Розробка бінарного уроку (історія та українська література) на тему «О, як мені жилось і як мені страждалось! «Розстріляне відродження».

Розробка бінарного уроку (історія та українська література)                                                          на тему:                                                                                                                                                             «О, як мені жилось і як мені страждалось!                                                                      «Розстріляне відродження».

Мета:

    розкрити ще одну сторінку історії України, показавши роки творчого злету і великої трагедії українського народу;                                                              

    ознайомити здобувачів освіти з життям і творчістю українських письменників, вчених, художників, яких переслідували за вільнодумство і любов до рідної землі та її мови;                                                               

    сформувати навички самостійної роботи з науковою літературою, вміння виступати з усним повідомленням, залучити до написання рефератів, складання стислих конспектів, ментальних карт;

    виховувати почуття патріотизму.

Обладнання: епіграф, портрети видатних письменників, поетів, колоски пшениці, запалені свічки, хлібина, рушник, програвач.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент.                                                                                                                          ІІ. Оголошення теми і мети уроку.                                                                                                                           

О, як мені жилось і як мені страждалось!                                                                                                          І як мені навіки взнак воно далось!                                                                                                                                                                  А шо таке життя? Чи те, що переждалось?                                                                                                                                                                                                                       Чи все-таки – це те, що відбулось?                                                                                                                                           Ліна Костенко

Сьогодні торкнемося ще однієї сторінки в житті, історії, культурі багатостраждальної України – трагічної доби, яка увійшла в сумний мартиролог під лиховісною назвою «Розстріляне відродження».                                                                                                          Тисячі найкращих українців пройшли через більшовицькі репресії, беріївські концтабори. Особливо тяжко каральний меч тоталітарного режиму вдарив по інтелігенції. Письменники, вчені, художники переслідувалися за вільнодумство та любов до рідної землі та її мови. «Розстріляне відродження» … більшовицька гільйотина позбавила життя понад 500 майстрів пера, 300 кобзарів – цих солов'їв України. Це була кривава драма, трагедія українського ренесансу, наслідки якої раною зяють на тілі України.                                                                                                                                                Повернути імена загиблих, припасти до джерел їхньої творчості, пам’ятати минуле заради майбутнього – наш священний обов’язок.                                                                                                                             Запалюються свічки пам’яті                                                                                                                                                                       У кожного серця – своя Україна. В одного вона – підтята, в лихого – проклята, а ще – як мука ядуча, а ще – як мед липуча, у когось – замість люстерця, в поета вона – замість серця.                                                                                                                                                      Скажемо, що Україна була замість серця усім тим, про кого на уроці йтиме мова, і не помилимося. Тільки на її степах та луках розквітали їм квіти щастя, співали й плакали солов’ї, оживала казка дитинства. Вони палко любили рідну Батьківщину, саме на ній знаходили свої надії і розчарування, свою журбу і радість.                                                                                            Викладач історії. Вибухнула громадянська війна, що була наслідком політики владолюбних вельмож, забрала в могили 12 мільйонів жертв, а натомість прийшла розруха і диктат щодо селянства, і знову війна, тепер уже зі своїм власним народом, якій покладе край нова економічна політика (НЕП). У цей час набуває сили ідея відродження «єдіной і нєдєлімой» у сталінській інтерпретації. Для того, щоб не викликати нових рецидивів громадянської війни, для республік з боку центру були даровані деякі пільги: підбір керівних кадрів, які більш-менш володіли мовою корінної національності. На Україні така політика дістала назву «українізація». І при всій своїй непослідовності вона покликала до діяльності могутні національні сили. Виникли різноманітні течії, школи, угрупування: «Плуг», «Гарт», «Марс», «Молодняк», ВАПЛІТЕ, ВУ СПП, неокласики, футуристи, символісти. Проте могутнє національне піднесення не було вигідно владі, яка по суті реанімувала СРСР у «єдіну і нєдєліму», була поборником імперських традицій, деспотизму, тоталітаризму. Таку політику можна було проводити лише в атмосфері страху, доносів, пошуків «класового ворога».                                                                                                                                     Викладач літератури. Незважаючи на те, що багато українських письменників у перші пореволюційні роки пройшли складний шлях ідейного становлення, уже на кінець 1920 року сформується ціла когорта майстрів слова, які оволоділи, хоч кожен по-різному, революційним світоглядом. Це була яскрава революційна романтична течія, до якої належали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та інші.                                                                                                                                                                                                  Нове життя народжувало молоді культурні сили – письменників, художників, композиторів, акторів, вчених.                                                                                                                                                                                    Розвивалось українське сценічне та образотворче мистецтво. На зміну корифеям української сцени Саксаганському і Садовському прийшла ціла плеяда нових майстрів: О. Сердюк, К. Ужвій, А. Бучма, оперні співаки О. Петрусенко, Б. Гмиря.                                                                                           У послузі музичного мистецтва в 20-30-х рр. розвивались такі жанри, як обробка народних пісень, естрадна пісня. У цих напрямках працювали композитори Г. Верьовка, Л. Ревуцький, Б. Казицький, С. Людкевич.                                                                                                         Викладач історії. Уже в 1926 році Сталін та його підручний в Україні Л. Каганович поклали край курсу на відродження української національної культури. Незабаром, як і слід було чекати, розпочалися переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. До 30-го року за всілякими безпідставними звинуваченнями було заарештовано кілька десятків українських письменників.                                                                                                                                                     Організований владою голодомор супроводжувався новою хвилею розправ з письменниками республіки. Після арешту М. Ялового почалися репресії серед письменників Харкова. Ці події послужили сигналом до справжнього цькування Хвильового. І він, не знаходячи пояснень до того, що відбувалося навколо, покінчив життя самогубством. Тоді ж було ув’язнено О. Вишню, якого чекали довгі роки поневіряння в таборах. 1934 року було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, О. Влизька, Д. Фальківського та інших.                                                                                                            Викладач літератури. Розстріляне відродження … У передмові до антології творів українських письменників, вилучених із життя, заборонених і знищених, літературознавець Юрій Лавриненко писав: «Знищуючи і забороняючи українську радянську літературу 1917-1933 років, сучасні глуповці з якоюсь убивчою послідовністю відкинули насамперед усе мистецьке – ліпше й сильніше, залишивши собі лише халтуру і слабину».                                                                                                                                                                                                                                      Тож доторкнімось до трагічних доль окремих поетів цієї сумнозвісної для України доби, їхнього високого мистецтва слова.                                                                                                                                                                                                                                                                                  Здобувач освіти. Говорячи про талант Григорія Чупринки, ми перегорнемо ще одну сторінку розстріляного відродження.                                                                                                                                            Творчість поета була за високою огорожею, бо радянська літературознавча наука майже не займалася її дослідженням. Спочатку осуджували з ідеологічних позицій, а пізніше й зовсім перестали згадувати.                                                                                                                                                                                   Коли почалася революція 1905 року, він став на чолі селянського чернігівського руху і назавжди здобув собі серед селянства місце лідера, за що і потрапляє його ім’я в поліцію до списку небезпечних людей. Те, що стосується його особистості, то він мав досить суперечливий характер. Ті, хто близько знав Григорія, казали, що за поглядами він був анархіст, але з яскраво вираженою національною прикметою українців – це потяг до волі і ще зневажливе ставлення до українських лібералів, метою яких був тихий сум над долею покірного страдника, що відповідало інтересам сумирного просвітянства. Всупереч їм Чупринка був вибух, вулкан енергії, життя письменника трагічно обірвалося на 42 році: 28 січня 1921 року більшовики розстріляли його.                                                                                                                                                        Здобувач освіти. Ніби відчуваючи трагічний кінець, життя поета було таке шалене, що переборювало на своєму шляху всі нетрі і колючки.

Моє життя таке шалене,                                                                                                                                                                       Таке нажильне до розмаху

Він пише:                                                                                                                                                                                      Поет – пророк. Поет – новатор,                                                                                                                      І вільний мучень життєвовий.

Саме співець мусить запалити своїм вогнем творення «серця палкі й уми безмежні».

Той звук лишить благословіння,                                                                                                                                               Велю я знов життя любити,                                                                                                                                                                      Радіти знов і рвати квіти,                                                                                                                                                                 Тобі диктую маніфест.                                                                                                                                Ти чуєш, як природа дише                                                                                                                                                                                                                                                             Й як навкруги кипить життя!                                                                                                                                                                                                                     Великий Дух його колише,                                                                                                                                    Збуди ж найбільше, найсвятіше,                                                                                                                                                Наймогутніше – власне Я!                                                                                                                                                Здобувач освіти. Всеперемагаючою одою життя є його поезія «Закон життя», де автор передає рух оновлення й віру, що Україна витримає всі бурі, жертви і страждання:                                                                                                                                                                                                                    

Звучить музика («Не поспішай, душа моя, черствіти …»)

Викладач літератури. На цій оптимістичній ноті і хотілося б завершити розповідь про Г. Чупринку, поета, вольову людину, патріота України, життя якого обірвалося, але його поезії залишилися прийдешнім поколінням.                                                                                                                                                                Здобувач освіти. З далекого небуття повертається до нас ім’я селянського сина Григорія Косинки (Стрільця). Тяжка доля випала поету і коротке життя. 35 років прожив талановитий письменник, залишивши помітний слід у літературі і, як спалах метеора, згас. Земля, праця селянина, класова боротьба – вони стали одвічною темою творчості письменника. Народився на Київщині, у нього було непереможне бажання вчитися. Перша збірка новел «На золотих богів» засвідчила появу талановитого прозаїка, оповідання якого нагадували новели В. Стефаника.                                                                                                            За своє коротке життя він видав десять збірок оповідань і новел. Письменник зазнав гоніння з боку уряду, його називали куркульським агентом у радянській літературі. Звинуватили у приналежності до терористичної організації, а 15 грудня 1934 року засудили до вищої міри покарання – розстрілу.                                                                                                                                                                          Викладач історії. Твори письменника не друкувалися, і тільки в 60-80- роки вони були перевидані. Г. Косинка – майстер реалістичної прози, знавець психології селянства. Це була людина, яка стала жертвою комуністичного режиму.                                                                                                                       Здобувач освіти.                                                                                                                                                                                                               Євген Плужник - поет складної і трагічної долі. На його життя випали важкі випробування: перша світова і громадянська війни, голод 1921-го та 33-го років, арешт, ув’язнення та смерть у в’язниці. Працював учителем на Полтавщині. Крім віршів займався перекладами, писав п’єси, прозу, разом із письменником В. Підмогильним упорядкував словник «Фразеологія ділової мови» (1926 р.).                                                                                                           38 років було Євгену Плужнику, коли він помер від туберкульозу у тюремній лікарні на Соловках.                                                                                                                                                                                               Здобувач освіти.                                                                                                                                                       Твори цієї людини сповнені філософських роздумів, ніжного ліризму, глибоких узагальнень. Автор засуджує класову боротьбу, кровопролиття, внаслідок яких гинуть сини народу, цвіт нації. Поезія Плужника сповнена звучання про багатогранність людської душі, про її вміння слухати і чужий біль, і чужу радість, зливатися воєдино з всесвітом:                                                                                                                                Може, й твоя з тих багатющих душ,                                                                                                                                Що вміють всесвіт слухати з кімнати.                                                                                                              Його ніколи не покидала мрія про щасливу долю, на яку заслуговує його народ.                                                                                                                Так буде:                                                                                                                                                                    Прийдуть дужі, щасливі люди,                                                                                                                         А земля така й не така:                                                                                                                                    І машини прекрасні всюди,                                                                                                                                                                                              Й без мозолів кожна рука.                                                                                                                                                   Здобувач освіти.                                                                                                                                                                                                              Шлях до цього важкий, зрошений кров’ю і потом, проте в суспільстві багато людей, здатних узяти на себе відповідальну і тяжку місію. До них належить і сам мрійний герой:                                                                                                                                                                    Ми ті,                                                                                                                                                                                  Хто, вірні меті,                                                                                                                                                     Йшли безупинно до неї! -                                                                                                                                                                           З темних провалів на скелі круті,                                                                                                                                                                              світлом безсмертним укриті.                                                                                                                             Гей, через кров, через трупи братів,                                                                                                                                                  Кожний хотів                                                                                                                                                                                                            Першій меті                                                                                                                                                                                                                                Кинуть під ноги лілеї!                                                                                                                                                                                                                                          Ми умирали за неї!                                                                                                                                      Ми убивали за неї!                                                                                                                                                                                     Ми все їй, що могли, віддали!                                                                                                                                                Так, наче кожен малий,                                                                                                                                     Очі у всіх змолодіють!                                                                                                                                                                                                           Благословенний, коли                                                                                                                                                                           Здійснену бачиш надію!                                                                                                                                                                                     Викладач літератури.                                                                                                                                                                                     Таким став поет перед нами в усій багатогранності свого таланту, який хвилюватиме читачів багатьох поколінь. Люди йдуть із життя, але залишається пам'ять про них у творчій спадщині.                                                                                                                                                                           Здобувач освіти.                                                                                                                                                     Юрій Липа поєднав у своїй особистості художню творчість, медицину, філософію і літературну критику. Поет намагався реалізувати свої творчі здібності, підпорядковуючи їх одній меті – служінню національній ідеї. Це син українського письменника Івана Липи. Народився в м. Одесі. Здобув освіту у Познанському університеті. Ю. Липа – автор прозового роману «Козаки в Московії» та науково-публіцистичної праці про Україну «Бій за українську літературу» (1935). Як фахівець у медичній галузі він написав книги «Фітотерапія» та «Ліки під ногами». Під час ІІ світової війни Ю. Липа як лікар надавав допомогу воїнам УПА, що воювали з німецькими окупантами, був заарештований НКВС і замордований 19 серпня 1944 року.                                                                                                                                                                                   Викладач історії.                                                                                                                                                                   Говорячи про творчість поета, не можна не сказати про ту політичну обстановку, в якій він опинився. На східних землях України надія на відродження державності на соціалістичних засадах не здійснилася, «українізація» була потоплена у крові, а на західних, які були окуповані Польщею, почалася «пацифікація» та «ревіндикація» (юридична вимога повернення назад). Представників прогресивної інтелігенції, до яких належали письменники Є. Маланюк, Ю. Липа, охоплювало почуття розгубленості, розчарування та зневіри. І цим настроям треба було протиставити тверезий аналіз ситуації: чому саме спроба встановлення самостійної держави України зазнала поразки і які шляхи віднайти до відродження. Але для вироблення відповідної програми дій потрібно було сформувати політичні концепції, які б виражали інтереси прогресивної думки.                                                                                                                                                                      Здобувач освіти.                                                                                                                                                              Поезія мала сказати тут своє рішуче слово, яке було підпорядковане конкретній меті. Почуття патріотизму. Усвідомлення самостійності нації досить важливе в світогляді поета. Кожен народ повинен залишатися самим собою, мати свою неповторну індивідуальність – таке його основне кредо:                                                                                                                                                   Глянь, проходить француз.                                                                                                                                                                  Той, що має сто мислей на мить …                                                                                                                     Ось германець, лунатик у знаках і маршах …                                                                                                                                                     Ось і ти став і дивися гнівно.                                                                                                                                                                                          Пізнай їх.                                                                                                                                                                                                                                  Кожен з них є собою, а ти – українець.                                                                                                                                (Звучить музика «Козацький марш»)                                                                                                                                       Здобувач освіти. Ю. Липа говорить, що наш народ не є втраченим майбутнім:                                                                                                                                             Народе без життя, без честі і поваги,                                                                                                                                          Без правди у завітах предків древніх!                                                                                                                                                                 Ти, що постав з безумної відваги                                                                                                                                          Гірких п’яниць і розбишак великих!                                                                                                                                                                            Єдиний скарб у тебе – рідна мова,                                                                                                                                                                  Заклятий для сусідського хижацтва,                                                                                                                                                                                            Вона твого життя міцна основа,                                                                                                                                                                  Певніша над усі скарби й багатства.                                                                                                                                                                                   Викладач літератури.                                                                                                                           Усього 44 роки прожив поет, а слід на землі залишив вагомий. Тяжка була доля української інтелігенції: жорстокі експерименти більшовизму породжували психологічну роздвоєність особистості, переслідування, репресії збіднювали потенціал нації, забирали від неї творчі сили.                                                                                                                     Здобувач освіти.                                                                                                                                                                         Михайло Драй-Хмара. Він належав до угрупування неокласиків. Ядро його становили Зеров, Рильський, Филипович та Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), що згодом емігрував за кордон. Це й було оте саме «гроно п’ятірне нездоланих співців», якому присвятив Драй-Хмара сумнозвісний сонет «Лебеді». Він викликав шалену лють у супротивників. На неокласиків посипалися безпідставні звинувачення у політичній ворожості до радянської влади. Живим залишився тільки Рильський. Драй-Хмару, Зерова, Филиповича було репресовано та фізично знищено в сталінських казематах, а їхні твори на тривалий час вилучено з літературного процесу.                                                                                                                              Здобувач освіти.                                                                                                                                         

Сонет «Лебеді»                                                                                                                                                                                           На тихім озері, де мліють верболози,                                                                                                           Давно приборкані і влітку, й восени,                                                                                                                               То плескалися, то плавали вони,                                                                                                                           І шиї гнулися у них, як буйні лози.                                                                                                              Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози.                                                                                                                                                                                                                         І плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,                                                                                                                      Плавуг ламали враз ті крижані лани,                                                                                                                  І не страшні були для них зими морози.                                                                                                                                        О, гроно п’ятірне нездоланих співців,                                                                                                                            Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів.                                                                                           Що розбиває лід відчаю і зневіри.                                                                                              Дерзайте, лебеді з неволі, з небуття                                                                                                               Веде нас у світи сузір’я Ліри,                                                                                                                                                              Де пінить океан кипучого життя.

Здобувач освіти.                                                                                                                                                                                   Павло Филипович. Видатний діяч із групи неокласиків, поет, педагог, критик, знавець української, західноєвропейської та московської літератур, перекладач французької та латинської поезії. Заарештований 1935 року і висланий на Соловки. Загинув у концтаборах.

Віки летять, а в неозорім морі                                                                                                                            єдине сонце для землі горить.                                                                                                                     І всі колись з’єднаються в просторі -                                                                                                                                                                 людина, звір і квітка, і блакить.

Викладач історії.                                                                                                                                             Ми лише наблизились до призабутої літературної спадщини українського народу на уроках літератури та історії. Ми повинні підняти з темних, замулених криниць насильного забуття національні скарби. Як писав Юрій Клен у своїй поемі «Прокляті роки»:                                                                                                                                             

Помолимось за тих, що у розлуці                                                                                                                                          Помруть, відірвані від рідних хат,                                                                                                                                        Помолимось за тих, що у розлуці,                                                                                                                 Вночі гризуть залізні шати грат,                                                                                                                        Що душать жаль у невимовній муці,                                                                                                                       За тих, кого веде на страту кат.                                                                                                                     Над ними, Господи, в небесні тверді                                                                                                                                                                                                                                  Простягни свої долоні милосердні.

Пропоную вшанувати пам'ять цих людей хвилиною мовчання.                                                                                  (Лине пісня «Чуєш, брате мій»)

Викладач літератури.                                                                                                                                          Тужливий образ журавлів, що відлітають у вирій і помруть на чужині, далеко від рідної землі, перегукується з долями всіх репресованих, засланих у Сибір, Соловки, Магадан … Усі вони поріднилися з різними краями у смерті.                                                                                                      І закінчити урок я хочу уривком із поеми В. Сосюри «Розстріляне відродження»:                                                                                                                           

… В вікно б’є вітер непривітний,                                                                                                                  дощем, як снігом в час зими.                                                                                                                                                                                                                                                                    І дивляться Василь Блакитний,                                                                                                                         І Хвильовий на мене з тьми …                                                                                                                       Душа Миколи Куліша                                                                                                                                                           крилами б’є в вікно блакитне                                                                                                                            крізь ніч, похмуру й непривітну,                                                                                                                                         в мою поему поспіша.                                                                                                                                                             Він геній був …                                                                                                                                                                              Пішов у небуття, як дим …                                                                                                                         І Курбас Лесь пішов за ним.                                                                                                                   Серця спинились їхні чулі                                                                                                                                                           Од голоду, а чи від кулі …                                                                                                                            І ті, кого любить я звик,                                                                                                                 І Кириленко, і Кулик,                                                                                                                                                                       Що з нами йшли у даль щасливу,                                                                                                                      І Підмогильний, і Вражливий,                                                                                                                                  Що з смертю вийшли на двобій,                                                                                                                                 Кривенко, Плужний, Лісовий                                                                                                                                                                                          стоять, мовчать у тьмі страшенній …                                                                                                           Стоїть в очах примарне військо …                                                                                                                    І дивляться Влизько й Фальківський,                                                                                                                Із глибини і тишини                                                                                                                                                                                     Вітають Мисика вони.                                                                                                                                    Не чуть за вікнами сирен …                                                                                                                                            А я дивлюсь у ніч патлату …                                                                                                                                          Й заходить тихо у кімнату                                                                                                                                    Печальний Миша Йогансен …                                                                                                                         Він теж упав від кулі ката,                                                                                                                Лицем упав чи горілиць,                                                                                                                                                       Із ним упав Косинка Гриць.                                                                                                                                                                          «Прощай, матусенько єдина!»                                                                                                                       Я певен, що так Гриць сказав.                                                                                                                       І постріл тяжко заридав …                                                                                                                              І цілували губи сина                                                                                                                                                        Криваву землю України …                                                                                                                                                              Про них співаю я сьогодні                                                                                                                                                                               І про усіх, кого нема,                                                                                                                          Кого ковтнула смерті тьма …                                                                                                                                                                Їх кров наповнила б безодні !...                                                                                                                                Досвітній Епік … Любі, любі,                                                                                                                            Хоч в пісні воскресив би вас                                                                                                                                                                                                                     І той страшний, безумний час! …                                                                                                                Так тяжко плачу і дивлюсь                                                                                                                        Я на розстріляне безсмертя,                                                                                                                                  Як на дитя убите мати …                                                                                                                                                                                                            Страшний пройшли ми друзі час.                                                                                                                Та як живі вони між нас                                                                                                                                                      І будуть жить на горе кату! …                                                                                                                                      Безсмертя ж бо не розстріляти!                                                                                                                                                   

(Вірш промовляється під пісню «Чуєш, брате мій»