Презентація "Життєвий і творчий шлях Василя Стуса. Шістдесятники."

ТЕМА: Життєвий і творчий шлях Василя Стуса. Шістдесятники. МЕТА: ознайомити учнів із трагічною долею Василя Стуса, схарактеризувати явище «шістдесятництва»;формувати комунікативні компетентності, критичне мислення учнів, розвивати творчу уяву, образне мислення;виховувати в учнів патріотизм, національну свідомість та гідність.  .

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації. Василь Стус

Перша половина 60-х років ХХ століття стала коротким розквітом духовного життя в Україні. Першою «ластівкою» такого пробудження стала публікація у червні 1955 р. у «Литературной газете» статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», у якій автор закликає «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму», цей заклик був почутий українською інтелігенцією, як сигнал для пошуку нових творчих можливостей. Нарешті ,після довгих років сталінського терору, пролунали перші сміливі голоси молодих поетів, письменників, художників, акторів, науковців. Вони належали до когорти шістдесятників. Це Дмитро Павличко, Іван Драч, Ліна Костенко, Алла Горська, Іван Світличний, Василь Симоненко, Сергій Паранджанов та інші.

Покоління митців «відлиги» не вписувалось у жорсткі ідеологічні межі «будівника комунізму». Згодом вони отримали назву «шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Сприйнявши десталінізацію як початок оздоровлення радянського суспільства, вони намагалися зробити якомога більше для оновлення, олюднення всіх сторін суспільного життя та ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Три гілки шістдесятників:офіційне шістдесятництво (Іван Драч, Борис Олійник, Дмитро Павличко та ін.). Вони могли друкуватися, проте змушені були йти на компроміс із владою. 2) Дисидентський рух (Василь Стус, Ігор Калинець, Іван Світличний, Євген Сверстюк). Не бажали пристосовуватись до влади,тому зазнали масових арештів і ув’язнень. 3) «Внутрішні емігранти» - зайняли аполітичну позицію, що коштувала довгих років мовчання, або писання «у шухляду» (Ліна Костенко, Василь Шевчук).

Джерела шістдесятництва: - український фольклор (запозичення й переосмислення фольклорних мотивів і образів, використання народнопісенних засобів і прийомів образотворення); - творчість митців Розстріляного Відродження (як естетичний взірець); - твори зарубіжних письменників.

Світоглядні засади покоління шістдесятників: Визнання свободи в усіх її виявах: свобода совісті, свобода мислення, свобода нації. Заміна культу особи культом особистості: кожна людина є неповторною, унікальною. Розробка ідей антропоцентризму, згідно з якими людина – центр Всесвіту. Моралізм та етичний максималізм. Патріотизм і національна самосвідомість.

Естетичні засади «шістдесятників»:заперечення соцреалізму власною творчістю;єдність традицій та новаторства;відстоювання свободи митця, естетична незалежність;інтелектуалізм, естетизм, елітарність;індивідуалізація.

Народився поет у с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області на свято Різдва Христового – 6 січня 1938 р. у сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів – проте мати не наважилася записати день народження сина сьомим січня — записала шостим, але назвала його Василем, що в перекладі з грецької означає «володар», «господар», «цар», був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (нині — Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. А через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. “Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова," - згадує Василь Стус

1943 рік. Малий Василько не маючи бажання сидіти самому вдома, бо батьки працювали, а дитячих садочків на всіх не вистачало, почав ходити з старшою сестрою Марією до школи, хоча ще зовсім не був шкільного віку, читати вже він вмів. Вчителька сприйняла ситуацію спокійно, адже найменший Василько доволі швидко став її кращим учнем. Якою бідною не була родина, а таки пошили йому костюмчика й відвідини Василем російськомовної школи № 150 набули легітимності.

Зима 1946-1947 років була найважчою у Василевому дитинстві: тата Семена немає, мама Їлина заробляє якісь копійки, а він 9-річний хлопчик, один дома. Холод. Голод."То був мій 3-4 клас. - пише Василь Стус далі. - Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна. Страшними були й 1946-1948 рр. біда пов’язувалася переважно з домом, а школа стала тим світом, що вабив і обіцяв майбутнє. Ідеологія радянської освіти була побудована таким чином, що разом зі знаннями дитина вчилася "правильно" бачити світ. Тому цілком природньо, що наприкінці 1940-х малий Василько був справжнім піонером, який «дуже вірив книжкам». Пізніше поет соромитиметься навіть згадок про подібні миті.

У 5—6 класах (а вчився він у чоловічій школі) Василь редагував стіннівку, вміщуючи в ній свої римовані — з влучним гумором — замітки. Доволі рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято ганяв у футбол. Взагалі, за що б він не брався, все в нього виходило, бо до всього — і до навчання, і до захоплень ставився серйозно, з почуттям відповідальності і заінтересованості. Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі… ( за згадками сестри Марії)

Школу Стус закінчив зі срібною медаллю й, маючи велике бажання стати журналістом, поїхав вступати до Київського університету. Але не склалося — в університеті йому сказали, що він ще замолодий. Тож Василь повертається додому й стає студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту.«До інституту поступав без іспитів — школу закінчив із медаллю. А літом, коли його однокласники готувалися до вступу, він працював на залізниці і заробив собі грошей на радіолу — «Україна», здається…»

У 1959 році Василь Стус закінчив навчання в Сталінському (Донецькому) педінституті, отримавши диплом вчителя української мови, літератури та історії. Після закінчення навчання Стус працював у сільській школі в Кіровоградській області, викладав українську мову та літературу. Згодом відслужив два роки в армії на Уралі. Не цурався й тяжкої фізичної роботи — після кількох років викладання в школі працював на шахті "Октябрська" в Донецьку.

Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі", — згадував Стус у зверненні до свого читача в 1969. Восени 1963 р. Василь вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР, на той час він вже був людиною зі сформованими поглядами. Працював над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору», займався перекладами з німецької: Гарсіа Лорки, Й. В. Гете, Р. М. Рільке, хоча переклади згодом було конфісковано і втрачено.

Починає писати вірші ще зі студентських років. Згодом упорядковує їх та подає до видавництва «Молодь», проте першу збірку його творів під назвою «Круговерть» (1965), було відхилено: у типографії «розсипали» її через ідейно-художні критерії автора та його громадянську позицію. 

 4 вересня 1965 року відбувся прем'єрний показ "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова в кінотеатрі "Україна" в Києві, який спонтанно переріс у відверто дисидентську демонстрацію проти репресій української інтелігенції. У залі присутня команда фільму, включно з Параджановим, журналіст В’ячеслав Чорновіл, а письменник Іван Дзюба виголошує в мікрофон: "Наступила реакція 1937 року. Зараз в Україні ведуться арешти інтелігенції – письменників, поетів, художників". Після цього Стус і Чорновіл кидають до публіки заклик: "Хто проти тиранії – встаньте!" – і самі піднімаються першими. У залі з’являється служба безпеки, кінотеатр оточують чоловіки у цивільному, розпочинаються арешти. Цей день став точкою відліку подальшої двадцятирічної епохи цензурних заборон та арештів, а для Стуса — початком його активної діяльності в шістдесятницькому русі. За цей вчинок його відраховують з аспірантури, а потім і з Державного історичного архіву, де він на той час працював.

  «Застрягла» у видавництві й наступна збірка — «Зимові дерева», що була найбільш поширена серед літературної молоді у машинописному варіанті й у такий спосіб стала фактом літературного життя. А в 1970 р. книга вийшла в Бельгії, що стало однією з головних підстав для переслідування та арешту Стуса в 1972-му. Уже в «Зимових деревах» почали визначатися деякі постійні мотиви творчості поета — лірика кохання та переживання власної національної сутності. Ця збірка містить глибокі роздуми про долю української культури, заклик до протесту проти атмосфери гноблення, несвободи, що панувала в тогочасному суспільстві («Дума Сковороди», «Останній лист Довженка», «Звіром вити, горілку пити»)

У 1970 р. Стус підготував для Самвидаву свою третю збірку — «Веселий цвинтар», яку було надруковано для вузького кола людей накладом у 12 примірників. Уже сама назва книги — це словесний портрет України 1970-х рр., що став своєрідним поетичним протестом проти інтелектуальної задухи, параду абсурдів і порожніх слів, проти імітації живого життя, своєрідний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій» (В. Симоненко).

Особисте життя. Для Стуса настає час низки швидкоплинних робіт: кочегар, різноробочий, інженер технічної інформації в проєктно-конструкторському бюро... Але також це був час інтенсивної творчої праці, він пише поезію й критику, робить переклади, а також спроби писати прозу. Але попри постійні пошуки заробітку, це, певно, був найщасливіший період життя Василя Стуса — адже в 1965 році він одружується зі своїм єдиним коханням, Валентиною Попелюх. У 1966 році у них народився син Дмитро, нині письменник, літературознавець, голова Всеукраїнської творчої спілки "Конгрес літераторів України" і генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка.

Перший арешт — "арештована коляда"Василь Стус ставав дедалі помітнішою фігурою: він писав відкриті листи до Компартії, Спілки Письменників та Верховної Ради, критикуючи порушення людських прав і арешти колег. Незабаром режим арештував і його самого, перетворивши із захисника політв’язнів на ув’язненого -12 січня 1972 року - тоді відбулася ціла хвиля "різдвяних" ув'язнень українських дисидентів, яка увійшла в історію під назвою  «операція «Блок» або «арештована коляда». Письменника майже 9 місяців утримували в слідчому ізоляторі. У результаті він отримав позбавлення волі строком на 5 років і 3 роки заслання у таборах Магадану та Мордовії за "антирадянську агітацію та пропаганду". На засланні майже всі рукописи у Стуса відбирались і знищувались.

 Влітку 1979 року Стус повертається з заслання до Києва, він вступає до Української Гельсінської групи правозахисників. Він відкрито виступав на захист репресованих членів групи: "У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним...»«Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити?»

 Після звільнення працював робочим на заводах, зокрема формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об’єднання. За ним спочатку встановлюють нагляд, а потім знов заарештовують. У 1979-1980 рр. поет уклав невелику збірку творів цього періоду «Свіча в свічаді», що вийшла за кордоном. У коментарі щодо вироку суду Стус написав: «Якщо на твоїй землі тебе розпинають за любов до неї, за бажання в поті чола працювати для свого народу, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни, вона ж бо стала країною твоєї неволі, вона обернула тебе на раба, силоміць вирвавши з рідної землі».

Другий арешт — який став останнім. Вдруге Стуса засуджують вже на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Термін він відбував у селі Кучино, Пермської області. Умови утримання були жахливими: постійні утиски адміністрації, заборона побачень, хвороби. Стус влаштовував голодівки, як протест, його на рік закривали в одиночну камеру. Але при цьому багато писав і перекладав. Близько 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним "Птах душі". Але все написане негайно конфіскувалося й доля цих текстів досі невідома.

До кінця свого терміну письменник не дожив: 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у карцері, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари — це кваліфікували як «порушення режиму». Чимало свідчень про те, що Стус помер від удару по голові карцерними нарами, але офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність. Був похований у безіменній могилі №919 листопада 1989 р. відбулося перепоховання праху В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого з Пермської області на Байковому цвинтарі у Києві.

У 1991 р. за збірку вибраних поезій «Дорога болю» Василю Стусу присуджено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Поета посмертно нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (Указ Президента України від 25 грудня 1997 р.) та присуджено звання Героя України (Указ Президента України від 26 листопада 2005 р.).

Василь Стус (1938-1985) був видатним українським поетом, літератором, громадським діячем і політичним в’язнем. Його творчість відображає багато тем, таких як: любов до Батьківщини, вплив політичної репресії на індивіда, національна свідомість і воля, боротьба за свободу та гідність. Внесок Василя Стуса в українську літературу є незаперечним. Він був одним із найяскравіших представників українського поетичного авангарду 1960-х – 1970-х років.

Тематика творчості Василя Стуса є багатогранною і відображає його глибокі переживання і думки про світ, політику, любов та життя. Періоди творчості:- Дотюремний період ( збірки: « Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар»)Період ув’язнення ( вірші збірки « Палімпсести») - Період роздумів (поезії, знищені тюремними наглядачами)