Зміст

Стор. 

Вступ

1.                    Традиції та звичаєвість українського народу

1.1.          Метафоричне осмислення волі/свободи/незалежності

1.2.          Філософське осмислення волі/свободи в українській куль- турі

1.3.          Незалежність – прагнення до волі

2.                    Відродження української культури і традицій

2.1.          Культурні традиції, їх зв’язок з видами мистецтва 

3.                    Воля та незалежність в українській культурі

4.                    Висновки

5.                    Література

Вступ

Українському народу завжди була притаманна висока культурність, шанування звичаїв, традицій та своєї історичної спадщини. Після проголошення незалежності 1991 року,

перед Україною постало важливе завдання захисту та розвитку національної культури, проведенні раціональної державної політики спрямованої на зміцнення світоглядних основ суспільства з урахуванням традиційних українських цінностей.

Державна культурна політика має бути орієнтованою на  забезпечення,

підтримку та розвиток традиційних українських духовних цінностей. Основні завдання держави - проводити активну політики з пропаганди зміцнення інституту сім’ї та традиційних родинних цінностей: любові, взаємоповаги, доброти. Всебічно сприяти відновленню та утвердженню цінностей солідарності, взаємодопомоги і патріотизму, проводитимемо активну інформаційну політику з понять національного спадку (мови, звичаїв, традицій, цінностей).  

Протягом своєї багатовікової історії український народ створив незлічену

кількість літературних, художніх та мистецьких шедеврів, які посіли гідне місце в світовій культурі. У наш час українська культура має велике суспільне, пізнавальне та виховальне значення, бо саме вона найяскравіше відображає історію нашого народу, його боротьбу проти національного і соціального гніту, за незалежність і вільне життя. У культурній спадщині правдиво відображається соціальна дійсність українців – різні етапи їхнього життя, їх прагнення та надії.

Українська культура – це один із самих могутніх засобів пізнання історії, вагомий інструмент впливу на дійсність. Саме культурні пам’ятки розвивають свідомість сучасної людини, її волю, психіку, її почуття, саме вони формують характер людини та створюють її особистість.

Незалежно від того, в якій сфері митець займається творчістю, в своїх роботах він узагальнює явища повсякденного життя народу, створює характерні образи та виявляє ставлення до них самого автора та оточуючого суспільства. Значення творчості діячів культури виявляється у тому, наскільки реалістично виражене життя нашого народу, його інтереси, прагнення і мрії. Культура повинна служити людям незалежно від становища в суспільстві та стану в державі. Саме так і є, бо завдяки культурній спадщині та культурній діяльності наших сучасників ми дізнаємося про минуле і сучасне, бачимо мрії наших предків та мрії сьогодення. Завдяки культурі в нашій уяві формуються найбільш вірні поняття, а в душах зароджуються незнані до цього часу почуття. Саме твори культури людина сприймає спочатку серцем, а вже потім розумом.

Національна українська культура з давніх-давен формувалася і ґрунтувалася на принципах гуманізму, на вічних загальнолюдських цінностях, саме цим вона й сьогодні вкрай необхідна людям. Митці минулого та сучасні діячі культури у своїй творчості відображають різні верстви наших співвітчизників, розкривають їх таланти, любов до праці та боротьбу за незалежність. Своїми роботами вони прищеплюють інтерес молоді до історії власного народу, історіїформування нашої країни, вчать любити рідну землю, поважати та любити батьків, близьких, ставитися с повагою до інших людей та до інших народів. Крім того, культура спроможна підтримати людей у тяжкі часи їх життя, надихає на подвиги заради країни та заради інших, додає сил у доланні життєвих перешкод і вказує вірний шлях до рішення важливих проблем. Цим культура і цінна для нашого народу, цим вона цінна особисто для кожного з нас.

Можна мати високий матеріальний достаток, але при цьому бути нещасним та не прийматися суспільством, тому що людина, яка прагне до заможності, перш за все повинна знати та розуміти культурні традиції свого народу, розуміти та поважати найвидатніші пам’ятки української культури, підтримувати її розвиток та вносити посильний внесок до створення культурної спадщини для наших нащадків. Тільки така людина, буде вона заможна чи бідна, має право вважатися повноправним членом нашого суспільства.

1.Традиції та звичаєвість українського народу

У нас є що покласти в основу державної ідеології: це – тисячолітні традиції та звичаєвість українського народу, це – життя і творчість його Апостола Тараса Шевченка, це, зрештою, – воля українського народу. Тому сьогодні доречно нагадати всім: воля народу є священною, вона не може ігноруватися, тим більше перекреслюватися чи переглядатися жодним, хай найвищим, законодавчим чи виконавчим державним органом, жодною політичною партією, громадською організацією чи населенням окремого реґіону. 

Віталій КАРПЕНКО

Для української національної культури основоположною базою є народна культура на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.

Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства — селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв’язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов’янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур’я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі пізнішого європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису — волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером.

 1.1.  МЕТАФОРИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ ВОЛІ/СВОБОДИ/незалежності

Волю, свободу, незалежність в сучасній науці часто ототожнюють з атрибутами особистості, її сутнісними властивостями. Таке розуміння походить із античності й пов’язане із уявленням свободи як буття людини у межах внутрішнього світу, як це уявляли стоїки. Воно утверджене закладеною у класичній філософії Нового часу парадигмою свободи як раціонально контрольованої людиною пізнаної необхідності. Тоді сформувалися філософські уявлення про свободу як природжений атрибут людини, коли вважалося, що бути вільною — це природне право людини, так само як жити, дихати тощо. Водночас воля і свобода окремої людини актуалізуються тільки у зовнішньому світі у зв’язку із причинно-наслідковими зв’язками, що існують у природі й суспільстві. 

За Словником української мови в 11 томах, воля — це:

1) одна з функцій людської психіки, яка полягає насамперед у владі над собою, керуванні своїми діями й свідомому регулюванні власної поведінки; прагнення досягти своєї мети; 2) бажання, хотіння; вимога наказ; 3) право розпоряджатися на свій розсуд; влада; дозвіл, згода, рішення; 4) відсутність обмежень; привілля; особисте життя вдома; 5) свобода, незалежність;

Поняття волі тісно пов’язане із не менш складним поняттям свободи, незалежності

Свобода — 1) відсутність політичного й економічного гноблення, утиску та обмежень; воля; 2) перебування не під арештом, не ув’язненим, не в неволі й т. ін.; 3) життя, існування і т. ін. без залежності від кого-небудь, можливість поводитися на свій розсуд; 4) можливість діяти без перешкод і заборон у якій-небудь галузі;  5) філософська категорія — можливість вияву суб’єктом своєї волі в умовах усвідомлення законів розвитку природи і суспільства; 

Незале́жність — можливість приймати самостійні рішення, які підкорюються власним бажанням та інтересам і не потребують зовнішніх вказівок та наказів. Незалежність для держави — політична самостійність, відсутність підлеглості, суверенітет.

На думку вчених, не тільки воля, а й свобода іманентно притаманна людині, є її природним станом. 

Крім філософського, загальнонаукового, у кожного народу існує власне розуміння волі й свободи, що склалося в ході історичного розвитку під впливом різних суспільно-історичних чинників. Теоретичне осмислення цих категорій в українській культурі починається ще за часів Київській Русі. Тогочасні реалії змушували давньоруських книжників розглядати свободу в зв’язку з релігійними проблемами (Іларіон, Данило Заточник, пізніше Іван Вишенський). Згодом соціальні процеси ХІV -XVII ст., із якими пов’язують початок формування української нації, породили ідею етнополітичної свободи. Першим варіантом її була козацька ідея свободи від шляхти, панства, яка згодом трансформувалася в ідею власної державності (літописи Самовидця, Г. Граб’янки та ін.). У ХVІІ-ХVІІІ ст. на розвиток української ідеї свободи істотно вплинули політична система Речі Посполитої та магдебурзьке право. Вершиною розвитку юридичної форми, в якій була закріплена ідея політичної свободи українського народу і свободи людини, став конституційний проект П. Орлика (1710 р.). 

1.2.Філософське осмислення волі та свободи в українській культурі  

Філософське осмислення волі та свободи в українській культурі відображено в працях Г.Сковороди, який розглядав свободу як запоруку розвитку здібностей людини, а також Т. Шевченка, М. Костомарова, П.Куліша, М.Драгоманова, І. Франка,

М. Грушевського та ін. Зокрема, А. К. Мойсієнко, досліджуючи   поетичний текст                Т. Шевченка, наголошує, що «макросвіт Шевченкової волі вибудовується на конкретних репрезентантах духовної і фізичної свободи, позначених просторовими, часовими, аксіологічними та ін. координатами».

Осмислення волі та свободи в українській поезії ХХ ст., з одного боку, відповідає національній традиції, а з другого — помітно еволюціонує.

Метафоричне осмислення волі/свободи в українській поезії ХХ ст. переважно пов’язане з ідеєю соціальної (класової) свободи, і лише в окремих поетів — з ідеєю політичної свободи українського народу. 

У цей час активно функціонувала метафора сонце волі (О. Олесь, П. Тичина, Г. Чупринка, М. Рильський, Є. Маланюк, Д. Павличко) або її варіант зоря волі/свободи (В. Сосюра).

 Ідея політичної свободи виступала на перший план у поезії періоду війни з фашистською Німеччиною: 

Повзуть по Вкраїні, щоб волю пожерти, / розлючені орди…

1.3.НЕЗАЛЕЖНІСТЬ – НАГОРОДА ЗА ПРАГНЕННЯ ДО ВОЛІ

«Незалежне життя – ось де справжня мета!

Тільки вірний орел вільним птахом літа…

                                                                         Тільки вірний орел своє щастя кує,

Тільки вірний народ і бере і дає.»

                                                                  О.Олесь

Напевно, немає в світі ще одного такого народу, як наш український, який би стільки часу виборював свою незалежність. Практично після занепаду ГалицькоВолинського королівства, ми більш як 650 років йшли важким шляхом невдач та поразок, тимчасових успіхів та невикористаних перемог, відступів та зрад, але все ж йшли, не дивлячись ні на що, до своєї держави. Цей поступ відчували всі, ним захоплювались і його ж жахались, але всі розуміли одне: Україні бути. Ще польський король Стефан Баторій казав про українців: "Котрогось дня незалежна нація постане з цього шумовиння". Відчували це й у Європі. Так, Вольтер підкреслював: "Україна завжди змагала до волі". А Наполеон у 1812 році навіть планував, завоювавши Україну, відокремити її від Росії, зробити незалежною, назвати Наполеонідою і очолити цю державу мав його брат.

Та як це досить часто бувало в історії України мужність та хоробрість українців, що воювали в лавах російської імперської армії, перешкодили утворенню незалежної Української держави. Українці були гідні мати свою державу. Ось як про них тоді відзивались їх сучасники. Турецький літописець Наїм у ХVІІ ст. писав: "Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на землі людей хоробріших, які так мало дбають про своє життя, і не бояться смерті, як козаки". Хто-хто, а турки козаків знали добре.

Французький інженер та історик 17 ст. Гійом Боплан, що збудував фортецю Кодак і служив у польського короля, писав: "Козаки найбільше дорожать своєю волею, без якої життя для них не має змісту. Вони надають перевагу будь-якій смерті, аніж ганебному рабству". Як би продовжуючи цю тему, австрійський письменник 19 ст. Леопольд Захер-Мазох в своєму оповіданні "Жіночі образи з Галичини" так писав про українців: "Між Доном та Карпатами живуть вроджені демократи. Ні візантійський імператор, ні варяги, ніякий король Польщі, ніякий цар не зламали їх духу, не підкорили їх свідомості. Вони завжди готові змінити плуг на спис, живуть маленькими республіканськими громадами, як рівні з рівними, для східних слов'ян – паростки майбутнього, паростки свободи".

Звичайно, що така хоробра та волелюбна нація не могла не змагати за волю, а, значить, і за свою державу. І держава ця вже стукала у двері історії, але двері ці лише трохи відчинялись та зачинялись назад. Так, за гетьманування П.КонашевичаСагайдачного у 1616 році польський сейм змушений був засвідчити, що у "великій Речі Посполитій утворилась інша республіка". Про це свідчать укладені з Польщею договори: у 1617 році – Вільшанський, у 1619 році – Роставицький. Безумовно, що це у першу чергу заслуга гетьмана Сагайдачного, про якого німецький письменник Алексіс писав: "Перед іменем Сагайдачного тремтіло найбільше військо, яке тільки завойовник виводив у похід після Карла Великого та Олександра". Та й взагалі, ми не повинні забувати, що Запорізька Січ, то вже була держава. Карл Маркс називав Запорізьку Січ – "християнською козацькою республікою". Алєксандр Герцен в статті

"Росія та Польща", надрукованій у журналі "Колокол", писав, що Запорізька Січ – "козацька республіка", в основі її "демократичні та соціальні засади" і що вона представляє собою напрочуд "дивне явище плебеїв-витязів, лицарів-селян".

Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького здавалося поклала початок новій державі, але як писав Михайло Грушевський: "…українцям потрібна свобода та незалежність, щоб потім її віддати комусь іншому". Отак і віддав її славетний Богдан на поталу московському царю. Розумний, мудрий полководець і той не побачив майбутньої біди. Французький письменник Проспер Меріме писав, що "Хмельницький вживав силу тільки тоді, коли безсилою виявлялась хитрість". На

жаль, в Переяславі перед імперською підступністю виявились безсилими і Богданова хитрість, і його сила.

Та ідея незалежності не вмерла і вже у 1658 році по Гадяцькій угоді Україна приставала до Польщі як «Велике Князівство Руське», зовсім самостійне у своїх внутрішніх справах. Але й цьому не судилось збутися. І розпочалася більш як 250річна історія боротьби українців за свою незалежність від Російської імперії. Можливості демократичного та цивілізованого виходу зі складу імперії не було і самі росіяни підказували, що потрібно робити. Так, Алєксандр Герцен писав: "Якщо Росія не стане демократичною державою, то Україні, Польщі та іншим народам треба не об'єднуватися з нею, а разом зібрати сили і йти громити цю імперію насильства і зла".

Здається, Іван Мазепа мав все: він був одним з найбагатших у Європі, його цінував Петро І, який нагородив Мазепу найвищою відзнакою Російської імперії – орденом святого апостола Андрія Первозванного за номером 2. Крім того, як свідчить рапорт британського посла у Відні на ім'я держсекретаря Чарльза Спенсера-третього у 1708 році: "Петро І мав намір за вірну службу нагородити гетьмана Мазепу почесним титулом Князя Священної Римської імперії". Одного не вистачало Мазепі – волі для Батьківщини. І хоч як не намагалися царські прихвосні показати його зрадником, та правда про нього як про патріота України все ж пробивалась до людей. 

Зрадник так сказати не міг. Навіть російському поету було ясно за що боровся український гетьман Іван Мазепа, який у "Маніфесті до українського війська і народу" у 1708 році ось як викладав свої плани: "Бачився я з обома воюючими Королями, Шведським і Польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнацій у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити Государеві, а Бояри його, які не заражені ще Німещиною і пам'ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні". Виявляється, що навіть деякі бояри підтримували Мазепу, бо бачили, як порушується Петром І Переяславська угода.

Після Полтави переможець-тріумфатор Петро І двічі пропонує султанові за видачу переможеного, вмираючого і політично ніби знищеного Мазепи 300 тисяч талярів, суму на ті часи астрономічну, бо вона перевищувала 10% державного бюджету новопостаючої імперії. І промовистим є той факт, що султан, для якого "бакшиш" був справою звичайною, двічі рішуче й обурено відкидає щедру пропозицію Петра І. А як обійшлися Алєксашка Меншиков та Петро І з Україною читаємо в доповіді французького посла у Париж, написаній у 1709 році:

"Московський генерал Меншиков приніс на Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи катовано. Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців". Образ Мазепи зацікавив не лише Рилєєва. Про нього писав і Алєксандр Пушкін, і навіть Гордон Байрон у жовтні 1818 року написав поему про гетьмана.

Коли ж Мазепа був ще у фаворі у Петра І, то на честь гетьмана було написано взагалі багато од і поем. До речі, автор анафеми Мазепі українець митрополит Стефан Яворський, спочатку складав похвальні панегірики на його честь. Ось так і виходить, що автор анафеми, українець, бачив у Мазепі зрадника, а росіянин Рилєєв бачив у ньому патріота України.

Не дивлячись на тортури та небезпеку, смолоскип боротьби за незалежність України не погас. У 19 столітті в Полтаві виникає масонська ложа «Любов Істини», яка мала повний український характер і висувала гасло автономії України в рамках російської імперії. Її членами були автор «Енеїди» Іван Котляревський, Семен Кочубей та інші. Ідеєю автономії України захоплювався навіть генерал-губернатор

України князь Микола Репнін. Інша дворянська організація, на чолі з Василем

Лукашевичем, виступала за повну незалежність України. У 1823 році у Новограді-

Волинському брати-офіцери Андрій та Петро Борисови сформували нове таємне «Товариство об’єднаних слов’ян». Вони виступали на користь української ідеї, за що їх називали «новими мазепинцями». У вересні 1825 року в селі Ліщині на таємній нараді відбулося їх злиття з «Південним товариством декабристів». В історію вони ввійшли вже як «декабристи».

Між іншим, і відомий бунтар Іван Болотников, що організував невдалий похід селянства на Москву, був родом із Чернігівщини. Напевно, ця ж «невдоволеність» привела в ряди «народовольців» Софію Перовську, першу жінку в Росії, яку стратили по політичній справі. І передалась їй ця риса, можливо, від її прапрадіда – гетьмана

Кирила Розумовського. Як писав у 1895 році Юрій Бачинський: «Самостійність України – то передумова, без якої не може бути її економічного і культурного розвитку, умова взагалі можливості її існування». У 1915 році українці отримали ще один урок, переконавшись, що справа здобуття незалежності України, то справа суто українська і майже нікому у цьому світі не потрібна. Так ось, у 1915 році тільки Туреччина та Болгарія офіційно заявили про підтримку боротьби українців за незалежну Українську державу. Але як казав чеський письменник 19 ст. Кароль Гавлічек-Боровський: «Україна – це постійне прокляття, яке самі над собою проголосили її гнобителі». І цим прокляттям для гнобителів була завжди негаснуча боротьба українського народу за свою незалежність та свободу.

2.Відродження української культури і традицій

За роки радянської влади українці втратили частину власних традицій. В ті роки

втрачався зв’язок поколінь, забувалися українські пісні, висміювалася українська мова та українська народна мудрість. Вже 20 років ми живемо в Незалежній Україні, маємо можливість розвивати власну культуру та традиції. Але навіть в наш час ми відчуваємо певний брак інформації щодо традиційного українського побуту, деякі ланки нашої культури були майже втрачені та забуті навіки.

Один із яскравих прикладів зв’язку української культури та народних вірувань є

лялька – мотанка. Сучасні діти звикли до гарних пластикових ляльок, які так схожі на людей. Українські діти декілька століть тому гралися зовсім іншими іграшками, які були зроблені із соломи. Ця лялька немає обличчя, вона дуже проста, але має велике значення в традиціях українців. Споконвіку її виготовляли з соломи та залишків тканини. В колиску спочатку клали ляльку-мотанку, а потом дозволялося покласти немовля. За повір’ями, ця іграшка оберігала домівку від зла, відганяла негаразди. Вона є символом народної мудрості, символізує матір.

Лялька – мотанка мала цілющий ефект. Якщо в домі захворіла дитина, їй давали спеціальну ляльку, зроблену із використанням цілющих трав. Вважалося, що ця лялька забирала на себе хворобу дитини. Перед весіллям мати виготовляла спеціальну мотанку для доньки, яка мала стояти на видному  місці в хаті молодят. В ХХ сторіччі традиції виготовлення справжніх ляльок - мотанок були майже повністю втрачені. Завдяки небайдужим меценатам, які витрачають не тільки власні кошти, а й вкладають частинку душі у відродження втрачених традицій, технологія виготовлення цих ляльок зараз повністю відновлена. Молоді народні майстрині не тільки виготовляють мотанок, а й мають змогу навчати усіх бажаючих.

Вишиванка – це національний український одяг, який є типовим для усіх куточків нашої країни. Типи малюнків на вишитих сорочках – це не просто фантазія майстра. Орнаменти мають певні територіальні особливості, несуть в собі історію нашого народу. На українських вишиванках можуть бути зображені рослини, тварини або абстрактні геометричні малюнки. Народні майстрині володіли більш ніж ста різними техніками вишивки. Традиційним кольором Полтавських вишиванок був білий, червоний та сірий. На Поліссі орнаменти були досить простими, виконаними червоними нитками.

Наша подільська вишиванка за технікою виконання є найбільш складною, при

виконанні якої використовуються червоні та чорні нитки. Окрім краси вишивки на одязі, вона має й білиш глибоке значення, яке передавалось від бабусі до онуки та відображувалися у вишиванках наступних поколінь. Коні, півні, хрестики та голуби на рушниках мали захищати своїх власників. Кольори ниток також мали велике значення. Традиційні кольори подільської вишиванки -  червоний та чорний,  означали любов та смуток. В наш час вишиванка стала надзвичайно популярною, особливо серед молоді, яка використовує її за прямим призначенням. Швейні цехи стали масово виготовляти вишиту продукцію (вишиванки, вишиті рушники та білизну). За підтримки меценатів були відновлені традиції вишивання та використання вишитої продукції в народних обрядах.

Українська пісня нерозривно пов’язана із селом. Саме в селах пісні співали на

святах, на роботі, при будь яких подіях, які відбувалися. Завдяки українській пісні до нашого покоління дійшла інформація про певні події, які відбувалися на території нашої країни у різні часи.  Народна українська творчість отримала свою заслужену підтримку в 90-х роках, коли вона була найбільш необхідна. Сучасні студії звукозапису здійснюють запис народних українських пісень, застольних, весільних, дитячих та ліричних пісень. За спонсорської підтримки щороку у селах проходять фестивалі народної пісні, на яких виступають відомі сучасні автори та виконавці.

Важливою ланкою в ланцюгу народної культури та традицій є відродження села та пропагування сільського способу життя серед населення великих міст. Популярним серед українців стає зелений туризм, завдяки якому широким масам населення стали відомі народні звичаї,  традиції, популярною стала українська їжа та українські види дозвілля.

Відродження українських народних звичаїв, традицій, української культури можна досягти тільки комплексно підтримуючи усі ланки, перераховані нами. Жодна ланка не буде працювати окремо. Сьогодні ми можемо вільно спілкуватися українською мовою, одягати вишиванки, використовувати рушники під час свят та співати пісні українською. Тільки нашою спільною наполегливою працею можна не тільки відродити культуру, а й покращити наше сьогодення. Відродимо наші традиції та культуру разом!

 2.1. Культурні традиції, їх зв’язок з видами мистецтва

Культурні традиції пов′язані з видами мистецтва – архітектурою, живописом, народним образотворчим мистецтвом, музикою, танцем, театром, а також системою виховання – ставленням до батьків, родини, жінки, чоловіка, дитини, начальника, підлеглого. Належне місце серед народних традицій займають військові традиції, які культивують найбільшу святість воїна – ідею державної незалежності України, а також передають ставлення до зброї, до військових, героїчних подвигів. 

Глибоко багатогранну духовність, що стала гордістю української культури, створила епоха козацтва. Її освітньо-виховний, ідейно-моральний, емоційно-естетичний потенціал покладено в основу не лише козацької, а й усієї української національної системи виховання. Козацтво було в кращому розумінні цих понять, аристократією національного духу, високоморальною і освіченою елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого і незалежного життя. На віки козаки показали високі взірці служіння Богу і Україні, шляхетності і аристократизму, героїзму, звитяги, подвижництва, глибокого гуманізму, милосердя і самопожертви в ім’я свободи України. С.Наливайко і П.Сагайдачний, Б.Хмельницький і І.Мазепа, І.Богун і М.Кривоніс, І.Виговський і І.Сірко, П.Полуботок і П.Калнишевський та інші гетьмани, кошові отамани, керманичі козацько-селянських повстань завжди будуть високими прикладами, ідеалами для творчого наслідування молоддю.

Козацтво створило дві форми української державності – Землі вольностей Війська Запорозького (Запорізьку Січ) і Гетьманську Україну. Козаки утвердили передовий

демократичний устрій, виборну систему. Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.) продемонструвала усьому світові високу правосвідомість нашого народу, його проводу і політичну культуру, гуманістичну сутність.

Еліта українського козацтва – запорозькі лицарі – створили незвичайний форпост волі і свободи Запорозьку Січ, кілька століть функціонування якої – це найбільш яскравий і цікавий період українського життя і з погляду українця-потомка, і з погляду стороннього дослідника-історика” (М.Грушевський).

Наше прагнення свободи, нескорений дух карбувалися у козачому війську, в унікальному товаристві Запорозька Січ; під гаслами національних ідей. Ці ідеї не знищили тюрми та смерть. За оцінками визначного історика Михайла Грушевського, від Київської Русі походять перші традиції державності на території України. Держава із центром у Києві існувала з 9 до 13 століття. Нібито пройшло понад тисячу років, а про сиву давнину нагадують споруди Національного заповідника «Софія Київська». Серед них – Золоті Ворота – головна брама середньовічного Києва та його символ, пам’ятка архітектури 11 століття. Імовірно, ворота спорудили при князі Ярославі Мудрому. Хоча, за іншими оцінками, потужна брама могла з’явитися ще раніше, при Володимирі Великому.

         3. Воля та незалежність в українській культурі

Першою концепцією української культури в зазначеному контексті можна вважати

ідеологічні засади Кирило-Мефодіївського товариства – української таємної політичної організації, що виникла в грудні 1845 – січні 1846 у Києві і проіснувала 14 місяців до арешту основних її учасників. Це була, ймовірно, перша спроба представників української демократичної інтелігенції самовизначитися, сформувати своє бачення будучності українського та інших слов’янських народів та накреслити можливі шляхи здійснення цього напевне утопічного проекту на засадах демократизму, панславізму та християнської моралі. Вони висунули концепцію демократичної федерації слов’янських народів на чолі з Україною на принципах рівності та суверенності; наполягали на ліквідації царату та кріпосницького права; захисту прав всіх слов’янських народів на рідну мову і культуру.

Невипадковою була й назва товариства, і та символіка, яку використовували його учасники (перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»). Програмні положення були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров. Засобами розповсюдження названих ідей вважалися не тільки громадсько-політична, але й виховна, просвітницька, літературна діяльність. Члени товариства займалися збиранням коштів на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг. Від неофітів (лат. neóphytus – новонавернений) вимагалася готовність до взаємодопомоги, братерського ставлення до своїх товаришів. Ставилось завдання викорінювати будь-яку ворожнечу між слов’янськими народами, дотримуватися євангельських норм любові та терпіння. Більшість членів Кирило-Мефодіївського товариства були людьми глибоко віруючими, і навіть народницький пафос носив у них характер майже релігійний. Але якщо П. Куліш і Т. Шевченко становили патріотично-українське крило, то М. Костомаров, М. Гулак і В. Бєлозерський були швидше слов’янофілами, аніж українофілами. Один із учасників товариства – Пантелеймон Куліш (1819-1897), пов’язаний з Україною своїм дитинством, спогадами, згодом науковими інтересами, жвавим інтересом до особистості Миколи Гоголя; саме П. Куліш підготував шеститомне зібрання творів і листів письменника. Проте найбільшим своїм творчим успіхом він вважав збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» у двох томах, що вийшли в Петербурзі в 1865-1857 рр. Збірка була написана «кулішівкою» – придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Під час своєї поїздки до Європи в 1858 р. Куліш споглядав за життям «цивілізованих» європейських народів, але ще більш переймався глибокою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту та в хутір як форму практичного втілення ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності. Саме на своєму хуторі Мотронівка оселився Куліш після Емського указу (1876), яким вводились серйозні обмеження на вживання української мови у різних сферах культурного життя. П. Куліш був автором поетичних збірок, історичних оповідань науково-популярного характеру, виступав як лінгвіст, журналіст, літературний критик, етнограф, історіограф. Нарешті, він створив перший український історичний роман «Чорна рада». Центральна тема роману – конфлікт між прагненням до державності та порядку, з одного боку, і до руйнування і анархії, з іншого. Життєва доля та творчість Куліша відобразили взаємодію російського та українського дискурсів, білінгвізм, типовий для української культури XIX ст. і одночасно бажання прищепити західноєвропейську культурну традицію до української літератури. Він багато перекладав, дбав про видання прогресивних журналів і газет. Куліш асоціював російську та українську мову відповідно із світом структури та світом емоцій. В українській версії «Чорної ради» українська мова дійсно виглядає більш динамічною, відбиває культурний вплив українського фольклору, емоційну причетність розповідача до тих подій, що ним описуються. Куліш бачив головною причиною злиденного стану українського народу забуття ним власних традицій – пісень, мови, підкреслював зв’язок української культури з культурою часів Київської Русі, особливо у російській версії роману. Він намагався обґрунтувати негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури та історичну згубність народно-визвольних рухів в цілому. Написана саме в такому дусі «История воссоединения Руси» була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням. 

Участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства приймав і Тарас Шевченко

(1814-1861) – «ікона» української культури, поет, письменник, живописець, графік, громадський діяч. На відміну від інших членів товариства він не теоретизував з важливих для спільноти питань, не писав маніфестів, а втілив свої погляди на Україну, історію та долю українського народу в літературних творах різної жанрової природи та ідейного змісту, а також живописних та графічних роботах. Серед основних тематичних мотивів Шевченка соціально-політичні, відзначені гострою критикою царату та кріпацтва; історикогероїчні, що відтворюють драматичний та часом трагічний історичний досвід українського народу; біблійні, осягнуті поважним ставленням до православних святинь, зверненням до старозавітних та новозавітних образів; родинні, в першу чергу тема української родини та української жінки, її злиденної та понівеченої долі; нарешті, етичні, які опановують всі роздуми Шевченка про долю України. Д. Донцов в своїй доповіді «Заповіт Шевченка», виголошеній на Шевченківській академії в Торонто в березні 1950 р., визначив концепцію великого українського письменника через формулювання того, що він любив та що ненавидів. Ненавидів він насамперед чужу деспотію і тих українців, які легко їй підкорялися, знаходячи в ній якісь для себе вади або із страху перед владою та правом сильного, нехтуючи своїми національними інтересами та власною гідністю. Любив же Шевченко, на погляд Донцова, пишну природу України, але плакав та страждав від видовища неправди та гноблення, яке опанувало цю природу, перетворило рай у пекло. Жаль йому було українського люду, який підкорився своїй долі, болів він над його недолею, «але його не виправдовував». «Тих, що кували кайдани, проклинав. Тих, що їх несли покірно, жалів. А тих, що їх рвали, любив!». Саме до останніх, на переконання Донцова, належала шевченкова любов, до тих героїв, які творили славне минуле України і пам’ять про яких могла стати рушійною силою при створенні нового справедливого майбутнього українського народу. Їх він нерідко ідеалізував, міфологізував, оспівував в своїй творчості. Проте і постать самого Шевченко виявилася міфологізованою в пам’яті та тлумаченні наступних поколінь, як зазначила у назві своєї книжки «Шевченків міф України» сучасна популярна українська письменниця та науковець О. Забужко. Якщо творчість Т. Шевченка була цілком орієнтована на пробудження національної самосвідомості та історичної пам’яті українського народу, то низка інших представників народно-демократичної інтелігенції намагалась ввести українську культуру в європейський контекст. Серед них Микола Костомаров (1817-1885) – видатний історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, автор низки фундаментальних досліджень з історії України та Росії XVI-XVIII століть. М. Костомаров першим серед учених Східної Європи поставив наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя. Він наполягав на національній своєрідності українського народу та унікальності його історичного шляху, який, на відміну від поляків та росіян, позначений волелюбністю, демократичним та індивідуалістичним духом. Костомаров виділяв такі основні риси козацького характеру, як віра, любов до вітчизни, сімейність, дружність, войовничість. Подібні ж ідеї формували засади його етнографічних студій. Своє бачення значення та сутності народної поезії Костомаров відобразив у праці «Об историческом значении русской народной поэзии». Він вважав, що будь-який народ має свій ідеал і до нього тяжіє. До найбільш важливих джерел розуміння народного характеру належить література, особливо поетична. Специфіка поглядів, які має народ на свою релігію, є однією із найважливіших умов народного характеру. Костомаров доходить до цього висновку саме на основі аналізу малоросійської поезії. Він розділяє духовні народні твори на епічні (легенди) та ліричні (вірші та моральні думи). Характер легенд – «детская простота, фантастичность и живое чувство», предмет – події із життя Христа та святих. Гімни та духовні ліричні пісні мають релігійно-філософський характер, показують в українському народі «наклонность к созерцанию и размышлению», містять жалобу на світ із зверненням до Бога або покаяння. Головна ціль – безумовна відданість волі Божій. Любов до природи – продовження любові до Творця. На погляд Костомарова, в слов’янській міфології протиставляються два начала: світле, життєтворче, що асоціюється із світлом, істиною та добром, і похмуре, смертоносне, пов’язане із темрявою, холодом та злобою. Міфологічна символіка концентрує в собі духовну субстанцію етносу, його минуле та сучасне. Закономірно, що Костомаров розглядає народні пісні насамперед не як історичне, а духовне джерело. На його погляд, слов’янська міфологія відіграла важливу роль у розвитку культури в Україні та Росії. Костомаров створив масштабний нарис історії нової української літератури – «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) – і наполягав на необхідності історизму при аналізі літературних творів та їх головних героїв. Він вбачав необхідність продовження фольклорного процесу професійною літературою, заперечуючи в той же час штучну стилізацію під народну поезію. У згаданій праці Костомаров визнавав глибоку народність творчості Т. Шевченка, хоча пізніше, у 1870-80-ті рр. переоцінив у негативний бік саме нову українську літературу. Творчість Костомарова зазнала впливу загальноєвропейських тенденцій того часу, зокрема, з боку романтиків, які, як ніхто раніше, піднесли значущість національної історії, етнографічних та лінгвістичних студій, а в методологічному відношенні – міфологічної та культурно-історичної школи. На наукових інтересах позначилося зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету, які сприймали фольклор як вираження народного духу, самі складали вірші, балади і ліричні пісні, звертаючись до народної творчості. Ще в харківський період життя М. Костомаров почав схилятися до думки про те, що серед слов’янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов’ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські та козацькі часи України. До європоцентричних концепцій української культури відносять погляди Михайла Драгоманова (1841-1895) – публіциста, історика, філософа, економіста, літературознавця, фольклориста, громадського діяча, одного із організаторів «Старої громади» у Києві. Під час своїх закордонних подорожей Драгоманов встановив контакти з українцями Галичини, а серед російської читацької публіки був відомий своїми статтями, в яких дискутував з приводу російської внутрішньої та зовнішньої політики. М. Драгоманов замислювався над конституційними, етнічними, культурними, освітніми,

літературознавчими питаннями. В його ідеології поєднувались ліберально-демократичні, соціалістичні та українські патріотичні елементи та вплив позитивістської філософії. Драгоманов наполягав на пріоритеті громадянських прав та вільних політичних інститутів над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключними національними прагненнями. Тим не менш він вірив, що національність є необхідним будівельним матеріалом у загальнолюдській структурі. Драгоманов розробляв програму конкретних соціально-економічних реформ. Він сподівався пов’язати український рух з прогресивними тенденціями західного світу; жалкував з того, що український народ не створив незалежної держави в минулому, однак вважав політику сепаратизму

нереалістичною. Замість цього М. Драгоманов закликав зосередитись на демократизації та федералізації в межах існуючих державних утворень Росії та Австро-Угорщини. Він добре знав етнічну специфіку різних українських земель, особисто налагоджував діалог між ними; бачив центром національного руху Галичину, проте вважав необхідним для галіцийських українців позбавитися провінціального та клерикального світосприйняття; був прихильником секуляризації суспільного та культурного життя, і розмежування держави та церкви; був упевнений, що національне визволення неможливе без соціальної емансипації і тому закликав інтелігенцію працювати заради просвіти мас, використовуючи освітні заходи, економічні реформи, залучення до політичного життя та розбудови народних асоціацій. Драгоманов розглядав українську проблему в широкому контексті, у порівнянні з сусідніми народами, вважав обґрунтованими права національних меншин в Україні на створення національно-культурної автономії. В праці «Чудацькі думки про українську національну справу» (1892) М. Драгоманов, ґрунтуючись на прикладах із етнічної ситуації в Італії та Німеччині, дійшов до висновку, що «сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям». Такою всесвітньою правдою для нього було християнство, а серед його витоків Драгоманов називав буддизм та давньогрецьку філософію. На його думку, російська культура не стикалася з проблемами самовизначення та самозбереження, як українська, і тому є найбільш космополітичною «по замірах і думках, а при тім по одежі тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство само собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя російське. З того виводив я, що й наше українське письменство, щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорювати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі освічені народи». В європейському контексті розглядав українську культуру Іван Франко (1856-1916) – письменник, вчений, публіцист, видавець, громадський діяч. Франко розумів націю як «суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків». На його думку, національна свідомість як усвідомлення буття народу на базі національної ідеї містить в собі розуміння:

етнічної спільності щодо інших етносів; національних цінностей і відданість їм у мові, етнічній території, національній культурі; соціально-державної спільності; патріотизму; спільності в національно-визвольній боротьбі. Національний ідеал, за Франком, це «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації». Франко вважав, що для досягнення національного ідеалу в найближчій перспективі є актуальним розвиток суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного життя в Україні. На думку Франка, духовні властивості вивчаються антропологічними науками, які мають «за предмет саму людину від початку її появи на землі і на протязі цілих століть її історичного життя, громадський порядок, її внутрішні спонуки, що спонукають її до дії, і ідеали, до яких вона прямує». До антропологічних наук Франко зараховував, зокрема, історію – науку про долю народів з найдавніших часів до сьогодення та етнологію – науку про життя, звичаї, побут різних народів тощо. Саме ці науки Франко вважав найважливішими для вивчення культури. Історія включала для нього історію культури або історію розвитку народів, яка й дає розуміння суті та генезису культурно-історичного процесу. В основі культурологічної теорії Франка лежить ідея єдності людства, що зумовлює однаковий розвиток культур усіх народів. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі», а українську культуру «посередницею між сходом і заходом, між півднем і північчю». Його наукові розвідки та літературні твори відображають події різних періодів історії України. Будучи прихильником культурно-історичної школи в науці, Франко вважав, що історія народу та розвиток національного світогляду закріплені в різних художніх пам’ятках, тому треба досліджувати українську народну творчість у зв’язку з культурно-історичними уявленнями народу. Багато уваги він приділяв дослідженню звичаєвих норм українців. Він доходить висновку: «В історії і характері українського (малоруського) народу є щось таке, що засвідчує його тісний тисячолітній зв’язок із землею, яку він заселяє: все та ж постійність і спорідненість при незначній одмінності, все та ж сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю, тільки степовикам притаманною». Методологічні засади вивчення світогляду українського народу та фольклору викладені Франком в праці «Студії над українськими народними піснями». Вчений досліджує тут зв’язок пісень з життям, здійснює текстологічний аналіз, розкриває історико-діалектичні контакти. Крім пісенного фольклору, він досліджує народну прозу, а зроблені висновки поширює на історію духовної культури в цілому. Так, на його думку, завдання історії літератури полягає в тому, щоб «давати хоча б приблизно повний образ духовного розвою народу». При цьому умовою національного культурного прогресу Франко вважав творчий підхід до засвоєння культурних надбань інших народів. Можливість перевірити на практиці дієвість концепції української культури з’явилась разом з проголошенням у 1918 р. політичної незалежності України.

Одним із тих, хто приймав безпосередню участь у розбудові самостійної держави, був Михайло Грушевський (1866-1934) – український історик, організатор вітчизняної науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної ради (1917-1918), академік, автор понад двох тисяч наукових праць, засновник і голова Українського Наукового Товариства (18941914), академік Всеукраїнської академії наук, а пізніше – Академії наук СРСР. В своїй монументальній «Історії України-Русі» (перший том вийшов у Львові у 1898 р.) М. Грушевський одним із перших приділив суттєву увагу трипільській добі, визначаючи її як передмікенську. Таким чином, вчений заперечував підхід в цілому до української культури як провінційної і вважав українське населення автохтонним, корінним по відношенню до території мешкання. Добу розвитку вітчизняної культури IV-IX ст. М. Грушевський називав «чорноморсько-дунайською». Пориваючи з традиційним слов’янофільством, вчений активно розробляв українську ідею. Ще в 1906 р. в статті «Галичина і Україна» він закликав український народ відродити почуття національної спільності. Ідеї народництва та федералізму домінували у науковій та громадсько-політичній діяльності Грушевського. З його точки зору, цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку. Для концепції Грушевського притаманна першість соціальних інтересів над національно-державними, хоча у процесі особистої участі в громадсько-політичному житті він все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для нього був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю органів управління. Грушевський надавав великого значення питанню відбиття у свідомості мас тих чи інших подій та ситуацій, намагаючись з’ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою самого народу. Під останнім М. Грушевський розумів українське селянство, а в українізації робітничого класу вбачав місію свідомих сільських верств населення. Поняття народу як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності М. Грушевський доповнював дефініцією народу, яка містила його антропологічну та психофізичну характеристику. Він прагнув з’ясувати питання ролі держави в історико-культурному процесі, насамперед, чи відповідала держава потребам власного народу. Хоча в наукових працях М. Грушевський визнавав рушійною силою історії не особу, а народ, він відводив певне місце героям в історії, проте обумовлював їх появу конкретно-історичними умовами, станом, вимогами і потребами самого народу. М. Грушевський сприяв приїзду в Україну такого видатного дослідника української історії та культури як Іван Крип’якевич (1886-1967). В ґрунтовній праці «Історії української культури» (1937) за його редакції висвітлено взаємовпливи природи і господарської діяльності, особливості розвитку освіти, науки, мистецтва розкриті у контексті соціального і політичного життя. Принциповою позицією вченого є включення до характеристики окремих епох української культури відповідних рис традиційного побуту, моральних та релігійних уявлень українців. Однією з основ культури для І. Крип’якевича виступає український світогляд. Певні постійні форми світовідчуття, на його думку, впливають на розвиток культури і є цінними дороговказами для сучасників. Основну увагу автори «Історії української культури» приділяють розвитку українського письменства, образотворчого мистецтва, театру, музики від княжої доби до першої третини ХХ ст. у тісному зв’язку із поступом українського суспільства. Існування незалежної держави виявилося не довгим, і подальші концепції української культури розроблялись переважно представниками еміграції – І. Огієнко, Д. Донцовим, Д. Чижевським. Саме з комплексу їх книг та статей перед нами постає українська культурологія ХХ століття. В самій же Україні національні чинники поступилися класовим, а про будь-яку можливість культурної або політичної автономії було надовго забуто. 

Дмитро Донцов (1883-1973) – український публіцист, літературний критик, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму. Інтегральний в даному випадку означає чинний (дія, справа). Відповідно до цієї теорії, на чолі України мав бути верховний правитель, а в країні діяти єдина партія – ОУН, велика роль відводилася церкві. Д. Донцов був першим головою Союзу Визволення України, політичної організації українських емігрантів. З 1947 р. він жив в Монреалі, де викладав українську літературу в місцевому університеті. Д. Донцов обґрунтував теоретичні засади українського націоналізму в однойменній праці 1926 р. (перевидана в 1966). Він вважав, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. В цій боротьбі перемагають сильніші нації, які мають право панувати над слабкішими. Відповідно серед головних принципів так званого вольового націоналізму він визначив такі: «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, – означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу». Серед інших рис націоналізму Д. Донцов виділяв романтизм, догматизм, ілюзіонізм; творче насильство та ініціативу меншості; служіння інтересам поступу; фанатизм і аморальність. Під останньою він розумів те, що протистоїть буденній моралі провінціальності, або так званого провансальства – утопічного ідеалу спокою й непорушності, «плебейського світогляду», що заперечує інстинкт життя. Для Д. Донцова інстинкт і воля понад усе, а про мирне співжиття різних культур він писав з іронією і називав це явище «симбіозом». У працях «Де шукати наших історичних традицій» (1938) та «Дух нашої давнини» (1944) Д. Донцов порівнював величний дух людей минулого та нікчемний дух людей своєї доби; засуджував лібералізм, демократію, толерантність та гуманність, як вони розумілись починаючи з XIX ст.; протиставляв народи-плебеї та народи-пани; розробляв теорію національної еліти, провідної касти. Існування «аристократії духу» забезпечує саме існування та добробут держави. Традиції Святослава та Володимира, Сковороди та Шевченка протиставляються традиціям Драгоманова і Грушевського; саме до перших слід звертатися у пошуках сили та впевненості. На думку Д. Донцова, сучасним українцям бракує волі та віри. Українська ідея має бути емоційно забарвлена, «всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лише акція і воля до влади над відірваними засадами», а живлять її тайники національної психіки, потреби нації, її ірраціональна воля до життя й панування. Інтелект слід сполучити з народним інстинктом і сумлінням. Тоді культура буде відповідати

«духу нації», а значить «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії». В праці «Культура примітивізму» Д. Донцов характеризував соціалістичну культуру як «московську псевдокультуру», яка звеличує масу та відповідно заперечує індивідуалізм, ідеалізує народ як носія вищої правди, висуває свій культ та своїх жерців. Він відкидав прагнення створити національну культуру на базі селянської культури. В своїй теорії провідної касти Донцов використовував ідеї Платона про розподіл обов’язків в ідеальній державі та теорію «сродної праці» Сковороди. Проте, на його думку, мають значення не тільки природні здібності, але й виховання і середовище, в якому формується характер та світогляд людини, чи то плебея, чи володаря. Основні прикмети володарської душі – шляхетність, мудрість, мужність, а її основні завдання – піднесення слави народу, створення сильної зовні і всередині влади. Д. Донцов мав власні погляди й на літературний розвиток, які він висловив в працях «Поетка українського рісорджімента» (1922), «Наша доба і література» (1937), «Туга за героїчним» (1953).

  Ще один представник української еміграції – Іван Огієнко (церковне ім’я Іларіон; 18821972) – український церковний і громадський діяч, митрополит (від 1944), науковець, педагог. Від 1924 р. він мешкав у Львові, протягом 1926-1932 рр. був професором церковнослов’янської мови Варшавського університету. В 1944 р. Огієнко змушений був емігрувати до Швейцарії, а потім до Канади, де доклав чимало зусиль для організації та розбудови національно-культурного та релігійного життя українців в еміграції, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. Ще в брошурі «Українська культура» (1918) Огієнко обґрунтував тезу про самобутність та самодостатність української культури. При цьому він стояв на позиціях плюралізму культур, рівноправності та різноманітності їх здобутків. Огієнко обґрунтував трансляційну функцію української культури в двох аспектах:

по-перше, відкритості української національної культури до різних впливів в силу геополітичного становища України, і, по-друге, розповсюдженні створених українським народом культурних надбань на східнослов’янські землі. Огієнко стояв на позиціях рівноправності локальних культур. Він вважав мову головною ознакою культурної ідентичності та державницької ідеології, бо в ній відбивається самий дух народу. При відсутності розвиненої літературної мови народ перебуває на рівні «етнографічної маси». Невипадково Огієнко закликав виховувати у підростаючого покоління любов до свого народу, народної творчості, рідної мови. Вчений прагнув популяризації норм літературної української мови та зменшення її розбіжностей з розмовною мовою. Справа життя Огієнка – переклад Біблії на українську мову, важливий для розвитку сучасної української релігійної термінології та літургічної мови. Огієнко розцінював матеріальну культуру як важливе для людини, але вторинне, на відміну від духовної культури, явище. «Духовна культура – то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики і т.п. Тільки духовна культура творить правдиву національну еліту». Рівень культури свідчить про ступінь розвитку нації. Огієнко відстоював православний генезис української культури та її постійний зв’язок із релігійно-духовним життям. Саме це, на його погляд, запобігало асиміляції та знищенню української культури протягом століть. Важливою подією в житті української діаспори стало видання колективної праці «Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича» (1940). Дмитро Антонович (1877-1945) запропонував тлумачення поняття культури, розділив її на матеріальну і духовну, підкреслив ключову роль людини, що належить одночасно двом світам – культурі та природі. Антонович уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами. Одним із авторів збірки був Дмитро Чижевський (1894-1977) – учений-енциклопедист, культуролог, філософ, історик, релігієзнавець, лінгвіст, славіст, дослідник української і слов’янської літератур; з 1949 р. професор Гарвардського університету, з 1962 р. член Гейдельберзької академії. Д. Чижевський першим відкрив слов’янське і зокрема українське бароко, а історію української культури намагався побудувати як історію стилів, підкреслюючи початковий зв’язок з візантійською культурною спадщиною та вказуючи на співзвучну зміну стилів з західними

впливами (з XVI ст.). Вчений розрізняв два типи філософії та історії, які з ними асоціюються. Відповідно до того, що він називав раціоналістичним поглядом, філософія є наукою, що відкриває універсальну істину щодо природи реальності, справедливості, красоти тощо. Таким чином, може існувати тільки одна відповідь на кожне питання, множинність відповідей є показником фальші. В тій мірі, в якій національні філософії відзначені різними ідеями стосовно одних і тих самих питань, вони є фальшивими і не заслуговують на серйозну увагу історика. Інший філософський підхід Д. Чижевський називає романтичним. На цій світоглядній основі різноманітність філософських доктрин має позитивну цінність. Якщо абсолютні ідеали можуть бути реалізовані тільки в певних обмежених формах (наука, релігія, мораль тощо) національної культури, і розбіжності між національними культурами маніфестують різні аспекти абсолюту, тоді ці розбіжності є важливими і цінними. Разом вони забезпечують більш повне виявлення абсолюту. З цієї точки зору, філософія є самосвідомістю даної культури: вона з’ясовує, що є відмінного та цікавого у притаманних певній нації уявленнях про дійсність, справедливість та красоту, і таким чином нація сприймає себе як цілісність, що сприяє розвитку національної самосвідомості. Внаслідок специфіки історичного розвитку України, вважав Чижевський, національна свідомість та мова не є необхідними умовами для характеристики типу українського мислителя, також як місце його народження, освітній або професійний досвід. Найулюбленішим українським мислителем для Чижевського був Григорій Сковорода, у філософській системі якого він находив насамперед впливи різних європейських містиків. Досліджував Чижевський і українську філософію серця, і філософські традиції КиєвоМогилянської академії. У кінці життя його світогляду був притаманний космополітизм. Вчений дійшов до переконання, що «найважливішим культурним чинником є особисті зв’язки людей, передусім через кордони, що є в Європі такі затісні для націй… Культурні зв’язки народів я вважаю вагомішими за політичні». Важливий доробок в осмислені сутності української культури належить видатному українському філософу Сергію Кримському (1930-2010). Він одним із перших порушив проблему філософського осмислення архетипів (грец. arche – початок + typos – образ) української культури, ведучи мову про наскрізні для історії, інваріантні щодо часу культурні структури, базові ідеї-образи, які характеризують соціокультурний розвиток людства. Функціонування архетипів є закріпленням ідеальних моделей поведінки, ритуалів, дій, образів, які сприяли формуванню категорій мислення, утриманню реальності, передачі людського досвіду та здобутків цивілізації. У праці «Архетипи української культури» (1996) сформульовано ідею софійності буття як основоположного принципу національного світорозуміння та духовності українського народу. Поряд з архетипом Софії Кримський виділяв в українській культурі архетипи Природи, Серця, Слова. Спорідненість національних архетипів та універсалій світової культури є передумовою вивільнення духовного життя нації з ситуації одноразовості й тлінності у простір вічності, у сферу утвердження історичних звершень народу в їх загальнолюдській значущості. Інший сучасний український вчений Мирослав Попович (нар. 1930) утверджує погляд на українську культуру у цілісності і єдності духовної, господарської та політичної складових. На його думку, сучасний високоосвічений фахівець в Україні потребує світлої гуманітарної культури, щоб усі його можливості розвивалися в єдиному і багатоманітному цілому. Вчений пропонує сприйняття української культури в контексті світового культурного процесу, надаючи великого значення в її формуванні впливам інших культур. Творення української національної культури, наголошує М. Попович, є справою всіх громадян країни незалежно від етнічної ідентичності.

Висновки

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису — волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. 

Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворювали у всіх проявах своєї творчості — у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо.

З давніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, святах, обрядах, фольклорі. Це — світовідчуття та світосприймання нашого народу. Українські традиції пояснюють та обґрунтовують взаємини між людьми, між людьми і природою, духовну цінність кожної окремої людини, і народу взагалі.

Рід наш прекрасний духовністю. Наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона; всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.

Використана література

1.  Культура українського народу. – К., 1994.

2.  Крип’якевич І. Історія української культури. – К., 1999.

3.  Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Л., 1994.

4.  Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. – К., 1995.

5.  Маланюк С. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.