Родинне свято: "А сорочка мамина біла-біла..."

                 ЛЬВІВСЬКЕ ВИЩЕ ПРОФЕСІЙНЕ ХУДОЖНЄ УЧИЛИЩЕ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        Родинне свято на тему:

                        « А сорочка мамина біла-біла ...»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                         Підготувала викладач

                                                                                                         Козачок О.Б.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                       Львів

Мета:  поглибити знання учнів і батьків про значення сорочки в житті українського народу, ознайомити  з символікою української вишивки; сприяти розвитку пізнавальних інтересів учнів; виховувати шанобливе ставлення до національних традицій,  пошану до свого народу; виробити душевну потребу берегти вишивку як сімейний скарб, бажання вишити сорочку.      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                         Методичні поради.

      Напередодні свята силами учнів було організовано збір вишиванок. Сцена прикрашена рушниками.

      На сцені: збоку стіл, застелений вишитою скатертиною. На столі – керамічний посуд. З обох боків столу – лавки, вкриті тканими килимами. Поруч стола стоїть прядка.

      Збоку біля сцени – виставка вишитих сорочок.

      Усі учасники свята в старовинних українських  костюмах.

      До участі у святі запрошено бабусю учениці групи Марію Чумарну, відому львівську поетесу, члена Спілки письменників України. А також маму учениці Віру Чипурко, майстра з художньої вишивки.

      За допомогою мультимедійного проектора під час виступів гостей демонструвались зразки української вишивки.

      Повідомлення про таємниці української орнаментальної символіки, про можливості впливу людини на долю, на здоров’я власного тіла, благополуччя сім’ї і роду через повернення до духовного знання наших предків можуть підготувати учні, використавши книги Марії Чумарної ([5], [6]).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                   1         

    Читець.

             Посеред сонць, галактик, в поміжчассі,

             В сорочку білу білих дум убрався,

             В життя нетлінне ангельського співу –

             І чисте серце отворяєш диву,

             І слухаєш себе – поему вічну,

             І сльози щастя плинуть по обличчю,

             Бо ти творець сотворений: людина!

             Бо в тобі – тайна тайн, ще не проявлена,

             лише в твоєму імені об’явлена.

             Бо ти – Людина: у сорочці білій

             Несеш послання ангелів на тілі,

             Мов херувимів світло –

             Вишивання

             Твого ясного чистого послання.

                                                           ( Марія Чумарна)

 

 Ведучий 1. У всіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, буде покараний богом і людьми. Він блукає по світу, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку, бо зрадив свій народ.

 

Ведучий 2.  У глибину віків сягає мистецтво прикрашання одягу та різних виробів домашнього вжитку вишивкою – візерунками, вишитими на тканині.

    Українська вишивка, як і українська пісня, є знаковими для нашої  традиційної культури. Без любові до української пісні, без розуміння символіки української вишивки не станеш справжнім українцем. І навіть не зрозумієш українську душу.

 

Ведучий 1.  Від найпримітивнішого шитва на шкіряному одязі людей кам’яного віку і до нашого сьогодення – такий шлях вишивання, одного з найпоширеніших видів народної творчості. Упродовж сторіч вдосконалювалися знаряддя праці, змінювалися техніки. Уже в І тисячолітті до нашої ери мистецтво вишивання досягло  високого рівня у народів Вавилонії, Індії й Китаю, Єгипту, Риму…

 

Ведучий 2.  На території нашої країни у скіфсько-сарматських похованнях VІ – V ст.

до н.е. знайдені залишки тканин, вишитих золотом, шовковими та вовняними нитками. На території України також знайдені історичні пам’ятки цього мистецтва. Вони відносяться до І ст. до н. е.

     У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна-Янка організувала в Києві, в Андріївському монастирі, школу, де молодих дівчат навчали ткацтву та вишиванню.

 

                                          Пісня «Два кольори» (слова Д. Павличка, музика О. Білаша).

 

                          Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами, –

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними ,

Червоними і чорними нитками.

                                                                                                                      2

Приспів:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори.

Червоне – то любов,

А чорне – то журба.

 

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги.

Переплелись, як мамине шиття,

Щасливі і сумні мої,

Щасливі і сумні мої дороги.

Приспів.

 

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя,

І вишите моє життя на ньому.

Приспів.

 

Ведучий 3. Споконвіку українці свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил. Вважалося, що сорочка, яка прилягає до тіла, є провідником прихованої у людини магічної сили, і водночас – це і оберіг.

 

Ведучий 4. Давно це було. Може й тисячу літ тому, а може й більше. І було це в нашому краї. Народила мати сина. Лиш навчився син ходити, мати почала шити сорочку-оберіг.

        Не один рік, не два  шилася сорочка. Мала вона вберегти дитину від меча гострого, від стріли ворожої, бо в нашім краї тоді війн було більше, ніж мирного життя. Тому вибирала мати найміцніші конопляні волокна. Пряма місячними ночами, тому нитки були срібними, блискучими. Полотно з таких ниток було легке, але міцне.

        Шила поволі. Бо за кожним стібком – слова-думки і благання: «Хай буде син тверезого розуму. Хай сила його буде непереможною. Щоб серце його було повне великої любові до людей. Як буде воїном, хай волю і славу принесе землі своїй».

     Усе більше думок, усе більше стібків. І не одну сльозу зронила мати на синову сорочку. І не знала, у що перетворяться сльози ті.

 

 Ведучий 3.   Минуло шістнадцять років. Дошила мати сорочку. Пішла з нею до цілющого джерела. Покропила її джерельною водою, вернулася додому і заховала в скриню на саме дно.

    Третій рік пішов після того, як пошила мати сорочку. Син став дорослим. Був добрим, веселим, жартівливим, працьовитим. І силою бог не обділив його.

     Раділа мати своєму щастю, тільки іноді страх закладався в душу, коли згадувала про сорочку в скрині.

 

                                                                                                                                                3                                                                                                                

 Ведучий 4.    І от знову запалали хати, засвистіли ворожі стріли, зачувся плач у кожній оселі. Збирала мати сина на війну. Лук і стріли, коня син вибрав сам. Мати витягла зі скрині сорочку. Одягнув син сорочку і почув у собі силу богатирську. Попрощався з матір’ю, сів на коня і помчав. Не плакала мати, бо виплакала всі сльози, шиючи  сорочку синові.

     Битва повинна була розпочатися зранку, після сходу сонця. Зійшлися два війська, дві грізні сили. Як тільки зійшло сонце, побачили вороги незвичайного воїна в нашому війську. На воїнові була срібна сорочка, вкрита дорогоцінними каменями, які виблискували таким світлом, що сліпили ворогам очі. То мамині сльози стали такими блискучими. Не могли вороги зрушити з місця – заніміли всі від дива. Битва не відбулася. Перемога прийшла без смерті і крові…

 

                      Під супровід бандури звучить пісня «Мамина сорочка» (слова О. Бугая,     музика М. Болотного).

Проводжала сина у дорогу

І молилась щиросердно Богу.

І казала: «Де б не був, синочку,

Бережи матусину сорочку».

Гаптувала в пору злив і грому,

Щоб здоровим повернувсь додому.

Вишивала, укладала чари,

Щоб в полон не брали яничари.

 

Малювала галки і зозулі,

Щоб летіли мимо вражі кулі.

Вишивала день і ніч по краплі,

Лиш би тіло не рубали шаблі.

Дарувала сонця щедрі зблиски,

Щоб покласти внука до колиски.

Щоб вернувсь до рідного порога –

Вишивала і просисла Бога:

 

«Отче Боже і Свямая Мати,

Хай синочок вернеться до хати!»

Через роки син прийшов додому,

Наче сонце – вишиття на ньому.

Поклонивсь, припавши на коліна,

Та й промовив тихо: «Мамо рідна!

Не оця б з молитвами сорочка, –

Не було б ні внука, ні синочка!»

 

Ведучий 5. На виготовлення сорочки йшло дуже багато часу. Поле орали, волочили, сіяли льон, підживлювали попелом, тоді пололи. Милувалися синім килимом, як зацвіте льон.

     Молотили, насіння млинкували, а солому стелили, аби вилежувалася на серпневих росах або вимочували в річці, у ставках, у копанках. Збирали, просушували, тіпали. Чесали волокно, витрясали з повісма терміття.

    Довгими зимовими вечорами пряли жінки клоччя та повісмо.

                                                                                                                                                4

    З веретен лягали нитки на мотовила. Пізніше нитки прали в річці, золили, знову прали, змотували у клубки. Перед тим, як нести до ткача, нитки знову намотували на сівалку. Ціле літо білили полотна на сонці, потім кроїли й шили з полотна сорочки.

 

Ведучий 6.  Коли сорочка вже пошита, її магічну силу мусила примножити вишивка. Найулюбленішим у давнину був червоний колір – що вже сам собою вважався оберегом. Вишивкою особливо рясно прикрашали рукава, комір, поділ сорочки, бо вважалося, що саме ті місця, де закінчується тканина, найменше захищені від злих сил. Від них і оберігали людину символічні візерунки.

 

Ведучий 5.  Колись не  було пологових будинків. Народжене дитя баби-повитухи частенько приймали на материну чи батькову сорочку, на материну запаску, батькові штани, а деколи і кожух: «Щоб дуже було», «Щоб батько любив». Можливо такий звичай був першим актом призвичаєння немовляти до того середовища, де мала жити людина і традиції якого мала успадкувати.

 

Ведучий 6. Першим одягом дитини була сорочка, яку обов’язково коло пазушки вишивали синім шовком: кілька хрестиків на чисте, щасливе життя, присвячене Богу. Перша сорочка, яку мати вишивала дитині, зберігалася аж до появи онука, якому теж вишивали сорочечку подібним узором. Це мало принести йому щастя, а роду продовження. 

 

                   Пісня «Мамина сорочка» (слова і музика Н. Май).

 

Мені сорочку мама вишивала,

Неначе долю хрестиком вела.

Щоб я лихих стежинок не шукала

І до людей привітною була.

Виконуй, доню – мама говорила,

Життя закони, істини прості.

Не зраджуй землю, що тебе зростила,

Не залишай нікого у біді.

 

Приспів (двічі) :

А сорочка мамина біла-біла,

А сорочка мамина серцю мила.

А сорочка мамина зігріває,

Я її до серденька пригортаю.

 

Літа, неначе птахи, пролітають,

Матусі коси дивом зацвіли.

І я сорочку білу вишиваю,

Як вишивала матінка мені.

Виконуй, доню – мама говорила,

Життя закони, істини прості.

Не зраджуй землю, що тебе зростила,

Не залишай нікого у біді.

Приспів (двічі).

                                                                                                                                                5

Ведучий 7. Дивну силу має вишиванка, виготовлена маминими руками. Стібок за стібком, хрестик за хрестиком лягають на полотно… Чародіє мама, прикликаючи до дитини втіху, радість, мудрість, силу.

    Невтомні трудівниці – мами і бабусі – вишивали барвисті сорочки для доні та сина, вплітаючи в чудові візерунки свої найкращі побажання – здоров’я, щастя, злагоди.

 

 Ведучий 8.   Збираючись у далекі краї, покидаючи рідну домівку, брали і беруть із собою сорочку.

      А.Малишко згадував, як перед мобілізацією відвідав свою матір, а вона, зібравши в дорогу сина, мовила: «Андрію, одягни білу сорочку».

 – Може, тому, – згадував Малишко, – що мама подарувала мені вишиванку, я лишився живим.

 

        Читець.

       Цю сорочку мені вишивала

       Материнська ласкава рука,

       Що квіти на ній розсипала,

       Мов по лузі весна гомінка.

       Від’їздив я. В останній хвилині

       Мати шепче крізь сльози: ” Прощай,

       Пам’ятай, що вродивсь на Вкраїні,

       Де б не був ти, про це пам’ятай!

       Не соромся хоч мови своєї,

       Ти повинен гордитися цим…

       А сорочки простої тієї

       Не заміниш і шовком тонким.

       Бо це мати тобі вишиває…”

       І, здається тепло її рук

       Все в дорозі мене зігріває,

       І я чую коліс перестук.

       Де б не був я, а в сорочці оцій полотняній

       Я тепло рідних рук відчував.

                                                                                      ( В. Яруш)

Ведучий 8. Сорочка, вишита матір’ю, оберігала від зла, служила згадкою про рідну домівку, нагадувала про тепло материнських рук і любов матері. А ще сорочки вишивали дівчата...

      Дівчата сідають за столом, вишивають.   Під супровід бандури звучить пісня   «Вишиванка» (слова М. Сома, музика О. Сандлера).

 

З вечора тривожного аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку.

Вишивала дівчина, вишивала,

Чорну та червоную нитку клала.

 

Ой, та чорна ниточка — то страждання,

А червона ниточка — то кохання.

Тому чорна ниточка часто рвалась,

А червона ниточка легко слалась.                                                                          6

Як піду я ввечері на гулянку,

Подарую милому вишиванку.

Бери, мій соколику, і не сердься,

Будеш ти носить її коло серця.

 

З вечора тривожного аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку.

Вишивала дівчина, вишивала,

В тую вишиваночку душу вклала.

 

Дівчина 1.  Довгими зимовими вечорами збирались дівчата на вечорниці і вишивали.

Скільки дум передумалось за ті вечори, скільки разів думали про того, хто  носитиме сорочку...

 

Дівчина 2.    Це вишиття для мене, як бальзам,

                      Гамує спрагу у спекотне літо.

                      Щораз кладу, тулю до ран,

                      Хоч знаю, що буде іще боліти.

                      То хрестиком, то гладдю постелю,

                      Червоний колір, а тепер – зелене.

                       А ти гадай, чи я тебе люблю,

                      Чи твоє ймення близько коло мене.

  Дівчина 3.    Куди, куди ця ниточка веде?

                       За ким банує знову чорний хрестик?

                       Я надто довго згадую тебе,

                       І як це все у слово перевести?

                       І як же поєднать на полотні

                       Цих кольорів палахкотіння яре?

                       І блиск сльози, і сонце із-за хмари,

                       І сміх безжурний цих зимових днів.    

 

                       Пісня «Вишиванка» (українська народна пісня).

 

Як вечірні зорі

Падали над нами,

Вишивала мила

Двома кольорами.

Приспів:

А тоненька нитка,

Як барвінок в‘ється,

А синенька нитка

Милому сміється.

 

Вишивала щастя,

Вишивала долю,

Бо дівоче серце,

Друже мій, з тобою.

Приспів.

                                                                                                                         7

Цю сорочку білу,

Вишиту душею,

Пронеси, коханий,

Гідно над землею.

Приспів.                         

 

         Інсценізація уривка з твору Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці»

 

Уляна. Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневі достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що мені у його багатстві? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються.

З Олексієм пішла б на край світа, старцевому сухареві буду рада, з калюжі водиці нап’юся, аби б він, мій милий, мій голубонько сизий, мій Олексієчко, мені подав! Коли ж горе і біда постигне, то аби б він був біля мого серденька, він не дасть мені сплакнути: а як приголубить мене, то і усю бідоньку забуду. (Стягає з плечей хустку, розглядає її, сумно говорить).

                        Хусточко ж моя шовковая!

                        Чи ж на те я заробляла,

                        Щоб нелюбу та й немилому

                        Та її я почіпляла?

             Повільно виходять дівчата і танцють довкола Уляни танець з хустками.

     Далі вбігає Стецько, розмахуючи руками. Побачивши Уляну, зупиняється, підходить, розглядає Уляну і з захопленням говорить.

Стецько. Та й патлата!(Сміється голосно, підійшовши до Уляни, раптом перестає і,

довго подумавши, говорить). А що в вас варили?

Уляна (не звертає на нього уваги і сумно відповідає). Нічого!

Стецько (довго згадуючи). Ну!.. ну!.. а тепер... що? 

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що? Нічого.

Стецько. Брешеш-бо, як нічого! Батько казав: розпитай її обо всім. А чорт її зна, об чім її розпитувати! Я усе позабував.

Уляна. Та піди до батька та і розпитай, коли позабував єси!

Стецько. Так він-бо добре казав, не іди, каже-говорить, від неї, поки обо всім не домовишся.

Уляна. Ні об чім нам домовлятися.

Стецько. Як ні об чім, коли ти вже за мене ідеш?

Уляна. Ні, голубчику, сього ніколи не буде.

Стецько. А чом не буде?

Уляна. Тим, що я за тебе не піду.

Стецько. А чом не підеш?

Уляна. Тим, що не хочу.

Стецько. Та чому не хочеш?

Уляна. А не хочу – тим, що не хочу.

Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти підеш.

Уляна. Не піду.

                                                                                                                                                8

Стецько. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся та пісеньки заспівай, то вона й піде. От я і заспіваю:

                     На курочці пір’ячко рябоє;

                     Любімося, серденько, обоє.

                         Диб, диб на село,

                         Кив, морг на нього.

                         Я не дівка його,

                         Не піду я за нього.

                     Ой полола дівчина пастернак.

                     Та сколола ніженьку на будяк.

                         Диб, диб на село... і далі

                      Не так болить ніженька з будяка,

                      Ой як болить серденько від дяка.

                         Диб, диб на село... і далі

                      Ой чия ти, дівчино, чия ти?

                      Чи ти вийдеш на вулицю гуляти?

                         Диб, диб на село... і далі.

 

А що? Чи хороша моя пісня?

Уляна. Така точнісінько як ти, що нічого і не второпаєш. Ось слухай, яку я тобі заспіваю. (Співає).

                         В мене думка не така,

                         Щоб пішла я за Стецька.

                                Стецько стидкий!

                                Стецько бридкий!

                                Цур тобі, не в’яжися!

                                Пек тобі, відчепися!

                                   Божевільний!

                         Не дурна я і не п’яна,

                         Щоб пішла я за Степана.

                                 Стецько стидкий... і далі.

                         Лучше впасти мені з дубу,

                         Чим йти заміж за Канзюбу.

                                 Стецько стидкий... і далі.

                         Лучче мені з мосту в воду,

                         Чим достатися уроду!

                                 Стецько стидкий... і далі.

 

А що, Стецько, чи хороша моя пісенька?

Стецько (довго дивиться на неї мовчки, потім раптом вигукує). Погана! Який тебе нечистий такої навчив? Як я її розслухав, то вона дуже погана! Зачим ти її співаєш? Га?

Уляна. Так я тобі співаю, і кажу, що не люблю тебе і не піду за тебе.

Стецько. Так себто батько збрехав? Ну-ну! Ось тільки скажи йому, що він бреше, то так по пиці ляпанця і дасть. (Зітхнув). Я вже пробував.

Уляна. Так що ж ? То батько твій, а то я тобі кажу, що не хочу.

Стецько. Не треба мені твого хотіння, підеш і без нього.

Уляна. А щоб я пішла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане.                                                                                                                                   9

Стецько. Ей!.. чи Прісько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай та іди. Ось коли б ти вже була моя жінка та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобі пику побив, як батько мені часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, після весілля жінку можна бити скільки хоч, а тепер не можна. Дарма, я і підожду. А поки ще ласкою просю: піди за мене!

Уляна. Що мені з дурнем товковати? Покинула б його та мати лаятиме. Зостанусь та буду його піддурювати.

Стецько. Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубонько, брешеш! Тривай лишень; я ще не зовсім дурний, а батько каже, коли ще й він не бреше, що в мене не усі дома. Та дарма; хоч би і дурний, так хіба не можу женитися? Тут розуму не треба; я вже знаю. Оце ж увечері і старостів пришлемо. Чи присилать?

Уляна. Аякже! Присилай, присилай. Побачиш, якого облизня піньмають.

Стецько. А піч колупатимеш?

Уляна. Як-то вже не колупатиму? Отак усю повиковирюю. (Дере його по обличчю пальцями).

Стецько ( сміється). Бач яка жартовлива! Але трохи бадньок не виколупала. Зачим так робити?

Уляна. Затим, що я тебе шаную (тихо), як ту собаку рудую!

Стецько. Ну! Кажи ж ти мені: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? Кажи.

Уляна. Ти знаєш, а я не знаю.

Стецько. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?

Уляна. Та не знаю. Ну тебе зовсім.

Стецько (сміючись). Еге! Так я тобі усе розкажу: нігде правди діти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Ще більше сміється).  Напечемо коржів, зомнемо маку, та намішаємо з медом, та й посідаємо, та й їстимемо. І не мудро, скажеш? (Побачивши у неї хустку). А що то в тебе? Хустка? Чи не мені то?

Уляна. Кому ж, як не тобі, мій вороне чорнесенький! (Тихо).  Твоїй пиці вона і пристала.

Стецько. А ке сюди, я приміряю.

Уляна. Та нехай же увечері, сама тобі почеплю (тихо), що і у двері не потовпишся.

Стецько. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще з роду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усі ж то, усі, куди оком закинеш, усі женяться. Будеш же мені головоньку мити і голубити ?

Уляна. Змию, змию (тихо), що тебе і чорт не пізна. Цур вже йому! Прожену його відсіля та й втечу додому. (Йому). А приголублю ось так: ось ходи сюди. (Злегка б’є його, Стецько втікає, вона біжить за ним).          

 

Хлопці і дівчата виконують  народний танець під мелодію української народної пісні «Ой ти, струмочку».

 

Ведучий 1.  За давньою українською традицією, готуючись до заміжжя, кожна дівчина повинна була мати багато різних вишиванок. Більш заможні дівчата готували собі по 50-80, а іноді й понад 100 сорочок з тонко виробленого полотна: для буденної роботи, свята, на весілля і навіть на смерть, тобто для потреб усього життя.

          Дівчата змагалися між собою в доборі візерунків, в загальній композиції елементів, орнаменту, в майстерності вишивання. Одяг слугував характеристикою майстерності. Так що красунею виглядала кожна дівчина, яка мала бажання, терпін-

                                                                                                                                              10

ня, старання і хист. Поганою нареченою вважалася та дівчина, яка не володіла мистецтвом вишивки змалку.

 

 Ведучий 2. Колись вишивані узори не переносилися механічно, як зараз із чужих зразків. Кожна вишивальниця досконало володіла «мовою» орнаментального письма, відчувала енергетику кольорів, поєднувала їх зі своїми почуттями і помислами в єдине мереживо, що мало стати оберегом як для самої себе, так і для коханого чи дитини. Не даремно казали, що не всі жінки чи дівчата могли вишивати. Вони, могли хіба що чуже відшивати, а це не дозволялося робити, бо вкрасти чийсь узір означало взяти на себе чужу долю. Не говоримо вже про те, що весільний одяг не позичали, до такого «перекладання» благословень, які записуються енергетично в одязі ніхто, б не додумався. Тому так важливо було в Україні для весільного обряду, аби сама наречена «висівала» долю своєї сім’ї, аби ніхто сторонній не вмішувався в гармонію барв любові.

          Повна скриня полотна і сорочок – це була ознака не лише достатку, а й працьовитості.

 

Ведучий 1.  Сидячи над сорочкою протягом тривалого часу, дівчина чи жінка багато передумували про того, хто її носитиме, про нього і про своє життя. Ось чому ці вироби мають не лише ужиткове, а й символічне значення: їх вишивають і дарують не будь-кому, а людині особливо близькій.

 

Ведучий 2. Існував звичай дарувати вишивану сорочку коханому, нареченому, свекру і свекрусі. Перед весіллям родичі молодої несли у дарунок молодому від неї сорочку. А ту сорочку дівчина мала шити ще задовго до весілля, навіть не знаючи, хто її носитиме. Вона вишивала, але не зшивала, це робилося, коли вже готувалися до весілля. Чому ж вона вишивала наперед? Бо як є вже сорочка, то і Бог швидко коханого пошле.

       Читець.            

      Виший, кохана, сорочку

      Хрещеним барвінком зеленим.

      В гарячих вечірніх загравах

      Виший сорочку для мене.

      Виший, кохана, сорочку

      Свіжим прозорим світанком,

      Білим вишневим суцвіттям,

      Зоряно-квітним серпанком.

      Виший кохана сорочку

      Небом блакитним весняним,

      Цвітом очей своїх синіх,

      Заходом сонця багряним.

      Виший, кохана, сорочку

      Квітами маку й калини,

      Плетивом чорно-червоним,

      Духом моєї Вкраїни.

      Виший, кохана, сорочку,

      Я її буду жаліти

      І у холодній розлуці

      Душу у ній свою гріти.                                                                                                 11

      Виший, кохана, сорочку,

      Бо як у світ я полину,

      Буду її зберігати –

      Пам’ять про тебе єдину.

                                    (В. Залізний)

 

Ведучий 3.  Мова вишитих сорочок – це і сукупність візерунків, і гра кольорів, і майстерність вишивальниць. Але ж  гаптований комір, вишиті полики, рукави , погрудки, гаптований мереживом і вишитий долішній край сорочки – це не примха художньої уяви вишивальниць. То зворушливе послання символів, яке сягає сивої давнини. Ромби, хрестики, лінії, зікзаги, кружальця, складені у візерунки – все це було прагненням людини вдосконалити добро, обійти лихо.

 

Ведучий 4. Геометричний і рослинний орнаменти, а також зооморфний гармонійно сусідять один з одним, хоча кожна їх деталь має свій голос. Люди відображали у вишивках те, що бачили довкола себе, і свято вірили, що перенесене з любов’ю і заклинаннями на сорочку, воно довго оберігатиме від хвороб і лиха.

 

Ведучий 3. Про символіку української вишивки нам розкаже відома львівська поетеса, член Спілки письменників України Марія Чумарна.

 

Ведучий 4. У кожному селі вишивка мала свої художні особливості. Про різновиди вишивки по регіонах України розповість Віра Чипурко, майстриня з народної вишивки.

 

                                               Пісня «Вишиванка» (слова Г. Булая, музика О. Злотника).

 

Україно моя, вишиванко,

Ти мій біль, моя мука і доля.

Я без тебе, як день без світанку,

Я без тебе, як жайвір без поля.

 

Приспів:

Вишиванко моя, вишиванко,

Смерекова вишнева жага,

Ти далеких Карпат полонянка,

Ти Дніпра мого хвиля жива.

Я по світу іду в вишиванці –

Аж дивуються ген журавлі,

Хай стрічають  веселі багрянці –

Україна іде по землі.

 

Україно моя, вишиванко,

Ти тернова моя голубінь,

Хай святиться навік світлий ранок

І серпневого дня височінь.

            Приспів.

 

                                                                                                                                              12

Ведучий 5. Сотні років побутували повір’я, яких суворо дотримувались наші предки.

Чоловічу сорочку починали шити у «чоловічий день», в четвер,  щоб не завелися воші і чоловік мав добру пару, жіночу – в «жіночий день», з тієї самої причини, в середу.

     Після шиття обов’язково зав’язували всі вузли, щоб не пропустити злі сили.

     Краючи із крижми на першу сорочку, ножиці обкурювали над свічкою, «би чоловік на ній очі лишав».

 

Ведучий 6.  В деяких місцевостях дочка в річницю свого весілля несла в дар батькові та мамі вишиті власноруч сорочки. Вони взамін повертали їй ту першу, вишиту з крижми. Дочка витирала нею обличчя і приказувала: «Би була я такою здоровою, як коло маминих грудей».

     Сорочку, яку готувала дівчина свекрусі, перед вишиванням вибілювали у солоній воді, « би сльози за нею не текли».

     Дочка ніколи не вдягала маминої сорочки, бо могла повторити у судьбі мамине лихо.

 

Ведучий 7.  Із сорочкою хворої людини передається хвороба іншому.

     Не можна продавати свою сорочку, бо «продаси своє щастя».

     Щоб зло до тіла і душі не приставало, першу сорочку із нового полотна одягали на збитий з двох кілків хрест, бо щось могло до ниток, прядива, полотна пристати.

     «В якій вінчатися, в такій і кінчатися», казали люди. Отож, весільна сорочка, зберігалась аж до смерті.

 

Ведучий 8.     Коли після купання вдягають дитині чисту, то перш ніж надіти, беруть її за комір, б’ють об одвірок і приказують: «Сорочка на тіло, а лінь у двері».

     Сорочку, яка сушилася, знімали після заходу сонця, щоб в неї не вселився злий дух.

     Кожна господиня чи дівчина дбала, щоб сорочка була чиста та біла. Говорили: «хоч латана, аби біленька».

 

Ведучий 5. Це лише невеличка частка прикмет, пов’язаних з сорочкою. У наш час ми забули багато з них, навіть знаючи, не надаєм їм значення. Для нас одяг давно став чимось дуже звичним, і ми рідко пов’язуємо своє брання з настроєм, почуттями. Може , це тому, що втратили віру в обереги?

 

Ведучий 6. То ж давайте спробуємо, як і наші прабабусі,  повірити, що прокладаючи на білому полотні нитяні стібки, ми беремо червоний колір від сонця, чорний – від землі, блакитний від неба, зелений – від трав і листя, що наснажується наш витвір силою природи, її енергією. Одягнемо таку сорочку, вишиту мамою чи коханою, і відчуємо, як додає вона нам здоров’я і наснаги, краси і вічності.

 

                      Читець.

Вишийте, мамо, сорочку

Цвітом травневих садів.

Так, щоби в кожнім листочку

Вік мій, як сад, молодів.

 

                                                                                                                       13

Вишийте, мамо, сорочку

Барви, як сонце, ясні,

Тихим своїм голосочком

В серце покличте мені.

 

Вишийте, мамо, сорочку

Кольором неба й степів.

І забренить в колосочку

День, що хлібами доспів.

 

Вишийте, мамо, сорочку

Щастям на довгі літа.

Долею в срібнім дзвіночку

Хай же вона зацвіта.

 

Вишийте, мамо, сорочку

Білого втніть полотна,

Бо на життєвім місточку

Ви найдорожча одна.

                                                    (З. Гарник)

                    Пісня «Виший  ми, мамо, сорочку» (слова А. Михайліва, М. Романишина).

                              Виконують усі учасники свята.

 

Виший ми, мамо, сорочку

В рідній моїй стороні.

Гори там виший рядочком,

Вишні рясні при вікні.

 

Хрестиком виший, матусю,

Рідні сади і поля.

Може, вже я не вернуся

Вранці стрічать солов’я.

 

Виший ми, мамо, сорочку,

Виший у ріднім краю

Згадку про ласкаві очі,

Спогад про ніжність свою.

 

Будуть роки пролітати

Вдаль за життєву межу.

Вишиту шовком сорочку

Я у душі збережу.

 

 

Заключне слово вчителя.

 

 

 

                                                                                                                                             14

                                                   Література.

1. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Сватання на Гончарівці: Повісті, п’єси. – Харків: Фоліо,

2005. – 351 с.   

2. Кульчицька О. М. Калейдоскоп цікавих шкільних свят: Навчальний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2007. – 176 с.

3. Потапович-Маркусь Л. Над світом українська вишивка цвіте // Трудове навчання. – 2008. – № 2. – С.48–51.

4. Сторонська С., Стасів О. В узорах рідної землі – душа народу // Початкова освіта. – 2008. – № 46. – С. – 17–19.

5. Чумарна М. І. Вишивання долі. – Львів: Апріорі, 2009. – 88 с.

6. Чумарна М. І. Код української вишивки. – Львів: Апріорі, 2008 – 192 с.