Усний журнал

 «Моя країна – Україна»

Для ліцеїстів І-ІІ курсів

Федюк О., вихователь

 Мета: формувати у ліцеїстів любов до рідного краю, до його оберегів, до співучої мови, пісні, народних традицій; виховувати інтерес до культурної спадщини свого народу.

Наочне оформлення: мультимедійна презентація, вишиті рушники, хустки, хата і тин.

 Виходять ведучіз хлібом-сіллю.

Лунає мелодія «Зеленеє жито». 

Ліцеїст 1: Гостей дорогих

 Ми вітаємо щиро,

 Стрічаємо хлібом,

 Любов’ю і миром!

 Хліб ясниться в хаті.

 сяють очі щирі

 щоб жилось по правді,

 щоб жилось у мирі.

Ліцеїст 2:  Хлібом-сіллю вас вітаємо

 І здоров'я всім бажаєм,

 Під веселий рідний спів

 Посилаєм вам уклін.

(вручають хліб гостям)

Ліцеїст 1: Є у нас своя родина

 Є верба, і є калина,

 Пісня, мова солов’їна –

 Все це наша Україна.

 Дивосвіте  мого краю,

 Я вдивляюсь і вивчаю,

 Я милуюсь й пізнаю

 Україноньку мою!

Класний керівник: Доброго дня тим хто завітав на наше свято «Моя країна – Україна». Сьогодні у нас відбудеться реалізація проекту, над яким ми працювали протягом навчального року, буде проходити у вигляді усного журналу.

Ліцеїст 2: Бути українцем – значить беззавітно вірити в Україну, як вірили в неї генії і безстрашні захисники українського народу. Адже без минулого немає майбутнього. Так було і буде завжди. Одні покоління змінюють інші. Та жодне наступне покоління не починає життя на порожньому місці. У ньому живе пам'ять про свій рід, його історію, традиції і звичаї, які шанувалися в родині.

Ліцеїст 1: Кожен край має свій звичай»  мовить народна мудрість, і це закономірно. Звичаї пройшли випробування часом, стали народним надбанням, передаються із покоління в покоління.

ПЕРША СТОРІНКА УСНОГО ЖУРНАЛУ – «ДЕРЖАВНІ СИМВОЛИ УКРАЇНИ»

Ліцеїст 3:  У давнину жила колись жінка. І було в неї три сини. Росли вони чесними, сміливими, дуже любили свою матір. Але швидко плинув час, і ось найстарший син вирушив у дорогу самостійного життя. Мати на згадку подарувала про себе йому золоту корону з трьома промінцями . Пішов син між люди, і за трипроменеву корону, яка вела вперед, показувала шлях до кращого життя, дали першому синові ім’я – Тризуб.

Ліцеїст 4: Настала черга середнього сина. Йому мати в дорогу подарувала блакитно-жовтий одяг. Своїми звитяжними справами прославляв він свою матір і одержав ім’я – Прапор.

Ліцеїст 3: А там, де був найменший син, завжди лунала дзвінкоголоса пісня, адже матір подарувала йому соловейків голос. І отримав він за свій голос  і величний спів ім’я Гімн.

Ліцеїст 4: І з того часу йдуть три брати поруч: Тризуб, Прапор, Гімн – і прославляють рідну неньку, а там, де вони проходять лунає урочиста пісня.

Ліцеїст 3: Герб – це  знак роду, міста, держави. У давні часи герби вибивали на рицарських щитах. По них легше було впізнавати воїна, закутого з голови до ніг у металеві лати. Зараз герби зображують на прапорах, грошах, печатках. Герби бувають різні: на них зображують рослини, звірів, птахів. Цей знак свідчить про те, чим славна держава, що символізує її міцність.

Ліцеїст 4: Український народ має  Герб – тризуб. Це дуже старовинний знак, він прикрашав жезли скіфських царів. За часів київської Русі тризуб став знаком влади київських князів. Багато століть тому запровадив його в Київській Русі київський князь Володимир Мономах. Княжий тризуб зображує старовинну зброю: лук, меч та інші військові прилади. Нею наші прадіди мужньо билися з численними ворогами, виборювали волю для свого народу. Уважне око легко розпізнає це слово в українському тризубі. Магічне число «ТРИ» символізує повітря-землю-воду, батька-мати-дитя, силу-мудрість-любов.

Ліцеїст 3: Як птах золотий, в переливах,

На прапорі грає, горить.

Це знак наш, це фабрики й ниви,

Це символ, що будем ми жить.

Це хліб наш, вугілля і цукор,

Степи плодовиті, моря…

Це в праці змозолені руки,

Що подвигом завжди горять.

Це наша любов, наша мужність, –

Вогняний порив боротьби,

Це наша згуртованість дружня,

Це пісня нової доби…

Це юність, це клич покоління,

Що йдуть крізь життєву грозу,

Це слава твоя, Україно, –

Золотий непокірний Тризуб.

Ліцеїст 4: Український Прапор. Синь рідного неба та золото неозорих ланів переніс наш народ на свій прапор. Кольори ще мають інше значення – «мир» і «багатство», бо народ наш є мирний та працьовитий. Працею здобував він славу рідній землі. Коли злі вороги порушували його спокій, він ставав воїном. А синьо-жовтий прапор кликав до бою, до перемоги.

Ліцеїст 3: Прапор – це державний символ,

Він є в кожної держави;

Це для всіх – ознака сили,

Це для всіх – ознака слави.

Синьо-жовтий прапор маєм:

Синє – небо, жовте – жито;

Прапор свій оберігаєм,

Він – святиня, знають діти.

Прапор свій здіймаєм гордо,

Ми з ним дужі і єдині,

Ми навіки є народом українським в Україні.

Ліцеїст 4: Гімн – це найголовніша пісня країни. Для Гімну України написані слова, що виражають думки і прагнення нашого народу. Їх автор – український поет Павло Чубинський, До тексту підібрана ніжна і одночасно горда, непокірна мелодія Михайла Вербицького. Всі найбільші свята українського народу проходять з урочистим виконанням нашого Гімну.

Увага! Струнко! Звучить гімн.

Всі ліцеїсти і гості  співають гімн

ДРУГА СТОРІНКА – «ДУША НАРОДУ В ПІСНІ ЗАБРИНІЛА»

Ліцеїст 5: Батьківська хата, мамина пісня, бабусина вишиванка, старі жорна, що годували в тяжке лихоліття дітей, портрет на стіні найдорожчої людини – усе це наші непересічні самоцвіти землі української.

 Кожна нація, кожен народ мають свої звичаї, що виробились протягом багатьох століть і освячені віками.

Як коштовні самоцвіти виграють розмаїттям кольорів, так і українська пісня виблискує багатством найрізноманітніших тем і мотивів.

У цих невеличких за розміром перлинах вмістилася вся велич народного досвіду і мудрості. І тому пісня народу, як і його душа, невмируща.

Ліцеїст 6:  Пишається український народ милозвучними піснями, в яких джерельною водою струменять почуття радості, смутку, гумору, любові. Краса пісень сприймається душею. У цих словах втілено глибокі почуття любові до Батьківщини. І саме тому народна пісня є безсмертною, як і сам народ.

  Минають віки, змінюються покоління, а пісня залишається, через усі поневіряння проносить вона свої чари.

        Ліцеїст 1:          З народного напившись джерела,

Як із Дніпра бере веселка воду.

О рідна пісня, знову ти прийшла

До матері, до батька – до народу.

О пісне! Від народу кров і плоть

Ти узяла, щоб лиш йому служити.

Тебе ніхто не може побороть,

Бо вільний дух твій – правдою повитий.

Ліцеїст 5: Відома українська письменниця Марко Вовчок відзначала, що «...краще від українських пісень нема ж в усьому світі великому». Бо в них струменить світлий оптимізм, властивий народній творчості. Пісні були складені кобзарями, що закликали воїнів на боротьбу із загарбниками, творили славу їхній хоробрості. М. Рильський писав у поезії про вічність історичної пісні:

Линуть звуки благовісні, В'ється радість, наче птах. Наша дума, наша пісня Не загине у віках.

Ліцеїст 6:  Пісня! Як багато вона важить у житті людини. Пісня – це голос народу, це трепетне серце народу, його душа і його крила. Вона пахне весняними дощами, синіми льонами, запашними чорнобривцями, материнськими теплими долонями.

  Ліцеїст 2: Не цурайся пісні,

Яку чув од мами,

Не згуби, то мова

Прадідів твоїх.

Бо зректися пісні

Що цвіла віками, -

Мов забуть народ свій,

Даль його доріг.

У народу й пісні

Є святі спільноти,

Є земля єдина,

Доля віща є.

А народ свій втратиш –

Хто ти є і що ти?

Мов пора смеркання,

День тоді стає.

У яких би барвах

Небо не світилось –

Збережи кровинку

Рідного тепла.

Тільки б вічні зорі

В криниці дивились,

Тільки б наша пісня

Нас пережила.

Ліцеїст 5: Українська пісня... Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією.

  Михайло Стельмах писав, що пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.

Ліцеїст 6: Україна - золота чарівна сторона. Земля рясно уквітчана, зеленню закосичена. Скільки ніжних, ласкавих, поетичних слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу  любов до краю, де народилися і живуть.

Класний керівник: У виконанні дівчат нашої групи звучить пісня «Це моя країна»

Звучить пісня

ПЕРЕХОДИМО ДО ТРЕТЬОЇ СТОРІНКИ УСНОГО ЖУРНАЛУ – «БАТЬКІВСЬКА ХАТА – НАША БЕРЕГИНЯ»

Ліцеїст 7: У рідному краї серце співає,

Одна Україна і двох не буває,

Місця, де вродились ми, - завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде в житті.

Ліцеїст 8: Берегиня… Це наша оселя, у якій ми народилися і живемо. Усе, що ми в ній нажили, що надбали від батьків та дідусів. Дім, будинок, хата, домівка – так ще називаємо нашу Берегиню.

Саме в хаті твориться людська доля. Тут люди народжуються, переймаються буденними клопотами, вмирають, щоб поступитись місцем прийдешнім поколінням.

У цій хатині – корінь нашого народу, щось одвічне, як життя. Хата, як людина, уміє плакати і усміхатися, вона може бути весела і сумна, пихата і доброзичлива. Усе залежить від того, яка родина в ній мешкає.

Піч, посуд, хліб і сіль на столі, рушники на стіні, батькова криниця, калина  та садок вишневий коло хати  - обереги, які зігрівають нашу оселю.

До рідної оселі завжди з’їжджаються діти, мов ті лелеки, які що весни прилітають до свого гнізда…

Ліцеїст 7: На зеленому горбочку

У вишневому садочку

Притулилася хатинка,

Мов малесенька дитинка,

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки.

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

Ліцеїст 8: Хата – такий одноповерховий будинок. Українська хата поділена на три частини: сіни, світлиця, комора. Сіни – невеличка вхідна кімната.

Світлиця чиста, світла порядна кімната в хаті. Комора – приміщення або окрема будова, призначена  для зберігання продуктів, а також деяких речей побутового чи господарського вжитку.

Пригадаймо: біла хата, біла сорочка, біла скатертина. Це становило неодмінну національну прикмету українця. З давніх-давен біла барва – символ чистоти, морального здоров’я, душевної краси.

Ліцеїст 7: Особливу роль у хаті відігравав стіл, який мав, крім прикладного, й етнографічне значення. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька як голови родини – він посідав почесне місце за столом. Стіл завжди накривався скатертиною: у будень – звичайною, у свято зі смаком оздобленою.

На столі завжди лежав хліб, а на Різдво  та Великдень й свічку запалювали. Зі столом пов’язано чимало призабутих, цікавих традицій. Скажімо, вважали за великий гріх стукати кулаком по ньому (казали, що тоді посваряться чоловік з дружиною). Особливо великим гріхом було класти на стіл шапку.

Ліцеїст 8: Не можна було й хлібину класти на стіл перевернутою. А коли окраєць падав зі столу, його піднімали й цілувати, щоб хліб не образився.

Час народження хліба… Це було справжнє, священодійство.

Багато чого можна було позичити чи взяти на тимчасове користування у сусідів, а ось пічну діжу ніколи не виносили з хати.

Вона вважалася святою і недоторканою, бо там народжувався хліб. Навіть у роки війни, коли люди покидали свої оселі, пічну діжу завжди брали із собою.

Коли народжується дитина, йдуть з хлібом, виряджає мати сина – ув’язує в рушник житній окраєць, справляють весілля чи                                                                        будують хату – приходять з книшем, йдучи на поминки – несуть паляницю, дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю. Болісно слухати, коли  говорять, що хліб поганий. Поганим хліб не буває, то його спекли невдало.

Ліцеїст 7: Хліб і рушник – одвічні людські символи . Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакою гостинності українського народу.     

Кожному, хто приходив з чистими помислами, підносили цю давньослов’янську св’ятиню. Прийняти рушник, поцілувати хліб – символізує духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тим, хто виявив її. Цей звичай пройшов віки, став доброю традицією і в наш час.

Ліцеїст: У стінах храмів і колиб

Сіяє нам святково,

Як сонце, випечений хліб

І виплекане слово.

І люблять люди з давнини,

Як сонце незгасне,

І свій духмяний хліб ясний,

І рідне слово красне,

Їм тихо дзвонить колос,

І золотом сіяє сніп

Під жайворона голос.

Цей сплав чудесний, золотий

З яристих зерен-літер:

«Не кидай хліба – він святий,

Не кидай слів на вітер!»

Ліцеїст 8: Берегиня - це наша оселя. Усе, що в ній є, що ми нажили, що приберегли от своїх батьків та дідусів, чим збагатилися і освятилися – хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом у цій хаті, - усе це, і є  Берегиня.

Рушник на стіні – давній наш звичай. Не було жодної на Україні оселі, навіть найбіднішої, яку б не прикрашали рушники. Рушник – обличчя оселі, її господині. З рушником, як із хлібом, приходили до породіллі, вшановуючи появу немовляти в родині, з ним виряджали в дорогу батька, сина, під час шлюбу молоді ставали на рушник, зустрічали рідних, гостей, проводжали людину в останню путь, ним прикривали хліб на столі. Під час зведення житла рушниками, які потім дарували майстрам, застеляли підвалини, піднімали сволоки. Рушниками скріплювали купівлю-продаж домашніх тварин. Портрети були в рушниках як святиня.

Рушник. Він пройшов крізь віки, він і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Хай символ цей завше сусідить у нашій добрій хаті, як ознака великої любові й незрадливості.

Ліцеїст 7: Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил. Вважалося, що сорочка, яка прилягає до тіла, є провідником прихованої у людині магічної сили, і водночас – це і  оберіг.

Мова вишитих сорочок – це і сукупність візерунків, і гра кольорів, і майстерність вишивальниць. То зворушливе поєднання символів, яке сягає сивої давнини. Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складні візерунки, - все це було прагненням людини зласкавити добро, обійти лихо. Стилізоване зображення тварин, птахів гармонійно сусідять один з одним, хоча кожна їх деталь має свій голос. Хвиляста чи ламана лінії – не що інше, як безконечність життя.

Вишивали й обереги – візерунки, які нагадували чар-зілля, рослинний буйний цвіт, що перешкоджав злим силам увійти в душу. Тому й виникли візерунки-обереги на подолі сорочки, на краях рукавів, на комірцях.

Та чи не найбільше старалися вишивальці, зображаючи квіти. Адже червона калина – символ цнотливості, барвінок – немеркнучого життя, яблучне коло – кохання. Люди відображали у вишивках те, що бачили довкола себе, і свято вірили, що перенесене з любов’ю і заклинаннями на сорочку, воно довго оберігатиме від хвороб і лиха

Ліцеїст 8: Пісня – це також оберіг. Вона народжується там, де збиралося багато людей-родина,  де колисали дітей, де проводжали в далеку дорогу, де шлюбували, де вкладали серце і душу свого роду. А рід починався з батька й матері найдорожчих і найближчих людей.

І як прекрасно коли в сім’ї плине взаєморозуміння,повага,шанобливе ставлення.

Справжнім домашнім оберегом для кожного з нас повинні бути портрет батька й матері, обрамлений рушником. А з цього й починається повага, до свого роду до своїх батьків.

З давніх часів важливою і обов’язковою річчю в хаті була бабусина скриня. В ній зберігалися родинні реліквії, тобто пам’ятні речі, що залишилися дітям на згадку про батьків, а також одяг та хустки.

ТОМУ, НАСТУПНОЮ СТОРІНКОЮ УСНОГО ЖУРНАЛУ БУДЕ «ОЙ ХУСТИНА, ХУСТИНА, МЕРЕЖИВОМ ШИТА»

Ліцеїст 1: З давніх-давен прийшла до нас хустка, це невід’ємна частина жіночого вбрання. Коли наші далекі пращури відчули необхідність захищати своє тіло від холоду, виникла і хустина. Спочатку це був одяг, що захищав голову жінки від холоду, а потім стала хустина берегинею вроди дівчат, стала основним і улюбленим головним убором української жінки.

Ліцеїст 2: Хустина, хустина, чи біла, чи синя,

мені ти миліша усяких обнов,

Хустина, хустина, як ласка родинна,

як вірності пісня про щиру любов.

Гріє серце образ той єдиний,

Що рідніший од усіх людей,

Вийшла мати у новій хустині,

Вийшла зустрічати своїх дітей.(В. Крищенко)

Ліцеїст 1: Хустки мали свою символіку. Голуби на хустині — символ вірно­го кохання — були оберегом від зради; черво­ні ружі вишивали, щоб життя було яскравим, а почуття — чистими; барвінковий лист — щоб коханий, як барвінок, вився за вишивальницею.

Кожен колір також мав символіку: черво­ний, як ружа, і синій, як барвінковий цвіт, — на нев’януче чисте кохання. Рожеві китиці — щоб сонце не заходило з долі. Синій, як вода, — щоб було «з роси і води». Коричневий — від пекла оберіг. Фіолетовий — щоб щасливою була зоря, бо під зорею щасливою чи нещасливою народжу­ється людина. Зелений колір трав — аби бути багатим на все земне, але добре. Тому квіти, а зрідка й птахи, часто мали чудернацьке, дивне поєднання кольорів, відтінків.

Ліцеїст 2: Найдавніші хустки вишивали або ткали шовком, сріблом і золотом. Спочатку хустки були білого кольору. Пізніше їх вишивали червоними, синіми, зеленими, жовтими нитками. Дуже рідко використовували чорні нитки. Барвисті хустки були запозичені українцями від болгарів, турків, персів.

Видатний історик Михайло Грушевський у своїй « Історії України» писав, що хустка відома на всій території України, починаючи з часів Київської Русі, вона була поширена в козацьку епоху і дійшла до наших днів. Змінювалися тільки кольори, а хустка залишалася хусткою.

Хустка споріднена із словом «хистка», «захищати». Вона весь час потрібна у побуті людини. ЇЇ зодягають на голову, на шию, носять на потилиці, на маківці.

Ліцеїст 1: З давніх часів є звичай на Україні. При народженні дитини молода мама дарувала свекрусі та рідній матері тернові хустки (це хустки при виготовленні яких витримували певний час у відварі тернових кісточок), вони в свою чергу, дарували новонародженій дівчинці хусточки.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня повинна була наповнюватись хустками. Їх дбайливо оберігали, хизувалися перед гостями і сусідами.

Я не панна, я господиня,

В мене хусток повна скриня.

Ліцеїст 2: Білу хустину (носовичок) дарують рідні новобранцеві, щоб здоровим вернувся з військової служби, зберігши її як пам'ять. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати зав'язувала хліб у білу хустину, щоб не забував батьківського порогу:

Дай мені, мамо, хустку на щастя,

Хай буде на згадку вона,

Щоб не була поміж нами.

Далека чужа сторона.

Ліцеїст 1: У козаків був добрий звичай – коли вирушали в похід кожна дівчина дарувала нареченому вишивану хустку – символ вірності і любові. Якщо козак гинув у бою, то тією хустиною прикривали козакові обличчя, якщо козака хоронили в військовими почестями, - тіло його вкривали червоною китайкою, а вишиту хустку клали на сідло коневі.

Ой хустина, хустиночка.

Мережами шита.

Тільки й слави козацької –

Сіделечко вкрити.

Ведуть коня вороного,

Розбиті копита,

А на ньому сіделечко

Хустиною вкрите.

Ліцеїст 2: Особливу роль відіграє хустка у весільному обряді. Під час заручин мати виносила решето з хустками і обдаровувала ними подружок молодої, а боярів у молодого перев'язували за руку носовичками.

Хустку, якою «покривали» молоду, зберігалася нею потім усе життя. Чи не від цього повір'я: хустка, якою матір вводить молодих до хати і виводить з хати під час весілля, мусить бути світлою, ясною. При цьому молодих тримають не за руку, а за хустку, бо голою рукою не можна вести, щоб молоді не були все життя «голі».

Ліцеїст 1: Чорну хустину одягають, як дань скорботи перед померлими. Пов'язують на вінки та хрест, як дань перед Богом. Темні хустки носять і під час посту. У церкву заміжня жінка, дівчина не має права заходити без хустки. Але не будемо говорити багато про сумне, адже життя завжди перемагає.

Хусточка потрібна в житті для всього: це і носовичок, це і вузлик, щоб принести їжу в поле, це і серветка і скатертина, це і хустина на спеченому хлібі, на дитячій колисці, вузлик з вечерею для хрещених батьків на Різдво.

Великі і малі, прості і ситцеві, золотисті, шовкові, шерстяні, пухові, квітчасті, однотонні, з орнаментами та різними візерунками, різних форматів і назв: шалі, шарфи, косинки – це прекрасні подарунки бабусям, мамам, нареченим та подругам.

Ліцеїст: Веселі чи сумовиті,

На схилах Ворскли чи Дінця,

Нема таких жінок на світі,

Котрим вона не до лиця.

На ній і гроно і пелюстка,

І небо, й райдуга на ній.

Мов берегиня вроди, хустка

Здавен у нашій стороні.

То нареченим – на щастя,

То на добро -  матерям.

Вічний дарунок – хустина квітчаста,

Знана стежкам і вітрам.

Ліцеїст 2: Українська хустка - дівоча і жіноча прикраса, незмінна супутниця у житті прекрасної половини людства, оспівана у піснях та віршах, завжди була вагомим доповнюючи елементом жіночого народного одягу.

Не цурайтесь хустинок, дівчата,

Що ж ви носите тільки шапки?

На хустки Україна багата,

І цвітуть ще на них бережки.

Класний керівник: А зараз ми пропонуємо хореографічну постановку «Мамина хустина» у виконанні ліцеїсток.

Танець з хустками

Підведення підсумків

Класний керівник: Підводячи підсумки хочеться висловити сподівання, що ви берегтимете все, що нас оточує, адже мамина пісня, бабусина хустина, батькова хата, портрети на стіні найдорожчих людей, рушники — все це наша родовідна пам’ять, наша історія, часто й сумна, але в основі своїй велична. Не забудьте про що ми сьогодні говорили, і розкажіть згодом своїм дітям, рідним. Про обереги рідного краю, отчого дому, і завжди пам’ятайте, що є найдорожчий, невмирущий, святий оберіг — матуся.

Життя іде. Барвистими маминими рушниками стеляться в широкий світ дороги. Дорослішають діти, сивіють батьки — такий закон життя, але ніколи не старітиме наша квітуча українська земля, її майбутнє у ваших руках. Пролетять над нами лебеді дитинства і прощально помахуючи крилами, зникнуть за обрієм. Нам обирати майбутнє. Iяким воно буде — залежить від нас.

Не скупіться на теплі слова,

Бо у світі так мало тепла…

Лиш від рідної хати

Та від лагідних рук мами й тата.

Коли зміцнюють крила, щоб літати,

Не забувайте про рідних маму й тата.

Та встигни добре слово їм сказати,

Допоки ти живеш у рідній хаті.

А шановним гостям хочеться побажати:

Хай ваша хата буде багата

І хлібом, і сіллю, й великим здоров’ям,

І піснею, й злагодою – сімейним теплом.

На цьому наша виховна година підійшла до кінця. Дякую вам за увагу.