Презентеція "Йосип Шевчик"

Поезія – це завжди неповторність,Якийсь безсмертний дотик до душі…Ліна Костенко

Поезія – це завжди неповторність,Якийсь безсмертний дотик до душі…Ліна Костенко

Мостиська

Від дня народження і до останньої хвилиниЄ мить прекрасна – це життя людини. По-різному йдемо життєвим шляхом: Хтось пролітає непомітним сірим птахом, Комусь доводиться пливти за течією, А хтось горить яскравою зорею…

Йосиф Іванович Шевчик

Поле, як те море, росою мерехтить,А вітром гнане жито, хвилюючись біжить. В цю мить іду стежиною вузькою, Милуюся полів безмежною красою;Хотів би я чудову мить цю зупинити. Та на колінах джерельну воду пити. Оцю красу весь вік свій пронесуІ шепіт листя в рідному саду!

Пожовкле листя злетіло у саду,А я до тебе, осене, бентежно йду. Тумани і дощі усю красу ту вкриють,Але любов до краю не змиють. Я твердо йду стежиною своєю,Живу, кохана земле, долею твоєю. Отой огонь в душі вік свій пронесуІ шепіт листя в рідному саду!

Хоч землю замела зима снігами. Та мороз гру затіяв люту з нами,Засніжену стежину в поле відметуІ в тій негоді красу в тобі знайду. Пригорнусь до тебе, поле, серцем і душеюІ так залишусь до весни з тобою. Твої морози, зимо, я перенесу. З надією, що стріну ще весну.

Любити край ніхто не заборонить,Хоч вітер лютий в чоло негоду гонить,Ще яничар «наш рідний» жити не дає,Мені ганьбою в очі образливо плює,Елітний злодій грабує цілою юрбою…Надіюсь, вистою у цьому шаленому двобою!А як впаду – нічого в тебе, краю, не візьму,Лиш шепіт листя з рідного саду

Вслухаюсь у шепіт листочків осики при дорозі,І як дзюрчать в струмочках бурхливі води. Усю красу ту передати словами не в змозіЛише почуття сокровенні б’ють в мої груди. Живу на своїй українській землі,І спрагло п’ю її джерельну холодну воду,І завмираю, коли у небі плачуть журавлі,Й купаюся в піснях мого могутнього народу.

Йосиф Іванович Шевчик народився 25 листопада 1943 року в селі Мужиловичі Яворівського району – патріотичному куточку Галичини. Навколишні хутори радянська влада знищила, бо жителі так само, як і центрального села , не змирилися з московською окупацією.

Мандри у дитинство. За днями дні без зупинку біжатьІ кидають в мою життєву скриню роки. А думки, як бджоли, рояться, жужать,Додають у мій спомин мороки. Мої мрії в дитинство пливуть,У село моє рідне, де я народився,Де дзвони три дні Великодні гудуть,В дерев’яну церковцю, в якій охрестився

У 1953 році після смерті батька , що був у лавах повстанців, багатодітна сім’я змушена була виїхати на проживання у Щеплинський район Херсонської області. Мати сумувала за рідною мовою, піснею, домівкою, тому в 1956 році сім’я повертається в село Мужиловичі. Йосиф Іванович мріяв стати художником, проте після закінчення місцевої школи вступає у Вишнянський технікум овочеводів. Вишнянський технікум овочеводів

Все свідоме життя Йосиф Іванович присвятив землі. Він був одним із кращих агрономів району. Розумівся не тільки в землі, а й в політиці, людських душах, знав і знає, чим дихає наша ненька Україна. Саме тому з 1990 року став керувати районною організацією РУХу і зробив все, що міг, для утвердження молодої української держави.

Склоняюсь до тебе, Україно, у поклоніУкраїно барвиста співуча моя,У світі тобі рівних немає, я знаю;Хай срібляться твої колосисті поля. Дивуй світ, чарівний мій краю!Милуюся твоїми горами й лісами,Степами й ріками і щебетом птахів;Ти мене чаруєш стиглими житамиІ сірими туманами, що падають із небесів. Склоняюся до тебе, Україно, у поклоні,Неначе перед обліком святим;Ідеш з народами в одній колоні,А я живу в тобі і радуюся тим .

Одружений, живе в Мостиськах. Має чудовий голос і гарно співає. Понад усе любить українські народні й патріотичні пісні. Його хобі – це живопис, якому він присвячує багато часу.

Група “Літературознавці” дослідила творчий доробок Йосипа Шевчика. Збірка «Шепіт листя з рідного саду» вперше була видана в 2011 році. До неї увійшли 36 поезій. Вдруге збірка побачила світ у 2015 році. Як зазначив сам автор: «Моя збірка – це акція на захист національних цінностей українського народу». До другого видання увійшли 55 поезій. Великим є тематичне багатство збірки «Шепіт листя з рідного саду», але наскрізною є тема любові до рідного краю.

В моїм серці навіки. Утоптані стежкиІ стиглі ті поля, Заквітчані луги –Це все моя земля!Блакитні небесаІ бистроплинні ріки –Уся ота краса В моїм серці навіки!

Ми собою закриєм Батьківщину свою. Може хтось своє щастя шукає,Десь у світі в далекому краю,А моє - в Україні живе і гуляєІ в мені викарбовує долю мою, Моє щастя – в росі на травичці, В шепоті листя стрункої тополі, В дзюркотанні води у струмочку і річці, Та в запаху сіна на скошенім полі. Земленько моя кохана і свята, Розірвана ворожими думками, Розриті і спалені твої стиглі жита Одвічними твоїми ворогами, Зрошені кров’ю твої чорноземи, Вкриті снігами твої незібрані поля… Ідуть мільйони, не зупинять їх зими, Ідуть в бій сини України – здригнулась земля.

Як відомо, «найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування» (Панас Мирний). Тому Йосиф Іванович не обминає і цієї важливої теми у віршах «Ти будеш жити, рідна мово», «Без мови ми – зігниле порохно».

Ти будеш жити , рідна мово!Шумлять зелені верби над ставками,Мандрують вдаль тополі при дорозі – Ми в «Незалежній» боремось з «совком»Й веземо москаля на своїм возі.І доки нам возитися із ним,І доки буде нам паскудити цей звір,І доки нам буде пускати в очі дим,Й твердити нам усе наперекір? Ріжуть, топчуть мою Україну, Вже зривають її ніжні шати – Мову, серцю близьку, нашу солов’їну, Манкурти, кидають за грати. Катують страждальну, тягнуть до ями, Щоб скоріш закопати рідненьку. Між собою жеруться ті хами, Що вирили яму, чомусь замаленьку.

Мово, в тобі мого роду майбуття,В твоїх катів ми вирвем тобі волю,Ти грієш наші душі все життя,Ми любимо тебе, співуча, аж до болю!Вже йдуть мільйони, колискова моя,Вже сини твої рвуться до бою,Щоб звільнити тебе від ярма. Або вмерти разом із тобою!

Без мови – ми зігниле порохно. Земле моя, люблю тебе родючу й неозору,Не раз ти падала, та не зійшла із шляху. Ти гнулась від ворожого червоного терору,Морили тебе голодом, неначе в клітці птаху. Ти для мене не просто земля –Ти овіяна мріями казкова Жар-птиця,Квітучі сади, гаї, степи й поля,А на них колосиста пшениця.

Жар-птице українська,- я пір’їнка твоя…Ворожі наміри не розірвуть Дніпрові береги,Бо окроплена нашою кров’ю твоя вся земля. Зберегти мову твою – то наші борги. Хоч скинула з себе кайдани свої,Але рани твої від них ще кровоточуть. А мова рідна…втрачаєш ти її,Бо вороги твої душити її хочуть. Без мови рідної ми не народ – ніхто!Мова наша – то цемент, що тримає нас вкупі. Без мови – ми лиш зігниле порохно,Ми лиш варене м’ясо в чужому супі.

Поета хвилюють болючі питання минулого і сучасного рідної батьківщини. Трагічні події нашої історії теж відбилися у творчості поета. Згуртуймось, щоб не було ,Крут. Не чути під Крутами потягів звуки,Лиш стогони й гуркіт гармат. Чорнілись там трупи, а над ними круки. Та люто шаленів червоний кат. З відвагою в очах вони у бій ішли,Стискаючи в руках юначих зброю. З любов’ю до України вони жили,Тому і падали в жорстокому двобою.