Про класиків літератури

                                             Анна Ахматова

1. Розвиток принципів акмеїзму у творчості поетеси.

 

     Анна Ахматова - російська поетеса, що її творчість узагальнила шлях, пройдений російською культурою від «Срібної доби» до періоду хрущовської « відлиги ». Дебютувавши у межах акмеїстичної течії, А. Ахматова упродовж своєї мистецької еволюції сягнула вершин модерністської лірики.

     На долю А. Ахматової у російській літературі випала особлива місія. Вустами Ахматової заговорила, розправивши Могутні крила, російська жіноча поезія. Видатні сучасниці поетеси зазначали, що у своїй творчості вона дала «цілу книгу Жіночої душі», висловила головні її суперечності, «яким стільки років не було виходу...» В особі Ахматової російська «жіноча» поезія дорівнялася до «чоловічої», скасувавши давні упередження, згідно з якими аналогічні явища у російській ніторатурі XIX ст. здебільшого зверхньо оцінювалися хіба що як розваги освічених дам. Не випадково критика майже відразу відвела Ахматовій місце поруч з О. Блоком. Та й сам Блок з великою повагою вирізняв її на тлі багатої творчими особистостями «Срібної доби». Він і книжки свої надписував їй як рівний - рівній: «Блок - Ахматовій».

Друга заслуга цієї поетеси полягала в тому, що, пройшовши через усі катаклізми російської історії перших двох третин XX ст. - дві світові війни, революції, страшні ексцеси радянської влади від часів її встановлення до хрущовської «відлиги», - переживши загибель блискучого покоління творчої інтелігенції «Срібної доби», Ахматова завершила цілу епоху російської культури, стала хранителькою її найкращих традицій і передала трагічний досвід свого покоління поетам 60-80-х років. Вона була одним із тих майстрів слова, які не дали бур'янові соцреалістичної літератури заполонити ниву російської словесності.

       Слід зазначити, що Пушкін був однією з ключових постатей духовного світу поетеси. Геніальний засновник російської поезії, немов магніт, притягував її на різних етапах творчості.

     Пушкін був для Ахматової і еталоном митця, і країною її духовного паломництва, і атлантом, який здійняв на своїх плечах склепіння рідної культури. Інтенсивне засвоєння пушкінського світу відбувалося не лише в поезії Ахматової, а й в її літературознавчих працях, що були позначені яскравим відбитком особистого захоплення предметом дослідження. Так створювалася індивідуально-авторська пушкініана А. Ахматової - окрема царина її творчої спадщини.

У ліриці А. Ахматової простежуються спадкоємні зв'язки з традиціями російської психологічної прози XIX ст. - романами І. Тургенева, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, І. Гончарова. Наці зв'язки вказував, зокрема, О. Мандельштам, однодумець Ахматової по "Цеху поетів", з яким її пов'язували тривалі дружні взаємини: "...Ахматова принесла в російську лірику всю величезну складність російського роману XIX ст. Не було б Ахматової, якби не було Толстого та "Анни Кареніної", Тургенева з "Дворянським гніздом", всього Достоєвського і почасти навіть Лескова.

     Генезис Ахматової - у російській прозі, а не в поезії. Свою поетичну форму, гостру й своєрідну, вона розвинула з огляду на психологічну прозу".

     Риси спорідненості з російським класичним романом XIX ст. простежуються, зокрема, в характері ліричної героїні ахматовських збірок 10-20-х років, її внутрішня роздвоєність між "святістю" та "гріхом", готовність нести хрест страждань нагадують духовні метання персонажів Ф. Достоєвського. Звісно, в ахматовських віршах ці властивості розгортаються не у філософському, соціальному чи психологічному вимірах, а у координатах кохання. Відомий літературознавець Б. Ейхенбаум, аналізуючи поетику Ахматової, так сформулював зазначене роздвоєння її ліричної героїні: "Чи то "блудниця" з бурхливими пристрастями, чи то черниця-жебрачка, що може вимолити в Бога прощення". (До речі, ця характеристика у спотвореному вигляді через двадцять років була використана ідеологами сталінського режиму як "викривальний" аргумент у кампанії цькування поетеси.)

     Досвід психологічної російської прози дається взнаки в ахматовській манері передачі тонкощів душевних переживань і людських взаємин. У перших своїх збірках поетеса виявила надзвичайну майстерність у роботі з психологічною деталлю. Деталь (якась буденна річ, жест, особливість міміки) часто виростала у неї в емблему певного внутрішнього  стану ліричного «я».

У художньому світі А. Ахматової відбувається «матеріалізація» складних і тонких душевних порухів. Поетеса широко використовує психологічну деталь. Ахматовській ліриці притаманні емоційна стриманість, лаконізм і аскетичність у доборі художніх засобів, настанова на відтворення буденної мови.

         Своєрідність поетики А. Ахматової виявляється в прозорій чистоті її поетичних рядків, у класичній метриці вірша, у первозданній значеннєвій глибині слова, в економності виразних засобів при внутрішній драматургії фрази, що зближує її з поезією акмеїзму. Її вірші новелістичні: за розмовною фразою, побутовою сценою, психологічною деталлю розкривається епічне полотно підтексту ахматовської поезії. Земне життя, відтворене в рядках поетеси, образи повсякденної дійсності разом з тим відображають велич і мудрість буття, неминущі закони неба.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.«Поезія втрат» ранньої Ахматової, її художні особливості.

 

     Лірика Ахматової періоду її перших книг ("Вечер", "Чётки", "Белая стая") - майже винятково лірика любові. Її новаторство як художника проявилося спочатку саме в цієї традиційно вічній, багаторазово і, здавалося б, до кінця розіграній темі.

Новизна любовної лірики Ахматової впала в око сучасникам чи ледве не з перших її віршів, опублікованих ще в "Аполлоні", але, на жаль, важкий прапор акмеїзму, під який встала молода поетеса, довгий час як би драпірував в очах багатьох її щирий, оригінальний вигляд і змушувало постійно співвідносити її вірші то з акмеїзмом, то із символізмом, то з тими або іншими або виходили на перший план лінгвістичними або літературознавчими теоріями.

    Сам талант був очевидним, але незвична, а виходить, і неясна була його суть, не говорячи вже про деяких дійсно загадкових, хоча і побічних властивостях. "Романність", помічена критиками, далеко не все пояснювала. Як пояснити, наприклад, чарівне сполучення жіночності і крихкості з тією твердістю і виразністю малюнка, що свідчать про владність і неабиякої, майже твердій волі? Спочатку хотіли цю волю не зауважувати, вона досить суперечила "еталонові жіночності". Викликало здивоване замилування і дивна не багатослівність її любовної лірики, у якій пристрасть походила на тишу перед бурею і виражала себе звичайно лише двома - трьома словами, схожими на блискавиці, що спалахують за грізно потемнілим обрієм.

     На ранньому етапі творчість Ахматової була «любовним щоденником», у якому тема кохання розроблялася під кутом зображення драматичних надламів і розривів взаємин. У процесі творчого розвитку поетеси її лірика поступово набувала форми своєрідного «літопису» трагічної епохи. Однією з центральних категорій художньої філософії Ахматової стала категорія пам'яті.

Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним

засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов’язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови. Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва»

(1940), «Ташкентські вірші» (1942—44), «Слава миру» (1950).

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Пізня поезія мисткині

 

          Поезія зрілої Ахматової,  еволюціонувала від "любовного щоденника" до "документа епохи", в якому літопис загальнонародного буття, зливався з хронікою внутрішнього життя самої поетеси, котра усвідомила власну причетність до долі мільйонів співгромадян, фізично й морально закатованих у "соціалістичному раю". У цьому "документі" могутній епічний розмах художнього зображення "криваво-чорних" трагедій, що розгорталися на території СРСР, поєднувався з проникливим ліричним началом. А ліричне начало вирізнялося сполученням викривального пафосу та урочисто-проповідницьких інтонацій, що нагадувало тональність промов біблійних пророків, які відкривали своїм сучасникам очі на зло світу.

     У контексті роботи над "документом епохи", котрий писався осторонь брехливого офіційного "літопису" буднів радянського народу, особливої ваги набувала категорія пам'яті. "Людська пам'ять, - твердила А. Ахматова, - це сховище цінностей. Вона подібна до невичерпного джерела, яке б'є з-під землі й живить нашу енергію, розвиваючи почуття відповідальності за продовження справи тих, хто відійшов..."

     Зазначена категорія у її поезії обіймала широке поле значень. Тут була і думка про загнану на манівці, змучену, але незнищенну правду про злочини тоталітарного режиму проти свого народу. І моральний обов'язок справити скорботну панахиду по всіх співвітчизниках, розчавлених ураганом історії. І прагнення увічнити у безсмертному слові світлу пам'ять друзів і колег по перу, що пішли з життя, до останнього ковтка випивши чашу страждань, піднесену немилосердною історією (їм Ахматова присвятила окремий цикл - "Вінок мертвим"). І почуття важкої, непозбутної пам'яті про особисті втрати й поневіряння. І усвідомлення пам'яті як єдиного надійного, недосяжного для радянських інквізиторів сховища для своїх творів (продовжуючи віршувати за умов терору 30-40-х років, А. Ахматова, через постійну загрозу арешту й конфіскації рукописів, заучувала свої поезії напам'ять, а також довіряла їх пам'яті вузького кола друзів). І осягнення філософського виміру категорії пам'яті у зв'язку з проблемами часу та сенсу буття. І мотив "нерукотворного пам'ятника", що його поет зводить у власній творчості. І ідея "прапам'яті", тобто пам'яті про попередній досвід душі, яким живилося ахматовське почуття безпосереднього живого зв'язку з минулим (і зокрема, з минулим російської історії та культури), а також тверде переконання поетеси у незнищенності всього, що відбувалося на землі, беззастережна віра в те, що "Бог зберігає все..." (як згодом скаже у присвяченому А. Ахматовій вірші великий поет Й. Бродський).

     Пафос плекання пам'яті, з одного боку, і ствердження глибинного зв'язку своєї свідомості, творчого дару й життя з колективним "я" народу, з другого, визначав сутність ахматовської концепції мистецької місії. Важливою складовою цієї концепції була також моральна позиція, що полягала у мужньому виборі поетесою (а у її віршах - відповідно ліричною героїнею) власної долі, у великому її самозреченні й самовідданості країні, яку спіткала страшна історична кара, у готовності йти разом зі своїм народом хресним шляхом, стоїчно витримуючи всі випробування та зберігаючи гідність, людяність і вірність "святому ремеслу".

     Творчість А. Ахматової продовжувала й розвивала традиції російської класики XIX ст. - О. Пушкіна, І. Гончарова, І. Тургенева, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Значну роль у становленні її поетики відіграла естетична програма акмеїзму.

     Засадничим принципом ахматовської лірики є настанова на "пізнання світу через біль", що перегукувалася з художнім світом І. Анненського.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.Звернення до наболілих суспільних проблем у поезії «Реквієм».

 

     У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культурою за все, що відбувається у країні. Це виявилось у поемі «Реквієм».

За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як особиста.

 

                 А здесь, в глухом чаду пожара

                        Остаток юности губя,

                        Мы не единого удара

                        Не отклонили от себя...

                        А. Ахматова

      У кожного поета - своя трагедія. Саме вона і цікава сучасникам. Трагедія Анни Ахматової в тому, що ціле покоління не знало свого поета. Для багатьох Ахматова залишалася автором любовних віршів, чарівних, глибоких, але далеких від тривог і жахів сучасного життя. Далеко не всі знали про те, яка величезна праця йде в душі поета, які гнівні і гіркі рядки зберігаються, ховаються в її пам'яті.

      Покоління Ахматової було надламане Жовтневою революцією, вибите з колії, позбавлене опори - насамперед духовної, моральної. Генріх Гейне говорив, що всі тріщини світу проходять через серце поета. Трагедію своїх сучасників Ахматова відчула і передрекла ще в 20-і роки:

                        Все расхищено, предано, продано,

                        Черной смерти мелькало крыло,

                        Все голодной тоскою изглодано,

                        Отчего же нам стало светло?

      Останній рядок ще зберігає якусь надію на зміни в житті - надію, яка, на жаль, так і не виправдалася. Ахматова завжди відчувала себе частиною покоління, епохи, тому за правом могла сказати:

                        Я - голос ваш, жар вашего дыханья,

                        Я - отраженье вашего лица...

      Саме страдницький голос багатьох тисяч людей Пролунав у "Реквіємі", написаному в 1930-і роки. У той час сина Ахматової, Лева Миколайовича Гумільова, молодого талановитого вченого, кілька разів заарештовували. І разом з іншими жінками поет Анна Ахматова стояла в довгих тюремних чергах, з жахом і надією вдивляючись у віконце, де байдужий наглядач нудним казенним голосом повідомляв їй убогі відомості про сина.

      На перший погляд здається, що "Реквієм" складається з розрізнених віршів. Л. К. Чуковська, що втратила в цей час чоловіка, згадувала, як Ахматова мовчки писала на клаптиках паперу рядки віршів, давала прочитати, а потім так само мовчки спалювала аркуш. Вона, як і всі, боялася стеження, доносів. Її вимушена німота була породжена не тільки невизнанням, але й страхом, що ріднив Ахматову, інтелігентну жінку, поета, з будь-якою малограмотною розкуркуленою селянкою. І лише кілька втаємничених довгі десятиліття зберігали в пам'яті її "Реквієм", її біль і гнів.

      Уся поема пронизана болісною логікою чекання - арешту, вироку, чекання сина з в'язниці. Що робить звичайна людина, коли життя нестерпне, але і вмерти неможливо? Намагається забутися - у молитві, у праці, у дрібних побутових турботах. Що робить поет? Намагається перелити своє страждання у вірші. І не тільки своє. Ахматова пише в передмові про жінку, що випадково впізнала її в тюремній черзі. Вона запитала: "А це Ви можете описати?" І Ахматова відповіла: "Можу".

      Подібно до моцартівського "Реквієма", написаного на замовлення, Ахматова теж одержала замовлення - описати всіх тих, хто вже загинув у в'язницях і таборах, і тих, хто ще має загинути. Тому, ; горюючи про долю своєї дитини, вона згадує про Богородицю і її сина, розп'ятого за всіх людей. Адже сюжет поеми - це, по суті, шлях Матері разом із Сином (Ахматовій хотілося б - замість сина!) його хресним шляхом. Ахматова пише про безмірність материнського страждання:

                        Магдалина билась и рыдала.

                        Ученик любимый каменел,

                        А туда, где молча Мать стояла,

                        Так никто взглянуть и не посмел.

      Поет ніби піднімається над окремою долею і пише про долі усієї країни, усього світу, й у той же час Ахматова конкретно описує свій час і своє місто:

                        Это было, когда улыбался

                        Только мертвый, спокойствию рад.

                        И ненужным привеском болтался

                        Возле тюрем своих Ленинград...

                        Звезды смерти стояли над нами,

                        И безвинная корчилась Русь

                        Под кровавыми сапогами

                        И под шинами черных марусь.

      Жінка, що страждає, хоче, напевно, забути про свій біль. Але великий поет, мимовільний літописець епохи, розуміє, що забути - не можна. Забути - значить зрадити. Тому що сотні тисяч безневинно убитих будуть жити лише в пам'яті дружин і матерів. Тема забуття і пам'яті перегукується в "Епілозі" поеми з темою пам'ятника самому поету (про це колись писали Державін і Пушкін). Даючи згоду на пам'ятник у "цій країні", Ахматова просить не ставити його ні біля моря, де пройшло її дитинство, ні в Царському Селі, місті муз і поезії. Ні, пам'ятник має стояти біля тюремної стіни.

      Це має бути пам'ятник не тільки Поету, але і Матері, що оплакує своїх і чужих дітей:

                        И пусть с неподвижных и бронзовых век,

                        Как слезы, струится подтаявший снег,

                        И голубь тюремный пусть гулит вдали,

                        И тихо идут по Неве корабли.

      Тут голуб - як символ посмертного буття, заспокоєння. І велична картина Неви нагадує про найгарніше в світі місто, побудоване на людських кістках. І це місто вічне, як вічні сльози матерів, що втрачають своїх дітей. А значить, завжди буде звучати за ними реквієм - "Реквієм" Анни Ахматової, - як протест усіх матерів проти світової несправедливості.

Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі вірить в перемогу добра, в торжество справедливості.

Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета, на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Усе життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповісти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок А. Ахматова виконала.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Анна Ахматова і  Україна

 

”У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь”, — 1939-го зізналася про місто своєї юності тоді вже 50-річна поетеса Анна Ахматова. Її син Лев саме відбував друге ув’язнення. Вона щойно розлучилася з третім чоловіком. І сама остерігалася арешту.

У Києві минули гімназійні роки Ані Горенко — таке її справжнє ім’я. Була це пора безгрошів’я та самотності, та й опинилася вона тут не з власної волі. У липні 1905-го, коли вона з батьками, двома сестрами й двома братами жила в елітному Царському Селі під Петербургом, тато, капітан ІІ рангу у відставці Андрій Антонович Горенко, пішов із сім’ї до адміральської вдови. Ані щойно виповнилося 16. Її мати Інна Еразмівна, 49-річна покинута жінка, у серпні з дітьми перебирається до Євпаторії у Криму. Бо життя там дешевше, та й від ганьби якнайдалі.

Для Ані все це подвійна трагедія: у Царському Селі вона залишає своє перше кохання — старшого за неї на 10 років поета й перекладача Володимира Голенищєва-Кутузова. Вона щодня виглядає листоношу. Та коханий не пише. Й одного разу Аня зав’язує петлю, прикріплює до вапняної стіни й закладає на шию. Цвях не витримує і самогубця гепається на підлогу. До кімнати вбігає мати — бачить зашморг і починає плакати.

У Євпаторії Аня навчається вдома, у приватних репетиторів. Але щоб одержати атестат про середню освіту, треба було закінчити гімназію, бодай, випускний клас. Тож через рік, у серпні 1906-го, Інна Еразмівна відвозить доньку до Києва — там на Круглоуніверситетській вулиці живе її старша сестра Анна. А її чоловік, Віктор Вакар, працює в суді, має чин дійсного статського радника, що відповідає званню генерала. Завдяки його зв’язкам Аню Горенко зараховують до Фундуклеївської жіночої гімназії. Нині цю будівлю на розі вулиць Пушкінської та Хмельницького займає ”Нафтогаз України”.Батько пішов із сім’ї до адміральської вдови

Гімназистка Аня Горенко оселяється у своєї двоюрідної сестри Марії на вул. Мерингівській (нині Заньковецької, 7). Сестра — шанувальниця Олександра Блока, кузини живуть у поетичній атмосфері. Саме тоді Аня пише вірш ”На руке его много блестящих колец”, який стане її першою публікацією. Чимало із 46 поезій, що згодом увійшли до її першої збірки ”Вечер”, так само створені в ту пору.

Вона все ще чекає листа від Голенищєва-Кутузова. Пише одному петербурзькому приятелеві: ”Хотите сделать меня счастливой? Если да, то пришлите мне его карточку... Он для меня — в с ё”. А Володимир далі мовчить. Ба, доходять чутки, що він уже одружився. І з розпачу Аня пише листа Колі Гумільову — хлопцеві, який колись у Царському Селі освідчився їй у коханні. Діставши відмову, він, тоді семикласник, ледь не наклав на себе руки. Тепер Гумільов — уже автор популярної збірки ”Путь конквистадоров” — навчається в Сорбонні.

І з Парижа на вул. Мерингівську в Києві — й у зворотному напрямку — полетіли листи, телеграми, бандеролі. Гумільов кілька разів приїжджає, просить Аню про одруження. Та впирається. Її вірші йому не подобаються, та він таки друкує їх у своєму журналі ”Сириус” — на 8-й сторінці в N2 за 1907 рік, бо хоче догодити Ані. Так відбувається її літературний дебют. Вона закінчує гімназію і вступає на Вищі жіночі курси. Навчається на помічника нотаріуса. Доки викладають латину й історію права, їй цікаво. Коли пішли суто юридичні предмети, до навчання втрачає запал. Перспектива працювати в нотаріальній конторі її вже не вабить. Мріє втекти, але немає куди.

Восени 1909-го Микола Гумільов приїжджає до Києва на поетичний вечір. І знову пропонує Ані шлюб. Тепер вона погоджується, не вагаючись. Бо зможе покинути Жіночі курси, переїхати до чоловіка в Царське Село, куди він повернувся після Парижа. І забути про безгрошів’я — Гумільов із заможної родини. Нареченого не кохає. За два місяці до одруження зізнається колишній однокласниці: ”Молитесь обо мне. Хуже не бывает. Смерти хочу... Воля моя, если бы я умела плакать”.

25 квітня 1910 року молодята вінчаються в Микільській церкві — біля нинішньої станції метро Лівобережна в Києві. Медовий місяць проводять у Парижі, а тоді осідають у Царському Селі. До Києва, куди перебралася її мати з іншими дітьми, Анна Ахматова буде навідуватися ще не раз. А на схилі літ, у 1960-х, задумує укласти окрему збірку своїх київських віршів. Придумує назву — ”Предвечерье”. Але на заваді стала смерть.

Родовід її тісно пов'язаний з Україною: батько походив із козацької старшини, дід за материнською лінією був начальником канцелярії при київському генерал-губернаторі Д. Бібікові і брав активну участь у благоустрої Києва. Вийшовши у відставку, оселився в Україні, де були розташовані його маєтки.
Народилась Анна Андріївна в Одесі, згодом переїхала до Царського села, але кожне літо проводила біля Севастополя.
В Україні є місце, яке можна вважати «родовим гніздом» Горенків: це – Шелехівська Слобідка на Поділлі. В середині ХІХ ст.. недалеко від цих місць розташувався маєток діда Анни Андріївни Еразма Івановича Стогова. Там мати Анни Ахматової після революції, лишившись без засобів до існування, мешкала разом зі старшою сестрою, там вона і померла у 1930 р., там же була й похована.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                 

 

 

 

 

 

 

 

 

Марсель Пруст

 

1. М.Пруст. Становлення творчого обдарування. Вплив філософії інтуїтивізму.

 

       Марсель-Валентен-Луї-Ежен-Жорж Пруст народився 10 липня 1871 року в родині паризького професора медицини. Хлопчик був дуже слабким: позначилося нервування матері під час подій Паризької Комуни. Ніжність і терпіння рідних допомогли подолати підвищену вразливість і нервовість дитини, проте хоробливість даватиметься взнаки все життя. У десять років з’явились астматичні напади — перші прояви хвороби, яка на той час не лікувалась.Зовні життя родини Прустів було типовим для заможних парижан: прогулянки дітей з боннами по Єлісейських Полях і Булонському лісові, відпочинок влітку в родовому будинку в Ільє, навчання у престижному ліцеї „Кондорсе”. Вступивши до ліцею 1882 року, Марсель відвідував заняття з великими перервами через хворобу. Проте виявив велику обдарованість і потяг до літературної творчості: читав та аналізував твори Леконта де Ліля, Е.-Ж. Ренана, П. Лоті; написав оповідання „Потьмарення” і „Хмари”. Залишились деякі спогади п’ятнадцятирічного юнака щодо життєвого ідеалу. Цікаві його уявлення про щастя: „Жити серед своїх близьких, серед чудової природи, достатньої кількості нот та книжок і недалеко від театру”. Нещастя ж вбачав у розлуці з матір’ю. У ліцеї крім захоплення літературою, музикою, театром з’являється ще одна пристрасть на все життя — філософія. За визнанням письменника, найбільше вплинув на формування його інтелекту учитель Альфонс Дарлю. На всій творчості позначилася любов до складних філософських побудов та узагальнень. Згодом засобами жанру роману він відтворив найпопулярнішу теорію свого часу — інтуїтивізм А. Бергсона. Найвідоміший твір М. Пруста „У пошуках утраченого часу” співзвучний ідеям філософського інтуїтивізму. У 1889 році закінчив навчання зі ступенем бакалавра словесності та почесною відзнакою за французький твір. Через декілька місяців його призвали на службу і зарахували солдатом до військової частини в Орлеані, але через астму юнак квартирував у місті.

Після служби повернувся до Парижа, де продовжив навчання водночас на філософському і юридичному факультетах Вільної школи політичних наук. Його літературні етюди, нариси, портрети друкуються у журналі „Бенкет”, який він заснував разом з друзями Фернаном Грегом, Робером Джейфусом, Даніелем Галеві, Жаком Бізе. Згодом веде світську хроніку у журналі „Фігаро”.

   У цей час він відвідує салони паризької богеми, де знайомиться з О. Уайльдом, А. Франсом, Гі де Мопассаном, але найбільше захоплення викликають загадкові красуні вищого світу, яких письменник порівнює зі старовинними полотнами майстрів Відродження. Сучасники вважали М. Пруста еталоном галантності та вишуканості. Його вихованість, освіченість, манера одягатися визнавалися найпрестижнішими салонами Парижа.Життя вищого світу вплинуло і на подальшу творчість. У цей час остаточно сформувалися літературні, музичні, театральні смаки; визначились особисті пристрасті; з’явилися прототипи майбутніх літературних персонажів.

2. Особливості поетики суб’єктивної епопеї “У пошуках утраченого часу”.
   1. Історія створення епопеї.

Публікувалася у Франції в проміжку між 1913 і 1922 роками. Багато ідей, мотиви і сцени романів з'являлися в начерках незакінченого роману Пруста «Жан Санте» (1896-1899), а також в незакінченому філософському есе «Проти Сент-Бева» (1908-1909). Започаткований у 1909 та незакінчений цикл «У пошуках втраченого часу» складається з семи романів, що містять приблизно 3 200 сторінок, де виведено більш ніж 2 000 персонажів.

    * 14 листопада 1913 - У напрямку до Свану (фр. Du côté de chez Swann).
    * 1919 - Під затінку дівчат (фр. À l'ombre des jeunes filles en fleurs)
    * 1921-1922 - У Германтов (фр. Le côté de Guermantes I et II)
    * 1922-1923 - Содом і Гоморра (фр. Sodome et Gomorrhe I et II)
    * 1925 - Полонянка (фр. La prisonnière)
    * 1927 - Втікачка (фр. Albertine disparue)
    * 1927 - Знайдений час (фр. Le Temps retrouvé)

2.2 Жанрова специфіка.

 Використання прийому «потоку свідомості».

Риси імпресіонізму у творі.

 

   Творчість класика французької літератури Марселя Пруста (1871 – 1922) є одним із тих мистецьких явищ, які справили найбільш радикальний вплив на світові культурні процеси минулого століття і до нашого часу залишаються активними чинниками літературно-естетичних і філософських шукань людства. На зламі тисячоліть, коли помітно зростає інтерес до мистецьких творів, що засвідчують процеси перехідності, змін світоглядно-естетичних модусів і художніх моделей, звернення до науково-критичного вивчення творчості М. Пруста набуває додаткових стимулів. Унікальність найвидатнішого твору французького письменника – роману “У пошуках утраченого часу” – великою мірою зумовлюється його поміжним становищем в історії європейського роману як явища, що підсумовує розвиток класичного роману і відкриває шляхи до становлення роману модерного. Цей твір має особливе значення у формуванні модерністського дискурсу, оскільки засновується на новаторських підходах до засобів художнього творення, так само як і на новітній концепції мистецтва та митця. Феномен мистецтва є надзвичайно важливим фактором світоглядної парадигми Марселя Пруста, а також поетики його романного шедевру. Тому зосередження дослідницької уваги на проблемах мистецтва та митця у “Пошуках...” є цілком умотивованим і спізвучним підвищеній зацікавленості сучасної гуманітарної науки питаннями мистецтва і творчості.

     В “У пошуках утраченого часу” прийом «потоку свідомості» виражається до межі загостреною увагою до суб'єктивного, потайними в психіці людини; порушенням традиційної оповідної структури, зсувом часових планів приймають характер формального експерименту. Епопея  демонструє одночасно вершину і вичерпаність можливостей методу «потоку свідомості»: дослідження внутрішнього життя людини поєднується в ньому з розмиванням кордонів характеру, психологічний аналіз нерідко перетворюється на самоціль.

Техніка імпресіонізму широко використовується також у модерністському романі XX століття. Класичним зразком тут є багатотомний роман Марселя Пруста «В пошуках втраченого часу». Імпресіонізм лежить в основі прустівського творчого методу. Крізь призму ефемерних суб'єктивних вражень персонажів романів Пруста перетворюється зовні­шній світ з його зв'язками, логікою, послідовністю. Хресто­матійним прикладом особистісного враження від реаль­ності є прустівське зображення Венеції. Італійське місто відтворюється в циклі романів М. Пруста декілька разів, і щоразу воно постає зовсім іншим, тому що змінюється настрій і погляд героїв, змінюється враження. В імпре­сіоністичних творах загалом враження зливається з нас­троєм, який це враження викликає. Митець-імпресіоніст намагається породити в читача (глядача, слухача) подібний до власного настрій, «заразити» ним.

   3.Вплив митця на розвиток модерного мистецтва.

   Текст М.Пруста, надзвичайно ускладнений на синтаксичному рівні (довжина його речень стала "притчею в язицех" для літературознавчої критики, справивши вплив на французьку, англійську і навіть американську літературу XX століття), є напрочуд прозорим на рівні лексики. Навіть не складаючи частотного "словника Марселя Пруста" можна відчути, що автор уникає емоційно-забарвленої, химерної, екзотичної лексики. Його мова настільки мало відхиляється від рівня загального використання в літературі, що її без перебільшень можна назвати "класичною". Хоча французька існує не в меншій кількості "регістрів", ніж, скажімо, українська - і проникнення "нижчих" з них у літературу на годину написання Прустом своєї епопеї вже відбулося - але автор прекрасно обходиться без них.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                       

                                      Стефан Цвейг

 

1.Формування естетичних уподобань

 

       Народжений у клаптикової монархії Габсбургів, він з юних років почував себе людиною не стільки австрійської чи німецької культури, скільки духовним сином тієї Європи, яка ще не знала заколюченних кордонів і лютих митниць, але вже набрякала взаємною недовірою, що призвів до вибуху в 1914-му.

Коли замовкли гармати, а від Австро-Угорщини залишився уламок, який не знав, що йому робити з незалежністю, Цвейг як справжній дисидент знову "підняв келих за успіх безнадійної справи".

У 1920-х він став приголомшливо знаменитий. З властивою йому тверезістю Цвейг пояснював успіх насамперед турботою про читача: подібно до скульптора, він відсікав зайве від початкового тексту, перетворюючи його в ємну невелику книгу.

Секрет успіху Цвейга - в душевному здоров'ї його книг. Він багато писав про болючі явища психіки, але мало хто з літераторів того тривожного часу зберігав такий заряд просвітницького оптимізму, як Цвейг. Для маленької людини, пригніченого то економічною кризою, то тиранією, то війною, його книги були ковтками кисню.

       Останні роки життя Цвейга затьмарилися настанням Гітлера. Не менш гірко було спостерігати ослячу безпечність співгромадян - навіть в Австрії євреї не вірили, що з ними може трапитися біда. Немов заздалегідь готуючись до смерті, Цвейг поспішав написати "Вчорашній світ (Спогади європейця)" - реквієм по цивілізації, яку так любив.

Коли стало ясно, що Німеччина поглине Австрію, Цвейг здригнувся. Старий європеєць не витримав другого за чверть століття урочистості мракобісся - і покинув батьківщину. А через чотири роки в далекій Бразилії добровільно пішов з життя, заповівши іншим "дочекатися світанку".

     Таких європейців, як Стефан Цвейг, давно вже немає. Їх не стало після Другої світової війни. Духовний клімат країн нинішнього Євросоюзу підозріло нагадує радянську модель - не стільки "розквіт і зближення рівних культур", скільки гнітюча нівелювання. Схоже, інтелігенція Європи забула про свою роль на догоду двом помилковим альтернативам - високочолої елітарності і вузьколобому прагматизму.

Цвейг, відкидав обидві ці крайнощі, нині занесений класифікаторами в рубрику "середніх письменників". Добре, якщо б "середнього" письменника спромоглася прочитати хоч половина тих, для кого детективи середньої руки стали вершиною літературної думки.

Лише поступово Цвейг прийшов до духовних цінностей, на які він міг надійно спиратися все своє життя. Невгасимим дороговказними зірками для нього стали Толстой і Достоєвський, а з сучасників-бельгійський поет-демократ Еміль Верхарна.Цвейгу пощастило не тільки особисто познайомитися з Верхарном, але і подружитися з ним. Ця дружба, нічим не затьмарена, тривала

до самої смерті бельгійського поета. Верхарн був на той час визнаним метром, одним з духовних вождів культурної Європи. Він-то і ввів юного Цвейга в літературні кола Парнаса і Лондона, Амстердама і Брюсселя. З тих пір поняття "Європа", як зізнавався Цвейг у своїх мемуарах, стало для нього рівнозначним поняттю "батьківщина", тим більше що Австро-Угорщина, на території якої він народився і ріс, була, за словами відомого австрійського письменника Музіля, "Моделлю багатомовної і багатоликої у своїй єдності Європи". А єдність Європи грунтувалося, по Верхарн і Цвейгу, перш за все на гуманістичних завітах її багатовікової культури.

 Цвейг був натурою вразливою, що захоплюється, імпульсивної. Зустрівшись з цікавою людиною чи явищем, фактом чи ідеєю в житті, чи в книзі чи - все одно, він відразу ж спалахував і негайно приймався за творчість. Навряд чи в Європі ХХ століття знайдеться

інший письменник, який стільки сил і часу віддав біографічного жанром - від коротких мініатюр, які закарбували "зоряний годинник" в історії людства, до протяжних полотен з докладним описом життя і діяльності обраного історичного персонажа - Марії Стюарт або Еразма Роттердамського, Магеллана або Бальзака, Клейста або Роллана.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Новаторство С.Цвейга в царині новелістики.

 

         Новели вражають драматизмом, захоплюють незвичайними сюжетами і змушують міркувати над людських доль. Цвейг не втомлюється переконувати в тому, наскільки беззахисне людське серце, на які подвиги, а часом злочини, штовхає людину пристрасть.

         Цвейг створив і детально розробив свою власну модель новели, відмінну від творів загальновизнаних майстрів короткого жанру. Події більшості його історій відбуваються під час подорожей, то захоплюючих, то утомливих, а то й по-справжньому небезпечних. Все, що трапляється з героями, підстерігає їх в дорозі, під час коротких зупинок або короткого відпочинку з дороги. Драми розігрується у лічені години, але це завжди головні моменти життя, коли відбувається випробування особистості, перевіряється здатність до самопожертви. Серцевиною кожного розповіді Цвейга стає монолог, який герой вимовляє в стані афекту.

         Новели Цвейга є свого роду конспектами романів. Але коли він намагався розгорнути окреме подія в просторове розповідь, то його романи перетворювалися в розтягнуті багатослівні новели. Тому романи з сучасного життя Цвейгові в цілому не вдавалися. Він це розумів і до жанру роману звертався рідко. Це «Нетерпіння серця» (Ungeduld des Herzens, 1938) і «Чад перетворення» (Rauch der Verwandlung), надрукований німецькою вперше через сорок років після смерті автора, в 1982 році (у рос. Пер. «Христина Хофленер», 1985).

     Стефан Цвейг-один з найпопулярніших у світі австрійських письменників. Він захоплює читача з перших Сторк будь-якої своєї книги, щедро обдаровуючи радістю впізнавання і співпереживання до останніх сторінок. Книги його з числа тих, про які прийнято говорити, що їх ковтають.

Цікавість сюжету, легкість побіжного, але акуратного складу, щемлива душу чутливість описів, доступний психологізм діалогів-ось складові такого успіху. Він жив заповітами і надіями ліберального гуманізму-може бути, занадто прекраснодушного в наш суворий століття, але щирого, піднесеного і полум'яного, який поділяв з ним і його великий друг Ромен Роллан.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Стефан Цвейг і жанр літературної біографії.

Він вважав, що дослідження душі людини і пізнання тих таємниць, які огортали ореолом загадки поведінку людей, допомагає цій справі. Добре, точно, переконливо написана біографія ніби т самим безпосереднім чином служить пізнанню "духу історії".
     І тут не має значення - біографія чи це вигаданого героя, або це буде життєпис великих історичних діячів, В кожній людині, як був переконаний Цвейг, закладена здатність до великих діянь і великим пристрастям. Розкрити умови, при яких можливе реалізується, задатки цревращаются у здатності та вчинки, людина перетворюється в неповторну особистість, - це й означало, в розумінні Цвейга, слова дають справі морального, духовного, ідейного перевиховання людства, І це-то надавало гуманізму Цвейга такий пекучий, гострий, дієвий характер. Напередодні і після світової війни крах ідеологічних підвалин буржуазного суспільства народжував нову хвилю романтичних настроїв, відповідаючи на які такі письменники, як Д ^ єк Лондон, Р. Кішшнг, Г. Уеллс, Олександр Грін і багато інших, створювали образи героїв, піднятих над буденністю; зрозуміло, кожен з них ло ^ воему розумів відхилення від буржуазної ординарности і поетизував далеко не подібні соціально-психологічні типи.
   Бо по суті, ці міркування не просто захоплювали, але буквально з невідворотністю штовхали Цвейга до історико-біографічним жанрами.
Своєрідні зразки героїв і лиходіїв, ізображеніе'того, як героїчний початок відбулося і реалізувалося в "окремої людської душі" або, навпаки, перетворилося в свою протилежність, в приголомшливе злодійство, - все це, на думку Цвейга, повинно було служити наочним прикладом для читача , що бажав і мав намір з власної волі обрати свій життєвий шлях. р Це і є, як він вважав, "героїзм духу, а не кулака", Викладене дозволяє чітко уявити також головну особливість характерології Цвейга. Його практично завжди приваблювали люди з незвичайною долею, Б біографіях великих людей він шукав те збіг особливих обставин особистого і громадського порядку, внаслідок якого приватні відносини набували колосальне посилення і внаслідок особливого роду громадського резонансу впливали на хід історії.
Підвищений інтерес Цвейга до різного роду загадок і таємниць психології дав привід дорікати його в спробі безпосередньо застосувати психоаналіз Фрейда в художньому аналізі душі його героїв.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                           Олександр Блок

 

1.Своєрідність символізму поета

 

Символізм - літературний напрям у модерністському мистецтві кінця XIX - початку XX століття. Основна риса символізму - це перетворення конкретного художнього образу в багатозначні символи. Поети-Символісти виробляють власні, естетичні принципи і протиставляють їх реалізму і натуралізму. Символізм у творчості Олександра Блоку. Блок добре знав творчість В. Соловйова і захоплювався його філософської трактуванням жіночного початку світу, подвійною природою всього існуючого: темна сторона світла, яка відома всім, і світла, духовна, яка розкривається лише перед обраними.

О. Блок - одна з найяскравіших зірок на небосхилі поезії «Срібної доби». Для багатьох своїх сучасників - майстрів слов критиків, величезної аудиторії читачів - він був культовою постаттю. У ньому бачили обраного долею спадкоємця російськ лірики XIX ст. і відкривача шляхів поезії століття X лицаря Прекрасної Дами і митця, зачарованого «музико революції», уособлення поезії та медіума, який відтворював своїх художніх картинах «нетутешній» світ. Деякі твердженн у цьому хвалебному хорі, здавалося, заперечували одне одне. Скажімо, якщо талановитий критик Ю. Тинянов висував тезу: «Блок - найбільша тема Блока», по суті зводячи творчість митця до літопису його власного внутрішнього життя, то поетеса А. Ахматова називала автора «Віршів про Прекрасну Даму» «трагічним тенором епохи», наголошуючи на тому, що мистецтво Блока насамперед увиразнювало «дух часу». Втім, жодного протиріччя тут немає. Принаймні сам Блок був переконаний, що повнота творчості досягається лише тоді, коли «осо-бистісний» і «епохальний» її зміст збігаються: «...розквіт поезії: поет знайшов себе і разом з тим влучив у свою епоху. Відтак моменти його особистого життя перебігають синхронно з моментами його століття, які, у свою чергу, є одночасними з моментами творчості. Тут така легкість і плавність, наче в ідеальній системі зубчатих колес». Саме таким поетом був О. Блок.

      Збірка «Вірші про Прекрасну Даму» - перша книга Блоку-символіста. Образ Прекрасної Дами, Вічної Жіночності, Істини, Царівни - наскрізний літературний образ поета. Першим літературним критикам Блоку не вистачало дару зрозуміти глибину цих творів, містичну подвійність чисел, багатовимірність образу, який освячується не космічними баченнями, не чистим надмірним блиском, а тихо і мирно світиться перед поетом. Він обрамлений рідними пейзажами, дрімотної поезією лісів, полів, зачарованих теремів.

Містична Любов до жінки і до Батьківщини. А. Блок любив Любов Дмитрівну Менделєєву, яка була для нього не лише дружиною, а й Музою, Прекрасної Пані, якої він захоплювався все життя. Любов до жінки в нього невіддільна від любові до Росії. Хто, окрім Блоку, міг написати:

* У Русь моя! Дружина моя!

* До болю: нам ясний довгий шлях!

У творах Блоку перед читачем розкривається широка далечінь, затуманена подолом осінніх дощів, стелиться дорога, яка біжить повз мовчазних сіл;світять багаття волоцюг, які гріються холодної вночі. Поет любить Русь такою, яка вона є).

   Роль символів у творчості О. Блока. За допомогою символів Блок зачіпає потойбічне, надчутливі, то, що не можна побачити, а можна тільки відчути внутрішнім зором, відкритою душею. Символ пов'язує і Блоку-Поета, і Блоку-Людини з іншими світами, допомагає йому відшукати відповідність між явищами в реальному і нереальному світі.

Єдність Блоку-Поета і Блоку-людини. Символізм як спосіб життя поета. Творчість О. Блока повністю розкрило перед поетами силу символу, його таємничі можливості для розкриття задуму, образу. Але доля Блоку-Людини, можливо, стала застереженням для когось із письменників. Якщо жити в нереальному світі, відтворювати його, грати з ним, цей світ може жорстоко помститися. Життя не повинна обтяжувати людину, а бажання повного злиття з потойбічним, нереальним - це бажання смерті, а значить, великий гріх перед Богом.

А. Блок ні від кого не отримав застереження. Він вільно блукав у нереальному демонічний світі, який не давав наснаги творчості, забирав душевну силу, розкривав перед поетом тільки темні сторони життя і майбутнього. Розум поета відмовлявся служити душевної темряві, психіка не витримувала наруги над свідомістю. Фізичне тіло поета померло в сорок два роки, але багато хто з тих, хто бачив його задовго до смерті, казали про нього як про живу трупі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Відображення релігії Вічної Жіночності  у творчості митця

        Своє, блоковское, яскраво і своєрідно проявилося в збірці-«Вірші про Прекрасну Даму, любовному щоденнику поета. Індивідуалізм, похмуре самотність, яким пройнятий ряд віршів першої збірки, тут набуває забарвлення містико-елегійну, передавальну особливе світовідчуття поета, який жив містичними передчуттями і очікуваннями. Ілюзорне уявлення про життя ще більше утверджується в «виключно важливому» для Блоку 1900 році, коли він познайомився з філософією і поезією Вл. Соловйова, який проповідував ідею кінця всесвіту, відведення з світу реальної дійсності, що розробляв тему «світу нетутешнього».

      Особливо велике вплив зробила на Блока ідея Світової Душі, або Вічної Жіночності, запозичена у свою чергу у німецьких поетів, представників иенской школи романтиків (Новаліс, Тік і ін), які все земне розглядали через його ставлення до небесного, вічного, нескінченного. Блок найбільш активно сприйняв тезу ієнців про те, що в індивідуальній любові проявляється любов світова та сама любов до світу розкривається через любов до жінки.

        У «Віршах про Прекрасну Даму» зустрічаємося з образами, в яких втілена ідея Світової Душі, конкретізіруемая (в даному випадку цей термін дуже відносний) у таких містико-романтичних образах, як Вічно-Юна, Володарка Всесвіту, Прекрасна Дама, Дружина і т. п. Блок, мабуть, ще більш наполегливо, ніж Соловйов, проводить дуалістичну ідею світу земного, в якому знаходиться його юнак, і світу нетутешнього, куди йде Вона.

       Реальним прототипом героїні «Віршів про Прекрасну Даму» була Л. Д. Менделєєва, проте у віршах нічого реального немає. Немає навіть образу, є лише ідея. Поетизація коханої зводиться до степеня благоговійної молитви земної отрока нетутешній дамі:

 

* Заходжу я в темні храми,

* Роблю бідний обряд.

* Там чекаю я Прекрасної Дами

* У мерцанье червоних лампад ...

* О, я звик до цих риз

* Величавої Вічної Дружини!

* Високо біжать по карнизах Посмішки, казки і сни.

* («Входжу я в темні храми»)

 

Вигаданий світ у «Віршах про Прекрасну Даму» протиставлено подій реальної дійсності, яку поет відтворює в абстрактних або гранично узагальнених образах. І все ж в осмисленні зв'язків зі світом у Блоку помітний деякий зсув. Якщо раніше погляд на світ і на себе тільки похмурий, то в другому збірнику присутній мрія про інше життя, смутна надія на зв'язок зі світом, хай і через нетутешній образ Діви - Краси:

 

* Ти тут пройдеш, холодний камінь торкнеш,

* Одягнений дивною святістю століть,

* І може бути, квітка весни впустиш ...

* ... Я осяяний - я чекаю твоїх кроків.

* («Біжать невірні денні тіні»)

 

Ми не боялися б так поезію Блока, він не став би великим поетом, якщо б писав тільки такі шифровки або якщо б відбивав тільки невиразні відчуття. Треба, однак, врахувати, що навіть у містичних віршах Блоку є справжня поезія, вони полонять нас чистотою почуттів, благоговійної закоханістю блоковского героя.

«Вірші про Прекрасну Даму», - писав М. Рильський, - це перш за все вірші про любов і високої людської краси, це втілене в умовно-містичні одягу торжество живого життя »'. Ці вірші написані людиною з непересічним талантом, але зі слабким знанням життя. Їх ніби передбачив Бєлінський, який писав: «Коли ви дивитеся поета без змісту, але який володіє великим талантом, ви відчуваєте, що вас щось розтривожило, порушило в вас прагнення до чогось, глибоко шокувало вас в якийсь невизначений стан» . У такому Випадку, додає критик, «саме насолода - тільки роздратування, а не задоволення». Відчуваєш це і при читанні ранніх віршів Блоку, однак відчуваєш і щось приховане, помічаєш прагнення поета вирватися в реальний світ, на простори життя з темряви і затхлості храму. Він прагне висловити свої почуття простими, ясними словами і образами, і саме такі вірші визначають основну тенденцію блоковской поезії, хоча в перших збірках їх ще не багато.

Блок цілком щиро вітав революцію 1905 року, хоча до кінця не розумів її справжнього сенсу. Сприйняття революції як могутньої стихії породжувало у Блоку двоїсте ставлення до неї. З одного боку, иола радувала могутня стихія, здатна перевернути світ, з іншого боку, його лякала руйнівна сила революції. Він побоювався «Жакерія», «Варфоломіївська ночей», в одному з листів хотів питати, «коли всіх нас переріжуть». Блок не розумів «будівництва життя», творче начало революції. Він чекав миттєвого вибуху схитне, здатного відразу переробити весь світ. Але цього не сталося. І поет трагічно переживає свої нездійснені надії. Це не означає, що ВІН відмовився від колишніх ідеалів, розчарувався в них.

Вплив революції 1905 року на творчий розвиток поета далеко не вичерпується створенням кількох віршів, написаних як відгук на революційні події. Найважливіше полягає в тому, що Блок відмовився від містичного оспівування невідомих «Інших світів» і Прекрасної Дами і звернувся до навколишньої дійсності. «Макрокосмос» все більше заповнює собою «мікрокосмос» поета, витісняючи містичні «сни і тумани» відокремленої душі. Революція, за словами Блоку, відкрила йому «справжнє обличчя прокинулася життя». Вона змусила поета провести рішучу переоцінку старих цінностей.

Російський народ, який виявив у революції 1905 року свої сили і можливості, привертає все більше уваги Блоку. Він журиться від того, що інтелігенція надто далека від народу, що між ними «прірву», «недоступна риса». Цей мучило його питання Блок зачіпає в кількох статтях і доповідях - «Релігійні шукання і народ», «Народ і інтелігенція», «Стихія і культура» та ін Революція загострила у Блоку патріотичне почуття та пробудила інтерес до долі Росії, до її історії, природі, національним традиціям. Вірші «Осіння воля» (червень 1905) і «Русь» (вересень 1906) поклали початок циклу віршів про Батьківщину, які належать до числа кращих творів Блоку. Новий характер набуває тепер і образ ліричного героя. Раніше це був «образ людини, що пішла від світу людей і навіть від світу природи», - зауважує Л. Тимофєєв. Тепер він перенесений «в конкретну життєву обстановку». Прагнення пізнати життя в тих її проявах, постійно боротися за неї.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Тематичне розмаїття О.Блока: тема “страшного світу”; романтичного “двобою з життям”, “тема батьківщини”.

 

Починаючи з другої половини 1900-х років творчість О. Блока розвивалася за трьома головними тематичними напрямами.

     Перший з них формувався на основі теми «страшного світу» (однойменний цикл писався від 1909 до 1916 p., йому передувала співзвучна за тематикою збірка «Засніжена зем­ля», 1908). У річищі цієї теми народжувалися картини зловісного маскараду людських гріхів, вад бездушної цивілізації, обивательської самовдоволеності, животіння лю­дей, що опинилися на соціальному дні, безглуздого колообігу буття, в якому обертається сучасна людина, гротескні образи «одряхлілого суспільства», де мертвий хапається за живого. Апокаліптичні та євангельські мотиви (вершник-сурмач, Бого­матір, змій), пафос пророкування близької катастрофи надавали цим замальовкам космічного розмаху.

Однак від кінця 1900-х років у блоківській ліриці дедалі гучніше лунають настрої пристрасної закоханості у життєву стихію - бурхливу, розмаїту, безмежну, прекрасну й трагічну. Ці настрої створювали світоглядне підґрунтя другої тематичної лінії поезії Блока (цикл «Ямби», 1907-1914). Нова позиція лірично­го героя щодо життя найточніше описується поняттям «любов-во-рожнеча»: відчуваючи «безумну жагу життя», він водночас чинить опір руйнівним силам життєвої стихії. Відтак колишній лицар Прекрасної Дами з мечем і щитом виходить на романтичний «двобій» з життям.

У межах блоківської концепції прийняття життя інтенсивного роз­витку набула ідея відплати. Вона розроблялася у двох аспектах -інтимно-особистісному (тобто у сфері внутрішнього світу ліричного героя) та історичному (на рівні зоб­раження великих переламів сус­пільного життя). Крізь призму ідеї відплати Блок трактував передчу­вані ним соціокультурні вибухи у Росії, причиною яких, на його думку, були процес переродження культури у механістичну цивілізацію та розрив між інтелігенцією та народом. Ідея відплати в її історичному аспекті була тісно пов'язана з темою батьківщини, яка виокремилася у третій напрям поетичної творчості Блока.Від 1907 р. митець упродовж дев'яти років працював над поезіями, які згодом об'єднав у цикл «Батьківщина». У них він осмислював самобутність Росії, особливості її національно-духовного розвитку. Створений Блоком образ вітчизни увібрав різні іпостасі Вічної Жіночності, що розкривалися у його попередніх поетичних циклах. Разом з тим у цих віршах втілилося почуття спорідненості поета з народною культурою. У сюїті* «На полі Куликовому», яка увійшла до циклу, визначна історична подія виростала у багатознач­ний символ, що узагальнював одночасно минуле й майбутнє батьківщини: звільнення Русі від монголо-татарського ярма прочиту­валося як пророцтво щодо недалекого майбутнього Росії XX ст. - кри­вавих битв, які передуватимуть її очищенню та духовному відродженню.

 

 

4.Стихія російської революції в поемах “Скіфи” та “Дванадцять”.

«Скіфи» - високопатріотичний твір. Це і затвердження видатної ролі Росії в новій історії людства, і заклик до захисту першого в світі народної держави. Пафос вірша - в ідеї світу, яка виражена особливо схвильовано і пристрасно тому, що написано воно було під враженням чуток про передбачався наступ німців, які скористалися зрадою Троцького в Бресті. Чутки ці підтвердилися. Після великого подвигу народу в Жовтні Блок не тільки усвідомив його силу, а й прагнення до щастя жити і працювати в мирі з усіма народами. Поет - першим в літературі! - Закликає до мирної співпраці народи різних країн:

 

* Прийдіть до нас!

* Від жахів війни

* Прийдіть у мирні обійми!

* Поки не пізно - старий меч у піхви.

* Товариші! Ми станемо - брати!

 

Блок нагадує тим «цивілізованим» європейцям, які вважали Росію дикої, варварської країною, про велику роль, яку вона зіграла в минулому, захистивши Західну Європу від навали монголів. З цим пов'язаний своєрідний словник вірші, демонстративно полемічний тон, починаючи вже з назви і перших рядків: «Так, скіфи - ми! Так, азіати - ми »,« варварська ліра »,« азіатська рожа »і т. п.

 

Але тут можна знайти і слабкість поета, обмеженість його історичного мислення, неспроможність прийому запаморочливої історичної паралелі, коли зближуються різні епохи, різні формації. У «Скіф» позначився вплив соловьевской теорії панмонголизме. Епіграфом до вірша Блок поставив рядка Вл. Соловйова: «панмонголизме! Хоч ім'я дико, але мені пестить слух воно ... »Теорія ця настільки недолугою, що виглядає як смішний, наївний парадокс: мовляв, у XX столітті Росія продовжує грати роль бар'єра між Сходом і Заходом, як це було і за часів Батия. Блок і заявляє, що тепер, якщо старий світ не одумається, ми вчинимо не так, як у XIII столітті:

 

* Ідіть все, йдіть На Урал!

* Ми очищаємо місце бою

* Сталевих машин, де дихає інтеграл,

* З монгольської дикою ордою!

* Але самі ми - відтепер вам не щит,

* Відтепер в бій не вступимо самі.

* Ми подивимось, як смертний бій кипить,

* Своїми вузькими очима.

 

Все це говорить про те, з яких суперечливих позицій дивився Блок на революцію. Але тим примітніше, що крізь туман не зовсім зжитого містицизму і різних ідеалістичних теорій він зумів побачити правду, визнати історичну правоту і оспівати революцію, створивши одне з найбільш яскравих революційних творів тих років - поему «Дванадцять» - першу поему про Жовтень.

                                                   Олександр Солженіцин

 

1.Етапи становлення О.Солженіцина.

 

            Олександр Ісаєвіч Солженіцин народився в місті Кисловодську у 1918 році. 1924 року з матір'ю Таїсією Захаровною (батько Солженіцина загинув ще перед народженням сина) переїхали до Ростова-на-Дону. У 1941 році закінчив фізико-математичний факультет Ростовського університету. Паралельно з цим Солженіцин навчався в Московському інституті історії, філософії і літератури (МІФЛІ), який закінчив у 1941 році (за іншими даними, закінчити цей вуз Солженіцин не встиг через війну). У 1942 році, після року навчання в училищі, лейтенант Солженіцин був призначений командиром батареї звукової розвідки. Воював на Білоруському фронті, дослужився до звання капітана, як учасник битви під Орлом, був нагороджений двома бойовими орденами – Вітчизняної війни і Червоної Зірки. У  лютому 1945 року, вже на території Німеччини, був заарештований фронтовою контррозвідкою за допущені їм антирадянські вислови.

          Строк Солженіцин відбував у таборі в Новому Єрусалимі під Москвою, працював на цегельному заводі і на будівництві в Москві, на Калузькій заставі. Пізніше, коли Головне Управління виправно-трудових Таборів ОГПУ (ГУЛАГ) вирішило використовувати вَязнів за фахом, його перевели до секретного науково-дослідницького інституту. У 1950 році Солженіцин був переведений на «загальні роботи» до Особливого табору Екибазстузський в Казахстані (згодом життя того періоду було відтворене письменником у розповіді «Один день Івана Денисовича»). 1952 року у Солженіцина була виявлена ракова пухлина. Як відзначали ЗМІ, він лише дивом залишився живим – табірний хірург, сам з увَязнених, зробив йому операцію під місцевою анестезією. У лютому 1953 року Солженіцин був відправлений на безстрокове заслання до Казахстану.

             У районному центрі Кок-Терек Джамбульської області почав викладати математику. У 1954 році пройшов успішний курс лікування в ташкентському госпіталі і остаточно вилікувався від раку (враження і переживання того періоду знайшли віддзеркалення в романі Солженіцина «Раковий корпус»).

             У 1956 році Солженіцина реабілітували, після чого він працював вчителем у сільській школі під Рязанню (за даними інших видань – у Володимирської області, де жив у жінки, що стала згодом прототипом героїні його розповіді «Матренін двір», потім в Рязані.

            У 1965 році КДБ арештував архів письменника, і з 1966 року його абсолютно перестали друкувати. У 1969 році видатний віолончеліст Мстислав Ростропович написав відкритий лист до газети «Правда» на захист свого друга Солженіцина. Пізніше він і його дружина співачка Галина Вишнєвська поселили письменника у себе на дачі, внаслідок чого також піддалися гонінням. У 1974 році Ростропович і Вишнєвська були вислані з СРСР за дисидентську діяльність, а в 1978 році позбавлені радянського громадянства.

            У 1970 році Солженіцину була присуджена Нобелівська премія з літератури «за етичну силу, з якою він продовжив традицію російської літератури». Солженіцин з вдячністю прийняв винагороду, але на церемонії нагородження не був присутній, оскільки були сумніви щодо поїздки до Стокгольму, яка могла б зробити неможливим його повернення до СРСР.

       Ряд видань писали про те, що у 1971 році на Солженіцина був здійснений замах: після відвідин гастронома в Новочеркаську письменник важко захворів. За даними авторитетних правозахисників, агенти КДБ непомітно окропили нобелівського лауреата отрутою в магазині.

         У лютому 1974 року Солженіцин був арештований, звинувачений у державній зраді, за рішенням ЦК КПРС позбавлений радянського громадянства і депортований у ФРН. Через півроку його друга дружина, її син від першого шлюбу Дмитро і троє синів самого Солженіцина також покинули батьківщину.

         Деякий час Солженіцин мешкав у Швейцарії, в Цюриху. У 1976 році Солженіцин переїхав до США, штат Вермонт, де завершив третій том «Архіпелагу ГУЛАГ» і продовжив роботу над історичною епопеєю «Червоне колесо».

У 1994 році письменник повернувся на батьківщину, проїхавши на поїзді всю країну від Володивостока  до Москви за 55 днів і зібрав при цьому, за його словами, «цілу колекцію криків і сліз».  У Троїце-Ликове Солженіцин продовжив займатися літературною діяльністю. Навесні у 1998 році Солженіцин завершив книгу «Росія в обвалі», де дав різку оцінку «шокової терапії» – економічним реформам початку 90-х років.

        У 1997 році Солженіцин став академіком Російської академії наук, а в 1998 році отримав вищу винагороду академії – Золоту медаль ім. Ломоносова. Проте в тому ж році Солженіцин відмовився від ордену Святого апостола Андрія Первозванного, яким його нагородив президент Єльцин.

       Солженіцин був двічі одружений (його перший шлюб з Наталією Решетовською розпався 1972 року). Від шлюбу з другою дружиною, Наталією Светловою, у нього було троє синів – Степан (1973 року народження), Гнат (1972) і Єрмолай (1970). Єрмолай і Степан закінчили Гарвардський університет, обидва оселилися в Росії. До цього Єрмолай декілька років жив і працював в Китаї, за даними на 2006 рік, він займався крупними промисловими об'єктами; Степан після університету закінчив аспірантуру в Америці, працював з міськими будівельними проектами. Гнат Солженіцин – піанист, диригент.

 

3. Історія створення, жанрова специфіка та образна система оповідання «Мотронин двір».

 

        Солженіцин Олександр Ісайович жив у нелегкі роки Радянської Росії. Один з багатьох авторів він творив у Сталінську епоху, яка характеризується пануючими насильством, деспотизмом і свавіллям влади. Переживання людей викликані несправедливим соціальним ладом, вони дуже сильно хвилювали Солженіцина. Один з небагатьох, він не побоявся розповісти чесно про життя селян, про їхні проблеми, автор показує нелегке, повну трагізму долю російських людей, розкриває причини його нещасть в оповіданні «Матренин двір».

         Дія оповідання відбувається в селі Тальнова. Її мешканці живуть у непридатних для людини умовах: немає електрики, квитків на залізничний проїзд, пунктів медичного обслуговування. У центрі сюжету Мотрона, яка втратила чоловіка і шістьох дітей, її нелегке, важке життя колгоспниці. У неї є тільки хвора кішка, та таргани з мишами, які живуть за стінкою. Через відсутність грошей, в будинку немає навіть радіо, а з живності у дворі живе коза, яку Матрона може насилу прогодувати. Вона важко хворіє, але інвалідом не є, їй не платять пенсію так як вона працювала в колгоспі, а не на заводі, вона може домагатися лише пенсії по втраті годувальника. Їй необхідно постійно приносити всілякі довідки, але й вони не підходять, її завжди посилають назад. Це відображає бюрократичні закони того часу, експлуатацію державою звичайних людей. Селяни не могли використовувати продукти своїх зусиль, вони все віддавали правлячим органам.  Солженіцин пише про те, що вівся видобуток торфу на болотах, але він не продавався простим людям, а повністю йшов начальству, і про те, як жінкам доводилося його красти, щоб прожити зиму. Мало того, держава забирала землю у людей, не платило їм гроші за роботу. Вищі органи не цінували працю селян, не давали їм відчути себе вільними, знищували в них почуття власної гідності. На світогляд людей дуже вплинуло соціальна нерівність суспільства. Коли людину оточують важкі, нестерпні умови, він стає все більш озлобленим, намагаючись вижити в нелюдських умовах, його не цікавить совість, чесність і справедливість. Навколо Мотрони люди, повні жадібності й користі. Навіть найближчі люди (Тадей, три сестри старої жінки) цікавляться за життя Мотрони тільки тим, кому дістанеться її будинок. Цих родичів хвилює тільки їх матеріальне благополуччя.

       Не дивлячись на оточуючих її людей, Матрона шанує закони доброти, нею правлять всепрощення і любов.

       Вона не залишається байдужою до чужих прохання, допомагає в будь-якій важкій роботі. Почуття співчуття переповнює душу героїні, вона взяла до себе бездомну кішку і виховала чужу дівчинку. У Мотрони багатий духовний світ, завдяки цьому, вона не дивиться на труднощі, вона намагається знайти хороше у важкій роботі, спілкується з природою, навіть рятує фікус під час пожежі. Вона сильно відрізнялася від більшості людей того часу, для неї був не прийнятний культ речей. У духовному, Матрона випереджала своїх сусідів. Незважаючи на те, що Мотрони була доброю і мала чисті помисли, вона гине. І драматизм ситуації в тому, що Мотря самотня у своєму справжньому людському прагненні. Її не розуміють ні чоловік, ні сестри, ні зовиці, вони називають смішним і дурним її прагнення допомогти ближньому безкоштовно, дорікають у тому, що до смерті вона не накопичила майна.

Все, що в неї залишилося - це коза, брудно-біла, кішка клишонога і фікуси. Всі, хто її оточували так і не зрозуміли її праведності. Не зрозуміли, що без такої чистоти не вистоїть ні сіло, ні місто, ні весь світ.

Страшний висновок, який приходить після знайомства з розповіддю Олександра Ісайовича Солженіцина «Матренин двір», це те, що чим бідніша людина в матеріальному плані, тим більше жебраком він стає і в духовному. Жорстокість і черствість людей не дозволяє побачити і оцінити добро. У своїй розповіді Олександр Ісаєвич вперше відкрив очі на трагізм історії російського народу. Трохи пізніше цю тему порушено в своїх творах письменники Абрамов, Шукшин та інші.

 

 

4. Ідейно-тематична своєрідність оповідання «Один день Івана Денисовича».

 

        Творчий шлях Олександра Солженіцина надзвичайно складний. Його прізвище виникла наприкінці 60-х, під час хрущовської «відлиги», спалахнуло, налякавши прихильників «негласного» часів «застою», і зникла на довгі роки. Солженіцин відбувся як письменник, Коли йому було більше сорока: в 1962 році в «Новом мире» була надрукована повість «Один день Івана Денисовича». Його сходження проходило дуже важко. Повість викликало велику кількість критики. Його навіть звинувачували в очорнення радянської влади і поширення антигероя. І тільки з допомогою важливого думки А. Т. Твардовського, головного редактора журналу «Новий світ», повість надрукували, таким чином, вона зайняла належну їй нішу в літературі тих часів. Життєвий матюкав, покладений в основу повісті О. Солженіцина, - писав О. Твардовський, - незвичайний в радянській літературі. Він несе відгомін тих хворобливих явищ в нашому розвитку, пов'язаних з періодом розвінчаного і відкинутого партією культу особистості, які за часом, хоча і відстоять від нас не так далеко, представляються нам далеким минулим. Але минуле, яким би воно не було, ніколи не стає байдужим для сьогодення. Застава повного і безповоротного розриву з усім тим у минулому, ніж воно було затьмарене, - у правдивому і мужню осягненні до кінця його наслідків .

      Солженіцин описав в повісті один день з табірного життя «ув'язненого» Івана Денисовича Шухова, причому, за його словами, це порівняно вдалий день. Життя «ув'язненого» письменник описує не як глядач, а зсередини, докладно показуючи дрібниці побуту людей, що живуть за колючим дротом. Автор точно вказує дату подій - січень 1951 року.

       Ким же був Іван Денисович? До військових років він жив у селі Телпенево, працював у колгоспі, годував дружину і дітей. Він був поранений в роки Великої Вітчизняної Війни, а коли повертався з медсанбату в частину, він потрапляє в полон. Йому вдалося втекти, з останніх сил він добирається до своїх, але його звинувачують у зраді, кажуть, що він допомагав ворожої розвідки. Яке ж завдання - ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і залишили просто - завдання .

         У самому ж знав Шухов, що якщо не підпише - розстріляють, і хоча можна уявити собі, що він у ті хвилини пережив, як всередині горював, дивувався, протестував, але після довгих років табору він міг згадати про це лише зі слабкою усмішкою : на те, щоб кожного разу обурюватися й дивуватися, не вистачило б ніяких сил людських ... Вмирати ні за що ні про що нерозумно, безглуздо, протиприродно. Шухов обрав життя - хоч табірну, мізерну, болісну, але життя, і тут завданням його стало не просто вижити як-небудь, будь-яку ціну вижити, але винести це випробування так, щоб за себе не було соромно, щоб зберегти повагу до себе .

 

       Тим не менш, він ніколи і ні за яких умов не змінив своїм характером, як і колись він залишався працьовитим, совісним. Але не тільки Іван Денисович постраждав. Так само як і він були несправедливо засуджені та кинуті за колючий дріт. Це і капітан другого рангу Буйновскій, і Сенько Кловшін, що зробив втечу з Бухенвальда, готував там повстання проти фашистів, і багато інших. Їхні спроби домогтися справедливості були марні. Багато хто став розуміти, що це не просто помилка, а добре працююча система репресій. Не дивно, що у багатьох виникало питання: хто ж винен у цьому?

         У іншого мелькала зухвала думка про батька вусатого , інший гнав від себе, напевно, ці крамольні думки і не знаходив відповіді. Чи не в тому і була для Івана Денисовича та його товаришів головна біда, що на питання про причини їх нещастя відповіді не було .

     Таким чином, в трагедії однієї долі відбилася трагедія цілого народу. Поет закликав людей не забувати, тих, хто був замучений у таборах, і засудити тих, хто був винен у цьому. У повісті «Один день Івана Денисовича» розповідається про вірність життєвій правді, про глибокої людяності, про гідність і духовних силах людини.

   

5.Особливості романістики митця: «Архіпелаг ГУЛАГ» та «В круге первом».

 

         Солженіцин у деяких з нас перегукується з найменуванням творіння, відкрив істину про події, що відбуваються в нашій країні в період правління грандіозного деспота. Деспота, який увічнив всю свою сутність у шістдесяти шести мільйонах понівечених і вбитих і навічно залишився самим таємничим і безжалісним суб'єктом, коли-небудь перебувала при владі на Русі. «Архіпелаг ГУЛАГ» - творіння не просто про в'язницях, таборах, це складний розбір епохи в історії держави Російської, яка пізніше стала називатися «епоха культу особи». Головною темою цього твору, на мою думку, є істина.

          Істина про те, що відбувалося в СРСР в 30 - 40 роки. У передмові своєї книги Солженіцин говорить про те, що в його книзі всі події істинні, немає нічого вигаданого. Солженіцин описує саме буття, і воно є нам у всій її оголеності, в найдрібніших деталях. Вона весь час перебуває на межі смерті. Людина, її гідність, свобода розпливається в примітивних фізичних потребах організму, що стоїть на межі земного життя. Солженіцин здирає пелену неправди, яка заволікало очі багатьом, в їх чисельності та сама свідома частина суспільства - інтелігенція. Солженіцин підсміюється над їх Рожевими мріями. Цікаво те обставина, що у своєму оповіданні письменник не виключає головного героя, а як би об'єднує у своєму дослідженні мільйони дійсних доль, звичаїв. Солженіцин відновлює суспільну психологію жителя тоталітарної держави. В кожний дім приходить терор, і вже потекли неприборкані потоки людей у табори. Бралися люди ні в чому не винні, і в силу того не готові ні до якого відсічі. Формувалося відчуття, що від НКВД сховатися неможливо. А їм цього і треба було. Тиха овечка сірому по зубах.

      Серед причин, які зробили допустимим всю цю жах, Солженіцин показує на наявність громадянського малодушності у російських людей. Ця споконвічна покірливість, яка вироблялася в російських мужиків століттями кріпосного права, і надала потенціал для шанування тиранів. Влада також була сильна тим, що була зроблена ставка на наймогутніше в людині - на його природні інстинкти. Отрок, чиє змужніння було не легким процесом, у якого були проблеми з іншою статтю, той, який відчував себе слабким, це бездоганний претендент у слідчі ГПУ. Самий нещадний людина це людина слабка, що знайшов владу над станами і участю інших людей. Влада вирощувала все підле й огиду в людях. Нелюд в чекіста не обмежувався ніякими межами. З людьми в цих особин не було абсолютно нічого спільного. Оскільки те, що відрізняє звіра від людини, у владних органах зовсім не цінувалося. Додати ще до цього струнку соціалістичну теорію і влада блатних у в'язницях і таборах.

      А наслідки - немислимий за своїми розмірами геноцид, спрямований на знищення російського народу. Геноцид винищив найкращу його частину і слідства, якого будуть видні ще багато століть. Як художня книга «Архіпелаг ГУЛАГ» теж надзвичайно захоплюючий. Сам письменник називає свій твір «досвід художнього дослідження». До того ж, при жорсткій документальності «Архіпелаг» цілком художня робота, в якій разом зі знаменитими і невідомими, але в рівній мірі справжніми ув'язненими державного ладу функціонує ще одне примарне особа - це сам Архіпелаг, по каналах якого переправляються з острівця на острівець люди, пережоване звірячої тоталітарної машиною.