Презентація "Жіноча доля у творчості Тараса Шевченка"

Жіноча доля у творчості Тараса Шевченка

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Буває, іноді дивлюся, Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї Матері святої, Що в мир наш Бога принесла...

Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на його надивитись, Наговоритись. — Це моє! Моє! — І дивиться на його, І молиться за його Богу, І йде на улицю гулять Гордіше самої цариці. Щоб людям, бачте, показать Своє добро. 

 — А подивіться! Моє найкраще над всіми! — І ненароком інший гляне. Весела, рада, Боже мій! Несе додому свого Йвана. І їй здається, все село Весь день дивилося на його, Що тілько й дива там було, А більше не було нічого. Щасливая!..

Якби ви знали, паничі, Де люде плачуть живучи, То ви б елегій не творили Та марне Бога б не хвалили, На наші сльози сміючись. За що, не знаю, називають Хатину в гаї тихим раєм. Я в хаті мучився колись, Мої там сльози пролились, Найперші сльози; я не знаю, Чи єсть у Бога люте зло! Що б у тій хаті не жило? А хату раєм називають! Не називаю її раєм, Тії хатиночки у гаї Над чистим ставом край села. Мене там мати повила І, повиваючи, співала, Свою нудьгу переливала В свою дитину... В тім гаю, У тій хатині, у раю, Я бачив пекло... Там неволя, Робота тяжкая, ніколи І помолитись не дають. Там матір добрую мою, Ще молодую, у могилу Нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі, Умер на панщині!.. ЯКБИ ВИ ЗНАЛИ, ПАНИЧІ

А ми Розлізлися межи людьми, Мов мишенята. Я до школи — Носити воду школярам.  Брати на панщину ходили, Поки лоби їм поголили! А сестри! сестри! Горе вам, Мої голубки молодії, Для кого в світі живете? Ви в наймах виросли чужії, У наймах коси побіліють, У наймах, сестри, й умрете! Мені аж страшно, як згадаю Оту хатину край села! Такії, Боже наш, діла Ми творимо у нашім раї На праведній Твоїй землі! Ми в раї пекло розвели, А в Тебе другого благаєм, З братами тихо живемо, Лани братами оремо І їх сльозами поливаєм.

На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога, Проснулася — нема нічого... На сина глянула, взяла, Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла. СОН (НА ПАНЩИНІ ПШЕНИЦЮ ЖАЛА) Марку Вовчку

Літа минають. Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі. І ти осталася, небого. І не осталося нікого З тобою дома. Наготи Старої нічим одягти І витопить зимою хату. А ти нездужаєш і встати, Щоб хоч огонь той розвести. В холодній молишся оселі За їх, за діточок.

А ти, Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі. І полем-степом ідучи, Свого ти сина закриваєш. Бо й пташка іноді пізнає І защебече: — Он байстря Несе покритка на базар. Безталанная! Де ділась Краса твоя тая, Що всі люде дивувались? Пропала, немає! Все забрала дитиночка І вигнала з хати, І вийшла ти за царину, З хреста ніби знята.

Старці тебе цураються, Мов тії прокази. А воно таке маленьке, Воно ще й не лазить. І коли-то воно буде Гратись і промовить Слово мамо. Великеє, Найкращеє слово! Ти зрадієш; і розкажеш Дитині правдиво Про панича лукавого, І будеш щаслива.  Та не довго.

Бо не дійде До зросту дитина, Піде собі сліпця водить, А тебе покине Калікою на розпутті, Щоб собак дражнила, Та ще й вилає. За те, бач, Що на світ родила. І за те ще, що так тяжко Дитину любила. І любитимеш, небого, Поки не загинеш Межи псами на морозі Де-небудь під тином.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!