Релігійне життя в Україні у період революційних подій 1917-1921 рр. Діяльність релігійних конфесій

Релігійне життя в Україні у період революційних подій 1917-1921 рр.

Діяльність релігійних конфесій

 Піднімаючи тему релігії, хотілося б зупинитися на актуальних питаннях церковного життя в Україні в період 1917-1920 рр., політики українського та більшовицького урядів, що змінювали однин одного за цей період стосовно церкви, а також проаналізувати церковно-релігійну ситуацію в контексті загального життя в Україні в даний період та на території Фастівщини, зокрема.

Українська Автокефальна Православна Церква постала в період національно-визвольних змагань, як невід'ємна частина українського руху, української революції 1917-1921. Процес її відродження не був легким. В Україні блискавично змінювалася влада, і кожна із них підходила до справи відродження Української Церкви по-різному і неоднозначно. В самому тільки Києві одинадцять разів змінювалася влада, і в цьому політичному вирі української революції знаходив своє місце церковно-визвольний рух.

Відродження Української Церкви розпочалося в добу Центральної Ради (1917-1918 рр.). Створення українського уряду, проголошення автономії України, а згодом - і повної незалежності, мали свій вплив і на церковне життя. Перш за все, була зруйнована стара державницько-імперська машина, яка тримала православ'я під важким пресом. Для Української Церкви відкрилися нові можливості. Формування національної держави відразу порушило і старий, закостенілий устрій Церкви, який полягав у повному підпорядкуванні її самодержавній російській владі. Впродовж 1917-1918 років в Україні відбувалися церковні з'їзди і єпархіальні собори. Певні зміни в церковно-юрисдикційному житті накреслив Всеукраїнський Православний Церковний Собор 1918 року, але його діяльність перервалася з приходом більшовиків у січні-лютому 1918 рр., після чого в Україні сталася державно-політична зміна, і Центральна Рада перестала існувати. Під гаслом визволення Церкви і її оновлення відбувалися перші засідання Всеукраїнської Православної Церковної Ради, яка утворилася в листопаді 1917 року. Ідеологи і провідники українського автокефального руху дивилися на Церкву, як на інституцію, що має бути цілком незалежною від держави, аполітичною, вільною від усіляких закордонних релігійних центрів, соборно правною у вирішенні церковних проблем. Саме цю лінію побудови Автокефальної Церкви в Україні сформулював і відстоював протоієрей Василь Липківський.

Розглянувши взірці релігійної політики чотирьох державних формацій, складається чітке уявлення церковного життя в період революційних змагань. Так, Українська Центральна Рада не мала чіткої державної політики щодо церкви. Провідні політичні партії, що входили до складу Центральної Ради, а саме: Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська соціал-демократична робітнича партія, не дуже переймалися церковними проблемами. В програмах цих партій наголошувалася потреба відокремлення Церкви від держави та школи, підтримувалася націоналізація церковних і монастирських земель, релігія розглядалася як особиста справа кожного. Проте, навряд чи можна звинувачувати лідерів політичних партій ЦР у недооцінці ролі Церкви у житті держави, хоча б з огляду на кількість серед них випускників духовних училищ та семінарій. В законодавчих актах Центральної Ради питання врегулювання церковного життя в Україні майже не знайшло відображення, за виключенням проголошення «свободи віри». Так, в ІІІ Універсалі Центральної Ради зазначалося, що «… в Українській Народній Республіці має бути забезпечено всі свободи…», в тому числі й «свободу віри» . У статті 2 «Закону про національно-персональну автономію» від 9 січня 1918 р. національним меншинам гарантувалося право створення національно-персональної автономії на підставі заяви громадян УНР «без різниці полу і віри». Певна нерегламентованість релігійного життя в основних законодавчих актах УНР свідчить про відсутність чіткої державної політики Центральної Ради щодо Церкви. Перший державний орган, який займався би питаннями релігії, був створений в січні 1918 р. Основним завданням цього Департаменту ісповідань було врегулювання відносин між державою і православною церквою, яка визнавалася Департаментом як «автокефальна» в межах всієї України . Питання діяльності на території України інших релігійних конфесій, зокрема й римо-католицької церкви, майже не розглядалися, окрім заяв про невтручання держави у справи релігійних громад та їхнє самофінансування.              

Таким чином, Українська Центральна Рада та її виконавчі комітети не приділяли церковним питання належної уваги, особливо питанням міжконфесійних відносин та національно-релігійного відродження того часу. Така відсутність чіткої та послідовної церковної політики щодо перспектив взаємодії держави та багаточисельних релігійних конфесій України сприяла втраті можливості об’єднання населення у розбудові Української держави. З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського та із зміною політичного режиму в Україні ставлення до релігійних питань дещо змінилося. 29 квітня 1918 р. були оприлюднені перші гетьманські документи – «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України». Саме в «Законі про тимчасовий державний устрій України», який фактично можна вважати конституційним актом, був окремий розділ «Про віру», в 9 та 10 пунктах якого зазначалося, що головною (державною) визнається православна віра, а «всі не належні до православної віри Громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослужінням по обряду оної». Спеціальним наказом № 12 від 16 травня 1918 р. гетьманом Скоропадським було створено Міністерство сповідань при Кабінеті Міністрів, основним завданням якого було будування державної політики Гетьманату на засадах конституційного визнання Української Православної Церкви як «традиційної церкви України». Треба зазначити, що в діяльності Міністерства сповідань визначають два періоди. Перший період пов’язують з першим керівником цього міністерства – Василем Зінківським. Саме за його правління держава провадила зважену та толерантну політику у стосунках із Церквою. Під час другого періоду в історії діяльності Міністерства сповідань, очолюваного вже Олександром Лотоцьким, державна політика стосовно церкви стала більш авторитарною. Змінився принциповий погляд держави на Церкву, майже повністю був відкинутий принцип відокремлення. Незважаючи на те, що Церква не стала частиною державного апарату, проте державно-церковні відносини набули партнерської забарвленості [13]. Такі взаємовідносини Гетьманату та Церкви, на жаль, було впроваджено невдовзі до падіння режиму Скоропадського, що зашкодило їх подальшому розвитку. Зауважимо, що і в період гетьманування Скоропадського окрім декларативного визнання свободи совісті та віросповідання так і не було вирішено питання співпраці держави з іншими релігійними громадами, що діяли на українській території . Проте державна політика уряду Скоропадського щодо Церкви, на відміну від Центральної Ради, відрізнялась концептуальним підходом та чіткою організаційно-практичною схемою реалізації. На думку В. Ульяновського основною проблемою вирішення релігійного питання, була самостійність Церкви як інституції (передусім в акціях державного характеру), «але держава не втручалася у власне релігійне життя й виконання основних внутрішніх функцій Церкви». Цілеспрямовану політику щодо церковного питання, порівняно з Центральною Радою та Гетьманатом Скоропадського, проводила Директорія. Прагнення Директорії до реалізації курсу на цілковиту незалежність України максимально сприяло розвитку національно-церковного руху в Україні. Впровадження такої церковної політики відбувалося завдяки діяльності таких провідних діячів Директорії як Симон Петлюра (був випускником духовної семінарії), Іван Огієнко (очолював Міністерство ісповідань) та інших. Провідною метою діяльності Міністерства ісповідань за часів Директорії було створення Українського Патріархату, а отже Православна Церква визнавалася Автокефальною та набувала статусу державної. Всі інші релігійні конфесії (включно з римо-католицькою) позбавлялися державної підтримки та визнавалися приватною справою вірян. В проекті Основного державного закону (артикул 25), зазначалося, що всі визнані державою віросповідання перед державою рівнорядні і рівноправні, «мають право уряджувати публічні набоженства, виконувати релігійні обряди та засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію». Підсумовуючи, спро-буємо охарактеризувати основні закономірності церковно-державних стосунків за часів Української держави (1917–1920 рр.). За всіх трьох форм організації влади: Української Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Директорії – існував окремий державний орган, покликаний займатися релігійними питаннями, часом на нього лягали функції навіть посередника між державою та Церквою. Він називався Департамент ісповідань, Міністерство ісповідань і навіть Міністерство культів, його місце в системі тогочасних державних органів влади також змінювалося. Правове, законодавче закріплення статусу Церкви в державі відбувалося через прийняття спеціальних законодавчих постанов, так і завдяки окремим положенням в конституційних актах. Згадані положення характеризуються прагненням гармонізувати стосунки між світською владою та Церквою. При цьому, маючи особливі стосунки з Православною Церквою як із традиційною, держава завжди декларувала свободу віросповідання та намагалася не допускати утисків прав інших релігій. Однак відсутність чіткої релігійної політики стосовно взаємодії Української держави з конфесіями, що не мали загальнодержавного значення, сприяла з одного боку непорозумінню серед релігійних громад (інколи навіть відверто ворожому ставленню між ними), а з іншого – було втрачено можливість об’єднання, різного за віросповіданням, населення заради розбудови самостійної української держави.

Соціалістична за своїми головними орієнтаціями Центральна Рада, що утворилась внаслідок революційних подій 1917 року, проголошувала принцип національно-персональної автономії та свободу віросповідання. Уряди Центральної Ради виходили з принципу відокремлення церкви від держави, що для них означав ігнорування церкви і церковного життя взагалі. Проте загальне національне піднесення захопило й церкву. У січні 1918 року в Києві відбувся Церковний Собор, який повинен був проголосити автокефалію. Але наступ більшовиків зірвав започатковану справу. Події громадянської війни та інтервенції проти України позначились й на справі відродження церковної автокефалії.

Проте гетьманська адміністрація практично з перших тижнів свого існування провадила активну церковну політику. Датовані 29 квітня 1918 р. “Закони про тимчасовий державний устрій України” проголошували свободу віровизнання на території Української держави й одночасно відзначали, що “передовою в Українській державі вірою є християнська, православна”. Законодавчі основи релігійної політики Гетьманату виразно повторювали головні засади релігійної політики Тимчасового уряду в Росії 1917 року і де-факто проголошували Православну Церкву державною.

По відношенню до Православної Церкви два гетьманські уряди, що змінили один одного у 1918 році, діяли досить послідовно, виходячи із засади: в незалежній державі має бути незалежна церква. Вперше ця ідея мала прозвучати на Всеукраїнському Церковному Соборі у січні 1918 року, після проголошення VІ універсалу Центральної Ради. Міністр віросповідань у першому гетьманському уряді В. Зіньківський наполегливо працював з керівництвом і делегатами Всеукраїнського Православного Собору для проголошення автокефалії Української Православної Церкви. В якості першого етапу для досягнення цієї мети розглядалося створення з українських єпархій Російської Церкви - Української Православної Церкви на чолі з митрополитом Київським і затвердження за цією Церквою автономного статусу в рамках Московського патріархату. Під тиском уряду, члени Собору звернулися до Московського патріарха з проханням затвердити автономію, що і було зроблено Москвою з певними поправками на свою користь.

Міністр віросповідань у другому гетьманському уряді О. Лотоцький вже міг поставити питання про автокефалію Української Православної Церкви перед учасниками Собору абсолютно однозначно і аргументував його саме тим, що в незалежній держані має бути незалежна церква.

Спроби українського духівництва і міністра віросповідань гетьманського уряду А. Лотоцького домогтись автокефалії наштовхнулись на протидію

російського духовенства на чолі з Московським патріархом Тихоном.

Щодо церковної політики уряду Західно-Української Народної Республіки, то вона практично не була задекларована, хоча греко-католицька церква на практиці функціонувала як державна, а українсько-польській війні були притаманні виразні конфесійні ознаки. Влада ЗУНР гарантувала усім громадянам республіки рівні права, незалежно від їхнього віросповідання, національності тощо, але подібні гарантії були чимось звичайним у деклараціях усіх новостворюваних держав Східної Європи.

1 січня 1919 року закон Директорії УНР проголосив утворення Української автокефальної церкви. Керівним органом Церкви був Український Церковний Синод, що утримувався за рахунок державного бюджету та мав відбувати засідання в присутності представника уряду. Можливість проголошення автокефалії урядом обговорювалася ще за часів Гетьманату і мала бути застосована у тому випадку, коли б проросійськи настроєний єпископат УПЦ відмовився співпрацювати з урядом у справі автокефалії.

Неможливість досягти порозуміння з Київським митрополитом Антонієм Храповицьким та його прихильниками стала очевидною з приходом до влади Директорії. Той самий факт, вочевидь, вплинув і на обрання урядом синодальної форми адміністративного устрою Церкви.

Проголошення 22 січня 1919 року акта злуки УНР і ЗУНР в одну державу поставило українських провідників перед фактом співіснування в одній державі двох українських традиційних церков: православної та греко-католицької.

22 травня 1919 року в соборі Миколаївському на Печерську в Києві була проведена служба українською мовою, музику до літургії написав М. Леонтович. Цей день вважається днем народження УАПЦ. Пізніше створення УАПЦ було підтверджено Вселенським Патріархом, згідно з параграфом 17 ІV Вселенського Собору на підставі неканонічного об'єднання Руської (Української) православної церкви з Московською Патріархією.

Умови військового стану не дали Директорії можливості вповні здійснити проголошений законом проект автокефалії. Вже на вигнанні колишній Головний Отаман Директорії С. Петлюра висловив ідею заснування Українського Православного Патріархату.

Встановлення радянської влади в Україні створили нову ситуацію. В перших своїх декретах і деклараціях більшовики проголосили відміну усіх обмежень реалізації свободи совісті ("Декларація прав народів Росії", "До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу" (обидва - листопад 1917 року), "Про відділення церкви від держави і школи від церкви" (січень 1918 - року).  Так, ст. 24 Конституцієї УРСР 1919 року визнавала свободу совісті і право релігійної та антирелігійної пропаганди, але на практиці вони грубо порушували законні права десятків мільйонів власних громадян.

Впевнені в перемозі соціалістичного суспільства, в якому немає місця релігії, протягом 1917-1918 років більшовики фактично розпочали “війну з релігією”.

VІІІ з'їзд РКП(б), що відбувся у березні 1919 року, започаткував планомірний наступ на релігію та церкву. У програму партії з'їзд включив тезу про необхідність боротьби з релігією, яка на практиці тлумачилася як основа для перегляду та ревізії зафіксованої у конституції свободи совісті.

Незабаром при ЦК більшовицької партії була утворена антирелігійна комісія, яка планувала й організовувала боротьбу з релігією та віруючими на всій території країни. Аналогічні комісії утворювались і на місцях. До складу комісії, як правило, входили люди, які не розумілися у специфіці релігії.

Війна із церквою протягом 20-30-х років велася в трьох основних напрямках: знищення матеріальної бази церкви, розкольницька діяльність серед духовенства та віруючих, постійні переслідування та репресії. Як наслідок - з кінця 1921 року починається вилучення церковних коштовностей, щоб остаточно принизити церковну структуру і за рахунок церкви поліпшити своє економічне становище.

На сьогодні до кінця не з'ясована кількість духовенства та віруючих, притягнених у 20-ті роки до кримінальної відповідальності та знищених. У різних джерелах наводяться дані: від 700 до 8000 чоловік. Судові процеси стали логічним продовженням богоборчої, за своїм спрямуванням, політики Жовтневої революції. Переважна більшість віруючих була безпідставно звинувачена лише за те, що вони спробували протистояти нарузі над власними святинями, знущанню над вірою, вважали своїм моральним обов'язком усіма наявними у них засобами обстоювати віками усталені традиції. Деякі дослідники підкреслюють, що під гаслом запровадження нового устрою церкви в дусі раннього християнства, руйнувало основи церковності; канони церковного життя (наприклад, священики і єпископи одружуються; церковне майно віддається державі, до якої демонструється виняткова лояльність). Подібний курс стосовно духовенства продовжувався і в наступні роки.

Неоднозначною була ситуація на Фастівщині в даний період, оскільки тут співіснували різні конфесії. Православні церкви та каплички (Воскресенська, Свято-Покровська парафії), римо-католицький костел (парафія Воздвиження Святого Хреста), синагоги  були

своєрідними  осередка-ми  національних  культур  у Фастові. Часто  костел  відвідували  прихожанани православної церкви, здебільшого від змішаних шлюбів.

     Та військово-політичні події 1917-1920-х років дуже змінили життя усіх  парафій.

      Так, наприклад, церква Святої мучениці Параскеви в с. Веприк, Фастівського району, в цей нелегкий для України час, змінила свою конфесію і стала належати до Української Автокефальної Православної Церкви, котра за короткий термін свого існування так і не здобула офіційного визнання в середовищі Вселенського Православ’я.

Найяскравіша сторінка в її тогочасній історії пов’язана з церковною діяльністю славетного українського композитора   К.Г. Стеценка. Про творчу діяльність цієї талановитої людини написано дуже багато, а от про його священослужительське життя відомо значно менше. Він вміло поєднав у своїй особистості  талант чудового творця музичних творів та духовного вчителя.

З 1917 року він опиняється у вирі революційних подій. Після встановлення більшовицької влади у м. Києві, Кирило Стеценко, який на той час був засновником і диригентом музично-хорової секції при «Дніпросоюзі», залишається без роботи, оскільки його діяльність для нової влади була ворожою.  Тому восени 1920 року він виїздить у якості священика УАПЦ до Веприка, при цьому не перериваючи зв’язки з Києвом та не залишаючи свою музичну діяльність. Саме за його активної участі та підтримки при церкві Св. мучениці Параскеви було засновано дитячий та дорослий хори. А вже в 1921 році Кирило Григорович отримує сан протоієрея УАПЦ і стає членом Всеукраїнської церковної ради від Білоцерківщини та членом Білоцерківської повітової ради Фастівської округи. Як священнослужитель, веде активну боротьбу з більшовицьким атеїзмом, організовує численні виступи веприцького церковного хору у тогочасних Фастівському, Брусилівському, Сквирському, Бишівському районах.

Життя Кирила Григоровича обірвалось навесні 1922 року, коли в країні лютували епідемії і до Веприка прийшов тиф. Причащаючи хворого селянина, він захворів та, не здужавши подолати хворобу, помер  29 квітня 1922 р. в розквіті творчих сил.

Становище римо-католицької церкви було також в край тяжкому стані, оскільки на ньому особливо позначилась польсько-радянська війна 1920 року. Більшість вірян на Фастівщині, як і всюди на Правобережній Україні, вважались поляками.  У Київському деканаті (парафії Біла Церква, Бишів, Васильків, Канів, Макарів, Мотовилівка, Рокитне, Ржищів, Фастів) укінці 1920 року не залишилось жодного ксьондза, оскільки вони евакуювались разом з більшістю поляків.  Тому в цей період Фастівський костел залишався порожнім та покинутим.

Приходським православним центром міста Фастова в той час була церква Воскресіння Господнього. Порівняно зі старою церквою Покрови Божої Матері, яка знаходилась на околиці міста і, на думку місцевої влади, її реставрація не була перспективною справою (в тяжкі для країни часи революційних подій вона практично була закинутою і всі її парафіяни відвідували Воскресенську церкву).

Воскресенська церква, на противагу їй, була окрасою міста, так як в її будівництво вкладались численні кошти. Кількість її мирян змінювалась, оскільки час від часу прихожани Покровської церкви то приєднувались до Воскресенської парафії, то виходили з неї.

Важливим є той факт, що до 1917 року Воскресенську парафію відвідувала переважно аристократична частина населення, і лише події 1917-1921 років зрівняли соціальні прошарки населення міста, яке могло вільно обирати яку парафію відвідувати.

Війна, революція та міграції, безумовно, спричинили як людські, так і численні матеріальні втрати.  Так, наприклад, на початку жовтня 1917 року заплановане будівництво православної церкви на місці маленької каплиці біля залізничного вокзалу, яку відвідували робітники та службовці Південно-Західної залізниці, не було втілене в життя.

У небезпечному стані у той період на Фастівщині опинилося єврейське населення та синагоги. В 1919 році, коли армія генерала А. Денікіна зайняла Фастів, відбулися жорстокі єврейські погроми, під час яких було знищено більше 600 людей. Три єврейські колонії спалено вщент (Червонянську та дві Кадлубицькі), що не могло позитивно відзначитись на єврейському релігійному житті. Центральний єврейський комітет допомоги погромленим у Києві у вересні 1919 року здійснив розслідування цих подій та направив журналіста Івана Деревенського до Фастова для збору інформації. За його даними, станом на 18.09.1919 року, кількість жертв від нападів денікінських «козаків» за період з 08.09.1919р. до 18.09.1919 р. становила 550 осіб. Люди змушені були залишати свої домівки, переховуватись в підвалах та покинутих будівлях, де жили великими громадами, тут і здійснювали молебень.  Але, перебуваючи в нелюдських умовах, вони сприяли розповсюдженню інфекційних захворювань, особливо тифу, що лютували у той час. Саме ж місто Фастів неодноразово було зруйноване.

 Після приходу більшовиків, ситуація суттєво не покращилась, оскільки керівників революційного руху не турбувало релігійне питання конфесійних громад та й церкви загалом. Кожна нова влада, що постійно змінювалась на Фастівщині, лише нав’язувала свої інтереси та по-своєму намагалася  регулювати усі сфери життя мешканців.

 Спроби революційної української влади створити незалежну державу та незалежну від неї Церкву, яка могла б стати опорою для неї не дали очікуваного результату. Основною причиною цього стала неоднозначна, нецілеспрямована і неузгоджена політика українських урядів, які прагнули однієї мети, але застосовували різні засоби задля її втілення, їх постійні сутички між собою та боротьба за владу, дала змогу більшовикам захопити кермо правління. У коловороті жахливих подій Українська революція зазнала поразки, в наслідок чого, на цілі десятиліття територія Україна перетворилася на криву арену більшовицького режиму з культом однієї правлячої особи та атеїстичною ідеологією.

Використані джерела та література:

1. Українські політичні партії кінця XIX – початку XX ст. Програмові і довідкові матеріали. – К., 1997.

2. Верстюк В. Українська Центральна Рада. – К., 1997.

3. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – Т. 1. – К., 1996.

4. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). – К., 1997.

5. Українське державотворення. Словник-довідник. – К., 1997.

6. Зозуля Я. Велика українська революція. (Матеріали до історії української державності). Календар історичних подій за лютий 1917 – березень 1918 року) / Упорядник Я. Зозуля. – Нью-Йорк, 1967.

7.  Квас В. Церква і держава // Православний вісник. – 1999. – № 3-4.

8.  Гентош Л. Католицька церква та становлення української державності (1917-1923 рр.) // Другий Міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення. Історія. – Ч. 2. – Львів, 1994.

9.  Копиленко О. «Сто днів» Центральної Ради. – К., 1992.

10.  Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993.

11.  Слісаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К., 1993.