Проєкт. "Печальні акварелі Шевченкового дитинства"

Конотопська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Печальні акварелі Шевченкового дитинства

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Автор проекту

учениця 5 класу

Мисік Анастасія

 

 

 

Печальні акварелі Шевченкового дитинства - то

                   відблиски радості серед згорьованого смутку

Акварелі

 

Дитинство – золота пора для кожного хлопчика чи дівчинки. Нам ці літа – то веселі барви. Яке цікаве й розмаїте життя: дзюркотливий струмочок перших слів, хвилепади несміливих кроків... Скільки світла довкруж і тепла, спокою та радості! Дні перших років життя – це яскраві барви палітри нашого дитинства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Холодна темно-синя ніч наприкінці зими 1814 року. Єдиний тьмяний вогник на всі Моринці ледь-ледь блимнув у старенькій хаті Григорія Шевченка „над чистим ставом край села”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тоді новонароджене дитя вперше  взяла на руки кріпачка-ненька. Саме звідти рожевая зоря повела за собою літа Тарасикові... Тихим болем  відлунюється спів натомленої молодої жінки, сповнюючи смутком  серце й душу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

„У тій хатині, у раю” – вогненно-пекуче пекло неволі, тяжкої роботи, нужди і – лише „ота Оксаночка”... Вона мов світлі промені в похмурих буднях осиротілого Тараса. Так сіро, пусто, так безвихідно без матері, а діти „малі були і голі”...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В уяві та мріях доля лагідна, тепла, приязна. Вона так обнадійливо взяла

                    ... маленького за руку

                   І в школу хлопця одвела

                   До п’яного дяка в науку.

Як розпачливо холодно, голодно, боляче!..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Але сльозами не розмити чорноту сирітства, не пробудити з безрадісного сну ”гай зелений”, що похиливсь, і  „ставок, неначе полотно”. О як же сумно-сумно, що „іноді така печаль оступить душу”... Лише „рожевая”  зоря крізь морок кріпацької безвиході веде Тараса „за собою”  у  літа його   „молодії”.