Реферат на тему "Дослідження материка Євразія"

Реферат

на тему:

«Історія дослідження материка Євразія»

Зміст

1. Вступ…………………………………………………………..3

2.Історія відкриття і дослідження Євразії

2. 1. Другий етап — відкриття стародавніх греків V—III ст. до н. е………………………………………………………    3

2.2Другий етап (VII—XVII ст.) відкриття Азії……………. 4

2.3. Третій етап — походи і відкриття римлян II ст. до н. е. — II ст…………………………………………………………….......  5

2.4. Третій етап (XVIII — середина XIX ст.) відкриттів на Сході……………………………………………………………. 5

2.5.  Четвертий етап — VI—XVII ст. досліджень в

Європі……………………………………………………………6

2.6. Четвертий етап (середина XIX — початок XX ст.) відкриттів Азї………………………………………………….. 7

2.7.П'ятий етап - XVIII-XX ст. відкриттів Європи……….. 8

Вступ

Історія вивчення Євразії нараховує тисячоліття.

Так ще у XVI—XII ст. до н. е. критяни здійснювали морські походи навколо п-ова Пелопоннес, досягали берегів архіпелагів у південній частині Егейського моря. У XV— XIII ст. до н. е. ахейці відкрили гори Пінд на заході Греції, архіпелаг Північні Споради в Егейському морі, п-ів Халкідікі на північному сході Греції. Фінікійці у процесі колонізації центрального і західного Серед­земномор'я бл. IX ст. до н. е. відкрили Апеннінський п-ів, о-ви Мальту, Сардинію, Сицилію, Балеарські о-ви, вони також робили спроби вийти в океан через Гібралтарську протоку. Однак  повного уявлення про географію материка у цей період ще не було.

А деякі відомості з географії Азії були відомі ще давнім народам Месопотамії. Походи Олександра Македонського (IV ст. до н. е.), торгівля Єгипту з Індією, наявність торгового шляху («шовковий шлях») з Китаю в Передню Азію сприяли поступовому накопиченню відомостей про Азію. Однак більш глибокі знання про цю частину суходолу були отримані пізніше.

2.Історія відкриття і дослідження Євразії

2.1Другий етап — відкриття стародавніх греків V—III ст. до н. е.

У цей період давньогрецькі мандрівники досліджували південне узбережжя Європи у межах сучасних Франції та Іспанії, включаючи гирла річок, що впадають у Середземне море, плавали в Лігурійському, Тірренському і Адріатичному морях, вивчили береги Балканського і Апеннінського півостровів. Через Мармурове море, протоки Дарданелли і Босфор виходили в Чорне море, обстежували низов'я pp. Дністра, Дунаю і Дніпра, через Керченську протоку проходили в Азовське море до гирл річок Кубані і Дону.

Бл. 325 р. до н. е. Піфей здійснив плавання вздовж Атлантичного узбережжя Піренейського п-ова, досяг о. Уессан поблизу нинішнього Бреста, обігнув Бретань і вздовж північних берегів дійшов до загадкової північної країни Туле, відкривши під час плавання о-ви Зеландія, Великобританія, Ірландія, п-ови Бретань і Скандинавський, Північне і Ірландське моря, протоку Каттегат і Біскайську затоку. Він дослі­див береги Норвегії аж до Полярного кола, і, ймовірно, був першим, хто повідомив про існування Північного Льодовитого океану. Цю по­дорож він описав у праці «Про океан». У 218 р. до н. е. карфагенський полководець Ганнібал з великою армією здійснив перехід через Західні Альпи, вторгся у Галлію та Італію; його похід мав не тільки військове, але й географічне значення. У III ст. до н. е. карфагеняни проникли в глиб Піренейського п-ова.

2.2 Другий етап (VII—XVII ст.) відкриття Азії

У VII ст. буддійський чернець Сюань-Цзан, що мандрував Центра­льною і Середньою Азією, Індією, виклав відомості з географії, етнографії та історії побачених країн в одному зі своїх головних творів — «Запи­ски про країни Заходу», закінченому у 648 р. Арабський мандрівник і географ Ібн Хордадбех (IX—X ст.) описав провінції Передньої Азії. Аль-Біруні склав опис Індії, Аль-Масуді дав географічний та історичний опис мусульманських країн, Індії, Китаю, Палестини, Шрі-Ланки. У IX— XI ст. різні регіони Середньої і Передньої Азії вивчали Мукадассі, Ібн Сіна, Ібн Фадлан і Ібн Руст. Арабський мандрівник Ідріси (XII ст.) опи­сав Малу Азію, яку він відвідав. У XIV ст. Ібн Баттута, що побував у багатьох країнах Азії, написав велику працю, у якій дав докладний опис цих країн, включаючи відомості про корисні копалини.

У XII—XIII ст. європейці, що здійснювали хрестові походи, збирають відомості про країни Центральної і Південної Азії. У 1253—1255 pp. фламандський мандрівник, чернець Рубрук, здійснив подорож з дипломатичними цілями в Монголію. Звіт про цю подорож містив цінні відомо­сті з географії Центральної Азії (зокрема, в ньому вказувалося, що Кас­пійське море є не морем, а озером). Значний внесок у розвиток уявлень про Азію вніс венеціанський мандрівник Марко Поло (1271 — 1295), що проживу Китаї бл. 17 років. «Книга» (1298), записана з його слів у генуезькій в'язниці, куди він потрапив під час війни Венеції з Генуєю, уперше познайомила європейців з Персією, Вірменією, Китаєм, Індією та іншими країнами Сходу. Вона була настільною книгою у таких великих мореплавців, як Колумб, В. да Гама, Магеллан. Венеціанський купець і мандрівник М. Конті, що мандрував в 1424 р. по землях Індії, відвідав також острови Шрі-Ланка, Суматра, Борнео, Ява, і за дорученням папи римського у 1444 р. продиктував звіт про цю подорож. У 1468—1474 pp. руський купець А. Нікітін здійснив подорож до Індії. Його записи, що містили цікаві спостереження, були надруковані під назвою «Хождіння затри моря».

У середині XV ст. європейці почали шукати морський шлях до Азії. Португальські моряки досягли Індії під час експедиції 1497—1499 pp. (В. да Гама), відвідали Малакку, Макао, Філіппіни, Японію. У другій половині XVI—XVII ст. в країни Південної Азії плавали голландці, англій­ці, іспанці. У 1618— 1619 pp. сибірський козак 1. Петлін побував в Монголії та Китаї, наніс маршрут на карту, а побачене виклав у книзі, переведеній на англійську, французьку та інші мови. Німецький натураліст і лікар Е. Кемпфер одним з перших європейців у 1690—1692 pp. відвідав Японію, де зібрав великий матеріал про природу, історію і побут її народу. Його книга, опублікована у 1728 р. в Лондоні, довгий час була основним джерелом відомостей про Японію.

У цей період найбільший внесок у дослідження північних областей Азії, куди не проникали європейці, зробили російські землепроходці. До кінця XVI ст., після походу Єрмака, європейці отримали перші відомості про Західний Сибір. У 1639 p. І. Ю. Москвітін із загоном козаків досяг узбережжя Охотського моря. У 1632—1638 pp. загін під командуванням Є. П. Хабарова досліджував басейн річки Лени. У 1649—1653 pp. він перетнув Становий хребет, подорожував у Приамур'ї, першим склав його карту. У 1643—1646 pp. по річках Лені, Алдану, Зеї і Амуру пройшов загін В. Д. Пояркова, який також зробив карту пройдених маршрутів і зібрав цінні відомості про Далекий Схід. У 1648 р. експедиція С. І. Дежнєва обігнула Чукотський півострів і відкрила протоку, що відділяє Азію від Америки, і мис, що є крайньою північно-східною точкою Азії. Сибірський козак В. В. Атласов у 1697—1699 pp. подорожував по землях Камчатки, досяг північних Курильських островів і склав опис відкритих зе­мель. У XVII ст. російські землепроходці, незважаючи на надто скрутні кліматичні умови, долаючи величезні простори, відкрили практично весь Сибір. Завершився цей етап упорядкуванням перших карт Сибіру, виконаних тобольским воєводою П. Годуновим і його земляком географом і картографом С. Ремізовим.

2.3. Третій етап — походи і відкриття римлян II ст. до н. е. — II ст.

У II ст. до н. е. римський полководець Сципіон Африканський обстежив багато річок Піренейського п-ова. У 58—51 pp. до н. е. Цезар зі своїм військом пройшов величезні території нинішньої Франції (річки Рона, Гарона, Луара, Сена), досяг південно-східної Британії в районі р. Темза, дослідив значну частину Німеччини. Римські полководці Агріппа, Красс, Тіберій зібрали інформацію про найбільші європейські річки — Дунай, Рейн, Ельбу. Завойовуючи Британію, римляни відкрили п-ів Уельс, о-ви Уайт, Мен, Англсі і досягли 57° пн. ш. Римські торговці доходили до Балтійського моря. У II ст. імператор Траян обстежив Трансільванське плато і прилеглу частину Карпат.

2.4. Третій етап (XVIII — середина XIX ст.) відкриттів на Сході

У цей період продовжуються дослідження півночі і північного схо­ду Азіатського континенту російськими мандрівниками і мореплавцями. За указом Петра І споряджаються Камчатські експедиції, яки­ми керував В. Беринг, помічником був О. Чиріков. Перша експедиція (1725—1730) пройшла суходолом через Сибір до Охотська, а потім, після споруди суден, Беринг вийшов у море, обігнув береги Камчатки і Чукотки, відкрив острів Св. Лаврентія і пройшов протокою, яка нині носить його ім'я. Друга Камчатська експедиція (1733—1741) завдяки великому розмаху робіт відома також як Велика Північна і займає помітне місце в історії вивчення Арктики і північних районів Азії. Були нанесені на карту азіатські береги Північного Льодовитого океану, відкриті Командорські, Алеутські та інші острови, обстежені береги Аляски.

Окремі загони очолювали брати Лаптєви, В. В. Прончищєв, С. І. Челюскін. Значний внесок у вивчення Центральної Азії внесли місіонери, які на початку XVIII ст. дали опис Китаю, Монголії і Тибету. У кінці XVIII ст. російський мандрівник і дослідник П. С. Паллас досліджував Східний Сибір і Алтай. У 1800—1805 pp. Я. Санніков відкрив і описав Столбовий і Фаддєєвський о-ви Новосибірського архіпелагу, передба­чив існування на півночі від нього Землі Саннікова. У 1811 р. В. М. Головній здійснив подорож на Курильскі о-ви, склав їх опис і карту. Під час експедиції він був захоплений у полон японцями. Його спогади про перебування в полоні містять відомості про країну та звичаї японців і стали першим у Росії описом Японії. У 1821—1823 pp. П. Ф. Анжу досліджував узбережжя Північного Льодовитого океану (між гирлами pp. Оленьок та Індігірка) й виконав ряд астрономічних і геомагнітних спостережень. Ф. П. Врангель у 1820— 1824 pp. очолював експедицію з вивчення північних берегів Східного Сибіру. За відомостями, отриманими від чукчів, він у Чукотському морі визначив положення нового острова, названого пізніше його ім'ям. У 1829 р. на запрошення російського уряду О. Гумбольдт здійснив подорож на Урал, Алтай, у південно-західну частину Сибіру, на береги Каспійського моря, у киргизькі степи, результати якої були відображені у працях «Центральна Азія» (т. 1—3, 1843, у російсько­му перекладі т. 1., 1915) і «Фрагменти з геології і кліматології Азії» (т. 1—2, 1831). Ф. П. Літке під час кругосвітньої подорожі у 1826—1829 pp. обстежив східний берег Азії і Камчатку.

2.5.  Четвертий етап — VI—XVII ст. досліджень в Європі

Після римлян освоєння Британських о-вів продовжили ірландці, які під час своїх подорожей досягали також Ісландії і Фарерських о-вів. У кінці VIII—IX ст. вікінги огинали Скандинавський п-ів і далі вздовж берегів Біскайської затоки і Піренейського п-ва виходили у Серед­земне море. Здійснюючи подорожі в Балтійське море, вікінги відкрили усі значні його острови, низов'я впадаючих в нього річок — Німана і Західної Двіни. У VIII—IX ст. араби в процесі завойовницьких похо­дів ознайомилися з Південною (Піренейський п-ів) і Південно-Східною Європою, на сході вони доходили до низов'їв річок Емба, Яїк (Урал), підіймалися Волгою до гирла Ками. У IX—XII ст. у Східній і Північній Європі руські князі, прагнучи розширити свої володіння, вивчили басейни Дністра, Дону і Дніпра, Верхньої Волги, пройшли вздовж Західної Двіни, відкрили найбільші озера Ільмень, Чудське, Псковське, Ладозьке, Онезьке, річки Північно-Східної Європи: Печору, Мезень, Північну Двіну. Береги Південної Європи в XIII—XV ст. обстежувалися, головним чином, італійськими мореплавцями. У XV— XVI ст. помори плавали уздовж берегів Північної Європи, відвідували далекі полярні о-ви Колгуєв, Вайгач, Ведмедячий, Нова Земля і Шпіцберген. Голландський мореплавець В. Баренц, у пошуках Північно-Східного проходу з Атлантичного океану в Тихий, у 1594 р. досяг узбережжя Нової Землі, виявив сліди перебування російських поморів. У 1596 р. він повторно (після поморів) відкрив о-ви Ведмедячий і Західний Шпіцберген, склав карту Нової Землі, уперше провів річний цикл метеорологічних спостережень. Значну роботу з вивчення берегів Скандинавського п-ова, включаючи його прибережні райони, здійс­нили у 1603—1646 pp. шведські топографи під керівництвом А. Буре. Береги і острови Північної Європи вивчали також англійські і голландські мореплавці. У 1635—1639 pp. німецький мандрівник А. Олеарій побував у Москві, спустився Волгою до Каспійського моря в Персію, а потім етнографічні й історичні відомості про відвідані країни виклав у книзі «Опис подорожі до Московії і через Московію до Персії і назад» (1647 p., російський переклад 1906 p.).

2.6. Четвертий етап (середина XIX — початок XX ст.) відкриттів Азї

З середини XIX ст. різко зростає роль систематичних досліджень, що проводяться науковими інститутами, географічними товариствами і топографічними службами Англії, Франції, Нідерландів, Німеччини, Япо­нії і Китаю. Збільшилося число монографічних описів Азії. Російське географічне товариство, створене у 1845 p., розпочало роботи в Сибіру і на Далекому Сході. У 1856—1857 pp. П. П. Семенов-Тян-Шанський здійснив подорож на Тянь-Шань (зробив його першу орографічну схему), обстежив західні відроги Заїлійського Алатау, першим з європейців під­нявся на схили масиву Тенгрі. У пам'ять про його досягнення у вивченні Тянь-Шаню в 1906 р. до його прізвища було додано «Тян-Шанський». О. П. Федченко у 1868—1871 pp. здійснив декілька подорожей по Туркестану, першим з російських мандрівників відвідав Алайську долину, від­крив Заалайський хребет, досліджував низов'я річки Сирдар'я. У 1872— 1876 pp. О. І. Воєйков відвідав Південну і Передню Азію, Китай, Японію, Індію, Середню Азію, зібравши цінні відомості про клімат різних регіонів Азії. У 1877—1880 pp. І. Д. Черський дав детальний географічний і геологічний опис узбережжя Байкалу. У 1870—1885 pp. організовано чотири експедиції в Центральну Азію під керівництвом М. М. Пржевальського, що відкрили невідомі віддалені області в Куньлуні, Наньшані, Тибеті тощо. Його дослідження продовжили російські мандрівники М. В. Пєвцов, Г. Ю. Грум-Гржимайло, Г. Ц. Цибіков. В. О. Обручев зробив багато досліджень у Середній Азії, здійснив три експедиції в Закаспійську об­ласть (1886—1888), відкрив кілька хребтів у горах Наньшань, хребет Даурський тощо, досліджував нагір'я Бейшань.

Уперше північно-східним проходом з Європи на Далекий Схід прой­шов у 1878—1879 pp. Н. Норденшельд, пізніше (1911 — 1915) цей шлях, тільки вже зі сходу на захід, подолала експедиція Б. А. Вількицького. У цей період починаються поглиблені географічні дослідження азіатських країн (Японії, Китаю, Індії, Індонезії). Починаючи з середини XX ст. пожвавилися дослідження в російській частині Азії, пов'язані з народно­господарським освоєнням величезної території, були створені регіональні наукові центри і інститути, які здійснювали роботи з картографу­вання й комплексного вивчення Сибіру і Далекого Сходу.

2.7.П'ятий етап - XVIII-XX ст. відкриттів Європи

У XVIII ст. пожвавилися роботи російських географів з вивчення європейської частини Росії. Географ і картограф І. К. Кирилов у 1727 р. вперше зробив систематичний економіко-географічний опис Росії, включаючи її європейську частину. У 1720—1737 pp. він спільно з В. Н. Татіщевим досліджував регіони Середнього і Південного Уралу. Велике зна­чення для економічної географії Поволжя, Уралу і Прикаспію мали робо­ти П. І. Ричкова та І. Красильникова (1741 —1755). У другій половині XVIII ст. було здійснено ряд експедицій, організованих Петербурзькою АН. У 1768—1774 pp. одну з таких експедицій, завданням якої було вивчення центральних і південно-східних регіонів європейської частини Росії і Поволжя, очолював П. С. Паллас, праця якого «Подорож по різних провінціях Російської держави» (т. І—3,1773—1788) мала великий вплив на розвиток географічних уявлень. Академічними експедиціями керували І. І. Лепехін, який досліджував у 1768—1772 pp. узбережжя Білого моря, витоки Західної Двіни, Волги, Поволжя (його «Денні записки по­дорожі...» (т. 1—4, 1771 —1805) стали значним внеском у розвиток геогра­фії в Росії); М. П. Ричков (син П. І. Ричкова), який склав опис Казансь­кої, Уфімської, В'ятської, Пермської і Оренбургської губерній. У 1781 — 1782 pp. В. Ф. Зуєв провів наукову експедицію на півдні європейської частини Росії, яку описав у книзі «Подорожні записки від Санкт-Петербурга до Херсона у 1781 і 1782 рр.» (1787). Кілька подорожей (1773, 1785, 1806, 1814) з метою вивчення Онезького, Ладозького та Ільменського озер і верхів'їв Волги здійснив М. Я. Озерецьковський, який зібрав цікаві природознавчі, етнографічні і статистичні відомості.

У XVIII ст. дослідження гірських систем Південної і Південно-Західної Європи (Альпи, Піренеї, Апенніни, Французький масив) проводили італійські вчені А. Валліснері і Л. Марсільї, французькі геологи Д. Долом'є (1761 — 1784), Ж. Геттар, Н. Демаре і Л. Рамон де Карбоньєр (1751— 1795). Узагальнення знань з геології Карпат і рівнин Польщі здійснив у 1789—1805 pp. С. Сташиц. У середині і другій половині століття Ж. Елі де Бомон і Е. Зюсс вивчали гірські масиви Західної і Центральної Європи. Російські експедиції обстежували значну частину Уралу (Е. А. Еверсман, Н. 1. Стражевський, О. П. Карпінський) і височини Східної Европи (В. М. Севергін, Е. П. Ковалевський). У 1801 — 1818 pp. проводилася пе­рша інструментальна зйомка берегів Ісландії (X. Шель, X. Фрісак). У 1832—1835 pp. російський мореплавець і гідрограф П. К. Пахтусов описав узбережжя Північного і Південного о-вів Нової Землі, протоку Маточкін Шар. У 1837 p. К. М. Бер очолив експедицію на Нову Землю, за матеріалами якої було складено її опис, обстежив кілька островів у Фінській затоці, Кольський п-ів, Чудське озеро, долину Волги, Азовське море. До середини століття зусиллями англійських геологів У. Сміта,

Ч. Лайєля, Р. Мерчісона були вивчені основні елементи рельєфу і геологічної будови Великобританії. Австрійські полярні дослідники Ю. Пайєр і К. Вайпрехту 1873 р. внаслідок льодового дрейфу експедиційного суд­на «Тегетхоф» випадково відкрили Землю Франца-Йосифа. У 1880— 1905 pp. експедиції Л. Сміта, Ф. Джексона, Ф. Нансена нанесли на карту цей архіпелаг. У 1907—1911 pp. дослідник Арктики В. О. Русанов до­сліджував Нову Землю; у 1912 р. він, очолюючи експедицію на о. Шпіц­берген, виявив кілька родовищ вугілля. Його експедиція пропала без вісті під час спроби пройти північно-східним шляхом у Тихий океан. У подальші десятиріччя у різних регіон