Проєкт "Є життя, і я до нього належу"

Є  життя,  і  я  до  нього  належу

Фрески

                                                                                      З висоти своїх років

                                                                                      Я поглядаю...

                                                                                                          Г. Гордасевич

Із висоти своїх вісімдесяти трьох років Злиденний Олександр Павлович раз по раз поринає в спогади. Дивні пензлі долі різними фарбами заповнювали сторінки його життя. Біг часу не пригасив їх яскравості. Хіба ледь-ледь... Дитинство – лагідний погляд неньки, жорсткі батькові долоні... У сім’ї Злиденних росло четверо дітей – троє синів і донька. Батько рано пішов із життя. Коли старший брат навчався в технікумі, а сестра – в інституті, Павло став матусиним помічником.

Навчання в школі давалося легко. Любив хімію, математику. Найбільше захоплення – спорт. У сімнадцять років став членом   міської футбольної  команди...  Пройшов   випускний.  22 червня 1941 року в парку  ім. Кірова були змагання з легкої атлетики.  Після пробігу стометрівки дізналися, що  почалася війна. Того ж таки дня всі  спортсмени пішки вирушили до міста Сум  у військкомат...

* * *

                                                                           Чорне небо, дими і воронки.

                                                                           Чорні птиці війни – похоронки...

                                                                                                            В. Малишко

Ворошиловград, полкова школа мінометників... Німці підступають до Харкова. Курсантів із Ворошиловграда відправили в тил. По закінченню під Сталінградом  школи мінометників старший сержант О.Злиденний із групою солдатів прибув до 772 стрілецького полку...  А далі - немов у калейдоскопі: оборона Севастополя, Малахів курган  - і  зустріч із другом юності Зямою Маназоном, і знову бої, жорстокі, не на життя -  на смерть... День і ніч бомбардування... Поранення... Оточення... Пробитися до своїх не вдалося. Полон... В Уманському таборі військовополонених О.П.  Злиденному  дали 

 № 22574, а Зямі Маназону -  № 22575. Ще в Севастополі від деяких бійців чув: “Товаришу старший сержант, що ви зв’язалися з євреєм? І його розстріляють,  і самі загинете.” Кажуть, що життя по-справжньому оціниш над прірвою, чи й не тому  тут, у таборі,  Олександр сказав другові: “Ти не Зяма Мойсейович Маназон, а Григорій Михайлович Мазанов.” Вони разом тікали з полону, обидва вижили,  переписуються й до сьогодні.

              Не так давно прийшов лист і фото від   подружжя Мазанових. Дружині Григорія  Михайловича виповнилося 81. Ось    уже стільки років підряд майже в кожному листі вона пише:  “Ми завжди    пам’ятатимемо Вас, Олександре  Павловичу. Ми вдячні Вам, що Ви, ризикуючи життям, врятували Гришу.

* * *

                                                                          Після сорок першого

                                                                          Приходить...сорок п’ятий!

                                                                                                              Б. Чіп

Хоча до 1945 була невдала втеча з ешелону в’язнів, довге перебування в Польщі в Ламздорському концтаборі , каторжна робота в бауера Губерта Вайсгера, потім у Ріхарда Шнарліха... Удруге таки пощастило втекти – і знову фронт... За проявлену відвагу в боях під м. Швайндц, за взятого в полон “язика” О.П. Злиденного представили до нагороди  орденом Червоної Зірки...

                                                       * * *

                                                 Треба думать про щастя і як його взять,

                                                         Як його зберегти і як іншим віддать;

                                                         Треба думать про радість, про славу,

                                                          А найбільше – для справи про справу!

                                                                                                              Є. Лось                                                      

 Чи думалось по війні про славу? Швидше  радість переповнювала від того, що нарешті    настав    мир.    Мріялося   про  щастя,    про   навчання,  та  спочатку  був госпіталь:  рани     давали про себе знати. А потім     довгоочікувана    зустріч із рідними, навчання в    Конотопському    технікумі залізничного транспорту з 1946р.

Згодом – у Тбіліському  політехнічному   інституті.  Щастя ?.. Навіть і не уявляв, що зустрінеться з ним на  одному зі студентських вечорів. Відтоді  досі разом...                                                               

                                                        * * *

                                               В  твоїй руці лежить моя рука.

                                               Ні, не лежить, пливе крилом над вічністю...

                                                                                                    О. Матушок

   Із моменту розпису в загсі пройшло 54 роки. У них умістилося все: навчання, робота, сини, невістки, онуки й... незгасне почуття, у якому переплелися кохання, ніжність, повага, взаємодопомога, щирість...

Звичайно, більшість часу забирала робота. Вона – постійні думки, нові плани, безперервний рух уперед. Призначення на Горьківську залізницю. Потім була Південно-Західна в Києві, посада головного інженера ПМС, згодом ПЗТС, далі – 22 роки О.П.Злиденний бав директором заводу будматеріалів у Конотопі. Справа рук Олександра Петровича – це механізація праці робочих ввіреного йому підприємства, будівництво цементного, бетонного цехів, вагомий внесок у електрифікацію багатьох об’єктів на залізниці. Значних зусиль доклав Олександр Павлович для того, щоб у Конотопі відбулося відкриття першого телецентру в Сумській області.

                                                   * * *

                                                         А сивина – то просто пил років ,-

                                                        Що сивина, коли в очах безмежність...

                                                                                                    О. Матуш

Пробігають у пам’яті події за подіями, роки за   роками, перемоги, злети, досягнення, реалізація   планів,  здійснення  мрій,   досвід,  відзнаки  та  нагороди, три ордени – Червоної Зірки,    Вітчизняної   Війни  ІІ ступеня,  Богдана  Хмельницького та 19  медалей, як бойових, так і трудових,

 а за всім цим - життя   й срібло на скронях, мов „пил років”.                                           Та  „що сивина,  коли в очах безмежність...”   Її не пригасили  ні літа, ні бачене, ні   пережите...

  Якось посоромилася запитати, чи знайшов своє щастя в житті О.П.Злиденний. Думаю, що так. Доля ж бо йому посилала великі випробування, але Олександр Павлович із гідністю витримував їх. Якими доречними  будуть слова  Г. Гордасевич: 

Щасливий той, хто у житті

Стрічав нарівно сонце й грози,

Пізнав на смак і сміх, і сльози,

Та вірним був одній меті

І на крутій життя дорозі

Не розгубив літа пусті.

Щасливий він...

Недарма кажуть, що чим вища в людини мета, тим очі в неї добріші. Мудрим  і   лагідно   мовленим   словом,   прикладом    своїм  навчав Олександр Павлович молодих робочих,  синів, а тепер – і онуків жити так, щоб крізь серце проходив  усміх землі, щоб душа дихала миром, щоб найсвітліші думки зліталися на вогник доброти в серці, щоб танув сумнів перед сподіваннями, щоб не згасала віра в сенс чекання, щирих намірів для блага родини, суспільства й Вітчизни . Не забуваймо: ми – місточки над рікою життя, що з’єднують два береги часу: МИНУЛЕ,  що спливло в неспокої, і МАЙБУТНЄ, яке несемо в собі. Бережімо ці миті, будьмо їх достойні. Пам’ятаймо: є життя, і ми до нього належимо!                                                                                 

Записала спогади ветерана Другої світової війни учениця Конотопської спеціалізованої школи ІІІ ступенів № 12 Петренко Олеся