КЗ « Кременівська загальноосвітня школа І-ІІІступенів імені братів Зосіма»
Нікольського р-ну Донецької обл
УЧИТЕЛЬ: ПАПАЗОВА ДАРІЯ МИХАЙЛІВНА
Мета: Розширити знання дітей про видатного письменника В. О. Сухомлинського, організація культури читання, виховання інтересу до великої творчої спадщини митця, розвивати інтерес і бажання до читання.
Обладнання: виставка книг В. О. Сухомлинського, написані вислови В. О. Сухомлинського, оформлена класна кімната,презентація « Серце віддаю дітям»
Хід заходу:
Учень: Заквітчався святково
Рідний край наш веселий,
Усміхнулася дітям
Наша рідна земля,
Бо сьогодні у гостях
Сам Василь Сухомлинський,
Який світлу дорогу
У світ знань нам проклав.
УЧИТЕЛЬ: Василь ОлександровичСухомлинський – Людина з великою душею і талантом вчителя. Його серце несло добро, щастя і радістьусім, хто з ним спілкувався: і дітям, і дорослим, і зовсім старим людям.
Учень: Великий працелюб і Бог дитини,
Безсмертна Совість. Людяність ясна…
Він Прометей своєїУкраїни,
І впедагогіці – Пролог! Весна!
Є імена, які зорею сяють
На тисячі і тисячіроків…
Життя таких у часі меж не знають,
Вони освітлюють людей віки
УЧИТЕЛЬ: Василь Олександровичдуже любив дітей і написав для них багато цікавих розповідей. В його творах переважає доброта, бо він хотів, щоб ви, діти, виросли добрими, чуйними, працьовитими, щоб любили тато й маму і нашу велику прекрасну Батьківщину.
В.О.Сухомлинський – найвідоміший педагог і письменник. Він працював 35 років у школі. Василь Олександрович – заслужений вчительУкраїни. Для молодших школярів він написав майже 1500 мініатюр – казок, оповідань, легенд. Він був великим педагогом і талановитим письменником. Його твори видано шістдесятьма мовами світу. Вони налічують понад 14млн. примірників.
Учениця:Народився Василь Олександрович у селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області у 1918 році. Батько – ОлександрОмелянович, працював столяром, робив музичні інструменти, активний учасник сільської самодіяльності. Мати – Оксана Юдіна, працювала в колгоспі, займалася домашнім господарством, а зимовими вечорами розповідала казки. У сім’ї, крім Василя, було ще троє дітей. Батьки ніколи не сварилися між собою і не карали своїх дітей. Усі діти сім’ Сухомлинських обрали професію вчителя.
Учень:Дуж еблизькими людьми для Сухомлинського були в дитинстві його дідусь і бабуся. З великою любов’ю і теплотою згадує він про свою бабусю Марусю у книзі «Як виховати справжню людину»: «найближчою людиною в роки ранньої юності була для мене бабуся Марія – чудова людина, якій я забовязаний усім, що ввійшло в мою душу гарного, чесного, мудрого. Вона померла напередодн івійни, коли їй було 107 років Вона відкрила переді мною світ казки, рідного слова і людської краси…. Усе най складніше вона вміла пояснювати казкою»
Учениця:Дуже любив і поважав Василь Олександрович свого діда Овдія, який, переказуючи цікаві оповідання на історичні теми, розкрив йому красу людської праці, прищепив любов до рідної природи, Батьківщини. У сім і Сухомлинських поважали старших, ї х повчання. Крім того, дід умів ще писати й читати і понад усе любив книги. Збирав їх і зберігав, як реліквію.
Учень: Закінчив Сухомлинський Василевську школу, а далі дорога прослалася в Кременчуцький технікум, потім став учителем у Василівці, в тій школі, в якій сам учився. А тому учителеві тільки 17літ. На перший свій урок 17-річний учитель Василь Олександрович йшов із хвилюванням. Мати вивела за оселю і благословила його:»На великий шлях ступаєш, Васильку, щастя ж тобі на ньому. Вчитель – то людська надія і правда». І він став великим вчителем.
Учениця:Під час Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович став на захист Батьківщини. Він був двічі поранений, довго лікувався в шпиталі. Тяжким було у Сухомлинськог опоранення в руку. Хірурги боялися, що руку треба буде ампутувати. «Ні! Тільки не руку! Я – вчитель! – у цих словах було його життя. В 1948 році В.О. Сухомлинськогопризначають, на його прохання, директором Павлиської середньої школи. Цією школою він керував до останку життя – 23 роки.
Учень:Він не тільки навчав,
Він був другом надійним,
Він не тільки до знань,
А в життя нам дорогу проклав.
І сьогодні над нами
В ореолі осіннім
Його образ навіки зоставсь.
Учень: Для дітей він віддав
Своє серце гаряче.
Він навчив нас любити
Споришеві стежки,
З полем вчив розмовляти,
І під небом прозорим
Світлий клас він відкрив.
І поклав тоді нам
Тепле сонце в долоні,
Закохав назавжди
В черешневі сади,
І відкрилисядуші,
І почулися співи пташині,
І заставив він всіх
Добру пісню свою вж етворити.
(.В руках учнів– твори В.О.Сухомлинського)
Уч 1: Ось книга – праця многолітня,
Крилата назва – «Серце віддаюдітям»
Уч 2: В цієї книжки теж красива доля,
А називається – «Павлиська школа».
Уч 3: Говорить в книжці з вами Батьківщина,
Вона – «Народження громадянина».
Уч 4: «Сто порад учителеві» - праця,
У якій його душа гаряча!
Уч 5: «Розмова з молодим директором» -Цероздум
Про те, як керівник повинен керувати.»
Бібліотекар: А для вас, учнів4 – го класу, в нашій шкільній бібліотеці є книжка «Гаряча квітка».
Уч 6: «Гаряча квітка» - дітям на добро,
У книжці тій – казки й оповідання.
В ній пахне небо, поле і село,
В ній тьохкав соловей,
Рум’яниться світання.
Його гуманістичність, мов кришталь,
А віра у людину, наче сталь.
Ви твори Сухомлинського читайте,
Потрібне й невмируще позичайте!
Учитель: А зараз герої оповідань виступлять перед вами.
(вибігають герої книжки В.О.Сухомлинського «Гаряча квітка»).
Герой оповідання «Квітка сонця»:
Я соняшник, до сонця повертаюсь,
Я – квітка слави і краса ланів.
Про Сухомлинського я пам'ять зберігаю –
Мене він все життя любив.
Герой оповідання «Як Миколка став хоробрим»:
Я той Миколка, хто хоробрим став,
Про мене педагог у книжці написав.
В гніздечко пташеня покласти я зумів
І вірю, що почую його спів.
Герой оповідання «Які вони бідні»:
А я –Сергійко. З батьком пісню чув,
Яку із сонцем жайвір міг утнути.
Хто бідний серцем – враз збагнув,
Це той, хто жайвора не зміг почути.
Герой оповідання «Як Сергійко навчився жаліти»:
Я навчився дівчинку жаліти,
Вона незрячою зростала у селі.
Тож я звертаюся до всіх: шановні діти,
Хай милосердя квітне на землі!
Герой оповідання «Бабуся Мотря й Андрійко»:
До школи якось, друзі, запізнився –
Бабусі Мотрі воду я носив.
Допомагати старшим не лінився -
Це Сухомлинський так мене навчив.
Бібліотекар: Писав для нас казки повчальні
Наш літератор – педагог,
Вони веселі і печальні,
Їх корінь мудрості не всох!
Учень: У Сухомлинського вагоме слово
У серці нашім колосом зросло.
І не струхнявіє воно ніколи,
Бо в серці щастя несе і добро.
10 «не» можна В. О. Сухомлинського
Знати лише правила ввічливості поведінки недостатньо.
Все своєжиття Сухомлинський працював у школі з дітьми. Тому він склав 10 правил про те, чого не можна робити. Послухайте і запам’ятайте їх.
- Не можна ледарювати, коли всі працюють.
- Не можна сміятись над старістю і старими людьми, про старість треба говорити тільки з повагою.
- Не можна заходити в суперечку з шанованими та дорослими людьми, особливо зі старшими.
- Не можна виявляти незадоволення тим, що в тебе немає якоїсь речі.
- Не можна допускати, щоб мати тобі давала те, чого вона не бере собі.
- Не можна робити того, що засуджують старші.
- Не можна залишати старшу ріднулюдину одинокою.
- Не можна збиратись в дорогу, не спитавши дозволу і поради в старших.
- Не можна сідати до столу, не запросивши старших.
- Не можна сидіти, коли стоїть доросла, особливо літня людина, тим більше жінка.
Учитель: Наш не звичайний урок, урок – читання, урок – подорож, урок – казка присвячений творчості великого педагога Василя Олександровича Сухомлинського добігає до завершення. Сподіваюся, що нам вдалося зачарувати красою і глибиною педагогічної творчої думки великого митця усіх присутніх. Не забувайте, діти, що Василь Олександрович був звичайним сільським хлопчиком Васильком, але його наполеглива праця і безмежна любов до читання залишили по ньому слід вічний.
Учень: Він не тільки навчав,
Він був другом надійним,
Він не тільки до знань,
А в життя нам дорогу проклав.
І сьогодні над нами
В ореоліосіннім
Його образ навіки зоставсь.
Учениця: Для дітей він віддав
Своє серце гаряче.
Він навчив нас любити
Споришеві стежки,
З полем вчив розмовляти,
І під небом прозорим
Світлий класс він відкрив.
І поклав тоді нам
Тепле сонце в долоні,
Закохав назавжди
В черешневі сади,
І відкрилисядуші,
І почулися співи пташині,
І заставив він всіх
Добру пісню свою вже творити.
Бібліотекар: Писав для нас казки повчальні
Наш літератор – педагог,
Вони веселі і печальні,
Їх корінь мудрості не всох!
Учень: У Сухомлинського вагоме слово
У серц інашім колосом зросло.
І не струхнявіє воно ніколи,
Бо в серці щастя несе і добро.
Учитель: Так, це серце несло добро, щастя, радість усім, хто з ним спілкувався: і дорослим, і дітям, і зовсім старим людям.
Закріплення нового матеріалу
Оповідання «Усмішка»
Гра «Розвідники»
- Знайдіть і прочитайте, які синоніми автор вжив до слова іде. ( вийшла, почимчикувала, ішов, дибає)
- Знайдіть і доповніть порівняння словами з тексту.
1. Біле, мов… волосся.
2. Срібна пісня жайворонка тремтіла, мов …
3. Заясніли кульбаби, мов…
Підсумок заходу
- Що нового ви дізналися на сьогоднішньому занятті?
- Хто такий В.О. Сухомлинський?
- Які твори він написав?
- Все про що ми згадували, нехай залишить слід у вашому серці. Саме цього вчать твори В. О. Сухомлинського.
* * *
БІЛКА І ДОБРА ЛЮДИНА
Ішла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку. Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурами. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху. Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече. А зла куниця втекла в темний ліс. Погладила Добра Людина білочку та й сказала:
— Стрибай собі до свого дупла.
Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому. Дітки давно вже чекали на неї.
Вона й розповіла їм про Добру Людину.
* * *
БО Я — ЛЮДИНА
Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?
— Я прибрав його з дороги.
— Ви також спіткнулися й забили ногу?
— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
— Чому ж ви прибрали камінь?
— Бо я — людина.
Хлопчик зупинився у задумі.
— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?
* * *
БУДЕШ ІЗ ГНІЗДА ВИПАДАТИ?
У дятлихи в гнізді було четверо пташенят.
Одне з них таке неспокійне. Виглядає з гніздечка, все йому хочеться знати: а що там, далі?
— Виростеш, полетиш — то й побачиш, що за гніздом.
Але неспокійне дятленя не захотіло слухати маму, висунулося з гнізда й упало додолу. Сидить на траві, плаче.
Прилетіла мати до малого.
— Як же тебе врятувати, неслухняний сину?
Сідай мені на спину, берися дзьобом за пір'я та держись міцно.
Сіло пташеня матері на спину, вчепилося дзьобиком за пір’я. Полетіла мати. Принесла своє дитя у гніздо, поклала та й питає:
— Будеш із гнізда випадати?
— Не буду, — сказало, плачучи, пташеня й підвело голівку, щоб виглянути з гнізда.
* * *
ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ
Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Що ж...— каже Роман,— це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто,— наполягає Марійка.— Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?
Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.
— Ви як хочете,— каже Марійка,— а я повернуся й подякую...
— Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман.— Адже ми так потомилися.
— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
— Важко бути людиною.— сказав він.
Василь Сухомлинський
А СЕРЦЕ ТОБІ НІЧОГО НЕ НАКАЗАЛО?
Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану! - матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.
— А тата відвезли в лікарню, — каже мати. Занедужав батько.
Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.
Мати великими очима дивилась на Андрійка.
— А нам завтра до лісу йти, — каже Андрійко. — Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.
— То куди ж ти підеш завтра? — запитала мати.
— До лісу... Як наказала вчителька.
— А серце тобі нічого не наказало? — спитала мати й заплакала.