29 травня о 18:00Вебінар: Філософія для дітей: закордонні та українські практики

Роздатковий матеріал. Легенди про рослини

Про матеріал

Роздатковий матеріал. Підбірка матеріалу "Легенди про рослини" містить цікавий роздатковий та пізнавальний матеріал про квіткові рослини краю. Стане внагоді вчителям біології, основ здоровя, вчителям початкових класів, заступнику директора з виховної роботи.

Перегляд файлу

За легендою «Незабудка».

Слава незабудок пішла не з степу, а з боліт. За старим пе­реказом, юнак, який палко кохав дівчину, пішов на бо­лота, щоб нарвати для своєї коханої букетів квітів. Вони кликали до себе з голубої галявини. Юнак пішов уперед. Як тільки ступив на голубий килим, то провалився у воду. Трясовина забрала його. «Не забудь мене!» були останні його слова. Так з'явилась назва цих квітів незабудки.

За старогрецькою легендою, незабудки виросли зі сліз дівчини, яка була в розлуці зі своїм нареченим.

 

Легенда про «Звіробій»

Чим пояснити дивну назву звіробою? Є припущення, що вона походить від казахського «джерембай» — тобто «зцілитель ран». Це найпоширеніша і найневибагливіша рослина української флори.

У давні часи звіробій використовували для захисту від страхів і привидів. Цю рослину часто називають тра­вою святого Іоана (вона зацвітала на Іванів день). На­зивали звіробій сльозами Божої матері, «заячою крів­цею» за дивний криваво-червоний сік, який витікав із квітоніжки, якщо зірвати квітку. Із звіробою вміли до­бувати фарби, які забарвлювали тканини в червоні та фіолетові відтінки.

 

Ознайомлення з легендою «Любка дволиста».

Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли коні та й самі люди стомилися, коли не лишило­ся зовсім харчів, татарський бей махнув рукою: нехай ті­кають — все одно у степу пропадуть без їжі. А козаки й не збиралися марно пропадати, бо в кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: на­низані на нитку тверді, потемнілі від часу, бульбочки. По­чали оті бульбочки запорожці жувати — втамували голод, поволі стали повертатися сили... ніхто не загинув. А по до­розі на Січ ще й два татарські загони козаки розбили. Не раз і не два ставали козакам у нагоді бульбочки. Обері­гали вони свої амулети, навіть на допитах не відкривали таємницю своїх кульок на шиї. Та все ж татари довіда­лися про таємницю. Дізналися, що це висушені буль­бочки любки дволистої. І почали при собі такі амуле­ти носити. А що в степах любка не росте, то добували її в лісових районах України. Відтоді орда грабувала не тільки населення, а й ліси, вивозячи з собою бульбоч­ки чудової рослини.

 

 

Легенда про «Перстач прямолистий».

На Хмельниччині зустрічається декілька видів перстача. На відміну від інших видів, у перстача прямолистого в квітці всього 4 пелюстки, тоді як в інших — 5.

Одного разу до доброї феї звернулася маленька непоказ­на квіточка і почала жалітись їй на свою долю: «У мене немає красивих сріблястих листків, стебло моє дуже тон­ке, а квіточка дуже маленька, та й пелюсток у мене всьо­го чотири менше, ніж у моїх сестер. За це вони насмі­хаються наді мною. Допоможи мені, добра феє».

«Не журися, маленька,— відповіла їй фея,— нехай ти не­показна на вигляд і квіти твої маленькі, але саме тебе бу­дуть шукати люди серед чисельних сестер твоїх. Повер­тайся спокійно на свою галявину».

 

Ознайомлення з легендою «Вовчі  ягоди.

Коли грунт застелиться віночками ранньовесняних ефер-мероїдів, а дерева ще голі, у наших лісах можна зустрі­ти кущ із безлистими гілками, обліпленими рожевими квіточками. Ця чудова, цікава весняна рослина зветься вовчі ягоди звичайні або вовче лико.

Назва вовчі ягоди пов'язана з великою отруйністю всіх чистин рослини, а назва вовче лико виникла, вочевидь, тому, що її кора дуже легко відділяється від деревини і здирається довгими пасами. Це лико також отруйне.

Одна з легенд розповідає, що якось у лісі скликали велику раду звірів, щоб дати назви всім лісовим рослинам. Вовк запізнився на цю раду. Коли захеканий прибіг і побачив, що розпочали без нього, то в люті став здирати кігтями кору з кущів найближчого чагарника. З того часу і назвали цю рослину вовче лико.

 

                         Ознайомлення з легендою «Аїр».

Руйнівною хвилею покотилася зі сходу на захід монголо-татарська орда, зупинившись перед Карпатами. Два віки в тяжкій неволі гнули спину наші пращури. Згодом монголо-татарське іго було повалене. Але зоставили по собі загарбники на європейські землі «зелений слід»: з ними прийшла і залишилася рослина, яку на Україні народ назвав «татарським зіллям». Цю рослину, яка при­родно зростає в Індії та Китаї, монголо-татари завжди брали з собою у походи й розводили в завойовник кра­ях, кидаючи їх живі кореневища в ріки. Вони вважали, що рослина очищає водойми і, отже, там, де вона зростає, можна безпечно пити воду й на­пувати коней.

У нових місцевостях татарське зілля швидко розмножу­валося і поширювалося.

 

Ознайомлення з легендою «Оман».

Із глибини тисячоліть докотилося до нас відлуння Тро­янської війни, повивши ореолом легендарності ім'я не­зрівнянної Єлени, через яку 10 років лилася кров тро­янців та ахеїв.

Єлена була дочкою Зевса і Леди, перед її красою блідла навіть краса олімпійських богинь. Усі правителі Греції домагалися її руки, але вона обрала собі в чоловіки Хо­роброго Менелая. Та сталося лихо, Єлену підступно викрав Паріс, син тро­янського царя. Це і призвело до війни, а потім і до за­гибелі славного міста, стіни якого, за переказом, зводи­ли самі боги.

Під час війни Єлена сиділа в обложеній Трої, ткала і гап­тувала великий подвійний плащ та гірко плакала. Сльози її, впавши на землю, спалахували золотом і перетворю­валися на квіти. Згодом на честь першої красуні старо­давнього світу ці квіти й дістали назву «інуля геленіум», що означає «очищення Єлени».

Ще одна легенда про оман така. Давним-давно одному чоловікові ворожка наворожила, що він помре, якщо доторкнеться до свого сина. Той любив одинака, проте й життям дорожив. Тому повелів відвезти сина у далекі краї, щоб не збулося оте пророкування. Лише гінці зрід­ка доносили звістку про нього.

Минули роки. Одного разу батько отримав звістку, що син ходив на війну, був там порубаний, постріляний і за­раз лежить недужий, з дня на день чекає смерті.

Засумував батько. Найняв найкращих лікарів і послав їх рятувати свого сина. Проте лікарі нічим зарадити не змогли.

Тоді старий батько сам полинув до сина, сльозами обмив його рани. І сталося диво: рани затягайся і син одужав. Щасливий батько обнімав його, пригортав і не міг наті­шитися, зовсім забувши про слова ворожки.

Та словам тим належало збутися: батька не стало. Проте він не помер, а перетворився на дивосил. І відтоді люди лікуються цим зіллям.

 

Ознайомлення з легендою «Золототисячник».

Золототисячник зростає доволі часто на сухих галяви­нах, узліссях, степових схилах.

Звуть цю рослину в народі по-різному: земляна трава, зірки, золотник, сердешник, сенторія, центаврія та ін.

У ботанічній літературі вживається назва золототи­сячник. Середньовічні монахи-лікарі, неправильно витлумачивши латинську назву цієї рослини, поши­рили легенду про чудодійне зцілення за її допомогою. Ось та легенда Якийсь багатий, що страждав від тяжкої хвороби, поклявся: зцілюся — пожертвую бідним сто золотих. У в сні до нього з'явився ангел і сказав: «Уживай тра­ву, що я приніс, і ти зцілишся, та ж не забудь викона­ти свою клятву». Багатий, не зволікаючи, віддав бід­ним сто золотих, почав лікуватися травою і невдовзі одужав. Відтоді, мовляв, рослину й називають золо­то тисячником. Якийсь багатий, що страждав від тяжкої хвороби, поклявся: зцілюся — пожертвую бідним сто золотих. У всні до нього з'явився ангел і сказав: «Уживай тра­ву, що я приніс, і ти зцілишся, та ж не забудь викона­ти свою клятву». Багатий, не зволікаючи, віддав бід­ним сто золотих, почав лікуватися травою і невдовзі одужав. Відтоді, мовляв, рослину й називають золо­тотисячником

Легенда про «Ясенець білий».

...Ще в сиву давнину на Поділлі, у тихій і затишній до­лині, де било з-під землі кришталеве джерело, осіли люди селищем ї жили собі мирно та щасливо, аж поки не настали лихі часи. Насунули на їхній край монголо-татарські орди. Не раз люті вороги налітали на село, залишаючи після себе згарища. Але щоразу підіймалося з руїн село, починалося в ньо­му життя. Якось зненацька напали ординці спалили хати та пове­ли всіх людей у неволю.

Нікому вже було відбудовувати село... І тоді сталося диво: на попелищі в долині, посеред крутих пагорбів, виросли дивовижні рослини, які не боялися вогню, бо самі спалахували полум'ям і після цього залишали­ся цілісінькими... Здавалося, в них уселився дух непо­борного народу.

У народі назвали цю рослину «неопалимою купиною». Так розповідає легенда...

Ознайомлення з легендою «Спориш».

Одного разу попрямувала стара чаклунка в гори за цілю­щими травами. Назбирала повну торбу трав, притоми­лася і сіла відпочити. Дивиться, а по обидва боки від стежки травичка малесенька пробирається в гори. Озир­нулася чаклунка і бачить, що сидить вона на м'якому зе­леному килимі. Все навколо заполонила травичка неве­личка. Завела вона з травою розмову, чому це та в гори поспішає.

Відповідає трава, що це люди не дають їй життя внизу, і тому вона йде від них у гори. Слухала, слухала чаклун­ка і вирішила досадити людям. Вмовила вона травку-мандрівницю повернутися вниз на землю та заселити городи і сади, зайняти кожний вільний шматок землі. Так і живе серед нас спориш, але він нікому не заважає, а навпаки дає користь. Допомагає, наприклад, бороти­ся з піщаними дюнами. Це живий скарб цінних сполук та вітамінів, лише вітаміну С у спориші в 3 рази більше, ніж у прославлених лимонах. Використовується спориш у науковій медицині. Має застосування і в побуті: з його коріння можна приготувати синю фарбу.

А як поживну траву спориш дають коровам для збіль­шення надоїв і поліпшення смаку молока.

 

Ознайомлення з легендою «Зозулині черевички».

Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущий князь. Пообкладав той князь усі села та­ким податком, що люди ледве-ледве животіли. Та якось від одного села князеві не прислали данини. Розлютив­ся правитель і вирішив покарати неслухів. Зажурилися в селі, як почули про карателів. Старі діди думали-га­дали, як зарадити лихові, та нічого не придумали. ї тоді прийшла до дідів тиха донька бідної вдови. «Я,— каже,— спробую врятувати село». Попросила дівчина тільки од­ного: щоб їй пошили нову сукню. Коли вранці побачи­ли її в новому вбранні, всі зрозуміли, що перед ними справжня красуня.

Вийшла вона назустріч князеві, щоб сказати, що люди села не сплатили податі тому, що був недорід, і заворо­жила князя своєю вродою.

Князь пообіцяв помилувати всіх, якщо дівчина стане його дружиною. Дівчина погодилася, хоча князь був ста­рий і бридкий.

Князь велів дівчині придумати, який вона хоче подару­нок на весілля, і додав, що дає своє князівське слово, що виконає будь-яку її забаганку, хоч би скільки золота до­велося на те покласти.

Довідавшись про це, найстаріший дід села сказав: «Ти  врятувала нас. ми тобі теж допоможемо. Ось насіння. Нехай князь сплете тобі весільний вінок із квітів, що виростуть із цього насіння».

Князь навіть зрадів, що не потрібно витрачати гроші на весільний подарунок, а з весіллям можна й почека­ти. Посіяв те насіння, та й став чекати. Ось перші схо­ди з'явилися, стебельце листочки, а квіток все нема та й нема. Рік немає цвіту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, та слово князівське при всіх дав назад не забереш. Сімнадцять літ князь чекав. А на вісімнад­цятому році рослинки в один день раптом зацвіли неба­ченим досі цвітом. Кинулися князівські слуги доповіда­ти про це своєму господареві, а той уже мертвий лежить. Так і не дочекався своєї мрії.

Ознайомлення з легендою «Плющ».

Стародавні греки вважали плющ священною рослиною. Адже він відвернув смерть від самого бога Діоніса. Ось як це було.

Грізний Зевс покохав юну фінську царівну Семелу і по­обіцяв виконати будь-яке її прохання. Тоді богиня Гера, яка ненавиділа Семелу і хотіла її смерті, підмовила царів­ну попросити Зевса, щоб з'явився до неї в усій своїй ве­личі бога-громовержця.

Цар богів не міг відмовити Семелі, адже він дав слово. І громовержець з'явився. Блискавка яскравилась в його руках, раз у раз вдаряли громи. Спалахнуло все дов­кола, загорівся і завалився царський палац, загойда­лася земля. Охоплена жахом, упала Семела додолу, її обіймало полум'я. Зрозуміла вона підступність Гери, та було пізно.

І тоді у вмираючої Семели народився син Діоніс крихіт­не, зовсім немічне дитя. У лавині вогню воно здавало­ся приреченим на неминучу смерть. Та хіба міг загинути син великого Зевса? Із землі з усіх боків, як за помахом чарівної палички, почав рости густий плющ. Він прикрив дитя своєю зеленню і врятував від загибелі.

Коли Діоніс виріс, став прекрасним та могутнім богом вина, богом сили, радості і родючості.

Вічнозелений плющ разом із виноградною лозою став символом його влади.

 

Ознайомлення з легендою «Сон-трава».

Ще можливі віхоли, нічні заморозки, холоднеча, але квіт­ка сон-трави цього не боїться, вона завбачливо «утепли­лася» щільним шаром м'якеньких срібних волосків, наче закуталася в хутряну шубку.

Назву свою сон-трава рослина дістала або через те, що її квітки в негоду і холод закриті, наче сплять, або че­рез те, що використовували це зілля в народній меди­цині як снотворний засіб. Поліська легенда розповідає, що один мисливець бачив, як ведмідь, з'ївши сон-тра­ву, заснув. Існує і повір'я, нібито покладена на ніч під голову ця рослина викликає сни, в яких побачиш своє майбутнє.

 

Ознайомлення з легендою «Латаття біле».

Латаття біле слов'яни називали «одолень-травою». її по­родила сира земля з живою водою, тому що однакова в неї сила на водяницю нечисту силу у воді, і на поляницю нечисту силу в полі. Сподівалися, що збе­реже одолень-трава від різних бід і тому, збираючись у далеку дорогу, брали її з собою і носили на шиї як амулет. Старовинний травник сповіщає, що корінь цієї рослини допомагає при зубній хворобі, а також вико­ристовують його у випадках, «коли треба чиєсь серце присушити».

А ще називали латаття «русалчиним цвітом»: в народній уяві білі квітки символізували холодну красу прекрасних звабливих русалок, а гнучке, плямисте, змієподібне ко­реневище русалчин хвіст.

Колись один із червневих тижнів у нас називали русал­чиним. Існувало повір'я, що саме в ці дні русалки із бі­лосніжних лілей стають «простоволосими дівами» і во­дять танки біля річок. А дівчата й хлопці не ходили тоді купатися поодинці, щоб русалки не залоскотали. Наймарновірніші носили при собі стебла полину і любист­ку—це повинно було відлякувати русалок.

Особливо небезпечним вважався так званий мавський Великдень четвер русального тижня. У цей день дів­чата і жінки навіть не працювали, щоб не розгнівати ру­салок. А вже про те, щоб у річці бовтатися, не могло бути й мови. Коли ж якась змушена була ступити у воду, то мала обов'язково спершу кинути туди трохи полину.

 

Ознайомлення з легендою «Адоніс весняний».

Назва рослини адоніс походить від імені міфічного юна­ка Адоніса, який відзначався надзвичайною красою.

Грецька легенда розповідає: у затінку крислатого дуба відпочивав юнак. Поруч — довгий опис, лук і сагайдак із стрілами. Неподалік вірні мисливські пси.

На ту пору якраз проходила тут золотокоса Афродіта, бо­гиня кохання. Поглянула вона на юнака і застигла вра­жена: такого красеня вона не бачила досі навіть серед богів-олімпійців. І світлочола богиня, яка звикла дару­вати іншим трепетну квітку кохання, цього разу зако­халася сама. Обранця її звали Адонісом, він був сином кіпрського царя.

Відтоді Афродіта майже ніколи не розлучалася з Адоні­сом. Цілими днями вони бродили квітучими долинами й горами, полювали також разом.

Та одного разу, коли Афродіти не було поруч, Адонісові собаки виполохали величезного вепра. І тут сталося не­виправне: розлючений вепр накинувся на мисливця і ве­личезними іклами смертельно поранив його.

Довідавшись про біду, що скоїлась з її коханим, довго і невтішно ридала Афродіта. І печаль її була такою вели­кою, що перетворила Адонісову кров на квіти.

Так збереглася пам'ять про прекрасного юнака.

Повелитель богів, всемогутній Зевс, пожалів Афродіту. Він наказав Аїдові цареві підземного царства помер­лих щороку відпускати Адоніса на землю. І відтак пів­року живе на землі Адоніс з Афродітою. І кожного разу, коли він повертається на землю, ласкаво гріє сонце, бар­висто розквітає природа. І найяскравіше пломеніє на цьому ранньо-весняному святі природи квітка адоніса сонцесяйний горицвіт.

 

 

Легенда про «Первоцвіт».

Ця рослина в пошані"в багатьох народів, і у кожного про неї є своя легенда.

За давньо- німецькими сагами, первоцвіт ключі богині весни Фреї. За допомогою цих ключів чарівна богиня, прикрашена намистом із різнокольорової райдуги, від­микає справжнє тепло після довгої зими. Куди її райдуга впаде там з'являються золоті ключі, а із них утворюються квіти весни первоцвіт.

Датська народна легенда стверджує, начебто на при­мулу перетворена сама казкова принцеса ельфів. У ній говориться, що одного разу духи відпустили дів­чину на землю, а та візьми та й закохайся там в па­рубка, забувши про свою рідню. Кінець був сумний. Духи покарали їх перетворили принцесу на перво­цвіт, а її нареченого на анемон, який цвіте тоді ж, коли і первоцвіт.

Давні греки вірили, що первоцвіт здатний зціляти від усіх недугів і називали його квіткою дванадцяти богів.

 

Легенда про «Азалію»

Забрали якось татари в неволю одного парубка, закува­ли в кайдани та й зробили рабом. А красень був на все вдатний. От і закохалась у нього Азалія єдина донька якогось вельми знатного татарина.

Знала донька, що батько не погодиться, щоб вона дру­жиною бранця стала. І зважилася дівчина на крайність, взяла найкращих коней із табуна і потай вирушила зі своїм милим до нього на Полісся.

Гордий вельможа поклявся привселюдно кров'ю зми­ти сором. Три тижні мчала за втікачами погоня. І наздогнала їх аж на Поліссі. Боронився Іван, але упав під дубом, враже­ний стрітою.

Вельможа простив би все доньці, якби та попрохала по­щади. Але татарка не відходила від свого милого. Бать­ко велів зв'язати її і відвести додому. І тоді дочка сказала: «Ти відняв у мене, що міг, а відняти кохання й Аллахові несила. Я назавжди залишусь на цій землі, що мого ми­лого зростила!»

Схилилася до мертвого Івана, підняла його шаблю — і просто собі в серце. Гаряча кров бризнула на синій ве­рес і спалахнула дивовижним квітом наче сонце своє проміння розсипало.

Легенда про калину

То було давним-давно. В одному селі жила дуже красива дівчина, яку звали Калиною. її любили люди за добре серце. Одного разу на село на­пали вороги. Жителі села встигли сховатися в байраку. Тільки Калин­ка лишилася у селі. Татари наказа­ли дівчинці показати, де сховалися всі, щоб взяти людей у полон. Ка­линка завела загарбників у дріму­чий ліс. Зблиснула шабля, загину­ла хоробра дівчинка але й вороги не знайшли вороття. Там, де роз­бризкалась дівоча кров, виросли калинові кущі. Вкрилися кущі бі­лим цвітом, а коли осипався цвіт, заблищали на кущі ягоди, а в кож­ній ягідці зернятко, як малень­ке сердечко.

На згадку про добре серце дівчинки люди назвали цей кущ калиною.

 

 

 

Є ще одна легенда про калину.

Калина то ім'я української дівчи­ни. Йшла вона повз городи, лева­ди, луки.

А ось і криниця. Задивилася Ка­линка на свою красу, замилувалася. Я з криниці голос: «Не дивись дов­го в воду,— калиною станеш». Не по­слухалась дівиця, зачерпнула водиці та й перетворилась на калину, пре­красне дерево. Зашуміла листям, всі­ма своїми стеблами-суглобами потяг­лася до людей, до сонця, вітру, хмар: «Верніть мені дівочу вроду». Та ніх­то слухати не хотів. Байдуже Минав час. Ось пролітав мимо жу­равель, задивився-замилувався на красуню-калину, смутну та самот­ню. Накинув на неї червоне намис­то, і стали вона ще кращою. Та так і залишився з нею досі. Напував її водою, оберігав від злих задумів. А в народі криниця, журавель і ка­лина є символами добра, вічності природи і кохання.

 

 

Ознайомлення з легендою «Гвоздика».

Давні еліни, щедрі на вигадку і романтичні фантазії, скла­ли чимало легенд про походження гвоздики.

Одна із них розповідає, що це було давно, коли боги ще жили на землі. Богиня Діана поверталася з полювання, день був не дуже вдалий: звуки флейти налякали і розігна­ли звірів і птахів. Коли Діана вийшла на галявину, вона побачила пастушка, який, нічого не підозрюючи, про­довжував грати на флейті. Мить, і стріла розгніваної бо­гині зупинила серце музиканта. Але невдовзі гнів богині змінився на жаль і каяття. Вона звернулася до бога бо­гів Зевса і попросила його перетворити мертвого юна­ка на красиву квітку. З тих пір греки називають гвоздику квіткою Зевса, мудрого і могутнього бога, який подару­вав юнаку безсмертя.

За іншою легендою, гвоздика виросла з ока пастушка, яке вирвала розгнівана богиня.

 

 

 

 

Ознайомлення з легендою «Розрив-трава».

Свою назву розрив-трава здобула від того, що після дости­гання плодів стулки довгастої коробочки відриваються, скручуються у спіраль, розкидаючи при цьому навколо насіння. Досить натиснути пальцем на стиглий плід — і рослина «вистрілить». Ця рослина належить до роди­ни бальзамінових, більшість видів якої зростає в тропі­ках. Рослини цієї родини одно- і багаторічні з соковити­ми стеблами. На Україні зростає два види розрив-трави: дрібноквіткова — заносний бур'ян, родом із Монголії, та звичайна. Розрив-траву звичайну в народі ще звуть недотика, розкоросник, не руш мене. Вона поширена в ду­бово-букових лісах, у вологих місцях — біля струмків, рі­чок, цвіте серед літа крупними жовтими квітками з чер­воними цятками:

У фольклорі розрив-трава — казкове зілля, що має ніби­то силу розривати кайдани, відмикати замки тощо.

Легенди розповідають, що Кармелюк завжди мав при собі чудодійне зілля — розрив-траву, яка допомагала йому руйнувати залізні ланцюги і тюремні ґрати....

Цікаво, що серед рідкісної флори та такої, що зникає, за­казника «Кармелюкові гора» є розрив-трава звичайна.

Ознайомлення з легендою «Конвалія».

За давніми легендами, тендітні квіточки конвалії — це сльози дівчини, яка чекає нареченого з далекого похо­ду, це й мініатюри і ліхтарики лісових гномів, це й пер­лини сріблястого щасливого сміху Мавки. Багато народів шанують цю рослину як символ весни. А в Англії із покоління в покоління передавалась леген­да про те, що конвалія росте в лісі на тому місці, де каз­ковий Леонард переміг дракона. їх чисті дзвіночки ви­дзвонюють переможний гімн.

 

 

 

Ознайомлення з легендою «Конвалія».

Ще одна легенда розповідає про те, що конвалії вирос­ли зі сліз водяної царівни Волхови, яка палко покохала відважного Садко. Довідавшись про його «зраду», про гаряче кохання Садко до Любави, вийшла Волхова на берег, щоб в останній раз послухати чудові пісні свого коханого. Але дарма вона його шукала на березі; дов­го блукала Волхова луками, болотами і лісами, прислу­хаючись до звуків ночі. І ось серед струнких беріз вона помітила два силуети в місячному сяйві. Він! А поруч із ним Любава. Стримала горда красуня душевний крик, відвернулася і прибита горем пішла, щоб навіки захова­тися в своєму холодному царстві. І лише місяць бачив, як сльози градом котилися з її чарівних синіх очей та пер­ламутрами падали в шовкову траву, перетворюючись на білі конвалії — красу кохання, біль чистого, ніжного, га­рячого дівочого серця.

Влітку у конвалії з'являються гіркі на смак, яскраво-чер­воні плоди. Ще за однією легендою, конвалія так гірко оплакувала весну, що швидко минула, що кров висту­пила із «серця» і підфарбувала зелені сльози в черво­ний колір

 

Ознайомлення з легендою «Ряст».

Розповідають, що в одному пралісі жила відьма. Цілими ночами вона гасала на мітлі, а вдосвіта верталася до своєї хатинки на курячих ніжках, щоб відпочити. Ляже і тільки задрімає, як тут півень закукурікає. Розсердилася відьма на півня, що спати не дає, й перетворила його на квітку. Квітка рясту й справді дещо скидається на голову півня.

А ще кажуть напровесні летіли над лісом жайворонки, посварилися між собою і почали чубилися. Змагалися так, що аж чуби та шпорці собі погубили. Попадали вони на родючий лісовий грунт і попроростали буйним цвітом.

 

Ознайомлення з легендою «Грицики».

Колись сільський пастушок Грицько пошкодував ногу. Що робити? Кров струмком біжить, не зупинити. Тоді зірвав він жмут невідомої трави, приклав до рани, і кровотеча вщухла. Відтоді їх назвали ці непоказні квіти грициками.

 

 

 

Ознайомлення з легендою «Рослини».

Давним-давно, коли Земля мала тільки сіре та зеле­не вбрання, веселка піднялася дуже близько до Сонця і почала танути. її кольорові краплі пролилися вниз — так з'явилися на Землі квіти, трави, і скільки змішало­ся барвистих відтінків веселім, стільки втілилося їх у за­барвлені рослин.

Ось так за легендою з'явилися на нашій Землі рослини.

 

 

Ознайомлення з легендою «Любисток і   волошка».

Колись давно в Україні жили два птахи: Любисток і Во­лошка. Були вони гарні, тому люди виловили "їх. Зали­шилась у гущавині одна пара птахів, і жили вони дуже дружно, і всі ставили їх за приклад, бажаючи кожно­му такої злагоди й відданості, як у Любистка і Волош­ки. А коли померли ці птахи, то проросли двома паху­чими квіточками.

 

 

Ознайомлення з легендою «Барвінок».

Жили колись чоловік із жінкою, і був у них синок-одинак на ім'я Бар. От виріс він і став дуже гарним парубком. Покохав він дівчину на ім'я Вінка. А Бара покохала ще одна дівчина, в якої мати була відьма. Бар та Вінка мали одружитися. І ось в день весілля йшли вони до церкви, щоб узяти шлюб. Раптом з'явилась зла відьма, окропи­ла їх якимось відваром зілля. За мить на місці, де стоя­ли молодята, нікого не було. Впала Барова матінка, на те місце і скропила землю слізьми. І сталося диво: зазе­леніли дрібні листочки, уквітчані голубим цвітом. І на­звали їх Барвінком.

Легенда про «Пролісок».

Давно те діялось. Українська дівчина Катерина потра­пила в неволю до турків. Тікала від них, бо знала, що її чекала розправа за вбитого слугу султана. А султан на­казав повернути втікачку живою чи мертвою. Довго поневірялась, а коли дісталась рідного краю, зморена Катя плакала від щастя, аж раптом почула вигуки пересліду­вачів. Розкинула руки дівчина, обняла  траву і по­чала благати: «Ненько моя, земле рідна! Не дай загину­ти, вернутись в неволю!» Почула матінка-земля благання Катерини, враз кущі навколо вкрилися зеленим листям, зашепотіли трави, а з небесної блакиті спустились сутін­ки і сховали втікачку. Відтоді, де ліг на землю блакитний туман, заясніли квіти проліски, нагадуючи про хоробру дівчинку з України.

 

Легенда про «Волошку».

Назва васильок, що усталилась за родом волошок у російській ботанічній літературі, походить із народної легенди. Сільський хлопець-красень Василько якось косив у полі жито. Саме тоді у полі бавилися русалки. Одній із   них дуже припав до душі Василько. Зачарувала русалка хлопця. Забув він про все на світі і пішов за нею. А вона ж, пустуючи і сміючись, вела його в поля все далі й далі та й сама в нього, закохалася. Не схотіла з ним розлуча­тись: обернула Василька на польову синю квітку, щоб нагадував синь води.

 

Ознайомлення з легендою «Троянда».

У легенді розповідається, що колись із морської піни біля берегів Кіпру виникла прекрасна богиня Афродіта. Земля дуже розсердилася і вирішила створи­ти щось не менш прекрасне. Так виникла квітка тро­янда, яка своєю красою покликана змагатися з самою богинею краси.

 

 

 

 

Ознайомлення з легендою «Лілея».

Одного разу на небі було багато-багато зірок. Сиділа дів­чинка в садочку, дивилась на небо і думала: «От якби ці зорі можна було бачити і вдень»,— їй так цього хотілось. І от зірочка покотилася по небу та впала у садочок. Вран­ці, коли дівчина вийшла на подвір'я, то побачила чарівну білу квітку з сильним ароматом. Так з'явилася лілея.

Ознайомлення з легендою «Айстри».

Поетична легенда розповідає, що перша квітка айстри виросла з горошини, яка впала на землю з неба. І тому в тиху ясну ніч у квітниках чути ледве вловимий шепіт — айстри розмовляють із зірками. Айстри ще називають зірочками.

 

Ознайомлення з легендою «Мати-й-мачуха».

Жили колись чоловік та жінка. Була в них донька. Одно­го разу захворіла жінка та й померла, а батько одружився вдруге. Незлюбила зла мачуха дівчини. Найменшої за­чіпки шукала, щоб докоряти, сварити. Поїхав чоловік в поле, а зла мачуха почала бити, лаяти дівчину і вигна­ла нещасну з дому.

Пошкандибала дівчина темрявою. Боязко, холодно їй було. Спіткнулась вона об камінь і впала. Кашель по­чав роздирати груди, дихати не давав. Раптом вона по­чула голос матері: «Доню моя люба, підійди до мене». Підвелась дівчина і побачила свою неньку, яка простяг­ла їй жовту квітку з великим, круглим листям. Завари­ла дівчина напій, видужала. А цю рослину люди назва­ли мати-й-мачуха.

 

Ознайомлення з легендою «Нарцис».

Жив колись давно гарний юнак. Нахилився він над струм­ком і побачив своє відображення. З того часу Нарцис не міг відійти від води. Він закохався у свою вроду. Скоро він помер від туги й голоду. На могилі його виросла ніж­на біла квітка.

 

Ознайомлення з легендою «Півонія».

Якось богиня Флора володарка земного світу рослин і квітів зібралась у далеку мандрівку. Флора зібрала всі квіти, щоб ті самі обрали заступника богині. Всі квіти були зачаровані красою й витонченістю троянди і волі­ли саме її обрати на цю посаду. Але півонія була категорично проти. Вона вважала, що кращої і гіднішої від неї немає нікого. Півонія зневажливо дивилася на троянду. Звичайно, така поведінка обурила всіх, і квіти одностайно обрали троянду. Флора повеліла, щоб ця гордовита і чванлива квітка назавжди залишилась такою надутою та порожньою. «Нехай жоден метелик не дарує їй своїх по­цілунків, нехай жодна дівчина не прикрасить нею своїх грудей»,— сказала богиня квітів. Так півонія стала сим­волом пустої чванливості.

1

 

doc
Додано
9 червня 2018
Переглядів
990
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку