Розробка уроку з історії України на тему «Суспільно – політичне життя в 30-ті рр. ХХ ст.»

Розробка уроку з історії України                                                                                                                                                                                                                                       на тему:                                                                                                                                 «Суспільно – політичне життя в 30-ті рр. ХХ ст.»

Мета:

    встановити причини кардинальних змін у структурі українського суспільства наприкінці 30-х рр.;                                                     

    формувати в здобувачів освіти уявлення про причини та масштаби сталінських репресій, навички критичного мислення;                                                            

    продуктивно організовувати процес дискусії;                                                                                                

    виховувати в здобувачів освіти толерантність, повагу до особистості та прав людини.                                                                                                                                             

Тип уроку: урок застосування знань, умінь та навичок.                                                                                                                            Вид уроку: дебати за «англійським» форматом.                                                                                                                Обладнання: медіапроєктор, комп’ютер, підручники, карта, роздатковий матеріал.                                                                                                                                                                                                 Основні терміни та поняття: соціальна структура суспільства, номенклатура, тоталітарний режим, сталінізм, репресії, «Великий терор», ГУЛАГ.                                                                                                                                                                            Основні дати та події:                                                                                                                                                                                               квітень 1930 р. – процес над СВУ;                                                                                                              лютий 1931 р. – арешти колишніх діячів УНР – В. Голубовича, П. Христюка, М. Шрага та ін., депортація М. Грушевського до Москви;                                                                                                                                                    1933 р. – самогубство письменника М. Хвильового і колишнього наркома освіти УСРР М. Скрипника;                                                                                                                                         1 грудня 1934 р. – вбивство С. Кірова;                                                                                                                                   5 грудня 1934 р. – прийняття нової Конституції СРСР;                                                                                                                                             січень 1937 р. – прийняття нової Конституції УРСР;                                                                                                                1937 р. – ліквідація практично всього складу РНК УРСР і ЦК КП(б)У;                                                                                                                                    1937 – 1938 рр. – період «Великого терору» в СРСР.

Любов до життя озброює смерть проти вас страхом,                                                                    а страх смерті викрадає у вас життя.                                                                                                   Г Гегель

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент                                                                                                                                                                Розробка методичних рекомендацій щодо проведення дебатів                                                                                                                                                                                                   Проведення дебатів з метою формування командного духу здобувачів освіти, обмін думками з однолітками.                                                                                                                                      Етапи попередньої роботи                                                                                                                        1. Знайомство учасників із сутністю, особливостями, правилами організації проведення дебатів.                                                                                                                                          2. Визначення вихідної тези дебатів та позиції команди («за», «проти»).                                                                                                             3. Підбір, вивчення та аналіз основної літератури.                                                                                                                            4. Розподіл на команди, розподіл ролей серед здобувачів освіти.                                                                                                 5. Розробка «кейса» понять, аргументів, контраргументів.                                                                                                         6. Розробка експертами критеріїв оцінювання.                                                                                                                                                    7. Індивідуальний інструктаж про процедуру дебатів.                                                                                                                                                                                                   Тема дебатів повинна відповідати таким умовам:                                                                                                                                 

• чіткість й конкретність формулювання;
• однозначність розуміння;
• перспективність для обговорення;
• значимість для вихованців.

Розподіл ролей (викладач разом зі здобувачами освіти розподілили здобувачів освіти на команди та розподілили ролі у команді)

• Голова команди здійснює загальне керування.
• Секретар стежить за часом, регламентом, підбиває загальні підсумки.
• 1-й та 2-й спікери виступають за темою.
• Експерти доповнюють спікера, висловлюють свою точку зору.
• Судді (по одному з кожної команди) визначають переможців дебатів, оцінюють здобувачів освіти за встановленими критеріями.
• Лічильна комісія (2 здобувача освіти) виставляє бали за критеріями.

Правила дебатів за «британським» форматом (ознайомлення здобувачів освіти з правилами, можливі деякі зміни, пропозиції, які висувають здобувачі освіти)

• Беруть участь всі здобувачі освіти. 
• Під час виступу всі дотримують регламенту, а голова має право перервати того, хто виступає.
• Кожен учасник команди має право виступити тільки один раз. 
• У разі ускладнення під час відповіді на запитання кожний спікер має право взяти один тайм-аут тривалістю до 2 хв.
• Спікер має право не відповідати на запитання без пояснення причин.
• Експерти оцінюють аргументи, а не учасників.

Критерії оцінювання дій учасників дебатів                                                                                         (пам’ятка для здобувачів освіти)

• Зміст виступу.
• Конкретність.
• Усвідомленість.
• Оперативність.
• Гнучкість.
• Логічність.
• Раціональне використання часу.
• Формулювання запитань.
• Проблемність.
• Культура спілкування.
• Виразність мовлення, гумор.
• Вільне володіння матеріалом.

Порядок проведення дебатів

Матеріали здобувачам освіти для підготовки до дебатів

Громадсько-політичне життя України наприкінці 20-х – 30-х років розвивалося під впливом суперечливих факторів. Соціальний склад населення кардинально змінився. Зникли економічно активні в 20-ті роки категорії приватних торговців, власників підприємств, помітно збільшилася кількість робітників – з 1 770 тис. до 4 578 тис. осіб. 1940-го р. їхня питома вага у населенні республіки досягла третини. Джерела поповнення робітничого класу були різноманітні, але переважало селянство. Уперше в історії України більше половини робітників становили українці.                                                                                                                                                                  Загальна чисельність службовців і спеціалістів народного господарства, освіти, культури, науки зросла з 549 тис. у 1928 р. до 2 млн осіб у 1940 р. Понад 25 % їх мали середню і вищу освіту.                                                                                                                         Індустріалізація супроводжувалася бурхливим розвитком міст. Протягом 1926-1939 рр. кількість міських жителів УРСР подвоїлася і досягла третини населення, що надзвичайно загострило житлову проблему. Причому міста в ці роки зростали переважно за рахунок місцевого українського населення. У 1920 р. українці серед міських жителів УРСР становили лише третину, з 1939 р.-понад 58 %.                                                                                                         Переміщення людей з одних соціальних груп до інших супроводжувалося швидким зломом їхньої психології, способу життя, втратою усталених традицій, які вироблялися століттями. Ці процеси були наслідком прямого насильства влади, і тому мільйонні маси, особливо примусово пролетаризоване сільське населення, сприймали їх болісно.                                                                                                                         Разом з тим роки індустріалізації й колективізації позначені інтенсивним соціальним рухом по «вертикалі» - з «низів» нової соціальної піраміди, яка активно формувалася в роки радянської влади, «вгору». Більшовицька партія сприяла висуванню рядових робітників і селян на керівні пости, відкривала перед ними двері вищих та середніх навчальних закладів. До органів державного керівництва, господарського, партійного апарату, офіцерського корпусу Червоної армії, органів державної безпеки, міліції, керівництва колгоспами, радгоспами, торговельними підприємствами прийшли десятки тисяч робітників і селян.                                                                                                                                                    Радянські керівники хизувалися побудовою суспільства, вільного від експлуатації людини людиною. Насправді, знищивши стару соціальну піраміду, вони побудували нову, небачену раніше. У Радянському Союзі формувався новий керівний клас – номенклатурна верхівка партійно-державного й господарського апарату, забезпечена всіма матеріальними благами і відокремлена від мільйонів своїх співгромадян щільним муром різноманітних привілеїв.

Конституція УРСР 1937 р.                                                                                                                                 

Соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися в СРСР у 20-30-х роках, керівна більшовицька партія розглядала як процес соціалістичного будівництва. Успішне виконання другої п’ятирічки мало утвердити основи соціалізму в СРСР. На це вказували матеріали ХVІІ з’їзду ВКП(б), який відбувся 1934 р. було створено Конституційну комісію для вироблення нового Основного Закону, котрий мав закріпити «перемогу соціалізму в СРСР». У підготовленому комісією документі СРСР визначався як «союзна держава, створена на основі добровільного об’єднання рівноправних радянських соціалістичних республік». Конституція скасувала обмеження в правах, передбачені Конституцією 1919 р. для деяких верств населення. Вибори до рад мали бути загальними, прямими й рівними за умов таємного голосування. Оголошувалася також недоторканність особи і житла, таємниця листування, свобода слова, друку, зборів.                                                                                                                                                                                                                          На основі Конституції СРСР, прийнятої VІІІ надзвичайним з’їздом рад СРСР 5 грудня 1936 р., були вироблені конституції союзних республік, у тому числі й України. Надзвичайний ХІV Всеукраїнський з’їзд рад 30 січня 1937 р. затвердив нову Конституцію республіки, яка офіційно тепер називалась Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). Конституція УРСР декларувала добровільність об’єднання України з іншими республіками в Радянський Союз. Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, а в період між її сесіями – Президія. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади оголосили Раду Народних Комісарів (РНК).                                                                                                                                                                     Демократичні положення Основного Закону УРСР в умовах однопартійної тоталітарної диктатури не були наповнені реальним змістом. Конституція УРСР 1937 р., як і Конституція СРСР 1936 р., залишалася не підтвердженою практикою життя декларацією. СРСР був жорстко централізованою, унітарною державою, а союзні республіки в ньому не мали жодної автономії. Із союзного центру – Москви – тяглися нитки керування практично всіма сферами економічного, соціального і політичного життя України. Тоталітарний режим виключав будь-які прояви незалежного від держави громадсько-політичного життя, виховуючи в широких масах подвійну мораль, формуючи байдужість і соціальну пасивність.

Комуністична партія в політичній системі суспільства

Стрижнем тогочасного політичного ладу залишалася Комуністична партія, від імені якої здійснювалося керування всіма аспектами економічного, політичного й духовного життя.                                                                                                                                                  Це була єдина в країні політична партія. Ось чому до партії вступали не лише переконані прихильники соціалізму, а й безліч тих, хто вбачав у членстві в КП(б)У гарантію швидкого просування по службі. У цій обстановці лави більшовицької партії, незважаючи на масові чистки, швидко поповнювалися. На 1 січня 1928 р. КП(б)У мала 137,7 тис. осіб, на 1 січня 1933 р. їх було вже 330,9 тис., а 1 січня 1941 р. – близько 380 тис.                                                                                                                                                              Монопольне становище КП(б)У в суспільстві, жорстоке переслідування всіх, хто наважувався будь-яким чином критикувати її політику, призводили до накопичення негативних хворобливих тенденцій у діяльності партії. З організації однодумців, об’єднаних спільними політичними цілями, вона перетворилася на ієрархічну, надцентралізовану організацію, функції якої зводилися до виконання розпоряджень партійних вождів. Швидко зростав і зміцнювався партійний апарат, що перебрав на себе повноваження державних органів, диктуючи свою волю суспільству.                                                                                                                 Різноманітні громадські організації й добровільні товариства працювали під усебічним контролем партійних органів та органів безпеки. Функції профспілок звелися до ролі «приводних пасів» між партапаратом і робітничими колективами. Комсомол розглядався як резерв та інструмент партії, що не мав жодної автономії. Інші громадські організації також були позбавлені самостійності, частину з них ліквідували. Так, припинило існування товариство старих більшовиків, колишніх політкаторжан і засланців, інженерно-технічні товариства та деякі інші добровільні об’єднання. У їхньому складі було багато тих, хто мав незалежну думку, а тому небезпечних для сталінського режиму осіб. В обстановці згортання творчої діяльності громадських організацій насаджувалися різноманітні форми радянської роботи, яка не знаходила підтримки в масах і виконувалася «добровільно-примусово».

Сталінізм і його провідники в Україні

Партійне й радянське керівництво України не знайшло в собі сил протистояти сталінізму, що активно формувався як форма тоталітаризму. У той час на чолі КП(б)У, ВУЦВК, РНК УСРР стояли особи, які з більшим або меншим завзяттям виконували волю сталінського керівництва. ЦК КП(б)У в 1925-1928 рр. очолював Л. Каганович, один з найбільш послідовних сталіністів, рекомендований Політбюро ЦК ВКП(б) для роботи в Україні. Він активно пропагував міф про мудрість Й. Сталіна. Л. Кагановича заступив С. Косіор, котрий у роки громадянської війни був одним із керівників більшовицьких організацій в Україні, а протягом 1925-1928 рр. працював секретарем ЦК ВКП(б). На чолі ЦК КП(б) У С. Косіор стояв з липня 1928 р. до січня 1938 р. На ці роки припадає пік кривавого розгулу сталінського режиму в Україні, одним із стовпів якого, бездумним виконавцем розпоряджень центру був С. Косіор. У передвоєнні роки КП(б) У очолив М. Хрущов, знов-таки присланий з Москви, де він був керівником міської парторганізації і кандидатом у члени Політбюро ЦК ВКП(б). Хрущов продовжив лінію своїх попередників в Україні.                                                                                                                                         Сталінські ставленики в Україні стали провідниками політики масового терору, який розгорнувся у 30-ті роки.                                                                                                                                                      Брутальні розправи з тими, кого вважали противниками радянської влади, не припинялися протягом 20-х років, проте згодом керівні кола СРСР відмовилися навіть робити вигляд, що дотримуються законності під час здійснення репресій. Звинувачення проти віднесених до класово ворожих елементів з 1929 р. почали розглядати так звані трійки у складі першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника місцевого відділення ДПУ, що значно спростило справу. Засуджених партіями відправляли на примусові роботи до північних та інших віддалених районів СРСР з надзвичайно важкими, по суті каторжними умовами праці.                                                                                                                                                                    Трагедія селянства кінця 20-х – першої половини 30-х років, гоніння на інтелігенцію, сфабриковані органами ДПУ політичні процеси цього періоду стали прелюдією до нової хвилі репресій сталінського режиму проти радянського народу.                                                                                                          Масова кампанія «викриття» ворогів та репресій проти них розгорнулася після вбивства 1 грудня 1934 р. С. Кірова, члена Політбюро ЦК ВКГІ (б), керівника ленінградської парторганізації, авторитетного в більшовицькій партії діяча, потенційного кандидата на пост генерального секретаря. Цим убивством, обставини якого залишаються нез’ясованими до сьогодні, сталінське керівництво скористалося для подальшого нагнітання істерії в країні, розправи над реальними й потенційними противниками режиму. Президія ЦВК СРСР з надзвичайною оперативністю 1 грудня 1934 р. прийняла Постанову «Про порядок розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів», яка відводила на слідство в цих справах не більше 10 днів. Справи розглядали без прокурора й адвоката. Оскарженню чи помилуванню вони не підлягали. Слідчі надзвичайно широко трактували поняття «тероризм». Фактично в ньому міг бути звинувачений кожний, хто потрапив до органів НКВС. 1937-го р. подібний порядок розгляду судових справ був поширений на звинувачених у шкідництві та диверсіях. «Шкідників» і «диверсантів» у роки перших п’ятирічок, коли до промисловості влилися мільйони малокваліфікованих робітників і високими темпами впроваджувалися нова, складна техніка, було дуже багато. Справи осіб, притягнених до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи секретаря ЦК ВКП(б) Л. Кагановича почали розглядати в позасудовому порядку із застосуванням найвищої міри покарання. Слідство закінчувалося для арештантів жорстокими тортурами. Ця практика була узаконена 1937 р., коли Й. Сталін від імені ЦК ВКП(б) особисто наказав органам НКВС застосувати до заарештованих фізичні методи тиску. 1939 року ця вказівка була підтверджена. В’язні не витримували тортур, підписували протоколи з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на своїх колег, родичів.                                                   Розгорнуті у 30-ті роки в Україні масові репресії охопили всі категорії населення: представників партійного й державного апарату, військових, науковців, робітників, селянство.                                                                                                                                                      Після процесу над «Спілкою визволення України» в республіці «викрили» багато «контрреволюційних організацій», найбільшими з яких були «Український національний центр», «Українська військова організація», «Польська організація войскова», «Білогвардійський терористичний центр у Києві», різні «шпигунсько-троцькістські» організації. В Україні не уникли репресій більшість керівників КП(б)У і РНК. Серед них – Е. Квірінг, Х. Раковський, Ю. Коцюбинський, С. Косіор, Ю. Медведєв, В. Чубар і багато інших. Вважаючи арешт невідворотним, застрелив свою дружину і застрелився сам Голова Раднаркому УРСР П. Любченко. Майже повністю був знищений обраний на ХІІІ з’їзді КП(б)У Центральний Комітет. Із 62 його членів були звинувачені у ворожій діяльності та виключені з партії 55. З 11 членів Політбюро, обраних після ХІІІ з’їзду КП(б)У, загинуло 10, а з 5 кандидатів у члени Політбюро – 4. Кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266,3 тис. осіб – тобто майже наполовину.                                                                                                                                                                                                                Сталінське керівництво безжально віддавало на розправу НКВС не лише сотні тисяч незгодних з його політикою безпартійних, не лише усіх тих представників партійно=державного апарату, які могли скласти йому опозицію, а й багатьох відданих виконавців репресивного курсу режиму. Тисячі керівників, слідчих і оперуповноважених НКВС, що фабрикували численні справи «ворогів народу», з часом самі ставали об’єктами репресій і таким чином зберегли таємницю розправ над своїми жертвами. Був репресований і В. Затонський, один із керівників боротьби за радянську владу в Україні в 1917-1920 рр., член ЦК КП(б)У і радянського уряду України. На ХVІІ з’їзді ВКП(б), який відбувся 1934 р., В. Затонський очолював лічильну комісію. Він добре знав, що проти обрання Сталіна до складу ЦК ВКП(б) було подано 292 голоси делегатів з’їзду, а не 3, як це було повідомлено. В. Затонського звинуватили у приналежності до неіснуючого «антирадянського українського національного центру» і стратили.                                                                                                                                                              Унаслідок сталінських репресій у другій половині 30-х років була обезглавлена армія. Репресії, які розпочалися проти вищого командування, перекинулися на рівень військових округів. Й. Якіра, командувача Київського військового округу, 1937 р. звинуватили в підготовці замаху на К. Ворошилова і стратили. Був повністю знищений весь штаб Київського військового округу, в якому працювали підібрані Й. Якіром військові спеціалісти, чимало з яких були активними учасниками війни 1918 – 1920 рр. така ж доля спіткала й Харківський військовий округ6 його командний склад на чолі з командувачем округу І. Дубовим став жертвою розправ.                                                                          Репресії зумовили гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7 % командирів мали вищу військову освіту, а 37 % не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військових закладах. Це стало однією з основних причин поразок Червоної армії 1941 року.                                                                                                                                                                    Жертвами сталінської сваволі в Україні стали мільйони людей. Більшість із них не були представниками партійного чи державного апарату. Арешт ставав трагедією не лише для них самих. Їхні близькі та рідні потрапляли до категорії людей, яка в офіційних документах мала назву «члени сімей ворогів народу». Частину з них також репресували, а решта поневірялась, не знаходячи житла й роботи, не маючи можливості здобути освіту.                                                                                                                                                                       Тоталітарний режим прагнув ідеологічно виправдати масовий терор проти свого народу, поклавши в його основу тезу Сталіна про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства. Це положення органічно доповнювалось іншим – про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів. У звітній доповіді ЦК Компартії України ХІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся у 1934 р., С. Косіор, зокрема, так інтерпретував сталінську тезу щодо України: «На Україні класова боротьба більш напружена, ніж в інших місцях, і ворог – куркуль, націоналіст – у нас більш досвідчений, лютіший, ніж деінде в інших республіках і областях Союзу».                                                                                                                                                      Ця теорія стала директивою, відповідно до якої діяла ідеологічна машина тоталітарної держави. Преса, радіо, кінохроніка були переповнені сфабрикованими слідчими матеріалами про «злочинні дії ворогів народу», їхнє шпигунство на користь іноземних держав, шкідництво на виробництві, в армії, наукових закладах, державних установах. Організовувалися масові мітинги, організатори яких вимагали від доповідачів засудження виявлених «ворогів народу», схвалення смертних вироків тощо, нагнітали істерію страху, аби паралізувати волю народу до опору.                                                                                                                                                                                              Судячи з промови Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки», проголошеної на ХХ з’їзді КПРС у 1956 р., та недавніх досліджень, більшість звинувачень, включаючи ті, що прозвучали на Московських процесах, базувалися на зізнаннях, здійснених під примусом. На основі статті 58 звинуваченим приписували контрреволюційні злочини. Замість судових процесів часто діяли так звані трійки НКВС. Сотні тисяч людей були звинувачені за сфабрикованими доказами у різноманітних політичних злочинах (шпигунство, саботаж, шкідництво, антирадянська агітація і пропаганда, таємна підготовка до державного перевороту, тероризм), а потім розстріляні або відправлені до таборів ГУЛАГу. Більшість з них померли у робітничих таборах від недоїдання, хвороб і виснаження. Широкомасштабні політично вмотивовані вбивства сьогодні називають терміном «демоцид», або «політцид».

Ідеологічне обгрунтування репресій

«Репресії, - заявив Сталін влітку 1930 р. на ХVІ з’їзді партії, - є необхідним елементом наступу». Ідеологічною основою репресій була боротьба проти «ворогів народу».                                                                                                                                                                                   Підбиваючи на об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 р. підсумки першої п’ятирічки, Сталін включив у доповідь спеціальний розділ про завдання і результати боротьби «із залишками ворожих класів», «Ми утвердили, - заявляв Сталін, - у всіх сферах народного господарства принцип соціалізму, вигнавши звідти капіталістичні елементи». Останніми залишками вимираючих класів є «промисловці і їх челядь, торговці і їх посіпаки, колишні дворяни і попи, куркулі і підкуркульники, колишні білі офіцери й урядники, поліцейські і жандарми, різного ґатунку буржуазні інтелігенти і всі антирадянські елементи. Єдине, що їм залишається робити, це пакостити і шкодити робітникам і колгоспникам, Радянській владі, партії. І вони пакостять, як тільки можуть. Сила і міцна диктатура пролетаріату – ось що нам потрібно тепер для того, щоб розвіяти рештки помираючих класів і робити злодійські махінації». Сталін стверджував, що представники цих ворожих класів «розповзлися по наших заводах і фабриках, по наших установах і торговельних організаціях, по підприємствах залізничного і водного транспорту і головним чином – по колгоспах і радгоспах. Розповзлися і сховалися вони там, нап’явши маску «робітників» і «селян», причому дехто з них проліз навіть у партію».

Процес Спілки Визволення України

Процес Спілки Визволення України – показовий процес над 45 керівниками і головними діячами СВУ, що тривав в оперному театрі у Харкові з 9 березня до 19 квітня 1930 р.                                                                                                                                                                                                                      Процес СВУ мав політичне завдання обґрунтувати факт переслідування потенційної націоналістичної політичної опозиції і підготувати грунт для подальших нападів на ВУАН та УАПЦ і для переслідування інших нібито існуючих політичних угруповань, поглибити ворожнечу між прихильниками українізації (комуністами й некомуністами) і політично скомпрометувати власне політику українізації, пов’язуючи українське відродження з діяльністю УНР в екзилі з агресивним спрямуванням зовнішньої політики Польщі. Справа СВУ була початком розгрому українського культурного процесу, що розпочався в УРСР.                                                                                                                      Учасники процесу. Серед інших на лаві підсудних були:                                                                                                       

     академік Сергій Єфремов (колишній товариш голови Центральної Ради й лідер УПСФ);                                                                                                                 

     Володимир Чехівський (колишній член ЦК УСДРП і прем’єр-міністр УНР, за освітою теолог і керівний діяч УАПЦ);                                                                                                    

     педагог В. Дурдуківський (колишній член УПСФ); 

     історик Й. Гермайзе (професор Київського Інституту Народної Освіти, колишній член УСДРП);

     літературний критик і письменник А. Ніковський (колишній член УПСФ і міністр закордонних справ УНР);

     письменник Л. Старицька – Черняхівська (колишній член УПСФ) та її чоловік О. Черняхівський (видатний учений гістолог, професор Київського медичного інституту);

     академік М. Слабченко (історик, професор Одеського Інституту Народної Освіти, колишній член УСДРП);

     педагог О. Гребенецький, філолог В. Ганцов (колишній член УПСФ);

     мовознавець Г. Голоскевич (науковий співробітник ВУАН);

     студент Київського Інституту Народної Освіти Микола Павлушков, якого радянська влада вважала засновником Спілки Української Молоді (СУМ).

Головою Найвищого Суду УРСР, який слухав справу СВУ, був А. Приходько, головним прокурором М. Михайлик (генеральний прокурор республіки і заступник Наркомюсту), серед громадських обвинувачувачів були П. Любченко, академік О. Соколовський, письменник О. Слісаренко.                                                                                                                                                                                                                         Між підсудними були 3 жінки (Л. Старицька-Черняхівська, Л. Біднова, А. Токарівська), 2 доктори члени ВУАН, 15 професорів вищих шкіл, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 правники і 1 бібліотекар; 15 підсудних були співробітниками ВУАН. Багатьох підсудних єднала політична діяльність під час визвольних змагань: 31 з них були колись членами українських політичних партій (15 – УПСФ, 12 – УСДРП, 4 – УПСР), 1 був прем’єром, 2 – міністри уряду УНР, 6 – члени Української Центральної Ради. Згідно з обвинувачувальним актом, 33 належали до Київської групи СВУ, по 3 до Дніпропетровської й Одеської, по 2 – до Полтавської і Миколаївської, по 1 – до Чернігівської й Вінницької. Між підсудними були двоє українців єврейського походження: історик Й. Гермайзе і правник З. Моргуліс.

Звинувачення

За радянськими джерелами СВУ була підпільною організацією, яка нібито існувала в Україні від червня 1926 р. до липня 1929 р., коли її викрили органи ДПУ. СВУ одночасно начебто існувала на еміграції (її не слід плутати з Союзом Визволення України, який діяв під час Першої світової війни за кордоном). Тісно пов’язаною з СВУ мала бути Спілка Української Молоді (СУМ). Згідно зі звинувачувальним вироком, СВУ ставила за мету визволення українського народу на всіх просторах його етнографічної території й заснування самостійної української республіки, яка мала бути парламентарною і демократичною, з широким правом громадян на приватну власність. Звинувачувальний вирок стверджував, що СВУ готувала народні повстання або принаймні заколоти за підтримки ворожих імперіалістичних держав (Польщі) і в тісному порозумінні з лідерами української еміграції, т. зв. Еміграційною СВУ. На процесі СВУ звинувачувалась у тому, що вона ніби «створена за вказівками закордонного центру петлюрівщини …». У свою чергу, СУМ мала організувати терор проти всесоюзних та українських радянських керівників. Осередками діяльності СВУ було визнано ВУАН і УДПЦ.                                                                                         

Процес та вирок

У процесі виявилося багато розбіжностей. Лідери української еміграції рішуче заперечували твердження слідства, ніби еміграція давала якісь вказівки СВУ. Зокрема Л. Чикаленко заперечив, ніби він будь-коли висилав лист-інструкцію С. Єфремову. Щодо існування такого листа висловив сумніви і підсудний Й. Гермайзе. Об’єднаної еміграційної СВУ не могло й бути, оскільки еміграція була політично надто розпорошена. Н. Павлушкова (сестра підсудного) твердить, що «СВУ як організація була центром дуже вузького кола людей, не більше 12 – 15, без міцно організаційно оформленої периферії»; вона визнає, що зізнання підсудних на процесі СВУ були вимушеними.                                                                                                                                                                       Якщо зважити на радянський розголос процесу СВУ, вирок був досить поміркований. За твердженням підсудного К. Туркала, прокурор загрожував 13 підсудним смертною карою, але її не вимагав. Із 45 підсудних 4 засуджено на 10 років ув’язнення з суворою ізоляцією, 6 – на 8, 3 – на 6, 10 – на 5, 21 – на 3 й 1 – на 2 роки; з них 10 дістали умовні вироки і були негайно звільнені, ще 5 були помилувані за кілька місяців. Частину засуджених було заслано на Соловки. У 1930-х рр. і під час перших місяців Другої світової війни багато учасників процесу СВУ були знову заарештовані й знищені. Головні підсудні загинули в тюрмах або на засланні, лише одиниці потрапили в еміграцію (К. Туркало), а дехто був реабілітований аж після Другої світової війни (В. Ганцов, В. Атамановський).                                                                                                                      У сучасній українській літературі переважає думка, що СВУ і СУМ не існували як організації, а швидше були провокаційною вигадкою ДПУ (В. Голубничий, В. Гришко, М. Ковалевський, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Р. Саллівант, К. Туркало, П. Феденко), але дехто визнає існування СВУ (Н. Павлушкова, В. Плющ). Гіпотезу про те, що СВУ та СУМ як організації були вигадкою ДПУ, доводять інші показові процеси («Шахтинська справа» 1928 р. або так звана справа Промпартії у грудні 1930 р.), які мали суто політичне завдання. Найвірогідніше, підсудні на процесі СВУ були українськими патріотами й активно працювали для українського національно-культурного відродження 1920-х рр., але вони це робили більше спонтанно, не створюючи якоїсь антирадянської політичної організації, тим більше такої, що діяла за вказівками української еміграції.

Боротьба зі «шкідництвом»

Реалізація завдань форсованої індустріалізації вимагала не тільки вкладення величезних коштів, але і створення численних технічних кадрів. Основну масу робітників, однак, складали вчорашні неписьменні селяни, які не володіли достатньою кваліфікацією для роботи зі складною технікою. Радянська держава також сильно залежала від технічної інтелігенції, що дісталася в спадщину від царських часів. Ці фахівці найчастіше були досить скептично налаштовані щодо комуністичних гасел. Партія комуністів, що виросла за умов громадянської війни, сприймала всі збої, що виникали в ході індустріалізації, як свідомий саботаж, результатом якого стала кампанія проти так званого шкідництва. У ряді процесів у справах про шкідництво і саботаж висувалися, наприклад, такі обвинувачення:

     підготовка хибних звітів про фінансове становище СРСР, що призводило до підриву його міжнародного авторитету (справа Трудової селянської партії);

     саботаж за завданням іноземних розвідок шляхом недостатнього розвитку текстильних фабрик, створення диспропорцій у напівфабрикатах, що повинно було потягти за собою підрив економіки СРСР і загальне невдоволення (справа Промпартії);

     псування насінного матеріалу шляхом його зараження, свідоме шкідництво в галузі механізації сільського господарства шляхом недостатнього постачання запчастин 9справа Трудової селянської партії);

     нерівномірний розподіл за завданням іноземних розвідок товарів по районах, що призводило до утворення надлишків в одних місцях і дефіциту в інших (справа меншовицького «Союзного бюро»).

Найбільш відомі справи проти «шкідників»

     «Шахтинська справа». Відкритий процес, що відбувся в 1928 р. на Донбасі. 53 інженерів і керівника звинуватили у навмисному шкідництві. Створенні підпільної шкідницької організації. 11 осіб було засуджено до розстрілу.                                                                      

     Справа Промпартії. 1930 року відбувся відкритий процес у справі «Промпартії», державним обвинувачем на якому був призначений прокурор Криленко (розстріляний 1937 року), обвинувачуваними переважно були представники так званої «буржуазної інтелігенції», яким приписували саботаж індустріалізації СРСР, співробітництво з іноземними розвідками, підготовку іноземної військової інтервенції в СРСР. Іноземним технічним фахівцям приписувалося ведення в СРСР шпигунської діяльності. Процес пройшов не в усьому гладко. Обвинувачуваний Разін дав свідчення про те, що він на випадок інтервенції пропонував на посаду міністра промисловості і торгівлі в окупаційному уряді фабриканта Рябушинського, однак з’ясувалося, що той помер за рік до того, як йому «пропонували посаду міністра».

     Справа Трудової селянської партії. Справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи «Чаянова-Кондратьєва» відбулася також 1930 року. Обвинувачуваним приписували саботаж в галузі сільського господарства та індустріалізації.

     Справа «Союзного бюро». Відкритий процес над колишніми меншовиками відбувся в березні 1931 р. Обвинувачуваним приписували саботаж в галузі планування господарською діяльністю, зв'язок з іноземними розвідками.

     «Пулківська справа». Справа сфабрикована НКВС проти групи радянських вчених, яких звинуватили в «участі у фашистсько-троцкістсько-зіновєвській організації». Їм інкримінували спробу терористичних актів проти керівників СРСР, а також шкідництво (зокрема саботаж спостережень сонячних затемнень).

Єжовщина

Максимуму своєї інтенсивності сталінські репресії сягали в 1936-1938 рр., коли НКВС очолив Микола Іванович Єжов. Цей період в історії став відомим під назвою «єжовщина», або «Великий терор». Сигналом до початку масових репресій послужило вбивство Сергія Кірова 1 грудня 1934 р. 1 грудня 1934 р. за ініціативою Сталіна ЦВК й РНК СРСР прийняли Постанову «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік» такого змісту:                                          «Внести такі зміни в чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних республік з розслідування й розгляду справ про терористичні організації й терористичні акти проти працівників радянської влади:

     слідство щодо цих справ закінчувати в строк не більше ніж десять днів;

     обвинувачувальний висновок вручати обвинувачуваним за одну добу до розгляду справи в суді;

     справи слухати без участі сторін;

     касаційного оскарження вироків, як і подання-клопотань про помилування, не допускати;

     вирок до вищої міри покарання здійснювати негайно після винесення вироку».

Після чисток у лавах партії предметом особливої уваги органів НКВС стали «колишні куркулі», «члени антирадянських партій», «учасники козацько-білогвардійських повстанських організацій, фашистських, терористичних і шпигунсько-диверсійних контрреволюційних формувань» та інші особи, що ведуть «антирадянську злочинну діяльність». Згідно з наказом Політбюро НКВС № 0447 «Про операції щодо репресій проти колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів», органам НКВС було доручено «найнещаднішим чином розгромити всю цю банду антирадянських елементів». Усього тільки в рамках «куркульської операції» було засуджено трійками 818 тис,, з них до розстрілу 436 тис. осіб.                                                                                                                                                                                                Також предметом НКВС стали іноземці, етнічні меншості, які підлягали репресіям згідно з Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про міри, що обгороджують СРСР від проникнення шпигунських, терористичних і диверсійних елементів» від 9 березня 1936 р. За цим наказом було засуджено 103 489 осіб, у тому числі до розстрілу 84 471 осіб.                                                                                                                                                      Загалом, за даними комісії «зі встановлення причин масових репресій проти членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних на ХVІІ з’їзді партії», репресовано 1 548 366 осіб і з них розстріляно 681 692, тобто в середньому розстрілювали близько тисячі осіб на день.

Репресії проти української інтелігенції

Трагічною сторінкою в історії України було знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції, що увійшло в історію під назвою «розстріляне відродження». Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року, коли «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком «трійки» було розстріляно понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.                                                                                                              Наступного, 1938 року розстріляли Гната Хоткевича та Василя Верховинця. Протягом кінця 1930-х років (за різними оцінками) було розстріляно від 200 до 337 бандуристів.                                                                                                                                                   ІІ. Актуалізація опорних знань                                                                                                                                            Бесіда                                                                                                                                                               1. Як ви вважаєте, чи міг бути справжнім демократизм державно-політичного устрою України, декларований Конституцією УРСР 1937 р.?                                                                                                                               2. Що таке репресії?                                                                                                                                          3. Який зміст ви вкладаєте у поняття «сталінізм»?                                                                                                                                                    ІІІ. Мотивація навчальної діяльності                                                                                                                                                            Викладач.                                                                                                                                                                                                 

Как жутко в нашей стороне,                                                                                                                                                     Здесь только яблоне привольно.                                                                                                                                  Здесь даже воля всей стране                                                                                                                                                                       Дается по команде «Вольно».

У нас сьогодні незвичайний урок. Ми підіб’ємо підсумок такому явищу, як сталінізм. (Перегляд відеосюжету)                                                                                                                                                                    ІV. Вивчення нового матеріалу                                                                                                                                                                                                                                                             Здобувач освіти. (декламує вислів Олександра Солженіцина).

Если б это было так просто! -                                                                                                                                                                              что где-то есть черные люди, злокозненно творящие черные дела,                                                                                и надо только отличить их от остальных ы уничтожить.                                                                                                                                                                     Но линия, разделяющая добро и зло,                                                                                                                                                            пересекает сердце каждого человека.                                                                                                                                                                                И кто уничтожит кусок своего сердца? …

Викладач. Сьогодні відбудуться дебати між двома командами, кожна з яких буде йти своїм шляхом. Кожна команда спробує проявити майстерність риторики й уміння дивувати, аргументовано доводити свою точку зору.                                                                    Проблемне завдання. «Сталінські репресії. Чи можливо чинити опір режиму?»                                                                                         Проведення дебатів                                                                                                                                                                                    Проведення дебатів зі здобувачами освіти.                                                                                                                 Підбиття підсумків дебатів.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   Презентація творчого учнівського проєкту                                                                                                                             Здобувачі освіти презентують проєкт за темою «Сталінські репресії».                                                      V. Підсумки уроку. Рефлексія.                                                                                                                                                                                                          Оцінювання роботи групи за критеріями дебатів.                                                                                                           

VІ. Домашнє завдання.                                                                                                                                                                                                 1. Опрацювати параграф підручника, словник термінів, матеріали творчих проєктів;                                                   2. Створити ментальну карту до теми уроку;                                                                                                                                3. Написати твір-порівняння: «Права людини. Сучасність і сталінщина».