Рідна мова моя українська

                          Рідна мова моя українська

           Рі́дна мова - мова, яку людина вивчає,  засвоює з раннього дитинства без спеціального навчання; мова, якою людина мислить. Переважно - це мова батьків, найрідніших і найдорожчих у світі людей.

  Рідна мова – це та мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їх нац. своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому в худож. літературі - поезії і прозі - усіх народів поняття рідної мови виступає поряд із поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто рідна мова сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше - як одне з головних джерел патріотичних почуттів, як рецептор духовно-емоційної сфери людини. Письменники поетизують рідну мову так само, як і рідний край, його пейзажі, як свій народ. Мова входить у систему художніх образів.

 Рідна мова єднає, консолідує народ у часі й просторі. Тому-то духовні проводирі нації постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животворного джерела повноцінного розвитку. У зверненні до носіїв української мови Максим Рильський писав: «Мова - втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за присутність мови, за багатство мови».

  Емоційна небайдужість до рідної, материнської мови посилюється тим, що від першого сказаного дитиною слова до її повного занурення в океан слів триває постійна творча робота думки, тоді як оволодіння іншими, нерідними, мовами - це вже не стільки пізнання, скільки перекодування пізнаного, супроводжуване активною роботою пам’яті. Як формування людського організму повторює історію розвитку живої природи, так і розумовий розвиток кожної окремої людини проходить той шлях, яким ішло все людство. Якщо знання про світ здобувається внаслідок порівняння між собою різних його складових, то шлях до виникнення понять про предмети та явища об’єктивного світу в різних етносах пролягає через неоднакові зіставлення й порівняння. Наприкдад, українське слово повітря, як бачимо, асоціюється з вітром, а російський воздух - з духом, диханням; українське слово  вікно - з оком, а болгарське прозорец - із прозиранням, прозорістю. Зрештою, коли зіставляються між собою повітря і воздух, вікно і прозорец, то значення цих слів, а отже, й понять, що стояли за ними, ідентифікуються. Один із митців справедливо писав: «Тепер навряд чи хто-небудь із людей, які пишуть про мову, не знає, що людина мислить уявленнями, що коли вона мислить за допомогою слів, то робить це із зручності замінювати складне простим, але що за кожним словом, яке вона мислить, в її мисленні з’являється уявлення, і слово лише засвідчує, що подане їй уявлення уже розглядалося нею багато разів і що тепер немає необхідності витрачати час на новий розгляд цього уявлення, можна сміливо й швидко скористатися ним як уже добре знайомим». Таке ж уявлення виникає й тоді, коли засвоєне з дитинства слово зіставляється зі словом іншої мови: ідентифікація відбувається поза етимологічними зв’язками слова рідної мови з іншомовними відповідниками. Отже, мислячи іншою, нерідною, мовою, людина оперує поняттями, але відривається від тих первинних асоціацій, які западають у свідомість дитини при пізнанні навколишнього світу з дитинства.

Психологічна наука довела, що за характером сприйняття люди поділяються на тих, хто віддає перевагу образам, і тих, хто більше схильний до оперування абстрактними поняттями. Опора на рідну мову сприяє закріпленості кожної з цих схильностей за конкретною людиною.

Становлення індивіда невіддільне від опори на літературу, літературну мову як акумулятор людських знань. Тут підмогою може бути як літературара, що базується на рідній для даної людини основі, так і будь-яка інша література. Та все ж самопізнання індивіда, самопізнання нації відбувається через свою власну літературу, створену насамперед представниками цієї ж нації завдяки використанню потенцій рідної мови. Очевидно, чим повніше обслуговування національною мовою духовного розвитку нації, тим більший її внесок у духовну скарбницю людства.

 Людина, народ у цілому, творячи свою духовну культуру, самовиражаються  в мові ( це словесний фольклор, словесна індивідивідуальність, творчість). Тому кожне суспільство дбає про свою рідну  мову не тільки як про засіб взаємної інформації та нагромадження знань, а й як про знаряддя створення художніх цінностей. Важливо, щоб названі функції мови - інформативна (комунікативна), пізнавальна (нагромаджувальна) і художня - використовувалися повною мірою. Вияв неуваги до однієї з них може призвести до функціонування неповноцінності мови, а отже, й до зниження її соціального престижу, до намагання надолужити одну з цих функцій використанням ін. мови.

 Не навчатися кожним із нас рідної мови означає не дозволяти розвиватися думці народній, усім духовним силам народу... Якщо ж почнемо вчити народ не його мови, а навіть спорідненої, найближчої, то зробимо ще гірше: ми спотворимо самостійний розумовий розвиток народу, ми спотворимо всю духовну природу його, як вважав свого часу відомий усім нам    Михайло  Драгоманов.
        Народ, що відмовляється від своєї мови, відмовляється від самого себе, а та частина народу, яка міняє мову, робить тим самим рішучий крок до зміни національної належності.

        Вивчаючи рідну мову, людина одночасно засвоює поняття, якими користується її інтелект. Як член спільноти вона формує своє інтелектуальне бачення світу не на основі самостійного опрацювання своїх переживань, а в рамках закріпленого в поняттях мови досвіду її мовних предків. Безмежно багатий і розмаїтий реальний світ у мові спрощується, категоризується – перетворюється в невелике число категорій; наприклад, назв кольорів у мові незрівнянно менше, ніж існує кольорів у природі. До того ж, різні мови неоднаково категоризують світ. Так, в англійській мові, на відміну від української, не розрізняються синій і голубий кольори – для них у цій мові є лише одна назва. У деяких африканських мовах існують тільки дві назви для всієї гами кольорів: "сухий" і "вологий" колір. (Співставте наші "теплі", "холодні" кольори).
        Людина виростає в середовищі рідної мови, формується, "зростається" з нею: уміння говорити рідною мовою стає для людини таким же натуральним явищем, як уміння дихати, ходити, їсти. Людина стає співносієм мови. І хоча від окремого індивіда доля мови не дуже залежить, однак мова доти залишається живою, доки існує спільнота носіїв, що вивчають її і користуються нею як рідною. Тому рідна мова є основою існування спільноти, це ланцюг, що поєднує нинішнє покоління з минулими і майбутніми, єднає людей у просторі. У живій мові процес "світотворення", "омовлення" світу не припиняється: кожне покоління робить до нього свій внесок, залишає в ньому сліди свого перебування на світі. Засвоюючи рідну мову, людина тим самим засвоює й закріплені в ній уявлення про світ, ставлення до нього, способи мислення тощо. "Люди, – писав відомий американський учений Едвард Сепір,– живуть не тільки в об'єктивному світі або в світі соціальної діяльності, як звично говориться, але й значною мірою залежать від мови, якою користується суспільство. Неправильно вважати, що людина пристосовується до дійсності без допомоги мови й що мова є просто випадковим засобом для виконання завдань комунікації або мислення. Суть у тому, що "реальний світ" значною мірою несвідомо формується на основі мовних навичок спільноти. Ми бачимо, чуємо й сприймаємо дійсність органами чуттів саме так, а не інакше, тому що мовні навички суспільства визначають наперед можливість інтерпретації дійсності". Мова є частиною соціального середовища, в якому формується і в якому живе кожна людина.

       Через різні обставини й причини є поширеним явище, коли з материнських уст українські діти чують не рідну, а чужу мову. Проте об'єктивно рідною для них залишається мова їхнього народу – українська мова. Її рідні корені виявляється в українських піснях,  у  народних  казках, у віршах наших Тараса Шевченка,  Лесі Українки,  Івана Франка, незрівнянної  Ліни Костенко, у мовленні їхніх сільських родичів, а головне – у їхній ментальності... Чужа ж мова з уст їхніх матерів – це мовленнєвий сурогат, мова-замінник, яку мати дитини чи свого часу її бабуся почала вживати під тиском життєвих обставин. Адже ніколи в нормальних умовах народ добровільно від своєї мови не відмовляється, бо це, як писав Йоган Лео Вайсґербер, означає відмовитися назавжди від самого себе.
       Коли материнська й рідна мови в людини не збігаються, коли вони є різними, то перейти від першої до другої не легко. Треба перебороти світ емоційної пам'яті – світ дитинства, золотого, райського віку в житті людини. Зробити це можна зусиллями волі на основі розумового аналізу. Звичайно, усе це спрощується й полегшується, коли людина перебуває в рідномовному оточенні. Відомо, що навіть глухонімі, які після вдалого лікування отримали можливість чути й говорити, тривалий час продовжують користуватися жестово-мімічною мовою, бо звукове мовлення викликає у них дискомфорт. Подібно й сліпі, що прозріли, мусять доволі довго адаптуватися до нових можливостей орієнтації у світі.

        Як визначають поняття рідної мови? По-перше, рідна - це мова спілкування у сім’ї. До речі, таких рідних мов може бути й кілька, наприклад, якщо батько й мати спілкуються різними мовами (частково така ситуація є і в Україні). Рідною мовою може бути й суржик, який належить до «засміченої» української (на жаль, і таку ситуацію маємо в Україні зараз). По-друге, якщо сім’ї немає (наприклад, дитина виховується в сиротинці), то рідною може стати та мова, яку дитина опанувала першою (в Україні в частині регіонів цією першою мовою сиріт стає, на жаль, не українська).

       Ознайомилася з такими фактами: в Україні, за даними Центру Розумкова (отримано із ЗМІ), приблизно для 60% населення українська мова є рідною; для 20% - рідними є одночасно дві мови: українська та російська; для 15% - рідною є російська; ще для 5% - рідними є інші мови. Отже, як бачимо, в сумі українська є рідною приблизно для 80% населення. Тому боятися введення в законодавче поле поняття «рідна мова» нам абсолютно немає підстав. Проте це дасть змогу остаточно вирішити мовне питання: у ньому ми станемо раз і назавжди абсолютно демократичною державою. При цьому ми повністю збережемо статус української мови як державної.

      Міжнародний день рідної мови ми відзначаємо 21 лютого, один день у році, а любити, вивчати й шанувати рідну мову потрібно завжди. І не тільки заради складання іспитів, ЗНО/НМТ… Про це говорить одна з поезій моєї  учениці:

                                       Я вірю в майбутнє твоє, Україно!..

Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

У слово, у мову твою соловїну,

У дух вольовий твойого народу,

Безкрайніх степів твоїх буйную вроду!

      Кріпися, мужній, український народе,

Пройди до кінця ти крізь страхи й негоди,

Пройди крізь усі негаразди й печалі,

Щоб голод і холод тебе обминали.

      Наш краю ти рідний, моя ти родино,

Не дай же пізнати лихої години,

Не дай нам пізнати лихої години,

Бо житимеш вічно ти в кожній людині!

      Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

У слово, у мову твою соловїну,

У гордість твою, неподільну і сильну,

Ми віримо в тебе, ти – сильна країна!