Проект "Закохані у пісню і життя"

Шевченківська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат

 з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю

Черкаської обласної ради

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

О.Д. Грицай,

вчитель бандури та вокалу,

керівник  зразкового

ансамблю бандуристів „Срібні

струни”,  вчитель вищої

категорії,  вчитель-методист

 

 

 

 

Микола Пантелеймонович Сокирко

(13.10. 1913-7.12.2006)

Народився в с. Кирилівці Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї корінного жителя села Пантелеймона Сокирка і селянки з села Верещаки. Дитячі роки минули в складних умовах життя села, коли незважаючи на масові репресії тривали заворушення після столипінської реформи. В Кирилівці все більше поглиблюється класове розшарування. Селянська земля потрапила в руки куркулів, біднота змушена була йти в найми або вирушати в далекі краї.

Перша світова війна принесла нові страждання народу. Гинули в гнітючих умовах самодержавства народні таланти. Жовтнева революція 1917 року привела до встановлення радянської влади по країні. Та попереду була громадянська війна. Тільки в січні 1920 року почалося впорядкування землеволодінь, відбудова, встановлення нового життя. В 1920 році в селі почала діяти єдина семирічна трудова школа для дітей селян. На основі другокласної школи було відкрито „Кирилівську народну педагогічну школу ім. Т.Г. Шевченка", в якій свій клуб, велика бібліотека. Влітку 1921 року при Кирилівській школі відкрився перший дитячий садок.

У березні 1929 року у Кирилівці з особливим піднесенням відзначались роковини Т.Г. Шевченка. В село приїздив голова ВУЦВКу Г.І. Петровський. Урочисті збори в сільському клубі ухвалили перейменувати Кирилівку в село Шевченкове. Почалося будівництво школи сільського господарства (технікум) — закладено 1 червня 1930 року. Піднявся парк в центрі села, посаджений в 1929 році. В 1930 р. між молоденькими деревами було встановлено пам'ятник Т.Г.Шевченку, створений скульптором К. М. Терещенком. У 1935 р. відкрилась десятирічка. З 1935 р. на садибі Шевченка розгорнулось будівництво літературно-меморіального музею. Зростав потік людей, що приїздили вклонитись великому синові українського народу Т.Г. Шевченку. У 1930 р. на батьківщину Шевченка приїздила з концертом Державна капела (УРСР) „Думка", режисер одного з Київських театрів Ф. Бойченко, кореспондент газети „Правда" Д.Заславський, артисти Харківського театру Революцій і театру „Березіль", архітекторів та скульпторів — творців пам'ятника Т.Г. Шевченку в Харкові, на чолі з М.Манізером. Часто приїздили письменники - Іван Ле, І. Сенченко, О.Лахуті та ін..

Культурний рівень селян зростав. Змінилося лице колгоспного села. Лише за один 1938 рік виросло понад сто нових будівель. У багатьох сім'ях з'явилися патефони, велосипеди. В побут селян міцно ввійшло радіо й кіно. Значно збагатилась сільська бібліотека. Бібліотеки діяли також при середній школі, технікумі, семирічці. В 1938 році Шевченківська філія зв'язку одержала близько півтисячі примірників газет та журналів. Вечорами аматори художньої самодіяльності збираються на репетиції до клубу.

Ось в таких умовах жив у свої дитячі і юнацькі роки Микола Пантелеймонович Сокирко. Навчався в середній школі, читав книги з бібліотек, слухав музичні передачі по радіо. Бог наділив його чудовими мистецькими даними, а батьки сприяли їх розвитку. Батько Миколи Пантелеймоновича вмів грати мало не на всіх струнних музичних інструментах, в тому числі і на скрипці. Він був активним учасником музичних ансамблів, заохочуючи з ранніх літ сина Миколу. Маючи неабиякі музичні задатки, син ще з дитинства любив малювати, що стало його другим талантом. Микола Пантелеймонович відвідував Шевченківський хор, що користувався популярністю в ті передвоєнні роки. До його репертуару входили народні, радянські пісні, класичні твори, а також пісні, створені місцевими поетами й композиторами. Одна з них написана композитором М.П. Сокирком на слова місцевого поета І.М. Олійника, з особливим піднесенням прозвучала в ювілейні дні, 1939 р. на районній Шевченківській олімпіаді:

Умер поет, затихла кобза... Та дужий спів її дзвенить! В серцях пробуджених мільйонів Живе Тарас і буде жить! Немає сліз - спливли водою, Земля оновлена цвіте. Вітчизна стала молодою, В країні нашій все нове. Нове життя, щасливі люди - Нема панів, нема рабів, Господарем - трудящі всюди Заводів, фабрик і ланів.

Активну участь М.П. Сокирко брав і в драматичному гуртку ( їх було два ), і в музичному. Зокрема, драмгурток при клубі ставив п'єси О.Корнійчука „Платон Кречет", І. Тобілевича „Безталанна", інсценівку за творами Т. Шевченка „У тієї Катерини" та ін..

У 1938 р. розгорнулась підготовка до відзначення Дня народження великого Кобзаря. Влітку в Шевченкове приїздили письменники П.Тичина, М. Бажан, восени завітав О. Толстой. Ювілей урочисто відзначили не тільки шевченківці, але й сотні гостей, що приїхали з навколишніх сіл, із Черкас, із Києва та інших міст республіки. Делегація родичів та земляків поета виїхала в Київ і Канів на відкриття пам'ятника великого Кобзаря.

Мирна праця радянських людей була перервана гітлерівськими загарбниками, що віроломно напали на нашу Вітчизну. В повоєнні роки М.П. Сокирко працює в Шевченківській середній школі учителем співів і малювання. Два крила його талановитої долі. Тут же Микола Пантелеймонович керує шкільним учнівським хором, який неодноразово був переможцем районних та обласних оглядів художньої самодіяльності. Він грає в сільському драматичному колективі при Будинку культури.

Справжньою любов'ю Миколи Пантелеймоновича стає сільський хор, що здобув популярність далеко за межами Черкащини. Колгоспники, вчителі, сільська молодь двічі на тиждень збиралися на репетиції. Увагу до точного виконання партій, навчання хористів нотній грамоті, робота з окремими хористами в домашніх умовах, коли вони не могли прийти на репетицію - все це була клопітка, системна робота М.П. Сокирка як керівника.

Сільський хор під орудою М.П. Сокирка в лютому 1956 р. був учасником республіканського огляду сільських хорів і одержав першу премію, повернувшись в село з піаніно для Будинку культури і величезним задоволенням досягнутим успіхом. А в жовтні 1956 р. сільський хор брав участь у зйомках кінофільму „Пісні над водами".

У 1964 р. хор був удостоєний почесного звання народної самодіяльної хорової капели, а його керівник - Микола Пантелеймонович Сокирко - нагороджений Грамотою Верховної Ради УРСР та іменним годинником.

М.П. Сокирко, як керівник хорової капели одержав привітання від композитора, народного артиста СРСР Л. Ревуцького: „Первое место занято поправу. Шевченково Черкасской области. Сельский хор. Руководителю Николаю Пантелеймоновичу  Сокирко.

Ваше село - родина Великого Кобзаря. Тем приятнее сознавать, что в руководимом вами певческом коллективе, который существует почти полвека, утвердилась отличная музыкальная культура, богатые народные традиции Украины. Первое место, которое вы заняли на республиканском смотре сельских хоров 1956 года, вам присвоили поправу.

Замечательному коллективу и его руководителю приношу сердечные поздравления с наступающим Новым годом. Л. Ревуцкий".

На всіх численних святах, урочистих подіях, що відбувалися в селі, виступала хорова капела під керівництвом М.П. Сокирка. В 1964 році урочисто святкувалося 150 - річчя з дня народження Кобзаря. За рішенням ЮНЕСКО ця знаменна дата мала відзначатись у всьому світі.

Земля Тараса вітала квітами і піснями велику делегацію культурних діячів братніх народів країни Рад, героїв праці, а також зарубіжних гостей, учасників Міжнародного форуму, що прибули сюди 2-го червня 1964              року.

Навколо пам'ятника Кобзареві - ніде стати. Тисячі людей зібралися, щоб зустріти дорогих гостей, прославлених людей. Ось на асфальтовому шосе з'являється колона автобусів та легкових автомобілів. З машин виходять гості, добре знайомі кожному з присутніх. Коли над площею дзвенить мелодія „Заповіту", до хору приєднуються письменники П. Тичина, О. Гончар, О. Корнійчук, М.Рильський, М. Нагнибіда, російські поети М. Тихонов, О. Прокоф'єв, артисти С. Козак, А. Кикоть, Б. Гмиря, Б. Руденко, Н. Ужвій, Д. Гнатюк, К. Огневий, Н. Місіна, композитори А. Кос-Анатольський, Г.Майборода, П. Майборода, Герої Соціалістичної Праці О. Гіталов, Є.Долинюк. їх голоси зливаються воєдино в урочистій мелодії Шевченкової пісні. Хорову капелу було запрошено в Київ для запису на грампластинку в  1965  році.

В середині 70-их років Микола Пантелеймонович Сокирко пішов на заслужений відпочинок, але всі наступні роки він цікавився роботою Будинку культури і особливо своїм дітищем - самодіяльною хоровою капелою. Його поради, рекомендації і допомогу приймали його послідовники, керівники капели В.О. Куклюк, О.Д. Лапський.

В 1993 році теплого жовтневого дня, напрочуд сонячного, в сільському Будинку культури урочисто відзначали односельці 80-річчя Миколи Пантелеймоновича Сокирка. Зал заповнений. По обидва боки сцени - виставка художніх робіт ювіляра. Тут чудові пейзажі, види села, його куточки, написані з такою любов'ю. До речі, багатьом Микола Пантелеймонович подарував їх колегам по роботі, сусідам, друзям. Портрети окремих товаришів написані з таким теплом. В руках присутніх море квітів, які були подаровані ювіляру з теплими сердечними словами своєму земляку за його велику працю, за його повагу до людей, за творчі зусилля навернути людей до краси світу, в якому живемо, до добра і багатобарвного сприймання світу.

Творчі зусилля Миколи Пантелеймоновича залишились у творчих звершеннях сина - Володимира, який став скрипалем високого класу, працює в музично-драматичному театрі Житомира і в даний час працює на запрошення в одному з театрів Чехії.

У багатьох серцях шевченківців, сповнених подякою до великого митця, жевріє вогник, запалений великою творчою майстерністю Миколи Пантелеймоновича Сокирка, любов'ю до співу, музики, малювання.

Л.І. Батрак

Написано з достовірних даних за книгами Б.К.Іщенка „Село Шевченкове"(Черкаське обласне книжково-газетне видавництво 1962 року),

„Великим шляхом" ( видавництво „Промінь", Дніпропетровськ, 1970 р.). Використані архівні матеріали, спогади жителів села, учасників хорової капели, колег М.П. Сокирка.

 

 

  

З досвіду роботи народної самодіяльної

хорової капели Шевченківського сільського

 будинку культури Звенигородського району

 

Відкриття восени 1896 року двокласної школи в колишній Кирилівці ознаменувалось ще однією важливою подією в культурному житті села. Щойно створений з ініціативи ентузіастів хорового співу А.С.Осінського та Л.В.Мізецького невеликий хор юнаків та дівчат вперше виступив перед односельцями. Згодом при школі діяло два хори: один з числа старших учнів, другий – з молодших. У хорі старшокласників брали участь і селяни, які мали добрі вокальні дані. Співали українські народні пісні, пісні на слова Т.Г.Шевченка. З перших днів аматори завоювали широку популярність, а з 1918 року, коли колектив поповнився слухачами учительських курсів, слава про співаків линула вже далеко за межі села. До нього потяглася здібна молодь. Кількість учасників зросла до 100 чоловік. Керував хором доцент Київської консерваторії Сергій Миколайович Теліжинський, а з 1925 року – вчитель Артем Артемович Данильченко.

Нині у капелі є співаки зі стажем понад 50 років. Це  В.Я. Забожко, В.Т. Олійник, П.О. Ткаченко,  В.Т. Шевченко, правнучка Т.Г.Шевченка. Ще юнаком прийшов у хор М.П.Сокирко. Згодом, з 1934 по 1975 рік – він незмінно керував ним. Саме під його керівництвом якісно зріс виконавський рівень, і колектив отримав високе і почесне звання – народний самодіяльний.

Пам’ятний для аматорів 1956 рік, коли вони стали переможцями республіканського огляду сільських хорових колективів і одержали першу премію. Того ж року знялися в кінофільмі „Пісні над Дніпром” (кіностудія ім. О.Довженка).З 1975 по 1982 рік капелою керував випускник Київського інституту культури ім. О.Корнійчука В.О.Куклюк. Енергійний, здібний, він зумів завоювати авторитет в учасників, збагатив репертуар новими творами.

З 1982 року капелою керує випускник Одеської консерваторії, заслужений артист Комі АРСР  О.Д. Лапський. Досвідчений хормейстер поставив перед собою завдання: жити не тільки минулою славою, а й постійно підвищувати  виконавський рівень, шукати нові мистецькі рішення.

Нині в колективі 56 співаків. Велику підтримку керівнику надає актив капели, її ветерани:  І.В.Надточій,  В.Д.Тупчій, В.І.Засідатель, О.М.Кириченко, Г.Ю. Коваленко, Є.Л.Медведєв, а також голова виконкому сільської  Ради Л.І.Батрак.

У складі капели – колгоспники, інженери, викладачі, керівники партійних та громадських організацій, медичні працівники, культармійці, учні. Співають у хорі й сім’ями – це Раїса Іванівна та Павло Іванович Лоскучереві, Олександра Миколаївна та Іван Андрійович Кириченко,  Галина Іванівна та Василь Васильович Тупчії та інші.  Є в колективі чудові солісти, багато з яких неодноразово брали участь в оглядах, конкурсах різних жанрів художньої самодіяльності. Так, Т.В.Гулак, директор Шевченківського будинку культури, співає сольні номери, в тріо, ансамблі, керує народною самодіяльною агітаційно-художньою бригадою, грає у виставах народного самодіяльного  театру, володіє мистецтвом художнього читання; Л.О.Хирхиль – талановита вокаліста, грає на бандурі; В.І.Засідатель теж має неабиякі вокальні дані, сам пише музику.

О.Д.Лапський приділяє особливу увагу виховній і творчій роботі з аматорами. З цією метою в капелі проводять бесіди естетики, історії світового і радянського мистецтва, про видатних композиторів і виконавців, прослуховують платівки з записами провідних хорових колективів і солістів.

Обговорюють концертні програми професійних колективів, організовують екскурсії до музеїв, виставки, зустрічі з літератури і мистецтва, зокрема з учасниками традиційного Всесоюзного літературно-мистецького свята „В сім’ї вольній, новій”.

Заняття капели проходять двічі на тиждень. Особливе місце відводять розспівуванню – простому і складному, ритмічному і гармонічному, дикції, динаміці.  Відомо, що найефективніше хор працює на початку репетиції. Тому всі найскладніші місця в гармонічному, ритмічному та динамічному звучанні відпрацьовують після розспівуванню. Потім, поступово, акорд за акордом керівник досягає створення образу, закладеного в мелодії і словах пісні. Репетиції проходять без музичного супроводу, акомпанемент вводять лише на генеральних репетиціях. Усі твори розучують по партитурах і партіях.

Олександр Дмитрович Лапський розуміє, що успіху можна досягти лише тоді, коли кожна хорова партія досконало вивчить свій музичний матеріал, який згодом під керівництвом диригента зіллється з іншими партіями, і зазвучить тоді пісня – широко, багатоголосо, зворушуючи серця слухачів. Керівник капели враховує вокальні можливості кожного з учасників, творчо підходить до вивчення творів, інколи вносячи деякі зміни в їх музичну тканину, а буває й сам створює нові пісні про красу Шевченкового краю. Першим порадником і помічником у роботі з колективом є його концертмейстер Євдокія Миколаївна Лапська.

У репертуарі хорової капели близько 500 творів, здебільшого а-капельних. Співаки свято шанують пам’ять свого   геніального земляка. На слова  Шевченка у їх виконанні звучать пісні „Заповіт”, „Реве та стогне Дніпр широкий”, „Думи мої”, „Садок вишневий коло хати”, „Орися ж ти, моя ниво”, „Якби мені черевики”, „Одинокий човен” та інші.

До вподоби трудівникам села у виконанні шевченківців твори В. Шебаліна („Зимняя дорога”), Й. Брамса („Данко”),  українські народні пісні в обробці М. Леонтовича („Щедрик”, „Дударик”), О.Кошиця („Вийди, Грицю, на вулицю”) та інших композиторів класиків.

Аматори – постійні учасники традиційного районного свята пісні, музики і танцю. Жоден масовий захід не проходить без участі народної самодіяльної капели.

У 1984 році капела брала участь у телетурнірі „Сонячні кларнети” і стала його переможцем.  1986 року колектив став учасником творчого звіту самодіяльних композиторів Черкащини, присвяченого 700-річчю м. Черкаси. У виконанні народної самодіяльної капели вперше було виконано твори О.Д. Лапського „Хлібороби ми” на слова І.Бердника і „Солдатські вдови” на слова В. Дергача. Колектив став лауреатом Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості, присвяченого 40-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Нині співаки активно включились в ІІ всесоюзний фестиваль народної творчості, присвячений 70-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

м. Черкаси, 1986 рік

 

1996 рік  - Шевченківській хоровій капелі –

100 років

Споконвіку потрібна людям пісня. Такий уже пісенний наш український народ: і журбу, і радість призвичаївся переливати в пісню. Зараз жоден вид мистецтва так  швидко, так емоційно, так близько не підступає до людського серця, як пісня.  І ось уже через ціле століття  така ж думка прозвучала з уст відомого поета радянського часу Андрія Малишка: „Вище пісні, - сказав він, - може бути тільки молитва”.

Саме з таким розумінням, такими почуттями, з великою любов’ю до пісні, бажанням перейняти від неї і силу, і волю, піднести себе духовно сто літ  тому в колишній Кирилівці утворився хоровий гурт. Упродовж всієї своєї історії капела посідала і посідає особливе місце в культурному житті села, району, області. Знана вона і в західних регіонах України, має визнання мистецьких кіл нашої  столиці Києва, широко знайома і популярна серед своїх слухачів напрацьованим високохудожнім репертуаром і виконавською майстерністю, бо разом із художнім керівником  і диригентом капели заслуженим артистом  Республіки Комі Олександром Дмитровичем Лапським  сповна віддається художній самодіяльності в ім’я талановитого нашого народу , популяризації його пісенного скарбу.

А.Богінський,

завідуючий відділом культури

райдержадміністрації

1996 рік, газета „Шевченків край”

Ветерани

Патріархом хорового співу називають на батьківщині Т. Шевченка Миколу Пантелеймоновича Сокирка. Я б ще так сказав: він – жива легенда капели.  ЇЇ найвищі злети пов’язані з цим прізвищем. У 1956 році наш хоровий колектив виборов 1 місце  на Всеукраїнському конкурсі. Преса відзначала, що хор с. Шевченкового  виконав першу частину з кантати м. Лисенка „Радуйся, ниво неполитая”. Це був професійний  незабутній спів, про що може нагадати випущена тоді ж платівка. Можемо гордуватися, що в  історію  капели вписано імена шевченківців, які співали в ній по 30-50 років. У селі добре знають ветеранів капели: П.О.Ткаченка, В.Т.Шевченка, В.Я.Забожка, М.С.Терещенка,   Л.І.Батрак, В.Т.Олійник, В.С.Ткаченко, І.В.Надточія, І.П.Клименка, І.Я.Ткаченка, А.Ю.Сокирка, А.Х.Іщенко, Т.Ф.Давидюк, В.Н.Шолоха, М.Р.Матвієнко, Г.В.Осаул, Т.М.Федьорко, десятки інших.  Ці люди жили, бо жили піснею, переливали в неї радощі  і болі своїх душ. Саме ветерани з їх несамовитою любов’ю  до українського національного мистецтва  були опорою і надією цього своєрідного колективу, взірцем і прикладом  для тих, хто приходив на репетиції вперше. Одна із добрих ознак цього хору – шанобливе ставлення до ветеранів. І це ще раз засвідчили ювілей і торжества.

 

Олександр Дмитрович Лапський

Ентузіасти

Їх багато. Але можна загорітись ентузіазмом  на день-два, а можна чи не на все життя  кілька разів на тиждень у дощ чи в сніг , ясного чи похмурого вечора  йти до Будинку культури  і по-школярські скрупульозно вивчати кожну ноту, найтонші нюанси мелодії заради однієї-єдиної мети: заспівати для людей , роздмухати в їхніх серцях  вогник любові і здивування. Такі вони – ентузіасти. Сьогоднішнього обличчя капели не було б без затятої самовідданості  Тамари Гулак, Івана Кириченка,  Лідії Хирхиль, Клавдії Засідатель, Анатолія Різника, Володимира Пономаренка,  Леоніда Шаха, Володимира Засідателя, Євдокії Лапської,  Тетяни Шолох, Надії та Анатолія Максименків, Оксани Демченко та інших. Їхню естафету переймають  зовсім юні: учні місцевих шкіл. Не перерветься нитка ентузіазму, бо без цього не має творчого колективу.

Ювілей

Такого вшанування капели ще не було.  Ювілярі вітали гості з Києва, Черкас, Умані, Канева, Звенигородки. Хоровий колектив, його диригент О.Д.Лапський, окремі співаки одержали  Почесні грамоти від держадміністрацій , управління культури, Українського музичного товариства . Скільки було вимовлено щирих слів, щедрих побажань!

Іван Коваленко, викладач Канівського училища культури  впевнено сказав, що сьогодні така капела одна в усіх українських селах . Професійний рівень її співу не викликає сумнівів.

Євген Кравченков, викладач Черкаського музичного училища, заслужений працівник культури  України , наголосив, що не всі професійні колективи  взялися б за виконання хоч би „Зимней дороги” , а цей хор виконав складний класичний твір легко, віртуозно.

Іван Цимбалістий, директор Уманського музичного училища, заслужений працівник культури України , відзначив рівність усіх  хорових груп капели, але особливо виділив партію сопрано (Тамара Гулак, Лідія Хирхиль, Надія Максименко, Галина Шевченко, Лариса Кравець, Любов Шах, Любов Мельник).

  Хто б не виступав, і що б не говорив , але всі знову і знову поверталися до ветеранів, доземно вклонялись їм. Вітали М.П.Сокирка. Не так давно село відзначило його 80-річчя. На ювілейних урочистостях йому склали подяку усі виступаючі, а щодо квітів, то вже й Миколу Пантелеймоновича  за ними не було видно.

Керівник капели О.Лапський був цього вечора короткий у промові і щасливий на обличчі. Він закривав урочисту частину  і тримав заключне слово після тріумфального співу капели. Він вручив символічні диригентські палички наймолодшим учасникам капели Івану Лапському та  Євгену Яворському. 

Хоровій капелі нашого села – 100 літ. Благослови, Господи, її на друге століття успішної роботи і ще вищої слави!

Анатолій Савченко, 1996 рік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ювілей 100-річчя капели

                                                 с. Шевченкове, 1996 р.

 

 Володимир Іванович Засідатель

Над стомленим селом опустився вечір. Замерехтіли таємниче зорі, посміхнувся круглою посмішкою замріяний місяць, піднявся над тополями і освітив доріжку, що вела до затишного Будинку культури. Сюди на вогник поспішали ті, хто любив пісню і слово, музику і театральне мистецтво, яке ще з пелюшок, мабуть, полонило серця аматорів.

А серед них – він, Володимир Іванович Засідатель. Веселий і жартівливий, співучий і привітний, сипав на всі боки дотепами і дарував свій щедрий талант людям.

Прибув Володимир Іванович у Тарасове село  по закінченні Черкаського музичного училища, навчати сільських дітей музиці. Та для молодого, енергійного Володимира, сповненого сили, наділеного отим неповторним талантом, що так і благовістить на рясний засів добра і духовності, цього заняття було замало.

І він іде до Будинку культури, в якому працюють три народні самодіяльні колективи. Тут Володимир і зустрів свою долю. Чутливих струн серця торкнувся погляд глибоких чорних очей співухи Клавдії, яка стала його дружиною, матір’ю двох дітей, і яка була поряд до останнього подиху коханого чоловіка.

Звучав приємний голос Володимира у народній самодіяльній хоровій капелі, щедро дарував він свої гуморески і дотепи у виступах народної агітаційно-художньої бригади, а у народному самодіяльному театрі улюбленець глядачів створював різнохарактерні образи літературних героїв, які оживають з виходом на сцену  Володимира Засідателя. А пізньої ночі він писав свої різної тематики вірші, які з-під його пера поспішали потрапити на нотний папір, щоб зазвучати в прекрасних мелодіях, що лилися з доброї, щирої, завжди усміхненої душі..

Він писав для себе і для тих, хто трудився день при дні біля землі, на фермі і в школі, на тракторі і  в коморі. Щедро дарував свої вміння, свій талант актора-аматора, художника і режисера тим, кого любив всім серцем і всією душею, що прагнуло обійняти увесь світ. Народжувались поезії і пісні, співала його дружина і двоє діток, співав він, закоханий у все прекрасне, чарівне, неповторне.

„Не людина, а якийсь чарівник”, - подумає той, хто зайде  до розкішного молодого саду, вирощеного його дбайливими руками. Різносортні яблуні та груші, сливи, виноград, соковита малина, черешні, червоногарячі вишні. А обабіч доріжок чарівні троянди уклінно запрошують до оселі, яку Володимир Іванович збудував сам. Від фундаменту до останнього цвяху на даху. І все сам, і все любив, і до всього посміхався, а ще дарував людям свої вміння безкорисливо і щедро.

Титанічною була його щедрість і віддача любові і тепла, бо на 61-му році свого життя він пішов від нас, залишивши вічно живі пісні і поезії, теплу посмішку і біль втрати, свою щедру любов до людей, до життя, до пісні.

У ньому не було чогось надзвичайного, але він вирізнявся серед друзів своєю кмітливістю, ерудицією, гострим жартом, вмінням спілкуватися, цінив і поважав друзів. Всією душею любив дітей і діти любили його.  Був мужній, понад усе любив життя і свою Україну, якій присвятив багато віршів і пісень, народжених його душею, його серцем. Він був і залишився патріотом своєї Вітчизни.

 

 

В.І.Засідатель – учасник народного самодіяльного драматичного колектив

 

18 лютого 2006 року Володимиру Івановичу виповнилося б  70 років, але, нажаль, його  не має з нами. І учні, і вчителі нашої школи шанують пам’ять про земляка. В репертуарі ансамблю бандуристів школи є чимало пісень на музику та слова Володимира Івановича. Багато років цей талановитий  чоловік  працював в цій школі. Останні роки свого життя навчав учнів писати музику та складати вірші. Все своє життя віддав мистецтву. То ж не забуваймо своїх земляків, пам’ятаймо і шануймо, вони того варті.

 

Кобзарева горлиця

Ген ,до сонця горнеться,

І Дніпрові хвилі вічно шепчуть

Славне ім’я Кобзаря.

То моя Черкащина,

Кобзарева спадщина:

Стоколоса, стоголоса

Ясна зіронька-зоря.

Розкажи ,Дніпре сивий,

Який наш край красивий,

Які чарівні села і міста.

Про хліборобську силу,

Про Україну милу,

Про карі очі дівочі і рожеві уста.

 

Думи заповітнії – ниви розмаїтії

На моїй єдиній Україні

Золотіють в пшеницях

В Україні дружні ми,

В Україні вільні ми

І несуть твоє ім’я народи

У споріднених серцях.

 

В. І. Засідатель

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тамара Вікторівна Гулак

Тамара Вікторівна народилася в селі Шевченковому, довгий час проживала в рідному селі. Скільки себе пам’ятала – все співала. Спочатку з бабусею, а коли пішла до школи, всі десять літ співала в учнівському хорі під керівництвом М.П.Сокирка. Чи ж було у школі або в селі свято, на якому б не читала Тамара віршів, не виконувала б пісень, не брала участі в інсценівках? Можливо, саме тоді зародилась мрія пов’язати життя з мистецтвом.
Першою сходинкою на її шляху до теперішньої популярності стали режисерські курси при Черкаському драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка. Наступною – Київський державний інститут культури ім. Є.Корнійчука, режисерський відділ.

Трудову діяльність розпочала в Шевченківському сільському Будинку культури 1965 року. Працювала на посаді керівника драматичного гуртка, який через три роки одержав визнання і глядачів, і авторитетних комісій на районних, обласних та республіканських оглядах-конкурсах художньої самодіяльності. „Безталанна” І.Карпенка-Карого,  „Зачарований вітряк” М.Стельмаха, „Дикий ангел” О.Коломійця,  „Ну й діти” М.Зарудного – кожен спектакль щоразу ставав помітною подією в культурно-мистецькому житті Кобзаревого села.

Творчий неспокій, пошук нових форм і засобів роботи – це про неї. На громадських засадах кілька років Тамара Вікторівна керувала агітаційно-художньою бригадою. Тематичні сценарії складала сама. Не перерахувати всі виступи під час свят, виборів, на різних оглядах та конкурсах. Найбільша перемога прийшла 1980 року: агітаційно-художня бригада стала народною.

Тривалий час Т.Гулак була директором Будинку культури, а з 1988 року очолила літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка, який став серцевиною історико-культурного заповідника „Батьківщина Тараса Шевченка”. Перебуваючи на посаді директора заповідника, продовжувала працювати творчо. При заповіднику існувало вокальне тріо „Кобзарева горлиця” (Тамара Гулак, Клавдія Засідатель, Лідія Хирхиль) і фольклорний ансамбль, які активно пропагували творчість Т.Шевченка.

З 1998 року працювала вчителем театрального мистецтва Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю. Тамара Вікторівна робила постановки інсценізацій, різних тематичних та концертних програм, навчала дітей мистецтву слова.

Та нещодавно,  25 вересня 2010 року, Тамари Вікторівни Гулак не стало. Пішла від нас талановита, творча, хороша серцем і душею людина, яка все своє життя присвятила мистецтву та рідній  Україні.

Усім серцем

Скільки себе пам’ятала – все співала. Холодної зими сядуть удвох з бабою Наталкою на лежанці – та й заведуть народної. Вже і слова ті забулися, щось про далеку-далеку дорогу, а мелодія живе в серці, бринить в ньому іноді так, що без сльози не згадати повоєнного дитинства. Пізніше скаже Тамара Вікторівна: бабуся дала мені пісню, вона і голос мій поставила. А хто ж іще міг те зробити? Батько?.. Та він загинув на початку війни під Ленінградом. Мати?.. Та й вона на фронті була. І служба в неї не з легких: санітарка. Отож спасибі, доле, що лишила зі мною бабу Наталку. Добре з нею співати. А що коли спробувати самій?І ось уже непосидюче дівча вилазить на стару вишню і на весь куток лунає „Широка страна моя родная...” „То Катеринина така голосна” – говорили сусіди. Дехто з них і досі згадує оті співи шестирічної дитини.

Їй везло на людей, закоханих у пісню. Коли пішла навчатись до Шевченківської середньої  школи, всі 10 літ співала в учнівському хорі під керівництвом М.П.Сокирка. В селі глибоко поважають цього знаючого музиканта, вимогливого і щирого педагога.  Чи ж було у школі, чи в селі  свято, на якому б не читала Тамара віршів, не виконувала б пісень, не брала участі  в інсценівках? Можливо саме тоді зародилась мрія: пов’язати життя з мистецтвом.

Першою сходинкою на її шляху до теперішньої популярності стали режисерські курси при Черкаському драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка, які вона закінчила в 1968 році. То пам’ятний: адже тоді було організовано при сільському Будинку культури драматичний гурток, і керувала ним вона – режисер Тамара Гулак. Аж страшно було самій читати в афіші оте серйозне слово – режисер. Скільки душі треба вкласти, аби вистава дійшла до глядача своєю системою образів, ідейною проникливістю, повною характеристикою персонажів...

Навколо молодого режисера швидко склався такий колектив, якому стало під силу звання народного. Були аматори – аматори на короткий час. Але були і  такі, які в театрі активно працюють і сьогодні. Це А.Ф.Бондур, І.Я. Ткаченко, І.А.Димерець,  В.Д.Штанько, І.Г.Павлик, К.І.Карбівнича, І.С. Бондур, І.А.Кириченко, М.С.Терещенко та інші. 14 років підтверджує цей колектив свою народну сутність. До слова сказати, на звання народного він претендував, показуючи солідній комісії „Безталанну” І. Карпенка-Карого. Будь-то  „Зачарований вітряк” М.Стельмаха, „Дикий ангел” О.Коломійця,  „Ну й діти” М.Зарудного – спектакль щоразу ставав помітною подією в культурно-мистецькому житті Кобзаревого села.

Творчий неспокій, пошук нових форм і засобів роботи – це завжди в ній. На громадських засадах кілька років Тамара Вікторівна керувала агітаційно-художньою бригадою. Тематичні сценарії складала сама. Не перерахувати всі виступи під час радянських свят, виборів, на різних оглядах та конкурсах. Найбільша перемога прийшла 1080 року: агітаційно-художня бригада стала народною.

Тамара Вікторівна ніколи не зупинялась на досягнутому. Коли відчула, що вже мало режисерських курсів, вступила на навчання до інституту культури імені О. Корнійчука і в 1982 році успішно його закінчила. „Інститут дав багато, - згадує вона. – Він ще сильніше спрямував мою увагу на самодіяльне мистецтво, шляхи удосконалення якого безмежні”. 

Я спробував бодай тільки перерахувати те, що зроблено Будинком культури до 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Тільки концертна програма „Нам не забути днів війни” показувалась глядачам району 60 разів. З великим успіхом в селі та за його межами пройшла літературно-музична композиція агітбригади „Мир усій планеті”. Хвилююче  враження справив тематичний вечір, присвячений 40-річчю визволення села. Тепло прийнято п’єсу В.Собка „Далекі вікна”. Спільно з колективом  місцевої середньої школи підготовлено вечір пам’яті, на який було запрошено 124 учасники Великої Вітчизняної: солдати, вдови, в’язні концтаборів, партизани, трудівники тилу. Все це заходи, так би мовити, на матеріалі села. А вдома, як відомо, і стіни допомагають.

Але ж Будинок культури звертається і до таких форм роботи: готує концертні та агітаційно-художні виступи в інших селах області. А це вже не так легко, бо треба знаходити людей, треба зустрітись з десятками ветеранів війни та праці саме цього села. І тоді з’являється вечір пам’яті у Петриках, вечір солдатських вдів у Майданівці і т.д.

 Тамара Вікторівна – постійна ведуча програм у Будинку культури. Скільки фантазії, праці, дотепності вкладає вона в свою роботу! В  роботу. Саме так вона називає свою діяльність на посаді директора Будинку культури. То ж не випадково, що за значну роботу, пов’язану з відзначенням 40-річчя Перемоги Т.В.Гулак нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Радість нагороди поділяють з нею її колеги по роботі. „Без них не було б мене, не було б наших успіхів”, - така її думка про В. Пономаренка, Л.Кострицю, подружжя Засідателів, Л.Бузько, А.Різника, С.Черненка.  І все ж що їй ближче театр, чи пісня? Я б сказав, що це її два крила.

     Анатолій Савченко

Новорічне

Яка ви стомлена була в той новорічний вечір.

Так сумно усмішка цвіла ялин плакуча клечінь.

Стрічала радо в хаті  Вас, і яку зайшли ви щойно.

Вогні сяючих прикрас світили в ваші щоки.

А за столом сидять сини, і чоловік в чеканні.

Ялино, вітами майни, моргни гірлянд зірками.

І оберемок тих зірок подай цій милій жінці.

Вона одна із тих жінок, хто сповнений по вінця

Жагою жити для людей палить себе безжально.

Був сповнений грудневий день одним її бажанням:

Концертом ферми потрясти, доярок віршем у гострім слові не пройти

Повз здалечілу душу. І ось позаду всі труди.

За півгодини – свято. Ялинок зеленавий дим вплива і в нашу хату.

Той дим в кімнаті пахне так, що кожен щастям марить.

І новоріччя добрий знак – ось-ось куранти вдарять.

Чого ж ви наче не своя в дверях несміло стала?

Синівський погляд вам сія –

і в серці вашім тане клубок високих хвилювань,

Що зранку в вас горіли.

Та ось стихають всі слова. Шампанське закуріло.

І через хвилю встали всі: Здорові будьмо, друзі!

Хай буде в хаті хліб і сіль і слава по заслузі.

І труд любимий на весь вік, і жар в душі не згасний.

...То промовля ваш чоловік. І  тост його прекрасний.

То що ж іще у рік  Новий з собою взять в дорогу?

Візьмемо втому ту, що ви принесли до порогу.

За неї будьмо за одно бо втома – згусток звершень.

А час сплива. Он в те вікно вже стука день найперший

Календаря звитяг гучних в великому й малому,

За вашу, друзі, долю в них! За вашу чесну втому!.

                                   Анатолій Савченко

 

Анатолій Євгенович Даценко

В далекому 1939 році в багатодітній сім'ї села Писарівка Лисянського району Черкаської області народилося звичайне крикливе дитя, та ангели не обділили його своєю любов'ю і на світі з'явився талановитий музикант, композитор, поет в душі і прекрасний керівник хору Анатолій Євгенович Даценко.
Батьки його – Ольга Порфирівна та Євген Трохимович співали в церковному хорі. Крім того, Євген Трохимович грав на скрипці та балалайці. Любили співати і грали на музичних інструментах старші брати і сестри, та дитинство їхнє прийшлося на війну і повоєнні роки розрухи. Лише найменшому, Анатолію, припало більше батьківської уваги – побачивши здібності сина Євген Трохимович навчав всьому, що вмів сам. Толя був старанним учнем, грав на гармошці, придумував свої мелодії, пізніше Анатолій Євгенович освоїв гру на баяні і став нерозлучним з цим інструментом. Перші виступи були з батьком і братом Віктором – їх невеличкий ансамбль запрошували на весілля, хрестини, свята в Будинок культури.

У 1958 році в житті Анатолія Євгеновича відбулась визначна подія: вперше вийшов на сцену як керівник шкільного хору. Вже маючи за плечима батькову науку, гру на весіллях і керівництво хором, у 1960 році Анатолій Євгенович  вступає до Канівського училища культури (хоровий відділ) і з другого курсу керує хором Степанського СПТУ, який не раз виступав і мав успіхи.

По закінченні училища життєва стежка, пройшовши через Харківський інститут культури, куди був направлений талановитий студент, привела Анатолія Євгеновича у Вільшану. З 1966 по 1991 рік Анатолій Євгенович  працює в музичній школі – навчає дітей грати на баяні і, звичайно ж, організовує дитячий хор. Свою майстерність, а головне, любов до музики передавав учитель своїм учням – багато з них пішли його стежкою.

З 1965 р. почав керувати зведеним селищним хором, який став справою всього його життя. Репертуар хору завжди відзначався оригінальністю та колоритом, постійно поповнювався творами Анатолія Даценка, інших місцевих композиторів, поетів, Валентини Кравець, городищанки Любові Пилипей та черкащанина Володимира Даника.

У 1986р., зважаючи на майстерність співу, колективу присвоєно звання народного, адже не можна було без хвилювання слухати такі пісні як «Степом, степом» у виконанні солістки хору Галини Задорожньої, «Приснилось матері» - солістка Тетяна Даценко. І кожного року це звання підтверджується успішними виступами.

Керівник Вільшанського хору Анатолій Євгенович має численні державні нагороди, зокрема Ветеран праці з 1991 року, Лауреат районної премії імені Семена Гулака-Артемовського з 2005 року, володар Почесної відзнаки «Мистецький Олімп України» 2006 року.

Над вишневими садками Шевченкового краю лунає невмируще „Реве та стогне Дніпр широкий” і плаче на могилі матері Тараса калина білим квітом, коли прилітає до неї пісня „Тарасова мати”, і піднімається в піднебесся разом з піснею душа, коли співає Вільшанський народний хор.

Довгий шлях пройшов цей колектив, щоб досягти майстер­ності, яка б відповідала званню народного і народній любові.

Хоровий спів завжди подобався вільшанцям, адже з давніх-давен при церквах були церковні хори. А тому після революцій і воєн, як тільки налагодилося життя, разом із комбідами з'являється співочий гурток, керівником якого був Крупський Іларіон Якович. Відтоді (1924 р.) починається історія Вільшанського хору.

Впевнено набирали міць голоси, приходила майстерність, і вже у 1957 р. хор виступає у м. Києві на Республікансько­му огляді художньої самодіяльності, записує свої пісні на кіностудії для кінокартини „Пісні над Дніпром”. Декілька разів виступи хорового колективу записували для радіопере­дач. Це був перший дотик слави: виступи у Києві, Каневі, Чи­гирині; обласні та республіканські конкурси та огляди.

Керівником Вільшанської культури на той час був Василь Михайлович Стецюра. Це був невгамовний чоловік, який бу­дував Будинок культури, демонстрував кінофільми, проводив репетиції хору, в усьому досягаючи вершин.

Часточку своєї душі вклав у цей колектив і Петро Іванович Опанасюк: музикант не лише за професією, а й за покликанням.

У 1965 р. у Вільшану приїжджає Анатолій Даценко, який організував хор Вільшанської автоколони, а з 1970 р. почав ке­рувати хоровим колективом селища. Хор став справою життя Анатолія Євгеновича, а колектив - однією великою родиною.

У 1986 р., відзначаючи майстерність співу, колективу при­своєно звання народного. І кожного року це звання підтвер­джується успішними виступами. Неможливо без хвилювання слухати пісні у виконанні хору, репертуар якого завжди від­значався оригінальністю та колоритом, адже поповнюється творами керівника - Анатолія Даценка, який є ще й само­діяльним композитором.

Багато виїзних концертів випало на долю хористів, та на все життя запам'яталась їм поїздка до Росії, в Оренбурзьку область, де з великим успіхом пройшла серія концертів.

Хор - це колектив, в якому кожна людина займає своє по­чесне місце і має велике значення. Завдяки наполегливій праці керівника та учасників хору, колектив досягнув знач­них успіхів: участь у багатьох конкурсах і фестивалях район­ного, обласного та республіканського значення з отриманням багатьох різних нагород (дипломів, подяк, грамот), що не стали надбанням минулого - ця колекція постійно поповню­ється.

Пісня вічна, а тому сподіваємося, що Вільшанському на­родному хору судилося прекрасне майбутнє та многії літа, адже в колектив приходить нове покоління, звучать молоді голоси й зберігаються старі традиції.

...Лети, моя пісне, -

над степом і часом,

як думка, як сповідь душі.

Лети, моя пісне, -

І сонце не згасне,

Допоки у  душах лунають пісні!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вільшанський народний хор, керівник Анатолій Даценко

 

 

З М І С Т

 

1. «Я дарую пісню, пісню журавлину, виткану із долі, із дитячих мрій…»

 (Микола Сокирко)……………………………………………………………………………………………………  2

2. Пісні кобзаревого краю (із досвіду роботи народної самодіяльної хорової капели Шевченківського сільського будинку культури)………………………………………     6

3. Закоханий у пісню і життя (Володимир Засідатель)………………………………………….  10

4. Два крила – театр та пісня (Тамара Гулак)…………………………………………………………  13

5. Лети, моя пісне, над степом і часом (Анатолій Даценко)…………………………………. 16