Презентація "Як і за що у Радянському Союзі забороняли фільми"

Як і за що у Радянському Союзі забороняли фільми

У Радянському союзі фільми не потрапляли в прокат з різних причин. Іноді чиновники забороняли показ просто про всяк випадок, але за часів Перебудови заборонені фільми вели дістати та показати публіці. Так і знайшлося понад 200 картин, багато хто за минулі роки застарів і втратив художню цінність, але дехто виявився актуальним, а частина отримала світове визнання. Сьогодні ми поговоримо про найпримітніші фільми заборонені у СРСР за антирадянщину, за безідейність і навіть за зайву життєрадісність.

Романтична комедія Костянтина Юдіна (фото ліворуч) “Серця чотирьох” (1941) розповідає історію двох сестер, які виїхали з Москви на дачу. Молодша там готуватиметься до іспитів, а старша викладає математику солдатам. Сюжет складається з типових комедійних ситуацій, на фоні котрих між героями зароджується кохання.

Життєрадісний фільм із прімами свого часу Валентиною Сєровою та Людмилою Целіковскою обіцяв стати лідером у прокаті. Але раптом почалася війна, художня рада Мосфільму ще не знала про нові вимоги зверху, тому прийняла картину і почала готувати її до прокату.

Тим часом на засіданні політбюро Йосип Сталін зробив висновок, що кожна картина має велике суспільно-політичне значення. Секретар ЦК ВКП Андрій Жданов (фото праворуч) розцінив це як заклик зменшити кількість розважальних фільмів під його гарячу руку і потрапили “Серця чотирьох”.

Чиновник жорстко розкритикував фільм, зазначивши, що в ньому солдати виглядають як душки, а сюжет відбуваються на тлі солодкого нічого нероблення. Не сподобалися йому і любовна лінія, яку він назвав побитою, а саму картину звинуватив у небезпечному відриві від дійсності. У воєнний час країні потрібно було героїчне кіно, а ні комедії тому ніхто з високих чиновників навіть не спробував відстояти “Серця чотирьох”.

Пізніше кіно-дослідники писали, що Сталіну відразу не сподобалося, що в сюжеті беруть участь військовий старший лейтенант Колчин, у виконанні Євгена Самойлова, тому обговорювати вихід фільму в прокат було безглуздо.

“Людина нізвідки” (1961) - це історія про Молодого антрополога який виявляє в Центральній азії загублене плем'я Тапі. Новий знайомий вченого представники якогось виду снігової людини разом із ним повертається до Москви. Дикунові доведеться зустрітися з радянською дійсністю, а радянському глядачеві подивитися на своє життя збоку. Людина звідки третя робота Ельдара Рязанова. До неї режисер приступив у статусі зірки, на той час публіка вже оцінила “Карнавальну ніч” та “Дівчину без адреси”. Рязанов планував зняти викривальну комедію про недоліки радянської дійсності, але не врахував настрій у суспільстві.

Уряд з усіх боків рапортував що громадяни дозріли вступити в еру комунізму, країна готувалася до запуску людини в космос, заявляла про викорінення злочинності і будувала плани на світле майбутнє, а в цей час рязанов з екрану показував негідників і дурнів абсурдні вчинки . До того ж, головний негативний персонаж, у виконанні Анатолія Папанова (фото праворуч), до кінця фільму не перевиховувався, не виправляв свої недоліки. Не дивно, що в ЦК КПРС питання до “Людини нізвідки” виникли ще до прем'єри. Чиновники, які його побачили, писали що “картина чужа нашому мистецтву і є зразком без ідейного формалістичного трюкацтва”.

Тим не менш, репутація Рязанова не дозволила чиновникам завадити прем'єрі фільму. Після прем'єри думки глядачів розділилися, а в газеті Радянська культура ще й з'явилася розгромна стаття від “представника народу”, як пізніше з'ясувалося цю думку звичайного глядача насправді написав завідувач видання, він критикував фільм за відсутність філософської думки та ідеї, загалом за те саме за що й чиновники. Картину вирішили випустити дуже обмеженим тиражем, як тільки почалися покази на фільм обрушилися кінокритики провідних ЗМІ країни.

Фінальну крапку у цій історії поставив ідеолог партій Михайло Суслов. Якось він проїжджав повз кінотеатр, на якому красувалася афіша з обличчям Сергія Юрського в ролі дикуна, партійний чиновник наказав зняти плакат, а фільм принести йому на перегляд. Побачене він назвав марною тратою казенних грошей і нікчемним фільмом сперечатися з ідеологом партії не міг ніхто і “Людина нізвідки” ліг на полицю на 27 років, Рязанов дивом утримався в професії завдяки держзамовленню, що підвернулося, до річниці Бородінської битви.

Цікава історична паралель, у США, в країні де за думкою СРСР не було ніякої свободи, у 1957 році вийшов фільм Стенлі Кубрика (фото праворуч) “Шляхи слави”, де критикуються дії американських генералів під час Першої світової війни. І так, до фільму також ставилися упереджено, але прокат йому не заборонили, більш того з часом він став вважатися одним із найкращих військових фільм у історії.

Історія Асі Клячиної (1967) - молодий хлопець, який приїхав з міста в село, пропонує одружитися місцевій дівчині, але отримує відмову. Вона любить недолугого сільського хлопця і чекає від нього дитину, ось тільки майбутній батько, дівчину не любить і одружуватися з нею не збирається. У 1964 році Юрій Клепіков приніс Андрію Кончаловському сценарії під назвою “Рік спокійного сонця”, так спочатку мав називатися фільм. Режисерові сюжет сподобався і до його втілення на екрані він підійшов нестандартно, взяв майже на всі ролі непрофесійних акторів винятком стали виконавці головних ролей Ія Саввіна (фото ліворуч) та Любов Соколова.

Тоді було прийнято запрошувати фільм цілий зірковий ансамбль, але Кончаловський такий підхід відкидав називаючи його кіноколгоспом. Режисер хотів показати справжнє сільське життя про яке столичні актори знали з чуток, тому він і придумав показати реальний характер і місцевих жителів начебто підглядаючи за ними за допомогою камер. Асистенти шукали по селах звичайних колгоспників із цікавими історіями. Люди ділилися реальними історіями свого життя розказували монологи про війну, про біль, не приховуючи емоцій, тому фільм став майже документальним.

Такий фільм навряд чи міг спонукати молодь покинути місто. Тоді в Радянському союзі знімалися зовсім інші агітаційні картини про колгосп, а Кончаловський показав найсумніші реалії сільського життя. Було очевидно, що фільми в такому вигляді не пропустять до офіційної прем'єри. Тестові покази фільму пройшли на Мосфільмі, на подив авторів прості сільські люди фільм не прийняли. Вони критикували його за те, що колгоспники показані брудними, недоглянутими, суцільно інвалідами, без механізації. На таке село, самі мешканці дивитися не хотіли, вони наводили за приклад гарне та яскраве життя трудівників села у “Кубанських козаках”, яке їм було більше до душі.

Дивовижне єднання з народом демонстрували і чиновники вони лаяли фільми за розкриту тему невлаштованості героїв, за поставлене питання безбатьківщини, за те, що праця показана одноманітно і монотонно, а думка про її шляхетність і зовсім відсутня. Спочатку картину ще намагалися врятувати, вказуючи Кончаловському, що потрібно переробити багато сцен. Ось як про це розповідає головна акторка фільму Ія Саввіна.

Режисер залишився непохитним і “Історія Асі Клячиної” лягла на полицю. В оригінальному варіанті фільм вперше показали тільки в 1987 році, через 20 років після того, як зйомки фільму закінчилися.“Багато сцен радянське начальство вимагало вирізати, наприклад, всю роль діда Тихомира. Я розмовляючи з Кончаловським по телефону сказала виріж мене до кадру, абсолютно всю. Але не чіпай діда, бо це щастя!”

“Комісар” (1967) - Жінка комісар у розпал громадянської війни виявляє що вагітна. Несподівано вона знаходить притулок у будинку єврея, який ховає її від білих. На новому місці вона має зробити складний вибір між материнством і боргом країні. Скандальний “Комісар” був дипломною роботою Олександра Аскольдова (фото ліворуч) на найвищих режисерських курсах. Режисер вибрав як основу для фільму розповідь Василя Гроссмана “У місті Бердичеві”

На головні ролі режисер запросив добре знайомих та улюблених глядачами акторів Нону Мордюкову, Ролана Бикова та Василя Шукшина. Але, несподівано фільм вийшов абсолютно новаторським, автор розкрив відразу кілька болючих тем і показав новий погляд на події громадянської війни. Режисер не став відкрито ставати на бік червоних, як це було прийнято робити в кіно, в трактуванні Аскольдова громадянська війна була жахом для обох сторін, яким вона принесла лише біль і смерть.

Крім того, вперше на екрані показали жінку комісара, яка болісно обирає між особистим щастям і громадським обов'язком, повернутися в армію і кинути дитину. Зазвичай перед героями радянських фільмів такий вибір навіть не міг стояти, обов'язок батьківщині був більшим за будь-які інтереси і почуття. З якої саме причини Комісара заборонили зараз сказати складно, але стрічку без жодного показу “поклали на полицю”. Аскольдов намагався захистити свою працю, за що спочатку поплатився партквитком, а потім і місцем на студії, режисеру заборонили взагалі працювати в кіно, у результаті про фільм наказали забути.

Влітку 1987 року в Москві проходив міжнародний кінофестиваль. На зустрічі іноземних журналістів преса поцікавилася у організаторів, а чи все кіно зняли з полиць, ті відповіли що всі, але тут Аскольдов, який випадково опинився в залі, вигукнув про свій фільм. У той момент у столиці знаходився письменник Габріель Гарсія Маркес (портрет ліворуч), який особисто звернувся до Михайла Горбачова з проханням показати фільм. Плівку продемонстрували на кінофестивалі позаконкурсної програми, трохи пізніше картина тріумфально отримала міжнародне визнання. Їй дісталися призи берлінського фестивалю, гран-прі в Єрусалимі та Сан-Франциско, а британська енциклопедія внесла Нону Мордюкова до списку видатних акторок 20 століття.

“31 червня” (1978) - казка про чарівне кохання, вона принцеса що живе у 12 столітті, а він художник з 21 століття. За велінням злого чарівника вони випадково зустрічаються в неіснуючий день 31 червня і закохуються. Тепер їм залишається лише подорожувати у часі та намагатися зрозуміти як розрахуватися зі злим магом. Один із перших радянських теле-мюзиклів. На подив багатьох на головні ролі режисер запросив артистів балету, танці мали допомогти показати подорожі у часі та просторі. Тому драматичні актори явно підходили на ролі менше, ніж їхні колеги з балету.

Але це був великий ризик з боку режисера Леоніда Квініхідзе (фото праворуч) після того, як його перша дружина балерина Наталія Макарова, а також танцюристи Рудольф Нуреєв та Михайло Баришніков попросили політичного притулку на Заході артисти балету почали вважати неблагонадійними радянськими громадянами. Але режисер був непохитний і особисто пробивав кожну кандидатуру.

Невинну музичну казку планували показати новорічної ночі 31 грудня 1978 року. Проблеми почалися ще на етапах попередніх переглядів начальство було явно не задоволене напівпрозорими вбранням артистів та музикою, яку написав Олександр Зацепін.“Мені говорили що моя музика - це зади капіталізму, що всіх виконавців треба замінити, а саму картину краще заборонити.”

Проте прем'єра справді відбулася 31 грудня. Це був перший і останній раз, коли глядач побачив фільм до Перебудови. “31 червня” відразу ж після показу поклали на полицю причиною став артист балету Олександр Годунов (фото праворуч), який грав одну з головних ролей у фільмі, 1979 року він не повернувся до СРСР із гастролей та попросив політичного притулку в США. Кіно-мюзикл 31 червня пролежав на полиці 8 років і повернувся на екрани лише 1987 року.

Зрозуміло, це далеко не всі радянські фільми, які виявилися не до вподоби радянській владі. Багато з них навіть не був викликаючим, а тому партія без пояснення причин забороняла навіть невинні мелодрами, просто тому, що вони не були достатньо про радянські. Тут були найяскравіші приклади духовної і моральної сліпоти режиму. Коли влада відмовлялася дивитися на дійсність очима простих людей і бачити життя у всій його неоднозначності та багатогранності, і тим приємніше усвідомлювати що через роки багато авторів цих картин таки здобули заслужену славу.