Презентація "Життя та творчість Лесі Українки

Життя та творчість Лесі Українки. Підготувала вчитель початкових класів Короход Н.І.

Біографія Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському. (Мати — Олена Пчілка, Батько — високоосвічений поміщик, дядько — Михайло Драгоманов). У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати. 1881 рік став початком захворювання на туберкульоз. Тяжко хвора Леся вивчає класичні мови (грецьку і латинську). Восени 1883 року Лесі зроблено операцію на лівій руці, видалили кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря» . Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». 1885 року у Львові вийшла збірка її перекладів творів Миколи Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гейне, В. Гюґо, Гомера й ін.). Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України ( І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. ).

1894 рік — навчання в художній школі М. І. Мурашка в Києві. У травні поетеса вирушає за кордон до дядька М. Драгоманова. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. 1902 рік поетеса провела на лікуванні в Сан-Ремо (Італія), живе в Одесі, Києві. У Чернівцях вийшла її збірка поезій «Відгуки». 1903 драматична поема «Вавілонський полон», вірш «Дим». 1904-1905 рр. — поезії «Дочка Ієфая», «Напис в руїні» та ін. Друге видання збірки «На крилах пісень». «Осіння казка», «Пісні з кладовища», «Пісні про волю», вірші «Мріє, не зрадь!», «Упоєні на бенкетах кривавих…», діалог «Три хвилини». На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві, живуть в Криму. Поетеса завершує драматичну поему «Кассандра». Жандармами вчинено обшук на квартирі Косачів, конфісковано 121 книжку. Л. Українку разом із сестрою Ольгою заарештовано. У 1908 році Леся Українка перебувала в Ялті, Києві, Одесі, Євпаторії, Батумі, Тбілісі. їздила до Берліна на консультацію з професором щодо операції на нирках. Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.

Сім струн (Посвята дядькові Михайлові)

Do (Гімн. Grave)До тебе, Україно, наша бездольная мати,Струна моя перша озветься.І буде струна урочисто і тихо лунати,І пісня від серця поллється. По світі широкому буде та пісня літати,А з нею надія кохана. Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,Де схована доля незнана?І, може, зустрінеться пісня моя самотная. У світі з пташками-піснями,То швидко полине тоді тая гучная зграя. Далеко шляхами-тернами. Полине за синєє море, полине за гори,Літатиме в чистому полю,Здійметься високо-високо в небесні просториІ, може, спітка тую долю.І, може, тоді завітає та доля жадана. До нашої рідної хати,До тебе, моя ти Україно мила, кохана,Моя безталанная мати!

Re (Пісня. Вrioso)Реве-гуде негодонька,Негодоньки не боюся,Хоч на мене пригодонька,Та я нею не журюся. Гей ви, грізні, чорні хмари!Я на вас збираю чари,Чарівну добуду зброюІ пісні свої узброю. Дощі ваші дрібненькіїОбернуться в перли дрібні,Поломляться ясненькіїБлискавиці ваші срібні. Я ж пущу свою пригоду. Геть на тую бистру воду,Я розвію свою тугу. Вільним співом в темнім лугу. Реве-гуде негодонька,Негодоньки не боюся,Хоч на мене пригодонька,Та я нею не журюся.

Місяць яснесенький. Промінь тихесенький. Кинув до нас. Спи ж ти малесенький,Пізній бо час. Любо ти спатимеш,Поки не знатимеш,Що то печаль;Хутко прийматимеш. Лихо та жаль. Тяжка годинонько!Гірка хвилинонько!Лихо не спить…Леле, дитинонько!Жить — сльози лить. Сором хилитися,Долі коритися!Час твій прийде. З долею битися,—Сон пропаде…Місяць яснесенький. Промінь тихесенький. Кинув до нас…Спи ж ти, малесенький,Поки є час!Mi (Колискова)

Fa (Сонет)Фантазіє! ти сило чарівна,Що збудувала світ в порожньому просторі,Вложила почуття в байдужий промінь зорі,Що будиш мертвих з вічного їх сна,Життя даєш холодній хвилі в морі!Де ти, фантазіє, там радощі й весна. Тебе вітаючи, фантазіє ясна,Підводимо чоло, похиленеє в горі. Фантазіє, богине легкокрила,Ти світ злотистих мрій для нас одкрилаІ землю з ним веселкою з’єднала. Ти світове з’єднала з таємним,Якби тебе людська душа не знала,Було б життя, як темна ніч, сумним.

Sol (Rondeau)Соловейковий спів навесніЛлється в гаю, в зеленім розмаю,Та пісень тих я чуть не здолаю,І весняні квітки запашніНе для мене розквітли у гаю, –Я не бачу весняного раю;Тії співи та квіти ясні,Наче казку дивну, пригадаю –У сні!.. Вільні співи, гучні, голосніВ ріднім краю я чути бажаю, –Чую скрізь голосіння сумні!Ох, невже в тобі, рідний мій краю,Тільки й чуються вільні пісні –У сні?

La (Nocturno)Лагідні веснянії ночі зористі!Куди ви од вас полинули?Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті!Невже ви замовкли, минули?О ні, ще не час! ще бо ми не дізнали. Всіх див чарівливої ночі,Та ще бо лунають, як перше лунали,Веснянки чудові дівочі. Ще маревом легким над нами витаєБлакитна весняная мрія,А в серці розкішно цвіте-процвітаєЗлотистая квітка – надія. На крилах фантазії думки літають. В країну таємної ночі,Там промінням грають, там любо так сяють. Лагідні веснянії очі. Там яснії зорі і тихії квітиЄднаються в дивній розмові,Там стиха шепочуть зеленії віти,Там гімни лунають любові.І квіти, і зорі, й зеленії віти. Провадять розмови коханіПро вічную силу весни на сім світі,Про чари потужні весняні. Я вірю в ті чари, я вірю в ту силу,Бо серцем я їх почуваю,Провісницю чар тих, фантазію милу,Від щирого серця вітаю.

Si (Settina)Сім струн я торкаю, струна по струні,Нехай мої струни лунають,Нехай мої співи літають. По рідній коханій моїй стороні.І, може, де кобза найдеться,Що гучно на струни озветься,На струни, на співи мої негучні.І, може, заграє та кобза вільніше,Ніж тихії струни мої.І вільнії гуки їїЗнайдуть послухання у світі пильніше;І буде та кобза – гучна,Та тільки не може вона. Лунати від струн моїх тихих щиріше.[1890]

Леся Українка – збірка «На крилах пісень»Перша збірка поетичних творів Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла друком у Львові на початку 1893 р. У виданні збірки брав безпосередню участь І. Франко. Йому надсилала Леся Українка частинами рукопис збірки, він наглядав за складанням книжки у друкарні Наукового товариства ім. Шевченка. У бібліотеці НТШ збереглася частина набірного примірника рукопису збірки (ІЛІШ, ф. 2, № 747)Збірка складається з поетичних творів, написаних у 1880-х роках, та ранніх поем «Самсон» (1888), «Місячна легенда» (1891 – 92), «Русалка» (1885).

«Моя люба зоря ронить в серце мені…»Моя люба зоря ронить в серце мені,Наче сльози, проміння тремтяче,Рвуть серденько моє ті проміння страшні. Ох, чого моя зіронька плаче!«Я сьогодні в тузі, в горі…»Я сьогодні в тузі, в горі,Мов у тяжкім сні, –Отруїли ясні зоріСерденько мені. НапровесніНе дивуйтесь, що квітом прекрасним. Розцвілася дівчина несміла, –Так під промінням сонечка ясний. Розцвітає первісточка біла. Не дивуйтесь, що думи глибокіБудять речі та сльози пекучі, –Так напровесні дзвінкі потоки. Прудко, гучно збігають із кручі. Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,Щиро прагне і волі, і діла, –Чули ви, як напровесні рано. Жайворонкова пісня бриніла?..

«В небі місяць зіходить смутний…»В небі місяць зіходить смутний,Поміж хмарами вид свій ховає,Його промінь червоний, сумний. Поза хмарами світить-палає. Мов пожежа на небі горить,Землю ж темнії тіні вкривають,Ледве промінь прорветься на мить,Знову хмари, мов дим, застилають. Крізь темноту самотно зорить. Одинокая зірка ясная,Її промінь так гордо горить,Не страшна їй темнота нічная!Гордий промінь в тієї зорі,Та в нім туга палає огниста,І сіяє та зірка вгорі,Мов велика сльоза промениста. Чи над людьми та зірка сумна. Променистими слізьми ридає?Чи того, що самотна вона. По безмірнім просторі блукає?..

«Зорі, очі весняної ночі!»Зорі, очі весняної ночі!Зорі, темряви погляди ясні!То лагідні, як очі дівочі,То палкії, мов світла прекрасні. Одна зірка палає, мов пломінь,Білі хмари круг неї, мов гори,Не до нас носила вона промінь,Вона дивиться в інші простори…Інша зіронька личко ховаєВ покривало прозореє срібне,Соромливо на діл поглядає,Сипле блідеє проміння дрібне. Ти, прекрасна вечірняя зоре!Урочисто й лагідно ти сяєш,Ти на людське не дивишся горе,Тільки щастя й кохання ти знаєш. Як горить і мигтить інша зірка!Сріблом міниться іскра чудесна…Он зоря покотилась, – то гірка. Докотилась сльозина небесна. Так, сльозина то впала. То плаче. Небо зорями-слізьми над нами. Як тремтить теє світло! Неначе. Промовля до нас небо вогнями. Горда, ясна, огнистая мова!Ллється промінням річ та велична!Та ми прагнем лиш людського слова,І німа для нас книга одвічна…

Конвалія. Росла в гаю конвалія. Під дубом високим,Захищалась від негоди. Під віттям широким. Та недовго навтішалась. Конвалія біла, –І їй рука чоловіча. Віку вкоротила. Ой понесли конвалію. У високу залу,Понесла її з собою. Панночка до балу. Ой на балі веселая. Музиченька грає,Конвалії та музика. Бідне серце крає. То ж панночка в веселому. Вальсі закрутилась,А в конвалії головка. Пов’яла, схилилась. Промовила конвалія:«Прощай, гаю милий!І ти, дубе мій високий,Друже мій єдиний!»Та й замовкла. Байдужою. Панночка рукою. Тую квіточку зів’ялу. Кинула додолу. Може, й тобі, моя панно,Колись доведеться. Згадать тую конвалію,Як щастя минеться. Недовго й ти, моя панно,Будеш утішатись. Та по балах у веселих. Таночках звиватись. Може, колись оцей милий,Що так любить дуже,Тебе, квіточку зів’ялу,Залишить байдуже!..[Волинь, 30.10.1884]

Contra spem spero!* Без надії сподіваюсь! (Лат.)Гетьте, думи, ви хмари осінні!То ж тепера весна золота!Чи то так у жалю, в голосінніПроминуть молодії літа?Ні, я хочу крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Жити хочу! Геть, думи сумні!Я на вбогім сумнім перелозіБуду сіять барвисті квітки,Буду сіять квітки на морозі,Буду лить на них сльози гіркі.І від сліз тих гарячих розтане. Та кора льодовая, міцна,Може, квіти зійдуть – і настане. Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем’яную. Буду камінь важкий підійматьІ, несучи вагу ту страшную,Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну. Не стулю ні на хвильку очей –Все шукатиму зірку провідну,Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Буду жити! Геть, думи сумні!

Сосна. З вітром весняним сосна розмовляла,Вічно зелена сосна. Там я ходила і все вислухала,Що говорила вона. Ой, не «зеленого шума» співала. Вічно смутная сосна…Ні, не «зеленого шума»!Чулася в гомоні тяжка зимовая дума. Ранком зимовим діброва мовчала,Наче замерла сумна,Тільки рясним верховіттям шептала. Вічно зелена сосна;Там я ходила і все вислухала,Що говорила вона, –Та не веселая дума. Чулася в гомоні того «зеленого шума»![1892]

«Якщо прийде журба…»Якщо прийде журба, то не думай їїРознести у веселощах бучних. За столом, де веселії друзі твоїП’ють-гуляють при покликах гучних. Ти не йди в пишний дім, де музика бринить,Де танцюють веселії пари, –Там ще гірше серденько тобі заболить,Чоло вкриють ще тяжчії хмари.І в людську течію ти не важся іти,Де юрба стоголова, як море,Йде, хвилює, шумить, – в ній поринеш і ти,Не розійдеться ж там твоє горе. Краще йди в темний гай, у зелений розмай. Або в поле, де вітер гуляє,На дозвіллі із лихом собі розмовляй,Може, там його вітром розмає. Або пісню утни голосну, не смутну,Щоб, мовляв, засміялося лихо,Проженеш тоді, певне, потвору страшну,І на серденьку знов стане тихо…

Досвітні огніНіч темна людей всіх потомлених скрила. Під чорні, широкії крила. Погасли вечірні огні;Усі спочивають у сні. Всіх владарка ніч покорила. Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі. Щасливий, хто сни має милі!Від мене сон милий тіка…Навколо темнота тяжка,Навколо все спить, як в могилі. Розкинула темная ніч свої чари,Налинули сни, мов ті хмари,Мов чорнії хмари страшні,І сняться мені все дивніПривиддя, непевнії чвари. Привиддя лихі мені душу гнітили,Повстати ж не мала я сили…Зненацька проміння ясне. Од сну пробудило мене, –Досвітні огні засвітили!Досвітні огні, переможні, урочі,Прорізали темряву ночі,Ще сонячні промені сплять, –Досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі. Вставай, хто живий, в кого думка повстала!Година для праці настала!Не бійся досвітньої мли, –Досвітній огонь запали,Коли ще зоря не заграла. З віконечок ллється стяга та пресвітла,Одрадість у серці розквітла,Огні золотії мигтять,Одважним промінням зорять,Мов кличуть: до праці! до світла![1892]

В магазині квіток. В великому місті в розкішну теплицю. Дівчина прийшла молода,Бо серцем почула весну-чарівницю,Шуміла весняна вода.І ледве струмки задзвеніли співочі,Пташки заспівали дрібні, –Вчувались дівчині веснянки дівочі,Ввижались діброви рідні.І ледве натуру зо сну зимового. Збудив поцілунок весни, –Дівчина запрагнула рясту дрібного,їй проліски снились ясні. Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…Ох, що се так серце стиска?Як душно, як тісно, немов у темниці!Сей пах, мов отрута яка!В теплиці між квітами скрізь походжав. Гурток панночок і панів. Дівчина кругом погляда, уважає,І погляд її посмутнів. Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.«Чим можу панянці служить?..» –Зненацька чийсь голос дівчина почула, –То крамар паничик біжить.«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» –Питає дівчина його.«Аякже! є різні, – чим маю служити?Тут можна набути всього: Ось є гіацинти, нарциси і рожі,Азалії є запашні,Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» –«Ні, пролісків треба мені!..»Здивовано глянув панич; зашарілось. Дівчини обличчя бліде.«То панночці пролісків простих схотілось?їх в місті немає ніде!Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».І вийшла дівчина смутна.«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»Вертає додому сумна. Зустрілась їй жінка, на плечах похилих. Несе щось, убога така.«Чи купите, панночко, пролісків білих?» –Тремтить із квітками рука.«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,Взяли ви сі квіти свої?» –«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!Се тут…» Та не чула їїДівчина. Згадала околиці рідні: Скрізь квіти, ряст, ясна роса…На проліски білі, на квіти лагідніСкотилася тихо сльоза…

Надія. Ні долі, ні волі у мене нема,Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну,Поглянути ще раз на рідну країну,Поглянути ще раз на синій Дніпро, –Там жити чи вмерти, мені все одно;Поглянути ще раз на степ, могилки,Востаннє згадати палкії гадки…Ні долі, ні волі у мене нема,Зосталася тільки надія одна.[Луцьк, 1880]«Скрізь плач, і стогін, і ридання…»Скрізь плач, і стогін, і ридання,Несмілі поклики, слабі,На долю марні наріканняІ чола, схилені в журбі. Над давнім лихом України. Жалкуєм-тужим в кожний час,З плачем ждемо тії години,Коли спадуть кайдани з нас. Ті сльози розтроюдять рани,Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани,Самі ж ніколи не спадуть!Нащо даремнії скорботи?Назад нема нам воріття!Берімось краще до роботи,Змагаймось за нове життя![1890]

Сльози-перли (Посвята Іванові Франкові)«Сторононько рідна! Коханий мій краю!»Сторононько рідна! Коханий мій краю!Чого все замовкло в тобі, заніміло?Де-не-де озветься пташина несміло,Немов перед бурею в темному гаю,І знову замовкне… як глухо, як тихо…Ой лихо!Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?Чому ти не зійдеш на землю із неба?Осяяти землю безщасную треба!Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?Ой горе!О люде мій бідний, моя ти родино,Брати мої вбогі, закуті в кайдани!Палають страшні, незагойнії рани. На лоні у тебе, моя Україно!Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?Ой боже!Коли ж се минеться! Чи згинем без долі?Прокляття рукам, що спадають без сили!Навіщо родитись і жити в могилі?Як маємо жити в ганебній неволі,Хай смертна темнота нам очі застеле!Ой леле!

«Україно! Плачу слізьми над тобою…»Україно! Плачу слізьми над тобою…Недоле моя! що поможе ся туга?Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?Гай-гай, невелика послуга!Чи я ж би такої бажала роботи?Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?Багато у серці моїм і одваги, й охоти…Та й я ж у кайдани закута!Ох, сльози палкі – вони душу палили,Сліди полишили огнисті навіки. Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили!Даремні для нього всі ліки. Чи ж мало нас плаче такими сльозами?Чи можем ми, діти, веселими бути,Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?Де ж тута веселого слова здобути?От знову ридання оті навісніїУ грудях мені закипають. Ой доле! Невже сі ридання тяжкі голосніїОтак надаремне лунають?Говорять, що матері сльози гарячіІ тверде, міцнеє каміння проймають;Невже найщиріші кривавії сльози дитячіНіякої сили не мають?

Сон літньої ночіПосвята М. Ставиському. Сон літньої ночі колись мені снився. Коротка та літняя нічка була,І сон був короткий, – він хутко змінивсяІ зник, як на сході зоря розсвіла. Чудовая мрія, розкішна та ясна,Кохано в ту ніч обгорнула мене,Приснилась мені люба доля прекрасна,Приснилось невидане щастя дивне. Була я щаслива, безмірно щаслива;Приснилось мені… та того не списать!Де в світі є мова така чарівлива,Щоб справжнеє щастя могла розказать?Та сон був короткий. Ранесенько-рано. Вже зникла рожевая мрія моя, –Туди полинула, де грала кохано. Злотисто-рожева світова зоря. Поглянула я, що вже нічка зникала, –І душу мою обгорнула печаль;І тихо-тихесенько я промовляла:«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»Я щастя не маю і в мріях не бачу,Бо іншії мрії у серці ношу;Коли я часами журюся і плачу, –Я щастя у долі тоді не прошу. Для інших і доля, і щастя хай буде,Собі я бажаю не сну, а життя, –Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,йому вже до щастя нема вороття!

На роковини Шевченка. Колись нашу рідну хату. Темрява вкривала,А чужа сусідська хата. Світлами сіяла. Та минав ти, наш Кобзарю,Чужії пороги,Орав свою вбогу ниву,Рідні перелоги. Гомоніла твоя кобза. Гучною струною,В кожнім серці одбивалась. Чистою луною. Спочиваєш ти, наш батьку,Тихо в домовині,Та збудила твоя пісня. Думки на Вкраїні. Хай же промінь твоїх думок. Поміж нами сяє,«Огню іскра великого»Повік не згасає!Щоб між нами не вгасало. Проміння величне,Ти поставив «на сторожі»Слово твоє вічне. Ми, як ти, минати будем. Чужії пороги,Орать будем свої ниви,Рідні перелоги.

Вечірня година(Коханій мамі)Уже скотилось із неба сонце,Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі,Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю,При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо,В таку годину забудеш лихо!Кругом садочки, біленькі хати,І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красно в якій країні,Як тут, на нашій рідній Волині!Ніч обгорнула біленькі хати,Немов маленьких діточок мати,Вітрець весняний тихенько дише,Немов діток тих до сну колише.

Пісня. Чи є кращі між квітками. Та над веснянії?Чи є в житті кращі літа. Та над молодії?Цвітуть квіти веснянії,Швидко й посихають. Мої літа найкращіїМарно пропадають!Не всихайте, пишні квіти,Цвітіть хоч до літа!Пождіть літа, доля прийде,Не тікайте з світа!Двічі на рік пишні квіти. Та не процвітають;В житті літа найкращіїДвічі не бувають. Та ще ж квіти не посохли,Рута зелененька, –Не журися, дівчинонько,Ще ж ти молоденька!

«Всі наші сльози тугою палкою…»Всі наші сльози тугою палкою. Спадуть на серце, – серце запалає…Нехай палає, не дав спокою,Поки душа терпіти силу має. Коли ж не стане сили, коли туга. Вразить украй те серденько замліле,Тоді душа повстане недолуга,Її розбудить серденько зболіле,Як же повстане – їй не буде впину,Заснути знов, як перш, вона не зможе,Вона боротись буде до загину: Або загине, або переможе. Або погибель, або перемога –Сі дві дороги перед нами стане…Котра з сих двох нам судиться дорога?Дарма! повстанем, бо душа повстане. Так, плачмо, браття! мало ще наруги. Бо ще душа терпіти силу має;Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,Хай не дає спокою, хай палає!

На давній мотив– На добридень, ти моя голубко!«На добридень, мій коханий друже!»– Що ж сьогодні снилось тобі, любко?«Сон приснився, та дивненький дуже».– Що ж за диво снилось тобі, мила?«Мені снились білії лелії…»– Тішся, мила, бо лелія біла –Квітка чистої та любої надії!«Мені снились білії лелії,Що хитались в місячному світлі,Мов гадали чарівнії мрії,І пишались гордії, розквітлі.І сіяли дивною красою,Мов непевні, чарівничі квіти,І блищали ясною росою,Що горіла, наче самоцвіти. Приступила я до квітів ближче, –Всі лелії раптом затремтіли,Почали хилитись нижче, нижче. Та й пожовкли, далі почорніли.І з лелій тих чорних поспадали. Всі блискучі самоцвітні роси,На травиці схиленій лежали,Наче дрібні та ряснії сльози…»– Дивний сон твій, любко моя гожа…А мені червоні снились рожі.«Тішся, милий, бо червона рожа –То кохання квітка та розкоші!»– Мені снилося: червоні рожіПломеніли в промені злотистімІ були на райські квіти схожі,Запашнії, з листячком барвистим. Так чудово рожі паленіли. Від кохання й радості ясноїІ цвіли, тремтіли та горіли. Від жаги палкої, таємної. Приступив я до одної рожі,Пригорнуть хотів я до серденька. Зблідли раптом рожі прехорошіІ найкраща роженька ясненька. Та й умилась буйною росою. Та моя найкраща рожа мила,Мов підтята гострою косою,Полягла мені до ніг, змарніла…Засмутилась пара молоденька,Зрозуміти снів своїх не можеІ додому поверта смутненька. Дай їм, боже, щоб було все гоже!..[20 березня 1890 p.]

У путь. Хвилини йдуть,Пора у путь!Прощай, рідний краю!Вже хутко я піду. Тут долі не маю, –На чужині знайду. Шукатиму долі в далекій стороні!Вперед! прагну волі, у світ пора мені!Бо літа не ждуть…Пора мені в путь!Прощай, товариство, родино-рідна!Прощай, моя люба дружино смутна!Я, може, навіки іду в чужий край…Прощай, – добрим словом мене спогадай!Я йду, тверда звага. Веде мене на шлях,У серці одвага,Хоч сльози на очах…В далекій чужиніЯ сили наберусь. Служити країніАбо – не вернусь…Я все покидаю: садочки рясні,І темні діброви, і ниви ясні,З собою несу я лиш рідні пісні. Пора у путь,Хвилини йдуть!Шумлять на прощання. Зеленії луги,Летять розставання. Хвилини дорогі!.. Хоч тяжко країну. Рідную покидать,Я йду на чужину,Я мушу поспішать. Далекая путь,Хвилини не ждуть !

Подорож до моря (Посвята сім’ї Михайла Ф. Комарова)

«Красо України, Подолля!»Красо України, Подолля!Розкинулось мило, недбало!Здається, що зроду недоля,Що горе тебе не знавало!Опде балочка весела,В ній хороші, красні села,Там хати садками вкриті,Срібним маревом повиті,Коло сел стоять тополі,Розмовляють з вітром в полі. Хвилюють лани золотії,Здається, без краю, – аж знову. Бори величезні, густіїПровадять таємну розмову. Он ярочки зелененькі,Стежечки по них маленькі,Перевиті, мов стрічечки,Збігаються до річечки,Річка плине, берег рвучи,Далі, далі попід кручі…Красо України, Подолля!Розкинулось мило, недбало!Здається, що зроду недоля,Що горе тебе не знавало!..

«Сонечко встало, прокинулось ясне…»Сонечко встало, прокинулось ясне,Грає вогнем, променіє,І по степу розлива своє світлонько красне, Степ від його червоніє. Світлом рожевим там степ паленіє,Промінь де ллється іскристий,Тільки туман на заході суворо синіє,Там заляга він, росистий. Он степовеє село розляглося. В балці веселій та милій,Ясно-блакитним туманом воно повилося,Тільки на хатоньці білій. Видно зеленую стріху. А далі, – де гляну, –Далі все степ той без краю,Тільки вітряк виринає де-не-де з туману;Часом могилу стріваю. В небі блакитнім ніде ні хмаринки, –Тихо, і вітер не віє. Де не погляну, ніде ні билинки,Тиха травиця леліє…

«Великеє місто. Будинки високі…»Великеє місто. Будинки високі,Людей тих – без ліку!Веселую чутно музику. Розходяться людськії лави широкі,Скрізь видно ту юрбу велику.І все чужина! ох, біда самотному. У місті широкім!Себе ночувать одиноким!І добре, хто має к багаттю чийому. Склонитися слухом і оком. То ж добрії люди мене привітали. В далекій країні,Там друга в прихильній дівчиніЗнайшла я. І моря красу споглядали. Не раз ми при тихій годині. На тихому небі заблиснули зорі,Огні запалали. Як зробити навчання успішним. У місті. Ми тихо стояли,Дивились, як ясно на темному моріНезлічені світла сіяли. В широкім просторі губилося око,А думка питала,Де щастя шукать вона мала,Любові й надії – у небі високо?Чи в морі спокою б шукала?Ні, думко! даремне в світовім просторіПритулку шукати,В безодню дарма поринати;Любов і надія не в зорях, не в морі,Між людьми поради питати!Шукай, може, душу там знайдеш де щируІ розум величний;Де правди не згас промінь пишний,Там треба шукати любові та миру. Спокій же знайдеш колись вічний.

«Далі, далі від душного міста!»Далі, далі від душного міста!Серце прагне буять на просторі!Бачу здалека, – хвиля іскриста. Грає вільно по синьому морі. Тож сповнилось мені те бажання, –Подались ми на море хутенько,І по хвилях морських погуляння. Почала ми в неділю раненько. А у тую неділеньку рано. Сине море чудово так грає,Його сонечко пестить кохано,Красним-ясним промінням вітає. Що біліє отам на роздоллі?Чи хмариночка легкая, біла. Геть по небі гуляє по волі?Чи на човні то білі вітрила?В морі хвиля за хвилею рине,Море наче здіймається вгору,А склепіння небеснеє синєКрай свій ясний купає у морю. Світло там простяглеся від сходу, –Очі вабить стяга та іскриста;Корабель наш розрізує воду –І дорога блакитно-перлиста. Зостається широка за нами,Геть далеко розкочує хвилі,Що сердито трясуть гребенями,Наче гривами огирі білі. А здалека, отам на заході,Срібнокудрії хвилі кивають, –Нереїди при сонячнім сходіПромінь ранній таночком стрівають,І танцюють химерно та легко, –Ось близенько вже видно ту зграю,Аж і знов одкотилась далеко,Геть біліє в туманному краю…Море, море! Без краю просторе,Руху повне і разом спокою!Забуваю і щастя, і горе –Все наземне, – з’єднатись з тобою. Я жадаю на час, на годину,Щоб не бачить нічого на світі,Тільки бачить осяйну долинуІ губитись в прозорій блакиті!..

«Вже сонечко в море сіда…»Вже сонечко в море сіда;У тихому морі темніє;Прозора, глибока вода,Немов оксамит, зеленіє. На хвилях зелених тремтять. Червонії іскри блискучіІ ясним огнем миготять,Мов блискавка з темної тучі. А де корабель ваш пробіг,Дорога там довга й широка. Біліє, як мармур, як сніг,І ледве примітне для ока. Рожевіє пінистий край;То іскра заблисне, то згасне…Ось промінь остатній! Прощай,Веселеє сонечко ясне!

«Кінець подорожі…»Кінець подорожі, –Вже зіроньки гожіСіяють на небі ясному,! вже височенько. Ясний місяченько, –Вже хутко прибудем додому!Огні незліченні,Мов стрічки огненні,До моря спускаються з міста,А в пристані граєОгнями сіяєКорабликів зграя барвиста. За чає, за годину. Тебе я покину,Величнеє море таємне!І знов мене прийме,Огорне, обійме. Щоденщина й лихо наземне.І в рідному краю. Не раз спогадаю. Часини сі любі та милі!Прощай, синє море,Безкрає, просторе, –Ви, гордії, вільнії хвилі![1888]

Кримські спогади (Посвята братові Михайлові)

Заспів. Південний краю! як тепер далеко. Лежиш від мене ти! за горами крутими,За долами розлогими, за морем,Що вже тепер туманами густими. Укрилося, бурливе. Та не страшно. Моїм думкам осінньої негоди. На Чорнім морі. Швидше тої чайки. Вони перелетять за темні води. Вони перелетять у ту країну,Де небо ще синіє, як весняне,Де виноград в долині зеленіє,Де грає сонця проміння кохане. Туди мої думки полинуть швидкоІ привітають ту ясну країну,Де прожила я не одную днину,А не була щаслива й на годину…Та я за те докірливого слова. Тобі не кину, стороно прекрасна!Не винна ти, що я не маю долі,Не винна ти, що я така нещасна![1891]

Тиша Морська. В час гарячий полудневий. Виглядаю у вiконце: Ясне небо, ясне море,Яснi хмарки, ясне сонце. Певно, се країна свiтла. Та злотистої блакитi,Певно, тут не чули зроду,Що бува негода в свiтi!Тиша в морi… педве-ледве. Колихає море хвилi;Не колишуться од вiтру. На човнах вiтрила бiлi. З тихим плескотом на берег. Рине хвилечка перлиста;Править хтось малим човенцем,В’ється стежечка злотиста. Править хтось малим човенцем,Стиха весла пiдiймає,I здається, що з весельця. Щире золото спадає. Як би я тепер хотiла. У мале човенце сiсти. I далеко на схiд сонця. Золотим шляхом поплисти!Попливла б я на схiд сонця,А вiд сходу до заходу,Тим шляхом, що проложило. Ясне сонце через воду. Не страшнi для мене вiтри,Нi пiдводнй камiння, —Я про них би й не згадала. В краю вiчного промiння.

Грай, моя пісне!Досить невільная думка мовчала,Мов пташка у клітці замкнута од світа,Пісня по волі давно не літала,Приборкана тугою, жалем прибита. Час, моя пісне, у світ погуляти,Розправити крильця, пошарпані горем,Час, моя пісне, по волі буяти,Послухать, як вітер заграв понад морем. Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, –Вона не питає, куди вона плине;Линь, моя пісне, як чайка прудкая, –Вона не боїться, що в морі загине. Грай, моя пісне, як вітер сей грає!Шуми, як той шум, що круг човна вирує!Дарма, що відгуку вітер не має,А шум на хвилиночку погляд чарує!.. Серед чистого моря 1890 р. 17 серпня

Безсонна ніч. Цілу ніч до зорі я не спала,Прислухалась, як море шуміло,Як таємная хвиля зітхала –І як серце моє стукотіло. Ночі темної дивні почвари. Заглядали в безсоннії очі,І страшніші, ніж сонні кошмари,Ті привиддя безсонної ночі. Думки-гадки, мов птахи нічнії,Налетіли, тяжкі та суворі,Ох, непевні ті думи страшнії,Наче хвилі у північ на морі!Хто одважиться в північ на море. Своє хибке човенце зіпхнути?Хт’о поважиться людськеє горе. Світовеє серденьком збагнути?Той у північ на море поплине,Хто не думає ранку діждати…Хай же думка моя вільно лине, –Я не буду на ранок чекати. Серед мороку, бурі-негоди. Цілу ніч буде човен блукати;Як зійде сонце правди та згоди,Я тоді вічним сном буду спати. Буде шарпати буря вітрила,Пожене геть по темному морю. Ох, коли б мені доля судила. Хоч побачити раннюю зорю!Євпаторія, 1891 р.

Плине білий човник, хвилечка колише,Хвилечка гойдає;Плине білий човник, вітер ледве дише,Ледве повіває. Білії хмаринки, лебедині крила. Угорі гуляють,Довгою стягою, що зорю покрила,Місяця сягають. Місяченько світло і рожеве, й срібне. Кида-розсипае,І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,Як вогонь палає. Геть далеко в морі кораблі видніють. Бачу здалеченька,Як виразно щогли тонкії чорніють. Проти місяченька. Плиньмо геть за теє корабельне місто,Там, де нам прекрасна. Доріженька сяє, де пала огнисто. Stella maris ясна.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Негода. В темний вечір сиджу я в хатині;Буря грає на Чорному морі…Гомін, стогін, квиління пташині,Б’ється хвиля, як в лютому горі. Там на березі мріє кідками. Морський човен, розбитий, нужденний,Наче звір, що в пустині пісками. Його вихор засипав південний;Мов у неба рятунку благають. Ті останки сумні, нещасливі,А з туману на них набігають. Грізні, люті вали білогриві. Вдарить вал і гукне, мов з гармати,Скрізь по березі гук залунає;Хоче море човна розламати,Трощить, ломить, піском засипав. Сильне море! Нащо стільки сили?Тільки стогін відповідь на неї. Краще б хвилі вже разом покрили. Тую здобич потуги твоєї. Коли ж треба тобі, сильне море,Десь подіть свою силу напрасну, –Обернись на се поле просторе,Затопи сю країну нещасну!Як розбитий човен безталанний. Серед жовтих пісків погибає,Так чудовий сей край богоданний. У неволі в чужих пропадає. Наче кінь степовий, вільний, дикий,Що в пісках у пустині вмирає: Захопив його вихор великий,Кінь упав і в знесиллі конає. В ньому серце живеє ще б’ється,В ньому кров не застигла живая,А над ним вже кружляє та в’ється. Птаства хижого чорная зграя;Рвуть, хапають, їдять та шматують. При пажернім та лютім ячанні,І кривавеє тіло батують,Що тремтить при останнім сконанні. Сильне море! зберися на силі!Ти потужне, нема тобі впину, –Розжени свої буйнії хвилі,Затопи сю нещасну країну![Євпаторія, 1891]

Байдари. Дорога довга. Чагарі, долини,На небі палкому ніде ні хмари. Ми їдемо, спочинку ні хвилини. Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»Дивлюся: брама, сиві дві скелини…О, що се? Чудо чи потужні чари?Немов заслона впала і відкрила. Натури дивні, краснії дари,Що досі від людських очей ховались. Щоб тута жити, треба мати крила!Вже люди, певне, від тії пори. Тут не живуть, як з раєм попрощались. Мов невидимая рука тут положила. Границею отсії дві гори,Що високо до неба поздіймались. Один зелений бескид, другий – темний. Здалека море хвилі золотіїШле, наче провість волі і надії…Чи се той світ, загублений, таємний,Забутий незабутній рай надземний,Що так давно шукають наші мрії?..

Татарочка. Там, за містом, понад шляхом битим,По гарячім каменистім поліЙде дівча татарськеє вродливе,Молоденьке, ще ґуля по волі. На чорнявій сміливій голівціЧервоніє шапочка маленька,Вид смуглявий ледве прикриваєШовком шитая чадра біленька. То закриє личко, то відкриє, –А очиці, наче блискавиці,Так і грають з-попід брівок темних!Що за погляд в сеї чарівниці!

«В дитячому крузі»

КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ В тридев’ятім славнім царстві,де колись був цар Горох,є тепер на господарствімудрий пан, вельможний Ох. Сам той Ох на корх заввишки,а на сажень борода,знає край і вдовж і вширшки,і кому яка біда. Чи хто правий, чи неправий,чи хто прийде сам, чи вдвох, –всіх приймає пан ласкавий,тільки треба мовить: «Ох!»На зеленому горбочкуспершу він людей приймав,потім сів у холодочку,звідти голос подавав. А як з ранку та й до ранкустали люди обридать,Ох зробив собі землянку,Оха більше не видать. Але хто те місце знає, де трухлявий пень і мох,той приходить і волаєабо й тихо каже: «Ох!»Хоч би навіть ненарокомтеє «ох!» промовив ти,знай, що вилізе те боком, –воріття вже не знайти! Бо затягне з головоютрясовиця моховаі з душею, ще живою,під землею похова. Під землею ж там – палати,де вельможний Ох сидить,гарні, пишнії кімнати,срібло-злото скрізь ряхтить;дорогії самоцвіти,наче зорі, миготять,скрізь заморські дивні квіти,по клітках пташки сидять;золотії грають рибкив кришталевих скриньочках;і ведмеді ходять дибкив рукавичках, жупанках. Враз тебе там обморочать блиск і пахощі міцні,попугаї заторочатьприказки якісь дивні.І безглузді очі втупитьв тебе рибка, мов чига…Тут ведмедів гурт обступить,кожен лапу простяга, –той бере тебе за руку,той торкає за плече;боронь боже ворухнутись! –кров одразу потече. Бо крізь білі рукавичкивраз проб’ються пазурігачкуваті, мов гаплички, –так і вп’ються, мов щурі. Тож, коли вже раз попався, –наче в пастку бідна миш, –то сиди, мов прикувався,не рушай, мовчи та диш!Вийде Ох: «Вітай в гостині!Чи волієш нам служить?Чи волієш, може, ниніголовою наложить?»Скажеш: «Я служить не згоден», –зараз цок тебе в лобок,якщо ти носить не годенрукавички й жупанок. Стань на службу –подарують рукавички й жупанець,привітають, пошанують, –тільки ж там тобі й кінець!Вічно будеш пробуватиу підземному дворі,більш тобі вже не видатиані сонця, ні зорі. Де торкнешся – всюди брами,під замком та під ключем…Десь далеко хтось часамиозивається плачем. Спів на плач відповідає,плач на спів, так без кінця…смутна в дівчини душа. Якби хтів їй волю датихто з хоробрих юнаків,мусить перше розрубатисімдесят ще й сім замків…Вже вам казка обридав?Що ж! хто має кладенець,хай замки ті розрубає, –буде казочці кінець!

З КАЗОЧКИ ДЯДЬКА ЛЕВА(Уривок з драми-казки «Лісова пісня»)казки лесі українки, збірка в дитячому крузі, з казочки дядька лева, драма казка лісова пісня. Якби нам хата тепла та люди добрі,казали б ми казку,баяли байкудо самого світу. За темними борами,та за глибокими морями,та за високими горами,то єсть там дивний-предивний край,де панує Урай. Що в тому краю сонце не сідає,місяць не погасає,а ясні зорі по полю ходять,таночки водять. Отож у найкращої зорі та знайшовся син. Білий Палянин. На личку білий,на вроду милий,золотий волос по вітру має,а срібна зброя в рученьках сяє…От як став Білий Палянин до літ доходжати,став він собі думати-гадати,про своє життя розважати:«З усіх я, каже, вродою вдався,а ще ж бо я долі не діждався. Порадь мене, Зірнице-мати,де мені пари шукати;чи межи боярством,преславним лицарством,чи межи князівством,чи межи простим поспільством?Що хіба яка царівната була б мені рівна…»(Починає дрімати.)От і пішов він до синього моря,і розіклав на березі перлове намисто…От як став Білий Палянин до літ доходжати,став він собі думати-гадати,про своє життя розважати:«З усіх я, каже, вродою вдався,а ще ж бо я долі не діждався. Порадь мене, Зірнице-мати,де мені пари шукати;чи межи боярством,преславним лицарством,чи межи князівством,чи межи простим поспільством?Що хіба яка царівната була б мені рівна…»(Починає дрімати.)От і пішов він до синього моря,і розіклав на березі перлове намисто……От і розбіглася на морі супротивна хвиля,а з теї хвилі вилетіли коні,як жар червоні,у червону колясу запряжені…А на тій колясі…

Як дитиною, бувало. Як дитиною, бувало,Упаду, собі на лихо,То хоч в серце біль доходив,Я собі вставала тихо.«Що, болить?» — мене питали. Але я не признавалась —Я була малою горда,—Щоб не плакать, я сміялась. А тепер, коли для мене. Жартом злим кінчиться драмаІ от-от зірватись маєГостра, злобна епіграма,—Безпощадній зброї сміху. Я боюся піддаватись,І, забувши давню гордість,Плачу я, щоб не сміятись.

Поблискують черешеньки. В листі зелененькім,Черешеньки ваблять очіДіточкам маленьким. Дівчаточко й хлоп’яточко. Під деревцем скачуть,Простягають рученята. Та мало не плачуть: Раді б вишню з’їсти,Та високо лізти,Ой раді б зірвати,Та годі дістати!«Ой вишеньки-черешеньки,Червонії, спілі,Чого ж бо ви так високо. Виросли на гіллі!»«Ой того ми так високо. Виросли на гіллі, –Якби зросли низесенько,Чи то ж би доспіли?»

«На зеленому горбочку…»На зеленому горбочку,У вишневому садочку,Притулилася хатинка,Мов маленькая дитинка. Стиха вийшла виглядати,Чи не вийде її мати.І до білої хатинки,Немов мати до дитинки,Вийшло сонце, засвітилоІ хатинку звеселило.[1885]

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА(Коханій мамі)Скотилось із неба сонце,Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі,Уже заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю,При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо,В таку годину забудеш лихо!Кругом садочки, біленькі хати,І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красно в якій країні,Як тут, на нашій рідній Волині!Ніч обгорнула біленькі хати,Немов маленьких діточок мати,Вітрець весняний тихенько дише,Немов діток тих до сну колише.

ПІСЕНЬКА ВЕСНЯНОЇ ВОДИ(Уривок з драми-казки «Лісова пісня»)З гір на долинубіжу, стрибаю, рину!Місточки збиваю,всі гребельки зриваю,всі гатки, всі запруди,що загатили люди,—бо весняна вода,як воля молода!

БАРВІНОЧКУ МІЙ ХРЕЩАТИЙ(Уривок з поеми «Русалка»)Барвіночку мій хрещатий,Зелений, дрібний,Ой, я ж тебе викохала,Хороший, рясний!Я ж садила, поливала. Тебе навесні,Я ж думала, на віночок. Здасися мені!

У МАЛЕНЬКІЙ ХАТИНЦІ, У ТИХІМ КУТОЧКУ(Уривок з поеми «Місячна легенда»)У маленькій хатинці, у тихім куточку. Мати спить і дитина маленька. У віконце одчинене линуть з садочку. Урочисті пісні соловейка. Мати спить, над колискою синасхилившись,Певне, пісню малому співала,а тепер, як приспала його,— утомившись,Край його і сама задрімала. Спить маленький; матусину рукущільненько. Обняли рученята дрібнії;Перед ним красні мрії снуються легенько,Невиразні, але чарівнії.і крізь сон йому чується спів соловйовий,Тонкі пахощі квітів з садочку,У віконце вривається легіт майовий. Промінь місячний гра на видочку...

Росла в гаю конвалія. Під дубом високим,Захищалась від негоди. Під віттям широким. Та недовго навтішалась. Конвалія біла,—І їй рука чоловіча. Віку вкоротила. Ой понесли конвалію. У високу залу,Понесла її з собою. Панночка до балу. Ой на балі веселая. Музиченька грає,Конвалії та музика. Бідне серце крає. То ж панночка в веселому. Вальсі закрутилась,А в конвалії головка. Пов'яла, схилилась. Промовила конвалія:«Прощай, гаю милий!І ти, дубе мій високий,Друже мій єдиний!»Та й замовкла. Байдужою. Панночка рукою. Тую квіточку зів'ялу. Кинула додолу. Може, й тобі, моя панно,Колись доведеться. Згадать тую конвалію,Як щастя минеться. КОНВАЛІЯ(Уривок)

МЕНІ СНИЛИСЬ БІЛІЇ ЛЕЛІЇ(Уривок з поезії «На давній мотив»)Мені снились білії лелії,Що хитались в місячному світлі,Мов гадали чарівнії мрії,І пишались гордії, розквітлі.І сіяли дивною красою,Мов непевні, чарівничі квіти,І блищали ясною росою,Що горіла, наче самоцвіти

«Літо краснеє минуло…»Літо краснеє минуло,Сніг лежить на полі;Діти з хати виглядають. В вікна… шкода волі!Діти нудяться в хатині,Нудять, нарікають:«І нащо зима та люта? –Все вони питають. –Он все поле сніг завіяв,Хоч не йди із хати!У замкнуті дивись вікна,Ніде й погуляти!Сніг з морозом поморозив. Всі на полі квіти…Десь зима та не скінчиться!»Нарікають діти. Ждіте, ждіте, любі діти!Літо знов прилине,Прийде мжла годинонька,Як зима та згине;І заквітне наше поле,І зазеленіє, –Знов його весна прекрасна. Квіточками вкриє.

«Мамо, іде вже зима…»«Мамо, іде вже зима,Снігом травицю вкриває,В гаю пташок вже нема…Мамо, чи кожна пташина. В вирій на зиму літає?» –В неньки спитала дитина.«Ні, не кожна, – одказує мати, –Онде, бачиш, пташина сивенька. Скаче швидко отам біля хати, –Ще зосталась пташина маленька».«Чом же вона не втіка?Нащо морозу чека?»«Не боїться морозу вона,Не покине країни рідної,Не боїться зими навісної. Жде, що знову прилине весна».

Перелітала найвищії гори, –Мала крильцята прудкі. Так твоя думка швиденько полине,Тільки їй волю даси,І принесе з чарівної країни. Краплю живої роси.І як приступить журба невсипуща. Та до серденька твого, –Тая росиця цілюща-живуща. Буде живити його. Хай же та мрія із думкою вкупціЛине в незнані світа, –Крил не втинай сизокрилій голубці,Хай вона вільно літа![1891]«Тішся, дитино, поки ще маленька…»Тішся, дитино, поки ще маленька. Ти ж бо живеш навесні,Ще твоя думка літає легенька,Ще твої мрії ясні. Мрія полине із думкою вкупціГеть у далекі світа, –Крил не втинай сизокрилій голубці,Хай вона вільно літа!Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,Як то колись принесла. Тую цілющу-живущу водицю. Дрібна пташина мала?Їй не страшні були дикі простори,Скелі і хвилі морські,

Веснянка(Сестрі Олесі)Як яснеє сонце. Закине свій промінь ясний. До тебе в віконце, –Озвись на привіт весняний. Олесю, серденько,Співай веселенько!Весняного ранку. Співай, моя люба, веснянку!Як бідну первістку,Дочасну, морози поб’ють.І кущик любистку. Холоднії роси поллють, –Не плач, моя роже,Весна переможе!Весняного ранку. Співай, моя люба, веснянку!Як дрібнії дощіЗаслонять нам світ навесні,Як нам молодощіПов’ються у хмари сумні, –Не тратьмо надіїВ літа молодії!Весняного ранку. Співаймо, сестрице, веснянку!Ховаю я сльози,Співаю пісні голосні,Хоч люті морози. Прибили мене навесні. Ти ж, сестро, гуляєш,Ти лиха не знаєш, –Весняного ранку. Співай, моя люба, веснянку!На літо зелене. Поїду я геть в чужий край,Згадай же про мене,Як підеш по квіти у гай. Спогадуй, Олесю,Сестру свою Лесю!Весняного ранку. Даю тобі сюю веснянку![6 квітня 1890 p.]

Вже сонечко в море сіда. Вже сонечко в море сіда;У тихому морі темніє;Прозора, глибока вода,Немов оксамит, зеленіє. На хвилях зелених тремтять. Червонії іскри блискучіІ ясним огнем миготять,Мов блискавка з темної тучі. А де корабель ваш пробіг,Дорога там довга й широка. Біліє, як мармур, як сніг,І ледве примітне для ока. Рожевіє пінистий край;То іскра заблисне, то згасне…Ось промінь остатній! Прощай,Веселеє сонечко ясне!

«Думи і мрії»Друга збірка поетичних творів Лесі Українки «Думи і мрії» вийшла друком у Львові 1899 р. У її виданні брав участь В. Гнатюк. Збірка складається з поем «Давня казка» (1893), «Роберт Брюс, король шотландський» (1893) і поезій, написаних у 1890-х роках.

«Мелодії»

«Нічка тиха і темна була»Нічка тиха і темна була. Я стояла, мій друже, з тобою;Я дивилась на тебе з журбою,Нічка тиха і темна була. Вітер сумно зітхав у саду. Ти співав, я мовчазна сиділа,Пісня в серці у мене бриніла;Вітер сумно зітхав у саду…Спалахнула далека зірниця,Ох, яка мене туга взяла!Серце гострим ножем пройняла…Спалахнула далека зірниця…«Не співайте мені сеї пісні…»Не співайте мені сеї пісні,Не вражайте серденька мого!Легким сном спить мій жаль у серденьку,Нащо співом будити його?Ви не знаєте, що я гадаю,Як сиджу я мовчазна, бліда. То ж тоді в мене в серці глибоко. Сяя пісня сумная рида!

«Горить моє серце…»Горить моє серце, його запалила. Гаряча іскра палкого жалю. Чому ж я не плачу? Рясними сльозами. Чому я страшного вогню не заллю?Душа моя плаче, душа моя рветься,Та сльози не ринуть потоком буйним,Мені до очей не доходять ті сльози,Бо сушить їх туга вогнем запальним. Хотіла б я вийти у чистеє поле,Припасти лицем до сирої земліІ так заридати, щоб зорі почули,Щоб люди вжахнулись на сльози моїЗнов весна, і знов надіїЗнов весна, і знов надіїВ серці хворім оживають,Знов мене колишуть мрії,Сни про щастя навівають. Весно красна! Любі мрії!Сни мої щасливі!Я люблю вас, хоч і знаю,Що ви всі зрадливі…

«Дивлюсь я на яснії зорі…»Дивлюсь я на яснії зорі,Смутні мої думи, смутні. Сміються байдужії зоріХолодним промінням мені. Ви, зорі, байдужії зорі!Колись ви інакші були,В той час, коли ви мені в серце. Солодку отруту лили.«До музи»Прилинь до мене, чарівнице мила,І запалай зорею надо мною,Нехай на мене промінь твій впаде,Бо знов перемогла мене ворожа сила,Знов подолана я, не маю сил до бою, –Я не журюсь, я знала – се прийде. Спокійна я, боротися не хочу. В душі у мене іншії бажання: Я тільки думкою на світі буду жить,Я хочу слухать річ твою урочуІ на своїм чолі твоє сіяння. Почуть бажаю хоч єдину мить.

«Стояла я і слухала весну…»Стояла я і слухала весну,Весна мені багато говорила,Співала пісню дзвінку, голосну. То знов таємно-тихо шепотіла. Вона мені співала про любов,Про молодощі, радощі, надії,Вона мені переспівала знов. Те, що давно мені співали мрії.«Хотіла б я піснею стати…»Хотіла б я піснею стати. У сюю хвилину ясну,Щоб вільно по світі літати,Щоб вітер розносив луну. Щоб геть аж під яснії зоріПолинути співом дзвінким,Упасти на хвилі прозорі,Буяти над морем хибким. Лунали б тоді мої мріїІ щастя моє таємне,Ясніші, ніж зорі яснії,Гучніші, ніж море гучне.

«Перемога»Довго я не хотіла коритись весні,Не хотіла її вислухати,Тії речі лагідні, знадні, чарівніЯ боялась до серця приймати.«Ні, не клич мене, весно, – казала я їй, –Не чаруй і не ваб надаремне. Що мені по красі тій веселій, ясній?В мене серце і смутне, і темне». А весна гомоніла: «Послухай мене!Все коряться міцній моїй владі: Темний гай вже забув зимування сумнеІ красує в зеленім наряді;Темна хмара озвалася громом гучним,Освітилась огнем блискавиці;Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним;Все коряться мені, мов цариці;Хай же й темнеє серце твое оживеІ на спів мій веселий озветься,Бо на нього озвалося все, що живе,В тебе ж серце живе, бо ще б’ється!»Тихо думка шепоче: «Не вір тій весні!»Та даремна вже та осторога, –Вже прокинулись мрії і співи в мені…Весно, весно, – твоя перемога!

«То була тиха ніч чарівниця…»То була тиха ніч чарівниця,Покривалом спокійним, широким. Простелилась вона над селом,Прокидалась край неба зірниця,Мов над озером тихим, глибоким. Лебідь сплескував білим крилом.І за кожним тим сплеском яскравим. Серце кидалось, розпачем билось,Замирало в тяжкій боротьбі. Я змаганням втомилась кривавим,І мені заспівати хотілось. Лебединую пісню собі.

Була весна весела, щедра, мила,Промінням грала, сипала квітки,Вона летіла хутко, мов стокрила,За нею вслід співучії пташки!Все ожило, усе загомоніло –Зелений шум, веселая луна!Співало все, сміялось і бриніло,А я лежала хвора й самотна. Я думала: «Весна для всіх настала,Дарунки всім несе вона, ясна,Для мене тільки дару не придбала,Мене забула радісна весна». Ні, не забула! У вікно до мене. Заглянули від яблуні гілки,Замиготіло листячко зелене,Посипались білесенькі квітки. Прилинув вітер, і в тісній хатиніВін про весняну волю заспівав,А з ним прилинули пісні пташині,І любий гай свій відгук з ним прислав. Моя душа ніколи не забуде. Того дарунку, що весна дала;Весни такої не було й не буде,Як та була, що за вікном цвіла. Давня весна

«Невільничі пісні»

«І все-таки до тебе думка лине…»І все-таки до тебе думка лине,Мій занапащений, нещасний краю,Як я тебе згадаю,У грудях серце з туги, з жалю гине. Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,А тяжкого від твого не видали,Вони б над ним ридали,Та сором сліз, що ллються від безсилля. О, сліз таких вже вилито чимало, –Країна ціла може в них втопитись;Доволі вже їм литись, –Що сльози там, де навіть крові мало!1895

Ворогам (Уривок)…Вже очі ті, що так було привикли. Спускати погляд, тихі сльози лити,Тепер метають іскри, блискавиці, –Їх дикий блиск невже вас не лякає?І руки ті, не учені до зброї,Що досі так довірливо одкритіШукали тільки дружньої руки,Тепер зводяться від судороги злості, –Чи вам байдуже про такі погрози?Уста, що солодко співали й вимовляли. Солодкі речі або тихі жалі,Тепера шиплять від лютості, і голос. Спотворився, неначе свист гадючий, –Що, як для вас жалом язик їх буде?..

О, не забуду я тих днів на чужині,Чужої й рідної для мене хати,Де часто так приходилось меніПекучу, гірку правду вислухати. Уперше там мені суворії питання. Перед очима стале без покрас;Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,Казали: «Годі нам, тепер черга на вас,На вас, робітники незнані, молодії…Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам. Невже ті голоси несміливі, слабкії,Квиління немовлят – належать справді вам?Невже на всі великії події,На все у вас одна відповідь є –Мовчання, сльоаи та дитячі мрії?Більш ні на що вам сили не стає?Невже се так?..» Я мовчки все приймала;Чим мала я розбить докори ці?Мов на позорищі прикута я стояла,І краска сорому горіла на яйці…Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,Що вже й докори сі вас не проймуть?Чи так задавлені неволею, журбою?Чи, може, маєте яку яснішу путь?Подаймо їм великую розвагу,Скажім і докажім, що ми бойці сами;А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу –Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми! «До товаришів»

«Хвилина розпачу»О горе тим, що вроджені в темниці!Що глянули на світ в тюремнеє вікно. Тюрма – се коло злої чарівниці,Ніколи не розіб’ється воно. О горе тим очам, що звикли бачить зроду. Каміння сіре, вогкий мур цвілий!Їм сірим здасться все, як небо у негоду,І світ, немов тюремний двір малий. О горе тим рукам, що звикли у неволіНосить кайдани ржаві та важкі,На волю вирвуться, і там бридкі мозоліЇм нагадають, хто вони такі. О горе тим, що мають душу чесну!Коли вони ще вірять у богів,Благати мусять силу ту небесну:«Пошли нам, боже, чесних ворогів!»О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,Аби упала ся тюремная стіна!Нехай вона впаде, і зрушене каміння. Покриє нас і наші імена!16.09.1896

О, знаю я, багато ще промчить. Злих хуртовин над головою в мене,Багато ще надій із серця облетить,Немов од вихру листячко зелене. Не раз мене обгорне, мов туман,Страшного розпачу отрутнеє дихання,Тяжке безвір’я в себе, в свій таланІ в те, що у людей на світі є призвання. Не раз в душі наступить перелом,І очі глянуть у бездонну яму,І вгледжу я в кохання над чолом. Строкату шапку блазня або пляму. Не раз мій голос дико залуна, Немов серед безлюдної пустині,І я подумаю, що в світі все манаІ на землі нігде нема святині.І, може, приведуть не раз прокляті дніЛихої смерті грізную примару,І знову прийдеться покинутій меніНе жити, а нести життя своє, мов кару. Я знаю се і жду страшних ночей,І жду, що серед них вогонь той загориться,Де жевріє залізо для мечей,Гартується ясна і тверда криця. Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,Скажіть тоді: нова людина народилась;А як зломлюсь, не плачте по мені!Пожалуйте, чому раніше не зломилась!«О, знаю я, багато ще промчить…»

Ангел помсти. У темряві таємній серед ночіДо мене часто гість непевний приліта,Він поглядом жахає і віта,Мов зірка Марс кривава, сяють очі. Всміхається мені страшний посланець,Я бачу в усміху ненависть і любов,На білих крилах червоніє кров,Мов на снігу зорі вечірньої багрянець. Він промовля мені слова страшні й великі,В руках палає меч осяйний, огневий,І в серці, наче поклик бойовий,Здіймаються у мене співи дикі.«Слова, слова, слова! – на них мій гість мовляє, –Я ангел помсти, вчинків, а не слів,Не думай же, що твій одважний спів. Других, а не тебе до бою закликає. Даю тобі сей меч, дарма що ти не сильна,Мій меч не тяжкий для одважних рук. Чи ти боїшся смерті, кари, мук,Ти, що була душею завжди вільна?»Він подає свій меч, я хочу взяти зброю,Але не слухає мене моя рука,І лютість огнева із серця геть зника:«Іди, – кажу йому, – я не піду з тобою. Не жаль мені життя, а жаль тії людини,Що у мені живе, що бачу я в других,Коли ж її уб’ю, хай кара йде за гріх,Не схочу пережить ганебної години,Твоя слуга Корде, одважная нормандка,В тиранах бачила тиранів цілий вік,Але й в тирані їй з’явився чоловік,Як над убитим крикнула коханка…»Зника північний гість, та погляд той і мова. Лишають в серці слід кривавий і страшний,І вдень мені в очах стоїть той гість дивний,А душу рве й гнітить нескінчена розмова…

Слово, чому ти не твердая криця,Що серед бою так гостро іскриться?Чом ти не гострий, безжалісний меч,Той, що здійма вражі голови з плеч?Ти, моя щира, гартована мова,Я тебе видобуть з піхви готова,Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,Вражого ж серця клинком не проб’єш…Вигострю, виточу зброю іскристу,Скільки достане снаги мені й хисту,Потім її почеплю при стініІншим на втіху, на смуток мені. Слово, моя ти єдиная зброє,Ми не повинні загинуть обоє!Може, в руках невідомих братів. Станеш ти кращим мечем на катів. Брязне клинок об залізо кайданів,Піде луна по твердинях тиранів,Стрінеться з брязкотом інших мечей,З гуком нових, не тюремних речей. Месники дужі приймуть мою зброю,Кинуться з нею одважно до бою…Зброє моя, послужи воякам. Краще, ніж служиш ти хворим рукам!«Слово, чому ти не твердая криця»

Пролітав буйний вітер над морем,По безмірнім, широкім просторі;Білі хвилі здіймались високо,І знялися од вітру ще вище,Загукали, як військо вороже,Заглушили вони буйний вітер. Пролітав буйний вітер в пустині,По безкрайому, мертвому полі. Закрутились пісковаті вихри,Простяглись геть під небо високе,Наче велети люті, страшнії,І розсипались, впавши звисока;Смерть покрила слід буйного вітру. Пролітав буйний вітер край вежі,Що стояла самотно на кручі,Там знайшов він Еолову арфу. Він шарпнув її довгії струни,І всі струни озвалися співом,Лагіднішим од вітру дзвінкого. Буйний вітер замовк, пролетівши,Але арфа ще довго бриніла…Відгуки

«З пропащих років»

«Я знаю, так, се хворії примари…»Я знаю, так, се хворії примари, –Не час мені вмирати, не пора. Та налягли на серце чорні хмари. Лихого пречуття, душа моя вмира!Вдяглися мрії у смуткові шатиІ понесли мене в дивний, мовчазний край,І там прийняв мене в зеленії палати. Плакучих верб і кипарисів гай. Серпанком чорним жалібниці-мріїМені покрили, очі, змеркнув світ,1 залунали скарги жалібніїМоїх покинутих пісень-еиріт. Пісні вернулись плакать на могиліПалкого серця, що носило їх,Вони були між людьми гості милі,Та не прийняв ніхто їх за своїх.28.12.1896

«Обгорта мене туга, болить голова…»Обгорта мене туга, болить голова,Стіни й стеля гнітять, мов темниця…Де ж ви, де, мої щирі, одважні слова?Де поділась моя чарівниця,Молода моя муза, і горда, й смутна,Жалібниця-порадниця тиха?Я ж без неї тепера така самотна. Серед сього безкрайого лиха. Сеє лихо моє, мов туман восени,Без краси-блискавиці, без грому,Без раптового вихру буйної весни,Що гуляє по гаю густому,Навіть муза боїться вступити сюди,В сей осінній туман небарвистий,Кличе здалека: «Встань і за мною ходи. Тим шляхом, що сіяє сріблистий. Кожна зірочка снігу нам буде в очах,Наче справжняя зірка, зоріти,Будуть зорі встилати розложистий шлях,Наче шлях тріумфатора квіти. Будуть сніжнії зорі таночки вести. З буйним вітром, мов коло дівоче,Адже правда, моя вихованко, і ти. До зірок полинула б охоче?..»Вабить, кличе далекая муза мене,Мов гарячка наводить примари,А навколо туман, наче море сумне…Чом його не розвіють сі чари?19.01.1897

«До товариша»Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі,Як про вас я спогадую, хвора?Як ростинам бракує життя в вогкій тьмі,Так обом нам бракує простора. Темна доля забрала життя мого рай. Вам його темна сила забрала. Через весь поневолений рідний ваш край. Наче зла хуртовина заграла. Ох, тепера мене у недолі моїй. Не один добрий друг потішає:«Не годиться журитись в пригоді такій,Адже іншим ще гірше буває!»Та які се слова і даремні, й нудні,Хоч порадники щирі й охочі. Якби знали сі люди, які то сумніДні без сонця, без місяця ночі!Та не знають вони, що приваблює нас. Навіть сніжная буря зимою. Що нас так порива у безрадісний час. Навіть гомін дощу за тюрмою. Та ще гірше, ніж болі й неволя тісна,Ся єдиная думка вбиває,Ся розвага людська і ганебна, й страшна:«Адже іншим ще гірше буває!»Якби знать, що останні на світі терни. Нам уквітчають чола криваві,Хай би ранили гостро і люто вони,Ми б стояли, як владарі, в славі. В тім і жаль, що, хоч би ми черпати могли. Непомірними чашами горе,Скільки б ми таких кубків гірких не пили,-Ще зостанеться цілеє море. В тім і лихо, що, скільки б вінків не плели. Для робітників діла і слова,Скільки б терну на тії вінки не стяли,Ще зостанеться ціла діброва.19.01.1897

«Кримські відгуки»

В гаю далекім, в гущавині пишній,Квіти гранати палкі розцвітають,Мов поцілунки палкі на устахІншим палким поцілункам назустріч,Мов поцілунки рубінових уст…Спи, моє серцеї нехай там у гаю. Квіти гранати палкі розцвітають…Вітри північні тремтять, затихаючи,Між запашними кущами лавровими,Наче зітхання жаги,Наче ті лаври стрівання таємнеєЛюбо ховають од світу цікавого. Листом ласкавим густим…Спи, моє серце! хай вітри північніїВ лаврах лагідних тремтять, затихаючи…До кипариса магнолія пишная. Чолом заквітчаним ніжно схилилася,Як молода до свого нареченого. Білії квіти тремтять в темних кучерях,Але серпанку немає на їх. Щире кохання не вкрите серпанками…Спи, моє серце! хай пишна магнолія. До кипариса стрункого схиляється. З темного моря білявая хвилечка. До побережного каменя горнеться,Пестощі, любощі, сяєво срібнеєХвиля несе в подарунок йому;Темне чоло побережного каменя. Хвилі коханій назустріч засяяло. Пестощі, любощі, сяєво срібнеє…Спи, моє серце! Хай хвиля білявая. До побережного каменя горнеться…1897, ЯлтаІмпровізація

Східна мелодія. Гори багрянцем кривавим спалахнули,З промiнням сонця захiдним прощаючись,Так моє серце жалем загорiлося,З милим, коханим моїм розлучаючись. Геть понад морем, над хвилями синiми. В’ються, не спиняться чаєчки бiлi. Де тебе мають шукати на безвiстi,Милий мiй, думи мої бистрокрилiї?В себе на вежi вогонь запaлила я,Любий, твого ворiття дожидаючись,Хай вiн просвiтить по морю дорiженьку,Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись. Свiте мiй! буду тебе дожидатися,В чорну, смутну фереджiю повитая,I посаджу кипарисову гiлочку,Буде щодня вона слiзьми политая. А як повернешся, я покажу тобi. Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,Здiйметься вiн над всiма мiнаретами. В краї сьому, на мечетi багатому.

ВІДГУКИЗбірка «Відгуки» вийшла друком 1902 р. у Чернівцях. Складається вона з ліричних циклів «Із циклу «Невольницькі пісні», «Ритми», «Хвилини», написаних протягом 1900 – 1902 pp., розділу «Легенди» та драматичної поеми «Одержима» (1901). Та ін.

«Ритми»

«Де поділися ви, голоснії слова…»Де поділися ви, голоснії слова,що без вас моя туга німа?Розточилися ви, як весняна водапо ярах, по байраках, по балках. Чом не станете ви, як на морі вали,не гукнете одважно до неба,не заглушите туги прибоєм гучним,не розіб’єте смутку моєї душіміцним напрасним натиском бурі?Я не на те, слова, ховала васі напоїла крів’ю свого серця,щоб ви лилися, мов отрута млява,і посідали душі, мов іржа. Промінням ясним, хвилями буйними,прудкими іскрами, летючими зірками,палкими блискавицями, мечамихотіла б я вас виховать, слова!Щоб ви луну гірську будили, щоб краяли, та не труїли серце,щоб піснею були, а не квилінням. Вражайте, ріжте, навіть убивайте,не будьте тільки дощиком осіннім,палайте чи паліть, та не в’яліть! 26.08.1900

«Якби оті проміння золоті…»Якби оті проміння золотіу струни чарами якими обернути,я б з них зробила золотую арфу, –в ній все було б ясне – і струни, й гуки,і кожна пісня, що на інших струнахбринить, мов голос вітряної ночі,бриніла б на моїй злотистій арфітим співом, що лунає тільки в снахдітей щасливих. Туга б відкотиласьвід гуків тих геть-геть удалину,мов білі тумани, пройняті сонцем,що здалека леліють, наче злото,не хмарою, а мрією здаються.І жалі всі, в гармонію з’єднавшись,озвались би, мов хори в емпіреях…14.09.1900

«Хотіла б я уплисти за водою…»Хотіла б я уплисти за водою,немов Офелія, уквітчана, безумна. За мною вслід плили б мої пісні,хвилюючи, як та вода лагідна,все далі, далі…І вода помалумене б у легкі хвилі загорталаІ колихала б, наче люба мрія,так тихо, тихо…Я ж, така безвладна,дала б себе нести і загортати,пливучи з тихим, ледве чутним співом,спускаючись в блакитну, ясну водувсе глибше, глибше…Потім би на хвилізостався тільки відгук невиразниймоїх пісень, мов спогад, що зникає,забутої балади з давніх часів, –в ній щось було таке смутне, криваве,та як згадати? Пісня та луналадавно, давно…А потім зник би й відгук –і на воді ще б колихались тількимої квітки, що не пішли зо мноюна дно ріки. Плили б вони,аж поки в яку сагу спокійну не прибилисьдо білих водяних лілей, – там стали б. Схилялися б над сонною водоюберіз плакучих нерухомі віти,у тихий захист вітер би не віяв;спускався б тільки з неба на лілеїі на квітки, що я, безумна, рвала,спокій, спокій…3.12.1900

«О, як то тяжко тим шляхом ходити…»О, як то тяжко тим шляхом ходити,широким, битим; курявою вкритим,де люди всі отарою здаються,де не ростуть ні квіти, ні терни!Здалека вабить, мріє те верхів’я,що так палає золотим пожаром!Непереможно прагну я поставитьтам високо червону короговку,де й сам орел гнізда не сміє звить!Як порива мене палке бажанняпіти туди пісками, чагарями,послухати гірської пущі гомін,заглянути в таємную безодню,з потоками прудкими сперечатись,поміж льоди дістатись самоцвітні,збудити в горах піснею луну!Проводарем хай служить короговка,нехай тримає на слизькій дорозі,аж поки на верхів’ї не замає,змагаючись проти гірського вітру. Коли ж мене на півдороги стріневажка лавина і впаде, мов доля,на голову мою, тоді впаду яна сніг нагірний, мов на білу постіль. Хай по мені не плачуть смутні дзвони,хай заспіває вільний, дзвінкий вітер,закрутиться метелиця весела,і зарояться сніжні зорі коломі з поцілунками холодними закриютьмені палкі та необачні очі…16.08.[1901]

«Легенди»

Сфінкс. Колись давно, під сонцем полудневим,Серед мовчазної розлогої пустиніІ розпачливо-мертвого простору. В душі раба, що зріс в тяжкій неволі,Вродилась мрія і запанувала. Над ним, своїм творцем, потужно й міцно,Міцніш від влади сильних фараонів.І наказала мрія взяти камінь. З гарячих скель лівійської пустиніІ з нього витесать дивну подобу. На вічну загадку вікам потомним.І став тесати раб гарячий камінь,І все було палким в годину творчу:І небо, і земля, і камінь, і різець,І серце майстра; мов гарячий присок,Летіли з-під різця уламки дрібні.І згодом на розпеченім піску. З’явився твір, немов жива потвора: Ліниве тіло лева простяглеся,Мов спекою пригнічене в полуднє,Та загадкова людська голова. Здіймалась гордо і дивилась просто. Камінним поглядом поперед себе,А на устах був усміх зловорожий. Той погляд і той усміх був страшніший,Аніж убійче сонце у пустині.І та потвора стала в людях богом,Їй будувалися просторі храми. З важкими колонадами; а барки,Убрані лотосом, несли їй жертви. Легенди почали складать про неї,Закрашені у густу барву крові;Співали їй свої пісні поети,А вчені будували піраміди. З книжок, що мали загадку вгадати. Очей таємних і ворожих уст. Там списані були усі імення. Тої потвори: Сонце, Правда, Доля,Життя, Кохання і багато інших. Та краще всіх пристало слово: Сфінкс –Воно таємне, як сама потвора.24.07.1900

Легенди. У легендах стародавніх справедливості немає,все там річ іде про жертви та кривавії події. В тих легендах ми читаем, як дитяча кров рожеварани гоїла на тілі жебрака, старого діда;як раз дівчина убога хрестоносця врятувалавід прокази сарацинів,свого серця кров віддавши;як людей лихії чари в мертвий камінь обертали,але кров невинна знову оживляла те каміння. Ті легенди червоніють,наче пишна багряниця,наче пурпур благородний,від крові людей невинних. Та горить у мене серце,коли я їх пригадаю, –проти сих легенд червоних, білий світ блідим здається.1.08.1900

«Життя Л. Українки в фотографіях»

Лариса Косач. Фото 1878..1879 рр. Лариса Косач з братом Михайлом. Фото 1880..1881 рр.

Леся Українка. Фото 1886 р. Леся Українка. Фото 1887 р.

Леся Українка. Фото 1887 року

Леся Українка. Фото 1888 р.

Леся Українка. Фото 1888 р.

Леся Українка з Маргаритою Комаровою. Фото 1889 р.

З братом Михайлом і Маргаритою Комаровою, 1889 р.

З братом Михайлом, поч. 1890-х років

Леся Українка з братом Михайлом на березі Чорного моря. Євпаторія, 1891 р.

З Аріадною Драгомановою 1895 р.

З Оксаною Старицькою та сестрою Ольгою, 1896 р.

З сестрою Ольгою1896 р.

Леся Українка. Фото 1896 р. З цього фото зроблено зображення Лесі Українки на купюрі в 200 гривень.

Леся Українка в Криму. Фото 1897 р.

Леся Українка в Криму (Чукурлар). Фото 1897 р.

Олександра Євгенівна Судовщикова-Косач, Леся Українка, Анна Іванівна Судовщикова (мати Олександри). Ялта, липень – серпень 1897 р.

Олена Пчілка та Леся Українка Ялта (Крим). Фото грудня 1897 – січня 1898 р.

Олена Пчілка і Леся Українка. Ялта, січень 1898 р.

Верхній ряд : Ізидора Косач, О. П. Драгоманов, Ольга Косач;нижній ряд : Олена Пчілка, Леся Українка, С. К. Мержинський. Гадяч, фото 8 (20) липня 1898 р.

Ольга Косач (ліворуч) та Леся Українка (праворуч). Берлін. Травень – червень 1899 року.

Леся Українка. Фото 1901 р. з автографом поетеси

Леся Українка Ольга Кобилянська. Чернівці. Фото 1901 р.

Леся Українка. Сан-Ремо Фото 1902 р.

Фотографія учасників свята з приводу відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. Полтава, 1903 р.

Група українських письменників, що зібрались у Полтаві на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському. Фото 1903 р.

Леся Українка в колі родичів і друзів. Колодяжне (ґанок «сірого» будинку), травень 1904 р.

Леся Українка (4-а від лівого краю) серед родичів та знайомих. Зелений Гай, літо 1904 р.

Леся Українка (друга від правого краю) серед родичів. Зелений Гай, літо 1904 р. На річці Псел, 1904 р.

Леся Українка (зліва) та Олена Пчілка серед знайомих. Зелений Гай. Фото 1904..1905 рр.

З родичами, 1905 р.

Родина Косачів з друзями. Зелений Гай, літо 1906 р.

Леся Українка серед родичів і знайомих. Зелений Гай, 26 червня 1906 р.

Леся Українка з родичами. Зелений Гай, літо 1906 р.

Леся Українка, Олена Пчілка, Оксана Косач, Антон Шимановський. На східцях будинку в Зеленому Гаї, літо 1906 р.

Леся Українка та О. А. Косач-Шимановська. Фото 1906 р.

Леся Українка серед родичів. Зелений Гай, літо 1906 р.

Леся Українка серед мешканців вілли «Континенталь». Гелуан, грудень 1909..квітень 1910 року.

Леся Українка. Фото 1906..1910 рр.

Леся Українка з родиною в своєму помешканні. Кавказ. 1911 р.

Леся Українка. Фото 1912 р

«Леся Українка. Єгипет. Фото 1912 р.»

Леся Українка. Кавказ, 1911 або 1912 р

Леся Українка. Київ, травень 1913 р.

Похорон Лесі Українки. Київ, 26 липня (8 серпня) 1913 р.

«Автографи та видання»

Сторінки автографа поезії «На роковини Шевченка»

Фрагмент автографа поезії «Безсонна ніч»

Лист до М.І. Павлика. 20.08 (1.09).1894 р

«Талого снігу платочки сивенькії…», 1900 р.

Автограф листа Лесі Українки до брата Миколи і сестер Оксани та Ісидори (20).05.1902 р.

«Документи»Тут представлено документи, які стосуються Лесі Українки, а також її реліквії.

Обкладинка справи, заведеної Київським охранним відділенням на Михайла Кривинюка та Лесю Українку. Назва справи: «Дело о политической проверке жителя гор. киева Кривинюка М. Сведения о семье украинской писательницы Косач Л (Леси Украинки). Начато 29 августа, закончено 29 июля (sic!) 1905 г. На 18 листах».

1913 р., липня 16 (29). – Телеграма Олени Пчілки з Сурамі до Ольги Косач-Кривинюк у Катеринослав про стан здоров’я Лесі Українки. Екатеринослав, Ольге Кривинюк, губернская земская больница, из Сурама, 16. VII. Болезнь почек усилилась. Частая рвота. Упадок сил. Кормим искусственно. Делаем все. Надежды утратили. Квитка здесь. Мама

«Пам’ятні місця»

Будинок в Новограді-Волинському, де народилась Леся Українка (вул. Соборності, 76/2)

Будинок по вул. Стрілецький, 15 в Києві, де в 1893 – 1894 рр. мешкала Леся Українка. Загальний вигляд

Будинок по вул. Ярославів Вал, 32 в Києві,де в 1907 році після одруження мешкали Климент Квітка і Леся Українка. Загальний вигляд

Будинок в Балаклаві, де мешкала Леся Українка

Письмовий стіл Лесі Українки

Леся Українка вперше спробувала пастель. Картина, яку намалювала Леся Українка

Будинок в м. Сурамі (Грузія). Загальний вигляд. Цей будинок знаходився в районі, що звався Зіндісі, і належав залізничнику Папава. Тут пройшли останні 10 днів життя Лесі Українки – з 9 (19) по 19 (31) липня 1913 р.

Загальний вигляд могили Лесі Українки та її родичів на старому Байковому цвинтарі в Києві

«Пам’ятники»Фотографії пам’ятників Лесі Українці розміщено у відповідності до хронології їх спорудження.

Пам’ятник Лесі Українці у Клівленді (США). 1961 р.

Пам’ятник Лесі Українці в Маріїнському парку в Києві. Пам’ятник встановлено в 1965 р. Скульптор В. З. Бородай, архітектор А. Ф.Ігнащенко. Постать заввишки 3.4 м відлита з бронзи і встановлена на невеликому гранітному подіумі.

Пам’ятник Лесі Українці у парку ім. Лесі Українки (Луцьк).1966 р., скульптор Л. Муравін

Пам’ятник Лесі Українці у Львові (вул. Караджича, 5). Вигляд у 3/4 Пам’ятник встановлено в 1971 р. Скульптор Л. Біганич, архітектор В. Блюсюк.

Пам’ятник Лесі Українці в Києві (площа Лесі Українки). Скульптор Г. Н. Кальченко, архітектор А. Ф.Ігнащенко. Встановлено в 1973 р.

Пам’ятник Лесі Українці у Торонто (Канада). 1975 р. Скульптор М. Черешньовський.

Пам’ятник Лесі Українці на Театральному майдані (Луцьк), 1977 р.

Пам’ятник Лесі Українці у Новограді-Волинському (пл. Лесі Українки). Фронтальний вигляд

«Ілюстраціїдо творів»

Слід знати, що прижиттєві видання творів Лесі Українки ілюстрацій не мали. Традиція ілюстрування її творів виникла пізніше, в основному – з нагоди відзначення 100-річчя від дня її народження, у 1970 – 1971 роках.

В. Литвиненко. Біда навчить. Ліногравюра. 1962 р.

В катакомбах. «Покайся, нечестивий!». Дереворит В. Василенка.

О. Данченко. Веселий пан. Гравюра. 1962 р.

В. Панфілов. Єгипетський краєвид. Ліногравюра. 1961 р.

С. Караффа-Корбут. Contra spem spero!. Кольорова ліногравюра. 1962 р.

Лісова пісня. Лукаш і дядько Лев

Лісова пісня. Лукаш і Мавка

Колискова

Над морем