Кинашівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

 Борзнянської районної ради

Чернігівської області

 

Автор: Григорович Оксана Володимирівна, вчитель історії

 

 

 

Зміст

ВСТУП.................................................................................................................2

РОЗДІЛ 1.   ІСТОРІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТА БОРОТЬБИ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

1.    Причини появи опозиції. ……………………………………………..4
2.    Непосильні податки, жахлива експлуатація селян Чернігівщини....................…………………........................................5
3.    Просьби-протести в партійні органи, облвиконком …………………………………………………………………………….7

РОЗДІЛ 2. ОПОЗИЦІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ

      2.1. Групи опозиції на Чернігівщині…………………………………..12

     2.2. Збройні формування на території Чернігівської області………………………………………………………………………....13

2.3. Кинашівська підпільна молодіжна організація

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….23

ДОДАТКИ……………………………………………………………………………24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 «Історія стоїть біля дороги...» Ці слова талановитої поетеси Ліни Костенко, мабуть, якнайповніше передають нашу байдужість до того, що було перед нами. Байдужість до минувшини, до предків, до віри... Тож чи не час хоч тепер пильно подивитися історичній правді у вічі, визбирати бодай крихти відомостей про рідний край, в якому ми живемо, та залишити щось своїм нащадкам? А заодно й самим дізнатися: хто ми є й відколи існуємо. Недарма ж існує вислів: «Хто не знає свого минулого, той не заслуговує й на майбутнє». Не зрозумівши й не усвідомивши свого минулого, не взявши на озброєння ідейні надбання попередніх поколінь, ми, українці, прирікаємо себе на блукання в пітьмах сьогодення без провідної зірки історичного досвіду, а вона, як відомо, сяє тим, хто добре знає й поважає свої витоки.

Донедавна діяльність опозиційних течій і рухів в Україні в другій половині 1950-1980-х рр. практично не мала ніяких перспектив для належного висвітлення. Розпорошеність архівних матеріалів, підходи до їх опрацювання, суперечливість свідчень учасників тих подій не давали можливостей для будь-яких наукових узагальнень. Досить стійкими виявились й усталені стереотипи, сформовані десятиріччями радянською пропагандою, яка настійно переконувала співвітчизників та іноземців у тому, що в Україні, як у СРСР уцілому, нема й не може бути ніякої опозиції. Виявлені введені останнім часом у науковий обсяг документальні матеріали переконують у тому, що опозиційний рух у другій половині 1950-1980-х рр. в УРСР не лише існував, а й уявляв собою новітню форму прояву українського національно-визвольного руху, спрямованого проти пануючого тоталітарного режиму в СРСР. Документи вищого політичного керівництва Радянського Союзу та УРСР, колишніх спецслужб, правоохоронних органів дають підстави стверджувати, що опозиційний рух у межах України виник наприкінці 1950-х рр. в умовах наростаючої системної кризи радянського ладу, яка ознаменувала собою відхід від принципів "казарменого" соціалізму, транс­формацію владного механізму в СРСР у бік лібералізації суспільно-політичного та культурного життя, відмову від масового терору як методу державного управління.

Отже, цілком очевидно, що актуальність теми обумовлена необхідністю дослідження даного питання.

         Об’єкт дослідження: опозиційні організації  на Чернігівщині.

         Предмет дослідження:  діяльність молодіжних опозиційних організацій.

         Мета дослідження: узагальнення й збір документальних підтверджень існування  діяльності опозиції.

       Основні завдання дослідження:

•                   ознайомитися з історичними даними про виникнення і діяльність опозиційних організацій, зокрема, у селі Кинашівка;
•                   відшукати фотодокументи діячів руху УОН;
•                   дізнатися про діяльність опозиції на Чернігівщині.

Наукова новизна дослідження.

Новизна роботи полягає в тому, що мною  зроблена спроба систематизувати існуючі матеріали. У процесі роботи опрацьовано літературу історичного та краєзнавчого характеру.

Практичне значення.

Ця робота може бути використана для поглиблення знань з історії.  Матеріали дослідження  можуть використовуватись при вивченні навчальних предметів: історії, краєзнавства та в гуртковій роботі.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.   ІСТОРІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТА БОРОТЬБИ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

1.1.Причини появи опозиції

Фашистська окупація 1941- 1943 років принесла багато горя жителям Чернігівщини. Десятки сіл були спалені разом з їх мешканцями, тисячі людей у вирі війни втратили не тільки найрідніших, а й позбулися даху над головою, еле­ментарних засобів для існування. Проте радість визво­лення від нелюдського режиму була недовгою. На зміну гіт­лерівцям, які вбивали за найменший непослух, прийшла теж влада страху й примусу, безжальних репресій. Вона, щоправда, виявилася дещо милосерднішою за попередню - вже не застосовувала за незначну провину найвищу міру по­карання - розстріл, як після «чисток» ворогів народу в 1937—1938 роках. Та ставилася до людей, які пережили окупацію, з недовір'ям, зверхністю. Десятки тисяч чернігівців спокутували свою «вину» при форсуванні Дніпра. Ненавчених і часто без зброї, обмундирування, їх гнали під ні­мецькі   кулемети.

Протягом окупації фашисти вивезли на роботи в Німеч­чину 41 тисячу юнаків та дівчат. Але ще в більших масшта­бах подібне здійснювалося радянськими органами в  1944 -1950-х роках. Так, у 1944 році мобілізовано з області на шахти Донбасу, залізниці, підприємства 51000 чоловік. Пе­реважно це були дівчата. Як свідчать скарги їх батьків в облвиконком, примусову працю мобілізованих сталінський режим широко використовував і після війни, у 1946 - 1947 роках. «У 1943 році мою дочку мобілізували на Донбас, - скаржилася в 1946 році Ходора Євдокимівна Перепечко з хутора Куропіївки Щорського району.  - І вона там працю­вала. Коли я захворіла, дочка, дізнавшись про це, кинула роботу й повернулась додому. За що її в 1944 році судили й відправили на роботу в Ворошиловград. Там вона трудилась гарно. Тепер же після амністії всіх указників відпустили додому,   а   мою   дочку   залишили...».^[1]

Насильними методами, примусово здійснювали щорічні, починаючи з 1945 року, мобілізації молоді на навчання в ФЗН. Якщо в 1945 році на Чернігівщині було 91737 підліт­ків віком від 12 до 16 років, то вже у 1948 році — 70637. Загалом же  за період з 1945 року по 1950 рік в області в промислові регіони України вивезено на навчання в ремісничі училища, школи ФЗН майже 50 тисяч дітей. Так, як добровільно мало хто з них хотів ставати шахтарями, металургами, у районах організовувалось спра­вжнє полювання на підлітків. Ніякі виправдання вищому керівництву навіть з РККП (б) про те, що «у нас немає мо­лоді такого віку, що цифри плану складені для району не­реальні», не брались до уваги. Щоб не одержати догани й не позбутись партійних посад, у багатьох районах вдава­лись до нічних облав. Секретар Козелецького РККП (б)У спійману молодь наказав утримувати в зачиненому примі­щенні, як у  тюрмі. Чимало юнаків та дівчат втікали з ешелонів. Так, у 1949 році проведено три великі призовні кампанії, у ході яких посаджено  у вагони 7320 чоловік. З них 826 юнаків та дівчат   по дорозі  втекли   додому.

Дезертирів   в   основному   відловлювали  й   відправляли в чергову мобілізацію в якесь  інше ФЗН.   Частину з них для остраху населення за поданням   прокурорів  віддавали   під суд.  У зв’язку з тим, що втечі з ФЗН набули масового характеру, генеральний прокурор СРСР  31 липня    1947  року видав Указ «Про посилення боротьби з порушенням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20 грудня 1940 року в ремісничих училищах та школах ФЗН». Згідно з яким  підлягали суду й «особи,  які винні в приховуванні підлітків».

Слід зауважити, що в  районах організованого опору про­ти сталінського режиму на  Західній Україні  виконавцям примусових мобілізацій   вдавалось виконати невисокі плани набору лише    17- 30  відсотків. А тому увесь тягар забезпечення   майбутніми   кадрами    вугільної    промисловості Донбасу лягав на «спокійні» сільські східні області. Завдяки організаційним, ідеологічним та репресивним зусиллям Чер­нігівського обкому КП(б)У РК КГІ(б)У, РК ЛКСМУ, райвиконкомів Чернігівщина за п'ять післявоєнних років позбу­лася  покоління   молоді   народження   1929-1935 років.

 

1.2. Непосильні податки та жахлива експлуатація селян Чернігівщини

Більшість чернігівських сельчан через обкладання їх не­посильними податками, жахливу експлуатацію невдовзі від­чули себе в становищі безправних кріпаків. Менський  райнарсуд 15 лютого 1946 року виніс рішення оштрафувати на 9410 карбованців матір трьох дітей Одарку Макарівну Самусь (чоловік її пропав безвісти на війні) за те, що вона не здала державі 55 кілограмів м'яса, 110 яєць, 145 літрів молока. Як свідчить прокурорська статистика, у Семенівському районі тільки за перше півріччя 1947 року за подібне покарано — осуджено нарсудом 76 чоловік.

Зрозуміло, розплатитись за  «провину»  перед державою бідні солдатки-вдови, малоземельні селяни, не могли. Тому широко застосовувалися примусові державні реквізиції.

Колгоспниця Уляна Федорівна Жлоба з Кувечич Черні­гівського району написала спершу першому секретарю обко­му КП(б)У про те, що 28 березня 1950 року до неї в помеш­кання увірвались «два чоловіки і одна жінка» і забрали за несплату податку «з жердин пряжу», з якої вона думала виткати полотно на сорочки 13-річній доньці та хворому чоловіку-фронтовику «нікуди негодному». Жінка у відчаї описала своє життя-буття «без худоби, птиці». «Чоловік зов­сім ослаб, - зазначила жалобливо  вкінці, - уже не маємо ніяких коштів на лікування, а з мене, такої нещасної жінки, останню сорочку з плеч зірвали»^[2]. Через місяць У. Жлоба отримала офіційну відповідь від секретаря Чернігівського РККП(б)У І.   Челядина:«...здійснений у Вашому господарстві опис майна за не­сплату сільгоспподатку в сумі 144 карбованців 10 копійок за минулий 1949 рік - правильно, на основі постанови РНК СРСР № 473 від 28 квітня 1944 року. Вам необхідно най­ближчим часом розрахуватися з державою, надати квитанцію про сплату сільгоспподатку в райфінвідділ, після чого, Вам повернуть забране у   Вашому  господарстві майно».^[3]

Таку ж заспокійливу відповідь отримав у травні 1950 року сержант Геннадій Черниш, який, служачи в    армії, був вражений звісткою з дому про те, як «прийшли  в   квартиру, де лежала хвора сестра, відірвали силою замок від скрині, і   почали   кидати   одяг».

     1.3.Просьби-протести в партійні органи, облвиконком

Несправедливий податковий пресинг викликав масу просьб-протестів у партійні органи, облвиконком. У 1947 році тільки в органи облповмінзагу, які займалися стягуванням подат­ків,   надійшло  31000  скарг.

Відбудова народного господарства країни за рахунок нещадної податкової експлуатації селян призвела до втрати останніми інтересу розвивати власні підсобні господарства. Адже плоди їх особистої праці держава у той чи інший спосіб забирала, привласнювала. У 1944 році селяни Чернігівщини мали 123312 свиней у 1945 - 145583, а вже у 1948 - 86546. В особистих господарствах у 1945 році на­лічувалося 19576 свиноматок, 69504-кіз та овець, а в 1948-му  - відповідно - 7534 та 60586. Після 1946 року відбулося скорочення   поголів’я великої   рогатої  худоби. Загалом все це відповідало політичним задумкам ВКП(б) якнайшвидше викорінити приватновласницьке дрібно­буржуазне з життя селянства. Виступаючи на сесії облради в 1948 році секретар обкому КП(б)У М. Кузнецов не ви­падково звернув увагу присутніх на домінування власниць­ких інтересів на селі, на те, що «не цілком переборені при­ватновласницькі пережитки колгоспників». Під час війни, користуючись періодами відносного безладдя багато сільсь­ких жителів розширили власні земельні наділи. Робилося це також і зі згоди новостворених правлінь колгоспів, які про­явили турботу про своїх трудівників у часи повоєнної скрути. Разом з тим, де сліпо виконували постанову ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів Союзу  РСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 року, люди на кількох сотках не мали можли­вості навіть виростити абиякий урожай для власного про­життя.

19 вересня 1946 року з'явилася постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», яка на­цілила парторгани втілити в життя ідеї згадуваної вище постанови від 27 травня 1939 року. По селах почали масово забирати «зайву» і колгоспну землю. Через два місяці в Чер­нігівській області налічувалось 4276 колгоспних дворів, які не мали жодної сотки городу. Були скорочені присадибні ділянки до розміру 0,10 гектара в 1490 селянських фондів  до 0,10 га - 0,15 га в 2358 господарів, до 0,15 - 0,20 га в 4989 сімей і до 0,20 до    0,30 га в 31395 колгоспників. Відібрані городи в робітників, службовців, які отримали землю в колгоспів. Голова облвиконкому С. Костюченко змушений був навіть звернутися до Ради Міністрів УРСР з проханням надати потерпілим від повернення колгоспам землі на яки­хось законних підставах хоча б мінімум присадибної ділянки до   0,30   га.

Наступ на «пережитки минулого» особливо виразно про­явився під час кампанії ліквідації хуторів. 15 травня 1947 року секретар обкому КП(б)У М. Кузпецов та голова обл­виконкому С. Костюченко надіслали в райкоми КП(б)У та райвиконкоми розпорядження обкому і КП(б)У та облвикон­кому, першим положенням якого виконавці зобов'язувались «негайно вжити заходів по організації зселення всіх госпо­дарств, які мають присадибне землекористування на гро­мадських польових землях колгоспів з тим, щоб зселення цих господарств, розташованих по одинці і групами до 10 дворів було проведено в період весняної сівби»^[4]. Станом на 01. 01. 1947 року в області ще жило з часу війни в землянках 3949 сімей,  ще більше - на  чужій  площі.

За статистикою на 01. 09. 1948 року земельні помешкання мали сім'ї 64-ох інвалідів-фронтовиків, 209 ветеранів війни, 644 солдатських вдів, 579 колгоспників, 113 військовослуж­бовців. Замість того, щоб їм терміново збудувати житло, влада забезпечувала міфічну «перемогу колгоспного ладу», ударні темпи розвитку соціалістичних форм господарювання на селі. Не личило країні суцільної колективізації мати острівки-форпости чужого соціалізмові ладу. Україна ганебно «псувала» удаване благополуччя: за час німецької окупації багато селян відродили хутірські господарства... Згідно з постановою облвиконкому від 10 листопада 1947 року «Про зселення хутірських господарств з громадських земель кол­госпів, не зселених до 1941 року і тих, що поселилися на хуторах у період тимчасової німецької окупації підлягав зруйнуванню 1731 селянський двір. Для переселення хуто­рян на відбудову їх будинків у селах виділяли з державних ресурсів 15 кубометрів лісу, 40 кілограмів цвяхів, 5 квад­ратних метрів скла, 1,5 тисячі цеглин, 10 кубометрів лози, 10 кілограмів сортового металу. Хоча, як правило, зруй­нувавши хутір, у колгоспах забували про подальші проблеми забудовників. Так, у серпні 1948 року група міліціонерів і колгоспників-активістів з’явилася на хуторі поблизу Кукович   Менського району й розвалила хату та господарські при­міщення хуторянина Павла Костянтиновича Овчаренка.  На учасників репресивної акції не справили ніякого враження довідки, що він інвалід першої групи. На очах матері, в якої син загинув на фронті, кращі колоди повантажили на підводи й повезли в село. Сорок дві скарги написав покривд­жений господар на адресу облвиконкому. «Мене з сім'єю залишили серед колгоспного поля без житлового приміщення, - писав П. Овчаренко у 1950 році в газету «Правда». - І я до нинішнього часу страждаю з сім'єю у льосі серед кол­госпного   поля».^[5]

Безправність селян-колгоспників, їх партійно-кріпосна залежність не зменшились після «доленосної» постанови «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарсь­кої артілі її колгоспах» (19 вересня 1946 р.), в якій лицемір­но йшлося про усунення недоліків у колгоспній демократії, наголошувалось, зокрема, щоб колгоспники надалі не були відсторонені  від участі в розподілі доходів, матеріальних засобів, складанні господарських планів. На практиці ж діяли інші закони. Чесно й потом заробленим знову ж таки селянин не зав­жди міг розпорядитися так, як бажав. Щорічно він повинен був проявити свою високу свідомість, патріотизм й віддати 200-300 карбованців, підписавшись на державну позику відновлення й розвитку народного господарства СРСР. Кам­панія збору коштів проводилась на «добровільно» примусовій основі. Під керівництвом обкому, райкомів КП (б)У у кожному із 40 районів затверджувався персональний склад 200-250 номенклатурних активістів - уповноважених, які їхали на села «вибивати» кошти. Вони в свою чергу опи­рались на голів колгоспів, сільрад, секретарів сільрад, бри­гадирів. Люди змушені були віддавати останні копійки, бо супротив місцевій владі, безпосереднім колгоспним і сільсь­ким керівникам мав би для них згодом  ще гірші  наслідки.

Як показує стенограма обласної наради керівників ра­йонів з приводу організації підписки на позику в 1949 році, в обласної номенклатури не було ніяких ілюзій, що люди до­бровільно відгукнуться на черговий партійний заклик «з надзвичайним політичним піднесенням» віддати кошти на успішне  завершення  післявоєнної   сталінської  п'ятирічки. «У нас село Парафіївка - саме багате, і ми знаємо, що там будуть найбільші труднощі, - інформував присутніх го­лова райвиконкому Шевченко з Ічнянського району. - Ми разом з бюро райкому партії підготували туди дуже силь­них партійних товаришів. У села Богаєвку, Дорогаєвку та інші посилаємо сильних товаришів. Думаємо, що ми докла­демо всіх зусиль та енергії, щоб справитися з цим завдан­ням».

Про репресивну суть чергового заходу красномовно свід­чить виступ секретаря обкому КП б)У Яременка: «Я не хочу сказати, що не треба брати з рахунку трудодні. Там, де зароблені гроші на трудодні, слід їх видати. Та це не головне. Якщо ми привчимо колгоспників, що колгосп роз­раховується за позику, це негарно, ми будемо погано вихо­вувати  колгоспників.   Потрібно,   щоб   колгоспники  зі   своєї кишені давали гроші. Це буде користь для держави: з вуз­ликів гроші підуть в банк, й ми будемо зміцнювати по-справ­жньому наш радянський карбованець. А гроші з рахунку,  передбачені на трудодні, коли їх будуть видавати колгоспни­кам, стануть приводом для додаткового заходу щодо попов­нення коштів на позику. Головну увагу потрібно зосередити на те, щоб колгоспник особисто свої гроші підготував і вніс».^[6]

Як правило, «сильні» товариші виконували завдання ус­пішно. У селі Ушні Менського району уповноважені Андріяш і Агієнко викликали громадян у приміщення сільради й шля­хом залякування змушували їх підписатися на  5-у Держпо­зику. М. Комлєва відпустили додому лише після того, як він згодився віддати 500   карбованців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ОПОЗИЦІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ

    2.1. Групи опозиції на Чернігівщині

Конкретика описаних вище дій репресивної системи вла­ди не могла не викликати обурення, невдоволення в народній масі. З посиленням партійно-державного визиску невпинно зростає опір режимові. За оцінками істориків, у 1944-1950 роках на Чернігівщині чітко сформувалися такі групи опо­зиції:

-  збройна   (в області діяло в лісах понад 100 різнома­нітних   загонів-формувань;

- ОУН  -  УПА;

- дезертирська   (на   01.01.   1948 р. у розшуку перебувало 789 чернігівчан, які втекли з підприємств військової промис­ловості) ;

- анти колгоспна (у 1946 році 25695 селян жодного разу
не вийшли на  роботу в  колгоспи);

- керівників-ігнорувачів   злочинних   наказів,    постанов ВКП(б).

В основному вони в тій чи іншій формі виявляли свій протест політиці свавілля партноменклатури, не корилися си­стемі жорстких заходів поневолення людей і дуже часто були стихійним плодом-витвором репресивних діянь сталінського режиму. Опозиція діяла неорганізовано, здебільшого не мала чіткого ідеологічного підґрунтя, її не влаштовував лад, який силою насаджували комуністи, вона не хотіла бути просто «гвинтиком» в ідеалістичних планах компартій­ної номенклатури, яка заглядала в майбутнє, але не думала про сьогодення   людей.

 

    2.2. Збройні формування на території Чернігівської області

Опір сталінському режимові на теренах Придесення у 1944-1949 роках був майже до нинішніх днів невідо­мий українському загалові. Причиною тому - ретельне при­ховування у свій час від народу правди панівною ідеологією, намагання подавати її в урізано-викривленому вигляді. Не випадково в більшості людей протягом десятиліть дійсно склалося хибне історичне уявлення про те, що післявоєнний Схід покірно «мовчав» і лише в західних областях України діяли повстанські загони, ішла запекла боротьба з компар­тійним   активом,   сталінською  системою.

Насправді ж, свій вклад у протиборство з імперською ідео­логією сталінського кріпацтва внесли й східняки. В окремі тижні оперативні зведення про їхні дії на Чернігівщині нічим не відрізнялися від зведень руху опору на Івано-Франківщині, Рівненщині. На нестримну й нав'язливу політику пе­ретворення кожного українського села в невеличкий «ГУЛАГ» - концтабір дешевої й безумовної рабсили, селяни відповіли масовим саботажем колгоспних робіт, втечами від примусо­вих мобілізацій, нічними підпалами садиб сталінських опричників-виконавців,   пострілами  у  їх   бік.

У колгоспі імені Дзержинського Ладанської сільради 16 лютого 1946 року на зібранні, присвяченому вивченню про­мови Сталіна на передвиборних зборах Сталінського вибор­чого округу, колишні фронтовики зі свистом вигнали кому­ністів із залу клубу. У доповідній записці секретарю Чер­нігівського обкому КП(б)У М. Кузнецову інструктор обко­му КП(б)У П. Мандрицький повідомив, що після закінчення читання промови Й. Сталіна «до столу президії зборів пі­дійшов Науменко І. В, який запитав: «Хто тут проводить збори? Комуністи?  Геть звідсіля!  Я буду проводити збори». І,  звернувшись   до  колгоспників,  він  сказав: «Дозвольте мені від імені рогатої худоби виголосити промову».^[7]  Таким чином, ці збори були зірвані, й коли комуністи вийшли з приміщення на вулицю, то їм влаштували свист, викрикували: «Долой   комуністів!» Більшість убитих у ті дні  партійців стали жертвами недолугої політики ВКП (б). Озброєне під час війни населення,невдоволене безправністю, голодним існуванням, суворими порядками часто вдавалося до месницьких актів. Тільки протягом червня-липня 1948 року загинули: голова Василькіської сільради Іван Яденко, голова колгоспу з Петрушина Василь Телень, голова колгоспу з Мартинівки Іван Прокопенко, ланкова-стахановка з Лучковки Марія Фурса та інші. Їхні вбивці - найчастіше свої ж односельчани. Як інформував завідуючий оргінструкторським відділом ОК КП(б)У Є. Капкін: в останній декаді жовтня 1948 року в селі Чорнотичі були спалені будинки бригадирів, у Кнутах убитий бригадир Радченко, підпалено Бондарівну, поранено голову сільради Слобідки Коропця. У ці ж дні згоріли хати голів колгоспів імені Горького, імені Калініна, вбитий голова колгоспу імені Крапивного Мірошніченко. Для утримання людей у покорі сталінський режим роздув гігантський апарат наглядачів, який проїдав потом зароблені селянські трудодні. Типовою була й така  картина: 15 січня 1944 року прокурор Бахмацького району Л. Єлисеєв повідомив керівництву про те, що в с. Мартинівці голова сільської ради Прокопенко Іван, його заступник Зенченко Григорій та інші систематично займалися незаконними обшуками з конфіскацією майна, худоби. Усе незаконно забране ділили між собою. У 1948 році Івана Прокопенка вбили земляки за нанесені образи та свавілля.

 За період з 1944 по 1950-й роки органами держбезпеки та міліції на території Чернігівської області знешкоджено понад 100 збройних формувань. Якби вони діяли на Івано-Франківщині чи Львівщині, то їх всіх вважали б бандерівськими, й преса з запалом викрила б ці угрупування шляхом показу кривавих вбивств «в ім’я самостійної України». На Чернігівщині збройне протистояння не афішувалося: адже в такому разі значно розширювалися територіальні межі національно-визвольних змагань. За своїм складом і політичною спрямованістю чернігівські збройні формування були дуже строкаті. Лише незначний їх відсоток у своїй діяльності керувався вимогами УОН-УПА. Інші ж здебільшого не мали чіткої мети. З національно-визвольною ідеологією вони були не обізнані. Ліс, «партизанка» - спосіб «вільного» життя, яке вони обирали взамін тоталітарного «радянського» нагляду, всіляких обмежень, постійних кривд і принижень. Багатьох учасників збройного протистояння змусила йти з дому й взятися за зброю безвихідь: після приходу Радянської Армії їх чекало клеймо «ворогів народу»,штрафні батальйони, суворі розгляди у військових трибуналах. Хоча провина в декого була й незначна - по­лон,  оточення. Чимало сільчан-дезертирів вирішували за краще прожити ще рік-другий у лісі, у сховах, ніж бути розстріляними під гарячу руку, «для прикладу і виховання». На 1 січня 1946 року в області таких перебувало в розшуку 472 чоловіка.

   Збройні формування поповнювались також втікачами з промислових    підприємств. У 1944 році з Дмитріївського району мобілізовано на Донбас, у Брянськ та інші місця 730 чоловік, з них 30 відсотків дезертирувало. З повідомлення Дмитрівської райпрокуратури видно, що 12 дезертирів та 23 тих, хто ухилявся від мобілізації, засуджено на різні стро­ки, 113 повернули     заводам. Попри жорсткі каральні за­ходи, не всіх юнаків та дівчат владі вдавалось відловити. Як повідомлялось на березневому 1948 року пленумі Черні­гівського обкому КП(б)У, кількість нерозшуканих дезертирів з підприємств військової промисловості за рік збіль­шилась удвоє: 789 чоловік перебували на нелегальному становищі. Поза законом  були  й колишні  поліцаї, службовці управ інших німецьких окупаційних  установ.   Вони під час наступу Радянської Армії відступали разом з німецькими частинами. У Західній Україні у кінці 1943 - на початку 1944 років скупчилися десятки тисяч поліцаїв-східняків. Більшість з них наділа гітлерівську уніформу під примусом. Як показали на допитах колишні поліцаї з Холмів Чернігівської області, їх, незаможних селян, колгоспників ставили перед вибором: або смерть, або робота  на Німеччину. Опинившись віддалік від дому, від сімей, вони не мали ніякого бажання й далі продовжувати воювати за «велику Німеччину» і гинути за Гітлера. А так як їх невдовзі планували використати як гарматне м'ясо на фронті, самовизна­чення поліцейських підрозділів відбувалося дуже швидко. Вони один за одним розбіглися хто куди. Безпритульні поліцаї знали, що їм не буде пощади від Сталіна, а тому обрали ліс як захисток від німців, а потім і від червоноармійців. З подивом східняки дізналися про існування УПА, про   їх   війну  на   два  фронти.  «У цьому селі нам стали розказувати про бандерівців і що вони  борються За самостійну Україну. - свідчив на допиті слідчому член УПА і колишній поліцай Назар Корх. - Після цього нас викликали до сотника Калини і його по­мічника Кушніра, останній запропонував вступити в УПА  й розповів при цьому про мету й завдання УПА, що вони борються проти німців та більшовиків за самостійність Ук­раїни. Я та інші жандарми дали згоду і були записані в УПА. Тут мені дали псевдонім «Сорока».^[8] Лише незначна кількість поліцаїв перейшла на бік українських повстанців. Та й та, як невдовзі переконалось командування УПА, була ненадійною силою. Загалом неорганізовані загони поліцаїв-східняків, маскуючись під УПА, щоб легше було ви­жити на західних теренах, в основному займалися грабун­ком, реквізицією в населення продуктів харчування. Їхні руки   забруднені   кров'ю  сотень  невинних   жертв. Коли після переможного травня 1945 року радянські органи безпеки та військові частини почали облавну війну на Західній Україні проти УПА, поліцейські банди почали перебиратись  у  східні,   «домашні»   регіони.

31  грудня  1946  року  начальник обласного  управління МВС

Г. Єгоров  інформував вищестояще керівництво про ліквідацію бандгрупи, яка складалася з жителів села Чер­воні Партизани Носівського району. Перед викриттям бандити добре «похазяйнували» на Рівненщині, де «здійснили вбивство громадянки   Калюжної   на   хуторі   Бісовщина».

Однак, збройні формування на Чернігівщині дуже рідко були вже за складом тільки «поліцейські». Як правило, у більшості загонів налічувалось всього-на-всього по одному-два колишніх поліцаїв. Всі інші - дезертири -  опози­ційний  до  влади   контингент. В основному вони займалися пошуком засобів для про­життя в нелегких умовах нелегального існування: робили нічні нальоти на магазини, склади, колгоспні комори. У дру­гому півріччі 1946 року, наприклад, було зареєстровано та­ких 111 акцій. Відсутність мети, низький освітній рівень членів збройних формувань дуже швидко перетворювали їх у звичайні кримінальні групи, які не нехтували реквізиціями  продуктів   харчування  навіть  у  колгоспників.   Збройні нічні відвідування при опорі потерпілих часто завершувались вбивством. Так, 29 жовтня 1946 р. о 3 годині ночі  в  селі Редьківці Любецького   району  бандити   вбили священика Силу Павловича Андрієвського. У 11 годин ночі застрелений на болоті Олексій Кревуцький, у якого група   невідомих  намагалася   забрати  рибу. Звичайно, не всі збройні формування йшли на подібне. Та й часто при викритті їх органами безпеки й міліції їм приписувалися нерозкриті злочини кримінального характеру.

Водночас маємо багато фактів, які свідчать про те, що
чимало «господарів лісів» при всій своїй неідеальності, від­сутності чіткої мети мали спільного ворога - комуністичну владу, яка позбавила їх нормальних умов існування. З нею вони вели непримиренну й безкомпромісну війну. В області від рук членів збройних формувань палали контори колгос­пів, приміщення сільрад, масово гинули члени КП(б)У, працівники правоохоронних органів. У секретній доповідній записці секретарю Чернігівського обкому КП(б)У Кузнецову від 31 грудня 1946 року началь­ник обласного управління МВС Г. Єгоров сповіщав про те, що арештовано п'ятнадцятирічного терориста Михайла Вовка, який, виконуючи завдання однодумців, «маючи на озброєнні обріз гвинтівки, 27 вересня в селі Буромка Тупичівського району в приміщенні контори колгоспу імені Сталіна убив   голову  колгоспу   Єсипчука   Андрія  Семеновича». З цього документа довідуємося й про ліквідацію 25 груд­ня 1946 року «бандгрупи з 5-ти чоловік» Семена Ковези. Члени її «19 травня 1946 року у лісі в 3-х кілометрах від Гути Студенецької зупиняли колгоспників, що проходили, затримували  їх  і   проводили   антирадянську укрнаціоналістичну агітацію. 5  червня 1946 р. на дорозі в напрямку се­лища ІЦорсовськ затримували колгоспників, що проходили, відводили їх у  ліс і, зібравши таким чином до 50 чоловік, провели з ними бесіду про «бандерівську армію», а потім взяли з кожного по 25 карбованців.

Важливо зазначити, що «ідеологічність» викритої групи склалась завдяки колишньому поліцаєві Івану Надточію, який із листопада 1943 по травень 1944 року служив під псевдонімом «Балалайка» в УПА і був направлений разом з 22 повстанцями у східні райони України «з метою проведення антирадянської агітації та залучення нових чле­нів»   у рух   опору. Невдало завершився подібний десант у кількості восьми членів УПА, засланих у Холменський район,  їх знешкод­жено  в перші  дні  прибуття.

Під впливом інформації про масовий опір режимові на західних теренах України частішали спроби діяти подібним чином і на берегах Десни. На Ічнянщині готувалася до бо­ротьби група Моряка (керівник Олександр Савченко), яка закладала  продовольчі   бази   для  УПА. Великий загін колишніх військовослужбовців, який мав теж зв'язок з УПА, діяв у чернігівських лісах у 1944 році. Чутки про це збройне формування під командуванням ма­йора  Тимошенка дійшли  навіть за   кордон.

У головний провід УПА надходила інформація від аген­тури на Чернігівщині про проведення у 1947 році нею однієї великої збройної акції, а у  1948 - двох.

 

   2.3. Кинашівська підпільна молодіжна організація ОУН

Найбільшого ж переполоху серед представників офіцій­них властей наробило викриття в 1949 році в селі Конашівці Борзнянського району підпільної молодіжної організації ОУН. 13 червня 1950 року військовий трибунал    Чернігівської   області  засудив   на   25   років   ув'язнення

В. Теребуна, О. Зуя,  І. Сірого,  М. Горбащенка,  Т. Койду   (Додаток А), 

 А. Скляра (Додаток Б), на 10 років позбавлення волі - Н. Горбащенко, В. Хошенка,  М. Койду  (Додаток В),   В. Стороженка   (Додаток Г),

Д. Прядка, на 8 років - О. Хижняк. Зде­більшого їм на той час було по 18-20 років. Їх шлях в опо­зицію, мабуть, почався після того, як п'ятдесятирічний кол­госпник Петро   Нечипорович   Горбащенко  провідав  дочку-студентку Марію, яка навчалася в Чернівцях. Він позитивно оцінив рух опору на Західній Україні, те, як бандерівці борються проти примусового насадження колгоспів. Своїми враженнями поділився з молоддю. «Війна закінчилась, - говорив він вісімнадцятирічному Василю Теребуну,- а жит­тя залишилось те саме, всеодно доведеться вмирати з го­лоду, толку ніякого не буде. Якби був молодший, то пішов би в УПА».^[9] Він порадив це зробити  співрозмовникові. Хтось у цьому переконав Михайла Троценка, який у клубі,перед відбуттям у армію, сказав приятелям, що в армію не піде, а подасться в УПА. З матеріалів слідства видно, що на станції Макошино він справді втік з ешелону. Василь Теребун, якого примусово мобілізували на шахти Донбасу,звідтіля дезертирував. У лютому 1947 року він разом із своїм товаришем Григорієм Прядком їде в Станіславську область. У гірничому селі Космач хлопці зв’язуються з повстанцями. Утікачів знайомлять з молодим провідником, який мав псевдонім «Сергій». Більше двох годин командир повстанців розпитував про життя на Чернігівщині, настрій населення. Після цього хлопці письмово поклялися боротися за самостійну Україну. Кілька днів юнаки вивчали закони конспірації, ознайомлювалися з націоналістичною літературою. Прибули вони додому з палким бажанням створити підпільну молодіжну організацію. Їх задум підтримали: Олександр Зуй, Михайло Горбащенко, які негативно оцінювали тоталітарне більшовицьке правління. Невдовзі хлопці почали отримувати посилки зі Станіславської області з літературою та листівками. Проявляючи обережність, вони почали проводити бесіди з однолітками на заборонені теми. «Всі ми, - свідчив на допиті В. Теребун, - періодично збира­лись і постійно вивчали націоналістичну літературу, обго­ворювали між собою, як

постійно вивчали націоналістичну літературу, обго­ворювали між собою, як потрібно на практиці здійснити програму   УПА»^[10].

Однак лише розмови на заборонені теми й мрії про ак­тивну боротьбу мало втішали максималістів. Тому Григорій Прядка вирішив поїхати до «Сергія» і стати в лави бійців УПА. Через деякий нас Марія Койда отримала від нього фотокартку: на ній Григорій знятий у формі упівця.  Як розповіла сама Марія: «За недонесення в карні органи про цей факт я отримала   десятирічний  табірний   строк». Вирішив проявити себе в ділі і Василь Теребун. У ніч з 6 на 7 листопада 1948 року він розклеїв та розкидав по Борзні близько 30 листівок, які розповідали про діяльність УПА.

Потрапивши в лабети енкаведистів арештовані старалися якомога применшити свою роль в організації, вдавали про­стачків. Вина Василя Теребуна була доведена, тому він не  крився.   Ось його діалог із   слідчим:

-  Що ж змусило вас стати на шлях боротьби з Радянсь­кою   владою?

- Я був незадоволений  існуючим колгоспним ладом, по­літикою   Радянської   влади на  селі.

- Ви вважаєте себе   переконаним   ворогом   Радянської влади?

- Так, я вважаю себе ворогом Радянської влади.  І  бу­дучи вороже настроєним до існуючого ладу, я проводив кон­трреволюційну   роботу,   боровся за   створення     самостійної України.^[11]

До кінця 1949 року в основному всі збройні угрупован­ня в області були ліквідовані. Аж п'ять років необхідно було владі, щоб повністю відновити контроль над підвідомчою територією.

 

 

 

ВИСНОВКИ

Описані вище події, репресивна політика вла­ди не могла не викликати обурення, невдоволення  народних мас. Невпинно зростає опір режимові. Як уже згадувалося раніше, на Чернігівщині чітко сформувалися групи опозиції:

      - збройна;

        -  ОУА - УПА;

        - дезертирська;  

        - антиколгоспна ; 

       -  керівників-ігнорувачів   злочинних   наказів,    постанов ВКП(б).

Українці   боролися     за     свою незалежність. Їх саджали за грати, розстрілювали, оголошували «ворогами народу». Характерною рисою українського національно-визвольного руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала в собі найрізноманітніші форми громадського протесту: від інтелектуального опору, що виражався в написанні й поширенні через "самвидав" оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких рішуче викривалися серйозні деформації радянського суспільства до ствердження нерегламентованих культурних ініціатив.  Досить поширеною в українському визвольному русі була течія, яка спиралася на програмні документи ОУН-УПА. Хоча більшість західноукраїнських істориків говорила й писала про те, що післявоєнний Схід покірно «мовчав» і лише в західних областях України діяли повстанські загони, ішла запекла боротьба з компар­тійним   активом,   сталінською  системою, на сьогоднішній день, на мою думку,  не може бути правдою. Адже населення Чернігівщини теж брало активну участь у цих подіях.

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

     1. Павленко С. Опозиція на Чернігівщині. Ч. 1997, - С. 3-21

    2. Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область. К. 1983, - С. 16 – 19

3. Хрестоматія з історії Чернігівщини. К. 1969, - С. 18 – 23

4. Кульчинський С. В., Мисик Ю. А., Власов В. С. Історія України.

К. 2007,  - С. 445.

5.  Павленко С. «Ви тут сидите, а під кожним вікном ходять націоналісти» голос України. 1994. - 30 квітня. – С. 12.

6. Савченко В. Проблеми економіки Чернігівщини. Чернігів, 1994.

7. Павленко С. Поїхав батько провідати дочку.  Голос України,- 1993.

 - 19 жовтня.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

Додаток А

 

 

Додаток Б

 

 

Додаток В

Додаток Г

 

 

 

 

 

 

 

Найбільшого ж переполоху серед представників офіцій­них властей наробило викриття у 1949 році в селі Кинашівка Борзнянського району підпільної молодіжної організації ОУН.

 

^[1] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.3

^[2] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.5

^[3] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.5

^[4] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.7

^[5] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.9

^[6] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.10

^[7] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.13

^[8] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.28

^[9] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.19

^[10] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.20

^[11] С. О. Павленко. Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990, - С.20