Розробка уроку з української літератури на тему : "Емма Андієвська , її картини , казки та "Джалапіта" у 6 класі

Розробка уроку з української літератури для 6 класу на тему : «Емма Андієвська , її казки , картини та «Джалапіта» . Робота учителя української мови та літератури Павличенко Олени Сергіївни .

Мета: поглибити знання учнів про творчість Емми Андієвської, вдосконалювати вміння читати уважно і вдумливо, розвивати творче осмислення прочитаного, удосконалювати вміння самостійно опрацьовувати додатковий літературний матеріал: формувати в учнів уміння будувати зв'язні висловлювання, розвивати логічне, критичне, асоціативне мислення; виховувати ввічливість, порядність, любов до прекрасного , бажання робити добро .

 Урок формування  вмінь та навичок .

Обладнання: портрет Емми Андієвської, виставка її книжок для дітей, виставка репродукцій картин письменниці, презентації, їнтерактивна дошка , тексти казок.

 

                                            Перебіг уроку

 

І.Організація початку уроку.

 

Привітання, перевірка стану готовності учнів до уроку.

 

ІІ.Актуалізація та корекція опорних знань, умінь, навичок.

 

Методичний прийом "Так — ні" з використанням прийому "Світлофор ".

 

Учні сигналізують картками правильність (зелений колір) чи хибність (червоний колір) тверджень, запропонованих учителем.

 

- Емма Андієвська — поет, прозаїк, художник. (Так.)

 

- Її творчість була широко відомою в Україні. (Ні.)

 

- Емма Андієвська народилася в Донецьку. (Так.)

 

- До шести років майбутня українська письменниця взагалі не володіла українською мовою. (Так.)

 

- У Німеччині дівчина навчалася в чоловічій гімназії. (Так.)

 

- На даний час Емма Андієвська проживає в Україні. (Ні.)

 

- Письменниця довго і важко хворіла, її доля у цьому схожа з долею Лесі Українки. (Так.)

 

- У 2010 році вийшла збірка її творів під назвою "Казки". (Ні.)

 

ІІІ. Повідомлення теми, мети і завдань уроку, мотивація учіння школярів.

 

1. Учні записують тему уроку в зошити.

 

2. Слово вчителя.

 

Продовжуємо вивчення творчості Емми Андієвської знайомством з іншими казками сучасної української письменниці. Казки Емми Андієвської — це твори, що мають філософське підгрунтя й несуть великий моральний заряд, силу, оскільки письменниця обстоює перемогу тих моральних опор та ціннісних орієнтирів, які ми звемо загальнолюдськими.

 

Упродовж знайомства з казками ви заповнюватимете таблицю, у якій зазначите назву твору і тему, яку розкриває автор.

 

IV.Вивчення нового матеріалу.

 

Розповідь учителя про каски Емми Андієвської.

 

Збірка казок містить вісімнадцять оповідань. Усі казки логічно зв'язані між собою, вони ніби проникають одна в одну. Звичайно, усі ні казки за тематикою надзвичайно різні, жодна не повторює навіть тією чи іншою мірою попередньої.

 

Перед викладом змісту має місце вступ, у якому здійснюється розмова між незвичайними персонажами — консервною бляшанкою і шакалом. Зустрівшись на веранді вілли, коли люди її покинули до ранку, консервна бляшанка і шакал розмірковують про своє призначення у світі, свій зв'язок із людиною.

 

Консервна бляшанка: "...з ким я не можу розмовляти, я не вважаю за товариство. Люди гадають собі, що я просто консервна бляшанка, мовляв, бездушна бляха, та й годі, або що моя душа настільки нижча від їхньої, що вона їх не може цікавити, забуваючи, що речі, які перебувають в людському оточенні, олюднюються, і крім того, що ми є, ми стаємо ще й ніби людьми, і в нас живе людська душа поруч нашої первісної".

 

Шакал: "...щойно я наближаюся до людських осель, я мимоволі олюднююся. Я починаю відчувати, як люди, думати, як вони, і щойно коли я повертаюся до пустелі, з мене поволі вивіває людську душу і лишається тільки душа шакала. Мені часто хочеться поговорити з людьми, коли я буваю серед них, тільки їхня зарозумілість в останню мить стримує мене. Справді, дуже важко з людьми, бо вони олюднюють нас, і разом з тим їм на думку не спаде ставитися до нас, як до людей, а на цьому ми завжди терпимо".

 

Нагодувавши шакала, консервна бляшанка пропонує обом втішитися почергово розповіддю казок. Вона виявила бажання розповідати веселі казки, а шакал — сумні.

 

Окремі, із запропонованих творів, супроводжуються коментарем-розмірковуванням цих героїв про зміст тієї чи іншої казки.

 

На світанку шакал покидає віллу, прощається з консервною бляшанкою. "Час надто швидко збігає, коли він приємний, і надто повільно, коли несе лихо", — говорить героїня на прощання герою зі сподіванням на нову зустріч. Але шакал іншої думки: "Не чекай. Я ніколи нічого не обіцяю. Обов'язки не для мене. Повертатися туди, де тобі бодай на коротку мить було добре, завжди означає розчаровуватися".

 

До збірки увійшли такі казки:

 

- Говорюща риба.

 

- Казка про Галайла.

 

- Казка про двох пальців.

 

- Казка про упиреня, що живилося людською волею.

 

- Казка про слимака.

 

- Казка про рінину, подарунок моря.

 

- Казка про гуску, яку змушували нести прості яйця замість золотих.

 

- Казка про гадюку й орла, або невдячного приятеля.

 

- Казка про бика й метелика.

 

- Казка про дракона, шевця, що не вмів дарувати заподіяної йому шкоди, та інших.

 

- Казка про блискавку.

 

- Казка про пихатість.

 

- Казка про те, як заєць збирав податки з капусти.

 

- Казка про чоловіка, який заступав Усевишнього.

 

- Казка про чоловіка, який мав сумніви.

 

- Казка про кулі зла.

 

- Казка про яян.

 

- Казка про мандрівника.

 

У казках піднімають питання моралі: дружба ("Говорюща риба" та "Казка про гадюку й орла, або невдячного приятеля"), воля ("Казка про упиреня, що живилося людською волею"), шкідливість пихатості ("Казка про пихатість"), важливість віри людини у себе ("Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього"), осудження егоїзму ("Казка про яян").

 

V.Первинне застосування нових знань.

 

1. Читання "Казки про чоловіка, що заступав Усевишнього".

 

КАЗКА ПРО ЧОЛОВІКА, ЩО ЗАСТУПАВ УСЕВИШНЬОГО

 

Якось один добрий чоловік прийшов до Всевишнього й сказав: "Великий Боже. я багато думав про Тебе і дійшов переконання: тепер, коли бідні й багаті мають узаконені вакації, Тобі чиниться найбільша кривда, бо Ти гаруєш від створення світу без перепочинку вдень і вночі. А що я Тебе люблю, мені Тебе невимовно шкода, і тому я вирішив замінити Тебе бодай на короткий час, заки Ти хоч трохи перепочинеш, бо люди подейкують, ніби Ти й справді втомився чи постарів, що. зрештою, зрозуміла річ при такому ділі, внаслідок чого й чиниш не завжди так, як воно мало б бути, а не загрожує людству несусвітенними катастрофами. Звісно, я свідомий того, що для такого великого обов'язку, я, як смертне створіння, не посідаю належних кваліфікацій, бо ж я не вирізняюся з-поміж інших ані особливими цнотами, ані винятковою праведністю життя. Але колись Ти сам запевнив кволу людину, що створив її на свою подобу, уділивши їй скалочку свого єства. А коли це так, та нетлінна частка й допоможе мені впоратися з Твоїми обов'язками, заки Ти хоч трохи перепочинеш" .

 

Усміхнувся Всевишній, склав свої регалії перед чоловіком й одразу ж поринув у небуття, а чоловік заходився справуватися в світі. І доки чоловік вірив, що Божа іскра в ньому допоможе і в найтяжчій скруті, доти й ішло все гаразд.

 

Тільки Божий день — надто довгий, і мірою того, як сонне наближалося до зеніту, чоловіка стали напосідати сумніви, до чого, звісно, почасти спричинилося й те, що люди зі своїми безнастанними благаннями й вимогами не давали чоловікові промитої води. А тут ще на лихо, разом із тим. як днина вбивалася в колодочки, тимчасового заступника Всевишнього заповзялися облягати дедалі численні юрми злочинців, збоченців і лиходіїв, кажучи, що й вони ходять під Божою рукою, як і кожне створіння, і тому чи не найбільше з усіх і потребують вищої уваги й захисту.

 

Мовляв, хіба не свідчить притча про блудного сина, що тільки заблуканим вівцям, а не смиренним дурбасам, належатиме царство Боже?

 

"Як мало Всевишній уділив людині Божого", — подумав чоловік, слухаючи законопорушників, і відчув раптом, що йому забракло сили вершити й найпростіше.

 

"Який же я був засліплений, — вжахнувся чоловік, — повіривши, що якась мізерна іскра Божа, якої Всевишній пошкодував по достатком уділити людині, упорається з усіма цими нездоланними труднощами" , — й нагло заточився від удару ножа в груди, бо одному з розбійників, який прийшов до чоловіка з вимогою, аби той відпустив йому тяжкі злочини, урвався терпець слухати теревені недолугого просторіки на місці Всевишнього.

 

— Боже, поможи, я вмираю, — заволав чоловік, хапаючися за серце, — Ти мусиш мене порятувати, бо я вмираю за Тебе! — й одразу відчув Господні долоні на своїх ранах, що миттю загоїлися.

 

Та не загоїлася відтоді душа чоловіка, якому Бог дав право вільного вибору.

 

— Ти великий, — дорікнув чоловік Усевишньому, — і Тобі легко звинуватити мене в нікчемності, єдина провина якої міститься в тому, що Ти надто мало уділив людині своєї іскри. І тому все, що людина вершитиме, заздалегідь приречене на поразку.

 

— Поки ти не сумнівався, тієї іскри вистачало, щоб упоратися не лише з людьми, а й з усією світобудовою, бо ця іскра міцніє чи никне залежно від твого власного наставлення. А сумніви — це вияв не моєї, а твоєї власної волі, яка й віддалила тебе від мене, зробивши

 

безсилим. Коли ти подолаєш цю прірву, глибина якої залежить виключно від твого власного кута зору, ти станеш таким, як я, бо я і є ти!

 

Якщо це дійсно так, втішився чоловік, — я негайно притлумлю в собі найменші сумніви, і Ти матимеш значно триваліші вакації!

 

Однак, кажуть, що Всевишній і досі чекає на здійснення цієї обіцянки.

 

2. Обмін враженнями від прочитаного твору.

 

- З якою пропозицією звернувся чоловік до Всевишнього?

 

- Чи дозволив Усевишній чоловікові побути Богом?

 

- Доки чоловікові вдавалося робити те, що робить Бог?

 

- Хто приходив до чоловіка просити відпущення гріхів?

 

- Як ці люди вплинули на віру чоловіка у власні сили?

 

- Як помстився розбійник чоловікові?

 

- Хто врятував людину?

 

- Як Усевишній пояснив чоловікові його помилку? Зачитайте ці рядки.

 

- Що допомагає людині подолати сумніви?

 

- Яку обіцянку дав чоловік Усевишньому?

 

- Чому, на вашу думку, він досі не дотримав слова?

 

- Чого повчає нас ця казка-притча?

 

3. Висновок учителя.

 

Темі подолання сумнівів присвячено "Казку про чоловіка, що заступав Усевишнього". Усевишній дозволяє чоловікові побути Богом. "І доки чоловік вірив, що Божа іскра в ньому допоможе і в найтяжчій скруті, доти йшло все гаразд". Але незабаром його опосіли сумніви. До нього стали приходити і зухвало просити відпущення гріхів "злочинці, збоченці і лиходії". І людина розгубилася так, "що йому забракло сил вершити й найпростіше". Один з нахаб вдарив чоловіка ножем, і, хоч Бог відживив його, але не загоїлася душевна рана. Бог пояснює чоловікові його помилку: "Сумніви — це вияв не моєї, а твоєї власної волі, яка й віддалила тебе від мене, зробивши безсилим. Коли ти подолаєш цю прірву, ...ти станеш таким, як я, бо я і є ти!" Бо "тільки деревце надії в людському серці й допомагає чоловікові долати сумніви, як є вершниками прірви".

 

VI.Самостійне застосування учнями знань.

 

1. Переказування учнями змісту прочитаних казок Емми Андієвської і визначення їх тематики.

 

2. Робота з узагальнювальною таблицею "Тематика казок Е. Андієвської".

 

Назва казки

 

Тема твору

 

"Казка про яян"

 

Засудження егоїзму

 

"Говорюща риба"

 

"Казка про гадюку й орла, або невдячного приятеля"

 

Дружні відносини

 

"Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього"

 

Важливість віри людини

 

"Казка про упиреня, що живилося людською волею"

 

Воля людини

 

"Казка про пихатість"

 

Шкідливість пихатості

 

"Казка про бика й метелика"

 

 

"Казка про чоловіка, який мав сумніви"

 

Подолання сумнівів

 

VIІ. Підбиття підсумків уроку.

 

1. Огляд читацьких щоденників учнів.

 

2. Усна рефлексія.

 

На уроці я...

 

- дізнався...

 

- зрозумів...

 

- навчився...

 

- найбільші труднощі я відчув...

 

- не вмів, а тепер умію...

 

- змінив своє ставлення до...

 

3. Оцінювання роботи учнів на уроці.

 

VIІІ. Повідомлення домашнього завдання.

 

Прочитати козацькі жарти П. Ребра.

 

Матеріал для вчителя

 

КАЗКА ПРО БИКА Й МЕТЕЛИКА

 

Колись у корови, що, як й інші, випасувалася на соковитих луках доброго господаря, знайшлося теля, якому судилося стати крилатим биком.

 

Звісно, поки теля ще смоктало вим'я коров'ячої неньки і йому з кожним стрибком заносило наперед задні ноги, воно, як і решта його чотирикопитих ровесників, тлумилося разом із чередою, не думаючи про майбутнє. Однак мірою того, як ноги теляти міцніли, в його мозку дедалі частіше стали укладатися самі собою не лише круглі, а й продовгасті думки, що своєю пружністю не посту палися м'язам на грудях, і не встиг господар перегнати череду на інше пасовище, як із малого нерозумного теляти викохався кмітливий бичок, на якому вже вряди-годи зупиняли замріяні погляди вологих очей не лише сусідні телички, а й воли, що тяжко працювали в полі.

 

"Невже ці воли з вибалушеними очима й пооббиваними колінами й хребтами, над якими вічно рояться хмари мух і гедзів, — теж належать до нашого бичачого роду?" — спитав якось молодий бичок двох підстаркуватих коров'ячих тіточок, котрим, з огляду на їхню блакитну кров, його власна ненька, дбаючи про улюбленого первістка, доручила бичкове виховання, щоб дитина змалку засвоїла правила гідної поведінки і за неї перегодя не доводилося червоніти в доброму товаристві. Бо хоча нові повіви часу досягнули краєчком і цієї череди, де вже давно ніхто не вимагав дотримувати вишуканого етикету, однак навіть найзачучвиреніші корови з кізяками на голові, що йшли нога в ногу з добою, любили принагідно покликатися на туманні оповістки коров'ячих прабаб, дарма що ці перекази багато хто взагалі ставив під сумнів, що з коров'ячого племені, могутнього й вільного за сивої давнини, походили навіть боги й богині, ба більше в биків колись закохувалися навіть цариці, а десь, мовляв, на краю світу, де великі млини женуть у цей світ буття, нібито ще й досі мала існувати країна, де корів не лише шанують, а й вважають священними.

 

Однак коров'ячі тіточки-виховательки, які радо витлумачували невгамовному бичкові всі його питання, цього разу виявилися, на диво, глухими. А коли бичок ще раз, вже наполегливіше, поцікавився, чи й воли належать до бичачого роду, бо ж йому кортіло одразу розв'язати всі питання, з очей коров'ячих родичок покотися важкі, як гирі, сльози. Тіточки скрушно замукали й лише перегодя, трохи заспокоївшися, веліли, щоб він їх про це ніколи не розпитував, бо як він у такому молодому віці забагато знатиме, йому гірко житиметься на цьому світі.

 

І хоча молодий бичок хутко забув заборону й за першої ж нагоди повторив запитання, не тільки коров'ячі виховательки, що вродилися балакучі й любили дати волю язикові, щоразу сумно дивилися на нього й відмовчувалися, а й його власна ненька не спромоглася вимовити ні слова.

 

Тоді молодші бичок вирішив розпитати самих волів, байдуже, що йому суворо заборонили до них наближатися, а вже балакати з ними й поготів.

 

А що молодого бичка долала цікавість, і він, як це чинять усі в його віці, не міг всидіти на місці, палаючи бажанням якнайшвидше розкрити кожну таємницю, яка здибувалася на дорозі, то, допильнувавши, коли його власна ненька й тіточки-виховательки пішли в холодок під вербу відпочити, а господар сусіднього поля подався з відром по воду до струмка в ярку, бичок підскочив до колючої огорожі й прокричав своє запитання волам.

 

Та воли до нього не те, що не обізвалися, а й не глянули в його бік, хоча така поведінка тільки додала бичкові снаги й затятости, бо ж він поклав собі, що не зрушитися з місця, доки не отримає відповіді.

 

Тому, спершися передніми ратицями на дощані ворота в дротяній загорожі, він так довго ревів, аж врешті-решт один з волів не витримав і з пересердя буркнув, що і його, молодого бичка, чекає та сама доля. Мовляв, даремно він лускається, галасуючи, світ так влаштований, що всі господарі воліють мати не биків, а волів, і якби не турбота за продовження коров'ячого племени, ніде вже давно не залишилося б не те що бика, а й звичайнісінького бугая. А на посаду бугая, як це знає кожна курка, надто багато охочих, аби кожен бичок міг її дістати лише тому, що так йому забаглося. Хоча й посада бугая не найвище щастя. Адже навіть бугай — це ще далеко не бик, який єдиний знає, що таке воля, над якою нема нічого в світі, а такий самий невільник господаря, як і вони, хоч його й менше мордують і не змушують виконувати праці, від якої й коні дохнуть.

 

Після цієї розмови молодий бичок уперше по-справжньому замислився й вирішив, що він піде іншою стежкою. І відтоді думка про волю глибоко запала в бичкове серце. Щоправда цього він навіть власним тіточкам не зраджував, бо коли він, обережно завівши мову про сиву давнину, заходився розпитувати, чи хтось із їхнього роду від того часу, як у них з'явився господар, колись виривався за огорожу на волю, корови тільки скрушно хитали головами й пояснювали недосвідченому небожеві, що на волі по той бік загорожі ходять вовки й леви. Отож задля власного коров'ячого щастя найліпше жити в господаря, оскільки від тих, що колись, — байдуже, що таке дуже рідко траплялося, — звідси таки виривався на волю, незмінно знаходили тільки ріжки та ніжки, і тому навіть сумна доля волів краща від вовчої чи лев'ячої пащеки. Ймовірно, так воно вже на роду написано, що коров'ячому племені ліпше взагалі ніколи не думати про волю.

 

Однак такі міркування анітрохи не переконували молодого бичка, хоч він їх і не висловлював уголос, аби марно не засмучувати своїх опікунок. Та й як йому було не думати про волю, коли його предки колись втішалися нею, заки, не знати як, її одбігли, здавшися на ласку господаря. А що бичкове тіло наливалося силою з дня на день, а в грудях щораз голосніше калатало серце й кров заливала очі. коли він здалеку бачив господаря, то однієї погожої днини, саме тоді, як господар перегнав усю череду на пасовища з особливо соковитими травами за високою огорожею, молодий бичок, який і сам не зчувся, як із дурного теляти вибехався на тямущого й напрочуд сильного бика, переплигнув через огорожу, грудьми й копитами трощачи все, що стояло на перепоні, й подався в широкий світ.

 

Щоправда, при цьому він і справді мало не загинув, як його попередники, бо господар нацькував на нього лютих псів, від яких його врятували тільки швидкі ноги й велика ріка, куди він кинувся з кручі, воліючи смерть, ніж неволю. Проте невдовзі, ще заки на ньому загоїлися рани, він навчився не лише тікати від собак, а й боронитися рогами й копитами від вовків і левів та обминати розставлені на дорозі пастки. Тепер на ньому було значно більше м'язів, ніж опасистого тіла, бо йому доводилося й голодувати і терпіти спрагу, але воля, за якою невідступно чигала небезпека, зробила його розумним і винахідливим. Він навчився на лише перепливати ріки, а й моря, долати не лише мороз і спеку, а й гори й пустелі.

 

Тож одного вечора, коли не так уже й молодий, бо роки збігли швидше, ніж вода після зливи, не такий уже повороткий, але ще сильний бик лагодився заночувати між двома дюнами, він здибав пустельного лисика, що тримав у передніх лапках шість капшучків, і завів з ним розмову.

 

Властиво, фенек перший заговорив до бика, бо коли той вже приготувався лягти на пісок, пустельний лисик, високо тримаючи всі шість капшуків над своїми великими вухами, визирнув з-за шпиля дюни, вітаючися, й спитав, чи не погодиться бик перевезти його через каламутну й рвучку ріку, сухе річище якої, давно поросле колючками й рештками засохлих чагарників, тепер виповнили дощі, що випали десь далеко в горах, перегородивши йому, фенекові, шлях. Мовляв, він мусить дістатися на той бік, у нього дуже пильні справи, з якими не вільно зволікати. А що бик, попри грізний вигляд, мав добре серце, то він і погодився, дарма що його долала втома й сон.

 

Я не люблю перепливати річок ніччю, однак тепер повня, і навколо видно, як удень. Сідай мені на спину, тримайся за роги, і я тебе хутенько перевезу, — мовив бик і тієї ж миті зауважив, що пустельний лисик, на відміну від своїх родичів, має два обличчя.

 

Вперше бачу фенека з двома обличчями, — здивувався бик, але той заперечив, махнувши лапками:

 

Я маю лише одне обличчя, як і всі мої одноплемінники. Однак тому, що я надто хутко повертаю голову, дивлячися то в минуле, то в прийдешнє, це й виглядає, ніби я двоголовий.

 

Хіба ти не пустельний лисик?

 

Звісно, що так. Але, крім того, я ще й ловець часу. Тільки часу, на який я полюю, — це менші і більші золоті зернята, що я оце й тримаю в капшучках,— мені не вільно затримати при собі. Кожний затриманий час умирає, а мені доручено розносити живий час тваринам, людям і цілим народам. Тому я так і поспішаю, бо ж, як ти знаєш, на обов'язках тримається весь Світ, які я, зрештою, радо виконую. Мені лише доводиться дуже пильнувати, щоб не замочити цих капшучків, бо тоді добрий час перетворюється на лихий, а мені не вільно міняти адресата.

 

Гаразд, — розміркував бик. — Сідай, я тебе перевезу. Нехай буде так, як має бути.

 

Однак чи то бик виявився надто втомленим, а чи вода надто рвучкою, бо хоч і як він докладав зусиль, уникаючи вирів, заки вони перепливли на другий бік, вже біля самого берега їх наздогнала невеличка хвиля, від якої ні фенек. ні бик не очікував, що вона так високо сплесне, і пустельний лисик замочив один із шістьох капшучків.

 

Ой лишенько, — забідкався фенек, — і чому я такий нещасливий уродився, що за твою доброту й шляхетність мушу відплачувати злом. Цей каншук я мав занести твоєму племені. Але тому, що на нього хлюпнула вода, за якою спливає добре й погане, зерна часу, що містили в собі пилок щастя й добробуту, обернулися на лихо й моровицю, а я маю Невідкличний наказ, байдуже, чи це мені подобається, чи ні, передати капшук адресатові, тобто в цьому випадку коров'ячим нащадкам, не зважаючи на те, що тепер це знаменує їхню загибель.

 

Стривай, — мовив бик, — адже я теж коров'ячий нащадок. Я пожив досить на цьому світі, звідав радощів і смутку, і мені не страшно вмирати. Якщо ти віддаси мені цей капшук, ти з чистим сумлінням звітуватимеш своїм працедавцям, що віддав його згідно з призначенням. І хоч я й помру, мої тітки, їхні доньки, онуки й правнуки житимуть, і мій дух втішатиметься, що рід, серед якого я побачив цей світ, не загинув, навіть якщо віднині вже тільки пісок віятиме крізь мої вибілені ребра.

 

Нехай так буде, погодився фенек, хоч мені тебе й шкода, та я нічого не вдію. Па все вища воля. Ось тобі капшучок. Не розкривай його, доки не побачиш першого променя, бо сонце применшує лихо, а ніч — примножує. В мене, на жаль, нічого нема, щоб віддячитися тобі за переправу, окрім маленької кульки сну, якого тобі якраз вистачить до сходу сонця.

 

Бувай здоров! — мовив бик, який не любив затягувати прощавань, і зауважив, що навколо самі дюни.

 

Усе живе мусить вмирати, — підсумував бик і, вмостившися під дюною, поклав собі за щоку подарунок пустельного лисика, кульку сну, який його одразу й здолав, хоча цей останній відпочинок не протривав довго, бо з-за дюн виковзнув невдовзі промінь, від якого бик підхопився на ноги й, пригадавши фенекові слова, розв'язав капшучок.

 

Як же він здивувався, коли, нросвічуючися на сонці, з капшучка вилетів рожевий метлик і обережно сів йому на праву ніздрю.

 

Хто ти? — косуючи очима на власний ніс, спитав бик.

 

Я смерть, озвався метелик, пересідаючи бикові на спину, і бик відчув на собі незнаний досі тягар, який підтяв йому ноги й кинув па пісок.

 

Я тебе ніколи не боявся, бо ти завжди була мені за приятеля, — озвався бик. — І тільки той, хто має смерть за приятеля, може похвалитися, що він жив. А я не тільки жив, а я завжди знав, що ти — прекрасна, хоч і не здогадувався, що ти — метелик.

 

Я завжди любила сміливих, але ти єдиний, що так незмінно любив мене, — сказала смерть. — Ти єдиний ніколи не боявся мене, тож віднині ми не розлучатимемося, бо і смерть потребує вірного приятеля.

 

І метелик поволі опустився йому на груди, від чого бикові остаточно забило віддих, а коли він нарешті спромігся віддихнути, то разом із віддихом відчув, як його статура пружніє, йому з лопаток ростуть величезні нефритові крила, а навколо бичачої морди кільцями закручується чорна людська борода.

 

Відтоді, кажуть, крилатий бик, що возить на собі смерть-метелика, назавжди оселився на краю пустелі, де вони живуть і досі.

 

КАЗКА ПРО УПИРЕНЯ, ЩО ЖИВИЛОСЯ ЛЮДСЬКОЮ ВОЛЕЮ

 

Колись серед упирів знайшлося таке кволе, малесеньке й слабосиле упиреня, що батьки тяжко зажурилися, зважуючи, чи їхня довгоочікувана дитина взагалі будь-коли ступить у їхній слід, щоб продовжити славу й гідність упирячого роду. Адже упиреня, навіть коли прийшов час йому стати на ноги, виявилося не тільки надмір немічне, аби нападати на людей, а її ледве могло втримати рівновагу, бо і хребет, і руки й ноги упиреняти були такі м'які й легенькі, що вистачало найменшого вітру чи навіть звичайного хатнього протягу, щоб упиреня падало на землю купкою старого ганчір'я, нездатне підвести й голови без сторонньої допомоги. Однак найбільшого горя завдавала батькам та нічим непоясненна жахлива обставина, що зуби в упиреняти, навіть як випали молочні й виросли нові, які мали служити до старости, уподібнювалися радше до драглистих, наповнених сіравою рідиною плівочок, а не до зубів. А з такими зубами годі було не те, що прокусити людську шкіру, а й навіть легенько її подряпати.

 

Зрештою, не ліпше виглядала справа і з лазурями на руках, які, замість допомагати шелепам вершити упирячу працю, виросли ніжними хрящиками, схожими на трояндні пелюстки, дивлячися на які, старі упирі потерпали так, наче їм заганяли осиковий кіл у серце.

 

Та навіть не це найбільше непокоїло бідолашних батьків. Найприкрішого болю й розпуки їм завдавала та зловісна обставина, що мале упиреня від народження не те що не могло споживати, а й

 

бачити людську кров, що її попервах у свинячому міхурі приносили немічному немовляті м'якосердні батьки. А що від самого вигляду хоч і якої свіжої крови упиреня негайно опадали страшні корчі, загрожуючи покласти край його існуванню, то перелякані батьки, щоб не звести зі світу свого єдиного нащадка, зціпивши зуби й умиваючися гіркими сльозами, змушені були, замість годувати маля цілющою й потравною людською кров'ю, варити йому кашку з кульбаб і витискати сочок зі стокроткових пелюсток.

 

Врешті-решт упирі, що. як і кожні батьки, які люблять свою дитину, всіляко пробували зарадити страшному лихові, втратили надію, що їхня дитина ще колись навернеться па справжній упирячий шлях, і, хоч і як їм жаль краяв серце, стали радитися, чи не підкинути свого звироднілого нащадка людям, щоб бодай остаточно не зганьбити упирячого роду й племені.

 

Проте один дуже старий і вже беззубий упир, який доживав віку в димарі хижки, колись зруйнованої пожежею, і до якого за мудрим словом звернулися остаточно зневірені батьки, намовив їх ще трохи почекати, тим часом узявши нянькою до упиреняти якогось рішучого й небоязкого чоловіка.

 

Упирі вирішили, що це розумна порада й, ледве дочекавшися, поки смеркне, одразу ж подалися до людей. Але кожен, до кого хоч і як уклінно зверталися упирі, відпекувався й відхрещувався від такої праці.

 

Тоді упирі, перестрівши якось у лісі чоловіка, якому лиха доля так довго сиділа на карку, аж від одбіг страху перед упирями, без зайвих зволікань за невеличку винагороду намовили його доглядати свого одинака, пообіцявши чоловікові недоторканність й серед решти упирів, за умови, що чоловік носитиме упиреня на прогулянки, бо ж під малим, яке за кілька років не виросло ні на цаль, досі ще підгиналися нош, як мотузяччя, варитиме йому кашку з кульбаб і витискатиме сочок зі стокроткових пелюсток, — єдина їжа, від котрої малого не опадали корчі.

 

Так домовилися, і чоловік став доглядати упиреня. Доля не була ласкава до чоловіка, і він тішився, що бодай тепер йому трохи поталанило, бо ж нарешті після довгих злиднів і поневірянь чоловік мав, нехай і серед упирів, дах над головою й навіть людську їжу, яку йому приносили упирі, замість корінців і принагідних цвілих осушків.

 

Щоправда, попри обіцянки старих упирів, на початку чоловік остерігався малого упиреняти, пам'ятаючи, що яблуко не далеко від яблуні падає, але, пересвідчившися, що упиреня не ласе до людської крови, крім того й справді кволе й немічне, чоловік перестав чатувати. А що біля малого не доводилося надто багато поратися, бо. попоївши, воно, замість гратися, переважно тихо сиділо в кутку, то чоловік і зовсім заспокоївся. А заспокоївшися, розледачів і втратив пильність.

 

Отож, коли раніше чоловік тричі годував упиреня, то тепер він вирішив, що вистачить і два рази на день, тим більше, що мале ніколи не нагадувало, що воно голодне. Потім, пересвідчившися, що упиреня не плаче, чоловік став лише раз на день лагодити йому їжу, до якої упиреня не виявляло великого зацікавлення. А тоді воно вже якось саме собою приключалося, що однієї погожої днини чоловік і взагалі забув нагодувати упиреня. А сталося це тому, що чоловік особливо добре пополуднував, бо упирячі батьки, гадаючи, що чоловік сумлінно клопочеться їхньою дитиною, напередодні принесли цілий кошик наїдків і вина, що їх упирі напташили від своїх жертв. А що ситий не думає про голодного, то чоловік, добре випивши й попоївши, забув про упиреня, і на цьому й здолав його сон.

 

Досі чоловік про всяк випадок остерігався спати в присутності упиреняти, але тепер, розміркувавши, що жодної небезпеки нема, як це завжди вдається людині в достатках, і чуючи, що йому важчають повіки, чоловік зручніше вмостився на лаві й захропів.

 

Так мале упиреня вперше побачило, як спить людина.

 

Може, якби чоловік нагодував його, воно не звернуло б на це уваги. А то мале відчуло голод, який спонукав його пошукати, чи не лежить десь, бува, пелюстка стокротки. Воно видибало зі свого кутка, наблизилося до столу, де ще валялися рештки їжі, якої воно не могло споживати, і тоді його й вразило відкриття, що людина спить зовсім інакше, ніж упирі.

 

Адже коли спали упирі, навколо стояв важкий кров'яний сопух, від якого в малого відмирали кінцівки й перехоплювало віддих, роблячи його кволим, а тут від чоловіка, який досі, коли рухався, тхнув старим цапом, тепер, коли він спав, виструмовував приємний запах, що лоскотав ніздрі.

 

Зацікавлене упиреня підійшло зовсім близько до чоловіка, ще, звісно, не здогадуючися, що це так солодко пахне людська воля, яка під час сну виходить з тіла на поверхню й м'яким запахущим коржем плаває над чоловіком.

 

А що упиреня було голодне й ніде для себе не знайшло нічого їстівного, то воно й потягло цівочку цього запаху й, поволі наджувавши кусничок людської волі, з подивом встановило, що ніщо на світі так солодко не смакує, як ця потрава.

 

Ба більше, мірою того, як упиреня споживало цей новий харч, він дедалі ліпше йому смакував, надаючи йому сили, і мале так захопилося новою їжею, що отямилося лише тоді, коли чоловік тяжко прочумався й хапнувся рукою за груди, чуючи незвичну млість і байдужість в усьому тілі, чого досі не звідував.

 

Однак чоловік не здогадувався, що сталося, хоч і оглянувся на всі боки. Та й як йому було здогадатися, коли упиреня, якому новий харч додав незнаної сили й спритності, ще поки чоловік підвівся і протер очі, хутенько поскакало в кут, і ніщо не зраджувало, що воно щойно ласувало людською волею.

 

Зрештою, тієї миті, як упиреня скуштувало людської волі, в ньому прокинулася не лише сила, а й розум, і тим самим підступ і обережність, внаслідок чого мале остаточно збагнуло, що віднині людська воля буде його єдиною їжею, хоча вряди-годи, коли чоловік пригадував про існування упиреняти, воно й вдавало, ніби й далі їсть тільки кашку з кульбаб і п'є сочок зі стокроткових пелюсток, водночас старанно пильнуючи, щоб як чоловік засне, поласувати новим, незрівнянним харчем.

 

Отож невдовзі упиреня й виїло з чоловіка всю його волю, бо ж людина без волі ніколи не помічає, що вона живий труті. А коли пересвідчилося, що весь коштовний харч зужитий, зажадало, щоб батьки, винагородивши, відпустили чоловіка й влаштували бучний бенкет, заки воно піде поміж люди, оскільки прийшов час радіти батькам, тому що сповнилися їхні мрії.

 

І коли на бенкеті упиреня не тільки батькам, а й усьому упирячому племені повідало, що віднині воно живитиметься виключно людською волею, зачудовані упирі одностайно погодилися, що мале, кволе упиреня — наймогутніший і найстрашніший упир.

 

Я теж погоджуюся, що упиреня, яке живиться людською волею, найстрашніший упир, зітхнула бляшанка. — Без волі нема жодного життя. Щойно вона дає відчути смак речей і всього існування. Без волі, мені здається, не зрушилася б і краплина.

 

За кожен скарб, навіть як він задурно комусь дістається, врешті-решт доводиться платити. Грошима, прозрінням, зручністю, а здебільшого й самим існуванням.

 

Може, а, може, й ні. Це залежить від перетворень у самій живій істоті, яка платить тільки тоді, коли не вміє користуватися подарунком. Творець завжди вельми щедрий, хоч вузькосердні й захланні часто нарікають, ніби Він скнара.

 

Ти справді певна, що це саме так?

 

А ти — ні? Маєш нагоду змінити свою думку...

 

КАЗКА ПРО ЧОЛОВІКА, ЯКИЙ МАВ СУМНІВИ

 

Жив колись на світі чоловік, якого від народження долали сумніви. Хоч і за що він брався б, байдуже, чи заходжувався коло праці, а чи коло розваг, його опадали сумніви, і тієї ж миті праця ставала йому осоружною, а розваги кидали в розпач і тугу. Ніщо чоловіка не тішило, і саме існування здавалося надмірним тягарем, що його бідолаха охоче пожбурив би геть від себе, якби таке рішення не вимагало додаткових зусиль, на які він не міг здобутися, бо ж сумніви не давали йому змоги нічого вивершити до кінця.

 

Бачачи, що з їхньою дитиною щось не гаразд, батьки всіляки пробували зарадити цьому лихові, однак всі їхні намагання виявилися марними. Бо що більше підростав їхній син, то міцнішали в ньому сумніви, і всі намови й поради стурбованих батьків лише додавали чоловікові розпачу й безнадії, змушуючи його нудити світом.

 

Врешті-решт переконавшися, що ні погрози, ні благання тут нічого не вдіють, батьки спорядили свого єдиного нащадка в далеку дорогу, сподіваючися, що, може, серед людей він набереться розуму й досвіду, які вилікують його від надмірних сумнівів. І востаннє напутивши й благословивши недоріке чадо, відпустили його в далекий світ.

 

Але і в далеких краях чоловіка не припиняли мордувати сумніви, і кожне починання рано чи пізно кінчалося поразкою й прикрощами. Щоправда, час від часу чоловік подибував і добрих людей, які жаліли його, давали йому їжу, притулок і працю, проте вистачало чоловікові вдруге глянути на ту саму річ, як його опадали сумніви, він усе кидав, і знову все було так, як і перед тим, дарма що з нерозумного підлітка він уже став чоловіком, якому надходив час мати власну родину й дах над головою. А що й останнім бідолахою, коли іі не щомиті, то бодай вряди-годи таки опікується Провидіння, то, мандруючи з країни до країни, чоловік якось добіг і власного кутка, і жінки, і дітей і вже тішився, що нарешті видибав на добру дорогу, та щойно діти почали виростати з пелюшок, як чоловіка з ще більшою, ніж будь-коли, силою опали сумніви, він кинув жінку й дітей і знову подався світ-заочі.

 

Та однієї днини, переходячи вбрід струмок, чоловік випадково оглянувся й зауважив, що його сумніви — це сім стулених докупи в одного вороного коня румаків, які несуть його в прірву, звідки нема вороття. Чоловік неабияк злякався, прикидаючи, як йому подолати ці щораз тінистіші сумніви, однак його сили виявилися заслабкі, і чоловік, закликавши Бога в свідки, що він не годен даті нести свою долю, знесилений духом і тілом упав на роздоріжжі під деревом і заснув.

 

Проте щойно він скліпив повіки, як побачив перед собою дідка, який поторгав чоловіка за рукав, показуючи йому невелике, вимазане глиною, як долівка, подвір'я й спитав: " Чи ти погоджуєшся підмітати моє подвір'я? Для цієї праці я потребую людину, яку надмір долають сумніви. Ось тобі сонце й місяць — це два віники, якими ти підмітатимеш, а плата моя — одне зернятко" .

 

Гаразд, мовив чоловік й заходився підмітати дідове подвір'я, чуючи водночас, що його сумніви десь щезли. А за якийсь час дідок велів йому зупинитися, зауваживши, що його праця скінчилася, й дав йому у винагороду маленьке зернятко.

 

Чоловік подякував і прокинувся, здивовано постерігши в себе на долоні й справді мале світле зернятко. Чоловік ще раз глипнув на зернятко, і сумніви знову заворушилися в ньому з такою люттю, що чоловік збагнув: тепер йому надходить кінець, бо під ним уже басують скакуни, аж він, аби не впасти й не розтрощити собі черепа ще заки сумніви вженуть його в прірву, вхопився однією рукою за гриву, а другу з винагородою дідка притиснув до грудей. І тієї ж миті відчув, як зернятко лунко впало йому на дно серця й одразу пустило там тоненький паросток. І з того, як заворушився паросток, чоловік збагнув, що то проросло в ньому деревце надії.

 

Ти став поганим вершником! — одразу ж остеріг чоловіка його розум.

 

Ти ніколи не подолаєш жодної віддалі в житті, якщо не викинеш колоди, що завелася в твоєму серці, — гнівно додали сумніви, уповільнюючи біг.

 

Це не колода, а новий сумнів ворушиться в моєму серці, — збрехав чоловік, прислухаючися, як у ньому ширить гілля деревце надії.

 

Людина є тільки тоді людиною, коли її долають сумніви, - востаннє мовили приборкані сумніви, бо надія, яка з малого зернятка вибуяла у розквітле дерево в чоловіковому серці, зробила їх безголосими, тому що тільки деревце надії в людському серці й допомагає чоловікові долати сумніви, які є вершниками прірви.

 



НазадЗмістВперед

 



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

 

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

 

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

 

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

 

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

 

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

 

 

 

 

 

1

Downloading1