Урок "Українська література ІІ половини ХХст.-початок ХХІст. Поети-шістдесятники. Василь Симоненко. Загальний огляд творчості"

Українська література, 7 клас

Тема. Українська література другої половини ХХ- початок ХХІ століття. Вступ. Поети-шістдесятники (загальна характеристика культурологічного явища «шістдесятництва»). Василь Симоненко. Загальний огляд творчості письменника.

Мета: допомогти учням глибше усвідомити основні тенденції розвитку української літератури «шістдесятництво» другої половини ХХ- початок ХХІ століття; познайомити їх із найвидатнішими представниками «шістдесятництва», тематикою та проблематикою творів цього періоду; ознайомити із життям і творчістю В. Симоненка, зацікавити його особистістю та творчістю; розвивати аналітичне, критичне мислення, навички самостійного підбору інформації, її опрацювання; поглиблювати вміння виділяти головне, робити узагальнення та висновки, аналізувати ліричний твір; виховувати активну громадянську позицію, патріотизм, любов до літератури.

Обладнання: портрет В. Симоненка, виставка його творів, мультимедійна презентація.

Література:

1. Василь Симоненко. Поезії. – К. : Рад. школа, 1984. – 243с.
2. Поезія: Ліна Костенко. Василь Симоненко. Олександр Олесь. Василь Стус. 2-е вид доп. – К.: Наук, думка, 1999. – 272с.
3. Василь Симоненко. Поетична спадщина. – Харків: Ранок,1999. – 64с.
4. Симоненко В. Берег чекань. – К.: Наукова думка, 2001. – 244 с.
5. Нові імена в програмі української літератури. – К. : Освіта, 1993. – С.249 – 276.
6. Ткаченко А. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. – К : Наукова думка, 1990.
7. Шевченко А. Симоненко вчора й сьогодні // Дивослово. – 1999. – 12. – С.42-47.
8. Кононенко П. Василь Симоненко //Дніпрова хвиля. – К : Освіта, 1991. – С.699-703.

Хід заняття

І. Організаційний момент.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

1. Слово вчителя.

Українська література другої половини ХХ століття здійснює спробу подолати канони соцреалізму. Відбувається «закулісний» розвиток модернізму опозиційні прояви різних стильових тенденцій. Яскравий сплеск літературних талантів цієї пори отримав назву «шістдесятництво», що виникло на хвилі засудження культу особи, «хрущовської відлиги». Наступна хвиля, відповідно до історичних обставин – «постшістдесятники, вісімдесятники». Закордоном активно працює Нью-Йоркська група українських письменників. Митці активно звертаються до історії, експериментують із жанрами. З’являється так звана «химерна проза». У літературі 90-х років ХХ ст. – поч. ХХІ ст. відповідно до світових тенденцій потужно виявляє себе постмодернізм.

ІІІ. Оголошення теми та мети уроку.

Тема сьогоднішнього заняття: «Українська література другої половини ХХ – початок ХХІ століття. Вступ. Поети-шістдесятники (загальна характеристика культурологічного явища «шістдесятництва»). Василь Симоненко. Загальний огляд творчості письменника.»

Сьогодні ми познайомимося з епохою  «шістдесятництва» та її представниками, а саме  з В. Симоненком, поглибимо знання про його життя і творчість.

Тема на слайді 1.

Епіграфом нашого заняття є слова В. Симоненка.

Ти знає, що ти –  людина.

Ти знає про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні…

           В.Симоненко

Слайд 2. Епіграф.

Слайд 3. План заняття.

План

1. Епоха «шістдесятництва» та її представники.
2. Життєвий шлях В.Симоненка.
3. Творчі здобутки поета.
4. Спогади рідних, друзів, однодумців.
5. Шедевр світової лірики «Лебеді материнства».
6. В.Симоненко – метоер щирості, добра, людяності, любові до землі.

Слайд 4. Знати. Вміти.

У кінці заняття ви повинні

знати:

• основні тенденції епохи «шістдесятництва»;
• представників епохи «шістдесятництва»;
• життєвий і творчий шлях В.Симоненка.

Уміти:

• виразно читати вірші поета;

• аналізувати ліричний твір;
• висловлювати власні враження та думки;
• робити узагальнення та висновки.

ІУ. Сприйняття та засвоєння студентами навчального матеріалу. Формування вмінь та навичок.

1. Слово вчителя.

Готуючись до сьогоднішнього уроку, учні були поділені на групи: «літературознавців», «біографів», «дослідників», «читців». Протягом уроку ці учні матимуть змогу висвітлити ті питання, на які отримали завдання.

Слайд 5- 18. «Українське шістдесятництво»

«Шістдесяті роки – це час, коли злетів у космос Ю. Гагарін, коли люди починають засвоювати не лише висоти всесвіту, а й глибини люд­ської душі, це час, коли було надруковане 26-томне видання «Історія міст і сіл України», це час, коли у літературі почнуть відкривати іме­на письменників, які були штучно вилучені з літературного процесу (М. Хвильовий, Г. Косинка,           Б.-І. Антонич, М. Куліш, В. Підмогильний), це час, коли на літературному схилі засяють імена: М. Вінграновський, В. Симоненко, І. Драч, Ю. Щербак, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Шев­чук, В. Стус, М. Сом... Шістдесяті роки – це час, коли з'являться дру­ком романи "Людина і зброя", "Собор" О.Гончара, "Правда і кривда" М. Стельмаха, це час, коли С. Параджанов і Ю.Іллєнко розпочнуть знімати фільм "Тіні забутих предків".

А 4 вересня 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти.

2. Повідомлення учнів про «шістдесятництво». Група «дослідників»

60-ті роки XX ст. традиційно пов'язують із приходом до влади               М. С. Хрущова та позитивними змінами в суспільстві: офіційним за­судженням культу особи Сталіна, ліквідацією концтаборів, сприянням розвитку сільського господарства та промисловості. Хоча й тут не обі­йшлося без великих «перекосів» — зовнішня агресивна політика, крива­ве придушення повстань у Будапешті та Новочеркаську, ліквідація «не перспективних» сіл та укрупнення колгоспів, переслідування інакомис­лячих, теза про побудову комунізму за двадцять років.

Коли до влади прийшов Л. І. Брежнєв, ситуація значно погірши­лася. Почалися переслідування національної інтелігенції, арешти, по­карання психіатричною лікарнею, що було не краще за найжорстокіший концтабір.

Внаслідок цього, а також економічної та ідеологічної криз почав наростати опозиційний рух, що виражалося в написанні протестних лис­тів, масових акціях, діяльності «самвидаву», дисидентстві.

«Щасливе майбутнє» так і не було побудоване, а український національний менталітет ніяк не узгоджувався з комуністичною ідеєю «безнаціональної радянської людини», головну думку якої закладено в пісні «Наш адрес – не дом, и не улица, наш адрес – Советский Союз».

Серед тих, хто потрапив за грати, переважно були шістдесятники:  критик І. Світличний, маляр О. Заливаха, режисер С.Параджанов.Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці А. Горської, композитора В. Івасюка). 

А. ГОРСЬКА

А. Горська. Напрочуд обдарована людина, художник широких творчих обріїв, живописець, монументаліст, театральний художник, графік. Написала гарні портрети О. Довженка, В. Симоненка, Є. Сверстюка, І. Драча, В. Стуса. (Демонструються репродукції портретів.) Як театральний художник плідно співпрацювала з видатним режисером Лесем Танюком.

У своїй творчості А. Горська не визнавала ідеологічного замовлення, офі­ціозу, її завжди цікавила тільки людина. Вона була душею «шістдесятництва», одухотвореною рушійною силою всіх його зачинань, у ті задушливі часи надиха­ла па боротьбу проти сваволі й тотального залякування. У грудні 1970 року ху­дожниця загинула за нез'ясованих обставин. Це вбивство так і не було розкрито, «її постать яскравіша від легенди,— пишуть про А. Горську товариші,— сяйво її зірки не погасне на нашому небосхилі».

В. Стус відгукнувся на смерть А. Горської поезією, сповненою болю та відчайдушної рішучості не звертати з обраного шляху.

Ярій, душеї Ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України.

А ти шукай — червону тінь калини.

На чорних водах — тінь її шукай.

Бо — горстка нас. Малесенька шопта.

Лише для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання,

Що калинова кров — така густа.

Така крута, як кров у наших жилах,

У білій стужі білих голосінь

Це гроно болю, що паде в глибінь.

На нас своїм безсмертям окошилось.

С. ПАРАДЖАНОВ

С. Параджанов — «божевільний геній» в українській пустелі. 1965 року в кінотеатрі «Україна» відбулася прем'єра фільму «Тіні забутих предків» за повістю М. Коцюбинського. Фільм-легенда, якому в нашому кіно судилося ста­ти сміливим новаторським експериментом кінорежисера. Саме на цій прем'єрі І. Дзюба виголосив промову на захист безневинно засуджених, а В. Стус запро­понував вставанням продемонструвати свій протест проти сваволі влади.

Керівництво кінематографа намагалося «спрямувати» творчі зусилля Параджанова «в русло соцреалізму». Але це виявилося неможливим, і всесвітньо відомий майстер, талант якого був на злеті і прагнув реалізації, залишився без роботи. Натомість — судові процеси і принизливі звинувачення. У 1991 році С. Параджанов помер.

В. ІВАСЮК

Хто сьогодні не знає пісні «Червона рута»? Людям різного віку близька її мелодія, так само як ім'я автора — В. Івасюка. Життя композитора — мов на­тягнута струна, мажорна мелодія якої змушувала митця робити її ще тугішою.

«Івасюківський вибух» — яскравий, могутній, підхоплений його друзя­ми – С. Ротару, Н. Яремчуком, В. Зінкевичем, так зворушив задрімані душі, що українці, які, здавалось, уже назавжди перекували свої голоси на чужу мову, заспівали рідною. Пісні Івасюка захоплювали нові й нові позиції на естраді, на­гадували нам, чиїх батьків ми діти, долали національну байдужість. І це в той час, коли офіційна влада зустрічала в штики будь-який свіжий струмінь у нашій культурі.

В. Івасюк зник 24 квітня 1979 року, а 18 травня знайшли його тіло.

Роки тамують біль втрати, але пам'ять береже світле ім'я композитора-самородка, відкривача новітнього пласту української музичної культури. М.Івасюк, поет, батько Володі, писав:

Благословляю, сину, ті роки, Що

розчинили тобі навстіж двері У

царство творчості, і на папері

лягли слова і ноти на рядки.

2. Слово вчителя. Слайд 19-21

Головних варіантів виходу з цієї кризової, «межової» (у термінології екзистенціалістів) ситуації було всього три: 

 - дисидентство (від лат. dissidens незгодний) — активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність — геройська самоофіра приречених на страту, свідомих своєї приреченості (В. Стус, І. Світличний, А. Горська...); 

- «внутрішня еміграція» — самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...);

- конформізм (від лат. conformis — подібний, відповідний) — намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар'єру; пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич...) 

3. Слово вчителя. Слайд 22.

                                    Син мужицький. Золоте коріння. (Іван Драч)

У 60-ті роки ХХ ст. в українську літературу ввійшов молодий, талановитий поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Це – Василь Симоненко. Його світлі пам’яті, його палкому і ніжному слову присвятимо наступний етап нашого заняття.

Олесь Гончар зазначав: «Серед літераторів трапляються й такі без яких їхня доба могла би спокійно обійтися, нічого істотного не втративши. А є такі, що стають виразниками свого часу, живими нервами його драм і борінь, відтворюють у собі самий дух епохи – її кровообіг проходить крізь них. Є такі, чия творчість стає мовби часткою нашого буття, часткою повітря, яким ми дихаємо, і тих ландшафтів, що нас чарують, і помислів, що ними живемо. Симоненко такого типу поет, по таких читач вивіряє свої емоції, свої заповітні думи».

Так вже склалося для України, що найкращим її представникам судилось несправедливо коротке життя: 47 років Т.Шевченку та В.Стусу, 42 Лесі Українці, 38 П.Грабовському і зовсім мало – 28 – Всилю Симоненку. Полтавець родом, він закінчив свій  короткий життєвий шлях у Черкасах, у Шевченковім краю.

5. Повідомлення учнів.  Слайд 24-37. Грпупа «Біографи».

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині в невеличкому селі Біївці. Дитинство його припало на во­єнні й повоєнні роки. Хлопець ріс без батька, мати день і ніч працю­вала, аби заробити шматок хліба, а Василя доглядали дідусь і бабуся, яких він дуже любив. З дідом ранками ходив косити траву, довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч. Вони були справжніми друзями. Дідусеві присвятив вірша «Дід умер» та «Дума про діда».

Декламація вірша «Дід умер».

Від матері, Ганни Трохимівни та діда Федора малий Василько брав перші уроки життя, уроки доброти, любові,  невтомну жагу до знань. Дід був не письменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле, давав корисні поради Василеві.

Та все ж таки Василькові дуже хотілося мати батька, і він усе своє дитинство його виглядав. Як згадка про цю його найзаповітнішу мрію з'явився вірш.

Вірш «Кривда».

Багато прикростей випало на долю Василя. В школу йому довело­ся ходити за дев'ять кілометрів, зодягнений він був найгірше в класі, але не зважав на це: багато читав, учився краще за всіх.

• Спогади матері, вчительки, директора.

Учень. Послухаємо спогади матері:

Мати Василя Симоненка. Оце ніби бачу сина з перших його днів. У школі він вчився тільки на «від­мінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому було ой нелегко. П'ять класів він за­кінчив у Біївцях а решту — в сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. А це 9 кілометрів лише в один кінець.

...Весною чи восени — то ще нічого, а взимку — суща біда. Повоєнні ж зими люті і сніжні. А пальто у Васі — пошарпане, а чоботи — діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було, питаю його: «Важко тобі, Васю?» А він весело відказує: «Та чого там важко! Доки дійду до школи, то всі уроки повто­рю. А як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю».

Учень. А це враження вчительки математики.

Уляна Миколаївна Демченко, учителька матема­тики. Якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було. І раптом на шкільному порозі заявилася снігова баба. Це з усіх чужосельців прийшов до школи лише Василь.

На уроках він був серйозний — аж занадто. У класі виділявся, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень.

Учень. Ось яким запам’ятався директору школи В.Симоненко.

Федір Барабаш, директор Тарандинщвської СШ. Я пригадую 1949 рік, коли Василь вступив до 8-го класу нашої школи. Скоро він стає членом двох гуртків — літера­турного і фізичного. Він любив математику й розв'язував складні задачі Впадала в око його старанність наполе­гливість. Він перечитав усі книжки зі шкільної бібліоте­ки (особливо любив твори на історичні теми).

Якось був вечір зустрічі з нашими колишніми ви­пускниками. Василь прочитав там власний вірш, у якому було й привітання гостям, і подяка вчителям, і любов до школи. Вірш так збентежив усіх, що вони змусили прочитати його ще раз.

Мати Василя Симоненка. Вася пішов у діда. Федір Трохимович був першим Василевим другом і настав­ником. У новелі «Дума про діда» є такі слова: «Без-смертячко ти моє кирпате», — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні сло­ва, бо поганих дід не говорив мені». Мій батько був дуже розумний, самотужки вивчив грамоту, багато читав. А малому Васі, умостившись на печі, дід роз­повідав нашу давню-прадавню історію.

Учні групи «Біографів».

Блискавично промайнуло дитинство, і ось уже Василь у 1952 році вступив на факультет журналістки Київського університету імені Т.Шевченка. А із серця проситься на папір щирі вірші та друкувати їх не поспішав, бо були ці твори правдивими, говорилося в них про любов не до партії і вождя, а до простих людей: діда, який працював усе своє життя, бабу Онисю, яка мала трьох синів — і всі полягли на фронті, дядька, який з голоду взяв щось на колгоспному полі і якого тепер судять.

Вірш «Баба Онися».

Коли твори Василя стали друкувати, усі зачитувалися ними. Але разом зі славою почастішали погрози й наклепи. Багато людей, котрі називали себе друзями, відвернулися від поета. Поряд лишилися кохана дружина і маленький син Олесь, якого Василь Андрійович дуже любив. Тільки вони та ще мама, Ганна Федорівна, підтримували його, коли він тяжко захворів. Але поет не зачерствів душею, не озлобився.

Вірш «Матері».

Студентське життя було багате на дружбу, на мрії про майбутнє. Працював в університетській літературній студії, де його обрали старостою.

Спогади. Микола Сом, письменник. А поміж нами, студен­тами, Василь був неперевершеним жартуном-дотепником. Та насамперед він був серйозною натурою, людиною діла і слова. На відміну від мене та інших наших однокурсників, він багато читав і знав. Учився старанно й завзято. Не любив гуляк і ледацюг, про­йдисвітів і дурників.

Анатолій Шевченко, письменник. Уже на першому курсі серед нас були «поети», «драматурги», «крити­ки» — «майстри» з усіх жанрів. Тільки Василь зали­шався «ніким». Він інколи читав свої вірші. Тим-то для багатьох, навіть для тих, хто близько знав Василя, був несподіванкою його поетичний «вибух». Але це тільки на перший погляд.

По закінченню університету Василь працює в газетах Черкащини. Його замітки, нариси, репортажі, статті відзначалися глибоким змістом та гостротою, безкомпромісністю, а це не завжди подобалось начальству.

Спогади. Микола Дашківський, працівник газети «Молодь Черкащини». Я завжди бачу Василя прозорим і ніж­ним, з лагідною посмішкою на худорлявому обличчі. Коли ж він про когось недоброзичливо відгукувався, то говорив лише одне слово — «пігмей». Ставши ві­домим поетом, Василь залишився таким же простим і звичайним хлопцем, якого ми знали з перших днів роботи в молодіжці. В його поведінці не було ані тіні якоїсь зверхності над своїми колегами по перу, за­знайства і самозакоханості. Він був дотепним жар­тівником, веселим хлопцем і чудовою людиною, до безтями закоханою в життя і поезію.

Учні групи «Біографів».

Юність бере своє весняними вітрами мрій неспокою натхнення шугає в скронях, ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п’янке незбагненне почуття переливається в чарівну поезію.

Там, на Черкаській землі, В.Симоненко знайшов своє сімейне щастя, там пустив своє коріння. У 1957 році він одружився. Дружина Людмила – кур’єр обласної друкарні.

Учень.. Якось, ідучи довгим коридором редакції, Василь раптом зупинився, вражений блис­кавицями синіх очей невеликої на зріст юнки. Вона гордо пройшла повз нього, несучи ще свіжі відбитки завтрашнього номера «Черкаської правди».

Вийшовши з кабінету заступника редактора, дів­чина попрямувала до редакційної бібліотеки. Ті сині очі забрали спокій поета. Відтепер з нетерпінням чекав обідньої перерви. Так тривало кілька днів, а потім... Потім, порушивши всі канони першого по­цілунку під зірками й місяцем, поцілував Людмилу. Свідками того були книжки й підшивки газет.

Зростали паростки любові... А потім він напише вірш.

”Вона прийшла”

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снігів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

Учень. 8 січня 1957 р. В.Симоненку випов­нилося 22 роки. Закінчувалася переддипломна прак­тика, і ті, за чиєю допомогою вона відбувалася, охоче погодилися відзначити цей день. Запросив Василь до себе на іменини і редакційного кур'єра Людмилу.

Людмила Павлівна згадувала:

Інсценізація

Людмила. Я відмовилася: незручно іти на квартиру до хлопця, я ж дівчиною тоді була. Василь сказав, що ми будемо не самі. Погодилася. Одяглася я в усе найкра­ще, що в мене було. Зараз аж смішно згадувати — бант у мене великий ще з випускного вечора залишився, так я його начепила. Пішла. Прийшла. Постукала у двері, відчинив Василь, такий радісний, пальто допоміг зня­ти. Зайшла до кімнати, а там з редакції нашої гості — знайомі, але з дружинами. Усі на мене так скоса погля­дають. Василь зрозумів моє самопочуття та й каже:

Василь. Знайомтесь, це Люся — моя любов!

Людмила. Мені зразу так соромно стало, що він отак у голос про наше секретне сказав. Образилась. Дуже незручно було серед гостей, а особливо, як пе­решіптувалися жінки та на мене скоса поглядали: «Та вона ж лише кур'єрша».

Почали танцювати, а я в коридор, пальто накину­ла і швидше додому. Іду додому бульваром, плачу... Аж на розі вулиці Кірова почула кроки.

Василь. Ледь наздогнав. Чого ти втекла?

Людмила. Соромно. Усім оголосив, що я твоя лю­бов.

Василь. От дурненька! То ж правда! Хай знають. Я тебе дуже люблю.

(Василь нахилився і поцілував.)

Людмила. Стояли ми під крислатим каштаном і цілувалися до нестями. Раптом я відчула, що хтось зупинився поруч, розплющила очі, за кілька кроків стоїть сивочолий, сивобородий чоловік без шапки, у полотняній сорочці і чомусь босий на снігу, похитує головою та й каже:

— Цілуйтесь, молодята, бо щастя ваше недовге. — І пішов у бік Дніпра. Я аж здригнулася від тих слів. Василь відчув це і пригорнув мою голову до грудей.

Василь. Чого ти, ластів'ятко моє? Не бійся, він не пророк, а до того ж ще й помилився. У нас буде дов­ге і щасливе життя, у нас буде довге щастя, от по­бачиш.

Людмила. Цілувалися ледь не під кожним кашта­ном. Василь читав поезії Блока, Лєрмонтова, Бернса, а ще сказав, що написав сам вірш про любов до неї, до Люсі, і що в нього є суперники.

— А хто ж це? — поцікавилась. Василь. Вітер і сонце!

Людмила. Я посміхнулася, вважаючи, що Василь знову щось смішне вигадав, а він почав.

Василь.

Вітер пісню співав стоголосу,

Але раптом в екстазі німім

Зупинивсь біля тебе і млосно

Зазітхав у волоссі твоїм...

Вітер в небі за хмарами гониться

І про тебе складає пісні,

Почалася у сонця безсонниця —

І подовшали раптом дні.

І обоє тобі заходились

Говорити у всякий час:

Ми по вуха в тебе влюбились,

Усміхнися хоч раз до нас...

Людмила. Я стишила ходу. Зупинилась, а Василь читав і читав. Це було ще одне освідчення в коханні.

Учень. Пізніше вони одружилися і народили сина.

Учень. Перша збірка поезій «Тиша і грім» була громом серед застійного болота брехні, підлабузництва, кар’єризму. Інших своїх збірок поет так і не дочекався, слава і визнання прийшли до нього набагато пізніше.

Після виходу першої збірки поезій в інтерв’ю українському радіо В.Симоненко сказав: «Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які би мали право називатися поезія…»

Події в житті В.Симоненка стала обговорення його поезій на творчому вечорі в Будинку літераторів 8 січня 1963 року. Головою на цьому зібранні був М.Т.Рильський, який високо цінив творчість молодого поета. Цей вечір був етапним у творчій долі митця. У 1963 році автор видає казку «Цар Плаксій і Лоскотон», друкує окремі твори: «Монархи», «Дума про діда», «Вино з троянд», «Чорна підкова» та інші. У цьому ж році Симоненка прийнято до Спілки письменників України. Зростання поетичної майстерності засвідчила наступна збірка поезій Симоненка «Земне тяжіння» 1964р, опублікована вже після смерті поета. У наступні роки опубліковано книжки:  збірка новел «Вино з троянд» (1965р.), «Поезії» (1966р.), «Лебеді материнства» (1981р.), «Поезії» (1985р.).

Разом зі славою і визнанням починається цькування митця, йому погрожують розправою, були навіть напади й побої. І багато колишніх друзів відвернулися від Симоненка, боялися не те що допомогти й підтримати, а й просто сказати добре слово, подати руку. Не всі, звичайно, були й справжні товариші — не дуже багато, але були. Серед них Ілля Бердник, поет і журналіст, редактор газети у Вінниці. Він запропонував Василеві кинути Черкащину і переїхати до них, у місто на Південному Бузі, обіцяв роботу і квартиру. Але невдовзі сам був звільнений зі своєї посади за низку проблемних критичних публікацій.

Але трапилось страшне. Він помер у черкаській лікарні 13 грудня 1963 р. в розквіті творчих сил у віці 28 літ. Смерть Симоненка довгі роки була потьмарена глухими чутками, здогадами, непробивним туманом.

І лише 27 лютого  1992 р. газета «Літературна Україна» опублікувала розповідь-спогад про безпричинне і смертельно жорстоке побиття поета невідомими (!) міліціонерами у місті Смілі влітку 1963 p., написану його колегами-журналістами, що визволяли поета з лі­нійного відділення міліції 3 розповіді випливає, що це була не випадкова акція. Побачивши його посвідчення, міліціонери перевезли його із залізничного вокзалу Черкас до   Сміли.   Коли   він   почав   голосно   протестувати, «...з'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, Штов­хнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворух­нутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчу­ваю, ніби щось обірвалось усередині...»

Офіційна версія смерті – рак нирок.

Про це раніше знати було заборонено. Тоталітарна система починала новий наступ, і після короткої «відлиги» знову повіяло холодом брежнєвсько-сусловської зими. Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху, реанімації тоталітаризму в Україні. Василь Симоненко похований у Черкасах на міському цвинтарі.

Але його душа вперто працювала і після смерті. Друга збірка поезій «Земне тяжіння» (яка символічна назва!) вийшла в світ 1964 р. В ній опублікована поезія, що стала своєрідним заповітом Симоненка, зверненим до ровесників.

Поезія «Ти знаєш, що ти людина».

6. Слово вчителя.

В. Симоненко належав до когорти «шістдесятників» – митців, які не боялися говорити правду, не хилили голови, не корилися владі. їх називали відступниками і запроданцями, твори не друкували, за­бороняли, а самих поетів відправляли до психлікарень і концтаборів. Але справжню поезію не можна вбити. Нині вона повертається до нас у збірках і піснях. В. Симоненко постає перед сьогоднішнім читачем ви­разником народної совісті, правди, надії й віри. Силою свого поетичного таланту, даром образного узагальнення поет підніс життя звичайних і людей до рівня загальнолюдських ідеалів і проблем, долучив до духов­них здобутків світової культури.

В. Симоненко помер зовсім молодим, йому було тільки 28 років, але він залишив помітний слід у нашій літературі. За повернення творів поета із забуття боролися визначні майстри слова.

7. Група «Літературознавців» .Слайд 38.

Ось як писали про поета його сучасники.

 «Не якимись формальними новаціями вразив Симоненко нас, не умільським мереживом слів, а тією внутрішньою красою, істинністю почуття, інтелектуальною наповненістю, щирим юнацьким поривом, що властиві його найкращим поезіям». (О. Гончар)

«Несправедливо замовчувати не лише творчість цього поета, який був і є народною совістю в українській літературі, але також і його тра­гічну долю.

Він був образом свого часу. А час вимагав не виховної, дидак­тичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої, яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації». (М. Жулинський, літера­турознавець)

«Симоненко вразив читача не запаморочливими, формалістични­ми новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям». (О. Мусієнко, літературознавець)

«І все-таки, мабуть, новаторство — це саме та якість, котрою по­значена поезія В. Симоненка. Виявляється воно не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, засобів образотворення, тропіки, а в самому змісті творів, у широкому, непідробному інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, у розумінні і художньому відтворенні її людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя — та на добру пам'ять, коли вона піде з нього». (В.Неділько, літературознавець)

«Василь Симоненко писав афористично. Він ніби готував свої ряд­ки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав од поезії не лише нових відкриттів світу, а й створення моральних, політичних, загальнолюдських обов'язків і прав, які мають у майбутньому суспіль­стві заступити юридичні закони». (Д.Павличко)

«Центральною в його творчості слушно вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу, висловленої з недво­значною відвертістю». (П.Хропко, літературознавець)

8. Слово вчителя. «В.  в музиці». Слайд 39.

Багато віршів В. Симоненка покладені на музику. Цікава ритмічна будова, яскрава образність, близькість до народної колискової приваблювали відомого композитора й диригента Анатолія Пашкевича. Його пісні „Степом, степом...", „Мамина вишня в саду", „Лебеді материнства" знають, певне, всі українці. Із Житомира в 1965 році він переїхав до Черкас, де й познайомився з Василем Симоненком. Спочатку він був диригентом, а потім і художнім керівником Черкаського державного заслуженого українського народного хору. Удостоєний звання народного артиста та ордена „За заслуги"               III ступеня.

Справжніми народними піснями стали „Задивляюсь у твої зіниці" — невідомого композитора, „Похід козаків" — композитора Андрія Гавура, „Ти знаєш, що ти людина", „Український лев" — І. Морозова. На вірші В. Симоненка написані також пісні „Синові" А. Пашкевича, „Крізь століття" О. Чекаля, „Там у степу схрестилися дороги" бандуристів Василя та Миколи Литвинів. А композитор О. Винокур за мотивами балади „Русалка" написав музику до балету.

9. Аналіз поезії «Лебеді материнства». Слайд 40.

- Слово вчителя.

В. Симоненко усім серцем любив рідний край, виступав на захист української державності, мови, культури, людської гідності та честі. Тож не випадковим є у нього вірш «Лебеді материнства». Можливо, не кожна людина в Україні знає цей вірш, але крилаті рядки «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» відомі, певно, кожному.

- Звучить  поезія.

- Проблемне запитання:

Чому письменник дав саме таку назву поезії? Чому не «Лебеді батьківства» або «Батьківські дороговкази»?

Відповідь: назва поезії романтична. В. Симоненко знайшов яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму – найсвятіше почуття людини. Кожен із нас любить землю, де він народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю, на якій зростав. Любить сильно, щиро. А от знайти слова, щоб висловити любов, - важко.

-  Слово вчителя.

В. Симоненко знайшов такі слова. Він зумів передати у поезії глибину любові до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої – України у простих і щирих словах.

- Перевірка сприйняття тексту.

- Які емоції викликала у вас ця поезія?

-  Які картини постають на початку вірша? /чарівний світ казки/

- У якій формі побудований вірш? /Монолог матері, звернення матері до сина, напутнє слово матері до сина.

- Про який вибір ідеться в поезії? /Вибір життєвого шляху.

- Який твір за жанровою своєрідністю нагадує поезія «Лебеді материнства»?/Колискову/

- Про що співає мати дитині? /зачитати 7- 14 дворядки/. Що мала на увазі жінка під «приспаними тривогам»?

- Яке значення для кожного з нас має батьківська хата?

- У яку дорогу має вирушити син, коли виросте? / У життєву/

- Від чого застерігає мати свою дитину?

- Сформулюйте тему твору. / Материнська любов до дитини, турбота за її долю/.

- У яких рядках виражається ідея вірша?

/ «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину»./
        

 - Пояснення  терміну «ліричний герой»

У переважній більшості ліричних віршів оповідь ведеться  від першої особи, а тому часто ототожнюють автора і ліричного героя. Проте ці поняття не тотожні, бо, розповідаючи про себе, автор водночас розповідає про свій час, настрої і переживання свого покоління, тобто додає вимисел. Отже, ліричний герой – умовна дійова особа, внутрішній світ якої /думки, почуття, переживання/ відображаються у ліриці.

- Які почуття характерні ліричному герою цієї поезії? Створіть його літературний портрет. / Чуйний, ніжний, лагідний, люблячий, спокійний, патріот…/

- Робота в групах (завдання на слайді 41)

• Які образи – символи є в поезії? Поясніть їх роль.

• Проаналізуйте зображувальні засоби / метафори, епітети, уособлення, порівняння/. Які функції вони виконують?

• Проаналізуйте мовні особливості (фігури мови /риторичні звертання, алітерація, заперечення/)

• Створити асоціативний кущ до слова «Батьківщина».

І група (У творі є буквальний і символічний зміст. Слів-образів, що мають символічне значення, багато. Вони сприяють розумінню тексту.

Лебеді — символ чистоти, милосердя, Діви Марії. Тобто у вірші це — птах матері.

Зорі — присутність божества, ангела-посланця Бога, надія. Оскільки у християнстві зорі означають божественне благе ставлення, то вданій поезії мова йде про благе ставлення Бога до дитини.

Лимани (вода) — символ народження; символ мінливого людського життя.

Мати є символом усіх духовних речей. „Материнська добра ласка в неї за плечима": мати — джерело духовності, усього доброго і ніжного.

Півень у праукраїнців вважався передвісником зорі, а отже, пробудження життя.

Інші символи трактуються за словником-ключем.

ІІ група (У вірші багато різних зображувальних засобів. Надзвичайно яскраві епітети.

„Лебеді рожеві". Рожевий колір символізує ставлення до життя як до казки, небажання або невміння помічати негаразди. У дитинстві все бачиться красивим, ніжним, добрим.

„Зорі сургучеві". Епітет „сургучеві" допомагає уявити не лише темний брунатний колір. Оскільки це в'язка речовина, то можна передбачити, що автор використовує його, щоб описати картину дитячого сну.

„Приспані тривоги". Тривоги, проблеми для дитини поки що не існують. Тому вони приспані.

„Тихі зорі". Зорі не можуть бути іншими. Вони не вміють видавати ніяких звуків. Епітет „ тихі" підкреслює, що коли дитина засинає, усе навкруги затихає, щоб у неї був спокійний сон.

Письменник чимало застосовує уособлень і метафор.

„Заглядає в шибу казка сивими очима". Це уособлення.

„Завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата". Дане уособлення застосоване поетом, щоб довести, що мати завжди поруч з дитиною, відчуває її проблеми, готова допомогти. Та й спогади про рідний дім, близьких людей постійно з людиною.

Таке ж значення має і уособлення „прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть".

„Темряву тривожили криками півні". Це розгорнута метафора. У ній образно письменник каже, що дитину захищають сили добра — „півень" — від сил зла, „темряви".

Розгорнута метафора „танцювали лебеді в хаті на стіні. Лопотіли крилами і рожевим пір'ям" підкреслює, що в стінах рідної домівки дитина може сподіватися на підтримку і добро.

Порівняння „лебеді, як мрії".)

ІІІ група (Багатство мовних особливостей представлене різними фігурами мови.

У вірші чимало риторичних звертань: „припливайте до колиски, лебеді, як мрії, опустіться, тихі зорі, синові під вії". Звертання вжиті у множині, перше непоширене, друге поширене. Надає мові виразності.

Двічі у тексті вживається звертання „сину". Воно більш конкретне. Називає не просто сина, а дитину — батькову, дитину України.

Звукова анафора „в" — „виростеш", „вирушиш", „виростуть" — підкреслює майбутній час, те, що чекає на дитину.

Алітерація звука „р" у фразі „темряву тривожили криками півні" передає крик півня.

Алітерація звука „л" у фразі „лопотіли крилами і рожевим пір'ям, лоскотали марево золотим сузір'ям" надає просторовості, уяви ПОЛЬОТУ.

Градація „друзі" — „дружина" — „Батьківщина"; „друг" — „по духу брат" — „мати". Підсилюється створене враження морального вибору, яке є в кожної людини.

Заперечення „вибрати не можна тільки Батьківщину", „не можна рідну матір вибирати" експресивно виражає в розповідному реченні неможливість даної дії.

Уміло застосована інверсія в кількох реченнях сприяє виграшності слів, які опиняються в кінці речення. „За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата". „...Прийдуть з України верби і тополі". „Будуть тебе кликать у сади зелені хлопців чорночубих диво-наречені".)

ІV група ( Батько, мати, дім, ніжність, лагідність, любов, оберіг, спокій, затишок, радість, зустріч, друзі, оселя..)

V. Заключне слово вчителя. Слайд 42.

Двадцять вісім – це дуже мало.
Двадцять вісім – це наче й не жив.
І поклали поета в хмари –
І до хмари немає стежин.

Так про Василя Симоненка сказав дніпропетровський поет Анатолій Кравченко.

Певно, кожному з нас бодай хоч раз доводилося бачити, як падає зірка. Гайне навскіс карим небом – і згасне, не долетівши до землі. То – метеор, посланець космосу, що дощенту згорає в повітрі, котрим дихаємо.

Ось таким метеором промайнув рідним небо­схилом Василь Симоненко.

Він прийшов по Різдву (народжений 8 січня), щоб стати криком XX віку й звістити людям правду, пробудивши їх зі сну сліпучим світлом свого горіння. Так, він прагнув "не тліти, а завжди горіть":

Я хочу буть несамовитим,

Я хочу в полум'ї згоріть,

Щоб не жаліти за прожитим,

Димком на світі не чадіть.

"Я хочу буть несамовитим..."

Тому й на своє двадцятиліття занотував у поетичному "щоденнику" жахно-пророчі рядки: "Так краще в тридцять повністю згоріти, ніж до півсотні помаленьку тліть". Чому ж – краще? Адже це – так нерозсудливо!

Чому?

Він прагнув зігріти людські душі. Тому й згорів, мов метеор.

Був гострий і лагідний, добрий і гнівний, весе­лий і сумний, юний і мудрий. Він був жартун і шибеник, філософ і - поет. Поет насамперед. Умів ловити сіттю слова, людські душі. Прозора простота його віршів причаровувала й при­чаровує. Від часів Шевченка наша словесність не знала другого такого поета, якого б так любив і шанував народ. (Тим часом Шевченківську премію Василеві Симоненкові було присуджено лишень 1990 року – через 32 роки по "смерті поета...) Його "Лебедів материнства" співали й вишивали на рушниках, його книжки кришталево чесні люди крали з бібліотек, його поезії пе­реписували від руки й берегли, як родинні реліквії. У чому ж секрет цієї неймовірної попу­лярності?

Напевно, в тому ж, у чому таємниця його чарівливої особистості – в межовій щирості.

Його щирість – всеохопна. Вона наснажувала пристрастю поетові громадянські гімни і пісні ко­хання. Вона диктувала відчайдушно-чесні сатири, убивчі для нещирих, і добродушні епіграми на по­братимів по перу. Вона надихала його слово. Що ж то таке – Симоненкова щирість?

Це – так рано усвідомлене... покликання сумне

Любити все прекрасне і земне

 І говорити правду всім байдужим.

Він любив життя. Був жадібний до життя. Поспішав жити й любити, немов прочуваючи свою скоролетну долю:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять - смерті в очі подивлюсь.

«Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією».

Ці слова є підведенням нашого епіграфу:

Ти знаєш, що ти – людини…

Метеор щирості сліпучо зблиснув – і згаснув за обрієм. Тільки залишив по собі слід – нетлінну жменьку до болю щирих слів: Люди – прекрасні. Земля – мов казка. Кращого сонця ніде нема. Загруз я по серце У землю в'язко. Вона мене цупко трима. І хочеться Бути дужим, І хочеться так любить, Щоб навіть каміння байдуже Захотіло ожити І жить!

Воскресайте, камінні душі, Розчиняйте серця і чоло, Щоб не сказали Про вас грядущі: – їх на землі не було. Він був на землі недовго, але пам'ятатимуть його завжди.

Адже "життя - немов п'єса в театрі: не те важли­во, як довго вона триває, а те, наскільки добре зіг­рана", – сказав римський філософ-стоїк, драматург і поет Луцій Анней Сенека. А український поет-мудролюб Григорій Сковорода в останній пісні "Саду божественних пісень" переформулював цю давню істину так: "Не красна долготою, но красна добротою как песнь, так и жизнь".

...Зоря Василя Симоненка займається знову й знову, коли звучать його поезії. Засвітімо його зорю.

І тоді –

Поміж нас підведеться щирість

І з'єднає наше тепло!

УІ. Підсумок уроку.

УІІІ. Домашнє завдання. Слайд 43.