ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇВиконала: ПОПОВИЧ АНАСТАСІЯСтудентка 511 групи (ЗФН).

Походження назви. Час існування Візантії чи Візантійської імперії (сама назва походить від давньогрецької колонії Візантій і була введена в обіг гуманістами вже після падіння імперії) припадає головним чином на Середньовіччя. Але складатися вона почала ще в надрах Римської імперії, коли в 324 – 330 рр. імператор Костянтин І заснував місто Константинополь, поділивши Римську імперію на дві частини – західну та східну з центром у Константинополі. Завершенням відособлення східної частини прийнято вважати 395 р., коли після смерті імператора єдиної Римської держави Феодосія І (правив у 379 – 395 рр.) стався остаточний поділ Римської імперії на Східну Римську (Візантійську) і Західну Римську імперії.

Візантійська імперія вважала себе прямою та законною спадкоємницею Риму, а її піддані, незалежно від свого етнічного походження, називали себе ромеями (тобто римлянами грецькою мовою), а свою імперію – Ромейською чи Романією (Римською державою). Вони не поділяли точки зору, що Римська імперія пала, а були переконані, що імперія продовжує існувати з центром у Константинополі, який, до речі, спершу теж називався Новим Римом.

Слід розрізняти Візантію як державу, імперію, та Візантію, як цивілізацію

ПРАВОСЛАВНА ВІРАЦілісність і своєрідність візантійської цивілізації визначало православ’я, яке стало її духовним стрижнем, визначало всі сторони життя суспільства. Православ’я проголосило вірність дпвнині, незмінність ідеалів (адже в істині нічого не можна змінювати, інакше вона стане хибою). Особливості православ’я як системи духовних цінностей певною мірою знайшли відображення вже у самій назві східної гілки християнства. Православ’я – „правильна” віра, „правильне” віровчення, „правильна, істинна” церква.

Візантійська цивілізація поширилася на значні території поза кордонами власне самої Візантійської імперії. Поступово, впродовж ІХ – ХІ ст. на основі ідеологічної, точніше релігійної, спільності склалася широка культурно-цивілізаційна зона (т. зв. „світ ортодоксії” – православ’я), центром якої була Візантія і в якій активно спиймалися, розвивалися й перероблялися досягнення візантійської цивілізації. В цю зону входили Русь, Грузія, Болгарія й більша частина Сербії. Правда, Візантія, що була джерелом поширення православ’я, на відміну від Риму, не змогла забезпечити єдності православного світу.

ІМПЕРАТОРСЬКА ВЛАДАВізантійська державність розвивалася на основі античних пізньоримських і східних традицій, їх синтез надав їй неповторної самобутності. Тут усталеними цінностями стали ідея про велич імператора, віра в святість імператорського сану. Але при цьому обожнювався лише сан імператора, а не людина, яка його носила. Абсолютність імператорської влади було традицією візантійського суспільства, василевс стояв вище закону, від його волі залежали життя та майно кожного підданого, на ньому замикалася потужна й розгалужена адміністративна система. Він вважався водночас главою уряду, єдиним законодавцем, вищим суддею, головнокомандувачем війська. Отже, він був носієм верховної влади, в руках якого зосереджувалася вся повнота як законодавчої, так і виконавчої влади.

У реалізації своєї влади імператор спирався на бюрократію й розвинутий державний апарат (податкова служба, таємна поліція, фінансове відомство), побудований на принципах суворої ієрархії. Кожна посадова особа мала певний титул. Ієрархія титулів була узаконена спеціальним табелем про ранги. Особливим впливом користувалося зовнішньополітичне відомство, яке шляхом тонкої та хитрої дипломатії зміцнювало міжнародні позиції Візантії. З цією метою використовувалися всі засоби: підкуп, інтриги, хабарі, а коли треба й сила. Кожна посадова особа залежала від імператора й була лише виконавцем його волі. Звідси випливав принцип загальної несвободи, безправ’я всіх підданих щодо імператора. Хоча влада імператора, який обожнювався, була необмеженою, він для забезпечення стабільності змушений був рахуватися з такими силами, як православна церква, та такими установами, як Сенат, Державна рада, військо, а також з настроями мешканців столицІ. Бували випадки, коли владу захоплювали популярні воєначальники, і вони могли стати імператорами

Наявність держави з сильною централізованою владою дозволила Візантії оминути етап політичної роздробленості. Численні відомства, судові інстанції, органи явної та таємної поліції управляли величезною машиною влади, спрямованої на контролювання всіх сфер життя підданих, забезпечення сплати ними податків, виконання повинностей, беззаперечний послух. Існування потужного розгалуженого податкового апарату, класичного права, успадкованого від римських часів, еволюція інститутів рабства і колонату, які поступово набували нових рис, - всі ці обставини дали можливість Візантії стати могутньою і багатою державою, спадкоємницею слави Римської імперії.

Розквіт Візантії припадає на ІХ – ХІ ст., коли Західна Європа переживала хаос феодально-політичної роздробленості. У цей час вона створила унікальну культуру з видатними досягненнями в царині поезії, філософії, богослов’я, мистецтва. Важливим досягненням візантійської цивілізації в добу Юстиніана стало відновлення єдиного зводу законів цивільного права, що містив Кодекс Юстиніана та закони римських імператорів. Це законодавство стало джерелом римського права протягом багатьох століть і зіграло велику роль в розвитку права в Європі.

На ранніх етапах існування Візантії важливу роль відігравала приватна власність і пов’язані з нею правові настанови. Однак внаслідок посилення східних впливів виникла проблема неможливості подальшого співіснування приватного права в античному варіанті та імперії, побудованої на принципах підданства. Проте, порівняно з іншими суспільствами східного типу, завдяки античній спадщині, права власників у Візантії були незвичайно широкими порівняно з тодішніми країнами Європи. Існували купівля-продаж землі, оренда тощо. Однак у цілому потужна держава обмежувала економічні та правові прерогативи власників. Розвиток Візантії за наявності корпоративного устрою та патронуючої ролі держави йшов повільно.

ВІЗАНТІЙСЬКІ МІСТАБільшість феодалів проживало в містах. Візантійські міста не виникли заново на порожньому місці, вони продовжували свій розвиток з античних часів, зберігаючи традиції полісу, заснованого не на ремеслі та торгівлі, а на земельній власності. У візантійських містах не виникало цехів, подібних європейським, ремісники об’єднувалися в корпорації виключно в інтересах держави, яка переслідувала насамперед і в першу чергу фіскальні ціліНа відміну від Західної Європи, де бюргери користувалися свободою та юридичними правами, мешканці візантійських міст повністю підпорядкувалися державі: за щонайменше порушення жорсткої регламентації у торговців, крамарів, ремісників конфісковували майно, їх висилали й навіть могли стратити. Дрібні міста аграрізувалися та підпадали під контроль місцевої знаті.

Візантія періодично переживала кризи. Наприкінці VI - на початку VIІ ст. сталася дуже гостра криза, позначена внутрішнім занепадом суспільства, громадянською війною, втратою найбільш багатих і родючих східних провінцій в результаті арабських завоювань тощо, але її вдалося подолати. Однак через три століття імперія знов прийшла до катастрофи. Наприкінці ХІI - на початку ХІIІ ст. глибока криза призвела навіть до тимчасового зникнення, розпаду держави, яка стала легкою здобиччю хрестоносців.

У 1204 р., під час четвертого хрестового походу, 20 тис. хрестоносців захопили Константинополь з півмільйонним населенням, і на території Візантії виникла заснована європейськими завойовниками Латинська імперія. Візантійська імперія була відновлена 1261 р., але її територія скоротилася в декілька разів, а від колишньої могутності мало що залишилося. з другої половини ХІІІ ст. і до середини ХV ст. наростають риси стагнації - зупинки в розвитку й потім занепаду.

У суспільному житті чітко проглядали три напрямки:латинофільський, який пропонував зближатися з Європою, приймати її допомогу й розвиватися західним шляхом;ортодоксально-православний, який апелював до православних ідеалів і віри як єдино можливих і рятівних для суспільства; туркофільський, який пропонував піти на компроміс з турками.

Занепад ВізантіїРиси стагнації виявилися в ХV ст. в появі ідеології православного містицизму – ісіхазмі, спрямованому на досягнення особливого внутрішнього стану з метою побачити божественне світло. А в цей час турки-османи завоювали всі візантійські землі в Малій Азії й на Балканах. На початку ХV ст. від Візантії залишилися лише Константинополь і невелика прилегла до нього територія. Візантійські імператори шукали допомоги в Західній Європі, але отримували тільки порожні обіцянки. Так, у 1439 р. в італійському м. Флоренція була знов укладена унія між католицькою й православною церквами, однак і цей союз виявився безплідним. У квітні 1453 р. турки-османи почали облогу Константинополя, який впав 29 травня 1453 р. після запеклого штурму. Останній василевс Костянтин ХІ загинув на вулицях міста зі зброєю в руках.

КРИЗА ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇМіста з зазначених вище причин занепадали. У селянській общині зростав прошарок незаможних. Позиції в міжнародній торгівлі були втрачені. Чорне та Егейське моря перейшли під контроль генуезців і венеціанців. Затиснута між Європою, де розгорнулося становлення сучасної – європейської, згодом західної – цивілізації, і мусульманською цивілізацією, Візантія роздиралася внутрішніми суперечностями.

НАСЛІДКИ ПАДІННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇОбличчя Європи змінилося, велика імперія перестала існувати, християнський світ втратив свою другу столицю, перевага католицької церкви для долі західного світу стало незаперечною. Візантія загинула, однак її велична, самобутня й багатогранна культура залишила глибокий слід в історії світової цивілізації. Традиції її культури дбайливо зберігалися й розвивалися в руських землях, які об’єдналися й на межі ХV - ХVІ ст. перетворилися на могутню централізовану державу. Класична спадщина візантійської цивілізації була засвоєна й в переробленому вигляді продовжилася в руській культурі, політичній організації й традиціях Московської держави.