Реалізація заходів з патріотичного виховання учнівської молоді

Про матеріал
Дана добірка матеріалів може бути використана при підготовці до позаурочних заходів з національно - патріотичного виховання учнів . Представлені матеріали в добірці є результатом роботи закладу з питання реалізаціі заходів патріотичного виховання.
Перегляд файлу

 

Реалізація заходів

з патріотичного виховання учнівської молоді

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інформація для загальноучилищної лінійки та стенда:

 

  • про Івана Борковського, всесвітньовідомого чеського археолога з українським корінням до 120-річчя від дня народження – 8 вересня;

 

  • про Анатолія Солов'яненка, українського співака, до 85-річчя від дня народження – 25 вересня.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                              Іван Борковський

 Ім’я цього всесвітньовідомого чеського археолога з українським корінням десятиліттями замовчувалося офіційною радянською наукою. Тільки аж 1989 року мигцем про «виходця з Ямниці» у своєму історичному романі «Галицька брама» сказав письменник Степан Пушик.  Іван Іванович Борковський  провідний європейський учений, який отримав світове визнання як першовідкривач «празької культури», засновник модерної чеської археології, ректор Українського вільного університету в Празі  народився 8 вересня 1897 року.

Його далеким предком був наказний гетьман Війська Запорізького, головний писар канцелярії Івана Мазепи Василь Борковський. Прапрадід ученого, Карп Дунін-Борковський, обіймав пост губернатора Галичини. Дід Івана Івановича, Ігнатій Борковський, був заможним господарем у галицькому селі Вікторові.

Початкову освіту Іван отримав ще в Ямниці. А ось здобути повну гімназійну освіту йому не вдалося. Початок Першої світової війни взагалі обірвав мрії продовжити навчання. У складі Австрійської армії він воював на Західному італійському, а згодом на Східному фронтах. За виявлені мужність та героїзм був нагороджений високими солдатськими відзнаками.

У час Визвольних змагань українського народу за державність юнак добровольцем зголосився приєднатися до військових формувань ЗУНР і був вояком Української Галицької Армії з 1918 року. Згодом у складі Австрійської армії був змушений перейти на територію Чехословаччини. Від командування Української Галицької Армії брав участь у перемовах у штабі Нестора Махна.

На еміграції в Чехії – з 1920 року. Перебував у таборі для біженців. 3 1921 року – студент філософського факультету Карлового університету. Тут у 19221929 роках студіював археологію. Захистив дипломну роботу на тему: «Про походження шнурової кераміки зі Сходу». У 19251926 роках Іван Борковський був прийнятий на посаду лаборанта Празького граду. Його обов’язками було проведення детального збору та документування окремих археологічних досліджень. Ця праця зробила з І. Борковського одного з найкращих археологічних працівників і перших дослідників, які вважали археологію та її методи за неподільну частину історичного пізнання.

Разом з Карелом Гудом – доктором філософії, археологом, завідувачем історичного відділу Національного музею, Борковський став основоположником археології середньовіччя у Чехословаччині. Тим часом як на Празькому граді Борковський був тільки асистентом керівника дослідницького проекту, за його межами проводив значні відкриття. Першим було відкриття великого поховання з періоду ХІ–ХVІ століть у західній частині валів Празького граду. На сьогодні це є найбільш досліджене середньовічне поховання у Чехії.

Як археолог, Борковський проводить розкопки в храмі Святого Віта Празького граду у червні 1925 року на ІІІ подвір’ї; в костелі Святої Марії (1946); на Лотеранській площі (1934-1935); Градчанській (1944); Малостранській площі (1943); поховання на Партоломійській вулиці (1936); Лівого градця (1940, 1947-1954); площі та собору Святого Їржека (1959-1963); поховання в Їждарні, костелі Філіпа і Якуба на Бетлемській площі (1948-1956); в костелі Яна Прадла на Малостранській площі (1935); в костелі Святого Ваврінца в підземеллі костелу Святої Анни (1956).

Відповідно до наукової спрямованості вченого пріоритетом поступово стає дослідження слов'янського періоду, хоча час від часу він приділяє увагу й іншим темам. Остаточним переходом до цього напрямку була книжка «Давньослов'янська кераміка в Центральній Європі: дослідження початку слов'янської культури» (Прага, 1940). Вона стала важливим рубежем у археологічному дослідженні, тому що в ній уперше було розроблено проблематику кераміки празького типу як найдавнішої слов'янської кераміки на території Чехії. В умовах німецької окупації і пропаганди германської концепції давньої європейської історії це було дуже сміливим кроком ученого. Іван Борковський ніколи не забував й про своє українське походження. Він писав вірші й прозу українською мовою, спілкувався з українцями в Карловому університеті, брав участь у роботі Українського вільного університету (УВУ). 1933 року йому було присуджено звання доцента, а згодом – професора. На цій посаді він працював в УВУ з 1933 по 1945 роки. Під час Другої світової війни Іван Іванович тричі був ректором УВУ (1939-1942). За порадою своїх колег Яна Філіпа та Ярослава Бема у 1943 році обмежив, а потім розірвав стосунки з УВУ. Після перемоги СРСР у війні з Німеччиною у травні 1945 року багато осіб українського середовища було ув’язнено і депортовано до Москви. Всі українські установи у Чехословаччині як «буржуазно-націоналістичні», «антирадянські» були закриті. А їхні архіви відправлені до Радянського Союзу й суворо засекречені. Також був ув’язнений на три дні й Іван Борковський. Тільки завдяки особливим заслугам перед чеським народом та особистому клопотанню другого Президента Чехословаччини Едуарда Бенеша Борковському вдалося уникнути «радянських тортур та Сибіру».

Після Другої світової війни Іван Іванович продовжує дослідження Празького граду. Праця «Празький тип» є найвизначнішим внеском до науки І. Борковського, вона визнається всіма, хто цікавиться початком слов’янської культури.

Помер Іван Борковський 17 березня 1976 року і похований у Празі на Ольшанському цвинтарі.

Його науковий доробок був частково оціненим ще за життя. Він становить близько 200 наукових статей, оглядів, рецензій, рефератів, 4 монографії. Вчений вільно володів і писав праці основними європейськими мовами. Оцінюючи внесок земляка у Чеську археологію, згадуємо чеха Вікентія Хвойку, який у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. проводив археологічні дослідження в Україні, здійснив відкриття у Києві та став першовідкривачем трипільської, зарубинецької, черняхівської культур.

 

 

 

C:\Documents and Settings\1\Рабочий стол\борковський фото.jpgІван  Борковський

(08.09.1897 – 17.03.1976)

Солов'я́ненко Анато́лій Бори́сович, всесвітньо відомий український співак (лірико-драматичний тенор) та громадський діяч, Герой України (2008, посмертно) .

Анатолій Солов'яненко народився 25 вересня 1932 року в місті Сталіно (нині  Донецьк) в шахтарській сім'ї. Після закінчення середньої школи вступив до Донецького політехнічного інституту, де закінчив аспірантуру і працював викладачем на кафедрі інженерної геометрії. Усі ці роки удосконалював вокальне мистецтво, брав участь у концертах художньої самодіяльності.

В 1962 був запрошений до Київського театру опери та балету, проходив стажування в театрі Ла Скала (Мілан), де став лауреатом конкурсу «Неаполь проти всіх». З 1965 — соліст Київської опери. У 1967 році був удостоєний звання заслуженого артиста УРСР, у 1975  народного артиста СРСР.

У репертуарі Солов'яненка — 17 оперних партій, багато арій, романсів, народних пісень. Широкою є географія гастролей співака: Болгарія, Румунія, НДР, Японія, Австралія,Канада… Кілька сезонів він проспівав у нью-йоркському «Метрополітен-опера», де виконав партії в операх Р. Штрауса, Дж. Верді, П. Масканьї.

Народні українські пісні в його виконанні стали взірцем майстерності для всіх наступних співаків.

У 1980 році Солов'яненко став лауреатом Ленінської премії, грошову винагороду за неї він передав у Фонд Миру. У 1997 році отримав премію ім. Т. Г. Шевченка.

Серед найкращих партій: Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фауст (в однойменній опері Шарля Гуно), Альфред («Травіата» Дж. Верді), Надір («Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччіні) та ін. Світові знавці оперного співу визнали, що виконання Солов'яненком партії герцога в «Ріголетто» Дж. Верді було найкращим — вершиною майстерності.

Вільно володів італійською мовою. Пласідо Домінґо і Лучано Паваротті вважали, що майстерність Солов'яненка не поступалась їхній власній. Життя Анатолія Солов'яненка, справді народного, улюбленого народом співака, було сповнене безперервної й напруженої праці над вдосконаленням голосу. Щоб досягти успіху, він зрікався простих радостей життя задля того, щоб у хвилини найвищого злету свого таланту досягати вершин виконавської майстерності. Він був одним з небагатьох українських співаків, таких як Володимир Мишуга, Соломія Крушельницька, Борис Гмиря, Іван Козловський, Євгенія Мірошниченко, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу. Солов'яненко досконало оволодів так званим італійським стилем, віртуозно виконуючи тенорові партії в операх Верді, Пуччіні, Доніцетті, Масканьї.

Співак досконало оволодів французькою манерою співу й блискуче співав у багатьох операх французьких композиторів, зокрема Обера, Бізе, Массне. Вражаюче натхненно й лірично виконував Солов'яненко славнозвісний романс «У сяйві місяця її побачив я…», коли м'який, ніжний голос співака наче линув у наповненому місячним світлом просторі. Серед найскладніших партій його тенорового репертуару — партія Маріо Каварадоссі в опері Пуччіні «Тоска». У виконанні Солов'яненка ця складна партія звучала легко, просвітлено й лірично проникливо.

Де б Солов'яненко не виступав з концертами, він неодмінно включав до свого репертуару українські народні пісні. «Виконуючи народну пісню з естради, — казав митець,  я пропагую її, хочу привернути до неї увагу людей, і поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання. Українську пісню чудово розуміють в усьому світі. У кожного народу пісня виражає ті ж почуття, що й у нас, — любов до батьківщини, до дівчини, до матері, до природи… Недарма кажуть, що пісня не має кордонів».

Дружина Світлана була для Анатолія Солов'яненка наближчим порадником і другом впродовж всього його життя. Подружжя Солов'яненків виростило двох синів — Андрія та Анатолія. Молодший син  Солов'яненко Анатолій Анатолійович — народний артист України, головний режисер Національної опери України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

C:\Documents and Settings\1\Рабочий стол\ан сол.jpg

Анатолій Солов'яненко

(25.09.1932 – 29.07.1999)

 

 

 

 

 

 

 

22 вересня 2017р.

 

Урок мужності

 

 

«Мужність партизанська»

 

З метою вшанування подвигу партизанів і підпільників в період  Другої  Світової війни, увічнення їх пам'яті 22 вересня в бібліотеці навчального закладу було проведено виховну годину «Мужність партизанська», організовано тематичну виставку матеріалів присвячену Дню партизанської слави а також проведено загальноучилищну лінійку «Уклін живим, полеглим слава». Волонтерський загін «Довіра» упорядкував партизанські могили.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Урок мужності до Дня партизанської слави

 Мета: розширити знання учнів про партизанський рух в Україні; про героїв партизанського руху; розвивати образне мислення, артистичні здібності в декламуванні поезій; виховувати патріотичні почуття, гуманізм, любов до України, пошану до тих, хто боровся за батьківщину.

Обладнання: виставка книг, присвячена партизанському руху «Це треба не мертвим, це треба живим»; на столі – свічка, воєнні атрибути, калина; на дошці – епіграф:

Ніхто не забутий

На попіл ніхто не згорів:

Солдатські портрети

На вишитих крилах пливуть…

І доки є пам'ять в людей і живуть матері,

Допоки й сини,

Що спіткнулись об кулі, живуть!

Форма проведення:година пам'яті.

Хід заняття.

Ведучий 1.

Доброго дня, шановні присутні! Сьогодні ми зібралися, аби вшанувати героїчний подвиг уславлених партизанів і підпільників Другої світової війни. 30 жовтня 2001 року Указом Президента України було встановлене щорічне відзначення Дня партизанської слави 22 вересня.

Ведучий 2.

День партизанської слави – 22 вересня – збігається з початком героїчної підпільно-партизанської боротьби з нацистськими загарбниками.

Цей день є державним визнанням неоціненного внеску народних месників у велику Перемогу, відновлення історичної справедливості щодо визнання масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали.

Пісня «Солдати»

Ведучий 1.

Найтяжчі випробування випали на долю українського народу під час Другої світової війни. В умовах тотального терору і нехтування ворогом елементарних прав людини, насамперед права на життя, в Україні сформувався Рух Опору, який став грізною силою і перешкодою на шляху здійснення фашистами жахливого плану поневолення народів.

 

Послухайте вірш Максима Рильського, який було написано в 1941 році.

 

Від плуга чесного, від рідного заводу
Нас хоче ворог одірвать
І нашу правду, щастя і свободу
Під ноги підтоптать.

В розгулі хижому він прагне сплюндрувати
Святий здобуток наших рук,
Жадає край наш, красний і багатий,
Він виссать, як павук.

О земле рідная! Не жатиме неситий
Пшениці на твоїх ланах!
Жила, живеш, довіку будеш жити,
Безсмертна у віках!

 Ведучий 2.

Ні жорстоким кривавим терором, ні підступною пропагандою окупантам так і не вдалося погасити полум’я підпільно-партизанської боротьби. Перемоги воїнів були нерозривно пов’язані з героїзмом партизанів і підпільників. Це були нескорені, сильні духом люди великого патріотизму і чистої совісті.

 Ведучий 1.

Перші загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року під Черніговом і Сумами під керівництвом Миколи Попудренка та Сидора Ковпака. Ці загони й поклали початок гуртуванню партизанів у лісах Північної України.

Народну війну в тилу німецько-фашистських військ вели повсюдно: у містах і селах, на залізничних вузлах і станціях, на річках, у лісових і степових районах України. Широкі верстви населення брали участь у зриві економічних, політичних та військових планів і заходівнацистських загарбників. Опір здійснювався на всій окупованій території і був нищівним для загарбників.

 

Демонстрація фільмів про М. Попудренка, С. Ковпака

 

Ведучий 2.

Завдяки безстрашній і непримиренній боротьбі партизанів і підпільників земля України горіла під ногами в фашистів.

Нищівними були удари по комунікаціях ворога, захоплення і ліквідація складів і баз із боєприпасами і озброєнням, нещадним винищенням ворожих гарнізонів, ефективним пошкодженням і знищенням зв’язку між частинами німецької армії. Важливою була розвідувальна діяльність партизанських формувань і підпільних організацій, наслідком якої ставало знищення об’єктів військового


призначення. За масштабами, політичними і військовими результатами всенародна боротьба в тилу ворога стала важливим військово-політичним факторому розгромі фашизму.Я той, що греблі рвав.
 


Я не сидів у скелі,
Коли дуби валились вікові.
У партизанській лісовій оселі
На пережовклій, стоптаній траві
Лежав, покритий листям пурпуровим.
І кров текла по краплі крізь бинти.
А Лісовик з обличчям сивобровим
Питав мене:
- Чи всі порвав мости?
- Усі... -
Тоді, схилившись наді мною,
Сиділа ніжна Мавка цілу ніч,
Туманною повита пеленою,
Із карабінним чересом опліч.
Вона, зітхнувши, почала співати:
- Чому ж сього не можна запитати?
Он, бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі».
- Ти найкраща в світі...
Врятуй мене,
Бо там на синім Пруті
Іще стоять не зірвані мости.
По них повзуть прожерливі і люті
Зелені змії.
- Можу принести
Жив-гой-трави...
Од смертного полону. -
І принесла, оббігавши луги.
І полетіли ферми й ланжерони
На прикарпатські гострі береги
У грозовому реготі веселім.
Я той, що греблі рвав,
Я не сидів у скелі.

Платон Воронько


 


Ведучий 1.

У 1943 році партизани контролювали лісові райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 року партизанський рух в Україні пожвавився.

У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд в Україні з Путивля через Волинь у Карпати з наміром «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро. Рейд Ковпака мав психологічне значення, бо остаточно показав людям, що нацисти не всесильні.

 

Ведучий 2.

 Серед відважних захисників Вітчизни були і юнаки, і діти.

 

Привели його на світанні

У багнюці всього, у крові

Захлиналися постріли дальні,

І дрижали бліді вартові.

Мов примари, гайдалися тіні,

На колисках скуйовджених віт.

І було партизану-хлопчині

Вісімнадцять – не більше – літ.

 

Ведучий 1.

Жодні страхіття і знущання не змогли зламати волелюбного духу народних месників, які, не шкодуючи життя, робили все можливе для наближення Перемоги. Жоден ворог не міг позбавити народ оптимізму й гумору, серед страждань і крові люди продовжували жартувати.

Поліцай гука з вагона:
— Гей, провіднику,
А чи є тут партизани
В тім чагарнику?
Провідник: — А хто їх знає?
Бачите ж — пітьма.—
І, зіпхнувши поліцая,
Вслід сказав: — Нема!

 

Д.Білоус. «Щира відповідь» (1943)

 

Ведучий 1.Пам'ять про війну, її сувора правда залишаються з нами як найбільший за силою духу приклад мужності, патріотизму, важкої ратної праці і вічної скорботи за тими, хто поклав на вівтар Перемоги найдорожче — життя.
Героїчні подвиги українських партизанів у пам’яті народу житимуть вічно. Сьогодні ми низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю тих, хто, нехтуючи смерть, зупинив фашистську навалу ціною власного життя.

 

Хвилина мовчання

 

Ведучий 2.

Так, Перемога була одна на всіх, і ніхто не стояв за ціною. Для України ця ціна становила за різними даними від 8 до 10 мільйонів людських життів. Республіка дала армії і флоту понад 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них поліг на фронтах, а кожен другий з тих, хто залишився серед живих, повернувся додому інвалідом. 
Кожний сьомий з тих мільйонів, яких забрала війна, - наш співвітчизник.

Понад 700 міст і містечок та 28 тис. сіл було знищено нацистськими загарбниками, тисячі підприємств зруйновано і пограбовано. Україна, для якої історія не скупилася на людські трагедії та попіл руйнувань, у моторошному побоїщі Другої світової знову була викупана в крові.

 

 

Ведучий 1.

Нехай День партизанської слави зберігає в наших серцях такі поняття, як Батьківщина, честь, обов’язок і пам’ять.

 

Пісня « Я бажаю вам миру»

 

Упорядкування партизанських могил  та покладання  квітів волонтерським загоном «Довіра» .

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn7447.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

F:\патріот 2\DSCN2410.JPGF:\патріот 2\DSCN1920.JPG

                               Використана література до книжкової виставки

до Дня партизанської слави.

 

  1. Федоров И.В. Партизанские вёрсты: (Воспоминания командира соединения) / Лит.запись А.М. Дугинца, К.П. Закалюка. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 223с.,(8) л. ил.
  2. Гуськов С.В. Эхо безшумних боёв. –М.: Политиздат. 1984. – 208с., ил.
  3. Войцехович В.О. Партизани ідуть на захід. – К.: Політвидав України, 1982. – 256с.
  4. Ктитарєв М. Двобій: Докум. Повість про нескорених. – 2-ге вид., доп., перероб. – Дніпропетровськ: Промінь. 1989. – 198с.
  5. Чайковський А.С. Невідома війна: (Партиз. Рух в Україні 1941 – 1944рр. мовою документів, очима історика.). К.: Україна, 1994. – 255с.
  6. Квітинський В.А. Партизанські татри. – К.: Політвидав України, 1982. – 206с., 4 арк. іл.
  7. Автомонов.П.Ф. Партизани. Дніпро. 1943 / Павло Автомонов. – К.: Політвидав України, 1973. – 103с.
  8. Балицький Г.В. Вибухи гримлять на Волині: (Спогади партизан. Командира Героя Рад. Союзу про партизан. Рух в Україні та в Білорусії, 1942 – 1943рр.) /  Григорій Балицький.; Літ запис Євгена  Железнякова,. – К.: Молодь. 1990. – 189с.
  9. Березняк Евгений Степанович. Пароль «Dum spiro…» :Рассказ разведчика / Евгений Березняк., К.: Политиздат Украины, 1987. – 238с.:ил.
  10. Березняк Евгений Степанович. Опеация «Голос» : Рассказ разведчика / Евгений Березняк,; Лит запись Б. Хандроса. -  М. : Республика. 1992. – 254с. 4) л. ил.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

28  ввересня 2017р.

 

 

 

Літературно – музична композиція присвячена пам'яті жертв Бабиного Яру

 

Україна вшановує 75-і роковини трагедії  Бабиного Яру на державному рівні.Трагедія Бабиного Яру вплинула на загальну атмосферу  в українському суспільстві. Бабин Яр став місцем масових розстрілів нацистами євреїв, циган, військових, в'язнів концтаборів, підпільників та мирних жителів. Усього протягом двох років у Бабиному Яру було розстріляно близько 100 тисяч

осіб, дві третини яких склали євреї.

        28 вересня в бібліотеці навчального закладу була проведена      літературно-музична композиція присвячена пам'яті жертв Бабиного Яру з метою формування у учнів усвідомлення того, що мирне життя і злагода між людьми – найвищі цінності у світі; формування історичної пам'яті сучасників та викриття людиноненависницької політики нацизму, виховання в молоді людяності, доброти, милосердя,  відданості та патріотизму до Батьківщини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                           Літературно-музична композиція,

присвячена пам’яті трагедії

Бабиного Яру

Мета: розкрити суть трагедії Бабиного Яру, пояснити її вплив на долю людства, формування історичної пам'яті сучасників, викрити людиноненависницьку політику нацизму, формувати в учнів усвідомлення того, що мир, життя і злагода між людьми – найвищі на землі цінності.

Використано: звукозаписи музичних творів В.А. Моцарта, Й.С. Баха, пісні О. Розенбаума, поезії М. Рильського, В. Сосюри, Л. Костенко, Д. Павличка та ін.

Народ єврейський! Славний!

Не втішать тебе я хочу.

 Кожен хай тут слуха:

В цей час, коли синам твоїм вмирать

 Прийшлося від фашистського обуха,

 Я хочу силу, силу оспівать,

Безсмертну силу твого духа.

П. Тичина

Вступне слово вчителя.

 Шановні друзі! Наш захід  присвячено трагічній пам’яті Бабиного Яру. Кожного року 29 вересня за рішенням Верховної Ради України в школах нашої держави проводяться уроки пам’яті. У цей день 1941 року нацисти знищили в Києві десятки тисяч громадян, мешканців міста, більшість з яких були євреями. Серед невинно закатованих були тисячі українців, росіян, громадян інших національностей. Усі 778 днів німецької окупації в Києві тривали розстріли і насильства. Злочини в Бабиному Яру перевершили всі відомі до цього часу трагедії. Але це не тільки трагедія минулої війни, це урок на майбутнє, який знову і знову нагадує, як важливо запобігати насильству та берегти мир.

Ведучий.

 Бабиним Яром називали кручі на околицях міста. Одні казали, що тут колись правив воєвода Бабій, тому за його прізвищем назвали яр; інші стверджували, що до 1917 року там стояв маєток поміщика на прізвисько Баба; треті вважають, що яр одержав назву тому, що жінки збирали там дрова та гриби. Ширина ярів доходила до 300, глибина до 50 метрів, довжина ярів досягала 3,5 кілометра. Саме це місце нацисти вирішили використати для своїх злочинів.

Ведуча.

19 вересня 1941 року після 78 днів оборони радянські війська залишили

м. Київ. У цей же день німецькі війська вступили в місто.

Фашистський єфрейтор, поглянувши п’яно,

З розгону ударив прикладом щосили, –

 І клавіші злякано заголосили.

 Чи чуєте, друзі, ви зойк фортеп’яно

У Києві дальнім? Крізь ніч і пожари

До нас долітає і зве неустанно –

 До кари, до лютої кари!

Ведучий.

 Смерть і насильство приніс німецький «новий порядок». Першими жертвами Бабиного Яру стали київські підпільники і цигани, – їх знищили вже 20 вересня. А починаючи з 22 вересня, до страшних ярів потяглися машини з єврейським населенням. 28 вересня в місті з’явились оголошення, які наказували всім євреям міста негайно прийти до Лук’янівського цвинтаря. Багато хто здогадувався, що Бабин Яр – це смерть. 29 вересня 1941 року десятки тисяч киян вирушили у свою останню путь.

Ведуча.

Ті, хто прийшли до Бабиного Яру, вже ніколи не повернулися. Десятки тисяч людей було розстріляно з 29 вересня по 2 жовтня 1941 року.

Звичайний яр, брудний і неохайний,

 Тремтливі віти двох блідих осик.

Ні, це не тиша... Незгасимий крик.

Блищить на мокрій ткані крутоярів

Розбите скло старечих окулярів

І дотліває кинутий набік

Скривлений дитячий черевик.

Могильний вітер з тих ярів повіяв,

Чад смертних вогнищ, пил дрімучих згар.

 Дивися Київ, гнівнолиций Київ,

Як полум'ям метався Бабин Яр.

За пломінь цей не може буть покути.

 За погар цей нема ще міри мсти.

Будь проклят той, хто зважиться забути!

 Будь проклят той, хто скаже нам: прости!

 

Звучать твори Вольфганга Амадея Моцарта.

Учні читають «Реквієм» Д. Павличка

 

1-й учень

Владико світла, доброти і правди,

Звідси, з небес, на землю нашу стань.

Тут людська кров, пролита без пощади,

Горить в могилі, як незгасна грань.

Утіш плачі і зойки в тьмі глибокій,

Серця розбиті ласкою вгорни;

Даруй святому праху вічний спокій,

Благословенні, непробудні сни.

 

2-й учень

Ми тут лежимо в піску та глеї,

На всі сторони світу простерті

Євреї, євреї, євреї, Діди, матері, немовлята.

Господи, дай нам відпочити Від смерті,

Від погляду ката!

 

3-й учень

Буде суд і буде кара,

Отверзеться Бабин Яр,

 Хлине кров, як повінь яра,

Вдарить хвиля аж до хмар.

На узвишшя піднебесне

 Вийде світлий судія.

Крикнуть сурми, – і воскресне

 Вся Давидова сім’я.

Не сховається почвара,

Ані вбивця, ні грабар.

Буде суд і буде кара,

Отверзеться Бабин Яр.

Розпадуться небосхили,

Божа явиться могуть.

Вийдуть праведні з могили.

Злих в могилу поведуть.

 

4-й учень

Боже, ти створив людину,

Дух вселив у темну глину –

Для добра й святого чину.

Людству дав ти в нагороду

Власну мудрість, власну вроду,

Заповів братерство й згоду.

Чом же ми, твої творіння,

Певні смертного терпіння,

В землю вбиті, мов каміння?!

Та невже твою подобу

Мали й ті, що нас до гробу

Поскидали, мов худобу!?

Не над нашою судьбою,

Не над людською ганьбою –

Зглянься, Боже, над собою!

Зглянься над самим собою!

 

Ведучий.

 Восени 1943 року війська 1-го Українського фронту почали форсування Дніпра. Гітлерівці чинили шалений опір, але їхню оборонну лінію «Східний вал» було прорвано. У Битві за Дніпро і визволення Києва прославилися воїни багатьох національностей. Звання Героя Радянського Союзу одержали представники 41 національності. Серед них 1 838 росіян, 434 українців, 49 татар, 47 білорусів, 31 єврей, 28 казахів, 27 узбеків, 26 мордвин, 22 башкири, 19 грузин, 15 вірмен, 13 чувашів, 7 осетин і 49 воїнів інших національностей.

 

Як звуть його? Микита Кожум’яка.

От щойно зв’язковий прийшов з гори

 І розказав: «Скінчилася атака:

Ворожих трупів – двадцять три».

То він один їх? – Все неначе в казці.

Звичайний парубок. З поліського села.

 А от і він. Низький, чорнявий. В касці.

Ввійшов. Дав рапорта. І витер піт з лиця.

 

Ведуча.

6 листопада 1943 року багатостраждальний Київ було визволено від нацистських загарбників. Розорене, змучене, але не поставлене на коліна місто зустрічало своїх визволителів. У ті дні Павло Тичина писав:

Ти – наша честь, і гордість, і краса.

Як голуб – ніжний, гострий, як коса.

Ти – наша слава, помста за руїни,

Ти – невмируще серце України.

 

Ведучий.

Пройдуть роки, але ніколи не забудуться криваві злочини нацистського «нового порядку»: страхіття гітлерівських концтаборів, масових розстрілів, душогубок, убивств.

 Якби фашисти не були розбиті

 Могутнім залпом наших батарей,

Чи міг би залишитися на світі

Незнищеним хоча б один єврей?

То в кожнім іудейськім поколінні

 Нехай звучить молитва на устах

Про тих, які зуміли у Берліні

 Повергнути знеславлений рейхстаг.

А. Кацнельсон

 

Ведуча.

Довгі роки тоталітарної системи замовчувалася правда про трагедію Бабиного Яру. На місцях масових розстрілів і катувань за наказом чиновників виросли житловий масив та парк відпочинку. Майже 30 років чекав свого часу пам’ятник жертвам у Бабиному Ярі. Навколо Бабиного Яру було створено чимало міфів, побудованих на на- півправді чи неправді. І тільки із здобуттям Україною незалежності велика київська трагедія стала відома широкому загалу. Поетеса Ліна Костенко писала:

Гілку показали на вербі.

Широко руками розвели.

Кажуть люди: десь тут у долині

Всі живцем закопані були.

Тут Одарка, невсипуща мати,

 Миротвориця дитячих чвар.

Тут Лаврін, прислів’ями багатий,

І Кривенко, сивий чоботар.

Тут Юрко і чорноока Хана,

Всі малі товариші мої.

Тут земля, а в ній глибока рана,

Не чіпайте, боляче землі.

 

Ведучий.

Для багатьох народів незалежна Україна стала батьківщиною. Мир і злагода – це головне, що нам потрібно сьогодні. Пам’ятаючи про трагедію минулої війни, ми з надією дивимося в майбутнє і віримо в нашу державу.

 

Народе, що дав геніїв великих,

 Народе, що несеш із світових глибин

Високий чесний дух серед обмовин диких,

 Низький тобі уклін!

Нас хліб живив один, одні поїли води,

Ділили, як брати, ми радість і печаль.

 І нам за землю цю, за цвіт її свободи

Життя віддать не жаль.

Нас не зломить повік, бо ми не поодинці,

 А попліч ідемо крізь темряву негод...

Не умирать, а жить, євреї, українці!

Нехай живе народ!

М. Рильський

Виконується Гімн України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

F:\патріот 2\DSCN3823.jpg

F:\патріот 2\28 вер3.jpg

 

 

 

 

 

          5 жовтня 2017р.

 

 

 

 

 

Тематична поличка

 

«Україна – ЄС»

 

З метою обізнаності учнівської молоді щодо інтеграції України в  Європейському співтоваристві 9 жовтня в бібліотеці навчального  закладу підготовлено тематичну поличку матеріалів про правові основи відносин між Україною та ЄС, про відносини, що відповідають інтересам українського народу, сприяють зміцненню міжнародного авторитету України та забезпеченню гарантій верховенства права, розвитку громадянського суспільства та демократії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

F:\патріот 2\12 жовтня.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури для тематичної полички «Україна – Європа»

  1. Вишняков О. Європейський союз: дискримінаційний режим в торгівлі з Україною // Право України. – 2005. - №9.
  2. Вступ до світової організації торгівлі: нові можливості для України. – К.,2006.
  3. Годун С.Д. Проблеми інтеграції України до  Європейського союзу. – К., 1999.
  4. Грицяк І.А. Право та інституції Європейського союзу. – К.
  5. Дайнен Д. Дедалі міцніший союз. Курс європейської інтеграції. – К.. 2006.
  6. Данількевич М. Україна і Світова організація торгівлі // Право України. – 2005. - №7.
  7. Кремень в., Ткаченко в. Україна:проблеми самоорганізації. – К., 2003. – Т2.
  8. Малиновська О. Україна. Європа, міграція: міграція населення України в умовах розширення ЄС – К. 2004.

 

 

 

 

 

 

 

 

          12 жовтня 2017р.

 

 

До Дня українського козацтва

та Дня захисника України.

 

У найтрагічніші часи своєї історії, коли землі України були

 пошматовані ворогуючими державами, український народ, щоб забезпечити своє існування у світі шукав способів захисту, виробляв форми самооборони, винаходив методи активної військової протидії. Центром формування збройних сил України була Запорізька Січ.

Це була струнка, своєрідна й досить досконала військова

організація з раціонально продуманими, оформленими структурами,

 з самобутньою системою управління, командування і забезпечення. Козацьке військо мало свій флот, артилерію, піхоту, кінноту. 

 

 

12 жовтня  в навчальному закладі були проведені заходи з нагоди  Дня захисника України,  Дня Українського  козацтва  та свята Покрови, а саме:

-   брейн-ринг « З історії славних козаків»     

-    виховні години в навчальних групах ;

-    перегляд та обговорення фільму « Вогнем і мечем»;

-    спортивні змагання «Ну-мо , козаки!»;        

-    тематична лінійка присвячена Дню Українського козацтва та Дню захисника України;

-    оформлений загально училищний стенд матеріалами про козацтво.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Брейн-ринг "З історії славних козаків"

Брейн-ринг

Мета: Активізувати і удосконалити знання вихованців з історії України; формувати навички командної роботи.

Вступ: Вітаю всіх, хто завітав на наш Брейн – ринг. Часу не гаємо, скоріше починаємо.

Правила гри:

  • гра проводиться в 4 тури з командами гравців;
  • на запитання відбіркового туру відповідає капітан команди;
  • якщо капітан відповів на запитання відбіркового туру правильно, команда має право взяти участь у грі;
  • на запитання І туру відповідають учасники команди за вибором;
  • на запитання II туру відповідає капітан команди;
  • на запитання III туру відповідає вся команда;

Умови гри: 

  • грають усі команди одночасно
  • правильна відповідь оцінюється в один бал
  • перемагає та команда, яка відповіла на найбільшу кількість запитань.

Запитання для відбіркового туру

1.Назвати переможні битви українського козацтва, починаючи від самої ранньої.

а) Битва під Пилявцями (вересень 1648 р.);
б) битва під Жовтими Водами (квітень - травень 1648 р.);
в) битва під Берестечком (поразка козаків);
г) битва під Корсунем (травень 1648 р.).

2. Назвати гетьманів в послідовності їх гетьманування, починаючи з самого пізнього.

а) Богдан Хмельницький;
б) Іван Мазепа;
в) Кирило Розумовський.

Запитання І туру (по три запитання; правильні відповіді позначені зірочками)

1. Що в перекладі з тюркської означає слово «козак»?

а) захисник планети;
б) мешканець степів;
 в) вільна озброєна людина.

2. Булава - це...;

а) найвища нагорода козаків;
б) символ України;
в) символ гетьманської влади.

3. Запорізька Січ була розташована..:

а) Задніпровськими порогами;
б) в степах Причорномор'я;
в) на берегах Дністра.

4. Перша згадка про козаків належить до:

а) XX століття;
б) до XV століття;
в) до X століття.

5. Національно-визвольна війна 1648-1657 рр. відбувалася під проводом...:

а) Богдана Хмельницького;
б) Івана Сулими;
в) Пилипа Орлика.

6. Запорізьку Січ заснував...:

а) Павло Полуботок;
б) Дмитро Вишневецький;
в) Богдан Хмельницький.

Запитання II туру (по три запитання)

1. Джурою козаки називали свого...:

а) командира;
б) помічника;
в) коня.

2. Продовж рядки вірша: Козаку найперше - воля Козаку найперше - ... .

а) слава;
б) доля;
в) честь.

3. Перша Запорізька Січ була заснована Д. Вишневецьким...:

а) на острові Хортиця;
б) в Запоріжжі;
в) біля Чорного моря.

4. Козаки своїх командирів обирали...:

а) підкиданням шапок вгору;
б) таємним голосуванням;
в) голосними вигуками.

5. Встав пропущене слово в козацьке прислів'я «Хортиця - наша мати, а... -наш батько».

а) Богдан Хмельницький;
б) Великий Луг;
в) Дніпро.

6. Згідно традиції, на Запоріжжя не пускали...:

а) бідних селян;
б) жінок;
в) іноземців.

Запитання ІІІ туру (по три запитання)

1. Чия це біографія: «Нащадок знатного князівського роду, черкаський і канівський староста, засновник Запорозької Січі, відомий в народі під ім'ям Байди»?

а) Івана Підкови;
б) Дмитра Вишневецького;
в) Сиверина Наливайка.

2. Внесіть в текст пропущене: Гербом Війська Запорозького був...

а) Юрій-Змієборець на коні;
б) золотий тризуб;
в) козак з шаблею при боці та рушницею на лівому плечі.

3. Із перерахованих нижче суджень про політику гетьмана І. Мазепи виберіть правильні: Іван Мазепа проводив політику, спрямовану на:

а) ігнорування потреб освітніх закладів та православної церкви;
б) забезпечення державного суверенітету України;
в) підтримку політики реформ російського царя Петра І.

4. «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького», які історики вважають першою конституцією України, були укладені:

а) Пилипом Орликом;
б) Петром Сагайдачним;
в) Богданом Хмельницьким.

5. Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був:

а) Кирило Розумовський;
б) Іван Сірко;
в) Петро Калнишевський.

6. Запорозька Січ остаточно була зруйнована у 1775 році:

а) Катериною II;
б) Петром І;
в) Єлизаветою Петрівною.

(Підрахунок правильних відповідей та нагородження переможців)

Література:

  1. Духовна велич України. Київ "Просвіта" – 2004 р.С. 86- 198
  2. F:\патріот 2\DSCN5544.jpgЯ пізнаю світ / Київ – 2003р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://static.klasnaocinka.com.ua.s3-website.eu-central-1.amazonaws.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/DSCN7916.JPG

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn1183_1.jpghttp://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn1181.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    

       27 жовтня 2017р.

 

 

   У жовтні 2017 року минає 74 роки від Дня визволення України від     німецько-фашистських загарбників. Ми ніколи не забудемо про героїчні сторінки нашої історії й про ту страшну ціну, яку заплатило старше покоління за наше право на життя.

 

До Дня визволення України від німецько-фашистських загарбників в навчальному закладі проведено:

  • виховну годину в училищному музеї «Перемога над фашизмом – подвиг народу»;
  • екскурсія до районного краєзнавчого музею;
  • оформлений стенд «Визволення України»;
  • перегляд документального фільму «Війна. Визволення України»;
  • в бібліотеці училища підготовлена тематична книжкова виставка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                            28 жовтня –

День визволення України від нацизму.

 

Мета: ознайомити учнів з бойовими діями за визволення України впродовж 1942-1944 рр.; на прикладі історичних фактів показати якою ціною далась перемога над загарбником нашої Батьківщини; виховувати почуття патріотизму та національної свідомості.

Обладнання:  збірник віршів про війну,проектор, комп'ютер.

 

Хід години

Слово бібліотекаря

Однією із жахливих сторінок ХХ століття є Друга світова війна 1939-1945 рр., яка торкнулася і нашої країни. Саме під час цієї війни розпочалось довге і криваве протистояння наших співвітчизників за визволення нашої держави. Тяжкий шлях визволення України тривав з 1942 до 1944 рр., попри гіркоту поразок ми вирвали перемогу у ворога звільнивши нашу державу. Саме цим подіям і присвячена ця виховна година.

 

Ведучий 1. 28 жовтня вся Україна відзначає річницю визволення від німецько-фашистських загарбників.  73 роки тому останній фашист покинув землю нашої Батьківщини.
Ведучий 2. Але до цього дня потрібно було пройти кілометри шляху, спочатку відступаючи, залишаючи фашистові наші краї, але потім з новими силами, зібравшись кинутися на ворога знову і вже гнати їх до кордону незупиняючись.
Ведучий 1. Україна. Її безкрайні поля, зелені ліси і гори, блакитний Дніпро, все  вразила пухлина фашистської чуми. Скільки українських хлопців і дівчат пішли на фронт, щоб захищати свою країну. Але на початку червня 41-го все ще було спокійно.
Ведучий 2. Ніч виглядає години на три,
І їй не стати молодшою,
Світити втомилися ліхтарі
У завулки без перехожих,
З улоговин туману молоко
Спокійно вип'є ранок
Хоч їдеш ти недалеко,
Хоч їдеш ти недалеко,
Тривожно чомусь...

Ведучий 1. Ось-ось розплачеться роса,
Боячись з листа зірватися,
Зростає сходу смуга
І важко розлучатися,
Як ніби занесли обушок
Над миром і спокоєм.
Сьогодні буде теплий день,
Червень, 22-е.
Ведучий 2. Раптово запала на величезних просторах, застогнала від жахливої болю. З світлої солов'їної ночі в чотири години ранку 22 червня на неї обрушилося незліченна кількість бомб і снарядів. Тисячі німецьких гармат відкрили вогонь по радянських прикордонних заставах, у вузлах зв'язку і районах розташування частин і з'єднань Червоної Армії.
Ведучий 1. Тисячі танків з чорними хрестами прасували гусеницями російські простори. Машина гітлерівської агресії була запущена на повну потужність.
Читець. Війни починаються раптово.
Ходить по межі тиша.
А потім обвал. І відразу плями.
Червоні. І - ось вона - війна.

А навколо поля лежать рябі.
Та гуде свинцевий неспокій.
Війни були всякі. Будь-які.
Малі. Великі. Але такий -

Ніколи. Ніде ще. Навіки,
Життя затиснута в смертні лещата.
Річки від вогню спікались. Річки.
Гори розривали на шматки.

І в опіках, у саднах, порізах,
Де блескучою лавою, де стіною,
Всієї Європи страшне залізо
На тебе, солдат, пішов війною.


Ведучий 2. Відлуння війни... Яке воно довге і протяжне.
Наслідки війни і сьогодні, через 73 роки, немає-немає та й нагадують про себе. Ще знаходять міни та снаряди, зотлілі каски. Ще вибухають бомби, понад півстоліття тому ранившие землю, і від цих вибухів здригаються міста.
 

Слово вчителя

Восени 1942 року на Волзі в районі Сталінграда розпочалася одна з найбільших битв Другої світової війни. У результаті наступу радянської армії 19-23 листопада в оточенні опинилося 330-тис. німецьке угруповання. 2 лютого 1943 року фашистські війська капітулювали. Перемога під Сталінградом відкрила можливість для наступу радянських військ в Україні. Від нацистів звільнено декілька населених пунктів України.

Ведучий 1. Людина і метал, що міцніше? Що сильніше? Переміг чоловік, але якою ціною?
Як багато їх залишилося там, на полях, в низинах, в лісах і болотах! А скількох пам'ятають тільки самі близькі люди, не завжди знаючи, під яким обеліском, в якому краю похований син, чоловік, батько...
Пам'ять невіддільна від сутності людини, без неї неможливе саме життя.
Пам'ять, пам'ять... Що без тебе людина.

Ведучий 2. Вони були нескінченними - дороги війни. Сніг і непролазна бруд, хурделиці і зливи. І смерть, стереже на кожному кроці...
Не витримували машини, грузли в драговинах танки. А люди йшли вперед кілометр за кілометром, п'ядь за п'яддю очищаючи свою рідну землю від ворожої нечисті.
Учень

Улітку 1943 року (5 липня - 23 серпня) радянським військам удалося завдати поразки гітлерівським арміям на Курській дузі. Загальний наступ під Курськом дав можливість визволити місто Харків (23 серпня 1943 року. Почався загальний наступ, який мав на меті повністю звільнити Україну від німецько-фашистських загарбників. Першим етапом цього плану стала підготовка до визволення Лівобережної України.

Протягом серпня - вересня 1943 року від німців звільнено Лівобережжя з його промисловим серцем — Донбасом. Операції на території Лівобережної України відбувалися в досить важких умовах. Відступаючи, нацисти в безсилій люті теж застосували тактику «випаленої землі» — знищували все, передусім промислові об'єкти й матеріальні цінності, які не можна було вивезти до Німеччини. У жовтні 1943 року радянські війська остаточно ліквідували німецькі плацдарми в районі Мелітополя та Запоріжжя й самі почали закріплюватися на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука. На черзі була операція з визволення столиці України.

На вирішальному етапі битви за Україну радянські війська, зосереджені на теренах України, мали значну перевагу над ворогом. Так, у складі І, II, III та IV Українських фронтів налічувалося понад 2,3 млн. осіб, 28,8 тис. гармат і мінометів, 2 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 2 370 літаків. Українські фронти, відповідно, очолювали відомі полководці (М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін).

3 9 вересня по 28 жовтня 1944 року радянськими військами була здійснена Карпатська операція, яка закінчилась вигнанням фашистів з Карпат. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, а 28 жовтня радянські війська вийшли на сучасний кордон. Уся етнічна територія України була звільнена.

 

 

Перегляд документального фільму  «Війна. Визволення України»».

 

 

 

 

 

 

 

F:\патріот 2\DSCN2802.JPGF:\патріот 2\DSCN5652.jpg

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn2217.jpgF:\патріот 2\DSCN5621.jpg

 

 

 

 

 

 

 

До ювілеїв видатних особистостей підготовлена інформація для загально училищних лінійок та стенду:

  • 130-річчя . Неприцького-Грановського  - 3 листопада;
  • 160-річчя Д. Багалія – 7 листопала;
  • 140-річчя Д. Антоновича – 14 листопада;
  • 100-річчя з дня проголошення ІІІ Універсалом УНР – 21 листопада;
  • 100-річчя М. Івасюка – 24 листопада.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                 Олександр Неприцький – Грановський -

учений, поет, художник, український державник

 

«Без вільної України не може бути вільної Європи, а без вільної Європи не може бути ані сталого спокою, ані економічного добробуту в цілім світі», – промовив на 17-му з’їзді ОДВУ у 1967 р. 80-річний Олександр Неприцький-Грановський, який першим із українців у діаспорі здобув ступінь доктора-ентомолога, звання професора американського університету (штат Міннесота), якого з 80-річчям вітав Президент США Річард Ніксон. Учений, поет, художник, український державник і досі майже невідомий в Україні.
         Олександр Неприцький-Грановський народився 4 листопада 1887 року у с. Великі Бережці на Кременеччині. Його батько був звільненим у запас рядовим 6-го гренадерського Таврійського полку, православного віросповідання, українцем-ковалем.  Після успішного закінчення Білокриницької сільськогосподарської школи випускник Ол. Неприцький-Грановський отримав направлення для відбуття практики в маєток пана Беляєва, в с. Коршів Луцького повіту Волинської губернії. Лише після проходження практики та складання детального звіту про цю практику 14 лютого 1908 р. був виданий атестат зрілості. Дуже рано п’ятеро малих (два брати і троє сестер) зосталися без батьків.
           У червні 1907 р. до Великих Бережець завітала на відпочинок разом із майбутнім чоловіком Климентом Квіткою Леся Українка, Олександр познайомився з ними. Цього ж року у київському часописі «Рідний край», редактором якого була Лесина мама Олена Пчілка, побачив світ перший вірш Олександра Неприцького-Грановського «Порожня оселя». Олена Пчілка порадила юнакові продовжувати писати. Це укріпило юнака в думці їхати на навчання до Києва. У комерційному інституті він студіював економіку, історію, літературу, мистецтво. А ще більше його захопило культурне життя в Києві, близьке знайомство з українськими діячами Миколою Лисенком, Оленою Пчілкою, Олександром Олесем, Борисом Грінченком, Іваном Фещенком-Чопівським, Микитою Шаповалом. Перебуваючи у Києві, О.Неприцький-Грановський не забував отчого краю: помістив матеріали про Бережці (замітку про старий будинок, про ратушу, подав власноручно виконаний графічно начерк будівлі), Крем’янець у часописі «Рідний край».
          У 1910 р. Грановський опублікував свій перший збірник поезій «Пелюстки надій», наступного року – збірку «Намистечко сліз», далі – збірку «Акорди» (Київ, 1914 р.). Після багатьох поневірянь українець прибув на американський континент, але й там пахне Україною: «легкі хмари орнаменти вишивають», а хвилі «Вигинаються звабливо, Мов дівчата вередливо Перед хлопцем в час веснянки — «а-ну, борше, дожени!».

          Тяжкою фізичною працею (Олександр працював на золотий копальнях) заробляв, відкладаючи гроші на навчання у коледжі, після закінчення якого став учителем біології та вирішив присвятити себе ентомології — науці про комах. Під час першої світової офіцер Грановський побував у Франції. По війні слухав лекції в Сорбонні та закінчив Паризький університет; був дійсним членом Міжнародної Вільної АН (Франція).
     Так явився перший український професор у США – скромний волиняк і практичний американець одночасно.Після повернення до Америки займався науковими дослідженнями, а 1925 р. у Вісконсинському університеті здобув ступінь доктора філософії в галузі біологічних наук. Так з
Олександр Грановський читав лекції в університеті Вісконсин, 26 років у Сент Пол, Міннесота. Вчений зібрав і систематизував велику, понад 30 тисяч, колекцію комах-паразитів, виявив 3 нових види попелиці, названі його ім’ям.
          У 1934 році адміністрація Міннесотського університету запросила проф. Ол. Грановського організувати і очолити першу Біологічну станцію у США над озером індіанців у Ітаска Парку.
Мав українець улюблених студентів, пишався Норманном Ернестом Берлагою — лауреатом Нобелівської премії за виведення нових високопродуктивних сортів пшениці.
Заради об’єднання українських наукових сил в Америці О. Грановський у 1938 році вирішив заснувати Український Науковий інститут Америки «для спільної праці над поступом науки».
У 1945 р. у складі американських українців він брав участь в установчій конференції ООН у Сан-Франциско, двічі був делегований в ЮНЕСКО, обраний до Політичної Ради Українського Конгресового Комітету Америки.
        Яким був Олександр Грановський для оточуючих? Скромним, працьовитим волиняком і діловитим практичним американцем одночасно – українським американцем. «Це була людина з великої літери, високого громадянського обов’язку, віддана науці, віддана українській справі…» Він видав 7 томів поезії, написав понад 300 наукових праць, зібрав 3 тисячі українських писанок. О.Неприцький-Грановський був пристрасним бібліофілом: він зібрав бібліотеку, що нараховувала понад 5,5 тис. книг.
            Був членом багатьох академії наук у різних країнах Америки і Європи, членом НТШ. Залишив у спадок українцям діаспори велику бібліотеку й архів (понад 10 тисяч томів матеріалів і документів). Вірна дружина-англійка Ірена завдяки чоловікові прилучилася до української традиції, хоч писала про неї англійською. Вся ж родина Неприцьких-Грановських завдяки енергійному чоловіку і батькові була популяризатором українського народного одягу й мистецтва в США.
          Останнім коханням О. Грановського була Оксана Лятуринська. Саме він допоміг поетці княжої емалі втекти від більшовиків із Праги, сприяв її облаштуванню в Міннесоті.
          За два місяці до смерті, в листі до брата Сергія у 1976 р. він наголошував: «Якби Україна нині була вільною державою, вона відігравала б велику роль у світі і з нею світ би рахувався та до неї прислухався. Це була б Нова Америка в Європі. Я вірю, що такі мрії ще здійсняться, хоч, може, не за наших часів. Я вірю в поступ людини…» До останнього дня вчений був переконаним прихильником української незалежності.
      Помер Олександр Неприцький-Грановський 4 листопада 1976 р. у день свого народження в Сан-Пауло у віці 89 років. Восьма книжка поезій видана за кошти небожа Бориса Неприцького у Києві в 1992 році.

F:\ноябрь\неприцький фото.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олександр Неприцький-Грановський

(04.10.1887- 04.11.1976)

 

ДМИТРО БАГАЛІЙ ГЕНІЙ КОНФОРМІЗМУ

1918 року Гетьман Павло Скоропадський вирішив змінити уряд і мати такого прем’єра, який би примирив самостійників, федералістів, українофілів, москвофілів (див. словничок), єврейські національні організації і партії. Найпривабливішою здавалася кандидатура харківського професора Дмитра Багалія. Історик відхилив пропозицію гетьмана, не долучившись до когорти науковців, котрих запам’ятали як політиків-невдах. 
Свій серед чужих 
60-річний Багалій був у зеніті своєї наукової слави, мав досвід адміністративної роботи. На той момент його вже двічі обирали ректором Харківського університету, сенатором Державної Думи, лише рік тому він склав повноваження харківського міського голови. Багалій був «своїм» для москвофілів: дійсний статський радник, дворянин, кавалер орденів Св. Станіслава, Св. Володимира та Св. Анни з генеральським титулом «єго прєвосходітєльство». Як писав сучасник Багалія відомий історик Дмитро Дорошенко: «Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той же час безперечний українець, авторитетний український вчений, – він міг погодити собою різні кола».
Природжений політик 
«Багалія раз-у-раз обвинувачували в зайвій дипломатії, в тому, що він ходив поміж дощ, щоб не замочитися,» – писав один із засновників Товариства українських поступовців Євген Чикаленко. Ця риса Багалія у різний час викликала у різних людей увесь спектр можливих почуттів. «Невимовно чарівлива особистість» – із захопленням писав геніальний художник і знайомий нашого героя Ілля Рєпін. «Кутузовим від науки» називав Багалія одеський історик Михайло Слабченко. Людина, яка зробила себе сама 
Майбутній академік народився у родині києво-подільського лимаря, з роду старожилих дніпровських рибалок-цеховиків. Дмитро рано осиротів. Він був з тих, кого англійці звуть self made man – людиною, яка зробила себе сама.
У серпні 1876 року Багалій став студентом історико-філологічного відділу Київського університету. Саме на першому курсі із Дмитром трапилася історія, яка, здається, вплинула на все його життя. Вимоги викладача латинської мови професора Цвєтаєва викликали «студентську демонстрацію». Цікаво, що сам Багалій не брав участі у «демонстрації», але співчував їй, про що чесно сказав на університетському суді, і за що був з університету виключений. Цей урок він запам’ятав назавжди. Творець харківського міфу 
Вже у 30 років Багалій став одним із наймолодших в імперії докторів російської історії. Назву його дисертації «Нариси з історії колонізації та побуту степової окраїни Московської держави» критикували як аж надто вірнопідданську. Утім, така назва була не тільки і не стільки наслідком свідомо виказаної лояльності. Адже саме такою була географія слов’янської Реконкісти, наступу на суцільно незаселений простір Дикого поля – від Воронежщини до Середньої Наддніпрянщини. Багалій створив першу справді наукову регіональну історію. То була ідея іще його університетського вчителя Володимира Антоновича. Саме Антонович «роздавав» своїм учням українські землі для впорядкування їхньої історії. Пізніше, так само як Багалія на Схід, Антонович відправить на Захід, до Львова, іншого свого видатного учня – Михайла Грушевського. Багалій чітко слідував антоновичевому науковому заповітові, заглиблюючись у історію Слобідського Краю, його міст, установ і людей. Коли писав фундаментальну «Історію Харкова за 250 років його існування», він не просто досліджував, а творив харківський міський історичний міф. 
Чи не всі харківські культурні та освітні заклади зрощені багалієвими руками: історичний архів, бібліотека університету, археологічний і етнографічний відділи художньо-промислового музею, поповнення його художньої колекції У лютому 1917 року Дмитро Іванович, відкинувши усю притаманну йому обережність, вітав революцію – і у військових казармах, і з балкону міського будинку, і з автомобіля на майдані серед тисяч співгромадян.
«Подарунком» Багалію на 60-річний ювілей 8 листопада 1917 року стали вісті з палаючого у більшовицькому перевороті Петрограда. Світ змінився. Його будинок був націоналізований, збереження знецінилися, цінні папери – заборонені, велика ректорська пенсія – скасована. Навесні 1918 року, за 3 місяці до спокусливої пропозиції Скоропадського, Дмитро Іванович садив картоплю у міському парку. «Ось були проти царського уряду, то й саджайте тепер картоплю,» – зловтішався якийсь перехожий, побачивши «єго прєвосходітєльство» дійсного статського радника із кошиком та лопатою.
Мазепинська стратегія 
Та Багалій не переймався незручностями – його захопила ідея створення Всеукраїнської академії наук. Разом із Володимиром Вернадським, Агатангелом Кримським, Володимиром Липським він уклав Статут ВУАН, став її фундатором, одним із перших українських академіків. Іще за часів роботи у Державній Раді Дмитро Іванович наполягав, щоб до українських губерній була приєднана Холмщина, та його прагнення об’єднати усі українські землі у єдину адміністративну цілісність не реалізувалися.
З часом Багалій почав безпосередньо співпрацювати із більшовицьким урядом, ба більше – публічно його підтримувати. Із поверненням в Україну Михайла Грушевського у академічному середовищі загострилися застарілі суперечки. У Академії наук одразу утворилися два табори: його противників та його прихильників. Багалій був «жилеткою» для всіх ображених.

 

F:\ноябрь\баглый фото.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дмитро Багалій

Дмитро Антонович

Мистецтвознавець, історик театру, громадсько-політичний діяч, графік. Син Володимира Антоновича. Навчався в Університеті св. Володимира. Викладав історію мистецтва у Музично-драматичній школі ім. М. Лисенка (1912). Виступав як критик у київських журналах “Киевская старина”, “Дзвін”, “Сяйво”, “Літературно-науковий вістник”.

Співзасновник Української революційної партії. Один із діячів Центральної Ради (генеральний секретар морських справ, міністр мистецтва). За Директорії голова дипломатичної місії в Римі. Член Комітету українського національного театру (1917-1919). З 1919 на еміграції у Празі. Один із засновників УВУ, професор історії мистецтва і його ректор (1928-1930, 1937-1938).

Співорганізатор Музею визвольної боротьби України (1925), УСПМ (1923), УТПК (1927). Голова Українського історично-філологічного товариства в Празі (1923-1945).

Автор монографій “Естетичне виховання Шевченка” (1914), “Українське мистецтво” (1923), “Триста років українського театру. 1619-1919” (1925), “Т. Шевченко як маляр” (1937), праць, присвячених творчості Олександра Мурашка, Яна Станіславського, Дмитра Безперчого, Тимофія Бойчука та ін. Створив обкладинку до власного “Скороченого курсу історії українського мистецтва” (1923).

F:\ноябрь\Antonovich Dmitro Volodimirovich.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

100 років тому ІІІ Універсалом Центральної Ради проголошено створення Української Народної Республіки

Вперше ідею проголошення УНР було висунуто Михайлом Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Україна вже відійшла від Російської республіки, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридично оформити цей факт.

       20 листопада 1917 року Михайло Грушевський відкрив урочисте засідання Української Центральної Ради і після вступного слова М. Ковальський зачитав текст Універсалу, де проголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР).

      Відповідно до ІІІ Універсалу, верховним законодавчим органом УНР залишалась Українська Центральна Рада, до складу якої входили і представники національних меншин України.

       Вищим виконавчим органом був Генеральний секретаріат.

       Були визначені державні кордони УНР, які охоплювали Київщину, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину та Таврію. Питання приєднання інших земель – Холмщини, частини Курської та Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало бути розв’язане згідно з волею їх мешканців.

       Разом з тим, були підтверджені такі демократичні принципи: свобода слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право використовувати місцеві мови у стосунках з державними установами, скасування смертної кари, амністія для всіх політичних в’язнів, справедливий суд.

       В Україні проголошувався 8-годинний робочий день. Запроваджувався державний контроль над виробництвом.

      У галузі земельних відносин було оголошено про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх «земельним комітетам, обраним народом».

       Згодом принципи, сформульовані в цьому документі, було розвинуто й закріплено в окремих законах УНР.

        Поява Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою не входила у плани більшовиків. Відчувши реальну загрозу втратити Україну, росіяни швидко зорієнтувалися: до Києва була надіслана телеграма, в якій зазначалося, що російський більшовицький уряд визнає УНР і її безумовне право відділитись від Росії, але не визнає Центральну Раду.

      Водночас були виставлені чотири принизливих ультимативних вимоги, не прийняття яких українським урядом було використано як привід до російської інтервенції в Україну.

     Вже наприкінці грудня більшовиками було окуповано Харків, Полтаву та Чернігів.

 

F:\ноябрь\уныверсал фото.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

F:\ноябрь\уныверсал 2.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        Михайло Івасюк.

Його серце — у грудях сина

 

Літературознавець, письменник, поет, фольклорист та педагог. Автор сотень творів та наукових статей. Для рідних же він був насамперед чуйним батьком, котрий виховав троє талановитих дітей, серед них — композитор, поет, творець «Червоної рути» Володимир Івасюк. Смерть у 1979 році сина неабияк підірвала сили Михайла Григоровича. З того часу, здавалося, він утратив своє власне серце — замість нього носив у грудях серце вбитої дитини і жив споминами про неї.

Любив те, що Тарас

Іще замолоду доля була жорстокою до Михайла Івасюка. Талановитого хлопця з невеликого буковинського містечка Кіцмань відрахували з Чернівецького університету за неспроможність платити за навчання. У 1939 році, аби продовжити освіту в одному з радянських університетів та уникнути загрози опинитися у румунському війську, Михайло Івасюк у припрутському селі Завалля переходить румуно-радянський кордон. І потрапляє до в’язниці, радян­ського ГУЛАГу.

Скільки разів Михайло Григорович був за крок від смерті! Ледве не опинився на дні річки Печори, коли під вагою сотень засуджених, котрих конвоїри переганяли через водойму, проламався незміцнілий лід. «Десятки людей тоді потопилися у крижаній воді, а батькові майбутнього українського композитора пощастило — вибрався на берег. Задерев’янілий від холоду, через тайгу, він випадково набрів на теплу оселю. А яка ж була радість, коли до нього там обізвалася гарною українською мовою господиня: «Ой лишенько!..» (із книги «Сторінки пам’яті Володимира Івасюка»).

Скільки сили потрібно було мати, аби вижити у ГУЛАГу, не дати знищити себе духовно! Та він мав іще й велику жадобу до знань. Навіть у сталінських таборах займається само­освітою. Багато читає різними мовами (польською, французькою, німецькою). У цей же період починає збирати власну бібліотеку, до неї першими ввійшли твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини. Загалом Михайло Івасюк був до нестями закоханий у поезію Тараса Шевченка та Лесі Українки. Колись написав у щоденнику: «Все життя молюсь до Тараса Шевченка, бо він є творець мого світу. Люблю те, що любив Шевченко, ненавиджу те, що ненавидів Тарас. Нічого іншого не знаю і знати не хочу».

Повернувся до Кіцманя у 1946 році, працював учителем місцевої десятирічки та у сільгосптехнікумі. Водночас навчався й сам — вивчав францу­зьку філологію у Чернівецькому університеті, писав вірші, прозу, досліджував народну творчість відомих буковинців. А з 1964-го Михайло Івасюк розпочав викладацьку роботу у Чернівецькому університеті на кафедрі української літератури. Тут упродовж 23 років передавав свої знання студентам.

А яку велику літературну спадщину лишив по собі Михайло Григорович! У кожному рядку — любов до людей, України.

Талановиті діти

Доля після таборів ніби осяяла світлом його зранену душу. Зустрів кохання усього свого життя, молоду вчительку восьмирічної сільської школи — Софію Карякіну. Йому було майже 30, їй — 25. Бог подарував їм сина. Та їх первісток, майбутній композитор Володимир Івасюк, через халатність медиків пологового будинку ледь не залишився сліпим! Батько тоді зробив усе, аби врятувати дитину. Й біда обійшла стороною.

Уже з перших тижнів життя немовляти вони починають вести щоденник, у якому записують усе, що стосується маленького Володі. Син — у центрі їхнього світу. Потім народились дві донечки. Загалом у родині Івасюків дуже гарно ставилися до дітей, усебічно їх роз­вивали. Саме тому усі вони — талановиті. Володя, Галя, Оксана навчалися в музичній школі. А коли сім’я переїхала до Чернівців, батьки без жодних вагань приймали в своїй двокімнатній квартирі на вулиці Богдана Хмельницького весь камерний оркестр медичного інституту, в якому грав і яким керував Володя (оркестр іще не мав свого приміщення для репетицій, отож використовував помешкання свого юного диригента. — Прим. авт.) А Софія Іванівна пригощала усіх смачними пиріжками, канапками, напувала чаєм.

Не дивно, що саме у цій родині народився й виріс той, хто створив пісню, яка й нині є душею українського народу — «Червону руту». Батька й сина мов одна душа єднала.

Рідні не вірили

Навесні 1979 року сталася трагедія, що розбила цю гарячу душу — Володимира Івасюка знайшли повішеним у лісі під Львовом.

До цього часу немає кінцевого висновку слідчих щодо даної справи. Однак усі, хто знав Володимира Івасюка та його рідних, стверджують: «Володя не міг накласти на себе руки! Його вбили». Після смерті первістка Михайло Івасюк і сам ніби землею припав. Та згодом його сила волі й жага до боротьби здолали усе. Михайло Івасюк жив родиною, пам’яттю про сина. Написав кілька творів, присвячених Володі, серед них вагоме місце посідає повість «Монолог перед обличчям сина», який мов сповідує зранену душу батька. Здавалося, Івасюк-старший до самої смерті не змирився з тим, що сталося навесні 1979-го, ніби до останку чекав повернення своєї дитини.

Помер Михайло Григорович у 1995-му, у віці 78 років. Похований у Чернівцях на Руському цвинтарі, поруч із дружиною. Його й досі пам’ятають та люблять і в Чернівцях, і в Кіцмані, в усій Україні.

 

 

 

 

 

F:\ноябрь\івасюк фото.jpgМихайло Івасюк -

літературознавець, письменник, поет,

фольклорист та педагог.

 

 

 

 

 

9 листопада 2017р.

До Дня  української писемності та мови


 

З метою розвитку престижності використання української мови серед

 учнівської молоді, підвищення загального рівня мовної культури, в листопаді пройшов тиждень української мови, присвячений Дню української писемності

та мови.

В рамках тижня було проведено:

-       випуск газет, присвячених Дню української писемності та мови;

-       виставка літератури «Сучасне видавництво»;

-       інформаційна година на тему: «9 листопада – День української

писемності та мови»;

-       зустріч з працівниками районної бібліотеки. Виховна година

«Спілкуймось українською»;

-       «Мовознавчий турнір»;

-       Написання Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

9 листопада – День української  писемності та мови

 

             Мета: показати учням красу та багатство української мови,

                         викликати бажання вивчати її, збагачувати свій словниковий запас;

                         розвивати навички виразного читання віршів про мову;

                         виховувати любов і повагу до своєї Батьківщини, свого народу,

                    рідної мови.

             Міждисциплінарні зв’язки: українська література, культурологія, історія.                         

    Матеріально-технічне забезпечення: мультимедійний проектор, вислови             про  мову, виставка літератури, вишитий рушник, портрет Т. Г.  Шевченка, епіграф.

               Епіграф:          «Мова народу- це найбільший національний скарб»

                                                                                                                  О.Гончар

 

             Вислови про мову ( на окремих плакатах):

                          О мова рідна! Їй гаряче

                           віддав я серце недарма.

                           Без мови рідної, юначе,

                           й народу нашого нема.   В.Сосюра

 

                           Рідна мова- найперша підвалина життя

                           народу як окремої нації.   І.Огієнко

 

                           Моря бриліантів, це - мова моя,

                           Це - мова моєї Вкраїни.   В.Сосюра

 

                           Мова - коштовний скарб народу.   І.Франко

 

                                           Хід заходу

 

Вступне слово викладача:

Із здобуттям Україною незалежності одним із найважливіших завдань, що постало перед державою, було створення всебічних умов для розвитку і утвердження української мови як державної. Указом Президента України 1997 року було встановлено День української писемності та мови, який відзначається 9 листопада. Це свято спрямоване на підтримку рідної мови, привернення уваги світового українства до проблем української мови, її вивчення та розвитку, пропаганди і популяризації, та водночас демонстрацію її краси й багатства, літературної довершеності. Це свято гуртує усіх нас на шляху відродження духовності, зміцнення державності, формування громадянського світогляду. Адже кожен народ відбувся лише тоді, коли усвідомив себе у рідному слові.

Святкування Дня української писемності та мови 9 листопада не випадкове, адже саме цього дня православна церква вшановує пам’ять Преподобного Нестора-літописця. Він у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Молитвою юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Головним його послухом у монастирі була книжкова справа, яка стала змістом життя Нестора.

Нестор написав  першу пам’ятку Київської Русі, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Цей твір був і залишається найвидатнішою пам’яткою літописання. Всі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його, але перевершити так і не змогли. Тому Нестора-літописця можна по праву вважати батьком не лише вітчизняної історії, але й словесності. Він працював до останнього дня свого земного життя. Мощі святого покояться у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Українською Православною церквою встановлений орден “Преподобного Нестора-літописця”.


Якщо з українською мовою

В тебе, друже, не все гаразд,

Не вважай її примусовою,

Полюби, як весною ряст.

Примусова тим, хто цурається,

А хто любить, той легко вчить:

Все, як пишеться, в ній    вимовляється, -

Все, як пісня, у ній звучить.

І журлива вона, й піднесена,

тільки фальш для неї чужа.

В ній душа Шевченкова й Лесина,

І Франкова у ній душа.

Дорожи українською мовою,

Рідна мова - основа життя.

Хіба мати бува примусовою?

Непутящим буває дитя!


 

Ще Вольтер писав, що всі основні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну мову треба вивчати все життя. Тому в 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної.

Оскільки кожну справу віруючий українець починає молитвою, тому і ми хочемо наше святкування Дня української мови розпочати молитвою та завершити молитвою.

Учень: МОЛИТВА ДО МОВИ

Mово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м'яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена!

Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог - Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби!

Я ж Тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття, я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем я ж самоспалюючою любов'ю своєю відганяю від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, скроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа, Мово мого народу! Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів - до моря, від гір - до степів. Освіти від мороку освяти святоруську землю. Русь - Україну возвелич! Порятуй народ її на віки! Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого.

1- ий ведучий: Правову основу мовного законодавства України складають Закон УРСР „Про мови в Українській РСР”, Конституція України (ст.10), Закони України "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про видавничу справу" тощо. Таким чином, законодавча база в Україні з

цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами.

2-ий ведучи й. Рідна мова,рідне слово - це невід'ємна ча­стина рідного краю. Для українця це закучерявлені темними парками Дніпрові схили в Києві, над яки­ми велично здіймаються в небо дзвіниці Печерської лаври; неповторні вулиці під тінистими каштанами.

1-ий в е д у ч и й. Це старовинна архітектура Львова, в якій класичні форми чергуються з пиш­ним декором бароко, а тут і там височать шпилі го­тичних костелів.

2-ий в е д у ч и й. Це золотоверхий Чернігів над срібною Десною, де під склепіннями стародавніх соборів спочивають державці-культурники давньої України.

1-ий ведучи й. Це мальовнича Буковина зі щедрими нивами й полями, багата славною істо­рією та талантами.

 

Звучить пісня "Одна калина" (сл. О.Лищенка, муз. О.Стадиика).

Учень 2 (англієць): Англія – країна великих завойовників і мореходів, які славу англійської мови рознесли по всьому світі. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона, Діккенса та інших великих літераторів і вчених. Англійській мові належить світове майбутнє.

Учень3 (німець): Ні в якому разі

Автор:гордовито заявив німець,

Учень 3(німець): німецька мова – це мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії, які займають половину Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини. І тому, безперечно, німецька мова має світове значення.

Автор:  Італієць своє говорить:

Учень 4 (італієць): Панове, ви обидва помиляєтеся. Італійська мова – це мова сонячної Італії, мова музики. Мелодійною італійською мовою написані кращі твори епохи Відродження, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні та інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною в світі.

Автор:  Українець усміхнувся і тихо промовив:

Учень 5 (українець) : Я не вірю у світову мову. Хто домагався цього, потім був гірко розчарований. Йдеться про те, яке місце відводиться моїй українській мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що моя рідна мова – це мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, мова геніального поета Тараса Шевченка, мова кращої з кращих поетес світу Лесі Українки, мова нашого філософа – мислителя Франка, який вільно володів 14 мовами, в тому числі нахваленими тут, проте рідною для нього була українська. Нашою мовою звучить понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж  у вас усіх разом узятих… Я можу назвати ще багато славних імен свого нороду, проте вашим шляхом я не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. Чи могли б ви, скажіть, кожен своєю мовою написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однієї букви?

Учень 3 (німець): напевно,ні.

Учень 2 (англієць):   Ні, ні, ні! Це неможливо.

Учень 5 (українець): Це ось у ваших мовах це неможливо, а нашою це зовсім просто. Назвіть якусь букву, - звернувся він до німця. Хай буде «П», - сказав той. Добре. Оповідання називатиметься «Перший поцілунок». «Популярному поету Павлу Петровичу Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: «Приїздіть, Павле Петровичу, - писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікар Пантелеймоновович Паскевич, - погостюйте, повеселитесь». Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета… Поет побачив паночку… Прогулюючись по парку, пара присіла під порослим плющем платоном… Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувся перший поцілунок…»

Автор: В купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська мова житиме вічно поміж інших мов світу. Але німець не заспокоївся.

Учень 3 (німець): А коли б я назвав іншу букву?– Ну, наприклад, букву «с»?

Учень 5 (українець): Гаразд, «с»! Це буде вірш. Всі слова будуть починатися на «с», до того ж передаватимуть стан природи, наприклад, свист зимового вітру в саду.

Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг,

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страх сіріє.

Сад солодкий спокій снить,

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено сичить

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад,

Срібно стеляться сніжинки

Спить самотній сад.

(німець): Геніально!

(англієць): Незрівнянно!

Автор: після таких доказів юриста-українця уже ніхто не сумнівався, що українська мова є найбагатшою та  наймилозвучнішою.

На закінчення звучить пісня "Наша мова".

 

 

http://static.klasnaocinka.com.ua.s3-website.eu-central-1.amazonaws.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/DSCN7809.JPG

 

F:\патріот 2\DSCN5680.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/img_20171107_102526_1.jpgF:\патріот 2\DSCN5798.jpg

 

 

 

 

     21 листопада 2017р.

 

 Виховна година

  «Герої для нас як приклад»

З метою вшанування патріотизму і мужності громадян, які в

 листопаді  2013 року та в лютому 2014 року постали на захист

 демократичних цінностей, прав і свобод громадян та їх європейського

 вибору, донесення об'єктивної інформації про події революції Гідності

 в навчальному закладі проведена виховна година

«Герої для нас як приклад».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Урок мужності

 

"Герої для нас як приклад»

 

Мета: формування в учнів патріотизму, громадянської позиції, розуміння єдності й цілісності України, єдності її багатонаціонального народу, формування національної ідеї розвитку демократичної та заможної держави на засадах незалежності, патріотизму, свободи, гордості; виховання шанобливого ставлення до Героїв Небесної сотні, воїнів, що воюють на сході країни та тих, що загинули у боротьбі за свободу та цілісність нашої держави.

Хід уроку:

І. Вступне слово.

Учитель:   

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч спинись і з Богом говори.

(Ліна Костенко)

ІІ. Історичний екскурс.

Учитель:

Україна – одна з найбільших країн Європи. Вона має прекрасні міста, архітектурні пам’ятки, природу, має свою історію, але наша країна славиться найбільше своїми волелюбними, мужніми, хоробрими людьми. Сьогодні ми будемо говорити про людей, про людей сміливих, готових до самопожертви, людей, які ризикуючи своїм життям захищають країну на сході, людей, які віддають своє здоров’я, а іноді і життя, щоб ми з вами не відчували війни, не знали що таке війна. Тема уроку мужності «Герої для нас як приклад»

З прадавніх часів наша країна була миролюбною, доброзичливою державою, на землях якої знаходили собі притулок тисячі людей інших національностей. Вона гостинно відкривала двері вірменам, татарам, білорусам, полякам, росіянам та багатьом іншим національностям. Ніхто ніколи не відчував себе тут чужоземцем.

Історично так склалося, що волелюбна країна майже весь час свого існування  була у складі інших держав. І тільки 24 серпня 1991 р. незалежність нашої держави стала реальністю – на світовій мапі з`явилася незалежна, самостійна, європейська держава – Україна,  територія якої є неподільною і недоторканою, а всі її громадяни живуть за Конституцією та її законами. 

З 1991 р. почався процес державотворення, який триває і досі.

ІІІ. Початок подій на майдані у листопаді 2013 року.

Протягом 23 років ми намагалися побудувати сильну Європейську країну. Але мрії мільйонів українців не справдилися. Проголосивши європейський напрямок розвитку України, тодішній президент України відмовився підписувати Акт про асоціацію з ЄС. 24 листопада 2013 р. на Майдані в Києві почалася Революція гідності, коли тисячі людей з усіх куточків України проголосили вимогу повернення до питання інтеграції у Європейський простір.

Відео «Як все починалося»

Нажаль революція гідності коштувала нам життя більше ста загиблих людей з різних куточків країни. Це протистояння було тяжким і кривавим. Слідство та історики ще не один рік будуть досліджувати ці події. Не було в країні жодної людини, яка б не слідкувала за подіями на Майдані. Багато хто допомагав тим людям чим міг – харчами, дровами, ліками, силою. Перші смерті вразили країну вже у січні 2014. Для країни, що майже 70 років не знала війни це був як грім серед ясного неба. У період з 19 по 21 лютого 2014 року на Майдані загинуло більше ста людей, яких народ назвав «Небесною сотнею». 

Відео «Плине кача»

Ці смерті були шоком для кожної людини і останньою крапкою у президентстві Віктора Януковича. Однієї ночі він втік. У країни з’явилась надія змінити життя на краще. Але не так сталося, як гадалося. У березні 2014 року Росія анексувала (приєднала) до себе Крим. Нашій армії був наказ не стріляти. Наші героїчні вояки стояли до останнього, не здаючи військові частини та зброю.

Чого вартує тільки вчинок полковника Мамчура, який вразив весь світ, коли без зброї, співаючи гімн України йшов назустріч озброєним воякам з Росії.

А також курсанти із Вищого морського училища, які не зрадили Батьківщину під час підняття російського прапора не побоялися заспівати гімн рідної держави.

IV. Війна на Донбасі.

Після втечі Януковича Парламент відправив його у відставку і призначив на 25 травня дострокові вибори Президента. Здавалося б народ переміг, але починаючи з травня 2014р., за підтримки Росії, на Донбасі почалася справжня війна. Терористи захопили багато міст і сіл Донеччини і Луганщини.

Запитання до учнів:

Чому так сталося? (Відповіді учні)

Це сталося тому, що в України на той час не було своєї армії. Сьогодні Україна – незалежна держава, Збройні Сили якої покликані охороняти рідну землю. Але повіривши політикам, народ мовчки споглядав, як руйнується наша армія, він навіть радів, коли позбувся ядерної зброї, сподіваючись, що Росія, яка колись виступила гарантом суверенітету України, ніколи не посягне на її територію. Але дуже швидко ми прозріли.  Наша нова армія була створена за кілька місяців прямо на полях боїв, причому це зробила не держава, а ми, звичайні українці - патріоти, які у складі добровольчих батальйонів пішли боронити і по цей день боронять рідну землю від ворога. Але завдяки допомозі волонтерів, які за власні кошти годують, вдягають та озброюють наших хлопців, наша армія нас захищає. На захист стали наші батьки, друзі, діди, сусіди. Вони виконують свій обов’язок перед державою, разом з тим, не пускаючи війну далі.

 

Демонстрація фільму про АТО.

Учитель на карті показує зону АТО

       Як ви гадаєте, що ж керує цими патріотами?

Мабуть споконвічне прагнення до волі і свободи, дух козацький, який не зломити жодному загарбнику.

V. Підсумок.

З березня 2014р. і по цей день тисячі наших солдатів захищають рідну землю від загарбника. Але історія свідчить, що рано чи пізно всі імперії руйнуються, а всі диктатори гинуть. Але шлях до перемоги досить довгий і кривавий, бо це – війна, яка приносить загибель тисячам людей, потворить мільйони душ та закарбовується у пам'яті багатьох поколінь.

Прошу вшанувати цих героїв хвилиною мовчання.

Пам’ятаймо – вони віддали життя за нас. Зараз там, на війні, нас захищають бійці добровольчих батальйонів, імена яких будуть навічно закарбовані в наших серцях і душах.

І пам'ятайте, де б ви не були, що б не робили, Батьківщина повинна бути завжди у вашому серці.

 

 

                                                Список використаної літератури

  1.     Симоненко В.А.  Берег чекань – К.:Наукова думка, 2001.- 74 с.
  2.     Сосюра В. М. Такий я ніжний, такий тривожний… - К.:Веселка, 1989. – 143 с.
  3.     http://www.4vlada.com
  4.     http://www.zozule4ra.com

5.  ttp://teacher.at.ua

6. Україна єдина!  www.youtube.com/watch?v=hCpByOXMEso .

7.  http://www.4vlada.com

8. http://www.zozule4ra.com

 

 

F:\патріот 2\17 лист2.jpg

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn3968.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

F:\патріот 2\DSCN3943.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://static.klasnaocinka.com.ua.s3-website.eu-central-1.amazonaws.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/4.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В навчальному закладі відбулося:

  • покладання квітів до пам'ятної дошки, присвяченої Небесній сотні на центральній площі міста.
  • оформлення училищного стенда, присвяченого Небесній сотні.
  • проведено виховний захід «Герої Новоукраїнщини».
  • проведено загальноучилищну лінійку.

.

 

 

 

 

http://static.klasnaocinka.com.ua.s3-website.eu-central-1.amazonaws.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/1(1).jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

D:\фото\сотня\сегодня1.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

24 листопада 2017р.

 

 

До Дня пам'яті жертв голодоморів.

 

До Дня пам'яті жертв голодоморів в Україні з метою ознайомлення учнів з трагічним минулим нашого народу, з метою бережливого ставлення до історії своєї країни, розкривати її як білі, так і чорні пдями, виховувати здатність кожної людини на скорботу і пам'ят

ь про мільйони загублених життів співвітчизників в навчальному

 закладі проведено:

  • тематична виставка в бібліотеці «Чорна сповідь моєї Вітчизни»;
  • виховні заходи в групах на тему «Голодомор 1932 – 1933»;
  • загальноучилищна лінійка-реквієм «Трагічні події 1932 – 1933 років».
  • урок пам'яті для учнівської молоді «Пам'ять серця».
  • участь в районних заходах до Дня пам'яті жертв голодоморів
  • з покладанням квітів до пам'ятника.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховна година - реквієм: «Пам'ять серця»

Мета:

  • На основі історичних знань про голодомор 1932-1933рр. в Україні визначити масштаби трагедії українського народу та уроки історичної правди, як процесу оновлення та очищення народної пам’яті.
  • Виховання в учнів етнонаціональних, полі культурних, загальнолюдських цінностей, як основи формування громадянина – патріота України.
  • Формування та розвиток історичної пам’яті поколінь.

Матеріали та обладнання: Малюнки, присвячені голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні. 

 Ілюстративний матеріал.

Тематична виставка літератури «Дослідження     голодомору

1932-1933рр. в Україні та світі» Композиція «Бозю, дай мені хоч соломинку» (барвінок,  калина, колоски пшениці, лялькові ручки, свічка, земля).

Форма проведення: Виховний захід-реквієм.

Використана музика: упродовж заходу звучить В.Моцарт «Реквієм», пісня О.Білозір «Свіча»,  відео http://www.youtube.com/watch?v=Tjkxtc86IK4

 

   На столі — букет квітів, перев'язаних чорною стрічкою, поломана хлібина, вода, на партах і столі — свічки.

 

   Вступне слово вчителя.

    Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя і смерті народу – великомученика, доля якого була досить лиха. Історія народу – бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він народ, має власну історію.

 

   Учень: Страшні тридцяті роки XX століття.

    Людям довелося пройти через зраду країни, близьких, злидні й постійний страх. І сьогоднішня наша розповідь – про голодомор 30-х років.

    Жахливо, що за гаслом «Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села стали експериментальною зоною. Це був експеримент за право на життя українського народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили – не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили – в живих не було сил.

 

 

Учениця: Дмитро Білоус «Ти кажеш, не було голодомору?»

 Ти кажеш, не було голодомору?

 І не було голодного села?

 А бачив ти в селі пусту комору,

 З якої зерно вимели до тла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

Хтож села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

 

     Учень. Пам`ять –нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини,і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючи сторінки, де смертельним шрифтом викарбовано слова: голод, голодомор.

   Трагічна пам`ять про голодомор –то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли побачити.

   Але мусимо подивитись в цей колодязь чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверні, самовісповідатись і покаятись аби не повторилося найстрашніше за всю історію України. Штучне, насильницьке винищення людей.

 Учениця. Адлер Королів «Стіни плачу»

Не звільняється пам`ять. Відлунює знову роками

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, ні храми –

Скам`янілий чорнозем – постріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далени, аж немов з кам`яної гори

Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, ХХ століття»

І не рік, а криваве клеймо: «тридцять три».

 

 Учень. Тож перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам`яті. Відео Німа правда. Свідчення, загублені в стерні

   Вчитель. Нещадно палило сонце, нещадно знищувало будь – яку думку про життя. Вона зривалася мов листок з гілки і летіла в прірву німого болю, в прірву байдужості світу, порослу лише будяками і осоту лише правди. Кому була потрібна її правда? Кому була потрібна правда слабкої, впокореної голодом країни? Кому була потрібна правда родючої землі густо засіяної мерцями? І вона мовчала, мовчки зносила наругу, мовчки зносила смерть своїх дітей і всі жахіття тої моторошної ночі, якої не бачила земля з часу створення світу. А на ранок знову знесилено йшла збирати колоски в надії нагодувати їх мертвих, пророслих в стерні німим криком правди.

  Масштабний голод в Україні почався наприкінці літа 1932 року, діставши кульмінації напровесні 33-го і лише на початку літа завершився скорботними жнивами. Впродовж цього року в Україні загинули мільйони людей. Жодна війна не забрала за такий короткий час стільки людських життів. Щохвилини у Запорізькій, Сумській, Київській областях умирали 17 осіб. Щогодини Полтавщина, Миколаївщина, Вінниччина та Хмельниччина втрачала 1000 хліборобів. А щодня -  майже 25 тисяч українців.

  Скільки ж їх знищила сталінська хлібозаготівля? Організована заради впокорення найволелюбнішого народу – 3, 5, 7 чи 10 мільйонів?

 Вчитель.

   У 1932 р. погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив, українці, працьовиті люди, не полінувались зібрати його. Але становище у країні було катастрофічним. Тому партійно-державна верхівка під керівництвом Й. Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців селяни залишилися без продовольчого, фуражного, насіннєвого фондів.   

   Представники місцевої влади організовували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного по мішку зерна, в разі непослуху селянам загрожувало позбавлення волі строком десять років. Це був розбій, свідомо спрямований  на фізичне винищення селянства.

   Колективізація, розкуркулювання, денаціоналізація, геноцид... Внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло 12 мільйонів, було вивезено до Сибіру, на Урал, у райони Крайньої Півночі - 3 мільйони осіб. Злочин, здійснений під час голодомору в Україні, був злочином проти людства.

  Учень.

Голод був нестерпним. Виснажені, маленькі рученята у передсмертній молитві звертались до Бога, просили хліба.


Сині пальчики простяг до хліба
І стиснув його, неначе скарб,
І усмішка пригасила ніби
На чолі жорстоких злиднів карб.
Впав навколішки близенько грубки
І на мить забув про дні тривог,
А з очей, з усміхненої губки
Усміхався зголоднілий Бог.
(Н. Мудрик-Мриц)


Вчитель.

  Люди пухли від голоду, вимирали цілі села.  Наступила голодна зима. Хліба не стало вже до Нового року. Голодуючі сім'ї їли кукурудзяні качани, стебла, просяне лушпиння, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, а також м'ясо домашніх тварин і дохлих коней.

 Учениця.

  Нестерпне горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчували своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, «і до ранку всі діти померли».

Учень. Під кінець 1932  та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу - і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили...

Учениця. У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, ховрахів, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур'ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирати з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім'ї поїдали своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.

   А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.

                                 (Ю.Клен. "Прокляті роки")

Учень. А ось які свідчення залишили про страшні роки ті, хто пережив голод.

 ( Діти зачитують свідчення земляків, які пережили голод).

Учениця. Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного - і падали на землю мертвими. Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюсків, різних черепашок, щоб утамувати голод, їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернятка посинілими ротами. Масове вимирання селян відбувалося якраз навесні.

 Учень

 Українська нестерпна сюїта...

А навколо – одна лише сон - трава.

Умирать почали... у квітні,

Коли всюди і все ожива.

Ні живої води...

Ні порому,

Що єднає життя на порі.

Чи ж то легко смеркать молодому

На ранковій весняній зорі?!

Вже і проліски, і блавати...

Ще би трохи -  і сад зацвів!

Як було тим очам закриватись

Під лункий солов'їний спів?!

...Умирать почали у квітні.

                               (А.Листопад. "Українська нестерпна сюїта")

  Вчитель. Села вимирали тихо, благаючи хліба. Виснажені, напівживі жінки пекли перепічки, замішані на тирсі, товчених жолудях, ліщинових сережках. Та з кожним наступним днем ставало все скрутніше і голодніше. В пошуках можливого харчу люди йшли із села в міста. Бодай лушпину від картоплі знайти, бодай крихту хліба. Бодай.

 

Учень.


  Ні труни, ні хрестів,

І не тризни!

Прямо в яму.

На віки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни

І її затамований гнів.

Ні віночка, ні навіть барвінку…

Наче падалиць – під вітрюган!

То причастя твоє, Українко.

Українцю, то твій талісман.

…А мої дочки тай по куточках

Стогнуть і досі .

Биті і босі.

А мої дочки – вічнії вдови.

Їхня родина – доля тернова.

Гей, Україно…

Де ж українці?

Мати чекає  вісті от сина.

            Гей, українці, де ж Україна?!


 

  Вшануймо їх пам'ять хвилиною мовчання.   За п а л е н н я     с в і ч к и.

  Вчитель: Життя людське — найсокровенніший дар Божий, і кожне — дорожче над усі цін­ності земні й небесні, і кожне має зберегтися в пам'яті поколінь і нинішніх, і грядущих, бо ми люди. Ніколи не пізно... Покаятися і стати на шлях істини і любові, бо голоси мучеників із тридцять тре­тього, що померли насильницькою жахливою смертю, волають до на­ших сердець і розуму, щоб сказати пекуче слово правди.

   Тому ми сьогодні згадуємо цю трагічну сторінку історії українсь­кого народу та даємо обіцянку пе­редати знане прийдешнім, щоб світла пам'ять спокутувала неспра­ведливе замовчування минулого.

 Учениця. Сьогодні поширена думка, що говорити про голод – це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

Учень. Озиратися в минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.

 

   Вчитель. Нехай у ваших душах залишиться цей маленький вогник свічечки, як спомин про тих, кого сьогодні немає серед нас, які померли страшною смертю, дай, Боже, щоб це ніколи більше не повторилось!

F:\патріот 2\DSCN2375.JPG  Звучить пісня О. Білозір «Свіча».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://static.klasnaocinka.com.ua.s3-website.eu-central-1.amazonaws.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B44.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

F:\патріот 2\dscn0267.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://static.klasnaocinka.com.ua.s3-website.eu-central-1.amazonaws.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/DSCN7856.JPG

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6 грудня 2017р.

 

До Дня збройних сил України

 

 

В навчальному закладі педагогічний та учнівський колектив

спілкувався з учасником АТО капітаном Збройних Сил України

 Дащуком Олександром Миколайовичем. Гість висловив подяку активістам волонтерського загону, колективу навчального закладу

 за допомогу учасникам АТО. Учні передали бійцям АТО малюнки та обереги виготовлені власноруч. Оплесками висловили повагу та шану матері офіцера  Надії Володимирівні, яка була присутня на зустрічі,

 за виховання сина патріота України. 



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn0295.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn0302.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До ювілеїв видатних особистостей підготовлена інформація

 для загально училищних лінійок та стенду:

 

 

  • 100-річчя з часу проведення  першого курултаю

кримськотатарського народу  – 8 грудня;

  • 140-річчя Миколи Леонтовича – 13 грудня;
  • 125-річчя Миколи Куліша  – 18 грудня;
  • 80-річчя В'ячеслава Чорновола – 22 грудня.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

9 грудня 2017 року виповнюється 100 років з часу відкриття першого Курултаю кримськотатарського народу. Ця подія знаменувала підйом кримськотатарського національного руху періоду Революції 1917-1921 років, засвідчила волю до самовизначення та державницькі прагнення кримських татар.

     Курултай – це традиційна для тюркських народів форма загальних представницьких зборів для вирішення важливих питань, аналог слов’янського віча.

       Так само, як Українська Народна Республіка, у грудні 1917 – січні 1918 року Крим зазнав збройної агресії більшовиків, які поставили собі за мету ліквідацію «буржуазних» урядів народів колишньої Російської імперії. Національне державотворення кримських татар було перервано більшовицькою окупацією.

       Традиція скликання загальнонаціональної асамблеї була відроджена 26 червня 1991 року, коли з ініціативи Організації кримськотатарського національного руху в Сімферополі було відкрито Другий Курултай.

      Нині Курултай кримськотатарського народу – це національний з’їзд, вищий повноважний представницький орган кримськотатарського народу, який періодично скликається для вирішення всіх суттєвих питань суспільно-політичної, соціально-економічної, культурної та інших сфер життя кримських татар. Курултай визначає основні напрямки та форми діяльності Меджлісу кримськотатарського народу – вищого повноважного представницько-виконавчого органу кримських татар в період між сесіями Курултаю.

     Статус Меджлісу та Курултаю кримськотатарського народу підтверджено Постановою Верховної Ради України № 1140-VII від 20 березня 2014 року «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави».

     Остання позачергова сесія Курултаю відбулася 29 березня 2014 року в Бахчисараї. Подальша діяльність представницьких органів кримських татар в умовах окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та міста Севастополя виявилася неможливою. 26 квітня російський «верховний суд Криму» визнав Меджліс кримськотатарського народу екстремістською організацією та заборонив його діяльність на території РФ.

    Історична довідка

    Кримські татари втратили власну державність у 1783 році, коли територія Кримського ханства була анексована Російською імперією. Більш ніж столітній період російського панування в Криму вкрай негативно позначився на всіх аспектах життя корінного народу. Позбавлені самоврядування, переслідувані як потенційно нелояльні піддані, кримські татари масово емігрували до земель, що лишалися під владою Османської імперії. На початку ХХ століття кримські татари вже складали меншість населення півострова.

     Національне відродження кримськотатарського народу стало можливим після Лютневої революції 1917 року. Як і на материковій частині України, активізація національного життя в Криму відбувалася під гаслами демократії та самовизначення.

     7 квітня (25 березня за старим стилем) 1917 року у Сімферополі було скликано Всекримський мусульманських з’їзд, в роботі якого взяли участь близько півтори тисячі делегатів. З’їзд обрав Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) на чолі з молодим муфтієм Номаном Челебіджиханом. Дуже швидко Мусвиконком перетворився на національне представництво кримських татар, з яким рахувалися російський Тимчасовий уряд та Українська Центральна рада.

     14-16 (1-2) жовтня 1917 року Мусвиконком провів з’їзд представників кримськотатарських організацій, на якому Номан Челебіджіхан запропонував скликати Курултай для вирішення питання про подальшу долю Криму. Учасники з’їзду одноголосно підтримали пропозицію.

     30 (17) листопада Мусвиконком провів вибори делегатів Курултаю, в яких взяли участь кримські татари, що досягли двадцятирічного віку. Від п’яти виборчих округів було обрано 76 делегатів, зокрема 4 жінки, що було неабияким досягненням у часи, коли боротьба за виборчі права жінок ще тривала у багатьох розвинених країнах Західного світу.

     Курултай розпочав роботу 9 грудня (26 листопада) 1917 року в Ханському палаці у Бахчисараї. Його засідання з перервами тривали 18 днів – до 26 (13) грудня. Було обрано президію, у складі Номана Челебіджіхана, Джафера Сейдамета, Сеїтджеліля Хаттата, Абдул Хакіма Хільмі, Заредина Ефенді, Шефіки Гаспринської та Амета Озенбашли. До Курултаю перейшли всі повноваження Мусвиконкому. Під час засідань розглядалися питання державного устрою Криму, відносин кримських татар з іншими народами півострова, законотворчості, створення органів законодавчої та виконавчої влади.

     В останній день роботи Курултай проголосив Кримську Народну Республіку, ухвалив Конституцію та обрав керівництво Курултаю як національного парламенту. В Конституції були закріплені демократичні засади державного ладу – загальне виборче право, скасування звань та станових привілеїв, рівноправ’я чоловіків та жінок. Номан Челебіджіхан, призначений головою національного уряду (Директорії), висловив прагнення будувати державу на зразок Швейцарії: «народи Криму разом складають чудовий букет, для кожного народу мають бути рівні права та умови».

     Курултай урочисто привітали члени Української Центральної ради і особисто Симон Петлюра. В той час у Києві панували федералістські настрої, і вважалося, що УНР та Крим і надалі перебуватимуть у межах оновленої демократичної Росії. Саме тому в ІІІ Універсалі Центральної ради, проголошеному 20 (7) листопада 1917 року, зазначалося, що Крим не входить безпосередньо до складу Української Народної Республіки.

     Втілити у життя рішення, ухвалені Курултаєм, не вдалося. Протягом січня 1918 року більшовики захопили Крим і встановили свою владу на півострові. Багато діячів кримськотатарського національного руху, у тому числі Номан Челебіджихан, стали жертвами більшовицького терору.

 

 

 

F:\декабрь\курултай фото.PNG

 

 

 

 

 

 

F:\декабрь\курултай фото.jpg

                                     Микола Леонтович

Микола Леонтович – видатний український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Творець класичних зразків української хорової музики. Автор численних обробок українських народних пісень, оригінальних творів. Найпопулярніші: "Праля", "Козака несуть", "Щедрик", "Дударик", "Піють півні", хори "Льодолом", "Літні тони", "Моя пісня" тощо.

     Геніальний ювелір української пісні, славетний композитор Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 р. на Поділлі у селі Селевинці у родині священика. Продовжуючи сімейну традицію, мав стати Миколка духовною особою: закінчив семінарію у Кам’янці-Подільському, одержав звання регента Петербурзької придворної співацької капели. Та не став Леонтович священиком, працював учителем у Вінниці, на Донеччині, у наших степових селах тоді ще Катеринославської губернії. І не міг козак не побувати на Хортиці. Ця подорож надихнула маестро на обробку козацьких пісень. Микола Дмитрович керував учнівськими колективами і творив власні пісенні обробки. Опублікував він понад 200 таких творів, як "Щедрик", "Козака несуть", "Мак".

      Коли постала Українська Народна Республіка, Леонтович став комісаром Першої української капели, викладачем музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. У 1919 році, коли столицю окупували денікінці, Микола Леонтович забрав дружину та дочку і повернувся до Тульчина. Холодно та голодно велося родині, але композитор працював на майбутнє, створював оперу "На русалчин Великдень". Леонтович викладав у тульчинському жіночому єпархіальному училищі. Отам і написав останній роман життя зі своєю ученицею Надією Танашевич.

      В ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора було оприлюднено лише у 1990-х роках

     Леонтович був одним із перших серед майстрів української музики, зокрема таких, як М.Лисенко, К.Стеценко, які по-новому інтерпретували фольклор і в кожній народній перлині прагнули передати її неповторний образний зміст і самобутню художню красу, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей. Сьогодні ж Микола Леонтович – один із найчастіше виконуваних українських композиторів. Зокрема, мелодія його "Щедрика" в різдвяний час звучить по всьому світі.

F:\декабрь\леонтович фото.jpg

 

13 грудня виповнюється 140 років з дня народження Миколи Леонтовича – автора "Щедрика", української колядки, популярної як у нас в країні, так і в усьому світі.

Між 1901 і 1921 Леонтович створив п'ять версій пісні, але тільки версія 1916 року його влаштувала настільки, що він дозволив її виконувати. Уперше "Щедрик" був виконаний хором Київського університету у 1916 році, під час роботи композитора у Києві.

5 жовтня 1921 року "Щедрик" був вперше виконаний в Карнегі Холі в Нью-Йорку, а вже в 1936 році була написана американська версія - Carol of the Bells, яку написав американець українського походження Пітер Вільховський. Перший запис пісні був зроблений ще в 1922 році в Нью-Йорку, виконав її український хор під керівництвом Олександра Кошиця.

18 грудня, минає 125 років від дня народження Миколи Куліша – українського письменника, режисера, драматурга, громадського діяча, журналіста, педагога.

Микола Куліш народився в селищі міського типу Чаплинка (зараз – територія Херсонської області) у родині селянина Гурія Куліша та матері – станової козачки з Полтавщини.

    З дев’яти років навчався у церковно-парафіальній школі, де виявився здібним учнем. Чаплинські інтелігенти вирішили допомогти обдарованому хлопцеві і зібрали кошти – близько 100 карбованців – щоб він міг продовжувати освіту. З 1905 року навчався в Олешківському (тепер Олешки Херсонської області) міському восьмикласному училищі.

    Загалом у літературному розвитку Миколи Куліша містечко Олешки посідає особливе місце, адже тут він починає писати. Перші його твори – це сатиричні вірші, фейлетони, епіграми, що з’являються на сторінках учнівських рукописних журналів «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество», ініціатором і редактором яких він сам і був. Інші, недруковані твори поширювалися у списках серед підлітків та молоді і згодом мали значний вплив на них. В Олешках також з’являються перші драматичні спроби Куліша – колоритні малюнки з колишнього життя. 1913 року він пише першу п’єсу «На рыбной ловле» російською мовою, що згодом лягла в основу комедії «Отак загинув Гуска».

     Коли Миколі Кулішеві було 22 роки, він надіслав документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, де його зарахували на перший курс. Проте ці плани перервав початок Першої світової війни, коли у серпні 1914 року його мобілізували до війська.

    В армії несподівано для себе Микола Куліш робить військову кар’єру. У 1914 році полковник відправив його до Одеської школи прапорщиків, після закінчення якої він вирушає на фронт. 1915–1917 роки проводить на передовій. І тут продовжує писати твори. Здебільшого це були вірші й невеличкі драматичні сцени. Деякі його поезії друкувалися у армійській газеті, а одноактні п’єси розігрували солдати.

    Перша світова війна погано відбилася на здоров’ї Миколи Куліша: у нього поранення, контузія, посилення критичних настроїв. У 1917 році, вже будучи офіцером, Микола Куліш під час Лютневої революції стає на її бік, пов’язуючи з цим свої надії на побудову гуманістичного і справедливого суспільства.

    У липні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, Микола Куліш формує Дніпровський селянський полк у складі Червоної армії. З цим полком він згодом захищав Херсон і Миколаїв у боях з денікінцями.

    За гетьманського правління П. Скоропадського Миколу Куліша було ув’язнено на п’ять місяців. Після повернення Червоної армії в Україну, він стає начальником штабу групи військ Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів.

     Після демобілізації керував органами народної освіти в Олешківському повіті, редагував газету «Червоний шлях» у Єлизаветграді (нині Кропивницький). В цей період складає першу українську абетку для дорослих – «Первинка», в якій використав твори класичної української літератури, а також деякі власні. Організовуючи школи, дбаючи за учнів та вчителів, Микола Куліш багато подорожує південною Україною. Під час голоду 1921–1922 років Куліш усіляко намагався допомогти школярам і учням. Події цього періоду життя він зображує у документально-нарисовій повісті російською мовою «По весям и селам». Цей твір складається із двох частин: «Из записной книжки 1921 года» та «Из записной книжки 1922 года» (опубліковані в одеському педагогічному журналі «Наша школа» № 3, 4–5 за 1923 р.). У ньому Микола Куліш використовує елементи художньої оповіді, публіцистичні міркування, документалізовані спостереження, за допомогою яких описав голод у Таврії.

 

У 1922 р. працював у губернському відділі народної освіти в Одесі на посаді інспектора шкіл. В 1924 написав п’єсу «97», в якій розповів про голод 1921–1922 років на Херсонщині. Постановки цього твору та п’єси «Комуна в степах» (1925) на харківській сцені принесли Кулішу загальне визнання. У 1924 році Куліш також знайомиться із Юрієм Смоличем – відомим письменником і громадським діячем, який залишив багато спогадів про Куліша.

 

В Одесі письменник стає членом письменницької спілки «Гарт». Цікавиться культурним, літературним і мистецьким життям України свого часу.

 

У Зінов’євську з кінця квітня до початку червня 1925 року редагує газету «Червоний шлях». У цей час переписувався з Іваном Дніпровським та іншими відомими культурними діячами.

 

1925 року переїжджає до Харкова. У цей період входить до літературної організації «ВАПЛІТЕ». Веде багаторічну плідну співпрацю з трупою театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом, з яким познайомився 1925 року.

 

З середини 1920-х років Микола Куліш поступово стає однією з центральних постатей українського літературного, громадського і мистецького життя, а також центральною постаттю тодішньої української драматургії. Через це у листопаді 1926 року його було обрано президентом «ВАПЛІТЕ» і до січня 1928 року він обіймав цю посаду. У 1926–1928 роках входить до складу редакційної колегії журналу «Червоний Шлях», друкується в альманасі «Літературний ярмарок», пише статтю «Критика чи прокурорський допит», де захищає право митця на самобутність та внутрішню незалежність.

 

З кінця 1929 – член президії нового літературного об’єднання «Пролітфронт».

 

Проте з початком 1930-х років у житті Миколи Куліша настають трагічні сторінки: більшість його творів, що доти були досить популярними, зазнають великої політичної та естетичної критики. За допомогою пробільшовицьких літературних критиків та літературознавців творчість Миколи Куліша стає однією із негативних тенденцій у тогочасній українській літературі. Публіка та вищі ешелони влади категорично не сприйняли драму «Маклена Граса».

 

Після того як Микола Куліш на недовгий час покидає Харків і мандрує Херсонщиною, бачачи Голодомор 1933 року, він починає розчаровуватися у революційних ідеях. У цей час проти нього спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої затверджується, що п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» мають за основу ворожі комуністичному режиму погляди.

 

На першому всесоюзному з’їзді радянських письменників, що відбувся 17 серпня – 1 вересня 1934 року Миколу Куліша оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом.

 

У грудні 1934 року, після похорону свого друга Івана Дніпровського, Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС і звинувачено у приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв’язках з ОУН. Під час судового процесу у «Справі боротьбистів» в березні 1935 року виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г. Епіком, Є. Плужником, В. Підмогильним, О. Ковінькою та іншими засуджений до 10 років Соловецьких таборів.

 

На Соловках утримувався в суворій ізоляції. 3 листопада 1937 року, за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р., розстріляний в урочищі Сандармох Медвеж’єгорського району, Карелія, у складі т. зв. «Соловецького етапу» у кількості 1111 осіб, разом із Валер’яном Підмогильним, Юрієм Мазуренком та Григорієм Епіком.

 

F:\декабрь\куліш фото.JPG

 

 

 

 

                          ДО 80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

1937, 24 грудня  – у селі Єрки на Черкащині народився В’ячеслав Максимович Чорновіл, державний, громадський, політичний діяч, журналіст, народний депутат України I - III скликань, один із лідерів українського правозахисного руху, багаторічний лідер Народного Руху України, Герой України.

 Походив із родини сільських учителів. Закінчив школу із золотою медаллю. Навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

У 1964-1965 рр. склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського пед. інституту, готувався до захисту дисертації: “Борис Грінченко як журналіст, публіцист і громадський діяч”.  

8 серпня 1965-го виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченкові в селі Шешори на Гуцульщині. А вже за місяць разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом виступив проти арештів української інтелігенції на прем’єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна”.

В'ячеславу Чорноволу за “політичне хуліганство” влада оголосила сувору комсомольську догану. Тоді ж його не зарахували до аспірантури, куди він пройшов за конкурсом.

Його перша кримінальна справа на початку 1966-го пов’язана з відмовою давати свідчення на закритому судовому процесі  над Б. Горинем, М. Горинем, М. Зваричевською та М. Осадчим. Суд виніс окрему ухвалу про притягнення В’ячеслава Чорновола до відповідальності за відмову свідчити. 8 липня 1966-го його засудили на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави.

Тоді ж підготував документальне дослідження “Правосуддя чи рецидиви терору?” – один із найсміливіших зразків тогочасної політичної публіцистики.

А укладання авторського збірника “Лихо з розуму” (Портрети двадцяти “злочинців”), який вийшов друком у Парижі, стало причиною другої судової справи. 15 листопада 1967-го В’ячеслава Чорновола за “виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад”, засудили до 3 років позбавлення волі.

У 1970-му створив підпільний журнал “Український вісник”. Впродовж двох років видав 6 випусків з інформацією про політичні репресії в Україні та хронікою українського національного спротиву.

Знову В’ячеслава Чорновола арештували на початку 1972-го за аналогічними звинуваченнями. 12 квітня 1973-го судова колегія Львівського обласного суду винесла вирок: 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на 3 роки”. Покарання відбував у таборах Якутії. У таборах вів боротьбу за статус політичного в'язня. Після виходу на заслання написав книгу “Тільки один рік”, передав її за кордон, але подальша її доля невідома.  

Під час перебування на засланні в Якутії, в травні 1979-го став членом Української Гельсінської групи. Напередодні Олімпійських ігор 1980-го, влада, зачищаючи громадський простір, сфабрикувала звинувачення проти В’ячеслава Чорновола в замаху на згвалтування. Він був засуджений на 5 років позбавлення волі. На знак протесту Чорновіл витримав 120-денне голодування.  

У 1983-му був достроково звільнений без права виїзду в Україну. Повернутися на Батьківщину Чорновіл зміг лише за два роки у 1985-му.

“Чи не хотілося мені, щоб чоловік облишив боротьбу? – згадувала Атена Пашко. – Була, звичайно, мрія, щоб ми жили спокійно, щоб все було добре, але щоб він заради цього міняв свій спосіб життя – ні, ніколи. Від обшуків, арештів тільки зростало обурення на ту систему і бажання її змінити. Він був заарештований у 1972 році, а повернувся у 1985-му. Нас розлучили на 13 років. Коли він був ув’язнений, нам не дозволяли побачення, бо ми тоді ще не були розписані. Не встигли одружитися офіційно, і вони цим користувалися. 5 років я їздила до нього «під ворота» і на короткі побачення. Це була мука страшна… Йому дозволяли писати 2 листи на місяць. Але оскільки він писав ще до батьків, я одержувала тільки одного листа на місяць…”.

З 1990 року Чорновіл став народним депутатом, був активним членом Народного Руху України та його головою з 1992-го. Тричі обирався депутатом Верховної Ради України (1990, 1994, 1998). Чорновіл всіляко намагався створити умови для самоствердження, самореалізації національного організму, набуття економічної могутності, культурного розвитку, втілення в життя соборницької ідеї, надання Україні суб'єкта міжнародного співтовариства.

За книгу “Лихо з розуму” став Лауреатом Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975) та Лауреатом Шевченківської премії (1996).

25 березня 1999-го Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі під Борисполем за нез’ясованих обставин.

У 2000 р. йому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави за визначний особистий внесок у національне відродження України, послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність.

 

 

 

 

 

 

F:\декабрь\Чорновіл_Вячеслав.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В’ячеслав Максимович Чорновіл

державний, громадський, політичний діяч, журналіст, народний депутат України I - III скликань, один із лідерів українського правозахисного руху, багаторічний лідер Народного Руху України, Герой України.

 

 

 

 

 

19 грудня 22017р.

 

Фолькльорна вистава

«Українські вечорниці»

 

 

З метою відтворення національних традицій в навчальному закладі були

 проведені українські вечорниці. Колоритним заходом було розкрито

 красу обряду. Учні мали велике бажання продовжувати та оберігати

 народні звичаї, творити добре і мудре. Веселі жарти, українські пісні,

 чарівне ворожіння, запальний танець, смачний каравай - все дарувало

 радість та почуття любові до рідного краю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

F:\патріот 2\DSCN2487.JPG

 

 

 

 

 

F:\патріот 2\DSCN2493.JPG

F:\патріот 2\DSCN2509.JPGF:\патріот 2\DSCN2479.JPG

 

 

22 січня 2018р.

 

 

До Дня Соборності України

 

З метою виховання  в учнів патріотичних почуттів та глибокої

 любові , поваги до Батьківщини і державної атрибутики ,

 пробудження інтересу  до поглибленого вивчення історії

та культурних надбань українського народу, виховання

національної свідомості учнів і людської гідності, відродження паростків державності 22 січня 2018 року  спільно 

 з представниками Новоукраїнської центральної бібліотеки

 було проведено виховний захід  «Возз'єднались в ті далекі роки…»  до 

 Дня Соборності України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  Це моя земля, це твоя земля
                                                                                       Неповторна і єдина.
                                                                                       Це моя земля, це т  воя земля
                                                                                       Україна, Україна!

 

              Тема: Возз’єднались в ті далекії роки
                                                    Наші предки на віки.

Мета: Поглибити знання учнів про історію виникнення свята Соборності України.
Пригадати ст. 20 Конституції України. Ознайомити з цікавими фактами про Україну.
Виховувати патріотичні почуття та повагу до державної атрибутики. Викликати інтерес до
вивчення історії України.

Обладнання: Державна символіка, Конституція України,малюнки калини , барвінку, портрети видатних людей.
Форма проведення: усний жур

                                    Хід проведення виховної години

Лунає пісня про Україну,

На сцену виходять ведучі, учні в українських костюмах,

які тримають в руках свічки.

Ведучий:

Людської пам’яті свіча хай запалає,

Коли життя знов набирає силу.

В ім’я народу хай вона палає

За муки, за життя і за могили

Хай вдячна пам’ять наша звеличає.

Ведучий:

22 січня 2017 року Україна відзначає 98 річницю з дня проголошення Акта

Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної

Республіки. Акт Злуки, закріплений в Універсалі Директорії УНР, унормовував

омріяні попередніми поколіннями ідеали української соборності, визначивши:

«Збулися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.»

 1 Учень:

Тобі, Україно, мій мужній народе,

Складаю я пісню святої свободи

Усі мої сили і душу широку

Й життя я віддам до останнього кроку

Аби ти щаслива була, Україно,

Моя Батьківщино!

2 Учень:

Нам дух волелюбний від скіфів дістався,

Широка душа – від безмежжя степів.

Хто серцем тебе, Придніпров’я, торкався,

Той душу твою осягнути зумів.

Це тут України моєї початок,

Де волю плекали твої козаки.

Про неї сьогодні ми будем співати

І славу пронесем крізь віки!

( Лунає пісня « Україна»)

 

3 Учень:

Велична і свята, моя ти Україно,

лише тобі карать нас і судить

Нам берегти тебе, Соборну і єдину

І нам історію творить!

4 Учень:

День 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України. Це був один з найпрекрасніших моментів нашої

історії. Високий принцип соборності своїх земель – найблагородніший у світі

ідеал, до якого прагне кожна нація.Ведучий: А зараз давайте перегорнемо сторінки історії свята Соборності України.

1 Українка:

 У тяжкій і тривалій боротьбі за національне визволення, утвердження

власної державності наш народ не раз переживав як гіркі, так і радісні події.

Одна з таких сторінок нашого минулого - боротьба українського народу за

соборність своїх земель.

Так вже розпорядилась історія, що упродовж століть наш народ та землі

України були розрізнені, належали до інших держав: Російської імперії, Польщі,Австро-Угорщини. Тож споконвічною мрією українців було об'єднання розрізнених частин України в межах однієї держави.

2 Українець:

 З початком Першої світової війни у Галичині було створено Головну

Українську Раду (пізніше - Загальна Українська Рада), яка відстоювала

інтереси українців. Євген Петрушевич, Євген Левицький, Кость Левицький,

Семен Вітик - одні з перших виступили з ідеєю соборності України. У

численних їх промовах відкрито пропагувались ідеї злуки всіх українських

земель. 9 жовтня 1918 р. на засіданні австрійського парламенту майбутній

глава уряду ЗУНР КостьЛевицький висловив загальне прагнення галицького

народу до Києва. 20 жовтня 1918 р. на багатотисячній маніфестації у Львові

відомий західноукраїнський політичний і громадський діяч Семен Вітик

закликав до негайної злуки з Великою Україною.

1 Українка:

 У середині листопада 1918 р. Австро-Угорська імперія розпалась під

впливом революційних подій у країні. І вже 1 листопада війська Української

Національної Ради захопили Львів, проголосивши створення Української

держави. А 13 листопада за новоутвореною державою закріпилася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Тож одним із найважливіших

завдань уряду ЗУНР було об'єднання усіх українських земель в одну державу.

1 Українець:

 Але поки гетьман Павло Скоропадський володарював у Києві, ця мета була

недосяжною.

Ситуація змінилася, коли на зміну гетьманату до влади прийшла Директорія,

було відновлено Українську Народну Республіку та її закони, представники

Державного Секретаріату ЗУНР - Дмитро Левицький, Лонгин Цегельський,

члени Директорії Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Панас Андрієвський, Федір Швець 1 грудня 1918 року підписали у Фастові передвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

Даний договір, , став, по суті, першим і основним актом соборності. Після

нього значно активізувалася боротьба за ідейно-політичну і територіальну

консолідацію українців усіх земель.

2 Українка:

Перше рішення у цьому напрямі зробила Українська Національна Рада, яка 3

січня 1919 року одностайно прийняла ухвалу про злуку Західноукраїнської

Народної Республіки з Українською Народною Республікою.

Директорія і Рада Народних Міністрів призначили урочисте святкування

об'єднання УНР і ЗУНР на 22 січня. Мабуть, це було не випадково, бо вказаний день збігався з річницею історичного IV Універсалу Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалась самостійною, незалежною державою. Отже, він мав стати днем подвійного всенародного свята - Незалежності й Соборності.

2 Українець:

 І ось настав день, за який українці боролись упродовж багатьох століть.

Уранці 22 січня біля святої Софії було велелюдно. Вхід з Володимирської вулиці прикрашала тріумфальна арка з гербами історичних земель України. Під звуки оркестру крокували військові підрозділи. Урочистості розпочав заступник президента ЗУНР Лев Бачинський, який нагадав про традицію "одного нерозривного тіла" від Володимира Великого до "великих гетьманів".

Держсекретар Лонгин Цегельський оголосив вірчу грамоту президії Української Національної Ради й передав її голові Директорії Володимиру Винниченку, який привітав галицьких делегатів, наголосивши на непересічному значенні Акта соборності.

1 Українець:

 Представник Директорії Федір Швець виголосив великі слова:

"Віднині зливаються в одне віками відділені одна від одної частини України -

Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна - в одну Велику

Україну…

Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу".

Давайте переглянемо історичні документальні кадри про події, які

відбувалися майже 100 років потому.

 Огляд відеофільма.( документальне відео 1919 року)

1 Українка

 В 1919-му, Україна не змогла відстояти свою незалежність. Однак,

незважаючи на невдале завершення об'єднання двох республік, значення Акта надзвичайно важливе, оскільки він наочно показав безперспективність спроб роз'єднати український народ, протиставити українців один одному, змусити їх служити чужим для них інтересам. Він став етапом становлення і розвитку української державності.

2 Українка:

 Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті

українців. Справжню єдність народу у боротьбі за незалежність

продемонструвала світові Україна 21 січня 1990 року. Так, знаменним етапом піднесення духу свободи став "живий ланцюг" між Києвом і Львовом, коли 21

січня 1990 року тисячі українців взялися за руки на згадку про проголошення

Акту Злуки.

"Живий ланцюг справив на мене неповторне враження.

Народ був у надзвичайному піднесенні, навкруги дзвеніли патріотичні пісні. Раз у раз лунали здравиці на честь українського народу. Над головами у височині витав дух Свободи".

2 Українець:

Ця акція прискорила розпад СРСР і здобуття національної незалежності, бо

переконливо засвідчила духовну єдність східних і західних регіонів України.

Утворення незалежної Української держави в 1991 році знаменувало початок

якісно нового етапу в утвердженні суверенітету і соборності українських

земель.

День Соборності України почали відзначати на державному рівні з 1999 року,

коли був підписаний відповідний Указ Президента України. Згідно з цим

документом 22 січня - день, коли був проголошений в 1919 році Акт Злуки,

встановлено Днем Соборності України..

 

1 учень:

Україно, соборна державо,

Сонценосна колиско моя,

Ще не вмерла й не вмре твоя слава,

Завойована в чесних боях!

2 учень:

Живи та міцній, Українська державо!

Вмирали у битвах мільйони бійців,

Щоб стяг синьо-жовтий піднявсь величаво

Й над Києвом стольним віки майорів!

3 учень:

Любіть Україну, злотосяйну і вічну,

Любіть Україну, всім серцем любіть.

У день її народження не свічку –

Серця без коливання запаліть.

 

4 учень:

Моя Україно!

Я вірю, що дух твій ніколи не згасне.

Ти совість народу, незгасна зоря,

Живи й процвітай, Україно моя,

Для миру, для щастя, любові й добра.

5 учень:

Ми вірим в майбутнє твоє, Україно!

Говорить сьогодні дорослі й малі,

Бо ти в нас – найкраща, бо ти в нас єдина,

Немає такої, як ти на землі.

 

Всі учасники свята, тримаючи в руках блакитні та жовті папери на яких

написано назви областей України виходять на сцену і створюють єдиний

символічний Державний Прапор України.

 

Ведучий:

Ми молоде покоління незалежної України віримо, що територіальна цілісність нашої держави, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною.

 Ми маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ

можемо досягти величної мети – побудови економічно й духовно багату, вільну й демократичну Україну, якою пишатимуться наші нащадки.

 Плекаймо все, що працює на ідею загальнонаціональної єдності,

повсякчас пам’ятаючи про незліченні жертви покладені на вівтар незалежності, соборності, державності.

Звучить Державний Гімн України.

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn4201.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn4206.jpg

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn4202.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       29 січня 2018р.

 

  «Бій під Крутами – символ героїзму

та відданості Батьківщині»

 

 

 

 

 29 січня Україна  відзначає річницю  бою під Крутами, який для українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління

в боротьбі за незалежність. З метою виховання в учнівської молоді

національно-патріотичних почуттів, поваги до історії свого народу

в училищі проведено ряд виховних заходів:

  •  інформаційні години в  навчальних групах «Пам’ятай про героїв Крут»,

«Крути. Історична пам’ять»;

           -    загальноучилищний захід «Бій під Крутами»;

           -     оформлено загальноучилищний стенд з матеріалами про цю

історичну поді

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Бій  під  Крутами   (вшанування  пам’яті  юнаків, які героїчно загинули у бою  під Крутами  29 січня 1918 року)»

Мета заходу: 

формування в учнів почуття  патріотизму, любові до свого народу, його історії та героїчного минулого;

формування й розвиток мотивації, спрямованої на підготовку до захисту Вітчизни, на прикладі подвигу однолітків;

формування інтересу до літератури про бій під Крутами.  

фонова музика: «Реквієм»

Відео матеріали («Невідома Україна», фільм 91 «Лист без конверта» – 12хв.32 сек.).

Кліп про Крути для студентів

І  згадую  чомусь я мимоволі

Великих лицарів своїх;

Лежать вони покинутими в полі

І без хрестів могили їх.

О.Олесь

1 – й  учень:  29 січня – День пам’яті героїв Крут – саме там, у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність.

Читець:  Під Крутами там молоде юнацтво

              На прю криваву з ворогами стало.

              За Україну, славу, честь й багатство

               Життя юнацьке своє там віддало.

У бою під Крутами полягли київські студенти й учні, що 1918-го стали на захист незалежності своєї Вітчизни. Назва невеликої станції Крути, що розташована на Чернігівщині уздовж лінії Бахмач-Київ, ознаменувала відлік нового духовного злету нації, який уже протягом майже століття є національним символом для десятків поколінь борців за свободу та незалежність

 

2 – й  учень: Поїзди, проходячи повз цю маленьку станцію, стишують хід, а в день, коли сталася трагедія, тривожно сигналять… Немов будять приспану й присипану порохом забуття за часів СРСР нашу пам’ять про тих, хто поклав голову в цих полях, захищаючи незалежність молодої Української держави. Передчасно зів’ялий цвіт, юні романтики…

 

3 – й  учень:  Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою.

4 – й  учень:   На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі вже наявного там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири  взводи по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

 

5 – й учень:   16 (29) січня1918року на залізничній станції поблизу селищаКрутиза 130кілометрівна північний-схід відКиєва розпочався бій, який тривав годин із 5

між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300-ми київськими студентами, що захищали підступи до Києва.

 

1 – й  учень:   Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил наступаючому ворогові та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою також стримували наступ більшовиків. Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їх гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь по українських позиціях. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких понесли значні втрати. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл обороняючих з тилу.

 

4 – й  учень: Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів та юнкерів почали кінчатися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони росіян почали обходити позиції обороняючих з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал Петлюра рушив на Київ, оскільки на його думку найбільша небезпека була якраз там.

 

6 – й  учень:Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня понесла втрати, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

3 – й учень:Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає одного взводу студентів, що стояв найближче до станції: у сум’ятті битви в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати склали не менше 300 чоловік. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців з 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли.Учень 7-го класу Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна» і всі інші студенти підтримали спів. І вже лежать тіла юнаків на снігу, политому їхньою кров’ю. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.Пізнишеселяни з навколишніх сіл забрали їхні тіла, поховали за християнським звичаєм.

8-учень.Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Вже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів.1 березня 1918 року, після звільнення Києва, було закуплено 200 домовин для перевезення тіл загиблих. Після тривалих розшуків за допомогою місцевих селян були знайдені ями, в яких лежали тіла героїв. Однак усіх загиблих знайти не вдалося. 19 березня 1918 року до Києва приїхав сумний поїзд. 27 Убитих вояків-студентів було поховано у спільній могилі на Аскольдовій горі – на аристократичному кладовищі в центрі Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. . Він, зокрема, сказав: «Стримайте ж Ваші сльози, які котяться! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні!».

7 – й  учень: Існувало багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

1-й  учень.

Кров під Крутами не була пролита марно. З неї, наче з безсмертя, розцвітають пелюстки Волі. Вже 29 січня 1919 року на роковини бою під Крутами, до Аскольдової могили героїв прийшли студенти й гімназисти. Вони дали клятву на вірність Україні, на вірність тим ідеям, за які життям заплатили герої.

Крути, без сумніву, були, є і будуть завдяки героїзму молодих студентів, однією з героїчних сторінок нашої історії. Крути стали початком нової доби в історії України. Без Крутів навіть Акт злуки 22 січня 1919 року був би лише документом.

 Читець: Слава, слава Україні і її народу,

           Що своїм життям безцінним захищав свободу,

         Що довідну самостійність розумом відстояв,-

          Тричі слава Україні і її героям.

Перегляд фільму «Невідома Україна», фільм 91 «Лист без конверта» – (12хв.32 сек.)

7 – й  учень: до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі ( Кліп про Крути)

(Учні по черзі  зачитують імена героїв)

Сотник Андрій Омельченко

Володимир Шульгин

Лука Дмитренко

Микола Лизогуб

Олександр Попович

Андріїв

Божко-Божинський

Ізидор Курик

Олександр Шерстюк

Головощук

Чижів

Кирик

Андрій Соколовський

Микола Корпан

М.Ганькевич

Євген Тарнавський

Гнаткевич

Пипський

4 – й  учень: Вшануємо пам’ять загиблих хвилиною мовчання.

1 – й  учень: Подвиг українських юнаків під Крутами, що своєю кров’ю окропили святу землю в боротьбі за волю України, навічно залишиться в історії як символ національної честі…

3 – й  учень: Вони – студенти, курсанти, школярі – виявилися у своєму патріотизмові вище за класові інтереси і, коли постала потреба, без вагань віддали молоде життя в ім’я волі свого народу.

5 – й  учень: В масштабах всесвітньої історії ця битва зовсім невеличка. Вона не є зразком військового мистецтва. Просто це – символ нескореного духу нашої нації.

Учні  всі  разом промовляють слова:                                                                        Вічна слава героям Крут!

 

6 – й  учень:

    На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих…

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, — грає вітер
І Дніпро-ріка…

На кого завзявся воїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.

 Павло Тичина, 1918 рік

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_425/images/dscn4231.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_425/images/dscn4233.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До ювілеїв видатних особистостей та знаменних подій

 підготовлена інформація для загальноучилищних лінійок

 та стенду:

 

  • 130-річчя від дня народження Василя Барвінського – 20 лютого;
  • 100-річчя прийняття Тризуба за офіційний герб УНР – 25 лютого.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                              Василь Барвінський

Барвінський Василь Олександрович (20.02.1888, Тернопіль – 9.06.1963, Львів) – видатний український композитор, піаніст, педагог, музичний критик, організатор музичного життя Галичини. Першою вчителькою музики була мати – Євгенія Любович, співачка і педагог. Професійну музичну освіту В. Барвінський здобув у Львівській консерваторії в класі відомого педагога-піаніста Вілема Курца. Удосконалював свою майстерність у Празькій консерваторії як піаніст (клас професора І. Гольфельда) і композитор (клас професора В. Новака). Навчався на філософському факультеті Празького університету (слухав лекції З. Неєдли). У Празі відбувся перший авторський концерт В. Барвінського.

З 1915 по 1948 рр. творча та педагогічна діяльність В. Барвінського пов'язана зі Львовом. У 1915-1939 рр. – він директор Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, у 1936-1939 – голова Союзу українських професійних митців, 1939-1941 – голова Львівської організації Спілки композиторів України, 1937-1939 – член редколегії журналу "Українська музика". Його рецензії та музично-критичні замітки друкувалися у кількох десятках газет і журналів протягом 1914-1958 рр. У 1939-1941 і 1944-1948 рр. – професор і директор Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка. У 1948 р. В. Барвінського заарештували, він відбував покарання в одному з концтаборів Мордовської АРСР. Навіть там композитор активно трудився, організовуючи самодіяльні колективи, навчаючи музичної грамоти всіх бажаючих.

До Львова повернувся у 1958 р. без права викладати у навчальних закладах. До останніх днів життя Василь Барвінський активно працював: відновлював по пам'яті свої знищені під час арешту твори, безкоштовно консультував піаністів, брав участь у роботі Спілки композиторів

У 1964 р., вже після смерті, В. Барвінського було реабілітовано.

Творчість Василя Барвінського стала поворотним пунктом від суто вокально-хорового до урівноваженого вокально-інструментального напрямку розвитку української музики. Авторські концерти В. Барвінського відбувалися не лише в Галичині, але й в містах Радянської України – Києві. Харкові, Одесі, Дніпропетровську. Його музичні твори друкувалися навіть в далекій Японії. Славетна українська піаністка Любка Колесса виконала фортепіанні мініатюри В. Барвінського під час першої трансляції Лондонського телебачення у 1937 р.

У 1993 р. дивом віднайшовся фортепіанний концерт В. Барвінського, який вважався втраченим. Творча і музично-критична спадщина Василя Барвінського поступово повертається до нас. Але сучасне покоління повинно ще багато зробити для того, щоби постать великого сина українського народу посіла гідне місце не лише в українській, а й у світовій музичній культурі.

F:\февраль\барвін фото.jpgОсновні твори: кантата "Заповіт" (сл. Т. Шевченка, 1917), "Наша пісня, наша туга" (сл. С. Черкасенка, 1933); "Сонет" і "Ноктюрн" для голосу з оркестром (сл. І. Франка, 1933); "Українська рапсодія" для симфонічного оркестру (1911), Концерт для фортепіано з оркестром (1937, рукопис втрачено, копію віднайдено 1993 р. в Аргентині), Фортепіанний секстет (1915), Фортепіанний квінтет (1953-1963), два фортепіанні тріо (1910, 1911), два струнні квартети (1912, 1935); фортепіанні цикли – 8 прелюдій (1908), "Пісня, Серенада, Імпровізація "Любов" (1913-1915); твори для віолончелі і фортепіано – Соната (1926), Концерт (1956). 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                    Василь Барвінський

                                 (20.02.1888 – 09.06.1963)

 

 

 

 

  До Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав

 

«Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…»

 

З метою розширити знання учнів про історичні події афганської війни та виховання поваги до воїнів-інтернаціоналістів в навчальному закладі проведено цикл заходів «Афганістан: подвиг,біль, пам'ять…».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                            Ціна чужої війни

       Година пам'яті до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших    держав.

Бібліотекар: Доброго дня всім присутнім у цій залі. Сьогодні ми зібралися, аби вшанувати пам’ять воїнів-інтернаціоналістів афганської війни.

 2014 рік, згідно з Указом Президента України, оголошений Роком учасників бойових дій на території інших держав. 

Офіційно афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року.  Отже сьогодні 25-та річниця виведення радянських військ з території Афганістану.

     Афганська війна належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу. Вона залишається «білою плямою»  новітньої історії.

15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів, службовців. Важкий, сумний підсумок. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, котрі не сказали -- «Мамо, я живий...». 

     Правда про Афганську війну… Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. 25 років, що пройшли, об'єднали колишніх бійців-інтернаціоналістів у одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям. 

Афганська війна… Брудна, неоголошена.… А хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, інвалідність, одягає в жалість тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі… У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика… 

    1-й ведучий: Наша сьогоднішня зустріч -- данина пам'яті всім, хто причетний до героїчної й трагічної афганської війни, яка тривала у два рази довше, ніж Велика Вітчизняна.  Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами. 

      Україна втратила близько 4 тисяч молодих хлопців, 6 тисяч стали інвалідами, ще 72  залишились у полоні або пропали безвісти.     

      1-й чтець

 Хто ж відповість?

Як захлинався бій останній

І ущухав вогонь атак,

Упав юнак в Афганістані –

Двадцятирічний мій земляк.

Упав, з очей спадали зорі,

Темніла неба пелена…

О, Боже мій, що тільки творить

Людьми придумана війна!

Війна в наш дім проникла тихо,

Згасивши тисячі життів,

І залишила біль і лихо –

Печалі вдів і матерів.

Хто ж відповість за юні долі,

У крові викупаний стяг?

Коли і як приспати болі

В людських знівечених серцях?..

А, може, скажуть кладовища

Устами жалібних троянд,

Чом дев’ять літ там юність нищив

для нас чужий Афганістан?

    2-й чтець

 Там серце розривається від болю,

Там сонце тіло жалить і пече,

І зникла з голови: надія, сила, воля,

А кров рікою іще більше лиш тече.

Там діти народившись, бачуть горе,

Вони ростуть з ненавистю в очах,

Вся жалість висохла в душі, як море,

Невинні йдуть зі зброєю в руках.

Там мати проливає свої сльози,

Людей щось полонило, мов дурман,

Куточок раю – наші Сірогози,

А проклята земля – Афганістан.

    1-й ведучий: АФГАНІСТАН…У брежнєвську добу «агонії розвинутого соціалізму» в наш лексикон чорним тавром впеклося це, як постріл із-за рогу, слово. Для тисяч українських родин воно назавжди стало грізним знаменням біди, символом невгамовних душевних мук і невтішного горя.

      Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони б були добрими майстрами, вчителями, лікарями, юристами, науковцями…Але чужа війна відібрала у них таку можливість.. Не повернулися вони додому…

     2-й ведучий: Посивілі жінки у чорних хустинах… Скільки ж їх? Скільки сліз? Хіба можна висловити словами материнське горе?! Цинкова труна, свіжа могила, фотографія у чорній рамці… Вічний біль. Вічна скорбота. Не заростає стежка до могил афганців, спогади про них живуть у пам’яті людей. У нашому селі проживає мати загиблого солдата Оліхненка Анатолія -  Марія Антонівна. На долю цієї жінки випав тяжкий хрест, а втрата сина до скону буде ятрити душу.

     1-й чтець:

     ПАМ'ЯТЬ  

 Тут у кутках нема ікон,

Нема й «добра». Де ж його взяти?

Відбивши синові поклон,

Схилилась над портретом мати.

Низенька хатка у селі,

Старий диван і лавка в сінях.

Портрети сина – на столі,

А батька й матері – на стінах.

Бабуся в хаті зустріча – 

Худа «афганка», майже сива,

(Її народ так велича

За Толю, хлопчика, за сина).

Дитина Божа був синок,

З ним стільки щастя пережито!

Розумний, сильний, як дубок,-

В Афганістані його вбито.

На Черепівськім цвинтарі

Його військові поховали.

Дещицю рідної землі

Ім’ям загиблого назвали.

А камінь той, що край села,

Вже сльози матері зросили:

- За що? Навіщо і чому

Мого синочка загубили?

Все розуміє, а пита…

Холодний камінь… що він скаже?

Будь проклята війна ота!

А вбивцю хай Господь накаже!                                   

    2-й ведучий: За майже 10 років бойових дій, на цвинтарях України з’явилося понад  три тисячі свіжих могил з юними обличчями на фотографіях.

Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний обов’язок, від чого вмить посивілим батькам було вдвічі важче.

 Але Афганістан ще довго буде щеміти в грудях багатьох із нас, бо загиблих не повернути. Наша пам’ять до цього часу, свято зберігаючи подвиг батьків і дідів у Великій Вітчизняній війні, назавжди ввібрала в себе і новий біль афганських втрат.

     3-й чтець 

 Важко змиритись…

Над шляхом сумують тополі…

І падає сніг на поля і гаї.

Як важко змиритись, повірити долі,

Дивитись на сірий, похмурий граніт.

Юнак же упав, немов зірка із неба,

Упав за далекий Кабул і Герат.

Востаннє ж тут думав, Вкраїно, про тебе,

І чув журавлів, що до тебе летять.

Тюльпанами чорними вкрита земля,

У рідні краї повернувся у цвіті.

Їх кров залишилась, де скелі й пустеля,

А гори від крові слов’янської ситі.

Не можна забути суворої днини,

Зітхають тополі та ранки імлисті,

У матері серце болить щохвилини,

І сльози не сохнуть на листі.

Прийдуть до могил й на поля ветерани,

З дітьми і онуками завтра прийдуть.

В руках немов вогник-тюльпани,

Афганські події у серці печуть…

Як важко змиритись, повірити долі,

Дивитись на сірий похмурий граніт.

Наплакалась мати-Вкраїна доволі!

Кажу, щоб почув увесь світ…

     1-й ведучий: Закінчилась війна. Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих – пам’ять.

     Бібліотекар: Сьогодення ліквідувало «білі плями» нашого недалекого минулого, поіменно назвало тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Але тінь їхньої провини не повинна падати на колишніх радянських солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі опинилися на афганській землі. Вони виконували наказ. То був їхній обов’язок.

     Закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Але в людській пам’яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з залізними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим вітром.

Летять, відлітають у вічність роки і скільки б їх не минуло, не зітруть у нашій пам’яті імена воїнів-афганців.

     Схилимо ж голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя.

 

Хвилина мовчання

 

 

 

 

 

 

F:\патріот 2\DSCN2655.JPG

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_573/images/dscn8172.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20 лютого 2018р.

 

До  Дня Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час

 Революції гідності було проведено зустріч з учасниками бойових дій

в АТО.

  Разом з Центральною бібліотекою проведено урок реквієм

 « Герої Небесної Сотні ». В пам’яті  про загиблих за майбутнє України представлена виставка – експозиція « Героїв Небесної Сотні» .

Також в центрі міста біля пам’ятної дошки проведено флешмоб

« Нехай живе Небесна Сотня » та покладено квіти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мета: вшанувати пам’ять героїв Небесної сотні та воїнів, що загинули під час бойових дій в зоні АТО на Донбасі. Прищеплювати любов до Батьківщини, виховувати патріотичну свідомість,  розвивати бажання стати гідними громадянами України.
Оформленя: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи  «Герої не вмирають», список прізвищ героїв  з фото), на підлозі надпис із маленьких свічок «Героям слава», стіл, на столі вишитий рушник, ікона Божої матері, свічка, квіти з чорною стрічкою.

Під мелодію заходять ведучі.

Ведуча: Тим, хто в боротьбі за волю і кращу долю України не дожив до сьогоднішнього дня, спить у незнаних і безіменних могилах – присвячується!

Ведуча: Цвіту нашого народу, його славним синам і донькам, які у розквіті сил віддали свою молодість, і, найдорожче, життя – присвячується!

ПАУЗА: Мелодія голосніше

Ведуча: Українська земля… Земля щедро полита кров’ю її синів. З нашої історії ми бачимо споконвічне прагнення українства до волі та незалежності неньки-України.

Ведуча : Це країна добрих, щирих, привітних, веселих і гостинних людей, які ніколи не поневолювали інші народи, а лише вміло захищалися від ворога.

  Ведуча: Спокон віків українці боронили свою волю, незалежність, прагнення до свободи. Скільки довелось пройти шляху у боротьбі із ворогами козацької доби, із царським режимом Росії, фашистськими окупантами –гітлерівцями. Але вистояли, вибороли свободу! Ціною власних життів…

 Пісня «Не спи, моя рідна земля»

Ведуча:  У листопаді   2013 року Україна стояла перед важливим історичним кроком   стати незалежною Європейською державою. Але колишня влада злякалась цього.  Корупція, мільярдні  грошові зв’язки із Російським Кремлем стали перепоною до європейського вибору. Підписання історичного документу було цинічно зірвано.

Ведуча: Українська молодь, студенти, школярі вийшли на Майдан, вибираючи та відстоюючи свою гідність, право стати європейською державою. В їх руках були лише прапори України та Євросоюзу, а в очах – надія та віра у майбутнє.

Пісня «Заспіваймо пісню за Україну»

 Вірш «Калинова Україна»

 Ведуча перша: Та колишня влада вирішила розігнати зібрання. Юнаків та дівчат, жінок та чоловіків  розстрілювали підступні кулі снайперів,  а спец загони «Беркутівців» забивали людей до смерті  гумовими кийками.

Мітингувальники захищались  камінням, бруківкою, яку розбирали прямо з-під ніг, петардами, та «коктейлями Молотова». Із засобів оборони були тільки саморобні дерев’яні щити,  дерев’яні палиці, барикади, створені з підручних матеріалів  та палаючі автомобільні шини і  їдкий дим, що густою хмарою оповив серце України .Ведуча: На майдані в Києві з’явилися  перші жертви, чути було стогони поранених. Розпочався відлік Небесної сотні, відлік нової історичної епохи – прагнення вистояти до останнього та  відправити злочинну владу у відставку.

Ведуча: Замість того,  щоб мирно врегулювати ситуацію, тодішня влада  віддала злочинний наказ взяти зброю і зробити «зачистку» Майдану, застосовуючи водомети, бронетранспортери і вогнепальну зброю.

Ведуча: І продовжився  відлік загиблих, поповнювалась Небесна Сотня..

Є.Дога «Сонет»

 Ведуча:   Тисячі поранених і майже 100 людей було вбито снайперами та бійцями спецпідрозділів міліції. Серед них – науковці, викладачі, студенти, вчителі, художники, архітектори, театральні режисери, громадські активісти. Кров цих людей стала вироком для злочинної диктатури. «Небесна Сотня» своїм життям викупила свободу для мільйонів українців і надала шанс збудувати нову демократичну правову державу.

  Ведучий:    Безсмертні душі вбитих і закатованих відійшли у небеса, але вони вічно житимуть в народній пам’яті, бо «Герої не вмирають!»

Ведуча: Вшануймо пам’ять загиблих хвилиною мовчання.

Хвилина мовчання «Гей, пливе кача»

Звучить мелодія  «Памяті героїв», а на її фоні читає вірш  (відео ряд із фотографіями Небесної сотні)

Син:   Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь Твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

Ведуча    Вони не були героями. Вони були звичайними людьми. І в останню мить віддали нам найдорожче – своє життя. За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, пісень за них доспівали.

 М.Глінка «Розлука»

Ведуча:  «Небесна Сотня»…Юнаки,батьки


Їх імена мені ніколи не забути –

Вони ж за мене полягли,

Так як і ті, що захищали Крути.

Щемить у грудях, і душа болить

За долю мого рідного народу.

Але у серці іскра ще горить,

І не втрачаю віру у свободу.

 


М.Шмітц «Меланхолійний вальс»

Ведуча: Нарешті владу було повалено, колишній президент та його поплічники-злочинці, забравши із собою мільйони грошей,   втекли за кордон, сховались від народного суду.

Ведуча: Навесні 2014 року   українці обрали нового президента, нову владу, європейський шлях розвитку та реформ.

Ведуча: Здавалось все скінчилося, минуло і більш ніхто не пройде шляхом тих кривавих подій. Та не так склалось, як здавалось.

Ведуча: Кремлівська влада та колишні керівники України, які грабували народ і знищили українську армію,  приготували для українців  ще одне страшне випробування – ВІЙНУ!

 Ведуча: Ніхто навіть не міг уявити, що у 21 столітті розпочнеться братовбивча війна між народами, які пліч-о-пліч боролись за свободу і Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Російська армія,  ховаючись за спинами мирних жителів Донбасу, прикриваючись гаслами про захист російськомовних українців від фашистської хунти, розпочала знищення України зі Сходу.

Альбіоні «Адажіо»

 Ведуча: Навколо вибухи, стогін, горе. До нас прийшла війна.

Справжня кровопролитна війна. Нас намагаються  винищити за бажання мати людську гідність і самим обирати своє життя. Настав той час, коли кожен українець має зробити вибір: або ти станеш рабом, або будеш вільною людиною і житимеш у вільній державі.

Ведуча: Тисячі українців, що вистояли на Майдані, взявши в руки зброю, вирушили на Схід України, на Донбас, в зону анти терористичної операції, щоб захистити завоювання Революції гідності.

 Л.Карпенко «Присвята»

Ведуча:   Хай палають свічки пам’яті про загиблих воїнів АТО та героїв «Небесної Сотні» у наших серцях.

 Ведуча:   Нехай пам’ятають про наших героїв,

що за волю поклали безцінне життя,

що творили історію, наше минуле,

у яке вже нема вороття.

 Ведуча: Сьогодні я молюсь за Україну,
За всіх померлих і за всіх живих,
Які будь-що боронять вже руїну,
Допоки стукіт серця не затих.

Сьогодні я молюсь за батька й брата,
За чиюсь матір і її синів.
Всіх кривдників чекає вже розплата,
На жаль, ціною багатьох життів.
 Виходять всі учасники із запаленими свічечками

Пісня «Свіча» н.Май

Ведуча: Небесна сотня в небо відлетіла,
Як відлітають в небо журавлі,
Земля без них рідненьких спустошіла,
Не плачте,наші милі матері.

Давайте,  друзі,будем пам*ятати,
І щовесни журавликів стрічати,
Вони померли за нашу свободу,
Це Гордість Українського Народу!

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn4380.jpg

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn4383.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn6522.jpghttp://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn4367.jpg

 

 

 

 

 

 

 6 березня 2018р.

 

 

Кобзарю, знов до тебе я приходжу…

                                                                                        Л Костенко

 

Березень в Україні часто називають Шевченковим. І це не випадково : щороку навесні Великий Кобзар приходить до нас і щороку новим, неповторним.   6 березня  в ДНЗ «ПТУ №40 м.Новоукраїнка»  до дня народження  Т.Шевченка проведено ряд виховних заходів з метою виховання любові і поваги  до спадщини , яку залишив поет українському народу. Під час виховного заходу учні декламували вірші Кобзаря. Демонстрували красу і чарівність Шевченківського слова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Шевченко і сучасність»

(година відеопоезії)

 

Березень в Україні часто називаютьШевченковим.
І це не випадково :щороку навесні Великий Кобзар приходить до нас і щороку новим, неповторним. Тарас Григорович Шевченко - велика і невмируща слава українського народу. В його полум’яному слові оживало все те, що таїлося в глибині душі народу.
Як весна оновлює природу, так само поезія Великого Тараса оновлює наші
душі, закликає бути чесними і милосердними, щиро любити свій народ,
свою Україну.

 


Шевченко - наш. Він для усіхстоліть,
Він - як Ісус Христос для України .
Візьміть його вогню, хоч крихітку візьміть,
І з цим вогнем виходьте ізруїни.


І стане вам певніше на душі,
Засвітиться вона душею в храмі.
Його слова – освячені ножі,
Вони болять народові, як рани.

Шевченків біль. Він протинає нас.
І гнівом вибухає в кожнім слові.
І крізь віки іде сумний Тарас
Предтечею в терновому вінкові.

 

Сьогодні говорити про Шевченка треба так, щоб ми відчули за тими словами не монумент, а живу людину…

Спробуймо окреслити постать Тараса Шевченка так, щоб він постав перед нами як живий!

 

Чи  ж усі знають,що Тарас Григорович вірші не лише писав? Він ще й декламував їх так, що йогомайстерності та щирості могли б позаздрити найславетніші артисти!

 

Хлопець:                            Доля

Ти не лукавила зо мною

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

 

Доля (дівчина в українському вбранні):

                                           “Учися, серденько. Колись

з нас будуть люде”,

 

Хлопець                            - ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

 

 

А ось… слухайте… спогади одного із сучасниківТараса Шевченка: “Коли того вечора Шевченко почав декламувати свої твори, небувале захоплення заповнило душу – це було чудо високого мистецтва. Ні, не мистецтво, а справжє життя України промовляло устами Шевченка.

 

А ось що писала княжна Варвара Рєпніна:

    «Він був наділений більше ніж талантом. Йому був даний геній, і його чула й добра душа настроювала його сопілку на високе і святе…

Одного вечора Шевченко запропонував прочитати нам свою поему “Сліпа”. О, якби я могла передать усе, що пережила від цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє обличчя все було мокрее від сліз».

 

Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній -  присвята:

 

Душі з небес благословенній

Дано любить, терпіть,страждать.

І дар приречений, натхнення,

Дано сльозами поливать.

Ви розумієтеце слово!..

Для вас я радо відложив

Життя буденного окови,

Священно діяв я і знову

І сльози в звуки перелив.

Ваш добрий ангел надлетів,

Овіяв крилами і снами

І тихограйними річами

                                      З душею чудо сотворив.

 

Зі спогадів Миколи Костомарова: «Тарас Шевченко прочитав мені свої недруковані твори. Мене брало страхом… Я бачив, що Шевченкова муза роздирала завісу народного життя… Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути від раптового світла істини… Горе відчайдушному поетові! Він забуває,що він

людина .                                                    Ви -  розбійники  неситі,

Голодні ворони,

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара…

І повіє огонь новий

З холодного Яру.

 

У запису звучить пісня«Ой Морозе, Морозенку»,

 

Це одна з улюблених пісень Тараса Григоровича. Цікавий епізод, пов’язаний з цією піснею, пригадує Пантелеймон Куліш. Цебуло на його весіллі – 22 січня 1847 року.

Так, тоді він був веселим, багато співав. Коли ж його стали просити заспівати для гостя, який заради нього приїхав на це весілля, Тарас несподівано уперся і не схотів співати, а коли вже всі перестали просити, раптом заспівав оцю козацьку пісню “Ой, Морозе, Морозенку”.

 

Він співав так, що коли закінчив, відбулось щось небачене й нечуване:  гість, який приїхав заради нього, кинувся до Шевченка, обняв його й заридав. Усе, що було на душі у них обох,вилилось уцих риданнях.

 

Тарас Григорович мав прекрасний голос, а співаючи, сам так глибоко переймався піснею, що зворушував слухачів до сліз. Пісня була супутницею всього його життя з самого раннього дитинства. Ось як сказано про це у вірші«Козачковському»:

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив

Виспівую та плачу…

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні.

 

Шевченко не лише сам кохався в українських піснях,  він умів і в інших пробудити цю любов!

                                                            Звучить вальс.

Ну от хоча б такий випадок…

В один із своїх приїздів в Україну потрапляє наш поет на знаменитий бал до однієї генеральші… Гостей з’їхалося з усього повіту… та ще й з Москви, з Петербурга – чоловік 200!

 

У це блискуче аристократичне товариство Шевченко прийшов майже нікому не знаний, та не минуло й години, як серед російської і французької говірки лунала вже українська мова, а ще через якийсь час припинилися танці, і господиня, захоплена загальним настроєм гостей, виконала удвох із Тарасом народну українську пісню “Метелиця”.

Дійсно, Тарас Григорович завжди був бажаним гостем в аристократичних салонах. Він природно й вільно почувався серед вищого світу, міг легко й невимушено підтримувати світські бесіди на будь-яку тему, але… все це було чуже й далеке його душі…

Дві стихії – малярство й поезія – міцно тримали його в своєму полоні хоча Шевченко-поет заслонив Шевченка-художника.Існує думка, що навіть якби Тарас Григорович не був геніальним поетом,він увійшов би у плеяду великих митців як талановитий художник-живописець, скульптор, неперевершений на той час гравер (за що був удостоєний звання академіка).

Лише малярських полотен Тарас Шевченко написав близько 1000. Репродукції деяких з них зараз перед вами.

 

На екрані – репродукції  картин Т.Шевченка.


 


Вдивляючись в поетову судьбу
І з кожним роком глибше і пильніше,
Я думаю : а що, коли б він був
Всього лише художником, не більше?

Домалювався б і до нагород,
До визнання, бо ж хист мав величезний.
Але ж за ним стояв його народ.
Німі раби стояли за Шевченком.

За них сказав. За нас усіх сказав.
Сказав за всі прийдешні покоління.
Його свята апостольська сльоза
Пропалює чорнобильське каміння.

Якби мовчав… Та владу не гнівив…
Та малював…То мав би й нагороди…
Та був би тільки дзеркалом доби,
А став душею рідного народу.



Навесні 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, метою якого було знищення самоде­ржавного кріпосницького ладу і об'єднання всіх слов'ян­ських народів у єдиній вільній федерації, Шевченка заареш­тували і відправили до Петербурга.

"Художника Шевченка за написання обурливих і вищою мірою зухвалих віршів, як такого, що наділений мі­цною статурою, віддати в рядові в Оренбурзький окремий корпус з правом на вислугу, зобов'язавши начальство вести найсуворіший нагляд, аби від нього ні під яким виглядом не могли виходити обурливі й пасквільні твори." Тут же цар власноручно дописав: "Під найсуворіший нагляд із заборо­ною писати й малювати."

Одночасно звучить мелодія пісні "Лічу в неволі...".

 


Мені однаково,чи буду

Я жить в Україні,чи ні,

Чи хто згадає,чи забуде

Мене в снігу на чужині

Однаковісінько мені!

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую збудять,

Ох, не однаково мені!


 

А згадаймо, які акторські здібності мав Тарас Григорович!

Якою розвагою для мешканців Орського укріплення булла вистава за п’єсою М.Островського “Свои люди – сочтемся”. Тарас Григорович намалював для неї декорації, а головне – зіграв одну з центральних ролей.

Та як зіграв! Від криків “біс” та оплесків мало казарма не розвалилась! Надивував тоді усіх Тарас своїм мистецтвом танцю.

 

­­­­­­­­­­­­ Полковник  Маєвський сказав тоді: “Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував Бог: ти і поет, і художник, та ще, як виявилось, і актор… Однак, шкода, голубе мій, що не дав він тобі щастя”.

 

_Я з цим не згодна! Шевченко мав визнання, мав нечувану славу, а це і є щастя.

Недаремно найбільше пам’ятників на планеті поставлено нашому геніальному поету! Лише в Україніїх понад 400, а по всьому світі –  не так легко порахувати!..

А чого вартий отой його найбільший тріумф на літературному вечорі в Петербурзі! Пам’ятаєте?  В залі Пасажу 11 листопада 1860 року відбувалися літературні читання, участь у яких брало багато відомих літераторів, але тільки Тараса Шевченка прийняли з таким захопленням, яке буває тільки в італійській опері.

Нікому не було таких овацій! Кобзар навіть розгубився, розчулився до сліз і, щоб заспокоїтися, змушений був на кілька хвилин вийти за куліси. Потім почав читати свої вірші.

 


Сонце заходить, гори чорніють

Пташечка тихне, поле німіє

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся… і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серцео дпочиває

 

Нема на світіУкраїни,

Немає другого Дніпра.

А ви претеся на чужину

- шукати доброго добра!

 

І день іде, і ніч іде,

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся – чому не йде

Апостол правди і науки?

 

Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!

 

Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли!


 

Дійсно, обдарував Господь Тараса Григоровича щедро! Скільки талантів було дано йому одному!

А ще ж мало хто знає, що він був ще й картографом! Зібрав унікальну колекцію мінералів (вона, як відомо, зберігається в Петербурзі).Він писав театральні рецензії і п’єси.

 

Один із зарубіжних дослідників творчості поета писав: “В особі Шевченка замучено найбільшого співця українського народу, геніального поета. Його талант не міг повністю розвинутись, та й те, що він зміг написати, забезпечує йому безсмертну славу!”.

І лише 2 сер­пня 1857 року залишив свою замкнуту тюрму, висловивши велику радість, що пройшов "похмурий, тернистий шлях, не зрадивши себе, не поганьбивши своєї людської гідності. Щасливий з цього, Шевченко повертається до Петербурга.

 

Проте свічка його життя уже  догорала. Мрії  про одруження, розраду в сім'ї, хатину над Дніпром залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець. У німій, холодній майстерні-келії, в будинку Академії мис­тецтв він пішов із життя. Було це 10 березня 1861 р.

 


Два місяці далеко від Вкраїни

В землі лежав похований Тарас,

Не встиг купити білої хатини,

Щоб зігрівала пращурів і нас.

 

Не встиг зійти і на високі кручі

Щоб милуватись обрієм Дніпра,

Грудьми дихнути, як реве ревучий,

Строфу для кобзи випустить з пера.

 

Та вічний біль і думу про Чернечу

Ні брат ні друг забути не змогли.

В травневі дні народ підняв на плечі,

Щоб ти позбувсь чужинської землі.

 

Багато літ минуло з того часу,

Праправнуки вивчають Заповіт”.

У Каневі вклоняється Тарасу

Не тільки Україна – цілий світ.



Творчість Шевченка стала духовною основою формування сучасної української нації. Для українців усіх наступних поколінь він став потужним джерелом національної свідомості, символом України. Шевченко – духовний оберіг України, наш великий сучасник. Він – невидимий янгол-охоронець нашого народу в часи найпотужніших визвольних змагань, воєн, голодоморів.  А  три місяці тому Слово Кобзаря стало могутньою зброєю на всіх барикадах київського  Майдану.

 

 

 

                                                     Вікторина

«Шевченко та його творчість»

 

1. Скільки дітей було у родині Шевченків? (шестеро)

2. Скільки років було Тарасові, коли його викупили з кріпацтва? (24 р.)

3. Жанр твору «Тополі» (балада)

4. Батько Тараса був... (стельмахом, чумаком)

5. Пан, у якого Т.Г. Шевченко служив козачком. (Пан Енгельгардт)

6.  Російський письменник, портрет якого намалював К.П. Брюллов, щоб розіграти його в лотерею і викупити Т.Г. Шевченка з кріпацтва.( В.А. Жуковський)

7. Великий російський художник, у якого вчився Т.І. Шевченко.( К.П. Брюллов)

8.Який видатний російський поет народився в один рік з Шевченком? (М.Ю. Лермонтов.)

9.Як називається перша збірка Шевченка і скільки творів ввійшло до неї? ("Кобзар", 8 творів).

10.Яку поему Шевченко написав під свіжими враженнями від першої подорожі на Україну? (Сатиричнупоему "Сон").

11. Річка, біля якої похований поет. (Дніпро)

12.Хто з композиторів написав музику до віршів Шевченка?(Лисен­ко, Крижанівський, Стеценко, Козак та інші)

13. Найвідоміша збірка поета. («Кобзар»)

 14. Коли був написаний «Заповіт»? (1845 р.)

 15. Де навчався Т. Шевченко? (Петербурзька академія мистецтв)

16. Як назвав Шевченко цикл віршів, написаних під час ув'язнення в казематі Третього відділу біля Ланцюгового мосту? ("В казематі").

17. Хто був найстаршим із дітей Шевченків? (сестра Катерина)

18.. Рік викупу Т. Шевченка з кріпацтва. (1838 р.)

19. Які твори Пушкіна і Шевченка мають однакові назви? ("Кавказ")

 20.Яку книгу для навчання грамоти створив Шевченко? ("Буквар")

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                   «Впізнай героїв творів Шевченка»

1. «У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руці ціпок, а на другій –

Заснула дитина» (Катерина)

 

2. «Чорнобрива, кароока

Вилитая мати.

Тільки смутна, невесела...» (Княжна. «Княжна »)

 

3. «В свитині латаній дрижала

Якась людина.

На ногах і на руках повиступала

Од стужі кров; аж струпом стала

 І довгі коси в реп'яхах

О поли бились в ковтунах  » (Героїня. «Відьма»)

 

4. «Неначе з барлоги

Ведмідь виліз.

Ледве, ледве

Переносить ноги;

 Та одутий, аж посинів:

Похмілля прокляте

Його мучило ». (Цар Микола І, поема «Сон»)

 

5. «...Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

 Хита головою». (Цариця, поема «Сон »)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn4602.jpg

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_/images/dscn4611.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

17 березня 2018р.

 

До Дня визволення м. Новоукраїнки

від німецько-фашистських загарбників

 

 

Ця дата завжди буде для нас днем молитовної пам'яті про мільйони загиблих, які стали жертвами однієї з найжахливіших війн людства. Для міста Новоукраїнка вона - завершення неймовірних страждань, величезних труднощів і надлюдських випробувань, які принесла із собою війна. Знаючи, пам'ятаючи і шануючи минуле  навчальний заклад спільно з представниками  центральної  бібліотеки  провели

 для учнівської молоді  день пам'яті «Війна ударила зловісними громами».

   У цей святковий і пам’ятний день  учні відвідали ветеранів і  привітали  зі святом.

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_443/images/p3140398.jpghttp://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_443/images/p3140400.jpg

D:\фото\100NIKON\DSCN1912.JPG

 

 

http://ptu40novoyk.kirovedu.com/uploads/editor/4494/382652/news_443/images/dscn4639.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До ювілеїв видатних особистостей  та знаменних подій

 підготовлена інформація для загальноучилищних

 лінійок та стенду:

  • 100-річчя від дня народження Олеся Гончара,

українського письменника – 3 квітня;

  • 130-річчя від дня народження Леоніда Булаховського,
  • українського мовознавця і педагога – 14 квітня.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                           Олесь Гончар

 

  Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар 3 квітня 1918 р. у селищі Ломівка поблизу Катеринослава (нині Дніпропетровськ) у родині робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів.

     Батько працював у приміському колгоспі в с. Ломівка (тепер на території Дніпропетровська), де й загинув від німецької авіабомби у 1918 році. Мати працювала на заводі металовиробів. Після смерті матері в 1921 році дідусь і бабуся (батьки матері Олеся) забрали його до себе в село Сухе на Полтавщині. Дитинство майбутнього українського письменника минало в атмосфері доброти, серед пісень, казок, народних переказів та легенд. Працьовита і щира в ставленні до людей, бабуся замінила майбутньому хлопчикові матір.

      З 1937 року Гончар почав публікувати свої твори