Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Олександрівський районний відділ освіти

Цвітненська  загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

ПРОЕКТНА РОБОТА

Рік великих талантів

                                                                            Виконала:

                                                                           Гребенюк Лариса Юріївна ,

                                                                            учениця 11 класу

 Керівник проекту:

                                                                            Курапова Олена Воліївна ,

                                                                            вчитель української мови та

                                                                             літератури

                                              2012 рік

План

Вступ

Розділ І.

Видатні  митці

1.1    Агантагел  Кримський

1.2    Сильвестр  Яричевський

1.3    Іван Филипчак

1.4    Іван  Ардан

1.5    Лесь Мартович

1.6    Леся Українка

1.7    Філарет  Колесса

1.8    Володимира   Жуковецька

1.9    Володимир Гнатюк

1.10  Василь  Стефаник

1.11  Андрій  Лобода

1.12  Василь Щурат

1.13  Микола Вороний

Розділ ІІ

Вплив середовища на формування творчої особистості

2.1    Масова русифікація Східної України.

2.2    Події  кінця ХІХ століття на Західній  Україні.

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

                                                                Побачив  диво дивне вранці:

                                                          На білій груші угорі

                                                                        Живими гронами рум’янцю

                                                              Погойдуються снігурі.

     Напевне,  ви всі знаєте, що душа  митця складається з особливих гранул українського народу та болю за рідний край.  Такі думки, які мають письменники, зустрічаються не в кожної людини. Вони вміють вдало поставити питання перед собою так, щоб відповідь на нього була яскравою, ясною та зрозумілою. Читаючи твори українських митців, я зрозуміла, що весь цей час просто не звертала уваги на особливості життя видатних людей, адже вони можуть нам розповісти про себе те, до чого ми ніколи не додумаємось, будучи заклопотаними життєвими проблемами.  Такі генії  не жалкують себе та свого часу заради літературного шедевру. Вони можуть ночами не спати, коли до них приходять родючі думки.  Взагалі, я зробила для себе висновок,  що,  розшифровуючи  їхні крилаті вислови, можна набиратися  життєвого досвіду. Я вчилась у  митців любити наші українські ліси, луги, річки, стежки, пшеничні поля. Завдяки  творчості поетів та письменників  я навчилась розрізняти  істинну та несправедливість, біль і радість. Я навчилась визначати сенс кожного мого прожитого дня, тому з упевненістю можу розподілити свій вільний час так, щоб вистачило і на допомогу рідним, і на вільний відпочинок душі. І ще я помітила одну важливу річ: тепер мій словниковий запас збільшився,  а найголовніше те, що я можу створювати свої власні твори , беручи за приклад надбання митців. Вони відкрили для мене двері в чарівний світ української літератури,  де  душа відпочиває. Коли мені доводиться переживати стресові ситуації, я заспокоююсь, читаючи свої власні вірші. Я пишаюсь тим, що хоч і  не була особисто знайома з усіма  митцями,  котрі мені подобаються, все одно  маю змогу спілкуватись з ними через їхні чудові  витвори.

     Гортаючи сторінки літературних творів,  вивчаючи біографії багатьох письменників, я звернула увагу на те, що більшість з них народилися в один рік – 1871, і переважна більшість - на Заході країни.  І переді мною постало питання : «Чому саме так ?» Що ж на це вплинуло? Можливо, суспільні обставини, а може -  природні аномалії ? А може -  мальовнича природа Правобережжя? Я довго розмірковувала  над цими всіма запитаннями. Мене це настільки зацікавило, що я вирішила провести науково-дослідницьку роботу.  Перш за все я зможу дізнатись ще більше прихованої цікавої інформації про життя та творчість письменників та найголовніше те, що я зможу дослідити їхнє тогочасне нелегке життя. 

     На протязі  літніх канікул я визначила для себе тему майбутньої роботи та мету цієї роботи: дослідження суспільних подій 1870-1871рр. та місцевості, на котрій народились літературні діячі. Практична її цінність у тому, що результат дослідження може бути використаним  як матеріал під час вивчення української літератури в школі.

Розділ І

Видатні митці

1.1  Кримський Агатангел Юхимович

     Український сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник, педагог, перекладач

     Народився 15 січня 1871 р. у м. Володимирі-Волинському в родині вчителів, які походили з бахчиса­райського татарського роду, переселеного до Криму з Литви.

     У 1889 р. закінчив Колегію Павла Галагана в Києві, де досконало оволодів східними мовами (французьку, англійську, німецьку, польську знав з дитинства). Після закінчення Лазаревського інституту східних мов (у Москві) у 1896 р. навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету, склав магістерські іспити водночас з двох спеціальностей: арабістики (Петербург) та слов'янської філології (Москва). З 1896 по 1898 р. перебував у науковому відрядженні у Сірії та Лівані.

     У цей час починає формуватися світогляд ученого. Особли­вий вплив на нього мали праці М. Драгоманова, В. Антоновича та спілкування з П. Житецьким. Приходить глибоке усвідом­лення своєї причетності до українського національного руху: «Я зрозумів, що я мусю бути українофілом, — і це я зрозумів цілком свідомо».

     У 1918 р. А Кримський переїхав до Києва. З цього року був професором, завідувачем кафедри україністики Київського уні­верситету. Став організатором і провідним діячем Української  академії  наук (1918—1928), головою історико-філологічного відділення,  директором Інституту української наукової мови (з 1930 р. — Інститут мовознавства), завідувачем кафедри сходо­знавства Київського державного університету. Академік УАН з 1918 р.

     Науковий доробок А. Кримського — близько 1000 праць. Велика частина їх присвячена проблемам розвитку української мови. З 1928 р. починається трагічний період у житті вченого, що було пов'язано з ліквідацією українознавства.

     У 1930 р. вийшла остання наукова праця А. Кримського в УАН. Він потрапив до числа опальних. 20 липня 1941 р. його заареш­тували, звинувативши в антирадянській націоналістичній діяль­ності.

Помер 25 січня 1942 р. в тюремній лікарні м. Кустанай (Ка­захстан). Реабілітований у 1960 р.

 1.2 Яричевський Сильвестр Гнатович

      Народився 16 січня 1871 року у містечку Рогатині (нинішня Івано-Франківщина) у родині кравця. Після закінчення початкової школи навчався в Бережанській гімназії, де разом із Богданом Лепким заснував літературно-мистецький гурток, девізом якого були слова Й.Гете «Більше світла!». 1891  вступив на філософський факультет Львівського університету, познайомився з Іваном Франком та Михайлом Павликом і став членом очолюваної ними радикальної партії. Бажаючи опанувати слов'янські мови, поет переходить до Віденського університету, де слухає лекції видатного вченого-славіста Ватрослава Ягича.

     У Відні С. Яричевський розгортає активну творчу роботу — пише багато поезій, нарисів, оповідань, а також статей про мистецьке життя столиці. 

Аж 1909 року письменник з гіркою бідою отримує посаду викладача в гімназії південнобуковинського містечка Серет. Через кілька років мешканці містечка обирають його своїм бургомістром. Водночас він стає і директором

Помер письменник 30 березня 1918 року в Сереті, де й похований.

     Сильвестр Яричевський працював в українській літературі майже чверть століття і залишив після себе низку яскравих художніх творів та світле ім'я культурного діяча-патріота.

     Коротке перебування письменника в Коломиї позитивно позначилося на його творчості. У 1903 році він видав там збірку поезій у прозі «Серце мовить».

     Продуктивним у творчості письменника також був період після звільнення з роботи у Кіцманській гімназії. С. Яричевський видає збірку новел «Між терням і цвітом» (1905), поетичні книги «Пестрі звуки» (1904), «Ангел-убійник» (1908), драматичні твори «Горемир» (1906), «Січ іде» (1907).

Під час проживання в Сереті С.Яричевський пише і видає драматичні твори «Княгиня Любов» (1912), «Початок кінця» (1913), готує до видання нову збірку віршів. Крім того, видає німецькою мовою працю про роль і значення мистецтва та естетики у вихованні учнів середньої школи.

     Протягом усього життя Яричевського приваблювала могутня постать Т. Шевченка, про якого він друкує в чернівецькій газеті «Народний голос» 1911 року статті «Поклін столиці Буковини безсмертному Кобзареві» і «1861 — 1911 на Україні», у яких веде мову про геніального поета як виразника прагнень нашого народу до визволення з чужоземної неволі. 

     В окремих творах С. Яричевський торкається трагічної долі українського письменника в суспільстві, яким управляють ненаситні загарбники українських земель.

1.3 Филипчак Іван

     ( 27 січня 1871 — 21 жовтня 1945) — галицький педагог, письменник, громадський діяч і краєзнавець. Родом із села Лішня на Сяніччині (тепер Польща). Вчився у Сяніцькій гімназії (1889 р.) та у Львівському університеті (1894 р.), одержав диплом учителя історії і географії середніх шкіл. Усе життя аж до арешту пропрацював на Самбірщині. Спочатку викладав в учительській семінарії, а згодом — у середніх загальних школах. Залишившись рано вдівцем, Филипчак сам виховував п'ятеро дітей. Навчав дітей любити рідну Лемківщину. Часто   1940 р. призначений директором Самбірського історико-етнографічного музею. Проте найбільший його здобуток — літературна праця. Відомі його праці: «З історії села Лішня», «Історія шкільництва на західній Бойківщині», «Школа в Лаврові», «Школа в Стрільбищах», «Братня любов кріпша від камінних стін», «Ненадрукований вірш Петра Гулаковського». А ще його турбувало суто господарські проблеми, написав кілька підручників. зокрема «Короткий курс шовківництва», «Вибір овочевих вин», «Проблема розміщення моркви на Західних землях України». Досліджував також історію української книжки, етнографію лемків та бойків, їхній побут, фольклор, етногенез. Історичні повісті («Княгиня Романова», «За Сян», «Кульчицький — герой Відня», «Дмитро Детько» та ін.). Написав розвідки з історії шкільництва.

 1944 р. заарештований більшовиками, помер на засланні в Сибіру.

1.4 Ардан Іван

     Український публіцист, видавець і редактор, священик.

     Народився 4 лютого 1871 р. у Трускавці на Львівщині. Гімназію закінчив у Дрогобичі, а студії теології — у Львові. У 1885 р. був висвячений на священика. Цього самого року емігрував до Америки. У 1900—1907 рр. був редактором часопису «Свобода», а у 1912—1919 рр. — «Народна воля». Ардан був членом Організаційного комітету для скликання Першого українського сейму (ЗО—31 жовтня 1915 р.), входив до Загального українського комітету й екзекутиви Федерації укра­їнців в Америці. На початку 1920 р. він став радником Першої української дипломатичної місії у Вашингтоні і керівником Пре­сового бюро, відомого під назвою «Приятелі України». Після ліквідації місії знову працював у редакції «Народної волі» і був секретарем заснованої тоді «Української щадниці».

     Ардан — популяризатор творчості І. Франка. Як редактор «Свободи» і «Народної волі» відіграв визначну роль у боротьбі з москвофільством, брав активну участь в організації Україн­ського емігрантського руху. Для дослідників історії українсь­кої еміграції корисною є його англомовна праця «Рутенці в Америці» (1904).

     Помер 14 вересня 1940 р. у США.

1.5 Мартович Лесь

     Лесь Мартович — автор 27 оповідань.

    Народився 12 лютого 1871 р. в селі Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Городенківський район, Івано-Франківська область) у родині сільського писаря.  За спогадами Василя Стефаника, родина Мартовичів належала до давнього раввінічного єврейського роду, останній представник якого (дід письменника) прийняв християнство і був вигнаний з єврейської общини.

    Із 1882 Лесь Мартович — учень Коломийської гімназії. У червні 1892 року закінчує гімназію і записується на юридичний факультет Чернівецького університету, який закінчив через 17 років (1909).  Збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету «Збірка»; засновував по селах читальні тощо. У той же час він був редактором львівської газети «Хлібороб» (1893) за мізерну платню — 30 гульденів, а в 1897—1898 роках став редактором «Громадського голосу», який до того редагував Іван Франко.

     Працював у Львові, Дрогобичі, Городку і Стрию. Починаючи з 1905 року, важко хворів. Його навістив одного разу І. Франко.

Помер 11 січня 1916 у селі Зубейки, похований у с. Монастирок. 

1.6  Лариса Петрівна Косач

     Народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському, тепер Житомирської області, в сім'ї повітового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та відомої української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки, сестри Михайла Драгоманова.
     Взимку 1881р. в Луцьку на річці Стир у сильний мороз Леся промочила ноги в крижаній воді, як наслідок —туберкульоз кісток. Отже, з цього часу й розпочалася боротьба поетеси з хворобою, сильними болями. Боротьба, яка загартувала дух Лесі Українки. Через хворобу до школи дівчина не ходила, та завдяки самоосвіті, феноменальним здібностям до мов, літератур, історії стала високоерудованою у цих галузях знань. Леся, попри страшні болі в кістках, продовжувала грати на фортепіано, малювала, знала майже всі основні європейські мови, а також старогрецьку й латинську — всього понад десять мов, у 19 років написала для своєї молодшої сестри книжку «Стародавня історія східних народів», видану в 1918 році як підручник для національної школи.
     3 1882р. постійним місцем проживання родини стало с. Колодяжне поблизу м. Ковеля. Саме тут, на Волині, формується любов Лесі до краси природи, якою пізніше буде наскрізно просякнута вся її поетична творчість.
У 1884 р. у львівському журналі «Зоря» були опубліковані два вірші юної поетеси «Конвалія» і «Сафо», під якими вперше з'явився псевдонім — Леся Українка (його вона обрала під впливом прикладу дядька Михайла Драгоманова, який користувався прибраним ім'ям Українець).
     З 1886р.  Леся активно друкується в журналах «Зоря», «Дзвінок», «Народ», «Життє і слово».
     У 1892р. у Львові виходить українською мовою «Книга пісень» Г. Гейне, куди ввійшли 92 переклади його творів, здійснені Лесею Українкою, а наступного 1893 року виходить збірка поезій « На крилах пісень». 3 цього року поетеса перебуває під таємним наглядом за постійне спілкування з особами, які були в засланні або займались антиурядовою діяльністю.
     Важким випробуванням для поетеси стали хвороба і смерть від туберкульозу Сергія Мержинського в 1901р.  25 липня 1907 р. Леся Українка виходить заміж за фольклориста Климента Васильовича Квітку. Цього ж року в неї виявилися симптоми туберкульозу нирок. Поетеса усвідомлює, що з такою хворобою жити їй залишається небагато, тому поспішає писати, мужньо перемагаючи фізичні болі.
     1 серпня 1913р. Леся Українка помирає в м. Сурамі в Грузії.  Спадщина Лесі Українки належить всесвітній скарбниці художнього слова. Її творчість неможливо належним чином оцінити, настільки багатогранним є її талант: поет-лірик, автор ліро-епічних поем, драматург-новатор, перекладач, публіцист, критик, активний громадський діяч.  Дуже влучно сказала про Лесю Українку Л.Старицькі-Черняхівська: «Хто хоче знати життя її серця, хай читає її твори.»

1.7 Колесса Філарет Михайлович

     Український музикознавець, композитор, фольклорист.

     Народився 17 липня 1871 р. в с. Татарське (нині Піща­не) на Львівщині в сім'ї священика. Навчався у Стрийській гімназії, музичну освіту здобув у Відні (1891—1892). Закінчив філософський факультет Львівського університету. У 20—30-ті роки активно співпрацював з АН України. Академік АН УРСР (з 1929). З 1940 р. — директор Львів­ського державного етнографічного музею, завідувач відділу Інституту фольклору та етнографії АН УРСР.

     Перші етнографічні записи зробив під час навчання в гімназії, їх було опубліковано в часописі «Народ» за 1890 р. 1896 р. над­силає М. Лисенку свої обробки українських пісень, щедрівок, збирає «Квартети» і отримує схвальну оцінку, що стало заохо­ченням до подальшої композиторської діяльності.

У 1898 р. вийшла монографія «Людові вірування на Підгір'ї в селі Ходовичах Стрийського повіту», передмову до якої на­писав І. Франко. Ця робота засвідчила появу в українській етно­графії цікавої, оригінальної особистості. Того самого року вий­шла двотомна збірка обробок обжинкових пісень, яку автор присвятив М. Лисенку.

     Фундаментальний аналіз мелодійних форм, строю та будо­ви народної пісенної творчості дав дослідник у праці «Ритміка українських народних пісень» (1907), яка заклала основи вітчиз­няного етнографічного музикознавства. 

     У 1908 р. Ф. Колесса разом з Лесею Українкою організував етнографічну експедицію на Полтавщину, результатом якої ста­ла двотомна праця «Мелодії українських народних дум» (1910, 1913). Великим внеском у дослідження української пісні була праця «Українська усна словесність» (1938), дослідник робить певний підсумок своїх фольклорних студій. Випустив збірки «Народні пісні Галицької Лемківщини» (1929), «Народні пісні з Підкарпатської Русі» (1938).

     У роки другої світової війни Ф. Колесса збирав та досліджу­вав військовий фольклор, що відображено в роботі «Фольклор Вітчизняної війни» (1945).

Науковий доробок Ф. Колесси є одним із найвизначніших досягнень української фольклористики. Вчений справедливо вважається фундатором української наукової музичної фолькло­ристики. Вперше у світовій та українській фольклористиці здій­снив спробу наукового аналізу та зіставлення українського му­зичного фольклору з фольклором інших слов'янських народів. Завдяки високому науковому рівню, глибині аналізу, широкій ерудиції автора більшість його праць не втратили свого науко­вого значення й понині.

     Помер 3 березня 1947 р. у Львові.

1.8 Володимира Жуковецька

     Коломийська дитяча письменниця.

     Першою публікацією був вірш "Я тебе люблю" в журналі "Світ" за 1906 рік. Галицький композитор Денис Січинський написав музику на її вірш. Авторка кілька новел, віршів. "Літературно-науковий вісник" 1910 року видрукував її повість з учительського життя «Іскаріот». У 1927 році ця повість вийшла окремою книжкою у видавництві "Сяйво". Жуковецька  пише також педагогічні статті "Будуча жіноча школа виділова" (1912 р.), "Виховання і наука дитини" (1930 р.).

     У Коломиї вона почала писати вірші, дитячі казки, твори з життя вчительства та інтелігенції, що друкувалися в дитячому журналі "Веселка", "Дзвінок", тижневику "Неділя", "Літературно-науковому віснику", що виходили у Львові.

     Народилася 5 травня 1871 року в селі Вільшаниця (сьогодні - Золочівського району) на Львівщині. Росла дівчинка серед квітучої природи, її уяву збуджували народні пісні, казки, яких багато знала і вміла розповідати її мама Павлина. Закінчила учительську семінарію, Львівський університет. У 1900—1914 роках учителювала в Коломиї. Брала активну участь в жіночому русі та громадському житті. Під час першої світової війни змушена була на кілька років виїжджати до Відня в еміграцію. Там вона записалася до українського "Допомогового товариства пань", доглядала поранених у госпіталях. Померла Володимира Жуковецька 1940 року. Похоронена у м.      Коломиї на цвинтарі "Монастирок" по вул. Карпатській.

1.9 Гнатюк Володимир Михайлович

     Український фольклорист, етнограф, літературознавець, громадсько-культурний діяч.

     Народився 9 травня 1871 р. у с. Велеснів на Тернопіль­щині. Навчався в Бучацькій та Станіславській гімна­зіях, Львівському університеті. Ще в роки навчання почав серйоз­но студіювати фольклористику та етнографію, саме тоді вийшли його перші праці в часописах «Життя і слово», «Народ» та ін.

Народну творчість вивчав у тісному зв'язку з соціально-еко­номічними умовами життя трудящих. Із 1893 по 1902 р. В. Гнатюк систематично записував фольклор у Східній Галичині, у 1895—1903 рр. здійснив шість фольклорно-етнографічних екс­педицій у Закарпатську Україну. Дослідником записано 1500 народних пісень, укладено збірки «Коломийки» (у 3 т., 1905— 1907), «Гаївки» (1909), «Колядки і щедрівки» (1914).

     В. Гнатюк поклав початок систематизованому науковому виданню українських фольклорних та етнографічних матеріа­лів: збірники «Галицько-руські легенди» (т. 1—2, 1902—1903), «Народні оповідання про опришків» (1910), «Українські народні байки» (т. 1—2, 1916), п'ять томів казок, легенд, переказів тощо, записаних у Закарпатті, «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (у 6 т., 1897—1901). Значним внеском у літературу є розробка методики та методології фольклорних досліджень, зокрема про­блеми текстологічного аналізу, систематизації, історії етнографи. Нині закладені ним підходи є загальноприйнятими. З 1898 р. В. Гнатюк — секретар Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, один з редакторів «Літературно-наукового вісника» та «Етнографічного збірника», у 1898—1906 рр. — директор та головний редактор «Українсько-руської видавничої спілки» У Львові. Очолював наукові експедиції, результатом яких у 1895. 1902 рр. були «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (у 6т.), наукові розвідки «Руські оселі в Бачеді» та ін. Автор біографіч­но-критичних нарисів про І. Котляревського, Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова та ін. Його зусиллями видано чимало творів українських письменників (М. Коцюбинського, І. Фран­ка, Лесі Українки та ін.) та перекладів із світової літератури (Данте, Шекспіра, Золя та ін.).

     За 30 років своєї дослідницької та видавничої діяльності В. Гнатюк опублікував близько тисячі різних за жанром праць.

     Помер 1926 р. у Львові.

1.10 Стефаник Василь Семенович

     Народився 14 травня 1871 року в селі Русів (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав його до другого класу початкової школи в Снятині.

     Навчався у Снятинській міській школі, потім у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об'єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина. По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Краківського Університету (1892).  Дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським),                      В. Орканом та інші відкрили Стефанику, за його власним висловом, «дорогу в світ». Багато працюючи над своєю загальною освітою і, знайомлячись з сучасною йому західно - європейською літературою.

     Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії.  Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).

     На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською. По одруженні в 1904 оселився в с. Стецеві на господарстві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908 — 1918 працює послом австрійського парламенту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 Стефаник повертається до літературної творчості (новели «Дитяча пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів.  Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»).

     Особливої уваги заслуговує оцінка творчості Стефаника Іваном Франком. Із усіх сучасних письменників творчість Стефаника була оцінена Іваном Франком чи не найвище. Враховуючи вплив Франка на українську літературу, цей факт заслуговує на особливу увагу.

      Сила мистецького образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність Стефанику, яка непослабно триває й досі. Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. 

1.11 Андрій Митрофанович Лобода

     Фольклорист, літературознавець, етнограф, педагог, історик театру.

Академік ВУАН (з 1922 року), член-кореспондент Російської АН (1924; з 1925 року — АН СРСР), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1924).

     Народився 14 (26 червня) 1871 року в місті Свенцянах (нині Швянчоніс, Литва) в сім'ї дрібного службовця, уродженця Чернігівської губернії. В 1890 році закінчив Катеринославську класичну гімназію, в 1894 році — слов'яно-російське відділення історико-філологічного факультету Київського університету .

     У 1895—1897 роках — професорський стипендіат, а потім приват-доцент Київського університету. В 1904 році захистив магістерську дисертацію (присвячена дослідженню російських билин про сватання). Цього ж року зайняв посаду екстраординарного професора Київського університету. В 1906 році став одним з ініціаторів повторного відкриття і професором Вищих жіночих курсів у Києві. Від 1915 року був головним редактором «Университетских известий». Від 1917 року (після захисту докторської дисертації про шекспіріану в Росії; праця не опублікована) став ординарним професором кафедри російської мови і літератури, пізніше — завідувачем кафедри російської літератури Київського університету.

     Від 1921 року очолював Етнографічну комісію при ВУАН. 13 лютого 1922 року обраний академіком ВУАН по спеціальності етнографія, 1923 року — віце-президентом ВУАН (займав цю посаду до 1925 року). Цього ж року очолив секцію літератури Київської науково-дослідницької кафедри мовознавства, став членом Центрального бюро краєзнавства при Російській АН. Тривалий час був секретарем Історичного товариства Нестора-літописця.

В 1924 році обраний дійсним членом філологічної секції НТШ. 1 грудня цього ж року став членом-кореспондентом Російської АН. В 1925—1930 роках був засновником і головним редактором часопису «Етнографічний вісник».

     В 1927 році нагороджений Великою золотою медаллю Всесоюзного географічного товариства за значний внесок в українське народознавство, розвиток краєзнавчого руху.

1.12 Щурат Василь Григорович

      Український літературознавець, фольклорист, поет і перекладач.

     Народився 24 серпня 1871 р. в с. Вислобоки (нині Львів­ської області). У 1896 р. закінчив Віденський універ­ситет, де вивчав слов'янську філологію.

З 1914 р. — дійсний член НТШ, в 1915—1923 рр. — його голова. Перший ректор Львівського таємного університету у 1921—1923 рр. У 1929 р. був обраний дійсним членом ВУАН, проте на­ступного року добровільно зрікся цього звання. Співредактор газети «Буковина» в Чернівцях, редактор жур­налів «Молода муза» (1906), «Світ» і тижневика «Неділя» (1912). Діапазон літературознавчих пошуків тематично широкий: від давньоукраїнської літератури до літератури XIX ст.

     Написав кілька збірок поезій, віршований молитовник «Із глибини воззвах» і поему «Зарваниця». Перекладав українською мовою твори французьких, німецьких, польських, російських поетів, оди Горація, «Слово о полку Ігоровім».

     Був одним із керівник вівської «Просвіти». 

     Автор праць, присвячених творчості Т. Шевченка та історії українсько-польських літературних зв'язків.

Помер 27 квітня 1948 р. у Львові.

1.13 Микола Кіндратович Вороний

     Український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець, один із засновників Української Центральної ради. У 1917 р. був одним із засновників і режисерів Українського національного театру.

     У часи Російської імперії зазнавав переслідувань від поліції. Член РУП. Жив в еміграції у Відні та Львові. Працював у пресі. У 1920–1926 рр. — знову в еміграції. У 1926 р. повернувся в УРСР. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом у Києві у Всеукраїнському фото кіноуправлінні та ін. Батько поета Марка Вороного.

     Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Навчався в Харківському реальному, пізніше — в Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет).

     У Львові зблизився з І.Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життя і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І.Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».

     З 1897 р. — актор трупи М.Кропивницького, П.Саксаганського, О.Васильєва та інших, 1901 р. залишив сцену і служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М.Садовського, викладав у театральній школі.

Вороний був одним із засновників Української Центральної ради. У 1917 р. один із засновників і режисерів Українського національного театру. В 1920 р. емігрував за кордон.

     Репресований у 1934 році. Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.

     10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.

     Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 р. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності.

Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913).

     Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

Розділ ІІ

Вплив середовища на формування творчої особистості

2.1 Масова русифікація Східної України.

     На основі вище сказаного можна  затвердити, що майже всі літературні діячі народились на Західній Україні. Але чому? Виявляється, що на Східній Україні проводилась масова русифікація. Результатом цілеспрямованої кампанії русифікації стало безпрецедентне зростання неписьменності, що охопила 80% українців. Після багатьох десятиліть перебування в складі "єдиновірної", "слов'янської" Росії українські селяни з переважно письменних стали подібними до "братніх" російських кріпаків – темними й безголосими. Маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи багатющий фольклор, оригінальну художню літературу, покоління українців ризикували поступово втратити все. Для початку царатом спотворювалося уявлення про власну духовність. Надалі уряд послідовно придушував українське слово, котре і без того вже перебувало на колоніальному становищі й не могло розвиватися на всю силу генетично закладених у ньому можливостей. За цих умов стає краще зрозумілою вся велич письменницького та громадянського подвигу Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Лисенка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинською всього покоління фундаторів новітньої української духовності. Незважаючи на такі несприятливі умови, початок XX століття виявився дуже плідним для українського життя. Появу численних талантів на межі віків підготувало культурне середовище Галичини, куди після Емського указу поступово перемістився весь літературний рух, спрямований на збереження національно-культурної та мовної ідентичності народу. Видатний російський філософ М. Бердяєв зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом. Мало того, Російська імперія всіляко намагалася обмежити і придушити український рух, використавши для цього початок 1-ї Світової війни. На початку 1881 р. з обґрунтованими запереченнями проти Емського указу виступили навіть генерал-губернатори київський (М.Чертков) і харківський (князь Дондуков-Корсаков). Вони вказували на те, що подібні крайнощі не придушать українського слова, а лише спричинять роздратування серед українського суспільства,  їхні міркування підтримав начальник Головного управління в справах друку князь В'яземський. Апогеєм русифікаторської політики царату стали нормативні акти, відомі в історії як Валуєвський циркуляр і Емський указ. Вони офіційно визначали ставлення Російської держави до будь-якого українського національного руху. У 1804 р. видано було указ про заборону вчитися українською мовою. Результати національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 р. показав, що найбільш малописьменний народ у Росії – українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 р. і тоді виходило на 100 душ населення 13 письменних." Українські комуністи-боротьбисти в 1920 р. у пояснювальній записці до проекту свого декрету про сприяння розвиткові культури українського народу, зазначали: "Віковий процес систематичного та планомірного "обрусительства" привів до того, що колись майже поголовно грамотний  український нарід до 1898 року мав грамотної людності лише 13,5%, міста з центрів кристалізації культурних здобутків перемінились в джерела насильного насаджування іншої культури". Окрім освіти важливими інструментами русифікації українців за царського режиму були православна церква і армія. Головний удар по мові спрямовувався через освіту – саме там, де українська інтелігенція вбачала найкращий шлях до морального і культурного піднесення народу. У 1832 р. на Правобережжі, щоб перетворити його на "істинно російську землю", позакривали всі польські школи (українських майже не було) і реорганізували на імперських засадах із переведенням на російську мову навчання. У Києві створили російський університет імені Святого Володимира, завдання якого міністр освіти С.Уваров характеризував так: "Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети… поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Русі." 1862 року закрили безкоштовні недільні українські школи для дорослих, організовані інтелігенцією. Царські чиновники доводили, що недільні школи є змовою з метою пропаганди українського сепаратизму, а в діях їхніх творців українофілів – вбачали підривну діяльність. У 1864 р. статутом про початкову школу запроваджувалася вимога проводити навчання виключно російською мовою. "Кінцевою метою освіти всіх інородців, що живуть в межах нашої батьківщини, незаперечно повинно бути обрусіння…", – пояснював міністр освіти Росії Д.Толстой у 1870 р.

2.2 Події кінця ХІХ століття на Західній Україні.

     Кожного року відбуваються кілька сонячних та місячних затемнень, це спричиняє зміни на глобальному. Сонце та Місяць — небесні тіла, від яких залежить життя на Землі, перетинаються в одній точці, чим змінюють усталений ритм нашого життя. Це дехто помічає, оскільки погіршується самопочуття. А дехто — ні. Та це не означає, що затемнення не впливає на них. Наслідки затемнень можуть тривати роками. Вважається, що народитися у день затемнення — знак особливості. Коли Сонце і Місяць під час сонячного затемнення перебувають в одній точці — небесні тіла одночасно посилають людському організмові енергію і відбирають її.  У давнину вважали, що сонячне затемнення діє стільки років, скільки хвилин воно триває. Для місячного затемнення хвилина дорівнює місяцю. Сонячне затемнення відбувається на новий Місяць, а місячне — на повний. Тому їх вплив на людину дещо різний.

     Місячне затемнення в основному впливає на психоневрологічну та гормональну сферу: підсвідомість, емоції, настрій. Під час місячного затемнення розум, мислення та емоційна сфера людини значно вразливіші, ніж звичайно. Це пов’язане із порушенням роботи гіпоталамуса на психофізіологічному рівні.

     Сонячне затемнення справляє особливий вплив на особистість людини, її свідомість. Тому те, що ви зробили за добу до затемнення і протягом тижня після затемнення, — позначиться на розвитку особистості і закладе майбутні події в особистому житті. Це особливий час, коли можна змінити долю: розв’язати кармічні вузли або, навпаки, затягнути їх ще міцніше, погіршивши своє кармічне положення. Тому в цей час потрібно дослухатися інтуїції, проаналізувати своє життя, спробувати виправити всі помилки, робити якомога більше добрих справ, намагатися зберігати внутрішній спокій і внутрішню рівновагу. Сонячне затемнення часто стає моментом, коли наші внутрішні накопичення (і позитивні, й негативні) швидко і необоротно реалізуються мимоволі.

     А що стосується астрології, те знання теж сформулювалося на емпіричному фундаменті. Врешті-решт, згадайте вітчизняне літописання: літописці постійно звертали увагу на незвичні явища природи і бачили у них знамення. На роки сонячних мінімумів, припадає лише 5% історичних подій, тобто лише 1,7% на рік! Зростання сонячної активності зазвичай триває два роки і на них припадає 20% подій - по 10% на рік. А от наступні три роки - то вже роки сонячного максимуму(Додаток 2.а). І на ці три роки в середньому припадає близька 60% визначних історичних подій, або по 20% на рік! А в наступні три роки сонячна енергія згасає, і на ті роки припадає лише 15% усіх важливих подій, по 5% на рік.   Як стверджують астрологи, зірки, планети і сузір'я відіграють важливу роль в житті людини, країни, Землі...
У 1870 році відбулося сонячне затемнення. Це був рік сонячного максимуму (Додаток 2.б).  Воно мало значний вплив на долю земної кулі, зокрема на Європу. Протягом 11-річного циклу сонце збурюється і знову повертається до спокою (Додаток 2.в).

Висновок

Ми знаходимо в житті тільки те,

що самі вкладаємо в нього.

     Дослідивши біографічні відомості, суспільно-політичні обставини, астрологічні явища, я дійшла таких висновків:

1. 1871 рік виявився феноменальним (у ньому народилися 13 літературних діячів на Україні).
2.  Агатангел Кримський знав понад 60 мов, лишив після себе понад 1000 наукових праць; Леся Українка, перемагаючи свій біль, змогла отримати гарну самоосвіту, вивчила 10 мов
3. Так, як вони народилися в один рік, майже усі вони навчалися у Львівському університеті.
4. Через те, що відбулася масова русифікація України, центром літературної діяльності став Львів.
5. У 1870 році відбулося сонячне затемнення, яке посприяло народженню у 1871 році багатьох талантів не тільки в літературі.

     Опрацювавши літературно-критичний матеріал та наукову літературу я дізналася, що:

• сонячні затемнення дуже впливають на долю людини;
• літературні митці знали набагато більше мов, ніж я уявляла собі;
• у Лесі Українки туберкульоз кісток був ще з дитинства;
• на астрологічні прогнози потрібно звертати увагу час від часу, тому що інколи саме вони можуть підказати правильну відповідь;
• всі митці, які народилися у 1871 році мали відношення до Івана Франка (Додаток 3).
• при масовій русифікації Східної України стало безпрецедентне зростання неписьменності, що охопила 80% українців;
• незважаючи на такі несприятливі умови, початок XX століття виявився дуже плідним для українського життя.

Список використаної літератури

1. http://horo.mail.ru/birthdaymoon.html?action=get
2. http://uk.wikipedia.org/wiki
3. http://iteach.com.ua/successful-project
4. http://www.astrocentr.ru
5. http://astrologic.ru/library/eclipse.htm.
6. http://www.docme.ru./doc/29935/ivan-diyak.ukraїns._ke-vіdrodzhennya-..
7. Лосєв І. В. Історія та теорія світової культури: європейський контекст: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1995 (І). – 12 арк. – Мова укр.. – ISBN 5-325-00526-X.

 8. Журнал «Вивчаємо українську мову та літературу». №4. 2008. 

Додатки

Додаток 1

Агантагел Кримський

Леся Українка

Сильвестр Яричевський

Лесь Мартович

Філарет Колесса

Василь Щурат

Володимир Гнатюк

Микола Вороний

Додаток 2

2.а

Роки сонячних максимумів за О. Чижевським

2.б

2.в

Додаток 3