щоб це забезпечувалось наочним прикладом любові. 5-а закономірність — необхідність забезпечення ситуації успі­ху, яку повинна пережити кожна дитина. Ситуація успіху – це суб'єктивне переживання особистісних досягнень у контексті індивідуального розвитку особистості. Засуджуючи дітей, висміюючи їх недоліки, роздаючи прізвись­ка, підкреслюючи їх невихованість, учитель розраховує на актуаліза­цію само-удосконалення і на більш старанну працю. Однак, як прави­ло, отримує зворотний, негативний результат. Крім того, необхідно зні­мати страх перед невдачею, неуспіхом, авансувати дитину ("у тебе обов'язково вийде"), зміцнювати мотив діяльності ("це так важливо для усіх нас"), відзначати особливі риси дитини.

6-а закономірність — автономія і психологічна емансипація дитини надає вихованню так званий "схований характер". Цілеспрямо­вані виховні впливи залишаються в схованій сфері педагогічного професіона­лізму. Діти не можуть і не повинні почувати себе об'єктом випробування професійних педагогічних сил."Відкрити" вихо­вання – означає поставити дитину в позицію об'єкта, який не має свого обличчя і не виступає в ролі особистості, залишаючись індивідом. 7-а закономірність – цілісність особистості як соціально-психологічного феномену вимагає від педагогів цілісності виховних впливів. Наприклад, читання високохудожніх віршів у забрудненій кімнаті сприяє формуванню цинізму і неохайності, що здивує педагога, який не вміє оцінити цілісність життєвої ситуації і зрозуміти, що на смітнику може вирости лише бур'ян.

До найсуттєвіших особливостей виховного процесу належать:а) органічна пов'язаність виховання із суспільними потребами. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова держави потребує формування в підростаючого покоління національної свідомості, любові до рідної мови, свого народу, його традицій, історії та культури;б) людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Важлива роль у цьому процесі належить батькам і педагогам. Найуспішніше він відбувається в природному національному середовищі. Дитину мають оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо;в) результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні процеси особистості;ґ) ефективність виховання залежить від стосунків в учн. колективі. Здорова морально-психологічна атмосфера сприяє формуванню у дітей + моральних якостей, ефективному взаємовихованню. І навпаки, у колективі спец. виправно-виховного закладу відбувається взаємна деморалізація його членів.

3. Принципи виховання. Перша група принципів організації виховного процесу визначається єдністю виховання і суспільного життя і передбачає філософські, політичні, моральні чинники суспільства, відображає корінні його основи і образ життя. Друга група принципів обумовлена особливостями вікового розвитку дітей, їхньої пізнавальної, трудової та іншої діяльності.

Процес виховання ґрунтується на таких принципах:1. Цілеспрямованість виховання. Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення осн. мети виховання - формування всебічно розв. особистості, підготовка її до трудової діяльності. Умовами реалізації є підпорядкованість виховної роботи загальній меті, недопущення стихійності у вихованні.2. Зв'язок виховання з життям. Виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на узгодження їх життєдіяльності з життям суспільства, посильну участь у ньому. Прилучаючись до активного життя, школярі засвоюють досвід старших поколінь, формують у собі психологічну, моральну і практичну готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.3. Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Формування навичок правильної поведінки складніше, ніж виховання свідомості. (????) Для подолання цієї суперечності необхідні правильне співвідношення методів формування свідомості та поведінки, запобігання відхиленням у них, вироблення несприйнятливості до негативних впливів, готовність боротися з ними.

4. Виховання в праці. Цей принцип вибудовується на ідеї, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності. Спирається він і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності. 5. Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується він на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає:єдність мети, завдань і змісту, форм, методів і прийомів виховання, єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи.6. Виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі, він є могутнім засобом виховання, і певні риси особистості формуються тільки в колективі. 7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Виховання творчої особистості можливе за існування умов для вияву самостійності й творчості, схвалення ініціативи та самодіяльності учнів.

8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. Саме у цьому принципі закорінений головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин вихователів і вихованців. Повага до учня втілюється у шануванні його особистої гідності (педагог має уникати будь-яких дій, висловлювань, які її принижують), врахуванні його уподобань і бажань при визначенні або конкретизації цілей навчання і способів їх досягнення, у серйозному ставленні до його думок. Його реалізація ускладнюється наявністю серед учнів складних, озлоблених дітей. Однак педагог повинен бути терплячим до всіх дітей. 9. Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. 10. Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Важливо прогнозувати можливі наслідки заходів впливу на школяра. 11. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Школа повинна не лише залучати сім'ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення педагогічної культури батьків.

4. Етапи процесу виховання. Управління процесом виховання. Організація виховання учня або класу охоплює такі етапи:1) визначення сукупності рис і властивостей особистості, які слід сформувати у вихованця. Щодо виховання класу мають на увазі формування такого колективу, який би за своїми якостями відповідав еталону, виробленому на основі поставленої суспільством перед школою мети виховання;2) вивчення індивідуальних особливостей вихованця (колективу), його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, а також рис, які перебувають на стадії зародження. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з наміченим ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. На цій основі можна планувати виховну роботу. 3) реалізація програми виховання, тобто запланованих виховних заходів, що передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу;4) спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Свідченням настання цього етапу є заняття учня самоосвітою і самовихованням.

5. Самовиховання, сутність, умови, етапи, прийоми реалізаціїВиховання і самовиховання є 2 сторонами процесу формування особистості. Самовиховання - свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних. Передусім самовиховання потребує від людини знання себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для збагачення учнів знаннями і вміннями проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, почуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою. Важливим аспектом самовиховання є логічне мислення, вміння аналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе, без якої неможливо досягти успіху. Тому педагоги детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають учнів до самоаналізу. Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо допомогти сформувати ідеали.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою, до яких належать:а) самопереконання. Його суть полягає в пропонуванні знайти у ситуації аргументи і за їх допомогою переконати в правильності чи неправильності вчинку або переключити в конфліктній ситуації думки на інші теми і справи;б) самонавіювання. Його пропонують використовувати за необхідності подолати страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. в) самопідбадьорювання. Цей прийом ефективний, якщо учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях;г) самозаохочення. Застосовують його, якщо учень, долаючи певні труднощі, виконав складне завдання; ґ) самопримус - у боротьбі з неорганізованістю, небажанням працювати;

д) самоаналіз. Йому належить вирішальна роль у самовихованні, оскільки він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку;е) практичні прийоми. Прийом "крок уперед" - щоденне планування діяльності на наступний день; прийом "оцінювання прожитого дня"; є) "правила моєї поведінки" - дотримання складених правил поведінки. ж) самозобов'язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, семестр або рік залежно від того, в який термін він прагне сформувати чи подолати;з) "упізнай себе". Має характер гри, за якої учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи прізвища. і) "самохарактеристика" і "взаємо характеристика". Суть цих прийомів полягає в обговоренні в колективі підготовлених у такий спосіб характеристик, що привчає учнів до самоаналізу, дає педагогові багатий матеріал для роботи з ними.

6. Результати процесу виховання. Оскільки школярі різняться інд. особливостями, то результати виховання різні. Для практичної діяльності педагога учнів класу залежно від рівня їх вихованості поділяють на такі групи:а) група дуже низького рівня вихованості. Зараховані до цієї групи учні характеризуються негативним досвідом поведінки, що важко піддається педагогічному впливу, саморегуляція і самоорганізація у них не розвинуті;б) група низького рівня вихованості. Характеризується слабким виявом позитивного, ще не стійкого досвіду поведінки, зривами. Поведінка учнів регулюється переважно вимогами старших та іншими зовнішніми стимулами, саморегуляція та самоорганізація у них - інтуїтивні;в) групи середнього рівня вихованості. Ім властиві стійка позитивна поведінка, наявність регуляції та саморегуляції, організації та самоорганізації, однак активна позиція щодо діяльності і вчинків однокласників ще не виявляється;г) групи високого рівня вихованості. Для учнів, які належать до них, визначальними є стійкий і позитивний досвід поведінки, саморегуляції, прагнення до організації та регуляції діяльності поведінки інших людей, вияви активної позиції.

Основними показниками рівня вихованості є зовнішній вигляд, культура поведінки у школі та за її межами, громадська активність, самостійність у всіх видах діяльності, сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості, ставлення до навчання, інтерес до знань і усвідомлення їх ролі в своєму розвитку, прилучення до національної та світової культури, захоплення фізичною культурою і спортом, працелюбність, орієнтованість на майбутню професію.

Оцінити рівень вихованості особистості можна і за її ставленням до дійсності. У ставленні до суспільства вона виявляє патріотизм, дисциплінованість, громадську активність, працьовитість, відповідальність, відданість справі; у ставленні до інших людей - повага їх гідності, піклування, терплячість; до себе - гідність, самокритичність, самоконтроль; до культури - повагу до культурних цінностей, розуміння прекрасного; до природи - повагу до життя, замилування природою, примноження її багатств і раціональне їх використання; до моральних цінностей - гуманізм, поважання свободи волі особистості.

Типовими проявами формалізму у виховному процесі є: - дроблення виховного процесу, тобто однобічно-аналітичний підхід до планування, здійснення й оцінювання виховної роботи. Виховна робота часто планується, здійснюється й оцінюється як сума окремих заходів;- гонитва за кількістю виховних впливів, що суперечить характеру реального процесу розвитку людини і колективу, який визначається якістю виховання;- традиційний, консервативний підхід до виховної роботи, який суперечить динамічному розвитку особистості та колективу;- невиразність виховного впливу, відсутність індивідуально-диференційованих форм, що суперечить реальному процесові розвитку людини і колективу, в якому органічно поєднуються загальне, окреме (групове) та індивідуальне;- зовні показний характер виховної роботи, що суперечить характеру внутрішнього розвитку людини і колективу, тобто виховання має охоплювати відкриті та приховані впливи на особистість;- незавершеність, неповнота виховних впливів, тобто їх однобічно навчальний характер, зведення виховної роботи до заходів для вихованців. За такого підходу учень розглядається тільки як об'єкт впливу, а стосунки між ним і наставником є суб'єкт-об'єктними, хоч мають бути суб'єкт-суб'єктними, коли особистість старшого, більш досвідченого не піднімається над особистістю молодшого.

Удосконалення виховного процесу в школі передбачає:1. Організацію виховних центрів: створення музеїв, тематичне оформлення рекреацій. В. Сухомлинський - у школі і стіни повинні говорити. 2. Органічне поєднання завдань, вирішуваних школою, з потребами довкілля. Це передусім організація допомоги школярів населенню в охороні природи, орієнтації учнів на вибір потрібної для їх міста чи села професії.3. Створення в школі морально-психологічного клімату поваги до знань. Школа має пропагувати серед учнів думку, що в цивілізованому суспільстві людині вигідно бути вихованою і освіченою. Це потрібно й суспільству. 4. Підбір раціонального змісту виховання. Школа повинна відчувати, який напрям змісту виховання треба посилити на певному етапі виховної роботи. На початку XXI ст. в Україні уваги потребують питання морального і правового виховання, підготовка молоді до життя та діяльності в ринкових умовах, виховання несприйнятливості до негативних явищ життя тощо.

5. Розумне співвідношення між інформаційними методами впливу на учнів і залученням їх до різних видів діяльності. Це зумовлено превалюванням у школі словесних методів виховання, які дають змогу формувати погляди і переконання учнів, але не забезпечують вироблення відповідних навичок. 6. Своєчасне здійснення виховних заходів, акцентування уваги на профілактиці негативних явищ в учнівському середовищі. Нерідко деякі виховні заходи проводять лише після того, як у школі стався неприємний випадок. 7. Використання різноманітних форм і методів виховного впливу, які б відповідали віку, спонукали до активності, ініціативи й самостійності 8. Підвищення емоційності виховних заходів. Ця вимога ґрунтується на твердженні психологів, що знання засвоюються швидше і стають переконаннями за небайдужості до них учня, емоційного переживання у процесі їх засвоєння.9. Створення умов для розвитку самостійності та ініціативи учнів, їх самоврядування, самоосвіти та самовиховання.10. Подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів. Підготовка учнів до життя в демократичному суспільстві потребує відмови від командного стилю у взаємодії з ними.