Роль гімназії у збереженні традицій національного виховання у сучасній освіті

    Роль гімназії у збереженні традицій національного виховання у сучасній освіті

У вихованні немає головного і другорядного, як немає головної  пелюстки серед  багатьох пелюсток, що творять красу квітки. У вихованні все головне:  і урок, і розвиток різнобічних  Інтересів   дітей поза уроком, і  взаємовідносини вихованців у   колективі.                                                                                                                                                                                                В.Сухомлинський

Виховання – проблема вічна. Відколи існує людство, відтоді й дбає про потомство й продовження роду. Від батьків передається генетичний код, рідна мова, матеріальна й духовна культура, що забезпечує прогрес суспільства, наступність і спадкоємність поколінь.

Динамізм повсякденного життя вносить корективи в підготовку до нього. На кожному історичному етапі вихователям доводиться розв’язувати також проблеми, що мають пряме відношення до сьогодення.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.

Глибоке знання і практичне продовження традицій, звичаїв і обрядів створює той національний колорит, ту цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність, яка є могутнім стимулятором творчості народу, невичерпним джерелом його мистецької, культурної діяльності; оригінальним внеском народу в світову історію, у взаємозбагачення культур, духовності народів світу; фундаментальною природовідповідною основою виховання підростаючих поколінь, створення національної системи виховання.

 Характер виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності. Національне виховання має суспільний характер. До нього причетні сім'я, найближче соціальне оточення - формальні й неформальні об'єднання, громадські організації, засоби масової інформації, заклади.

Роль традицій в розвитку людства можна порівняти з роллю пам’яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яті полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, це функція консервативна. Проте, коли б людина не володіла пам’яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосуватись до умов життя й боротись за своє існування. Таке ж саме значення в розвитку людства й окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати і вдосконалювати те, що вже здобули предки. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності. Тому поки нація дотримується своїх традицій, можна сказати, що вона справді існує.

Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об'єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави.

С. Вакарчук: «Моє завдання разом з близькими друзями − це навчити себе і інших тому, що успіх країни починається з твого успіху. Розуміння цього не станеться завтра, не дасть швидких результатів, але зрушення в свідомості приведе до  дій і майбутнього успіху. Мало невеликої групи яскравих особистостей. Важливо, щоб ціле покоління почало думати по-іншому. Це покоління ще не розчароване, у нього ще все попереду. Потрібно працювати, потрібно все зрушити з мертвої точки. Перший крок - самий складний. Не потрібно відразу ставати героями. Але доведеться стати трошки більш трудолюбивими і стійкими, трошки менш лінивими і безвідповідальними. І ось, якщо це «трошки» помножити на всіх – ми будемо мати дуже багато».

Для підтвердження сказаного, слід звернути увагу на те, як бачили проблему національного виховання відомі вчені, педагоги, філософи, психологи, а також письменники, видатні діячі культури та мистецтва. А цією проблемою переймалися такі визначні діячі, як: Г.Сковорода, І.Франко, Б.Грінченко, С.Русова, Г.Ващенко, К.Ушинський, М.Бердяєв та інші.

Так, багато з них поділяли думку про те, що виховання завжди має яскраво виражений національний характер, власне, справжнім вихованням і є те, яке є глибоко національним за своєю суттю. Як немає людини взагалі, а є людина  українець, росіянин, німець, японець..., так немає виховання взагалі, а є українське, російське, німецьке, японське... виховання. Цю думку К.Д.Ушинського підтримували М.Бердяєв, Д.Донцов, сучасні науковці М.Стельмахович, Б.Червак та ін.                                                                                    Національне виховання багатьма відомими мислителями трактувалося також як головний засіб успішного розвитку нації. Кожна особистість, на їх погляд, має суверенне право на національне виховання, а від так, слід формувати кожного індивіда як гідного сина свого народу, своєї нації. «Кожен повинен пізнати свій народ і у народі пізнати себе», наголошував видатний філософ педагог Г.Сковорода.

Думки видатних людей щодо національного виховання, згадані не дарма, адже їх значущість і актуальність є на сьогодні, як ніколи, дуже великою.

Національне виховання як цілісну систему педагогічних поглядів українського народу, як і будь-якого іншого, не можливо було б витворити за спеціально розробленою програмою, групою академіків. Це система виховання, яка традиційно і споконвічно функціонувала у народі, збагачувалась його генієм, «це правильне виховання криється у природі самого народу, як вогонь і світло в кремені», говорив Г.С.Сковорода.

Підсумовуючи усе сказане, маю сказати, що виховання молоді у національному дусі створює «благодатний ґрунт для формування у неї найважливіших рис громадянськості:                                                                                                                                                  самовідданої любові до рідного краю, народу, почуття гордості за свою Вітчизну, віру в її майбутнє, прагнення зробити свій гідний внесок у те, щоб майбутнє Батьківщини, співвітчизників, усіх майбутніх поколінь було щасливим».

Проблема національного виховання набула тепер особливого звучання як форма самовизначення нашого народу і людини, повернення їх до нормального, природовідповідного стану. Однією з важливих ознак людської натури є почуття національного, що вказує на належність людини до певної етнічної групи — таке ж важливе, як для дерева колір і форма листка, крони тощо. Повноцінний самовияв індивідуума неможливий без цієї особливості. А тому почуття національного має неабияке значення в процесі виховання і позначається на поведінці людини.                                                                                                                    Як відомо, питанню про значення національного у вихованні багато уваги приділяв К.Ушинський. Він не заперечував орієнтації виховання на чужі приклади, але в основі повинен, на його думку, лежати дух самого народу.

      Для сучасної української педагогіки фундаментальне значення мають  два його висновки . По-перше, те, що почуття національного є вроджене, воно вічне і властиве кожній людині. У цьому сенсі воно наближається до почуття моральності. Як і воно, почуття національного є даром Божим і помирає в людині разом з нею. Воно має глибинне генетичне вкорінення в психіку індивіда і виявляє себе підсвідоме навіть тоді, коли зазнає кровного змішування з чужорідними елементами і чужого впливу.
Національний аспект змісту українського виховання репрезентується, як правило, поняттям національного виховання, що веде до становлення громадянсько-патріотичної свідомості. Сьогодні воно втілює в собі мсту і процес національно-етнічного відродження українського народу. З огляду на це, у ряді випадків національне виховання розглядається нашими виховними інституціями як домінанта всієї системи українського виховання.
Національне виховання зорієнтоване на національні вартості як на головний предмет уваги. Воно ставить собі за мету прищепити дітям віру в українську ідею, що втілює прагнення до державності і соборності; розвинути і почуття любові до свого народу і шанобливе ставлення до власної культури, мови, традицій; утвердити пошану до державної символіки і Конституції України; відродити почуття національної гідності і самоповаги тощо.
Національні вартості втілюються найперше в національній культурі, літературі, мистецтві, в національних традиціях, в правових джерелах, в стосунках людей тощо. Всі вони виступають і як самодостатні чинники національного виховання.
У процесі становлення національної свідомості людини є підстави визначити три етапи, що відповідно вказують на різні рівні засвоєння національних вартостей :
а) етап етнічного самоусвідомлення;
б) національно-політичне самоусвідомлення;
в) рівень громадянсько-патріотичного самоусвідомлення. Становлення державницького, громадянсько-патріотичного самоусвідомлення — головна мета, до якої ведуть дитину всі виховні інститути і всі можливі тенденції у системі національного виховання, включаючи виховання дітей, що належать до національних меншин.
Таким чином, ідеал українського національного виховання ґрунтується найперше на двох головних цілях українця: служіння Богові і Україні.

На думку Г.Ващенка, ці два великі обов'язки людини, які репрезентують вершину ієрархії вартостей, не слід міняти місцями.
Національне виховання покликане формувати свої цілі, враховуючи особливості українського національного характеру.

Практика засвідчує, що найбільш успішно загальнолюдські цінності засвоюються у єдності з національною культурою. Наприклад, пізнання перлин національного мистецтва допомагає глибше зрозуміти пісенні, музичні, танцювальні жанри народів світу. Національний фольклор, у якому, як у дзеркалі, відображено культурно-історичний, мистецький шлях народу (думи, пісні, скоромовки, прислів'я, приказки тощо) допомагає збагнути менталітет народу, його неповторність.

Важливе місце у системі національного виховання займає утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей. При цьому має вагу не тільки і не стільки просвітницька діяльність, скільки перетворення моральних знань, які набуває молодь, у її переконання, стійкі моральні почуття і вчинки .

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Тривалий час вона нехтувалась, заборонялася. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу, національна система виховання відроджується. Сучасна його модель враховує такі важливі особливості сьогодення, як перехід України від соціалістичних суспільних відносин до ринкових; національне відродження усіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови самостійної, незалежної держави.
Поняття «національне виховання» вбирає в себе всі названі особливості сучасного стану країни. По-перше, воно рівнозначне державному, хоча останнє є вужчим, одиничним стосовно національного як загального. Державне виховання є найвагомішою складовою національного виховання, воно здійснюється державними установами, інститутами і т д., а загальнонаціональне діє і поза їх межами, має значно ширший діапазон впливу на процес соціалізації особистості.
По-друге, в жодній країні світу немає виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну національно-державну форму вираження і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною.
І нарешті, національне виховання найбільш повно відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і представників інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної національної гідності. І через пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв'язків кожного з них з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська незалежна, суверенна держава охороняє національні права всіх громадян України.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Провідною ідеєю нашого навчального закладу є творчий пошук пед.колективу, спрямований на впровадження національних традицій, відродження української культури, звичаїв народу, патріотизму і національної гордості. Тому проблемним питанням нашої гімназії  є „Виховання гуманності формування особистості учня, національної свідомості і громадської гідності”.

У плануванні виховної роботи включені завдання, практична реалізація яких спрямована на формування особистісних рис громадянина України, що включають в себе національну свідомість, розвиток духовності, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, економічну культуру, які реалізуються та такими напрямками:

- формування національної свідомості і самосвідомості;

- виховання духовної культури особистості;

- виховання поваги до конституції, законодавства України, державної символіки;

- формування високої мовної культури;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі;

- формування високої художньо-естетичної культури;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі;

- формування творчої, працелюбної особистості;

- забезпечення високої художньо-естетичної культури особистості;

- формування екологічної культури людини;

- розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді.

Побудова і збереження Української демократичної держави вимагає формування в її громадян національної свідомості. Учитель є джерелом, з якого дитина найбільше черпає допомогу для національного самовизначення. Якщо предметом уваги дитини стає національне, рідне, апедагог спонукає дитину поставитись до нього прихильно, то це є нормальний шлях для формування національної свідомості. Учитель дбає, щоб дитина якнайчастіше стикалася з національними цінностями і щоб сам він не був байдужим до них. З національними цінностями дитина зустрічається в сім'ї та школі. У школі цей процес проходить двома напрямкам: через навчальні предмети і вдало організовану виховну роботу.

У гімназії поширюються нові форми виховної роботи, які культивують любов до рідного краю, свого народу, домівки батьків, оберегів національної культури. У нас зароджується нова традиція – підняття державного прапора, що розпочинає кожен навчальний день гімназиста. Підняття прапора відбувається під мелодію Українського Гімну, і кожен учень з трепетом, завмираючи, віддає честь національним символам.

Найбільш поширеним видом роботи є бесіди. Для учнів проводиться цикл виховних заходів:  „Із знання свого родоводу”, де діти готують розповіді про своїх матусю, тата, дідуся, бабусю, їх працю.  Поряд з цим проведено ряд заходів: „Ми всі українці – наша рідна Україна”, „У нас одна Батьківщина – наша рідна Україна”, бесіди „Історичні місця України”, „Нашому роду нема переводу”.

Зі старшими гімназистами проводиться  ряд диспутів, бесід за круглим столом по розділах Конституції України: „Конституція – основний закон України”, „Я – громадянин незалежної держави”, „Ми живемо за законами нашої держави”. На таких заходах в учнів виховується почуття патріотизму, національної гідності та любові до Батьківщини, адже патріотичне виховання – це основа духовного розвитку особистості, складова частина національного світогляду і поведінки людини, її ставлення до рідної країни. Ці заходи виховують справжнього націоналіста, навчають бути вірними своїй державі. Вихованець національної школи має вирости патріотом. Патріотичне виховання є могутнім стимулом у боротьбі за розбудову нової незалежної України, її духовне ставлення.

Святкування річниці незалежності України є традиційним. Не забувають діти дорогу і до пам’ятника героям – визволителям у ІІ світовій війні. Вже стало доброю традицією щороку 9 Травня збирати біля пам’ятника три покоління людей: дітей, батьків і дідусів, щоб відзначити День пам’яті померлих, спогадах про їхні добрі справи, героїчні вчинки, діти проймаються повагою, любовю, вдячністю до своїх предків. День пам’яті померлих і загиблих воїнів викликає в учнів готовність продовжувати справи і заповіти батьків і дідів.

Основними ланками виховної роботи є родинне, естетичне та духовно-моральне виховання.

Приділяється родинному вихованню велика увагу, бо із знання свого родоводу починається кожна людина. А коріння її закладене ва батьківській домівці, в материнській пісні. Тому в школі проводять не раз, і не два родинні свята: „Пам'ять родоводу, „Моя бабуся добра й мила”, „Тато, мама і я – дружня сім’я”, „Історія роду – історія Батьківщини”, „Свято Матері”.

У процесі дотримання звичаїв і обрядів народного календаря учнями засвоюється культура дідів і прадідів, тобто справжня українська національна культура. Народна культура, зібрана в календарних традиціях, звичаях і обрядах, - це те життєдайне коріння, яке живить духовність, зокрема моральність, естетику кожного учня.

Процес державотворення в Україні потребує виховання підростаючого покоління на перспективу. «Але очевидно, - зазначає О.Вишневський, - через десять років життя до українця зовсім інші вимоги, ніж ті, які ставило донедавна і до яких наша виховна традиція пристосувалась.» Тому розвиток напрямків національного виховання може змінюватись з плином часу, адже сучасний світ швидко змінюється і ми маємо визначити своє місце в ньому, зберігаючи традиції та самобутність нашого народу.