Проблема знаку, значення та мови в структуралізмі

ПРОБЛЕМА ЗНАКУ, ЗНАЧЕННЯ ТА МОВИ В СТРУКТУРАЛІЗМІ

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Історія семіотики

1.1. Античний світ й іберійське середовище

1.2 Семіотичні дослідження Пірса

1.3 Структурна лінгвістика Фердинанд де Соссюра

2. Знак як частина системи

           2.1 Семіотика як наука про знаки

      2.2 Поняття про знаки

               2.3 Знакова система мови

3. Структуралізм

ВИСНОВКИ

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Документ створюється для збереження і передачі соціальної інформації в просторі і часі. Саме документ організує, систематизує інформацію, дає її у фіксованому вигляді. У будь-якому документі вона подається у певному порядку, узагальненні, взаємозв’язку різних даних. З давніх-давен людина намагалася зберегти інформацію, записуючи її у вигляді знаків на різних носіях. Зараз ці носії мають інший вид, але вони не змінили свого призначення – збереження та передача інформації в часі. Вивченням знаків, займається наука семіотика. Оскільки  знаковий метод фіксування інформації дозволяє представляти  її  у  символічному  вигляді, зручному  для розуміння,  питання фіксування інформації знаковим методом для документознавства є надзвичайно актуальним та важливим.

Об’єктом дослідження виступають знаки як основа знакового методу в системі мови.

Предметом досліждення є висвітлення основних принципів функціонування знаку в системі семіотики, як основи знакового методу фіксування інформації.

Метою роботи є аналіз  та  системне  дослідження теоретичних аспектів поняття «знак» для  осмислення принципу знакового методу документування інформації.

Для реалізації поставленої мети визначені такі завдання :

розглянути історію семіотичних вчень;

розглянути семіотику, як науку про знаки;

визначити поняття «знаку»;

розподілити знаки, класифікувати їх;

розглянути властивості знаків;

розглянути мову, як знакову систему;

визначити методи документування;

з’ясувати знакову природу документа;

визначити особливості тексту, як фіксованої інформації.

Джерельну базу становлять наукові та інформаційні публікації в періодичних виданнях. Найвизначнішими авторами, які розглядали питання про знаки є Локк, Пірс, Ф. Соссюр, Чарльз Морріс, які є основоположниками семіотичних вчень. Завдяки цим вченим поняття «знак» ввійшло в наше життя.

Теоретико-методологічна база складається з діалектичного та аналітичного підходів у дослідженні, застосовано системно-генетичний підход в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи знаків; історичний метод, ретроспективний, бібліографічний, виокремлення при дослідженні мовних знаків, узагальнення, систематизація,  а також елементарно-теоретичний аналіз.

1. ІСТОРІЯ СЕМІОТИКИ

          1.1 Античний світ й іберійське середовище

Авґустин був першим мислителем, який висловив ідею signum (знака) як універсального інструмента або засобу, на основі якого здійснюється повідомлення будь-якого виду чи рівня. Дивовижний факт, якому надавалося надто мало уваги: ні у філософії античної Греції, ні за часів Риму, де панувала грецька філософія, не було такого поняття «знак», яке відповідало б тому, що ми тепер сприймаємо як належне, і яке, завдяки властивому йому типу дії (семіозу), уніфікує предмет, або об’єкт семіотичного дослідження.

Окрім великих постатей античної Греції, були ще стоїки, які у дебатах з епікурейцями розвинули безперечно найтривалішу теорію знаків у античному світі.  На жаль, їхні думки вижили лише у фрагментах переданих їхніми ворогами, зокрема Секстом Емпіриком. [6, c. 164] Загальної думки щодо знакової теорії стоїків більш-менш виразно, залежно від обставин, можна знайти у Савана (1986), Еко (1980) і Вербеке (1978). 

Перехідною постаттю на шляху до виникнення іберійських поглядів та революційного підґрунтя високої середньовічної семіотики був Домінік Сото. Навчання в Парижі сприяло тому, що він запропонував іберійським шанувальникам серії відмінностей, які ефективно відсилали заперечення щодо з’єднування знаків як таких (тобто в їхньому сутнісному бутті та послідовній активній функції у досвіді) до чутливого засобу – носія як знака.  Це вплинуло на розгляд проблеми залежності об’єктивності крізь призму функції знака, а відтак завбачалося, що функція знака може спостерігатися і перебувати у досвіді прямо як об’єкт.

Вирішальний розвиток став можливий завдяки досягненням Джона Поінсота, студента Колімбрінсенса, ученого, послідовника позиції Сото з університету Алкала де Хенарес.

Поінсотові вдалося звести до математичної єдності «серію відмінностей», запропоновану Сото. Він виклав свою концепцію у 1-му коментарі «Трактату» (1631) і завершив виношуваний латинською філософією 1-ий твір, який мав фундаментальний характер. У ньому пропонувалася гранична простота у підході до вирішення порушених проблем щодо єдності і розмаху доктрини про знаки. На жаль, Поінсот дуже вміло вбудував свій «Трактат про знаки» в контекст масивного і традиційного арістотелівського «Курсу натуральної філософії», чим мимовільно забезпечив його летаргічний стан серед забуття на зорі Картезіанської революції Нового часу. Більше трьохсот років проминуло від часу публікації «Трактату про знаки» до 1-го кволого з’явлення деяких з його провідних ідей у пізній модерній культурі. [6, c. 168]

Отже, підґрунтя семіотики зародилося ще в античні часи і поступово розвивалося впродовж майбутніх років.

 1.2 Семіотичні дослідження Пірса

Вплив «Есе» Дж. Локка позначився на творчості молодого американського мислителя Чарльза Сандерса Пірса, який читав «Есе» і на основі його висновків створив посутню частину власної філософії та й праці всього життя, яку розпочав з 1876 р.

Локк вважав, що, мова – це система знаків, що складається з чуттєвих міток наших ідей, які дають нам можливість, коли бажаємо, спілкуватися один з одним. Він стверджував, що ідеї можуть бути зрозумілими самі по собі, без слів, а слова – це просто громадське вираження думки; вони мають значення, сенс, якщо підтримуються ідеями.

Можливо, самим новаторським та різнобічним з американських мислителів був Чарльз Сандерс Пірс (1839-1914 рр.), – настільки великий, що ні в одному університеті не знайшлося для нього місця. Перша спроба класифікації знаків була зроблена Пірсом в його проникливій роботі «Про новий список категорій», яка вийшла в «Proceedings of the American Academy of Arts and Sciences» (1867 р.); через сорок років, підводячи підсумки «вивчення природи знаків, якому він присвятив своє життя», Пірс зазначав: «Наскільки мені відомо, я є піонером або, швидше, навіть провідником у справі прояснення і виявлення того, що я називаю семіотикою, тобто у вченні про сутність і основних видах знаків-позначень; я вважаю, що для першопрохідника це поле діяльності дуже просторо, а робота занадто велика». [17, c. 47] Пірс чітко усвідомлював неспроможність загальнотеоретичних передумов в дослідженнях своїх сучасників. Пірс цінував і широко використав досвід античних і середньовічних логіків, «мислителів вищого класу». У 1903 р. він висловив тверде переконання у тому, що якби раніше «вчення про знаки» не забулося, якщо б воно було продовжено з усією силою розуму і пристрасті, то до початку двадцятого століття такі життєво важливі спеціальні науки, як, наприклад, мовознавство, вже перебували б «напевно в більш розвиненому стані».

Семіотика Пірса розвивалася абсолютно незалежно від лінгвістично орієнтованої семіотики його сучасника Соссюра і спиралася на філософію, особливо на логіку і теорію пізнання. В протилежність семіотиці Соссюра і його послідовників у семіотичної лінгвістиці, тобто в протилежність семіотиці, орієнтованої на прикладне застосування і постійно, що спирається на модель мови, семіотика Пірса прагне до гносеологічної загальності і, можна сказати, до метафізичної універсальності. [22, c.112]

Чарльз С. Пірс під впливом міркувань Дж. Локка забезпечив необхідну альтернативну основу для сучасного семіотичного поступу.

Значущість робіт Пірса в плані семіотики була визнана насамперед у рамках філософії і загальної теорії знаків, у той час як лінгвістична семіологія і інші галузі прикладної семіотики лише відносно пізно побачили можливості досліджувати знакові системи та процеси на основі семіотики Пірса.

Праця Пірса справедливо вважається найбільшим досягненням американської філософської думки.

1.3 Структурна лінгвістика Фердинанд де Соссюра

Одночасно з Пірсом і незалежно від нього, а також від Дж. Локка, Ф. де Соссюр так само вважав, що настав час для розвитку вчення про знаки: «Ми назвемо його «семіологія». Вона навчить нас розуміти, з чого складаються знаки, якими законами вони керуються».

Вважаючи, що «вона ще не існує, і ніхто не може сказати, якої форми вона буде», Ф. де Соссюр волів наполягати на тому, що такий науковий напрям «має право на існування», а його місце «замарковане наперед».

У лінгвістиці ідеї Фердинанда де Соссюра стимулювали перегляд традиційних методів і, за словами відомого американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, заклали «теоретичний фундамент нового напряму лінгвістичних досліджень» – структурної лінгвістики. [1, c. 44]

Вийшовши за межі лінгвістики, підхід де Соссюра до мови став першоджерелом структуралізму – одного з найвпливовіших напрямів гуманітарної думки XX століття.

Ф. де Соссюр стояв у витоків семіотики – ще однієї галузі знання, яка дозволила людству в XX столітті зробити кілька виняткових по своїй значущості і наслідків відкриттів. Постулуючи тезу про системність мови, він порівнював його з іншими знаковими системами і висловив ідею про необхідність створити науку, яка «вивчає життя знаків всередині життя суспільства». Ця наука – семіотика, або семіологія – включає в себе мовознавство як складову частину.

Соссюр вперше в історії лінгвістики заявив про необхідність розрізняти мова та мовлення, що стало відправною точкою для всіх напрямків сучасної лінгвістики. Мова розглядалося їм як система умовних коштів (норм), мовлення – як форма існування цієї системи. Соссюр також першим розділив і протиставив два можливі підходи до дослідження мови: діахронічний (історичний) і синхронічний (сучасний). Оскільки мова – це система відносин, вивчати ці відносини і зрозуміти їх можна тільки на синхронічному рівні: з плином часу старі системні зв’язку руйнуються. [19, c. 327]

Хоча теорія знакової природи мови бере початок в ученні стоїків і пройшла довгий шлях у своєму розвитку, ставши предметом особливої лінгвістичної дисципліни — лінгвосеміотики, однак і досі дискусійними є багато питань, серед яких питання про структуру мовного знака та знакові одиниці мови.

Найбільшу популярність Моррісу принесла його книга «Основи теорії знаків» в якій він розробив теорію людської поведінки у термінах його реакцій на знаки. Розвиваючи ідеї Ч. Пірса, Морріс запропонував поділити семіотику як науку про знаки на три розділи: синтактику, що вивчає відносини знаків один до одного, семантику, що вивчає ставлення знаків до об'єктів, і прагматику, що досліджує ставлення знаків і тих, хто ними користується. [22, c. 125] Ця класифікація отримала широку популярність і лягла в основу подальшого розвитку семіотики, а багато в чому і лінгвістики. «Основи теорії знаків», – написано в 1938 р. Семіотику він проаналізував у трьох вимірах: синтаксис, семантика і прагматика.

Знакам присвячена й інша, що стала класичною, робота – «Знаки, мова і поведінка» (1946).

Отже, основи цієї науки були закладені ще представниками античної та середньовічної філософської думки. Основні принципи семіотики у XIX ст. сформулював американський філософ Чарльз Сандерс Пірс. У ХХ ст. семіотика набула лінгвістичного ухилу під впливом ідей лінгвіста Фердинанда де Соссюра, та філософського ухилу під впливом ідей американського філософа Чарльза Морріса.

   2. ЗНАК ЯК ЧАСТИНА СИСТЕМИ

  2.1 Семіотика як наука про знаки

Семіотика — наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві. 

Об’єктом або предметом семіотики є не просто знаки, а дія знаків, чи семіоз. Як відомо, дія відбувається на певних рівнях, які можна розрізняти чи визначати як особливі сфери або зони активності знака.

Семіотика контрастує з  семіозом, як знання контрастує з тим, що стає відомим. Семіотика – це знання про семіоз; це теоретичне пояснення знаків, того, що вони чинять.

Дослідженням  створення  знака,  його функціонування  та  взаємодії  з  іншими  знаками займається семіотика. Термін «семіотика» був запозичений Джоном Локком у грецьких стоїків, які, у свою чергу, зазнали впливу грецької медицини, у якій діагноз та прогноз трактувались як знакові процеси. Розробляти семіотику, як науку, уперше взялись Чарльз Пірс, Фердинанд де Соссюр, Чарльз Морріс. 

Основним поняттям семіотики є знак.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.

Виділяються три розділи семіотики:

синтактика — вивчає закономірності побудови знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним;

семантика  — вивчає відношення між знаком та його смислом;

прагматика — вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової діяльності. [3, c. 44]

Семіотика на сучасному етапі її розвитку – це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.

Іншими словами, семіотика — це теорія знаків та знакових систем.

Семіотика займає серед інших наук унікальне місце. Можна, мабуть, сказати, що всяка емпірична наука займається пошуками даних, які могли б служити в якості надійних знаків; і беззаперечний той факт, що будь-яка наука повинна втілити свої результати в знаки мови.

     2.2 Поняття про знаки

Знакові системи можуть бути природними (природні, або натуральні мови) і штучними (машинні, інформаційний мови, мови-посередники при машинному перекладі).

У широкому сенсі знак – це будь-яке фізичне явище, що має загальноприйняту або суб'єктивну інтерпретацію, яка зазвичай залежить від навколишнього середовища. [9, c. 43]

Знак має зовнішню і внутрішню структурні сторони. Зовнішня сторона – це матеріальна оболонка знака. Предмет, який виступає в ролі знака, обов’язково володіє певною формою, щоб бути більш прийнятною, здатним фіксувати і передавати інформацію в просторі й часі. Жест, світло світлофора, морський прапорний код, звук мови не можуть служити знаками для документа. Документознавство пов'язане лише з фіксованими знаками, отриманими письмовим або іншим способом. Внутрішня сторона знака – це його значення. Цим він відрізняється від інших матеріальних знаків.

Між знаком і позначуваним предметом, як правило, немає ніякої схожості. Зв’язок між знаком і предметом здійснює особа. Люди в більшості випадків обумовлюються у застосуванні тих чи інших знаків і знакових систем. Знак використовується для передачі та зберігання інформації, служить засобом комунікації. Тому значення знаків повинні бути зрозумілі всім учасникам комунікаційного процесу. Поки знаки не зрозумілі (не розшифровані) реципієнтом, повідомлення не може бути сприйнято, а значить, документ не може виконати свою сутнісну функцію – бути джерелом інформації і засобом комунікації. Знак існує в певній знаковій системі. Будучи витягнутим з неї, він може втратити або поміняти своє значення. [17, c. 49-50]

Основні властивості знаку:

властивість інформативності — знак повинен нести смислову інформацію про означуваний об'єкт;

властивість перцептивності — знак повинен бути доступним для сприйняття адресатом.

Основними ознаками знака є: матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, називається денотатом або референтом); непов'язаність із позначуваним природним (причинним) зв’язком; інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); системність. Що стосується системності, то її слід розуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Поза системою знак неможливий. 

   2.3 Знакова система мови

Різновидами знаків є також мовні знаки, які можуть бути або знаками-символами, або знаками-індексами. Людина мислить за допомогою мови (природної або штучної), тобто мова є засобом мислення, способом опредметнення та об’єктивізації думки. У зв’язку з тим, що міркування звичайно виражаються за допомогою мови, у логіці досліджуються тільки мовні знаки, інші різновиди знаків до сфери її вивчення не належать.

Мова – це знакова система, яка служить засобом вираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління. [3, c. 74]

Мовний знак – це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.

Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову); інформаційна, тобто за допомогою мовних знаків передаються відомості, знання від людини до людини, від покоління до покоління; комунікативна, тобто функція спілкування; культурологічна (мовні знаки, знакові системи є засобом засвоєння національної та загальнолюдської культури окремою людиною або соціальною групою, засобом передачі культурних традицій, особистого та колективного досвіду, навичок, умінь). [19, c. 368]

За час існування цивілізації людство виробило безліч мов, які прийнято ділити на:

природні (або натуральні)

штучні (машинні, інформаційні мови, мови-посередники при машинному перекладі).

У природній мові розрізняють алфавіт і граматику.

Алфавіт – це сукупність знаків (букв), з яких будують слова, а зі слів утворюють речення.

Сукупність усіх слів, наявних у будь-якій мові, називається лексикою.

Граматика – це правила, за допомогою яких зі слів і речень будують тексти (сукупність речень).

Природні мови функціонують на різних рівнях і в різних формах, як то: мова буденна і наукова, народно-розмовна і літературна, мова засобів масової інформації і професійна і т. д. Усі природні мови історично розвиваються, тобто, в історичному часі змінюються лексика і структура побудови речень. [18, c. 4]

Штучні (формалізовані) мови – це особливі системи знаків і символів, які створюються людьми з певною метою: для скорочення запису текстів, здійснення математичних та логічних операцій із знаками, уникнення багатозначності (полісемії) природної мови.

До штучних або формалізованих мов належать різноманітні системи знаків-сигналів (наприклад, знаки дорожнього руху), кодових систем (наприклад, азбука Морзе), мова формул або наукова мова, яка створюється в різних науках вченими (формули у математиці, логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування (Алгол, Фортран, Кобол та ін.) Основна особливість штучних мов – їх допоміжна роль у відношенні до природних мов, вузькофункціональний характер використання, більша умовність виразу. [13, c.58-59]

3. СТРУКТУРАЛІЗМ

Перехід ряду гуманітарних наук (лінгвістики, психології, історії культури) від опису спостережуваного до дослідження його структури, що виражена у формі формально-математичних визначень ототожнювати різноманітні сукупності спостережуваного, створив структуралізм – конкретно-наукове і філософське розуміння структурного методу. У конкретно-науковому розумінні структурний метод полягає у виявленні групи відносин між елементами об’єкта, тих, що зберігаються (інваріантних) при деяких перетвореннях елементів, їх перестановці, зміщенні та ін. Групам перетворень відповідають множини об’єктів однакових структур, але таких, що відрізняються елементами, які змінюються при перетвореннях. Кожний об’єкт множини – результат певних перетворень будь-якого іншого об’єкта множини. Спостережуваними об’єктами гуманітарних наук є які-небудь знакові системи, що складаються із символів, слів чи образів. Структуралізм шукає за явним, свідомим вживанням знаків, використання неявних, несвідомих глибинних структур, що управляють вживанням знаків. В опорі на такі глибинні структури структураліс-ти-дослідники бачать гарантію неупередженості і об’єктивності дослідження, оскільки такі структури дозволяють абстрагуватися від суб’єкта або зобразити його вивідним від них.

Універсальний об’єкт дослідження конкретно наукового структуралізму є культура (наука, мистецтво, література, міфологія, релігія, звичаї, мода та ін.) як сукупність різноманітних знакових систем. Аналіз знакових систем дозволяє виявити глибинні пласти культури, якими неусвідомлено керується людина. Різні представники структуралізму по-своєму визначають і іменують їх: у Мішеля Фуко це глибинні рівні знання у вигляді епісистем (розумових передумов пізнання) і дискурсивних формацій (розмовних практик); у Жана Дерріда – письмо, що не піддається вираженню у чітких поняттях, але втілює принцип розрізнення, недавності прихованих минулих культур, присутніх у логоцентристській європейській культурі; у Жоржа Лакана – визначення символічне – мовні знаки, опосередковуючи психіку і долю людини, у Клода Леві-Стросса – ментальні структури, що втілюють колективне, несвідоме і виявляють єдність мислення первісної і сучасної людини. Ідеологи структуралізму, засуджуючи традицію представлення історій, закликають до пошуку широких узагальнень, універсалій і загальних схем розумової діяльності на основі виявлення глибинних структур сучасної культури. У філософському розумінні структуралізм найбільше близький до кантіанства, не чужі йому і деякі ідеї неопозитивізму і фрейдизму. Структуралізму притаманне тяжіння до апріоризму, до визнання напередвизначеності пізнавальної і практичної діяльності неусу-неними прихованими духовними структурами. Зрозуміло, ступінь віддалення від апріоризму пропорційний ступеневі визнання дослідного походження цих структур прибічниками структуралізму. З неопозитивізмом структуралізм споріднює зосередженість на аналізі і реконструкції мови як універсального засобу пізнання, зберігання і повідомлення знань. Наліт фрейдизму можна вбачати в приписуванні духовним структурам підсвідомого характеру. Оригінальним здається прагнення структуралізму замінити суб’єкт надсуб’єктними структурами в глибині культури, хоча і нагадує заміну власних імен описами (дескрипціями) в логічному позитивізмі.

Загальносоціологічне відбиття структуралізму – в протиставленні структури людини і історії. У тому випадку, коли воно зводиться до показу їх включеності в суспільні структури, що змінюються, правомірне і не нове, коли ж поняттю структури надається надісторичний зміст якогось антигуманного початку, зв’язок з такою структурою для людини і історії набуває таємничого, збагненного характеру, що неможливо з точки зору найрозумнішого структуралізму.

   ВИСНОВКИ

Отже, в результаті проведених досліджень було розглянуто історію зародження та розвиток семіотичних вчень, найвизначнішими представниками яких були Ф. де Соссюр, Ч. Морріс і Ч. Пірс, який вважається основоположником семіотики. Розглянуто семіотику, як науку про знаки, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем. Визначено поняття «знаку», який є своєрідним «атомом» соціальної інформації.

У  цій роботі  були  розглянуті  історичні, загальнотеоретичні  проблеми знака; всебічно  розкриті  ознаки,  властивості,  класифікація  елементів  документування;  висвітлені закономірності  становлення  та  розвитку  мови  як джерела  соціальної,  семантичної  інформації,  каналу документної комунікації.

Мова є дуже важливо частиною нашого існування. Завдяки мові, ми досягаємо багато різних великих результатів, документуємо інформацію, і тому важливою частиною нашого життя є мова, в цій роботі розглянуто, що собою являє мовний знак, що таке мова. Також розглянуто основні соціальні функції мовних знаків, які входять до мови, які є її структурною частиною. А також розглянуто основні поділи мови, це штучний та природний, що являє кожний з цих поділів, де вони використовуються.

Наука, яка вивчає знаки – семіотика. Вона вивчає знаки, їхню класифікацію, росподіл, функції, і все, що пов’язано зі знаками. Різні вчені ділять знаки на різні групи, але є три основні групи, яких притримується більшість. Це ікони, індекси і символи. Ці три великі групи, це лише основні групи, в середині яких ще є класифікація знаків та знакових систем на меньші групи, та підгрупи.

 Підводячи підсумок, варто сказати, що одним  із  важливих  питань документознавства є проблема знаковості мови в процесі документування. Відмінною  особливістю  документа  є  те,  що сутність  інформації  передається  за  допомогою знаків. Знаковість — обов’язкова форма документа. Тільки  в  закодованій  знаками  формі  можна передати  інформацію  від  комуніканта  до реципієнта.  Важливою  умовою  документування  є кодування  інформації.  За  допомогою  кодування інформація фіксується та передається в просторі та часі. Мова,  знак,  дозволяють  передавати інформацію у символічному вигляді, зручному для її інтерпретування та використання.  Постійне  розширення способів  запису  інформації  призводить  до виникнення більш складних видів документів.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ:

1. Агеев В. Семиотика / В. Агеев. – М.: Издательство «Весь Мир», 2002. – 256 с. - (Весь Мир Знаний).

2. Василенко Д.П., Можарова Т.М. Документування інформації / Д.П. Василенко, Т.М. Можарова  // Вісник КДПУ ім. Михайла Остроградського. – 2008. – №6 (53). – С. 129-132.

3. Винфрид Нёт. Чарльз Сандерс Пирс / Нёт Винфрид // Критика и семиотика. – 2001. – №3/4. – С. 5-32.

4. Водолазька С.А. Лінгвістичні основи документознавства: Курс лекцій для студентів спеціальності «Документознавтво та інформаційна діяльність». – К.: Навч-вид. лаб. Інституту журналістики, 2007. – 208 с.

5. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – Изд. 5-е, стереотипное. – М.: КомКнига, 2007. – 144 с. (Лингвистическое наследие ХХ века).

6. Джон Ділі. Основи семіотики / Пер. з англ. та наук. ред. Анатолій Карась.   –  Л.:  Арсенал,  2000.  –  232  с. 

7. Карцевский С.О. Об асимметричном дуализме лингвистического знака /  С. О. Карцевский // В. А. Звегинцев (сост.). История языкознания XIX-XX веков в очерках и извлечениях. Ч. II. – М. : Просвещение, 1965. – С. 85-90.

8. Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – (Вища освіта ХХІ століття).

9. Лосев А.Ф. Знак символ миф. Труды по языкознанию. – М.: Издательство Московского университета, 1982. – 487 c.

10. Лотман Ю. М. Люди и знаки. – С.-Петербург: «Искусство – СПБ», 2000. – 704 с.

11. Лотман Ю.М. Семиотика культуры и понятие текста / Ю.М. Лотман // Лотман Ю.М. Избранные статьи. Т.1. – 1992. – С.129-132

12. Моррис Ч. Основания теории знаков / Ч. Моррис // Семиотика. Сборик переводов. Под ред. Ю. С. Степанова. – М.: Радуга, 1982. – С. 45-96.

13. Павлюк, Л. С. Знак, символ, міф у масовій комунікації [Текст] : посібник / Л. С. Павлюк. — Львів : ПАІС, 2006. — 120 с.

14. Палеха Ю.І. Докуменатційне забезпечення управління: Підручник. – К.: МАУП, 1997. – 344 с.

15. Палеха Ю.І., Леміш Н.О. Загальне документознавство. Навч. посібник:   2-ге вид. доп. і перероб. – К.: Ліра-К – 2009. – 434 с.

16. Пиаже Ж. Схемы действия и усвоения языка / Ж. Паже // Семиотика. – 2001. – С. 144-148.

17. Пирс Ч. С. Логические основания теории знаков / Пер. с англ. В. В. Кирющенко, М. В. Колопотина. — СПб.: Лаборатория Метафизических Исследований философского факультета СПбГУ; Алетейя, 2000. — 352 c.

18. Потелло Н.Я. українська мова і ділове мовлення: Підручник. – 3-тє вид., стереотип. – К.: МАУП, 1999. – 248 с.

19. Соссюр Ф. Курс общей лингвистики / Ф. де Соссюр. – Екатеринбург : Изд-во Уральск. ун-та, 1999. – 420 с.

20. Швецова-Водка Г.М. Документознавство: навч посіб. – К.: Знання, 2007. – 398 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

21. Эко Умберто. Отсутствующая  структура. Введение  в  семиологию.  – ТОО ТК «Петрополис», 1998. – 432 с.

22. Якобсон Р. В поисках сущности языка / Р. Якобсон // Семиотика. – 2001. – С. 111-126.