Розробки уроків до курсу "Визначні постатті України"

Про матеріал

Пропонований посібник створений з метою надати методичну та практичну допомогу вчителям, які викладають курс «Визначні постаті України» від ХІХ до першої половини ХХ ст. ( 11 клас) Він побудований відповідно до чинної навчальної програми Ігоря Гирича «Визначні постаті України» рекомендованої МОН України для учнів 10-11 класів загальноосвітніх шкіл з історичним профілем навчання

Посібник містить програму курсу, орієнтовне календарне планування Розробки уроків, містять змістовний систематизований матеріал, додатки з біографічними даними, та додатковою інформацією по всіх історичних особах , які вивчаються.

Перегляд файлу

ЗМІСТ

Передмова…………………………………………………………………………………3

Програма курсу Визначні постаті України……………………………………………...4

Календарно- тематичне планування……………………………………………………..8

Урок № 1. Вступ…………………………………………………………………………10

Урок № 2-3. Пантелеймон Куліш—кирило-мефодіївець і перший консерватор……12

Урок № 4-5.Олександр Барвінський—галицький соборник і політичний українець.15

Урок № 6. Олександр Кониський—пропагандист наддніпрянського самостійництва і традиціоналіст…………………………………………………………………………...21

Урок №7-8Володимир Антонович—творець історіософських засад Нової України.23

Урок № 9-10. Михайло Драгоманов—соціаліст і конституаліст, радикалізатор суспільного життя……………………………………………………………………….28

Урок № 11-12. Іван Франко—західноукраїнський мислитель і поступовець……….34

Урок № 13. Узагальнення та систематизація предметних компетенцій…………….37

Урок № 14. Євген Чикаленко—меценат національного руху: гроші і революція…..41

Урок № 15-16Михайло Грушевський—ідеолог Нової України: наука для політики.43

Урок № 17. Микола Василенко—українець у кадетах: від російства до українства..45

Урок № 18. Володимир Вернадський в орбіті російського впливу: Україна як складова імперського……………………………………………………………………49

Урок № 19-20. Сергій Єфремов—лідер наддніпрянського народництва…………….51

Урок № 21-22. Микола Міхновський—розмежовувач українського політичного інтересу…………………………………………………………………………………..60

Урок № 23. Узагальнення та систематизація предметних компетенцій…………….66

Урок № 24. Володимир Доманицький—літературознавець і кооператор…………...67

Урок № 25-26. В'ячеслав Липинський—засновник ідеї української політичної нації.69

Урок № 27. Андрій Жук—рупівець і перший політичний самостійник………………76

Урок № 28-29. Симон Петлюра—соціал-демократ…………………………………….81

Урок № 30-31. Дмитро Донцов—властитель націоналістичних прагнень……………85

Урок № 32. Узагальнення та систематизація предметних компетенцій…………….91

Урок № 33-34Міні-проект «Визначні постаті України кінець ХІХ –п. пол. ХХ ст.».95

Використані джерела…………………………………………………………………….98

Додатки………………………………………………………………………………….100ПЕРЕДМОВА

У виданні особливе місце відведено урокам комбінованого типу. Крім того, посібник містить варіанти проведення нестандартних уроків, щоурізноманітнить навчальний процес і зробить його більш цікавим і захопливим. Структура уроку в посібнику уніфікована і підпорядкована загальній схемі. Слід зазначити, що пропонований посібник має суто рекомендаційну спрямованість. Учитель може використовувати поданий матеріал на власний розсуд, як у повному обсязі, так і окремі його елементи.

Автор висловлює надію, що пропоноване видання стане в пригоді як учителю початківцю, так і досвідченому фахівцеві, спонукаючи його до творчої активності. Автор намагався зробити посібник зручним і корисним у роботі вчителя. Він буде вдячний всім, хто висловить зауваження та пропозиції щодо його вдосконалення.

ПРОГРАМА «ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ УКРАЇНИ»

10-11 клас

Курс «Визначні постаті України» допоможе учню краще зрозуміти й усвідомити проблеми української історії впродовж тисячоліття. Якписав М. Грушевський: <<Уся надія в нас, вся сила в народі», маючи на увазі українську еліту, яка кермує народом у його визвольних змаганнях за кращу долю. Народ є рушійною силою історичного процесу, але на чолі його стоять провідники - князі, церковні ієрархи, земельні володарі, козацька старшина, вчені, письменники, представники інтелігенції. Ознайомившись з думками й помислами тих осіб, які визначали українську політику в різні епохи, учень зможе краще збагнути й осягнути перебіг історичних подій, причини наших перемог і поразок.

Українську історію від IX до XX ст. уособлюють 34 історичні постаті: 17 припадає на середньовічну і ранньомодерну добу— до кінця XVIII ст., 17 - на період XIX - середину XX ст. Наголошується, передусім, на добі кінця XIX - початку XX ст., коли, власне, викристалізовувалася модерна українська національна ідея, сформувався новий тип політичного українця, розпочався новітній національно-визвольний рух, який призвів до Української революції 1917-1920 рр. і постання нової української державності. Серед обраних діячів не лише ті, що; уособлюють національний табір, ай яскраві представники тих політичних течій, які в своїй громадсько-політичній діяльності орієнтувалися на Росію або Польщу.

План ознайомлення з історичними постатями побудовано за єдиним принципом, тобто йдеться про місце кожної особи в подіях певної історичної епохи, внесок у культурне й громадське українське життя під політичним кутом зору.

11 клас

Пантелеймон Куліш - кирило-мефодіївець і перший консерватор

Чи зраджував П. Куліш український табір? Європеєць серед українців, українець з-поміж європейців. «Антикозацькість» як прояв національного консерватизму. Спроби політизації української справи: праця П. Куліша над заснуванням українських журналів у Галичині.

Олександр Барвінський - галицький соборник і політичний українець Москвофільство чи народовство. У пошуку засад українського націоналізму: батько «нової ери». Перший галицький соборник (О. Барвінський і Наддніпрянщина). Західноукраїнський християнин-консерватор, речник польсько-української злагоди.

Олександр Кониський - пропагандист наддніпрянського самостійництва і традиціоналіст

«Шевченко 1860-1870 років». Будитель українського самостійництва. Один з творців новітнього українського міфу. Традиціоналізм проти революційного соціалізму.

Володимир Антонович - творець історіософських засад Нової України

Громадсько-культурницький рух «хлопоманство» - крок від польськості до українства. Стара громада - лабораторія суспільно-політичної думки. Культурництво як варіант політичної діяльності. Плекання еліти замість революційної активності. Творець галицького П'ємонту.

Михайло Драгоманов - соціаліст і конституаліст, радикалізатор суспільного життя

Перший український соціаліст. Торувальник європейського шляху України. Революційність і конституалізм замість еволюціонізму й культурництва. Федералізм і перебудова і російської імперії: «Вільні спілки» - проект майбутньої федеративної України.

Іван Франко - західноукраїнський мислитель і поступовець

Радикал і драгомановець — речник національного поступу. Москвофіли, народовці, радикали: свобода проти тоталітаризму. Один із фундаторів галицького націонал-демократизму. І. Франко та ідеї соціалізму й комунізму: шляхи ідейного зростання.

Євген Чикаленко - меценат національного руху: гроші і революція

Перший націоналіст серед українських, капіталістів. Гроші й національна справа. Перше щоденне українське видання — газета «Рада». Є. Чикаленко, праві та національний монархізм: полеміка з гетьманцями щодо майбутнього українського монарха.

Михайло Грушевський — ідеолог Нової України: наука для політики

Національно-державницький напрям історіографії як ідеологія демократичного українського руху. «Народництво» і «державництво» - завдання мінімум і максимум української політики в розбудові національних, наукових, культурних, політичних і громадських установ. М. Грушевський на чолі новоствореної держави.

Микола Василенко — українець, у кадетах: від російства до українства

Кадетська партія - пристанище українських поступовців. Обласницька ідеологія кадете -манівці національної політики. Права ідеологія й, проросійська орієнтація. М. Василенко і Гетьманська держава П. Скоропадського.

Володимир Вернадський в орбіті російського впливу: Україна як складова імперського

Українці російської культури. Українська культурна спадщина як частина імперської культури. В. Вернадський - російський державний патріот. Науково-організаційна діяльність за Української Держави і перспективи національної науки

Сергій Єфремов - лідер наддніпрянського народництва

Лідер літературного і політичного народництва. Біля джерел наддніпрянського політичного центризму (УРДП, УДП, ТУП). Політична публіцистика і С. Єфре-мов. Головний соціаліст-федераліст (1917-1921 рр.). Голова управи УАН проти більшовицької влади (20-ті рр. XX ст.).

Микола Міхновський - розмежовувач українського політичного інтересу

Наддніпрянське самостійництво 90-х рр. XIX ст. і М. Міхновський. Брошура «Самостійна. Україна», РУП і УНП. Самостійницька течія між двома революціями. М. Міхновський в Українській революції 1917—1920 рр.

Володимир Доманицький - літературознавець і кооператор

Нова генерація Старої громади. Видавництво «Вік» та інші періодичні видання в оновленні українського життя. Кооперативний рух - на служіння селянству

В’ячеслав Липинський - засновник ідеї української політичної нації Українці польської культури в національній політиці наприкінці XIX - на початку XX ст. ід крайовської ідеології й територіалізму до політичної нації. Засновник державницької школи в історіографії та правоконсервативної політичної думки. На служіння Українській Державі й ідеології українського монархізму.

Андрій Жук - рупівець і перший політичний самостійник

Між національним і соціальним у партійному житті. РУП і УСДРП: реформізм та опортунізм. Група «Вільна Україна» - перша самостійницька організація. А. Жук і СВУ.

Симон Петлюра - соціал-демократ

Напрямні українського соціал-демократизму і С. Петлюра. Ортодоксальний марксизм і позиції С. Петлюри. Російська орієнтація й українська справа під час Першої світової війни. Диктатор української революції на теренах Великої України.

Дмитро Донцов - властитель націоналістичних прагнень

Соціал-демократія і націоналізм: Д. Донцов до Першої світової війни. Поразка у визвольних змаганнях і гасло: «Нація понад усе». Літературно-публіцистична діяльність у 1920-І930-Х рр.: формування ідеології українського інтегрального націоналізму. ОУН і Д. Донцов: ідеологія націоналізму в розвитку.

Ігор Гирич, зав. відділом Інституту Української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук.

Календарне планування з курсу «Визначні постаті України»

11 клас (35 годин)

№	Дата	Тема уроку

1		Вступ
Т. 1. Визначні постаті України друга половина ХІХ-початок ХХ ст. *(12 годин)*
2-3		Пантелеймон Куліш - кирило-мефодіївець і перший консерватор
4-5		Олександр Барвінський - галицький соборник і політичний українець
6		Олександр Кониський - пропагандист наддніпрянського самостійництва і традиціоналіст
7-8		Володимир Антонович - творець історіософських засад Нової України
9-10		Михайло Драгоманов - соціаліст і конституаліст, радикалізатор суспільного життя
11-12		Іван Франко - західноукраїнський мислитель і поступовець
13		Узагальнення та систематизація предметних компетенцій.
Т. 2 Визначні постаті діячі української революції 1917-1920 рр. *(10годин)*
14		Євген Чикаленко - меценат національного руху: гроші і революція
15-16		Михайло Грушевський — ідеолог Нової України: наука для політики
17		Микола Василенко — українець, у кадетах: від російства до українства
18		Володимир Вернадський в орбіті російського впливу: Україна як складова імперського
19-20		Сергій Єфремов - лідер наддніпрянського народництва
21-22		Микола Міхновський - розмежовувач українського політичного інтересу
23		Узагальнення та систематизація предметних компетенцій.
Т. 3. Теоретики національно-визвольного руху України першої половини ХХ ст. *(9 годин)*
24		Володимир Доманицький - літературознавець і кооператор
25-26		В’ячеслав Липинський засновник ідеї української політичної нації
27		Андрій Жук – рупівець і перший політичний самостійник
28-29		Симон Петлюра – соціал-демократ
30-31		Дмитро Донцов – властитель націоналістичних прагнень
32		Узагальнення та систематизація предметних компетенцій.
33-34		Міні –проект «Визначні постаті України кінець ХІХ –перша половина ХХ ст.»
35		Резервний урок

УРОК № 1

Тема. Вступ

Мета: ознайомити учнів із завданнями і структурою курсу «Видатні постаті України» у 11 класі, додатковою та енциклопедичною літературою, електронними та Інтернет ресурсами визначити форми організації навчальної діяльності учнів на заняттях курсу, ознайомити учнів із особливостями тематичного,семестрового, річного оцінювання; охарактеризувати основні історичні події України від кінець ХІХ –перша половина ХХ ст.

Обладнання: відеофільм «Україна чи Малоросія», портрети видатних діячів, історична література

Тип уроку: вивчення нового матеріалу

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда на повторення

Пригадайте , якими подіями закінчився курс «Видатні постаті» у 10 класі

Прийом « Бліцопитування по ланцюжку»

Перший учень ставить коротке питання другому. Другий – третьому, і так до останнього учня. Час на відповідь – кілька секунд, учитель має право зняти питання, яке не відповідає темі або недостатньо коректне.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Завдання та структура курсу

Вчитель ознайомлює учнів з метою та структурою курсу за змістом програми.

Прийом « Місткий кошик»

На аркуші паперу діти малюють кошик, на якому пропонується написати історичні персоналі про які згадувалося вище. Головне, щоб «кошик» був заповнений доверху. Через певний час учитель зупиняє гру і просить одного з учнів зачитати слова. Учні викреслюють осіб, які повторюються в їх записах. Переможцем виявиться учень, у якого більше за інших записано імен, тобто в якого найбільш місткий кошик для знань.

2. Джерела вивчення

Самостійна робота учнів

Знайомимо учнів з додатковою навчальною літературою, історичними довідниками, енциклопедіями.

Інтернет- ресурсами, які допоможуть готуватися учням до уроку

• http://travel.kyiv.org/map

На сторінці представлено електронну карту України, яка дозволяє детально розглянути будь-яку область держави. Мова сайту: англійська.

• http://www.uahistory.cjb.net/

Представлено електронні версії книг відомих істориків: М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного та ін. Мова сайту: українська.

• http://history.franko.lviv.ua/

«Нариси історії України».

На сайті представлено електронні версії книг: «Нариси історії України з найдавніших часів до кінця XVII століття» (автор Н. Яковенко). «Нариси Історії України. Формування української нації XIX–XX століть» (автор Я. Грицак) та «Довідник з історії України» (4.1, 2, 3). Мова сайту: українська.

• http:// wikipedia.org.ua/ Інтернет-енциклопедія

3. Українська історія ІХ–кінець ХVІІІ ст.

Перегляд відеофільму «Україна чи Малоросія»

Під час перегляду учні в зошитах розташовують на лінії часу почуті основні дати та події

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Моя теза»

Пропонується учням записати одним реченням на аркуші паперу головну ідею уроку. Робота у парах, кожен за сорок п’ять секунд спробує переконати партнера, що саме його теза важливіша за інші. А далі пара на таких саме умовах переконує іншу про важливість уже їхньої спільної тези.

Об’єднана четвірка переконує іншу, і так доти, доки половина учасників не вибере свого речника, який від їхнього імені захищатиме спільно вибрану тезу, сперечаючись із речником іншої команди. Дайте кожному учасникові три хвилин на те, щоб одним реченням на окремому аркуші паперу написати підсумок вивченого. Кожен чіпляє свій аркуш на велику дошку. Учасники групують аркуші відповідно до їхнього змісту й мотивують свої рішення. Кількість тематично схожих висновків згодом визначатиме колективну думку про головну ідею заняття й полегшуватиме загальний підсумок вивченого.

V. Підсумки уроку

Незакінчене речення

На сьогоднішньому уроці для мене найважливішим відкриттям було…….

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати конспект

2. Познайомитися з історичною літературою та Інтернет-сайтами.

3. Провести дослідницьку роботу на тему: «П. Куліш—людина, письменник, суспільно-політичний діяч.»

УРОКИ № 2-3

Тема. Пантелеймон Куліш – кирило-мефодіївець і перший консерватор

Мета: ознайомити учнів з діяльністю Пантелеймона Куліша; проаналізувати його погляди, розкрити значення діяльності в розвитку українського національного руху; формувати вміння аналізувати історичні джерела, робити повідомлення на історичні теми; виховувати повагу до людей, що були носіями національної ідеї в суспільно-політичному русі.

Обладнання: кінофільм «Невідома Україна» Серія 67 «Кирило-Мефодіївське братство»; таблиця «Кирило-Мефодіївське братство», текст додатку №1

Тип уроку: вивчення нового матеріалу

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Епіграфом сьогоднішнього уроку є слова:

Блажен, хто сіє у народі

Зерно найкраще на землі:

Зерно любові, братства, згоди

В громаді, в хаті і в сім’ї. ( О. Косинський)

Запитання

Кого з історичних діячів, на вашу думку, стосуються ці слова?

Учитель. Сьогодні на уроці ви зможете розширити коло видатних діячів, які дійсно сіяли «зерно любові, братства, згоди» в народі і тим самим зробили вагомий внесок у розвиток українського національного відродження.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Чи зраджував П. Куліш український табір? Європеєць серед українців, українець з-поміж європейців.

Учитель. Українська спільнота наприкінці ХVІІІ—на початку ХІХ ст. не була байдужою до долі рідної України, але по різному бачили її майбутнє.

Бесіда

1. Яким бачили майбутнє України представники різних течій суспільно-політичного руху до долі рідної України наприкінці ХVІІІ—30-ті рр. ХІХ ст.?

2. Чому представники цих течій не було єдиної точки зору стосовно майбутнього України?

Учитель. Перша політична організація на території України Кирило-Мефодіївське братство є «історичним Рубіконом» у створенні національної ідеї українського народу, заснованої на патріотизмі і традиціях. Кирило-Мефодіївці відкрили новий шлях для боротьби за незалежність України.

Перегляд кінофільму «Невідома Україна» Серія 67 «Кирило-Мефодіївське братство»

Робота в групах

1-група –має визначити причини виникнення КМБ

2-група—визначити мету діяльності КМБ

3-група—визначити види діяльності кирило-мефодіївців.

Доповідачі груп оголошують результати роботи груп, діти записують дані в таблицю.

Кирило-Мефодіївське братство
Причини виникнення	Мета діяльності	Види діяльності

Учитель Я звертаю вашу увагу на неприйняття братчиками гасла «Мета виправдовує засоби» Кирило-Мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, сповідували різні шляхи втілення у життя, так Куліш був поборником ліберально-поміркований реформізм та відстоював національні ідеї.

Метод «Прес»

1. Яке місце, на вашу думку, посідав Куліш в діяльності Кирило-Мефодіївське братства?

2. Чи зраджував П. Куліш український табір?

Учитель. На підсумок нашої дискусії я хочу привести слова М Хвильового: «Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світкою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента

2. «Антикозацькість» як прояв національного консерватизму.

Дослідницька робота.

Учитель. Національно-визвольний рух кожного народу неможливий без духовної основи, якою є національна ідея. Значний внесок у розвиток української національної ідеї зробив П. Куліш. Наше завдання—з’ясувати, у чому полягали головні ідеї Куліша.

Щоб відповісти на це питання, ви отримали завдання провести пошуково-дослідницьку роботу за темою: «П. Куліш—людина, письменник, суспільно-політичний діяч.»

Звіт учнів про проведення досліджень

Під час роботи створюється ще одна група—творча, яка висловлює свої думки з приводу дослідницької роботи.

3. Спроби політизації української справи: праця П. Куліша над заснуванням українських журналів у Галичині.

Прийом «Концентрація»

Клас ділиться на групи. Кожна група отримує текст додатку №1 « Літературна діяльність» на аркушах. Аркуші перевернуті текстом униз. За сигналом учителя учні перевертають аркуші, читають протягом визначеного часу (1-2 хв.) текст, а потім знову перевертають аркуші та віддають їх учителю. Після цього кожен учень записує в зошиті те, що запам’ятав із тексту. Далі група записує спільний текст на окремому аркуші. Виграє та команда, що найбільш повно відтворить текст.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Мозковий штурм»

Учні висловлюють ідеї, думки щодо ролі П. Куліша в розвитку українського національно-визвольного руху. Вчитель записує висловлювання учнів на дошці. Учні узагальнюють і роблять висновки.

V. Підсумки уроку

Вчитель підводить клас до висновку, якщо козацька старшина започаткувала історико-культурне обґрунтування національної ідеї, то члени Кирило-Мефодіївського братства, а саме П. Куліш, збагатили її політико-державницькою перспективою та надали їй історичного оптимізму.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатку №1

2. Написати есе «Пантелеймон Куліш—суспільно-політичний діяч»

УРОКИ № 4-5

Тема. Олександр Барвінський – галицький соборник і політичний українець

Мета: з’ясувати суть основних суспільно-політичних течій другої половини ХІХ ст.; показати нові риси, що внесла в суспільно-політичний рух діяльність О. Барвінський; формувати вміння аналізувати розвиток національно-визвольного руху другої половини ХІХ ст.; сприяти розвиткові історичної свідомості учнів, критичному осмисленню історичних подій; виховувати повагу та інтерес до діячів українського національно-визвольного руху та ідей.

Обладнання: схема «Особливості національно-визвольного руху на західноукраїнських землях», роздатковий матеріал, текст додатка № 2.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Рецензія»

Учні дають характеристику П. Кулішу як історичному діячеві. (Домашнє завдання)

Клас прослуховує виступ і пише рецензію за планом, який записаний на дошці.

План рецензії:

• Повнота відповіді.

• Логіка викладу.

• Наявність (відсутність) фактичних помилок у викладі.

• Мовна грамотність.

• Наявність прикладів.

• Оцінювання відповіді.

Рецензії можна перевірити вибірково, учитель дає свої коментарі до них.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Москвофільство чи народовство.

Робота зі схемою

Завдання

• Пригадайте, за яких умов розвивався суспільно-політичний рух на українських землях у складі Російської імперії. Порівняйте з умовами розвитку такого руху на західноукраїнських землях.

Робота з документом

Прочитати документи і дати відповіді на запитання.

Документ 1. М. Грушевський про «москвофілів»

«Коли ж австрійське правительство зовсім перейшло на польський бік і віддавало польській шляхті Галичину в повне володіння, то консервативні елементи галицької суспільності стали спасеніє своє покладати в Росії. Сподівалися, що російський цар скоро забере Галичину від Австрії, і в сих надіях проповідували зближення до російської культури і мови. …Львівська газета «Слово» — орган отсих консерватистів, «москвофілів», як їх названо, виступило

відкрито з сим новим політичним сповіданням. Доводило, що галицькі русини один народ з великоросами, українська мова — незначна відміна «Русского языка», що різниться тільки вимовою: знаючи, як треба вимовляти слова по-великоруському, галицький русин може за одну годину навчитися говорити по-великоруському; та й ніяких русинів нема — є тільки один «руській народ», від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходитися коло творення

народної української літератури: є готова література російська (великоруська)».

Завдання

1. Назвіть причини зародження і посилення «москвофільства» в українському визвольному русі.

2. Якими були погляди «москвофілів»?

3. Зробіть припущення, чи міг мати рух «москвофілів» якісь перспективи? Чому?

Документ 2. М. Грушевський про народовців

«…Другою дорогою пішли більш енергійні елементи з тодішньої галицької молодіжі, а з нею — і деякі представники старших поколінь. Вони чули себе безмірно ближчими до демократичного, народолюбного українського руху… Прояви тодішнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодіж радістю і надією. Жадібно ловила вона огненні слова Шевченка. «Кобзар» стає для них святою книгою, Україна — святою землею. Кохаються в пам’ятках козацької слави — між молодіжю входить в моду вбиратися «по-козацьки»; з молодечим завзяттям виганяють з уживання галицької інтелігенції польську мову. Пильнують якомога наблизитися до української мови й українського життя і своїми виданнями («Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда») будять в громадянстві любов і прив’язання до свого народу — простонародної маси і гарячі бажання піднести її культурно, економічно і політично».

Документ 3. О. Субтельний про народовців

«Згода, що зароджувалася в середовищі народовців, спиралася передусім на визнання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший засіб вирізнення і розвитку цієї національної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати українську мову. Відтак основним національним питанням

для них було питання мови й літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільні проблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою».

Завдання

1. Проаналізуйте документи 2 та 3 , в яких викладена позиція народовців. Зробіть висновки.

2. Чи однаково вони характеризують їхні погляди?

3. А тепер спробуйте порівняти погляди «москвофілів» і народовців.

4. У чому принципова різниця в їхніх позиціях?

Робота з таблицями

За результатами роботи учні складають таблиці

Діяльність «москвофілів» та народовців»

«Москвофіли»

Народовці

1870 р. — заснування Руської ради (вважали її наступницею Головної руської ради).
Займалися видавничою справою (видавали 5 газет і різноманітну літературу).
Ця література видавалася не українською мовою, а на «язичії» (суміш української, російської, церковної і польської мов).
Поширювали освітні книги серед селян і розгорнули боротьбу з пияцтвом

Вели пропаганду національно-визвольних ідей у періодичних виданнях: газетах і журналах.
Пропагували також ідеї через товариства, гуртки, установи.
Підвищували культурно-освітній рівень населення, національну свідомість, поширювали твори Шевченка, Котляревського, Марко Вовчок та ін.
Підтримували зв’язок з громадівським

рухом Наддніпрянської України

2. У пошуку засад українського націоналізму: батько «нової ери».

Розповідь вчителя про О. Барвінського, як одного із фундаторів народовського руху ХІХ ст. .

Учитель пояснює причину загострення українського питання в міжнародній політиці кінця 1880-х рр., акцентуючи увагу на спробу порозумітися народовців з австрійським урядом. Переговори з досягнення такого порозуміння почалися ще в середині 1880-х рр. Українську сторону на переговорах представляли О. Барвінський, А. Вахнянин, Ю. Романчук, які вирішили вести галицьку політику в порозумінні з Київською громадою.

За розповіддю вчителя учні складають логічний ланцюжок

Логічний ланцюжок

«Суть «новоерівської» політики народовців»

Наприкінці 80-х років загострюються відносини між Росією та Австро-Угорщиною (обидві прагнули посилити свій вплив на Балканському півострові)

Німеччина, яка підтримувала Австро-Угорщину, виступила з планом утворення «Київського королівства»

Австро-Угорщина хотіла бачити Наддніпрянську Україну у своєму складі

«Київська громада» (Антонович, Кониський) заявили, що підтримають цей план, якщо будуть задоволені потреби українців в Галичині

Австрійський уряд іде на поступки українцям: надані місця українцям в Австрійському парламенті і Галицькому сеймі, відкриті кафедра української мови у Львівському університеті, три українські гімназії

Поляки під тиском австрійського уряду визнали українців окремим народом

1892 р. народовці прийняли програму «нової ери» у відносинах з урядом і поляками. «Нова ера» тривала недовго, але мала велике значення

Завдання

1. Поясніть, чому загострення відносин між Росією та Австро-Угорщиною вплинуло на український визвольний рух у Галичині.

2. У чому суть «нової ери» у відносинах народовців з австрійським урядом?

3. Які наслідки мала «нова ера» для українського визвольного руху?

3. Перший галицький соборник (О. Барвінський і Наддніпрянщина). Західноукраїнський християнин-консерватор, речник польсько-української злагоди.

Самостійна робота з текстами додатка № 2 «Біографія»

Прийом « Шпаргалка»

Учням пропонується зробити шпаргалку (у три етапи) до опрацьованого тексту

Етап 1. Скласти план тексту, використовуючи всього декілька ключових слів.

Етап 2. Текст знову з першої сторінки. Конспект записують у формі коротких тез.

Етап 3. До шпаргалки записують питання з кожної сторінки,

Після закінчення роботи проводиться конкурс шпаргалок (найкращі шпаргалки і питання).

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Моя теза»

Див. урок № 1

V. Підсумки уроку

Метод «Мікрофон»

Загальний підсумок уроків підбивають самі діти у формі гри «Я—редактор журналу «Знання», де вони по черзі заповнюють колонку під умовною назвою «На сьогоднішньому уроці я дізнався (-лася)…»

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатку № 2

2. Підготувати повідомлення на теми: « Олександр Кониський–Шевченко 1860-1870 років». «Олександр Кониський–будитель українського самостійництва. Один з творців новітнього українського міфу.» « Традиціоналізм проти революційного соціалізму.»

УРОК 6

Тема. Олександр Кониський – пропагандист наддніпрянського самостійництва і традиціоналіст.

Мета: укласти історичний портрет суспільного діяча другої половини ХІХ ст. Олександра Кониського, визначити його місце в історії української держави; розвивати дослідницькі навички,вміння працювати з історичними документами; виховувати почуття поваги до свого народу.

Обладнання: пам’ятка «Як скласти історичний портрет?»

Тип уроку: дослідження

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Визначення теми й мети досліджень

ІІІ. Оголошення теми досліджень

Розповідь вчителя. Олекса́ндр Я́кович Кони́ський (6 (18) серпня 1836, Переходівка —29 листопада (12 грудня) 1900, Київ) — український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч ліберального напряму. Літературні псевдоніми О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та інші. (всього близько 150). Професійний адвокат, педагог, журналіст. Автор слів пісні «Молитва за Україну», перекладу «Щоденника» Т. Г. Шевченка.

Завдання учням : скласти історичний портрет Олександра Кониського Пам'ятка «Як скласти історичний портрет?»

Історичні умови, в яких формувалася особистість історичної постаті.
Походження. Біографічні дані.
Особистісні якості історичного діяча та умови їх формування.
Навколишнє суспільне середовище. Інтереси якої верстви суспільства виражав діяч.
Цілі діяльності та можливості їх досягнення.
Засоби досягнення мети.
Основні результати діяльності історичної особи, ставлення до неї сучасників.
Значення діяльності особистості для регіону, країни, світу.
Оцінка діяльності особистості в сучасній науці.

10. Ваше ставлення до цієї історичної особи як людини та історичного діяча.

11. Яку особу сьогодення ви могли б поставити в один ряд з нею? Чому?

ІV. Звіт учнів про проведення досліджень.

Виступи учнів-дослідників

1) Олександр Кониський–Шевченко 1860-1870 років.

2) Олександр Кониський–будитель українського самостійництва. Один з творців новітнього українського міфу.

3) Традиціоналізм проти революційного соціалізму.

V. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Перевірка історичного портрета Олександра Кониського

V. Підсумки уроку

Підсумкове слово вчителя. Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 3

2. Підготувати запитання до теми.

УРОКИ № 7-8

Тема. Володимир Антонович – творець історіософських засад Нової України.

Мета: охарактеризувати особливості суспільно-політичного та національно-визвольного рухів у Наддніпрянській Україні в середині ХІХ ст.; ознайомити учнів з діяльністю В. Антоновича; розвивати в учнів уміння аналізувати й систематизувати матеріал, виділяти головне і другорядне, робити висновки та

узагальнення, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами; на прикладах діяльності громадівських організацій виховувати в учнів патріотичні почуття.

Обладнання: схема «Хлопомани», таблиця «І етап громадівського руху (кінець 50–60-х рр.)», кінофільм «Невідому Україна» Серія 82 «Етапи національного руху», текст додатку № 4.

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Пінг-понг»

До дошки виходять два учні й по черзі ставлять один одному питання за домашнім завданням. У цій грі можна задіювати невеликий яскравий м’яч. Учень промовляє питання і кидає м’яч своєму супернику. Учитель оцінює їх відповіді.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Громадсько-культурницький рух «хлопоманство» - крок від польськості до українства.

Учитель. У своїй статті «Моя сповідь» Антонович доводив, що у дворян Правобережжя є дві можливості: або повернутися до українського народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними паразитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Як ви вважаєте, який із двох шляхів обрав Антонович? Доведіть свою думку.

Метод «Прес»

Клас працює зі схемою «Хлопомани» і дає відповіді на запитання.

Запитання

1. Які причини викликали появу «хлопоманів»?

2. Щодо яких питань точилися суперечки між «хлопоманами» і поляками?

3. Чому поляки так зневажливо ставилися до «хлопоманів»?

2. Стара громада – лабораторія суспільно-політичної думки.

Бесіда за запитаннями

1. Пригадайте, якою була національна політика російського царизму щодо України в першій половині ХІХ ст.

2. Коли і за яких обставин було започатковано українське національне відродження?

3. Що таке українська національна ідея?

4. Яких відомих діячів українського національного відродження першої половини ХІХ ст. ви можете назвати? Який внесок вони зробили в розвиток українського національного руху?

5. Яке значення мала діяльність Кирило-Мефодіївського братства?

Розповідь вчителя за таблицею.

І етап громадівського руху (кінець 50–60-х рр.)

1859 р. — створена перша громада у Петербурзі.

Склад: Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко

1859 р. — у Київському університеті створена організація «хлопоманів» у складі: В. Антонович, В. Познанський,

Т. Рильський та ін.

Видавали перший український журнал «Основа».

Друкували твори українських письменників та праці українських вчених.

Виступали за відродження української мови, розвиток освіти українській мові.

Виступали на захист інтересів українців, за скасування кріпацтва. Вивчали життя українського народу, його традиції

1860 р. — створена Українська громада у Києві. Склад — близько біля 200 чоловік: студенти і викладачі Київського

університету. Очолював Володимир Антонович

Доводили, що український народ є окремою нацією.

Необхідно підвищувати свідомість

українського народу.

Дружнє ставлення до усіх слов’янських народів

Організовували недільні школи для дорослих, здійснювали навчання українською мовою, створювали українські підручники, організовували лекції і бібліотеки

60-ті роки — виникнення громад у Чернігові, Одесі, Полтаві, Харкові

Друкували книжки українською мовою, відкривали школи, бібліотеки, виступали з лекціями; поширювали українську літературу, видавали газети, журнали

Але!

Діяльність громад викликала занепокоєння російського уряду, їх діяльність була заборонена, закрито недільні школи, припинено видання газет

20 червня 1863 р. — таємний циркуляр Петра Валуєва, міністра внутрішніх справ Росії, про заборону української мови

Розповідь вчителя

Після поразки польського повстання 1863–1864 років у Російській імперії починається наступ реакції. Був прийнятий Валуєвський указ (пригадати його зміст і мету), і в процесі національного відродження настає пауза. Але на початку 70-х років національно-визвольний рух відновлюється, щоб вже більше не припинятись, активізується знову громадівський рух. Діячі визвольного руху переходять від культурницької роботи до діяльності політичної, метою якої є відновлення української державності.

Робота з таблицею

Питання про відродження громадівського руху учні опрацьовують шляхом заповнення таблиці

Відродження громадівського руху в Україні

Початок 70-х років — «Стара громада» в Києві. Входили: Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський,

Олександр Русов та ін.

Також відроджуються громади в Чернігові, Полтаві та інших містах

• Продовжили культурно-просвітницьку

діяльність: створено Південно-Західний відділ Російського географічного товариства; засновано Історичне товариство Нестора-Літописця; видають газету «Київський телеграф».

• Вимагали перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії

Україні

Завдання

1. Порівняйте діяльність Київської громади і «Старої громади».

2. Яку мету ставили перед собою ці організації? Чим вона відрізнялась?

3. Сформулюйте значення громадівського руху.

3. Культурництво як варіант політичної діяльності. Плекання еліти замість революційної активності.

Перегляд кінофільму «Невідома Україна» Серія 82 «Етапи національного руху»

Прийом «Пошта»

Кожному учню пропонується визначити свою «адресу» в класній кімнаті. Ряди парт гратимуть роль вулиць, самі парти або столи – будинків. Учні на аркушах записують питання за фільмом, пишуть адресу однокласника (1-ша Зелена вулиця, будинок 3, Олені), свою зворотну адресу і з допомогою листоноші відправляють записку адресату. Адресати повинні письмово відповісти на питання. За командою вчителя гра зупиняється й оцінюються декілька «листів». Найвищу оцінку одержують ті, хто поставив цікаве питання й отримав на нього правильну відповідь.

3. Творець галицького П’ємонту.

Робота в групах. Прийом «Ажурна пилка»

Групи працюють із текстом додатка № 4

1-а група—« Біографічні відомості

2-а група— Наукова діяльність

3-а група— Громадсько-політична діяльність

Учні розраховуються на 1, 2, 3. Після вивчення інформації Учні об'єднуються у три групи за номерами, і розповідають свою інформацію у новій групі

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Тези»

Див. урок № 1

V. Підсумки уроку

1. Що вам найбільше сподобалася на уроці?

2. Що заважало?

3. Що ще ви хотіли б дізнатися з даної теми?

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 4

2. Підготувати повідомлення на тему «Федералізм і перебудова і російської імперії: «Вільні спілки» - проект майбутньої федеративної України.»

УРОК № 9-10

Тема. Михайло Драгоманов – соціаліст і конституаліст, радикалізатор суспільного життя.

Мета: охарактеризувати суспільно-політичний рух у Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії, в 70–90-х роках ХІХ ст., детально зупинившись на М. Драгоманова; удосконалювати навички роботи учнів з історичними джерелами, а також розвивати вміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, порівняння, вчити висловлювати свою думку й оцінювати ті чи інші історичні явища та події; на прикладах діяльності М. Драгоманова виховувати в учнів патріотичні почуття.

Обладнання: роздатковий матеріал; кінофільм «Невідома Україна» Серія 79, «Валуєвський циркуляр», таблиця «Радикальна течія у визвольному русі»

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Гаряча кулька»

Необхідно швидко назвати поняття, ім’я, подію, що стосується теми попереднього уроку. Кульку потрібно передавати іншому, тому що, пам’ятаємо, вона «гаряча».

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Перший український соціаліст. Торувальник європейського шляху України.

Вчитель. Після поразки польського повстання 1863–1864 років у Російській імперії починається наступ реакції. Був прийнятий Валуєвський указ (пригадати його зміст і мету), і в процесі національного відродження настає пауза. Але на початку 70-х років національно-визвольний рух відновлюється, щоб вже більше не припинятись, активізується знову громадівський рух. Діячі визвольного руху переходять від культурницької роботи до діяльності політичної, метою якої є відновлення української державності.

Перегляд уривка 3 кінофільму «Невідома Україна» Серія 79 «Валуєвський циркуляр»

Робота в малих групах

Для опрацювання питання про діяльність Михайла Драгоманова учні поділяються на малі групи, кожна з яких отримує своє завдання.

1-а група

У своїй праці «Втрачена епоха» М. Драгоманов писав: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу… Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Завдання

1. Прокоментуйте даний уривок.

2. У чому вбачав Драгоманов завдання для «освічених українців»?

3. Як ви думаєте, що мав на увазі Драгоманов, говорячи про «українську справу»?

2-а група. Прочитайте документ і дайте відповідь на запитання.

З написаної і опублікованої 1880 року М. Драгомановим, М. Павликом, С. Подолинським програми журналу «Громада»

«Ми знаємо, як тяжко братися за письменне видавництво українською мовою, та ще й за кордоном нашої країни. Ми мусимо звертатися до народу, який не має державної самостійності, якого розірвано між двома великими царствами: Росією і Австро-Угорщиною, і якому через те зовсім не можна тепер проявити свою волю в своїх справах. До того ж ми — купка українських громадців, відбита від своєї країни й без найменшої змоги прикладати безпосередньо наші думки до праці серед народу…

Ці наші думки й бажання ось такі:

В справах політичних ми бажаємо:

1. Рівного права для всякої особи, як чоловіків і парубків, так

і жінок, і дівчат усякого походження (раси).

2. Неодмінної волі слова, преси й науки, зборів і товариства.

3. Безпосередньої самоуправи (автономії) для кожної громади в її справах.

4. Повної самостійності для вільної спілки громад на всій Україні».

Завдання

1. Прокоментуйте програмові положення документа. Які політичні вимоги ставили Драгоманов, Павлик і Подолинський у програмі?

2. Чим діячі мотивують необхідність звернутися з-за кордону рідною мовою до всього українського народу зі своєю програмою?

3-я група

Відомий український політичний діяч і письменник І. Франко писав про просвітню діяльність М. Драгоманова так:

«…Драгоманов замість хитрих наукових доказів узяв за мірило потреби народу, самої суспільності. Нема потреби поки що писати глибокі філософії та інші тяжко вчені праці по-українськи, бо їх ніхто не буде читати; натомість конечно треба поперед усього подати українському народові на його мові початки всякого людського знання, вияснити йому явища природи і громадського життя.

…Драгоманов знав добре, що коли український народ привикне читати на своїй мові початки, та забажає на тій же мові читати і дальше; коли інтелігенція привикне тою мовою говорити і писати для народу, то згодом почне говорити і писати по-українськи також і між собою і для себе

Завдання

1. Як Драгоманов хотів піднести масову українську національну самосвідомість?

2. Висловіть свою точку зору щодо його програми в цьому плані.

4-я група

Ось як пише про діяльність Драгоманова відомий історик О. Д. Бойко, який зазначає, що в основі програми Драгоманова лежали такі принципи:

«— Демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

Федералізм (децентралізація, запровадження громадянського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);
Європеїзм (зв’язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);
Культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

— Еволюційність (прагматичне висунення поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу)

Завдання

1. Як ви думаєте, чому Драгоманов відстоював ідею федералізму Російської держави і автономії України, а не ідею самостійної України? Чи не шкодила ця ідея українському визвольному руху?

2. Висловіть своє ставлення до діяльності Драгоманова. Яке значення вона мала для українського відродження?

5-я група

Михайло Драгоманов не один раз підкреслював, що істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом. Як ви розумієте ці слова. А чи діяльність Драгоманова відповідала даному твердженню?

6-я група

На сьогоднішній день діяльність Драгоманова оцінюється неоднозначно. Одні засуджують його за захоплення ідеями соціалізму та федералізму, його погляди на майбутнє України. Інші вважають, що він зробив більше за будь-кого для пробудження національної самосвідомості українців, що він став першим, хто виніс проблему українства на ширшу міжнародну арену. А як би ви оцінили діяльність М. Драгоманова? Свою точку зору аргументуйте.

2. Революційність і конституалізм замість еволюціонізму й культурництва.

Розповідь вчителя. У 70–90-х роках у національно-визвольному русі західноукраїнських земель сталися певні зміни. Стає очевидно, що культурно-просвітницькими діями не можна вирішити тогочасні актуальні питання щодо становища населення, вирішити економічні і національні суперечності, зняти соціальне напруження в суспільстві.

Робота з джерелами інформації

Прочитайте текст і дайте відповідь на запитання.

Текст 1

«На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності народовців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в українському суспільстві. Що ж до русофілів («москвофілів»), то їхні переконання були до такої міри безнадійно реакційними, що не витримували ніякої критики. У ряді послань…

М. Драгоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише словом, а й ділом.

Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він наштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціально більш виправданого шляху обстоювання інтересів українців».

Робота з таблицею

Радикальна течія у визвольному русі

Основні ідеологи: Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін.

Утворили організацію Народна Рада, яка стала прообразом першої політичної партії.

Видавали журнал «Громадський друг», а потім — «Молот».

Входила молода інтелігенція, яка критично ставилася і до руху «москвофілів», і до руху народовців.

Прагнули надати українському рухові більш революційний характер.

Критикували існуючий лад, виступали проти кріпацтва, за передачу землі селянам, за національне й соціальне звільнення.

Закликали до захисту інтересів народу в конкретних справах

Завдання

1. У чому полягали причини появи радикальної течії у визвольному русі Західної України?

2. Яку роль у радикалізації визвольного руху Західної України відіграв Михайло Драгоманов?

3. Які завдання ставили перед собою радикали?

4. За що радикали критикували народовців і «москвофілів»?

3. Федералізм і перебудова і російської імперії: «Вільні спілки» - проект майбутньої федеративної України.

Заслуховується повідомлення учнів на тему: «Федералізм і перебудова і російської імперії: «Вільні спілки» - проект майбутньої федеративної України.»

Завдання

1. Проаналізуйте думку М. Драгоманова про право українського народу на національне самовизначення у федеративній державі. Як ви вважаєте, чи прогресивною була ця ідея для українців останньої чверті ХІХ ст.?

2. Дайте оцінку проекту «Вільних спілок»--як перебудові російської імперії.

V. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Метод «Вільне письмо»

Для роботи надається 5-10 хвилин. Протягом цього часу учень записує свої думки щодо вивченої теми, не відриваючи ручки від паперу чи зошита. До уваги не беруться помилки, стиль. Суть роботи полягає в тому, щоб допомогти учням зафіксувати свої емоції, не соромлячись їх і не боячись їх існування.

Завдання

Висловити свою думку щодо діяльності М. Драгоманова.

V. Підсумки уроку

Метод «Кольорова феєрія»

У вас на партах лежать кружечки зеленого, червоного та жовтого кольору. Ось що вони означають:

зелений—«я все зрозумів»;

жовтий—«мені дещо не зрозуміло»;

червоний—«мені складно це зрозуміти»

Оберіть собі кружечок відповідного кольору.

Вчитель. І завершити наш урок я б хотіла словами Вольтера «Праця звільняє нас від трьох великих бід: нестатків, пороку і нудьги». Сподіваюся ми не змарнували час, відкрили для себе нову сторінку історії нашої Батьківщини, і ця праця обов’язково звільнить нас від пороку безпам’ятства. Дякую всім.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 5

2. Випереджаюче завдання: повторити матеріал

1-а група— москвофіли

2-а група— народовці

3-а група— радикали.

УРОКИ № 11-12

Тема. Іван Франко – західноукраїнський мислитель і поступовець

Мета: : охарактеризувати процес піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, в 90-і роки ХІХ ст., ознайомити з діяльністю І. Франка; розвивати в учнів уміння аналізувати й систематизувати матеріал, робити висновки, порівняння, вміти виділяти головне і другорядне, удосконалювати навики роботи з історичними джерелами, висловлювати й аргументувати свою точку зору; виховувати в учнів почуття патріотизму.

Обладнання: відеофільм «І. Франко» із серії «Обличчя української історії,

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Історичні шахи»

На дошці шахова дошка, але на ній бракує білих клітинок. учень, який обирає чорну клітинку, має зачитати запитання і дати на нього відповідь.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Радикал і драгомановець — речник національного поступу.

Перегляд відеофільму «І. Франко» із серії «Обличчя української історії

Бесіда за запитанням.

Як ви розумієте вислів: «Іван Франко—«Тарас Шевченко західноукраїнських земель»»?

2. Москвофіли, народовці, радикали: свобода проти тоталітаризму.

Робота в групах. Прийом «Ажурна пилка»

Випереджаюче домашнє завдання

1-а група— москвофіли

2-а група— народовці

3-а група— радикали.

Див. уроки № 7-8

Завдання

Впишіть до таблички порядковий номер термінів чи тверджень, які стосуються діяльності москвофілів або народовців

Москвофіли	Народовці

1. Панславізм.

2. В. Шашкевич.

3. Ю. Романчук.

4. Д. Зубрицький.

5. О. Духнович.

6. М. Малиновський.

7. Орієнтація на самодержавну Росію.

8. Розвиток української літератури на народній основі.

9. «Язичіє».

10. Єдиний «руський» народ.

11 . Піднесення культурного рівня західних українців.

12. Журнал «Боян».

13. «Галицько-руська матиця».

14. Товариство «Руська бесіда».

15. Журнал «Нива».

16. Журнал «Галичанин».

17. Газета «Слово».

18. Газета «Діло».

19. Газета «Батьківщина».

20. Товариство «Просвіта».

Відповідь: москвофіли — 1, 4, 5, 6, 7, 9, 10, 12, 13, 16, 17; народовці — 2, 3, 8,11, 14,15, 18, 19, 20.

Бесіда за питаннями

1. Коли виник радикальний рух? Які завдання ставили перед собою його учасники?

2. Як ви думаєте, хто мав безпосередній вплив на формування поглядів радикалів?

3. Один із фундаторів галицького націонал-демократизму. І. Франко та ідеї соціалізму й комунізму: шляхи ідейного зростання.

Прийом «Філософи»

Будь-який матеріал, як стверджують психологи, краще запам’ятовується, якщо його розкласти по полицях на сім одиниць. Цими одиницями можуть бути такі філософські категорії:

1) особливості; 2) спільне; 3) одиничне; 4) зміст; 5) форма; 6) явище; 7) сутність.

Учитель пропонує учням прочитати текст додатку № 6 «Політична діяльність» і розкласти весь матеріал за названими категоріями, створивши таким чином своєрідну таблицю-конспект.

Перевірка конспекту.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Малюнок на скелі»

Первісні люди на стінах печер зображали тварин, речі, які мали відношення до їхнього життя. Учню необхідно обрати лише одну річ, яка б символізувала І. Франка

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя. Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 6

2. Підготуватися до узагальнення теми.

УРОК № 13.

Тема. Узагальнення та систематизація предметних компетенцій за темою «Визначні постаті України друга половина ХІХ-початок ХХ ст.»

Мета: повторити та узагальнити матеріал з даної теми, розвивати в учнів вміння аналізувати матеріал, робити висновки, висловлювати свою точку зору; виховувати в учнів почуття патріотизму, наполегливості, відданості своїй справі.

Обладнання: картки, плакати «Риб'ячий скелет».

Тип уроку: повторювально-узагальнюючий.

Форма проведення: урок-змагання.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ . Основна частина уроку

Завдання 1. Хронологічний конкурс

Цей конкурс має характер розминки і передбачає знання хронології історичних подій. Командам потрібно розташувати події в хронологічній послідовності і вказати дати, коли вони сталися.

Максимальна оцінка за цей конкурс шість балів.

Картка № 1

1. Утворення «Братства тарасівців».

2. Утворення першої громади в Петербурзі.

3. Початок виходу журналу «Громада».

4. Польське повстання.

Картка № 2

1. Початок виходу газети «Київський телеграф».

2. Початок діяльності «хлопоманів».

3. Відновлення громадівського руху.

4. Початок діяльності товариства «Просвіта»

Картка № 3

1. Валуєвський циркуляр.

2. Утворення Київської громади.

3. Утворення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

4. Початок виходу журналу «Основа».

Завдання 2. Спробуй пояснити

Цей конкурс передбачає знання учнями історичних термінів та понять. Учитель називає термін, а учні — його значення. Відповідає та команда, яка перша знатиме готову відповідь. За знання кожного терміна можна отримати два бали. Терміни можна взяти такі:

• суспільно-політичний рух;

• національно-визвольний рух;

• громади;

• Валуєвський циркуляр;

• «хлопомани»;

• «Київський телеграф»;

• москвофіли;

• народовці;

• радикали;

• «Нова ера»;

• «Просвіта»;

Завдання 3. Вгадай героя

Учитель зачитує розповіді про історичних осіб, а учні повинні вгадати про кого йдеться. Яка команда швидше дасть відповідь, та й отримує бали. За кожну правильну відповідь нараховується 1 бал.

1. Мав псевдоніми: Австрієць, Олег Подолянин; — український історик, педагог, громадсько-політичний діяч. У 1891–1907 роках — посол до австрійського парламенту (Рейхсрату). Заснував Християнсько-суспільну партію. У 1918 році був державним секретарем освіти й віровизнання в першому Державному секретаріаті (уряді) ЗУНР. (Олександр Барвінський)

2. Входив до гуртка хлопоманів. Заперечував польську теорію, що Правобережжя — це частина Польщі, а не Україна, а український народ — це відгалуження польського народу, а не самостійна нація. Згодом очолив Українську громаду в Києві. Опублікував статтю «Моя сповідь». (Володимир Антонович)

3. Український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін, лежить в основі сучасного українського правопису. (Пантелеймон Куліш)

4. 1888 року деякий час працював у часописі «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890-го року за підтримки Михайла Драгоманова він став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898 р.), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках (Іван Франко)

5. Український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч ліберального напряму. Літературні псевдоніми О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та інші. (всього близько 150). Професійний адвокат, педагог, журналіст. Автор слів пісні «Молитва за Україну», перекладу «Щоденника» Т. Г. Шевченка. (Олександр Кониський)

6. Він висунув свою теорію перебудови суспільства: необхідність утворення Російської федерації. Але утворення самостійної Української держави він не пропагував. Тривалий час жив за кордоном, де видавав журнал «Громада». (Михайло Драгоманов)

Завдання 4. Риб’ячий скелет

Командам надаються плакати, на яких намальовано «риб’ячі скелети». За допомогою цього методу вони повинні охарактеризувати діяльність трьох течій суспільно-політичного руху в Західній Україні в другій половині ХІХ ст. На виконання завдання надається п’ять хвилин.

• 1-а команда — народовці;

• 2-а команда — москвофіли;

• 3-я команда — радикали.

Учитель пояснює правила виконання завдання.

Риб’яча голова — назва запитання. Риб’ячі ребра — напрямки його вирішення. Риб’ячий хвіст — висновок.

Максимальна оцінка за цей конкурс п’ять балів.

Завдання 5. Шкала думок

Учитель пропонує командам за допомогою методу «Прес» висловити свої думки з приводу:

• Чому таких людей, як Драгоманов називають «сіль землі»?

Учням дається хвилина на обмірковування цього завдання, а потім слово має представник від команди, який за допомогою методу «Прес» висловлює точку зору всієї команди. Максимальна оцінка цього конкурсу п’ять балів.

ІІІ. Підсумок уроку

Наприкінці уроку вчитель підбиває підсумки гри, оголошує переможця. Погоджує оцінки з командирами команд, а потім оголошує їх. Учні з команди-переможниці отримують оцінки, на один бал вищі.

ІІІ . Домашнє завдання

1. Повторити матеріал теми

2. Підготували міні-доповіді за планом:

2.1 Перший націоналіст серед українських, капіталістів. Гроші й національна справа.

2.2. Перше щоденне українське видання — газета «Рада».

2.3. Є. Чикаленко, праві та національний монархізм: полеміка з гетьманцями щодо майбутнього українського монарха.

УРОК № 14.

Тема. Євген Чикаленко – меценат національного руху: гроші і революція

Мета: ознайомити учнів з одним з представників українського національного руху кінця ХІХ—першої половини ХХ ст.; формувати в учнів навички й уміння щодо самоосвітньої діяльності, складати тези до вивченого матеріалу; виховувати повагу до інтелектуальних цінностей власного народу.

Обладнання: портрет Є. Чикаленка

Тип уроку: вивчення нового матеріалу

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Прийом « Сніжна грудка»

Як росте сніжна грудка, так і цей методичний прийом залучає до активної роботи все більшу кількість учнів. Учитель показує на учня і говорить: «Слово!» Той промовляє слово, яке стосується теми уроку. Показує на іншого учня і говорить: «Речення». Другий учень складає речення з цим словом. Третій учень придумує питання до цього речення, четвертий учень відповідає на нього.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Розповідь вчителя.

Українське національне відродження кінця ХІХ—початку ХХ ст. записало на скрижалі української історії імена цілого грона видатних національних діячів: політиків, письменників, митців. Однак серед них маємо лише декілька осіб, які у підмурівок української справи закладали найміцніші цеглинки—власні кошти та матеріальні засоби для її існування. Найяскравішою постаттю, жертовна праця якої забезпечувала розвиток національного життя, безумовно, визначається Євген Чикаленко. «Будитель народу», «головний ткач нації»-- так вичерпано характеризували його сучасники.

Конференція

Кілька учнів заздалегідь підготували міні-доповіді за планом:

1 Перший націоналіст серед українських, капіталістів. Гроші й національна справа.

2. Перше щоденне українське видання — газета «Рада».

3. Є. Чикаленко, праві та національний монархізм: полеміка з гетьманцями щодо майбутнього українського монарха.

Учні уважно слухають міні-доповіді, ставлять питання, уточнюють окремі положення і під керівництвом вчителя складають тезовий план уроку.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Метод «Вільне письмо»

Див. уроки 9-10

Завдання

Висловити свою думку щодо діяльності Є. Чикаленка

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя. Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 7

2. Підготувати запитання до теми.

УРОКИ № 15-16

Тема. Михайло Грушевський — ідеолог Нової України: наука для політики

Мета: змалювати політичний портрет М. Грушевського; аналізувати причини і наслідки історичних подій і явищ; удосконалювати вміння самостійно висловлювати свої думки; виховувати повагу і розуміння до історичного минулого, уміння використовувати уроки тих подій для сьогодення.

Обладнання: текст додатку № 8; роздатковий матеріал; кінофільм «Невідома Україна» серія 86, «М. Грушевський», серія 87 «Розбудова української держави».

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом « Бліцопитування по ланцюжку»

Див. урок № 1.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Національно-державницький напрям історіографії як ідеологія демократичного українського руху.

Самостійна робота з текстом додатка № 8 «Повне зібрання творів»

Прийому «Шерлок Холмс»

Учням пропонується швиденько прочитати текст і скласти до нього якнайбільше запитань, не користуючись самим текстом. Питання мають охопити весь матеріал і врахувати найменші дрібниці. Визначається наддовший список питань. Учні дають відповіді на них. Учитель відзначає найбільш активних гравців.

2. «Народництво» і «державництво» - завдання мінімум і максимум української політики в розбудові національних, наукових, культурних, політичних і громадських установ.

Робота з роздатковим матеріалом

М. С. Грушевський—видатний діяч Української держави.

Готується як роздатковий матеріал

У «заповіті борцям» В. Винниченко писав про «великий самокритичний подвиг М. Грушевського, його тяжку боротьбу за здобуття нашої революції».

У той же час інший відомий діяч Д. Дорошенко зазначав, що « ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загального признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство», хоча згодом він же дасть ще одну оцінку Голові Центральної Ради—він «навмисне висував бездарних і невиразних, щоби йому легше було їми управляти»

А представник партії кадетів М. Могилянський називав його «дволиким Янусом», який приєднався до лівих з мотивів незрозумілих й невідомих, швидше за все намагаючись не втратити своєї популярності»

«Він доклав чимало зусиль, аби засипати провалля, що витворилося між синами однієї землі… Він раз ураз єднав наддніпрянців із галицькими і буковинськими українцями до одного діла, працював над зближенням у поглядах, у мовах, у праці…»--писав про М. С. Грушевського історик І. Крип’якевич.

Перегляд кінофільму «Невідома Україна» серія 86, «М. Грушевський»

Робота в групах за методом «Коло ідей»

Учні об’єднуються у 2 групи, після перегляду відео учням потрібно систематизувати за принципом: чим вагоміше твердження, то ближче воно розташовується до центру (представники груп по колу захищають свою розкладку тверджень

Питання для обговорення

1. Які труднощі виникли під час виконання вправи?

2. Які твердження були дискусійними?

3. Чи виникли у вас сумніви?

3. М. Грушевський на чолі новоствореної держави.

Перегляд кінофільму «Невідома Україна» серія 87 «Розбудова української держави».

Робота в групах

Групи отримують аркуші паперу, позначені знаками «мінус» і «плюс» Методом «Мозкового штурму» діти записують під знаком «плюс» здобутки, а під знаком «мінус»--прорахунки М. С. Грушевський

Питання для обговорення

1. Чого більше визначили-- прорахунків чи здобутків?

2. Що більше і легше запам’ятовується—позитивне чи негативне?

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Метод «Власна версія»

Уявіть, що ви—Голова Української Центральної Ради. Складіть і запишіть особистий план дій «Одинадцять місяців»

V. Підсумки уроку

Бесіда

1. Чому був присвячений цей урок? Чи досягли ми, на вашу думку, його мети?

2. Що саме ви вважаєте важливим саме для себе? Чому?

3. У чому полягає важливість вивчення цієї теми для нас, українців, сьогодні?

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 8

2. Підготувати питання з теми

УРОК № 17

Тема. Микола Василенко — українець, у кадетах: від російства до українства

Мета: охарактеризувати діяльність М. Василенка; розвивати історичне мислення учнів; удосконалювати навички складання конспекту учнями; сприяти їх вихованню у дусі гармонійного поєднання національних та загальнолюдських цінностей.

Обладнання: портрет М. Василенка, кольорові олівці.

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Дерево пізнання»

Домашнім завданням вашим було скласти запитання до теми, яку ми вивчали на попередньому уроці, отже пропоную відповісти на поставлені вами запитання з «Дерева пізнання»

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Кадетська партія – пристанище українських поступовців. Обласницька ідеологія кадетів –манівці національної політики. Права ідеологія й, проросійська орієнтація.

2. М. Василенко і Гетьманська держава П. Скоропадського.

Лекція вчителя. Василенко Микола Прокопович (2.И 1866—З.Х 1935) — видатний громадський і політичний діяч, учений-історик. Народився в родині дрібного службовця, нащадка старовинного козацького роду, в с. Єсмань на Глухівщині. Закінчив гімназію в Полтаві та історико-філологічний факультет Дерптського університету. Працював викладачем у київських гімназіях та кадетському корпусі, обіймав дрібні посади в губернських установах Києва. Одночасно займався науковими дослідженнями в Київському університеті під керівництвом В. Антоновича, І. Лучицького, О. Лазаревського. Активно співробітничав у Науковому товаристві їм. Т. Шевченка у Львові, став одним з фундаторів Українського наукового товариства у Києві. М. Василенко брав активну участь у політичному житті: був членом Старої громади, групи «Освобождение» конституційно-демократичного забарвлення, Товариства українських поступовців. Редагував прогресивну українофільську газету «Киевские отклики». За публікацію в ній статей із закликом до встановлення республіканського ладу й на захист політичних в’язнів його було заарештовано. Відсидів рік у санкт-петербурзькій тюрмі «Кресты». 1907 р. М. Василенко здав екстерном іспити за курс навчання на юридичному факультеті й отримав ще одну професію — правознавця. 1910 р. склав іспити на магістра історії з присвоєнням звання приват-доцента, але уряд не дозволив йому читати лекції в університеті. Як історик став відомий фундаментальними дослідженнями з минулого Гетьманщини. Започаткував українську історико-правничу науку. Його цикл публікацій з історії землеволодіння в Україні XVI — XVIII ст. має велике наукове значення.
         Після Лютневої революції працював попечителем (куратором) Київського навчального округу й товаришем (заступником) міністра освіти у Тимчасовому уряді. Після Жовтневої революції повернувся до Києва і був обраний до складу Генерального суду УНР. Під час гетьманату обіймав посади міністра народної освіти і мистецтв, а також голови Державного сенату Української Держави. Входив до керівного ядра кадетських організацій в Україні. Досягнення гетьманського уряду в галузі культури були пов’язані передусім з іменем М. Василенка. Він розгорнув активну діяльність, спрямовану на українізацію шкіл, заснування українських університетів, збереження цінностей матеріальної культури (музеїв, архівів, бібліотек тощо), запровадження українознавства в усіх навчальних закладах.
         У заснуванні Української Академії наук роль М. Василенка визначальна, але його імені серед перших академіків нема: за статутом академіки не мали права посідати державні пости. Загальні збори УАН обрали його академіком тільки в липні 1920 р. Через рік, у липні 1921 p., він став президентом Всеукраїнської академії наук. Видатний історик Наталя Полонська-Василенко пізніше згадувала, що її чоловік до смерті жив інтересами Академії. Наркомос УСРР не затвердив колишнього діяча кадетської партії і члена уряду П. Скоропадського на посаді президента ВУАН. У лютому 1922 р. М. Василенко змушений був скласти свої повноваження. Через півтора року його заарештували у справі вигаданої чекістами контрреволюційної організації — Київського обласного центру дій —і засудили до 10 років ув’язнення, однак після втручання міжнародної громадськості, в тому числі прем’єр-міністра Франції Р. Пуанкаре, звільнили через рік з Лук’янівської тюрми.
        М. Василенко очолював соціально-економічний відділ ВУАН, «Історичне товариство Нестора-літописця», працював у київських вузах, займався творчою працею в галузі історії права. Однак з 1929 р. посилилися переслідування вченого, його усунули від науково-організаційної роботи. Після смерті ім’я М. Василенка систематично витравлювалося з історії науки, а книги вилучалися з бібліотек. Лише тепер творча спадщина талановитого вченого починає вивчатися і використовуватися в інтересах науки.

Під час лекції учні записують конспект за допомогою прийому «Асоціативні схеми»

Традиційно вважається, що новий матеріал краще запам’ятовується, коли він занотований. Але сучасні дослідження вчених доводять, що звичайне нотування – слово за словом, речення за реченням, тобто інформація, яка розташована ліній-но або стовпчиками, не зберігається у мозку. Мозок запам’ятовує інформацію тоді, коли вона має вигляд певних моделей, схем та асоціацій. Тому не записуйте, а малюйте асоціативні схеми.

Основні принципи створення асоціативних схем такі:

Уявіть, що мозкові клітини – наче деревця, на гілках яких зберігається тематично споріднена інформація. На аркуші паперу спробуйте накреслити основні моменти будь-якої теми у формі дерева.

1. Починайте схему в центрі аркуша з головного елемента, найкраще символу, від якого розгалужуються інші елементи.

2. Записуйте тільки одне слово чи символ на позначення одного пункту, який хочете запам’ятати, одну головну тему для кожної гілки.

3. На ту саму гілку помістіть споріднені пункти, наче промені сонця.

4. Для подібних тем беріть олівці чи маркери одного кольору.

5. Малюйте стільки малюнків і символів, скільки зможете.

6. Коли закінчите малювати одну розгалужену гілку, обмалюйте її різнокольоровою лінією.

Регулярно доповнюйте кожну схему. Легше починати із загального, а далі побудувати асоціативну схему, переходячи до конкретного, коли довідаєтесь щось нове з тематики.

Сміливо малюйте, сміливо користуйтеся кольоровими олівцями, і ви побачите результат.

Проводиться конкурс на кращий конспект.

V. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Метод «Вільне письмо»

Див уроки № 9-10

V. Підсумки уроку

Прийом « Підіб’ємо підсумки»

Кожен учень з місця промовляє

На уроці я...

- дізнався...

- зрозумів...

- навчився...

- найбільший мій успіх – це...

- найбільші труднощі я відчув...

- я не вмів, а тепер умію...

- я змінив своє ставлення до...

- на наступному уроці я хочу...

Оцінювання учнів

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати конспект додатка № 9

2. Підготувати повідомленням на тему «Українці російської культури. Українська культурна спадщина як частина імперської культури. »

УРОК № 18

Тема. Володимир Вернадський в орбіті російського впливу: Україна як складова імперського

Мета: охарактеризувати діяльність В. Вернадського в період національно-визвольних змагань України, досягнення УАН; розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, вдосконалювати навички роботи з історичними джерелами, давати історичну характеристику діячам культури; виховувати повагу й почуття патріотизму до історії рідної держави.

Обладнання: текст додатка № 10, уривок із Закону Української держави « Про утворення Української академії наук» від 14 листопада 1918 р..

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом « Сніжна грудка»

Див. урок № 14

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Українці російської культури. Українська культурна спадщина як частина імперської культури.

Виступ учня з повідомленням на тему «Українці російської культури. Українська культурна спадщина як частина імперської культури. »

Прийом «Продовж розповідь»

Кожен учень по черзі називає речення, але так, щоб була утворена розповідь про побачене. Кожне речення оцінюється в один бал.

2. В. Вернадський – російський державний патріот.

Учні опрацьовують текст додатка № 10 «Біографія»

Прийом «Концентрація»

Див. урок № 2- 3.

3. Науково-організаційна діяльність за Української Держави і перспективи національної науки

Бесіда

1. Коли та за яких обставин була заснована Академія наук?

2. Кого з її діячів ви знаєте?

3. Які напрями наукових досліджень були основними в цей період?

Робота з джерелом

Із Закону Української держави « Про утворення Української академії наук» від 14 листопада 1918 р.. (готується як роздатковий матеріал.)

1. Прийняти прикладені до цього статуті штати українській академії наук в Києві та її установи і закон цей втілити в життя з 1 листопада 1918

2. З перерахованих у статуті наукових установ академії… утворяться наступного року: фізичний інститут, Геодезичний інститут, лабораторія для спроб над матеріалами при Інституті прикладної механіки, Ботанічний сад, Акліматизаційний сад, Демографічний інститут для вивчення економічної кон’юнктури і народного господарства України…

3. Академії наук доручено розробити і подати на затвердження законодавчим порядком штати і облік слов’янського класу при історично-філологічному відділі академії.

Запитання

1. Які напрями наукових досліджень повинна була розвивати Академія наук?

2. Для чого вона була створена?

3. Дайте оцінку цьому факту, враховуючи внутрішні і зовнішні умови її створення.

Учні опрацьовують текст додатка № 10 «Наукова діяльність»

Прийом «Мовники»

Учням пропонується прочитати текст. Далі вони переказують текст колективно. Кожен по черзі називає іменник (або прикметник), який точно ілюструє наступне речення тексту. При цьому кожен наступний учасник має повторити названі попередниками слова. Виграє той, хто жодного разу не зіб’ється.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Сенкан»

Скласти сенкан за ключовим словам «В. Вернадський». Бажаючи зачитують свої сенкани.

V. Підсумки уроку

Бесіда

1. Чому був присвячений цей урок? Чи досягли ми, на вашу думку, його мети?

2. Що саме ви вважаєте важливим саме для себе? Чому?

3. У чому полягає важливість вивчення цієї теми для нас, українців, сьогодні?

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 10

2. Підготувати питання до теми

УРОКИ № 19-20

Тема. Сергій Єфремов – лідер наддніпрянського народництва

Мета: ознайомити учнів з діяльністю С. Єфремова; формувати вміння і навички аналізувати умови розвитку суспільно-політичного руху; складати політичний портрет історичного діяча, на матеріалах розвитку українського національного руху виховувати патріотичні почуття учнів.

Обладнання: схема «Основні ідеї народників», роздатковий матеріал, текст додатка № 11.

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Пінг-понг»

Див уроки № 7-8

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Лідер літературного і політичного народництва.

Розповідь вчителя

Сергій Єфремов належить до когорти найбільш виразних, характерних і трагічних фігур України перших десятиліть XX ст. Полум’яний патріот, людина ліберально-демократичних переконань, він уникав модного тоді радикалізму й, віддавши всі сили розвиткові української культури, мужньо зносив найтяжчі випробування, що випали на його долю наприкінці життя.

Сергій Олександрович народився 6 жовтня 1876 р. в селі Пальчик Звенигородського повіту на Київщині, в сім’ї священика. До духовного сану в багатьох поколіннях належали його прадіди з роду Охріменків. Їхнє прізвище в офіційних документах середини XIX ст. було русифіковано — змінено на «Єфремов». П’ять років провчився Сергій в Уманському духовному училищі, 1891 р. приїхав до Києва і вступив у духовну семінарію. Опинившись у великому місті, гостро відчуваючи соціальну несправедливість, що панувала в країні, юнак занурюється в гущу ідейно-політичного життя, позначеного гострою полемікою між прихильникам народницької і марксистської ідеології. Під впливом видатного теоретика того часу М. Михайловського, Сергій Єфремов схиляється до ліберально-народницького світогляду. Ще семінаристом він став активним членом українського гуртка Л. Скачковського, майбутнього дяка Йорданської церкви на Подолі. Завдяки Скачковському, юнак познайомився з уже літніми лідерами київської «Старої громади» В. Антоновичем і О. Кониським, а також із представниками національно настроєної творчої молоді Києва, зокрема з М. Грушевським.

Робота зі схемою

Робота над поняттям

Соціалізм — суспільство, в якому всі люди рівні у своїх правах, в якому немає приватної власності та експлуатації, реалізується принцип «Від кожного — за здібностями, кожному — по праці».

Робота з документом

Учні мають ознайомитися з документом і виконати завдання. (Готується як роздатковий матеріал)

Народники і українське селянство (Із спогадів Володимира Дебогорія–Мокрієвича)

«…Ми гадали: де вже раз відбувався революційний рух, там він легше може виникнути вдруге (пугачовщина — на Волзі, гайдамаччина — на Дніпрі), і тому вирішили не розкидатися по всій Росії, а зосередити наші сили саме в таких місцевостях, які мали

певне історичне минуле. Отже, за нашим планом, одні мали діяти на Дніпрі, інші — на Волзі.

…Питання про революційність селянської маси ми виразно розв’язували позитивно, незважаючи на те, що для такого розв’язання не мали серйозних даних. Усі свої докази на користь цієї думки ми брали з більш-менш віддаленого історичного минулого, не знаходячи

таких у сучасності. Так, доказом революційності українських селян я вважав їх поведінку під час польського повстання, ту ненависть, з якою вони ставилися до панів, до розряду яких відносили всіх людей привілейованого звання…»

Завдання

1. На чому було основане сподівання народників на революційність селянства?

2. Чому ареною своєї діяльності вони обрали Подніпров’я?

3. Охарактеризуйте історичні події в Україні, згадувані в документі, які дали підстави народникам сподіватися на революційність українського селянства.

2. Біля джерел наддніпрянського політичного центризму (УРДП, УДП, ТУП).

Розповідь вчителя.

Складний, наполегливий, принциповий характер Єфремова не сприяв встановленню теплих стосунків з іншими, досить амбіційними лідерами українського руху початку XX ст., зокрема з М. Грушевським і В. Винниченком. Органічно не сприймаючи марксистського космополітизму, Єфремов підозріло ставився до соціал-демократичної орієнтації, сформованої в 1900—1902 pp. Революційною українською партією (РУП), особливо — до згодом створеного на її ґрунті провідного ядра Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), очолюваної В. Винниченком, Д. Антоновичем і М. Поршем. Але, слідуючи їхньому прикладу, Єфремов сам починає займатися «партійним будівництвом» і виступає одним із засновників створеної восени 1904 р. малопомітної Української демократичної партії (УДП). Ця організація швидко розкололася на помірковану Українську демократичну й ліву Українську радикальну (з якою залишився і Єфремов) партії, що восени 1905 р. об’єдналися на платформі боротьби за широку українську автономію в рамках оновленої демократичної федеративної Росії.

Робота над поняттям

Політична партія — це найбільш активна й організована частина тієї чи іншої соціальної групи населення, яка виражає й захищає її інтереси.

Робота з документом

З програми Української демократичної партії (Готується як роздатковий матері

«Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютної Російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей».

«…Змагати, щоб серед угорських українців викликати подібний національний рух, який є між галицькими й буковинськими українцями, щоб загріти їх до вживання, плекання рідної мови, до боротьби проти денаціоналізації та до культурної, економічної й політичної праці в користь українського народу Закарпаття».

«Нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь–Україна, в якій би всі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну, культурну державу».

Завдання

1. Проаналізуйте обставини утворення УДП.

2. Охарактеризуйте завдання, які вона ставила перед собою.

3. Політична публіцистика і С. Єфремов.

Самостійна робота за текстом додатка № 11 «Літературна діяльність»

Прийом «Філософи»

Див. уроки № 11-12

4. Головний соціаліст-федераліст (1917-1921 рр.).

Розповідь вчителя.

В роки Першої світової війни публіцистичний голос Єфремова, провідного українського літературознавця й одного з лідерів національно-культурного руху, ставав дедалі гучнішим. У січні 1917 р. він від імені ТУП направляє лист президентові США В. Вільсону з підтримкою його плану закінчення війни, за яким передбачалося визнання за всіма народами Європи права на самовизначення.

Після перемоги Лютневої революції, Сергій Олександрович із головою поринає в громадсько-політичну роботу. Він виступає одним з ініціаторів створення Центральної Ради, обирається головою Союзу українських автономістів-федералістів (утвореного з ТУП), а в червні 1917 р. стає головою Української партії соціалістів-федералістів, яка стояла на поміркованих, ліберально-демократичних позиціях, об’єднуючи представників української творчої інтелігенції. Членами її були Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський і багато інших.

Особливо помітною в першій половині 1917 р. була участь Єфремова в роботі Центральної Ради. У березні 1917 р. його обрали до її Комітету, у квітні разом із В. Винниченком він став заступником її голови (М. Грушевського), входив до складу делегації Центральної Ради на переговорах із тимчасовим урядом у Петрограді (у травні 1917-го), надсилав до київської газети «Нова Рада» репортажі про хід цих переговорів. Єфремов був одним із авторів І Універсалу Центральної Ради.

Однак у середині літа 1917 р. він відійшов від активної роботи в Центральній Раді. Він не погоджувався із курсом, нав’язаним їй лівим крилом представлених у ній партій — соціал-демократами й соціалістами-революціонерами. Певну роль відіграло тут і погіршення особистих стосунків Єфремова з лідерами цих партій М. Грушевським і В. Винниченком.

З другої половини 1917-го Сергій Олександрович, розчарований практикою марної політичної боротьби (переважно за міністерські портфелі, а не за вибір політичного курсу), знову зосередився на публіцистиці.

Шквал обурення викликала в нього кривава вакханалія, влаштована в Києві червоними військами, що захопили місто в останні дні січня 1918-го. В полум’яному листі одному з більшовицьких командирів, Юрію Коцюбинському, синові великого українського письменника М. Коцюбинського, Сергій Олександрович виклав гнівний протест і особисті докори. Абсолютно неприйнятною для Єфремова була й ідея націоналізації землі, що на практиці означала знищення основ життя й культури українського селянства. Жахи пережитого ним у Києві червоного терору Єфремов описав у публіцистичному нарисі «Під обухом. Більшовики в Києві». Гостро критикував Єфремов і безпорадність есерівського уряду В. Голубовича в березні — квітні 1918 р.

Не сприйняв він і влаштованого П. Скоропадським перевороту 29 квітня 1918 p., відмовившись увійти до складу нового уряду. Більше того, Д. Дорошенко, який очолив Міністерство закордонних справ у гетьманській Раді Міністрів, з ініціативи Єфремова був виключений із Партії соціалістів-федералістів.

Разом з іншими членами своєї партії в травні 1918 р. Єфремов увійшов до антигетьманського Українського національного союзу, спочатку очолюваного соціалістом-федералістом А. Ніковським. Але після того, як 18 вересня організацію очолив В. Винниченко, розгорнувши діяльність із дестабілізації ситуації в Україні (щоб скинути гетьмана), Єфремов відійшов від активної участі в союзі.

З лідерами Директорії, В. Винниченком і С. Петлюрою, у Сергія Олександровича були принципові розбіжності в політичному й особистому планах. Перебуваючи в опозиції до влади П. Скоропадського, Єфремов усе-таки розумів, що падіння гетьманату в даній ситуації остаточно знищить Україну як державу й відкриє шлях до влади більшовикам. Проте в розпалі сутички, що мала місце в листопаді — грудні 1918 р. між гетьманом і Директорією, він не пристав до жодної зі сторін.

Наприкінці 1918-го Єфремов остаточно відійшов від політики, зосередившись на науково-дослідній роботі.

Метод « Мікрофон»

У чому ж полягає заслуга С. Єфремова перед Україною?

4. Голова управи УАН проти більшовицької влади (20-ті рр. XX ст.).

Робота з роздатковим матеріалом за Прийом « Шпаргалка»

Див. уроки № 4-5. (Готується як роздатковий матеріал)

У січні 1919 р. його обрали дійсним членом Української академії наук і запропонували посаду секретаря історико-філологічного відділення. Під час другої більшовицької окупації Києва в березні — квітні 1919-го Сергій Олександрович опинився у в’язниці, але за клопотання керівництва Української академії наук, в якій керівну роль відігравав тоді А. Кримський, був звільнений. В наступні місяці утиски тривали, але тепер уже з боку денікінської адміністрації, яка закрила відновлену Єфремовим під старою назвою «Рада» газету «Нова Рада».

Після остаточного переходу Києва під владу більшовиків у червні 1920 p., Єфремову (як провідному українському політикові ліберально-демократичного напрямку) певний час довелося переховуватися поблизу столиці, в Боярці. Але, знову за клопотанням керівництва академії наук, насамперед її «незмінного секретаря» А. Кримського, він одержав амністію і повернувся до наукової роботи. Усвідомлюючи цілковиту поразку, якої дійшов український визвольний рух, Єфремов примирився з більшовицьким пануванням, хоча ідейно й морально не сприймав нової влади.

У 1922 р. його обрали віце-президентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Здавалося б, найстрашніші роки позаду. Більшовицька влада для зміцнення позицій у непокірній республіці демонструвала свої спекулятивні наміри підтримувати українську мову й культуру, але водночас дедалі впертіше нав’язувала творчій інтелігенції свою ідеологію неприйнятну для більшості її представників.

Ще 1919 р. Єфремов очолив авторитетну комісію з видання творів українських класиків літератури і науки (Т. Шевченка, М. Драгоманова, В. Антоновича та ін.), паралельно працюючи в інших комісіях, зокрема в Археографічній і постійній комісії для складання Біографічного словника діячів України, яку очолював у 1923—1929 pp. У 20-х виходять його монографії, присвячені М. Коцюбинському (1922), І. Нечуй-Левицькому (1924), І. Карпенку-Карому (1924), Панасу Мирному (1928). У 1924 р. побачило світ хронологічно доведене до перших пореволюційних років четверте видання «Історії українського письменства», а два роки потому — перероблена й доповнена праця про життя і творчість І. Франка.

Але політичні буревії і, насамперед, репресії проти українських громадських та культурних діячів дедалі відчутніше торкалися і Єфремова. У сфабрикованій владою справі «Центр дії» у 1923—1924 pp. Сергій Олександрович підтримував обвинувачених, і особливо — президента Української академії наук М. Василенка.

Наприкінці 20-х років об’єктом відвертого цькування і грубих звинувачень в антирадянській діяльності і «буржуазному націоналізмі» став і сам Сергій Олександрович. Проти нього виступив надзвичайно впливовий у ті роки націонал-комуніст, нарком юстиції і генеральний прокурор УРСР, із 1927 р. — нарком освіти УРСР М. Скрипник, погрожуючи поставити вченого на коліна, якщо той не розкається у скоєних злочинах.

Єфремов, цілком усвідомлюючи свою приреченість, поводився відверто й мужньо. 21 липня 1929 р. його заарештували, інкримінувавши керівництво вигаданою більшовицькими репресивними органами «контрреволюційною Спілкою визволення України» (СВУ). У цій справі у березні — квітні 1930 р. після виснажливих допитів, шантажу й тиску Єфремов постав перед показовим судом, що відбувався в залі оперного театру в Харкові (тоді — столиці УРСР).

Обвинувачення у справі СВУ було пред’явлено 45 представникам Української інтелігенції, зокрема близьким друзям Єфремова А. Ніковському і Л. Старицькій-Черняхівській. Загалом репресовано було понад п’ять тисяч осіб (переважно наукових співробітників, вузівських викладачів, шкільних учителів, лікарів, студентів). «Відділення» цієї «організації», крім Києва й Харкова, були «виявлені» в Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Вінниці й Миколаєві. Процес СВУ, що проходив на тлі масових репресій проти українського селянства, був прологом до великого терору 30-х років в Україні. Його метою було знищення ядра національної інтелігенції, яка зберігала опозиційний щодо нової влади дух і обурювалася звірячими методами колективізації та розкуркулювання. І Єфремов, і багато хто з його друзів, і мало кому відомі скромні люди різних професій із більшості міст України, притягнуті за безпідставними обвинуваченнями, прийняли на себе перший масований удар сталінської репресивної машини.

Багатьох обвинувачених і притягнутих у справі (як свідків) примусили до дачі брехливих показань, але деяких, наприклад, М. Грушевського, зламати не вдалося. Мужньо й гордо поводився на слідстві й у залі суду також Сергій Єфремов. 19 квітня 1930 р. він був засуджений до страти, заміненої потім десятьма роками таборів. Покарання Єфремов відбував у Ярославському і Владимирському ізоляторах, а через сім років був переданий у систему таборів ГУЛАГу, в одному з яких і загинув 31 березня 1939 p., розділивши трагічну долю багатьох кращих синів і дочок українського народу.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Моя теза»

Див. урок № 4-5

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя.

Значення Сергія Єфремова у культурному й науковому житті України першої третини XX ст. надзвичайно велике. Він не був на передових рубежах збройної боротьби, не обіймав високих державних посад. Але своєю безкомпромісною позицією демонстрував совість української інтелігенції, що не сприймала насильницьких методів будь-якої влади, і насамперед більшовицької — найбільш кривавої і лицемірної. Неоціненною науковою заслугою Сергія Єфремова стало створення ним першої фундаментальної історії української літератури, дослідженню якої вчений присвятив усе своє життя. Його життєвий шлях багато в чому символічний і типовий для цілого покоління українських інтелігентів початку XX ст.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатку № 11

2. Скласти історичний портрет С. Єфремова.

УРОКИ № 21-22

Тема. Микола Міхновський – розмежовувач українського політичного інтересу

Мета: дати коротку характеристику діяльності М. Міхновського; охарактеризувати працю М. Міхновського «Самостійна Україна»; розповісти про формування самостійницької течії в національному русі України; розвивати мову, мислення; сприяти вихованню патріотичних почуттів.

Обладнання: таблиця «Братство тарасівців», текст додатка № 12

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Рецензія»

Учні дають характеристику С. Єфремову як історичному діячеві. (Домашнє завдання). Див, уроки № 4-5.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Наддніпрянське самостійництво 90-х рр. XIX ст. і М. Міхновський.

Робота за таблицею.

«Братство тарасівців» — виникає 1892 року в Харкові. Також утворилися організації у Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Херсоні. Входили: Борис Грінченко, Микола Міхновський, Іван Липа та ін.

• Прийняли програму «Кредо молодих українців», в якій прозвучала вимога повної політичної незалежності України та ідея єдності всіх українських земель.

• Займалися культурно-просвітницькою діяльністю: організація лекцій, сходів, утворення бібліотек, постановка спектаклів, написання праць.

• Присягнули на могилі Шевченка поширювати його ідеї серед молоді

Завдання

2. Що нового внесло в український визвольний рух «Братство тарасівців»?

3. Яка організація була першою, що поставила перед собою завдання боротьби за державну самостійність України?

Робота з текстовими матеріалами

Учні опрацьовують текст додатка № 12 «Участь у «Братстві тарасівців»

Прийом «Концентрація»

Див урок № 2- 3.

2. Брошура «Самостійна. Україна», РУП і УНП. Самостійницька течія між двома революціями.

Розповідь вчителя.

Робота з документом.

Із брошури М. Міхновського « Самостійна Україна» (Готується як роздатковий матеріал»

Кінець ХІХ ст. визначився з’явищами, що характеризують новий поворот в історії людськості… Ті з’явища—се уоружені повстання зневолених націй проти гнобителів… Ми визнаємо, що наш народ також перебуває у становищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим необмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, щопишний розквіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою,--тоді стане зовсім зрозумілим, що державна незалежність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин.

Завдання

1. Яку провідну ідею проголошував автор?

2. Чим М. Міхновський аргументував необхідність боротьби за державну незалежність?

Розповідь вчителя.

Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «оригінальнічаніі».

Робота з документом

«Десять заповідей УНП» « (подано в оригіналі): (Готується як роздатковий матеріал»

1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей.

2. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Завдання.

1. У чому, на вашу думку, були характерні риси ідеології українських націоналістів?

2. Яким є ваше ставлення до проголошених гасел?

3. Чи могли на вашу думку, ці погляди здобути багато прихильників в Україні? Чому?

3. М. Міхновський в Українській революції 1917—1920 рр.

Прийом «Шпаргалки»

Учням пропонується прочитати тексти додатку № 12 «Доба визвольних змагань» та «Розбудова українського війська». Необхідно передати його зміст з допомогою, умовних позначень або схем. Ці шпаргалки (підписані) віддаються вчителю. За бажанням учні підходять до вчителя і витягають шпаргалку. За цією шпаргалкою потрібно відтворити текст. Відзначаються найкращі шпаргалки та доповідачі.

Розповідь вчителя.

У своєму прагненні дійти до народних мас, до широких верств української інтелігенції, самостійники мусили долати опір не лише царської бюрократії та зрусифікованої культурної еліти. Як і раніше, вони стикалися з непорозумінням, а то й відкритою неприязню з боку і соціалістичних, і поміркованих українських діячів. Усі тодішні авторитети були їхніми опонентами:

Михайло Грушевський вбачав у Міхновському людину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії»;

Симон Петлюра критикував його на сторінках часопису «Україна», звинувачував в «обмеженості і вузькості»;

Володимир Винниченко в одному із своїх ранніх гумористичних оповідань «Поміркований та щирий» створив непривабливий образ самостійника Данила Недоторканого, у якому можна впізнати риси Миколи Міхновського;

Поза досить вузьким колом своїх однодумців Міхновський залишався небажаним, незрозумілим і навіть небезпечним. Від цього легко було впасти у відчай, відмовитися від своїх ідеалів та перейти на позиції «поміркованого українства». Та Микола Міхновський був не з тих, що легко здаються. Зовсім по-іншому сприймали Міхновського його друзі та однодумці. Один з них, Варфоломій Євтимович, так характеризував його:

«Микола Міхновський — це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він був високоосвічений і досвідчений правник, … тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття»

Прийом «Акваріум»

Групи дають свою оцінку М. Міхновському.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Створи тест»

Запропонуйте учням наприкінці року створити систему тестів, яка б охоплювала весь вивчений матеріал теми Поясніть правила і принципи складання тестів, покажіть на прикладах, як це зробити правильно. Уточніть рівень створюваних тестів та їх тип (з однією правильною відповідю, з декількома правильними відповідями та ін.). Кожен тест необхідно супроводжувати варіантами відповідей і фактичними відповідями. Сенс цього завдання не стільки в оцінюванні роботи, скільки у формуванні навичок складання тестів, тому обов’язковим є аналіз роботи учнів.

V. Підсумки уроку

Прийом « Підіб’ємо підсумки» Див. урок № 17.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 12

2. Підготуватися до уроку узагальнення.

3. «Нападаючим» підготувати питання з теми «Визначні постаті діячі української революції 1917-1920 рр..» для гри «Історичний хокей»

УРОК № 23

Тема. Узагальнення за темою «Визначні постаті діячі української революції 1917-1920 рр.».

Мета: повторити, узагальнити й систематизувати знання з теми; розвивати творче мислення учнів засобами гри, пізнавальну активність учнів; виховувати повагу до минулого українського народу.

Обладнання: таблички для учасників

Тип уроку: повторювально-узагальнюючий.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Основна частина уроку

Гра « Історичний хокей»

Опис гри

Грають дві команди по п’ять учасників: один воротар, двоє захисників, двоє нападаючих (кількість гравців залежить від кількості учнів у класі). Правила такі: кидок у ворота позначає питання, поставлене суперниками. Кидок у ворота здійснюють нападаючі. «Гол» - відсутня відповідь (або відповідь невірна). «Шайба відбита» - захисники або воротар дали правильну відповідь на питання.

Арбітр рахує кількість пропущених і забитих «шайб», стежить за часом гри, за дотриманням правил гри, видаляє порушників, використовує музичні паузи Козацькі пісні, марші, думи). За забиту «шайбу» команда отримує два бали. За відбиту шайбу команди отримують один бал. Перемагає команда, яка отримала більшу кількість балів.

ІІІ. Оцінювання знань учнів

Підведення підсумків гри, та оцінювання учнів.

ІV. Домашнє завдання

1. Повторити тему «Визначні постаті діячі української революції 1917-1920 рр.»

2. Підготувати повідомленням «Видавництво «Вік» та інші періодичні видання в оновленні українського життя.»

УРОК № 24

Тема. Володимир Доманицький – літературознавець і кооператор

Мета: познайомити учнів з діяльністю В. Доманицького; розвивати в учнів уміння аналізувати й систематизувати матеріал, робити висновки та узагальнення, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, складати зв’язну розповідь, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами; сприяти патріотичному вихованню учнів.

Обладнання: текст додатка № 13, роздатковий матеріал, схема «Зародження кооперативного руху».

Тип уроку: вивчення нового матеріалу

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Розповідь вчителя. Сьогодні на уроці ми дізнаємося про діяльність В. Доманицького визначного літературознавця та кооператора.

Прийом «Асоціація на дошці»

Учитель вертикально на дошці записує слово, «Україна» Далі він просить учнів назвати асоціації, яке воно у них викликає. Обов’язковою умовою є те, щоб слова мали спільні з основними поняттями літери.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Нова генерація Старої громади.

Самостійна робота за текстом додатка № 11 «Літературна та політична діяльність»

Прийом «Філософи»

Див. уроки № 11-12

2. Видавництво «Вік» та інші періодичні видання в оновленні українського життя.

Виступ учнів з повідомленням «Видавництво «Вік» та інші періодичні видання в оновленні українського життя.»

Прийом «Продовж розповідь»

Кожен учень по черзі називає речення, але так, щоб була утворена розповідь про почуте. Кожне речення оцінюється в один бал.

3. Кооперативний рух – на служіння селянству

Робота над поняттям

Кооперація — форма об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

Завдання

Прочитайте текст і визначте причини зародження кооперативного руху.

(Готується як роздатковий матеріал)

«Невесела перспектива відкривалася перед селянами… Найнявшись батраками до поміщиків, вони могли розраховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив близько чверті того, що заробляли в самій Австрії. А ті, хто з відчаю брав у борг у місцевих лихварів (ними переважно були євреї-шинкарі та крамарі в місті, оскільки банків не існувало), ризикували провалитися в економічну прірву. З огляду на річні процентні ставки — від 150 до 250, невеличкий борг, що мав допомогти селянинові протриматися до наступного врожаю, за короткий час виростав у страшенний тягар. Наївні та неспритні селяни могли через власну необачність зазнати великих збитків; місцеві лихварі часто заохочували їх пити чи купувати в позичку, а через певний час, коли наростали проценти, виставляли їм величезний рахунок. Якщо селяни не сплачували боргів, лихвар відбирав у них землю й продавав її з молотка».

Робота з схемою

Завдання

• Як ви думаєте, яку роль відіграли кооперативи в економічному житті краю?

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів.

Історичний турнір

Учні наводять факти біографії В. Доманицького. Перемагає той, хто назве найбільше фактів.

V. Підсумки уроку.

Прийом «Мікрофон»

Дайте власну оцінку Володимиру Доманицькому

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатку № 13.

2. Підготувати кросворди за темою

УРОК № 25-26

Тема. В’ячеслав Липинський - засновник ідеї української політичної нації

Мета: ознайомити учнів із суспільно-громадяською діяльністю

В. Липинського як видатного політичного діяча, історика, соціолога, політика, теоретика українського консерватизму; з'ясувати його роль у політичній історії української держави; розвивати критичне мислення, вміння працювати з різними джерелами; давати оцінку діяльності історичних діячів; виховувати повагу до видатних представників української політичної думки ХХст.

Обладнання: інформаційні картки.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

1. Перевірка кросвордів

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Розповідь вчителя.

Зверніть увагу на думку, проголошену В.К. Липинським: «Ніхто нам не збудує держави, доки ми самі не зробимо собою, та ніхто не зробить нас нацією, доки самі не станемо нею». Цими словами автор закликав український народ до політичної консолідації, адже сама держава повинна об'єднати мешканців території в органічну цілісність.

Нашим завданням є аналіз політичних ідей В. К. Липинського, з'ясування їхньої історичної доцільності відповідно до політичних подій минулого і сьогодення. Ми дослідимо еволюцію поглядів В. Липинського від крайовської ідеології й територіалізму до політичної нації, ознайомимось з його науковим доробком як засновника державницької школи в історіографії та правоконсервативної політичної думки, з'ясуємо причини, через які він перетворився на ідеолога українського монархізму.

Робота в групах з інформаційними картками.

Вчитель. Наступним етапом нашої роботи буде дослідження діяльності В. Липинського. Свої напрацювання ви зможете подати у вигляді узагальнюючих тез, відповідно до обраної теми.

Учні об'єднуються в три групи. Обирають тему, потім отримують інформаційні картки, опрацьовують їх.

Теми:

1. Українці польської культури в національній політиці наприкінці XIX - на початку XX ст. ід крайовської ідеології й територіалізму до політичної нації.

2. Засновник державницької школи в історіографії та правоконсервативної політичної думки.

3. На служіння Українській Державі й ідеології українського монархізму.

Представлення напрацювань груп. Взаємодія груп. Коментування тез.

1-ша інформаційна картка

У 20-ті роки розвиток політичної думки в Україні пов'язувався насамперед з іменам В. Лшшнського, Д. Донцова, М. Хвильового і В. Винниченка. їхні погляди віддзеркалювали процеси, що відбувалися в тогочасному суспільне політичному житті України. Власне кажучи, після цих діячів політична думка в Україні не мала яскравих постатей.

Зазначимо, що тільки у 20-х роках існувала відчутна свобода політичної думки. На початку 30-х років її паростки було придушено. Кріп цього, у радянській Україні, як і в інших національних республіках, наступ тоталітаризму підсилював, по суті, легалізований російський шовінізм. Більш сприятливі умови були за межам» радянської України — у Галичині і на Волині, де опинилися В. Липинський та Д. Донцов. Загалом же свої ідеї вони творили, як зазначає Т. Гунчак, у тіні програної війни за створення Української держави. Обидва, як активні будівничі державного життя, глибоко пережили трагедію української невдачі, що, мабуть, підштовхнуло їх, як, зрештою, і багатьох інших національно свідомих українців, до переоцінки подій Української революції. Посилювало ці настрої труднощі еміграційного життя з типовою безперспективною гризнею різноманітних політичних партій. Утиски, що їх застосовувала польська влада проти українського населення в Галичині і на Волині, загострювали політичні стосунки з офіційною владою і ставили перед українською молоддю питання боротьби проти неї, яка б ґрунтувалася на інших, радикальних засадах.

До потреби переоцінювання українського політичного життя спричинила не тільки потужна хвиля націоналізму, який у повоєнній Європі став панівною політичною силою, набувши нових форм радикалізму чи винятковості, а й внутрішні процеси в радянській Україні. Українізація, формальним ініціатором якої виступила комуністична партія, швидко охопила усі ділянки життя. Цей непередбачений, майже стихійний розвиток

національного самовияву створював враження, що в Україні дійсно закладають передумови будівництва вільного національно-культурного, якщо вже не політичного життя. Служіння своєму народові на рідній землі, у рідному оточенні полонила багатьох політичних емігрантів, які почали повертатися в Україну, серед яких був голова Центральної Ради УНР М. Грушевський. Було переоцінено ставлення до радянської України багатьох українських інтелігентів не тільки Східної України. Наслідком такої переоцінки стало радянофільство, яке загрожувало поширитися на українське суспільство, переважно на молодь.

Серед політичних доктрин України в XX ст. значне місце посідала монархічно-гетьманська концепція В. Липинського (1882-1931). Він уважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе за умови запровадження спадкового монархічного правління. Гетьман мав стати своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого згуртується все населення, а головним чинником державного будівництва, на його думку, — встановлення правової монархії у традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав В. Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насильство й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Також Липинського вважають одним із засновників українського консерватизму.

В. Липинський розглядав такі основні форми організації державного життя в Україні:

демократія з республікою;
охлократія з диктатурою;

класократія з правовою, обмеженою законом
монархією.

Найбільш придатною для України є остання форма. В. Липинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно запозичена іншою.

В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності — це єдність релігійна, регіональна, політична, організаційна та національна. Справу української державності завжди нищила відсутність єдності між українцями (галицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити власних «панів», тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам. Резюме своїх політичних і світоглядних поглядів В. Липинський формулює так: «Навіть найскладніше завдання може бути виконане, коли є: стихійне, вроджене хотіння, ясна ідея, усвідомлююче хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідей, віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; і любов до людей та землі, серед яких і на якій має здійснюватися ця ідея».

2-га інформаційна картка

Українську державницьку ідеологію В. Липинський будував на давніх народних традиціях, зокрема на державному досвіді гетьмансько-козацьких часів і високій етнічній культурі хліборобської спільноти. При цьому державність він вбачав як спадкоємну монархію, очолювану гетьманом.

В. Липинський висвітлив концепцію політики у праці «Листи до братів хліборобів». Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний епос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі представники усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція.

Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і націоналізм — за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний епос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу. Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній монархії, за якої: гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує у своїх руках виконавчу владу; законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Висновок: Український консерватизм ґрунтувався на ідеях:

провідної ролі держави в національному і соціальному розвиткові;
монархічної форми державного правління;
територіального патріотизму;
пріоритетності приватної власності;
провідної ролі аристократії в державотворчому процесі;

6) вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному поступові.
Теоретики українського консерватизму дотримували різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. В. Липинський обґрунтував концепцію трудової легітимної монархії.

3-тя інформаційна картка

В. Липинський стверджував, що тільки власна держава, збудована на своїй етнографічній території, врятує її від економічного розпаду і кривавої анархії. Відповідно власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народові України свої висновки як світогляд, здатний перетворити пасивний народ на політично активний організм. Отже, ідеологію розглядали як рушійну силу національного відродження. Коли відродження націй відбувається без національного ідеалу, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом нової волі й незалежності націй, що йде в парі з відродженням усіх європейських народів, то із власне поняття нації вилучають весь його живий творчий зміст. Залишається лише форма — мертва полова без зерна. В. Липинський намагався обґрунтувати такий державний устрій. Він вважав, що парламентаризм за однопалатної системи із загальним виборчим правом як форма правління чужої духом та інтересами буржуазної демократії для хліборобського класу і загалом хліборобської країни не підходить. В. Липинський виходив з того, що жодна нація не розпочала і не може розпочати свого існування від демократії і що демократичні нації можуть існувати лише там, де була чи є своя власна національна держава, або там, де вже були і правили свої власні класократичні або охлократичні аристократії. Для консолідації деморалізованої бюрократичною Росією нації і створення держави потрібна сильна влада в руках однієї особи, щоб репрезентувати ідею суверенності та незалежності. Ця особа очолювала б державну оборону і через кабінет міністрів — державну адміністрацію —її владу було б обмежено двома законодавчими палатами, які б спиралися не на політичну демагогію, а на сталі й незмінні принципи інтересів території і праці. Інтереси території представляла б нижча палата — з'їзд Рад поодиноких земель, інтереси праці — вища палата — Трудова рада державна. Отже, згідно з концепцією В. Липинського, саме держава повинна об'єднати мешканців території в органічну цілість. Цей організм, як наслідок спільного життя та спільних інтересів, породжує колективну свідомість і раціональне бажання суспільного самовираження у формі власної нації. Передумовою цього самовираження є існування держави, оскільки, на думку В. Липинського, ідея бажання, кінцевою метою якого є створення нації, може реалізуватися тільки в матеріальних формах держави. Одна з основних тез концепції В. Липинського полягає в тому, що державу можна будувати за ініціативою провідної верстви або аристократії. Саме вони здатні повести за собою пасивну більшість. «Без національної аристократії, — підкреслював В. Липинський, — без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування немає і не може бути нації». Передумовою провідної ролі аристократії є її прагнення влади, готовність до боротьби за цю владу. Тобто аристократія мусить бути «стихійно імперіалістичною». Проте В. Липинський не дивився на аристократію як на замкнену суспільну верству або касту. Він вважав, що аристократія — це та активна меншість, яка об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів. Саме вона творить матеріальні й духовні цінності, які стають надбанням усього суспільства.

Вчитель підводить висновки. В. Липинський—людина глибоких політичних переконань, який чітко й раціонально обґрунтував ідею монархізму в українській політичній думці ХХ ст.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Метод « Мікрофон»

У чому ж полягав внесок В. Липинського у розбудову української політичної думки ХХ ст.?

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя

Розглянувши діяльність В. К. Липинського, ми з'ясувати, яким був внесок у розбудову української політичної думки ХХ ст.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 14

2. Укласти список науково-публіцистичних праць В. К. Липинського.

УРОК № 27

Тема. Андрій Жук - рупівець і перший політичний самостійник

Мета: охарактеризувати суспільно-громадяську діяльністю А. Жука як видатного політичного діяча; розвивати історичне мислення учнів, формувати уміння аналізувати історичні події за конкретно-історичних умов; виховувати почуття патріотизму, інтересу і поваги до історичного минулого держави.

Обладнання:

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом « Аукціон»

Учні повторюють праці В. К. Липинського. Вони доповнюють один одного. Той, хто назве ознаку останнім, а інші не зможуть доповнити, виграє та отримує відповідно найвищу оцінку.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Між національним і соціальним у партійному житті. РУП і УСДРП: реформізм та опортунізм.

Розповідь вчителя. Відомий український громадсько-політичний діяч, Андрій Ілліч Жук (1880 -1968 pp.) талановитий політик, дипломат, журналіст та письменник. Жук неодноразово виступав з рефератами на різні політичні теми та оглядами міжнародних та військових подій, а також брав участь у публічних дискусіях на національно-історичні та соціально-економічні теми, надавав перевагу національному перед соціальним у партійному житті.

Від 1905 — один з лідерів Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, член ЦК УСДРП, співробітник друкованих партійних органів «Селянин», «Гасло» та інших.

Робота з історичним джерелом.

Газета «Воля» про програмові засади УСДП (Готується як роздатковий матеріал)

«Наша програмова ціль ясна. Повна воля політична, самодержавність люду, демократія; перехід землі і фабрик на власність загалу, спільна господарка на користь загалу; визволення люду з темноти, доступ для кожного до науки, до світла…

Боротьба в ім’я ідеалів соціалізму проти гнобителів люду, се також боротьба за визволення національне. «На те, щоби єдність міжнародна пролетаріату розвивалась вповні, треба щоби кожен народ був паном у своїй хаті».

…Ми змагаємо до того, щоби цілий народ український виборов собі національну волю та самостійність політичну; наша ціль — вільна держава українського народу, українська республіка.

…Ми далекі від національної ненависті до чужинців; ми є ворогами шовінізму… Любов до нашого народу зливається в нас в одно з любов’ю до всіх визискуваних, зневолених і гноблених, до всіх тих, що разом з нами готові йти «на стрічу сонцю золотому

Завдання

1. Визначте завдання, які ставила перед собою УСДП в соціально-економічній сфері.

2. А як вона прагнула вирішити національне питання українського народу?

Розповідь вчителя.

Від 1909 почав підтримувати «ревізіоністичну» течію в УСДРП, за що зрештою був виключений з партії в 1911-му році. 1912 заснував Український інформаційний комітет, на основі якого з початком I СВ був утворений Союз визволення України.

2. Група «Вільна Україна» - перша самостійницька організація. А. Жук і СВУ.

Розповідь вчителя.

Активна громадсько-політична діяльність Андрія Жука в Галичині ще у довоєнні роки підготувала сприятливий ґрунт для створення у Львові 4 серпня 1914 р. української самостійницької організації Союзу визволення України, яка вже в кінці місяця мала перенести свій осідок до Відня разом з іншими політичними партіями Галичини. Вже в австрійській столиці відбулась реорганізація Союзу та його поповнення представниками українських політичних партій з різними ідеологічними поглядами та переконаннями. За словами А. Жука у складі СВУ за весь час його існування перебувало понад 250 співробітників яких об'єднував головний постулат Союзу державна самостійність України

Робота за історичним джерелом.

(Готується як роздатковий матеріал)

Із платформи Союзу визволення України («Наша платформа»)

Українські землі по обидва боки австро-росийського кордону є не тільки одним з головних теренів сучасної європейської війни, а також одною з причин і предметом війни. Українці добре розуміють, що у війні сій' ходить головно о їх долю, ходить о те, чи в результаті війни український П’ємонт в Австрії буде знищений, чи українське житіє розцвіте також по той бік Збруча, аж за Дніпро і над Чорне море, і тому не можуть зоставитися німими свідками теперішніх подій, а голосно і рішучо підносять! свої неоспоримі права на національну самостійність. Об'єктивна історичнаконечність вимагає, аби між західною Європою і Москівщиною повстала) самостійна українська держава. Потрібне се для осягнення і утревалення і європейської рівноваги, є се в інтересі народів австро-угорської держави, а передовсім в інтересі німецького народу в обох цісарствах, а для українського народу було б се здійсненням вікових його мрій і зусиль.

В розумінню сеї історичної конечності російські Українці покликали до життя центральну загально-національну організацію, яка взяла на себе репрезентацію під теперішню хвилю національно-політичних і соціяльно-економічних інтересів українського народу в Росії. Організацією сею є Союз визволення України. В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становище державної самостійності українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних устремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні. Національно-політичною платформою Союзи є державна самостійність України.

Формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім устроєм політичним, одно" палатною системою законодавства, горожанськими, язиковими і релігій* ними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійно» українською церквою. На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території буде Союз обстоювати за створення усіх земель, заселеним українським народом в Австрії, осібного автономного краю.

Одночасно зі збудуванням самостійної української держави має бути переведена радикальна аграрна реформа на користь селянства. Є се основний економічний постулат Союзу визволення України.

Завдання

1)Як ви розумієте твердження, що українські землі є «одною з причин і предметом війни»? Наведіть факти, що підтверджують цю думку.

2) Яку головну мету проголошено в документі та якими засобами її планувалося досягти?

Метод «Прес»

За яких умов, на вашу думку, могли бути реалізовані ці положення програми?

Самостійна робота з текстом додатка № 14 «Біографія»

Прийом «Ланцюжок»

Учні читають запропонований учителем текст. Потім кожен по черзі має поставити запитання до тексту і водночас дати відповідь одним словом на поставлене йому запитання. Виграє той, хто поставить найцікавіше запитання і дасть найвдалішу відповідь. Перше запитання ставить учитель. Потім перший учень відповідає на питання і пропонує запитання другому учню, другий відповідає та ставить питання третьому тощо.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Асоціативний кущ»

Яким вам бачиться образ Андрія Жука? Якою людиною він був? Доберіть епітети до образа Андрія Жука .

V. Підсумки уроку

Незакінчене речення

Див. урок № 1.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатку № 15.

2. Підготувати повідомлення за темами « Напрямні українського соціал-демократизму і С. Петлюра. », «Ортодоксальний марксизм і позиції С. Петлюри.»

УРОКИ № 28-29

Тема. Симон Петлюра - соціал-демократ

Мета: схарактеризувати політичну погляди та діяльність С. Петлюри; формувати в учнів навички аналітичного мислення; виховувати інтерес до історичного минулого своєї держави.

Обладнання: кінофільм «Невідома Україна» Серія 93 «Петлюра», роздатковий матеріал, шкала оцінювання.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом « Сніжна грудка»

Див. урок № 14

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Напрямні українського соціал-демократизму і С. Петлюра.

2. Ортодоксальний марксизм і позиції С. Петлюри.

Повідомлення учнів за темами « Напрямні українського соціал-демократизму і С. Петлюра. », «Ортодоксальний марксизм і позиції С. Петлюри.»

Прийом «Мовники»

Див. урок № 18.

3. Російська орієнтація й українська справа під час Першої світової війни.

Розповідь вчителя.

У Наддніпрянській Україні на початку Першої світової війни російська влада, як і в інших регіонах імперії, розгорнула широку пропагандистську кампанію. Війну оголосили «обороною», що ведеться для захисту вітчизни від «прусських варварів», а також для захисту братів-слов'ян. Ця пропаганда мала позитивні результати. На початку війни значна частина міського населення й селянства Наддніпрянщини підтримували урядову політику, не усвідомлюючи, що на їхні плечі ляже весь тягар війни.

Загальноросійські партії чорносотенців, октябристів, кадетів і права частина соціал-демократів та есерів загалом підтримували офіційний урядовий курс. Ліва частина соціал-демократів (більшовики, очолювані В. Леніним) виступали за поразку Росії у війні, оскільки це мало наблизити революцію й повалення царизму.

Серед громадсько-політичних діячів Наддніпрянщини у ставленні до війни сформувалося три основні орієнтації — поміркована, нейтральна та радикальна. Представники першої займали проурядову позицію. 10 серпня 1914 р. в Києві галицькі та буковинські емігранти-москвофіли та їхні прибічники заснували «Карпато-Русский освободительний комітет». У зверненні до «багатостраждального руського народу Галичини» він закликав зустрічати російську армію як визволителів. Офіцерів російської армії комітет забезпечив пропагандистсько-інформаційною брошурою про «етнографічний і культурно-політичний стан Галичини у зв'язку з національно-громадськими настроями».

Товариство українських поступовців спочатку посіло помірковану позицію щодо війни, визначену в статті-відозві «Війна та українці», написаній у серпні 1914 р. С. Петлюрою. У ній запевнялося, що українці «виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця», і тому мають право, як й інші народи імперії, на надання їм «відповідних прав». Розгортання війни спричинило зміни в поглядах ТУП: від заяв на підтримку війни воно перейшло на нейтральні позиції, а в 1916 р. виступило проти війни й підтримки будь-якої з воюючих сторін. У декларації «Наша позиція» поступовці заявили, що боролися та боротимуться за «демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних цінностей».

У відповідь на антиукраїнську політику російської влади частина радикально налаштованих українських політиків емігрувала з Росії до Австро-Угорщини та Львова.

Робота з документом

Зі статті С. Петлюри «Війна та українці» (готується як роздатковий матеріал)

...Вороги Росії при переході кордону будуть, звичайно, намагатися прихилити українську людність на свій бік і різними політичними обіцянками та національними принадами посіяти неспокій серед неї. Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця і не тільки на полі бою, у шеренгах війська, що бореться проти порушників світового миру і права, але й як громадяни-обивателі, що повинні в міру своїх сил і можливостей сприяти успішному виконанню російською армією винятково відповідального завдання, що випало на її долю.

...Національна проблема, зокрема українська, вимагає свого невідкладного розв'язання. Такі струси в державному житті, як війна, відкривають очі суспільству державної нації на одну з її помилок у відношенні до недержавних народів. Воно переконується, що ці народи в однаковій мірі з ним відстоюють цілість держави, обороняють її нерозривність та добро, віддають своїх дітей, тратять сили і матеріальні засоби на оборону від спільного ворога і що посередність національних прагнень не є тією небезпекою, що в ній дехто вбачає загрозу цілості Росії. Примара цієї небезпеки завжди стояла на дорозі до бажаного розв'язання національного питання Росії, впливаючи на створення тих важливих умов, що ними намагались оточити життя недержавних народів. Якщо в найбільш критичні дні проби народи Росії виконують свої обов'язки у відношенні до неї, то в свідомість суспільства і його керівних кіл повинна просякти думка про надання цим народам і відповідних прав. В цьому відношенні можна завважити вже сприятливі симптоми. Логіка речей промовляє за те, що зміна відношення до інородців торкнеться також і українців, і в перспективах розв'язання національного питання в Росії і українське питання теж буде поставлене на денний порядок. Толерантна постава до українців Австрії, яку диктують обставини часу, відкрила б великі можливості: вона створила б потяг відірваної історичними умовами частини до національного українського цілого, зв'язаного з Росією: унаслідок того сталось би велике діло виправлення історичної помилки, а українському народові, що всі частин його були з'єднанні, відкрилась би можливість розвитку його багатих сил в єднанні з відродженою Росією і народами, що її населяють.

Завдання

1. У чому, на думку автора, мало полягати ставлення українців—громадян Російської імперії до війни?

2. Як автор пов'язував ставлення українців—громадян Росії до війни й перспективи розв'язання української національної проблеми?

3. Як у статті пов'язується питання об'єднання західних і наддніпрянських українців із війною?

3. Диктатор української революції на теренах Великої України.

Перегляд кінофільму «Невідома Україна» Серія 93 «Петлюра»

Прийому «Діалог Сократа»

Одним із цікавих видів дискусії є «Діалог Сократа» (за іншими джерелами - «Бесіда Сократа»), у рамках якого учні самостійно формулюють своє ставлення до проблеми .

Сократівський метод характеризується використанням аналогії як способу виявлення протиріч в учнівських висловлюваннях. Однією з причин виникнення соціальних конфліктів є існування різних поглядів на те чи інше суспільне явище. Для того щоб їх подолати, людям необхідно обмінюватися своїми думками і прагнути долати суперечки, займаючи певні позиції. З допомогою «Діалогу Сократа» можна змусити учня перевірити логічність та послідовність своєї позиції й визначити сферу її застосування.

Проблемне запитання.

Симон Петлюра-- диктатор чи національний герой?

Питання для аналізу дій учня:

• Чи достатньо обґрунтована ваша позиція?

• Чи доказовими є ваші аргументи?

• Чи доведений фактичний матеріал, який використовувався?

• Якими будуть наслідки запропонованих позицій?

• За яких обставин ви зможете змінити свою позицію?

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Моя теза»

Див. урок № 1

V. Підсумки уроку

Учням пропонується визначитися з оцінкою С. Петлюри за допомогою аркушів, що лежать на партах, прикріпивши їх на шкалі оцінювання.

- 0 +

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 16

2. Скласти політичний портрет С. Петлюри

3. Підготувати повідомлення за темами « Соціал-демократія і націоналізм:

Д. Донцов до Першої світової війни.»

УРОК № 30-31

Тема. Дмитро Донцов - властитель націоналістичних прагнень

Мета: познайомити учнів з діяльністю Д. Дмитро, розкрити зміст інтегрального націоналізму; розвивати вміння працювати з історичними джерелами, аналізувати історичний матеріал, сприяти розвитку критичного осмислення історичних подій, виховувати в дусі толерантності.

Обладнання:текст додатку № 17, роздатковий матеріал.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Рецензія»

Учні дають характеристику С. Петлюри як історичному діячеві. (Домашнє завдання).

Див, уроки № 4-5.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Соціал-демократія і націоналізм: Д. Донцов до Першої світової війни.

Прийом «Термінологічна розминка»

Учням, поділеним на мікрогрупи, даються два-три поняття. Завдання учнів - записати декілька визначень кожного поняття і потім захистити свою точку зору.

Основні поняття:націоналізм, соціал-демократія, шовінізм, український націоналізм, інтегральний націоналізм.

Виступи учнів з повідомленнями на теми «Соціал-демократія і націоналізм: Д. Донцов до Першої світової війни.»

Прийом «Займи позицію»

Як ви вважаєте, позитивною чи негативною була діяльність Д. Донцова?

2. Поразка у визвольних змаганнях і гасло: «Нація понад усе».

Самостійна робота за текстами документа № 17 «Політична філософія Донцова» та «Суспільно-гуманітарні погляди Д.Донцова»

Прийом «Філософи»

Див. уроки № 11-12

3. Літературно-публіцистична діяльність у 1920-І930-Х рр.: формування ідеології українського інтегрального націоналізму.

Розповідь вчителя.

Протягом всього життя Д. Донцов плекав надію про вільну, сепаратну від Росії Україну. Майже всі його роботи пронизує ця ідея. На жаль, він не дожив до цього часу, помер у 1973 році.

Найбільш важлива, надзвичайно показова у цьому плані робота «Підстави нашої політики», яка була надрукована в 1921 році. Український народ не буде політично незалежний, і він не матиме своєї держави, доки не переможе у боротьбі з Росією. Боротьба з Росією — наш колективний ідеал. Український народ повинен шукати узгодження і порозуміння з тими державами, «інтереси яких суперечать в дану хвилину інтересам Росії (незважаючи на те, чи ті, чи інші держави, на які можна числити, можуть бути «імперіалістичні» чи «реакційні») (Д. Д.). (Насьогодні: Грузія, Польща, США... а політика Росії: де немає США— там є Росія). Федерація з Росією неможлива, це пряма дорога до уніфікованої держави, в якій український народ не зможе зберегти своїх національних прав і забезпечити свого розвитку, хоч би вже тільки тому, що числове відношення у вимріяній російсько-українській федерації було б 100:35. (Кількість населення, територія... Таким чином програш одразу видно.) Д. Донцов виступає тут речником реалізму в практичній політиці. Сепарація від Росії, звільнення від російського комплексу, аморфності — ось гасла Д. Донцова.

Ще більш рішуче Донцов виступить у роботі «Націоналізм» (1926 р.). Він пропонує «вольовий націоналізм», заснований на «волі», або «чинний націоналізм» (чинити, інакше: діяти, робити, а не сидіти, думати). Ці ідеї вже лунали в періодиці того часу. (Це не «організований націоналізм», який пізніше виникне в Італії, Німеччині). Це відповідь Донцова на «болячку, що нищила націю». Така сукупність ідей лягла в основу «чинного націоналізму», нового, як назвав Д. Донцов, світогляду, в якому він накреслив й уточнив своє розуміння української національної ідеї.

Робота з документом.

Висновки до роботи «Націоналізм» (Готується як роздатковий матеріал)

Не пацифізм, а ідея боротьби, до експансії, насильства.

Не скептицизм, брак віри, безхарактерність, а фанатична віра у свою правду, догматизм, винятковість, твердість.

Не анархізм, партикуляризм і демолібе-ралізм, а інтерес нації понад усе, підпорядкування особистого національному.

Не мораль міщанина-буржуа, а аморальність людини часу, «яка признає моральним і етичним тільки те, що скріплює силу нації і забезпечує її зростання».

На місце хуторянського універсалізму — вміла і розумна синтез універсалізму і націоналізму.

На місце демократії — принципи ініціативної меншості і твердого насильства, сил.

Завдання.

1. Які засади націоналізму виділяє Д. Донців?

2. За що ведуть боротьбу нації, згідно з теорією Донцова?

3. До чого закликає Донцов?

4. Яку мету переслідували українські націоналісти?

4. ОУН і Д. Донцов: ідеологія націоналізму в розвитку.

Розповідь вчителя.

Організація українських націоналістів, створена 1929 р. у Відні, оформила націоналістичний напрямок в українському русі. Засновниками ОУН стали Українська Військова Організація (УВО), що об'єднувала колишніх офіцерів української армії та вела збройну боротьбу проти польської окупації Східної Галичини, студентські організації — «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подєбради, ЧСР) та інші націоналістичні групи. ОУН очолив керівник УВО, командир УСС у роки визвольних змагань, полковник Є. Коновалець. Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, розроблений Д. Донцовим, який відкидав демократичні ідеали, стверджуючи,' що демократична м'якотілість стала причиною поразки визвольних змагань 1917— 1921 рр. Такої самої думки дотримувалися і його наступники Д. Андрієвський і М. Сціборський. Вони проголошували найвищою цінністю національну державу, на чолі якої мав стати верховний провідник — вождь. Єдність вождя й народу мусили забезпечувати корпорації, коаліції, профспілки, виборні ради. А єдина партія — ОУН — повинна була займатися ідеологічним проводом держави. Ідеологи інтегрованого націоналізму мало приділяли уваги майбутньому соціально-економічному устрою держави. Основою теоретичних міркувань було доведення прав українського народу на самостійну соборну державу й визначення шляхів здобуття незалежності. Ідеологи ОУН вважали, що незалежність Української держави можна здобути шляхом національної революції — всенародного повстання проти окупантів під керівництвом ОУН. Для підготовки національної революції потрібно всіма можливими засобами розхитувати окупаційний режим (індивідуальний терор, саботаж, напади, демонстрації, акції протесту) і одночасно готувати населення до повстання.

Робота з документом (Готується як роздатковий матеріал)

«Декалог» («Десять заповідей українського націоналіста»)

Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.
Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації.
Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба. ;
Помстиш смерть Великих Лицарів.
Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї
Нації.
Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе
виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави.

Завдання.

1)До чого закликає документ?

Яку мету ставили собі українські націоналісти?
Чи відображені в «Декалогу» ідеї інтегрального націоналізму?
Спробуйте відтворити образ українського націоналіста, згідно з «Декадогом».

Розповідь вчителя.

ОУН судилося стати на чолі визвольного руху українців протягом 1930—1950-х рр. Це можна пояснити:

жорстокою антиукраїнською політикою як у Польщі, так і в СРСР;
зневірою в демократичні ідеали;

загальноєвропейською тоталітарною тенденцією в національно-визвольних рухах;
привабливим прикладом Італії, Німеччини, що кинули виклик Версальській системі та створювали могутні національні держави;

* неможливістю легальної боротьби за відновлення української державності.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Метод « Мікрофон»

Чим ви можете пояснити поворот українського руху до тоталітарної ідеології?

(Думки учнів записуються на дошці, аналізуються).

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя

Загалом Дмитро Іванович Донцов пройшов складний еволюційний шлях. Свою політичну діяльність почав як соціал-демократ. Цікавився ідеями націонал-соціалізму і фашизму. Але ще перед Першою світовою війною в його творчості з'явилися виразні анти російські тенденції, які вилились у вимогу «сепаратизму від Росії», повернутися обличчям до Заходу («вестернизація»).

Сьогодні Україна політично незалежна від Росії держава. Яку оцінку дав би Д. І. Донцов нашій незалежності, внутрішній і зовнішній політиці українського уряду? Що б він порадив?

А він дає відповідь в останній роботі «Дух нашої давнини». Догорнемо книгу до 282 сторінки і прочитаємо те, що він пише. По суті, це аналіз нинішнього стану нашої державної влади, суспільства, класів, судочинства. Не з усім можна погодитися, а все ж. «...Де влада знижується до маси замість підносити її до себе, де запобігає ласки вулиці замість творити справедливість, де тратить віру в своє покликання правити країною й виконувати прерогативи влади, — там хутко ця влада гине під руїнами суспільства. ...Влада повинна бути сильною, вимагати суворої дисципліни, карати непослушних (поняття про Божий Промисел, І. Котляревський детально описує пекло, Т. Г. Шевченко вірить у суворого караючого Бога за гріхи, навіть невільні— Д. Г.)... адже безвладдя приведе до розпаду національного організму». А наша держава така молода. Між Президентом, урядом, Верховною Радою, «кастою» постійні чвари. А де же національні інтереси? «А щастя — це бути сильним, вільним на своїй землі, під владою своєї окремої провідної касти» (Дмитро Донцов).

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 17

2. Підготуватися до уроку узагальнення.

УРОК № 32

Тема. Узагальнення та систематизація предметних компетенцій за темою «Теоретики національно-визвольного руху України першої половини ХХ ст.»

Мета: узагальнити й систематизувати вивчений матеріал, продовжувати формування вмінь та навичок лаконічно та аргументовано висловлювати власну думку, встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, використовуючи одержані знання в нестандартній ситуації; виховувати почуття колективізму, толерантне ставлення один до одного.

Обладнання: аркуші із завданнями, прапорці, ручки, папір.

Тип уроку: повторювально-узагальнюючий.

Форма проведення: урок-гра.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ . Основна частина уроку

Перший етап—«Асоціація»

Клас ділиться на дві групи. Учитель по черзі називає положення, а команда повинна, не роздумуючи, виразити словом або словосполученням те, з чим воно асоціюється. За кожну правильну відповідь—1 бал.

Завдання.

1. Кооперація 11. «Вільні спілки»

2. Видавництво «Вік» 12. ОУН

3. УСДРП 13. РУП

4. Український монархізм 14. Директорія

5. Група «Вільна Україна» 15. Робота «Націоналізм»

6. Націоналізм 16. УНР

7. Соцал-демократія 17. Стаття «Війна і Україна»

8. Хлопоманство 18. Консерватизм

9. Стара громада 19. СВУ

10. Соціалізм 20. Інтегральний націоналізм

Другий етап -- «Слабка ланка»

Вчитель пропонує Командам пригадати всі нові терміни теми. Перший учень називає один термін, другий попередній і свій, третій - два попередні та свій і т.д. Порядок слів зберігається. Якщо учень помилився, то наступний не виправляє його, а говорить: «Слабка ланка». На уроці такі ланцюжки можуть доходити до 20 і більше слів. Команда яка побудувала найбільший ланцюжок отримує 5 балів.

Третій етап-- Диктант для «шпигуна»

Кожній команді готується текст. Аркуші з текстом прикріпляються до стін якнадалі від команди, для якої вони призначені. Кожний з членів команди стає «шпигуном». Він підходить до тексту (стільки разів, скільки потрібно), читає його, запам’ятовує, повертається до команди і диктує їм свою частину. Команди змагаються, перемагає та група, яка закінчить роботу раніше і не зробить помилок (або зробить менше за інших).

1-ша команда.

1917 року, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував, «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року. Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.

2-га команда

Народився 17 серпня (за іншими даними 10 вересня) 1883. У 1900, після закінчення Мелітопольського реального училища, залишив рідне місто і переїхав до Царського Села біля Петербургу, де продовжив освіту на юридичному факультеті Петербурзького університету, який закінчив 1907. Студентом почав інтенсивну політичну діяльність і 1905 вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі арештовували: 1905 у Петербурзі та 1908 у Києві. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїхав у Галичину, потім у Австро-Угорщину. У 1909–1911 роках навчався у Віденському університеті, там же одружився з українською студенткою Марією Бачинською. Провчившись 4 семестри у Відні, 1911 переїхав до Львова, де продовжив навчання. 1917 року одержав ступінь доктора юридичних наук. 1913 Донцов через конфлікт на національному підґрунті вийшов з УСДРП. З 1914 проживав у Відні й Берліні, а з 1916 — у Швейцарії, активно включився у роботу Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914, згодом став першим головою СВУ.

3-тя команда

На новому місці взяв участь в організації у Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 р. у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 р. влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федір Щербини, котрий впорядковував архіви Кубанського козацтва за дорученням наказного отамана Кубані Я. Д. Малами. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». С. Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

4-та команда

Народився в с. Вовчок. Походив з родини потомствених козаків. Закінчивши 3-річну парафіяльну школу, подальшу освіту здобув самотужки. Від 1898-го канцелярист Лубенської повітової земської управи. Був членом місцевого українського гуртка, яким керував М. Порш. З 1901 почав друкуватися, перша публікація з'явилася в «Літературно-науковому віснику». Від 1905 — один з лідерів Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, член ЦК УСДРП, співробітник друкованих партійних органів «Селянин», «Гасло» та інших. Через свою політично-національну діяльність відбув два терміни в ув’язненні — в Харкові (1904) та Лук'янівській в'язниці (1906–1907). Після звільнення виїхав за кордон — мешкав у Львові, працюючи у РСУК. Займався публіцистичною діяльністю, співпрацював з газетами соціал-демократичного («Земля і Воля», «Праця») і націонал-демократичного («Діло», «Рада») напряму, редагував журнали «Економіст») і «Самопоміч». В 1914-18 Андрій Жук — один з засновників і чільних членів Союзу Визволення України, Головної Української Ради, Загальної Української Ради.

Четвертий етап-- Словесний теніс

Цей вид змагання передбачає обмін запитаннями з теми між командами. Гру починає перша команда, яка ставить запитання двом іншим, потім те саме роблять друга і третя команди. Відповідати треба відразу після поставлених запитань. Час на обмірковування не надається. Під час гри необхідно стежити, щоб кожна команда поставила однакову кількість запитань і дала однакову кількість відповідей. Словесний теніс триває близько 5–7 хвилин. Перед початком змагання команди мають хвилину на підготовку запитань.

Максимальна оцінка за цей конкурс — 6 балів. При цьому враховується й те, які запитання поставили команди, і те, як вони відповідали на запитання своїх суперників.

П'ятий етап-- Малюнок на скелі

Первісні люди на стінах печер зображали тварин, речі, які мали відношення до їхнього життя. Команді необхідно обрати лише одну річ, яка б символізувала Видатні постаті теми.

Шостий етап-- Складання есе методом «Гамбургер»

Перш ніж приступити до виконання завдання, учні мають пригадати, що таке гамбургер. Це, власне, булочка, яка має начинку і складається з трьох частин:

1. Верхня частина. Булка

2. Середина. М’ясо, салат, сир

3. Нижня частина. Булка

За таким самим принципом будуватиметься відповідь команди. Адже есе теж буде складатися з трьох частин:

1. Вступ. Одне-два речення, які пояснюють головну ідею або тему есе.

2. Основна частина. Складається з фактів, доказів і пояснень, які підтримують головну ідею (4–6 речень).

3. Висновок. Підсумкове речення, яке висловлює головну думку всього сказаного.

Потім команди отримують теми для складання есе.

1-а команда. - Володимир Доманицький - літературознавець і кооператор

2-а команда. - В’ячеслав Липинський засновник ідеї української політичної нації

3-я команда. - Андрій Жук – рупівець і перший політичний самостійник

4-та команда- Симон Петлюра – соціал-демократ

Для складання есе учням дається 3 хв. Слово для відповіді надається одному представнику, який висловлює точку зору всієї команди. Максимальна оцінка в цьому конкурсі п’ять балів.

ІІІ. Оцінювання знань учнів

Підведення підсумків гри, та оцінювання учнів.

ІV. Домашнє завдання

Повторити тему «Теоретики національно-визвольного руху України першої половини ХХ ст.»

УРОКИ № 33-34

Тема. Міні -проект «Визначні постаті України» від ХІХ до першої половини ХХ ст.»

Мета. підбір інформації щодоісторичної долі видатних людей ІХ—на початку ХІХ ст., її аналіз та узагальнення, встановлення причинно-наслідкових зв'язків, виховання поваги, зокрема для історії власного народу .

Обладнання : комп'ютер, додаткова література, енциклопедії та матеріали з мережі Інтернет.

Кінцевим результатом проекту може бути комп'ютерна презентація

Тип проекту: творчий

ХІД ПРОЕКТУ

Індивідуальний міні-проект «Визначні постаті України ІХ—початку ХІХ ст.» здійснюється протягом двох уроків.

Пошуковий та аналітичний етап.-- 1-ше заняття

Під час пошукового та аналітичного етапу учень формулює проблему і мету проекту, збирає потрібну інформацію; аналізує її та складає план реалізації проекту.

Передбаченою проблемою для учнів може бути існування суперечностей між побутовим уявленням про історичну постать та реальними фактами з її життя.

Практичний етап—проводиться вдома

Під час співбесіди вчителя й учня необхідно з'ясувати, як саме учень хоче оформити презентацію, щоб матеріал був цікавий для його однокласників.

Презентаційний--2-ге заняття

Доповідь-захист свого творчого доробку.

Прийом «Рецензія»

Див, уроки № 4-5.

Теми проектів.

Пантелеймон Куліш - кирило-мефодіївець і перший консерватор

Олександр Барвінський - галицький соборник і політичний українець

Олександр Кониський - пропагандист наддніпрянського самостійництва і традиціоналіст

Володимир Антонович - творець історіософських засад Нової України

Михайло Драгоманов - соціаліст і конституаліст, радикалізатор суспільного життя

Іван Франко - західноукраїнський мислитель і поступовець

Євген Чикаленко - меценат національного руху: гроші і революція

Михайло Грушевський — ідеолог Нової України: наука для політики

Микола Василенко — українець, у кадетах: від російства до українства

Володимир Вернадський в орбіті російського впливу: Україна як складова імперського

Сергій Єфремов - лідер наддніпрянського народництва

Микола Міхновський - розмежовувач українського політичного інтересу

Володимир Доманицький - літературознавець і кооператор

В’ячеслав Липинський засновник ідеї української політичної нації

Андрій Жук – рупівець і перший політичний самостійник

Симон Петлюра – соціал-демократ

Дмитро Донцов – властитель націоналістичних прагнень

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Андрушенко Л. М. Перша світова війна та український національний рух //Історія та правознавство.—2010.-№ 25.—С. 19-20.

2. Баган І. В. Українські землі у складі Російської імперії//Історія та правознавство.—2009.-№ 19-21.—С. 49-56.

3. Баханов К. Інноваційні системи, технології та моделі навчання історії в школі: Монографія.—Запоріжжя: Просвіта, 2004.—328 с.

4. Бирзул О. В. Кирило-Мефодіївське братство//Історія та правознавство.—2011.-№ 9.—С. 11-18.

5. Геліч С. І. Система уроків на тему «Наддніпрянська Україна на поч, ХХ ст.» //Історія та правознавство.—2009.-№ 3.—С. 26-27.

6. Гісем О. В., Мартинюк О. О. Історія України. 10 клас. Розробки уроків. Профільний рівень.—Х.: « Ранок», 2011.—464 с.

7. Гончар О. А. Хлопомани і народовці, москвофіли і малороси//Історія та правознавство.—2011.-№ 27.—С. 20-21.

8. Гунько О. А. Українські землі наприкінці ХІХ ст.—на початку ХХ ст. //Історія та правознавство.—2007.-№ 11.—С. 27-28.

9. Долбенщенкова Г. В. Забуті імена Дмитро Донцов (1883-1973) Політичний портрет//Історія та правознавство.—2009.-№ 30.—С. 8-10.

10. Дудар Т. Ю. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період//Історія та правознавство.—2007.-№ 15.—С. 19-22.

11. Климовська Н. В. Практична робота «Демократичні традиції у державних змаганнях Української Центральної Ради» //Історія та правознавство.—2006.-

№ 29.—С. 23-24.

12. Кодола В. І. Суспільно-політичний рух у 70-90-х рр. ХІХ ст. //Історія та правознавство.—2009.-№ 19-21.—С. 54-56.

13. Король Н. В. Український національний рух наприкінці 40-х рр. ХІХ ст. //Історія та правознавство.—2012.-№ 14-15.—С. 50-54.

14. Маленко В. В. Відродження громадівського руху в 70-90-х рр. ХІХ ст. //Історія та правознавство.—2014.-№ 7-8.—С. 24-29.

15. Мирошнеченко В. О. Організація проектної діяльності учнів на уроках історії в 10 класі.—Х.: Основа, 2009—157 с.

16. Обжирко Т. В. В'ячеслав Липинський—фундатор ідеї української нації//Історія та правознавство.—2013.-№ 34-36.—С. 31-34.

17. Пилипюк Е. В. Нові тенденції і чинники розвитку культурно-освітньої діяльності в 1917-1920 рр. //Історія та правознавство.—2013.-№ 26.—С. 20-23.

18. Пирогова Ю. В. Початок Першої світової війни //Історія та правознавство.—2008.-№ 15.—С13-14.

19. Подобєд А. О. Історія України. 9 клас. Розробки уроків.—Х.: Ранок, 2007—416 с.

20. Пометун О. Фрейман Г. Методика навчання історії в школі.—К,: Ґенеза, 2006.—328 с.

21. Попович М. І. Початок Української революції. Утворення Центральної Ради//Історія та правознавство.—2012.-№ 24.—С. 22-23.

22. Редчиць Н. В. Українська національна, демократична революція//Історія та правознавство.—2010.-№ 30.—С. 11-19.

23. Хархардін А. Є., «Електронний конструктор уроку» ТОВ «Видавнича група “Основа”», 2011

24. Чех Л. М. Уроки Центральної Ради//Історія та правознавство.—2006.-

№ 27.—С. 13-16.

25. Документальні серіал « Невідома Україна»

26. Документальні серіал « Обличчя України»

27. http://www.fictionbook.ru
        28. http://dreamworlds.ru
        29. http://www.socio-research.ru
        30. http://www.free-lance.ru
        31. http://www.kalitva.ru
        32. http://justsite.wordpress.com
       33. http://enc.lib.rus.ec

ДОДАТОК № 1.

Пантелеймон Олександрович Куліш

Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (26 липня (7 серпня) 1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) — український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін, лежить в основі сучасного українського правопису.

Іван Франко називав Куліша «першорядною звіздою» в українському письменстві, «одним із корифеїв нашої літератури»^. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською.

Біографія

Дитинство

Народився (26 липня за старим стилем) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича, що походив зі старовинного старшинського козацького роду, і доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яків Яковлевич» (1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.

Навчання

З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Мрія навчатися тут, яку плекав із 1834 року, коли зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася 1841 року. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі.

Куліш написав у той час «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего в местечке Воронежа высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей»Письменник завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко…», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Неодноразово (1843, 1844, 1856) перебував на тривалій гостині та творчому пленері в маєтку Міхала Грабовського. Згодом працював у Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» почав друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запросив його до столиці Російської імперії на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією направила Куліша у відрядження в Західну Європу для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва, куди він вирушив зі своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.

Арешт, ув'язнення й заслання

У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештували і повернули до Санкт-Петербурга, де його майже три місяці допитували у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпацької організації не змогли. Жандармерія вирішила: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відправити на службу у Вологду…»Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Спочатку молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тул і три роки й три місяці не пройшли марно. Куліш написав «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом вийшов друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчав європейські мови, осягав «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплювався поезією Дж. Байрона і Ф-Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо. Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Можливо, з ласки монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка-сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повернувся до Санкт-Петербурга, де продовжив творити, хоча деякий час не мав права друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Літературна діяльність

Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Санкт-Петербурзі у 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «„Записки о Южной Руси“ друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в одному із листів до С. Аксакова. Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для Куліша 1857 рік. Вийшли у світ «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматика», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкрив власну друкарню. Надії на цензурні послаблення не виправдалися, хоча Куліш остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II, тому вирушив з дружиною до Москви, гостював у свого друга С. Т. Аксакова, відвіз дружину на хутір Мотронівку ( Чернігівщина), щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри Європою. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядався до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплювався ними. Навпаки, переймався глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссовської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал впевнено захоплював Пантелеймона Куліша. Куліш не отримав дозволу на заснування у Санкт-Петербурзі українського журналу, тому створив альманах «Хата». Одночасно брат дружини Василь Білозерський клопотався про видання першого українського часопису «Основа». Куліш разом із дружиною, яка починала друкувати оповідання під псевдонімом Ганна Барвінок, зразу ж захопився підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбав про історичне виховання українського громадянства. Тому почав писати «Історичні оповідання» — своєрідні науково-популярні нариси із історії України — «Хмельниччина» і «Виговщина». З'явилися вони 1861 року в «Основі». Сторінки цього журналу заповнювали і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі Західною Європою, яку він здійснив разом із Миколою Костомаровим. Водночас Куліш уклав свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що вийшла у Петербурзі 1862 року — перед появою 1863 року ганебного валуєвського циркуляра, яким самодержавство обмежило друкування українською мовою. Слава про Куліша долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечорниці» і «Мета» публікували його прозу, поезію, статті… «Куліш був головним двигуном українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда». Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робив численні записи для майбутніх історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими українцями, зокрема у Львові, де часто бував). Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирав матеріали для обґрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Санкт-Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готував тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагнув документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні. Роки спливали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося, надто після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням. Сам Куліш розчарувався в державній службі і своїх «москвофільських» орієнтаціях. 1876 року з'явився Емський указ, згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних документів, ставити театральні спектаклі; не дозволялися прилюдні читання українською мовою, а також викладання нею будь-яких дисциплін… Львівський журнал «Правда» в 1876 році у статті «Указ проти руського язика» проаналізував наслідки цього згубного для української культури шовіністичного указу, а через два роки М. Драгоманов подав до Міжнародного літературного конгресу в Парижі науковий реферат, у якому інформував європейську громадськість про самодержавну акцію щодо цілковитого усунення української мови з громадського життя.

Останні роки життя

Куліш оселився на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Тут господарював, творив, зокрема, укладав зі своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу. Це не зупинило вченого, письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу (поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький», 1884). Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готував до видання в Женеві третю збірку поезії «Дзвін», завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», листувався з багатьма кореспондентами, переймався розбратом слов'янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбав про видання прогресивних журналів і газет… Пантелеймон Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

В кінці 1850-их років Куліш уклав першу фонетичну абетку для української мови, в якій не було церковнослов'янських літер ь та ы, з'явилася літера g (на позначення ґ). Загалом саме правопис Куліша лежить в основі сучасної української абетки, хоча для цього первинна кулішівка пережила значну трансформацію. З 1876 року кулішівку було заборонено в Російській імперії^[4], натомість у 1890-их роках її у видозміненому вигляді було впроваджено у школах Галичини (на зміну етимологічному правопису), що дало поштовх до розвитку цього правопису.

Переклади

Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета. Увійшли в неї переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів XIX ст.: Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне. Чимало переклав з російської (твори Пушкіна, Фета, Нікітіна, Кольцова, Некрасова). Куліш систематично працював у царині перекладу, був твердо переконаний, що найвидатніші світочі європейського письменства мають стати здобутком письменства українського. Не знижуватись до популярного переказу для простолюду, а навпаки, дорівнятись вершин творчої думки — такою уявлялися перспектива і завдання українського перекладу романтикові Кулішеві. Вважаючи мовну реформу І. Котляревського невдалою, П. Куліш марив про «староруську» мову як літературну. Осмислюючи Кулішів перекладацький стиль, М. Зеров звернув увагу на його «теорію староруського відродження», згідно з якою староруська (староукраїнська) літературна має синтезувати здобутки старої книжної мови і виражальні ресурси мови народнопоетичної. Тому в лексиці Кулішевих перекладів відсутні бурлескні фразеологізми, натомість значне місце посідають старослов'янізми, які надають їм урочистого, піднесеного, хоча нерідко й важкуватого для сприйняття характеру. «Далеко менше шкодить цей словник перекладам з Ґете та Байрона», — зазначив М. Зеров. Від англійських, німецьких, італійських поетів П. Куліш переніс на український ґрунт октаву, Спенсерову дев'ятивіршову строфу та інші зразки канонічної строфіки.

ДОДАТОК № 2

Олександр

Григорович Барвінський

Барвінський Олександр Григорович гербу «Нечуй-Вітер» (псевдоніми: Австрієць, Олег Подолянин; *6 червня/8 червня^[ 1847, с. Шляхтинці, нині Тернопільський район Тернопільської області — † 25 грудня 1926, м. Львів) — український історик, педагог, громадсько-політичний діяч. У 1891–1907 роках — посол до австрійського парламенту (Рейхсрату). Заснував Християнсько-суспільну партію. У 1918 році був державним секретарем освіти й віровизнання в першому Державному секретаріаті (уряді) ЗУНР. Син Григорія Барвінського, брат Володимира, Івана, Іполита й Осипа, чоловік Євгенії, батько Богдана, Василя та Олександра Барвінських, Ольги Бачинської.

Біографія

Олександр Барвінський народився в селі Шляхтинцях на Тернопільщині у родині священика. Шляхетський рід Барвінських, до якого належав батько Олександра Григорій Григорович, згадується на Червоній Русі з початку XVI ст. У 1857–1865 роках навчався у Тернопільській гімназії. У 1865 році вступив до Львівського університету на філософський факультет, вивчав історію і українську мову та літературу. Добре знав німецьку та декілька слов'янських мов. У студентські роки очолював львівський осередок Громади, співпрацював з українськими періодичними виданнями «Правда», «Мета», «Русь», «Русалка». Був знайомий з Миколою Лисенком (саме завдяки Барвінському Лисенко написав свій «Заповіт», що стало початком його грандіозної музичної «шевченкіани»). З 1868 року Барвінський мав педагогічну діяльність: викладав у гімназіях Бережан, Тернополя, з 1888 року — професор державної учительської семінарії у Львові (відтоді замешкав у Львові). 1878 року склав докторат у Віденському університеті. В 1889–1918 роках — член Крайової шкільної ради, в 1891–1896 роках голова Українського Педагогічного Товариства, заступник голови товариства «Просвіта» (1889–1895). Ще будучи в Бережанах, концентрується на створенні українських підручників і видає «Виїмки з українсько-руської літератури», працює над впровадженням фонетичного правопису, у 1886 році розпочав видавати «Руську історичну бібліотеку» (вийшло 24 томи). Поряд з Олександром Кониським і Володимиром Антоновичем став одним із ініціаторів реорганізації Літературного Товариства ім. Т. Шевченка в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, а в 1892–1897 роках — очолював товариство. Барвінський брав активну участь у громадсько-політичному житті Галичини. Намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в життя політику так званої «нової ери», яка, однак, зазнала невдачі (див. Народовці). Депутат і маршалок Тернопільської повітової ради (1885-88 роки). У 1891–1907 роках входив до складу австрійського парламенту (з 1917 року — довічний член Ради Панів), в 1894−1904 роках — посол Галицького сейму:

6-го скликання: обраний від округу Броди (IV курія, входив до «Руського клубу», обраний після смерті попередника — москвофіла о. Івана Сірка)
7-го скликання: обраний від округу Броди, IV курія, входив до «Клубу руських послів соймових», обраний заступником голови «Клубу руських послів соймових»
8-го скликання: обраний від округу Броди, IV курія, входив до «Руського соймового клубу». Склав мандат 29 жовтня 1903 року; на перевиборах без підтримки крайової адміністрації, УНДП (на цьому наполіг родич — Євген Олесницький) програв вибори кандидату-москвофілу о. Еффиновичу Теодозію (здобув 43 голоси із 208).

В 1894 році створив у Львівському університеті кафедру української історії та запросив викладачем Михайла Грушевського. У 1896 році виступив засновником Католицького Руського Народного Союзу, який в 1911 році перетворився на Християнсько-Суспільну Партію. 1906 року став урядовим радником, у 1910 році — радником двору. В 1918–1919 роках — делегат Української Національної Ради ЗУНР, очолював Державний Секретаріат освіти і віросповідань Західноукраїнської Народної Республіки в уряді Костя Левицького (з 9 листопада 1918 до 4 січня 1919 року). Після окупації польськими військами Галичини відійшов від політичної діяльності. Помер 25 грудня 1926 року у Львові. Похований у родинному склепі на Личаківському цвинтарі, на полі № 3.

Праці

О.Барвінський — автор і упорядник хрестоматій (читанок) з української літератури для гімназій та вчительських семінарій:

«Виїмки з українсько-руської літератури»,
«Вибір з української літератури»,
«Історія української літератури» (1920), та інші.

Запровадив фонетичний правопис і термін «українсько-руський» у шкільних підручниках та пресі. Написав низку статей з проблем шкільної освіти, української історії, мовознавства, політичного життя.

Основні праці:

Ілюстрована історія Руси: У 5 част. — Т., 1880–1884;
Ілюстрована історія Руси від найдавніших до нинішніх часів. — 1890;
Історія України-Руси. — 1904;
Історія української літератури. Т. 1-2. — 1920, 1921;
Коротка історія українського народу. — 1926, перевид. в Тернополі 1991;
Спомини з мого життя. Ч. 1-2. — 1912, 1913 (всі — Л.).
Спомини з мого життя / Упор. А. Шацька, О. Федорук ред. Л. Винар, І. Гирич — К.: Смолоскип, 2004

ДОДАТОК № 3

Кониський Олександр Якович

Олекса́ндр Я́кович Кони́ський (*6 (18) серпня 1836, Переходівка — †29 листопада (12 грудня) 1900, Київ) — український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч ліберального напряму. Літературні псевдоніми О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та інші. (всього близько 150). Професійний адвокат, педагог, журналіст. Автор слів пісні «Молитва за Україну», перекладу «Щоденника» Т. Г. Шевченка.

Біографія

Народився 6 (18 серпня) 1836 року в селі Переходівці (тепер Ніжинського району Чернігівської області). Походив із стародавнього чернігівського роду, який нараховував понад 400 років. Його дитинство пройшло в місті Ніжині. Друкуватися почав у 1858 році у «Черниговском Листке». Вів велику і різноманітну громадську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав для них підручники. У пресі опублікував низку статей на церковні теми. Брав участь у роботі київської Громади, організовував недільні школи. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Для недільних шкіл Кониський видав популярні книжки й підручники («Українські прописи» (1862), «Арифметика, або щотниця» (1863), «Граматика або перша читанка задля початку вчення» 1882). Налагоджував зв'язки з українськими діячами у Галичині. Обвинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди», він 1863 року без слідства і суду був засланий до Вологди. Його роман «Не даруй золотом і не бий молотом» у 1871 році під час чергового обшуку конфіскувала і знищила поліція. Із 1865 жив за кордоном. Тісно зійшовся з національними українськими діячами Галичини. 1872, після зняття поліційного нагляду, повернувся до Києва. Там працює у газеті «Київський Телеграф». Кониський був одним із фундаторів Літературного Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (без права комерційної діяльності). 1897 ініціював створення Всеукраїнської спільної організації, громадсько-політичної спілки, що мала об'єднати всі кола національно свідомих українців. Для потреб організації він заснував у Києві видавництво «Вік», що, проіснувавши 15 років, опублікувало понад 100 книг українською мовою. Помер в Києві 29 листопада (12 грудня) 1900 року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 1).

Творчість

Літературну діяльність почав 1858. У поезіях, повістях, драмах, оповіданнях обстоював українську національну ідею, проголошував теорію малих діл. Автор популярних поезії: «Я не боюсь тюрми і ката», «На похорони Т. Шевченка», інші, які, втім, стримано оцінюються критиками. В оповіданнях Кониський порушує проблему соціального й національного гноблення України в складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). В повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Ґоровенко» подав образи українських національних інтелігентів, просвітян-культурників. Кониський — автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка (у 2 томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I—II, Львів, 1898—1901). Цю працю високо оцінили І. Франко, А. Кримський. Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка. Гімн ніби став тим нектаром любові до України, який Олександр Кониський зібрав з квітів, що ростуть у саду творчості великого Кобзаря. Від кінця 1920-х років твори Кониського в СРСР знаходились під забороною (за винятком кількох поезії), а радянське літературознавство відносило його до «націоналістів». Певна «реабілітація» Кониського відбулася у 80-их роках ХХ ст., а в Києві 1990 перевидано його монографію «Тарас Шевченко-Грушівський».

ДОДАТОК № 4

Антонович Володимир

Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (1830, Чорнобиль / 18 (30) січня 1834,Махнівка — 8 (21) березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади. Батько Дмитра Антоновича. Дружина — Антонович-Мельник Катерина Миколаївна.

Біографічні відомості

Народження, перші роки

Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (з 1935 с. Комсомольське Козятинський район, Вінницької області). За версією Польського БС, за відомостями його вдови, брата, друзів, народився в Чорнобилі у 1830 році. Був похрещений священиком УГКЦ, що не можна розкрити для загалу. Метрику у 1834 році видав ксьондз; батько в ній був вказаний учнем Кременецького ліцею, мати — Марія-Моніка — походила з роду Ґурських (пол. Górskich). До 10 років перебував з батьками, які працювали гувернерами в багатих шляхтичів.^[

Подальші роки

Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях м. Одеси (1845–1850); одним з педагогів був Іван Джидай. Закінчив медичний (1855 р., вступив за наполяганням матері, працював лікарем у Чорнобилі після його закінчення) та історико-філологічний (1860 р.) факультети Київського університету. Після закінчення останнього у 1861 році працював учителем (професор^[2]) латинської мови в першій Київській гімназії, у 1862–1865 роках викладав історію в Київському кадетському корпусі. Одночасно з 1863 — секретар, а у 1864–1880 — гол. ред. «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії київського, волинського й подільського генерал-губернатора. У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади. 1873–1876 — член Південно-західного відділу Російського географічного товариства, у 1875–1876 — його голова. У 1874 р. брав участь в Третьому Археологічному з'їзді та був його секретарем. З 1878 р. — професор російської історії Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р.), організатор археологічних з'їздів в Україні. Помер Антонович 8 (21 березня) 1908 року, похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 7). У квітні 1967 року на могильній плиті В. Антоновича зроблено напис «Антонович Володимир. 1834–1908. Український історик».

Наукова діяльність

Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16—18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені

історії козацтва:
- «О происхождении козачества», 1863;
- «Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679–1716 гг.», 1868),
історії гайдамаччини:
- «О гайдамачестве», 1876 і
- «О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.», 1902),
історії селянства:
- «О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770–1798 гг.», 1870),
історії шляхетства:
- «О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России», 1867),
історії міст і міщанства:
- «О городах в Юго-Западной России по актам 1432–1798 гг.», 1870),
історії церкви:
- «Об унии и состоянии православной церкви с половины 17 до конца 18 в.», 1871).

Інші головні праці Антоновича:

«Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877–1878);
«Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.», (1882);
«Уманський сотник Іван Ґонта» (1882);
«Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885).

За редакцією Антоновича вийшли також

«Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874);
«Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888) (див. також Літопис подій у Південній Русі);
«Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (1890–1896);
«Дневник Станислава Освенцима» (1643–1651) та інші.

Антоновичу належать історичні примітки до видання М.Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874–1875).

Найважливіші праці Антоновича з археології:

«Раскопки в земле древлян» (1893);
«Археологическая карта Киевской губернии» (1895);
«Археологическая карта Волынской губернии» (1902);
«Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896.
Матеріали досліджень про Шумськ і його околиці опубліковані у праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).

Громадсько-політична діяльність

Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко, Гошкевич Віктор Іванович , та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки. У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку. Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880). Мешкав у Києві за адресою вулиця Жилянська, 20 (з 1880-х рр. до 1908 року; будинок не зберігся).

ДОДАТОК № 5

Михайло Петрович Драгоманов

Михайло Драгоманов

Михайло Петрович Драгоман́нив (або Драгома́нів; 6 (18) вересня 1841, Гадяч — 20 червня (2 липня) 1895, м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових. Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895). Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки й Оксани Драгоманової. Його син — Драгоманов Світозар Михайлович.

Біографія

Батьки М. Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував пізніше М. Драгоманов. У 1849–1853 навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжив навчання в Полтавській гімназії. Вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя Київського навчального округу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». М. Драгоманов намагався органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. 1863 — став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х рр., з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». Зі середини 1860-х років становлення М. Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх роботах М. Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання. 1870 — Київський університет відрядив М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже 3, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гейдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М. Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Восени 1876 М. Драгоманов створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Було видано 5 томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи і рівності серед світової спільноти. З 2-ї половини 1880-х рр. М. Драгоманова запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини. У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов зачитав доповідь La literature oukrainienne proscribe par le government ruses («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури. Прочитавши цю доповідь, що вийшла окремою брошурою, Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко — син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета». 1889 — запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія), де працював до своєї кончини. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — свідчила Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти обірвала життя вченого і громадського діяча. Похований у Софії.

Наукова кар'єра

У студентські роки захопився історією стародавнього світу. Під керівництвом професора В. Я. Шульгіна підготував дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864. Працював учителем географії у 2-й Київській гімназії. 1865 — прийнятий на посаду приват-доцента на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього Сходу, історії та історіографії Стародавньої Греції, історії Стародавнього Риму, Нової історії (доби Реформації та Відродження). Опублікував низку статей зі стародавньої історії. 1870 — захистив магістерську дисертацію на ступінь магістра загальної історії на тему «Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит». Після наукового відрядження за кордон у 1873 призначений на посаду штатного доцента. 1875 — звільнений з університету за політичну діяльність.

Літературознавчі погляди

М. Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 1870-1890-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873–1874; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893–1894; "Святкування роковин Шевченка в «руському суспільстві», 1873; «Війна з пам'ятю про Шевченка», 1882; «Т.Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М.Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури. Одним із перших в українському літературознавстві М.Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі 2-ї половини XIX століття. Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М.Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад, О.Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував з творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

ДОДАТОК № 6

Франко Іван Якович

Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893 р.), дійсний член НТШ (1899 р.), почесний доктор Харківського університету (1906 р.).

Біографія

Іван Франко народився 27 серпня 1856-го року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі Дрогобича (1864–1867). Коли Іванові було 9 років (1865 р.), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя. Коли Іванові було 15 років, в 1872 році, померла мати. Вихованням дітей стала займатися мачуха. 1875-го року закінчив Дрогобицьку гімназію (нині — Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. З свого заробітку виділяє гроші на книжки для особистої бібліотеки. У багатьох автобіографічних оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями, моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; глибоко й на все життя засвоював зміст прочитаних книжок. Серед його лектури у цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста складалась з майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. У цей же час Франко починає перекладати твори античних авторів (Софокла, Еврипіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо). Восени 1875-го року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства.^] Під час навчання матеріальну допомогу Івану Франку надавав Омелян Партицький.

Перші літературні твори

Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані у студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875-го року. Активна громадсько-політична, видавнича діяльність, листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Після відбутого ув'язнення співпрацює з польською газетою «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса, Фрідріха Енґельса, разом із Михайлом Павликом засновує 1878-го року часопис «Громадський друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».1880-го року Франка вдруге заарештували, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після 3-місячного ув'язнення перебував під наглядом поліції, був змушений припинити навчання в університеті.

Перший період творчості

Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін., повісті «Boa constrictor» (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882), низка літературознавчих, публіцистичних статей. 1881-го року Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря», газеті «Діло» (1883–1885). Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами Старої Громади пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»); з цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким тощо); познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, у травні 1886 року взяв з нею шлюб у Павловській церкві Колегії Павла Ґалаґана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України. 1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Видав один номер журналу «Товариш». Після невдалих спроб заснувати власний український часопис був змушений вдатися до співпраці з польською пресою, яка давала хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польської газети «Kurjer Lwowski» (протягом 1887–1897 років; цей період Франко назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував до «Przyjaciela Ludu», австрійської «Die Zeit».

Сім'я

дружина — Ольга Франко (Хоружинська) (10 квітня 1864— 17 липня 1941), письменниця, перекладачка, громадська діячка;
син Андрій (1887–1913);
син Тарас (9 березня 1889 — 13 листопада 1971) — письменник, член Спілки письменників СРСР;
син Петро (21 червня 1890 — 28 червня 1941) — український педагог і письменник;
донька Анна (9 серпня 1892 — 24 квітня 1988) — українська письменниця, публіцист, мемуарист.

Завершення освіти. Докторант

Через «соціалістичний процес» 1877–1878 р. із Львівського університету Івана Франка виключили. Професор Степан Смаль-Стоцький не радив Франку робити докторант у Львівському університеті (про це Франко писав у листі до дружини 10 серпня 1891). Задля наступного захисту докторанту Франко один семестр провчився у Чернівецькому університеті, де викладав Смаль-Стоцький. Відтак Іван Франко поїхав до Віденського університету, де з відомим професором-славістом Ватрославом Яґічем узгодив тему докторанту: «Варламам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія», а також здав кандидатські іспити. Після цього він взяв відпустку у газеті Kurjer Lwowski, де працював журналістом, і 7 жовтня 1892 прибув до Відня для написання дисертації. У травні 1893 дисертація була завершена. І.Франко склав іспити з відзнакою. 1 липня відбулася промоція (урочистий акт оголошення про присудження ступені доктора та вручення диплому).

Політична діяльність

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890-го року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898 р.^[1]), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини^[5]), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху. 1899-го року через кризу в РУРП почалась криза, Франко спільно з народовцями заснував Національно-демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904-го року, після чого полишив активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм, в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906) Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Останні роки життя

1908-го року стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), здійснив багато перекладів з античних поетів. 1913-го року вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка. Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916-го року у Львові. Через 2 дні відбулось кілька тисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку письменника поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина з прахом Франка, розпізнана з допомогою Ольги Роздольської, була перенесена в окрему могилу, відому своїм пам'ятником (споруджено 1933-го року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу». Бандрівський Карло у 1917 р., виконуючи останню волю письменника, передав його архів і бібліотеку до Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Творча спадщина

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами. Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Поезія

За стилем Франко належить до перших реалістів української літератури; найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була друга збірка «З вершин і низин» (1887, поширена 1893), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші); революціонізувала молоде покоління, через що в Російській імперії була заборонена. Вершина інтимної лірики Франка збірка «Зів'яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічив страждання рідного народу («По селах», «До Бразилії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900) Програмова збірка «Semper tiro» (1906) є містичним кредо поета-борця. «Давнє і нове» (1911) поетична збірка. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Прозова творчість

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел, 10 повістей, романів. Починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877-го року), в якому Франко подав жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння, пролетаризація галицького села лягли в основу збірок «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», інші. Вершини прози Франка: повість «Boa constrictor» (1878), соціальний робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості).На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882-го року, зображено героїчну боротьбу українських верховинців проти моголів 1241-го року). До історичних творів належать «Герой поневолі» (1904-го року, про революцію 1848-го року у Львові), «Великий шум» (1907-го року, про скасування панщини).

Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільності» (1895), «Перехресні стежки» (1899–1900). Повість «Лель і Полель» (1887) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством, реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

Драматургія

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші спроби на цьому полі походять з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874), інші. Найбільше п'єс Франко написав у 90-х роках. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п'єс відомі комедії «Рябина» (1886), «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцер» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам'яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896), «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920) У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) тощо. Особливо треба відзначити перекладацьку діяльність Франка (не припиняв усе своє життя). Франко перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б'єрнсона. Зі слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Наукова спадщина

Філософія

Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881–1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «науковому соціалізму», матеріалістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904-го року Франко написав наукову працю, відому під назвою «Поема про створення світу». На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Канта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля, теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Нікола Буало, Готгольда Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса, та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Теорія та історія літератури

Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та реабілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і легенд з українських рукописів» (1896–1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902–1904), «Карпато-руське письменство XVII–XVIII ст..» (1900), причини до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепу XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Осипа Федьковича, Олександра Кониського, Лесі Українки, Степана Самійленка, Володимира Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янським літературам, особливо російській і польській, як також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890-го року» (1910). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898), і «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний лад літературного твору, однак за вихідну точку при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам'яток Франко користувався порівняльним, психологічним й історико-культурним методами.

Мовознавство

На відтинку мовознавства Франко присвятив увагу питанню літературної мови: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західноукраїнськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906-го року нагородив Франка почесним докторантом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

Етнографія

У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Життє і Слово», «Зоря», «Кіевская старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898-го року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913-го року) і разом з Володимиром Гнатюком редагував «Етнографічний збірник». До найважливіших студій Франка з ділянки фольклору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Jak powstają pieśni ludowe?» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894–1895), «Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland» (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фольклористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (три томи у «ЗНТШ»; окреме видання 1913-го року), у яких Франко застосував історично-порівняльний метод.

Економіка

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в східної Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887 і 1914), «Еміграція галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784–1840 рр.» (1907).

Історія

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними і економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові і революції 1848-го року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою і українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода і українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельниччина 1648–1649 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французької революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), статті з старої історії України та багато ін. Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вільних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Сходознавство

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст»^\.

Психологія

Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881-го року, через 2 роки після того, як Вільльгельм Вундт 1879-го року відкрив у Лейпцигу психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта»Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це виявляється в статті «З секретів поетичної творчості» (1898) (ІІ розділ має назву — «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів, та психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури. «Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входить в обсяг психології, і мусить послугувуватися тими методами наукового дослідження, якими послуговується сучасна психологія.» Цитата з 1-го розділу статті «З секретів поетичної творчості» (1898)

Переклади

Біблійна «Книга Буття»

Погляди щодо релігії

М. Каровець:

«Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагандистом виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з Господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: "А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?" Помер несповіданий і нерозкаяний»

Інтерпретація постаті

За радянських часів в Україні культ Франка використовувався для політичних цілей, радянське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста. В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraine irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах»^[]. З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо

ДОДАТОК № 7

Євге́н Харла́мпійович Чикале́нко

Євге́н Харла́мпійович Чикале́нко (* 9 (21) грудня 1861, Перешори, Одеська область — † 20 червня 1929, Чехія) — визначний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист.

Біографічні відомості

Родом із села Перешори Ананьївського повіту Херсонської губернії. Освіту здобув у Харківському університеті (природничий відділ), де був діяльним в українській студентській громаді й у драгоманівському радикальному гуртку (керівник В. Мальований), за участь в якому був заарештований (1884) і перебував 5 років під наглядом поліції в с. Перешорах. На той час батько вже помер. Тож Євген Чикаленко починає господарювати в родинному маєтку самостійно. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях. Пише і видає практичні поради для сільського господарства «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах (Одеса (1897), пізніше Петербург), що з'явилися півмільйонним накладом і становили своєрідну популярну енциклопедію. У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва, де включився в громадське життя. Був меценатом різних починів: на його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине»; організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова. Від 1897 почав видавати свою працю «Розмови про сільське господарство». Був активним членом «Старої Громади» (з 1900), Загальної Безпартійної Демократичної Організації, Української демократичної партії (з 1904), Української Демократично-Радикальної Партії (з 1905 р.); 1908 року був ініціатором заснування Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою.

Найбільше до поширення національної свідомості спричинився фундацією (при підтримці В. Симиренка і Л. Жебуньова) єдиних українських щоденників на Наддніпрянщині — «Громадська Думка» (1906) і «Рада» (1906–1914). Під час Першої світової війни ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції 1917 повернувся до Києва, але через консервативні погляди участі в політичній діяльності не брав. У січні 1919 виїхав до Галичини (де згодом його інтернували поляки). З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія). Будучи в еміграції, жив у великій бідності. Українська нью-йоркська газета «Свобода» навіть оголошувала збір коштів на його лікування. З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах. Помер 1929 року в Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори. Свій досвід у сільському господарстві виклав у брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п'ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою. Автор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925–1926) та «Щоденника 1917–1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українського руху 19 і початку 20 століть.

Творчість

Автор практичних порад „Розмов про сільське господарство” (у 5 кн., 1897), „Спогадів” (І-ІІ, 1925-1926), „Щоденника. 1917-1919”(1931).

Окремі видання:

Чикаленко Є. Х. Зібрання творів: У 7 т. – Т. 1: Спогади. Уривки з моїх споминів за 1917 р. – К.: ТОВ „Рада”, 2003. – 432 с.
Чикаленко Є. Листи до М. Коцюбинського // Листи до Михайла Коцюбинського / Упорядк. та комент. В. Мазного. – Ніжин: ТОВ „Видавництво „Аспект-Поліграф”, 2003. – Т. IV: Науменко-Яновська. – С. 296-335.
Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – Нью-Йорк: УВАН, 1955. –504 с.
Чикаленко Є. Х. Спогади (1861-1907): Док.-худ. вид. / Передм. В. Шевчука. – К.: Темпора,2003. – 416 с.
Чикаленко Є. Х. Щоденник (1907-1917). – Львів: Червона калина, 1931. – 496 с.
„Горе наше, що і колись, і тепер ми не можем одностайно стати до праці, до боротьби…”. Листи мецената Євгена Чикаленка до класика Михайла Коцюбинського // Дивослово. – 2001. – № 12. –С. 17-19.

ДОДАТОК № 8

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (17 (29) вересня 1866, Холм, нині Польща — 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897–1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.

Біографія

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року в українському містечку Холм (нині на території Польщі, має назву Хелм). Батько, Сергій Федорович Грушевський, на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією Сергій Федорович здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови. Мати, Глафіра Захарівна Опокова походила із сім'ї священнослужителів з містечка Сестринівка. У 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський, згадував своїх батьків, як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття. Дід Михайла Грушевського, Захарій Іванович Оппоков, який благословив онука на навчання у Києві, в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, — і йому було дароване дворянство. 1869 року, через стан здоров'я батька, сім'я переїжджає на південь Російської імперії: спочатку до Ставрополя (1870–1878 рр.), згодом — до Владикавказа (1878–1880 рр.). Здобувши домашню початкову освіту 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. У цей час він з захопленням читає твори М. І. Костомарова, П. О. Куліша, М. О. Максимовича. Під час навчання у гімназії Михайло пише свої перші оповідання, які надсилає до України відомому письменникові І. С. Нечую-Левицькому, котрий схвально їх оцінює. 1885 року майбутній історик, за підтримки Нечуя-Левицького, публікує свої оповідання «Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина»^[1].

Навчання

В липні 1886 року Грушевський пише письмове звернення до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету. Роки навчання, Грушевський згадує із певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці із студентами. В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За його керівництва, Грушевський написав чимало невеликих історичних есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887 р.), що була опублікована різними газетами й журналами. На третьому курсі Грушевський написав наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі. 1890–1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. В цей час Грушевський їздить в наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки». Наприкінці свого університетського навчання, Грушевський долучається до українського руху. Володимир Антонович вводить його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довкола себе справжніх патріотів України. В межах, громадівської діяльності, Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. В нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів.

Львівський період

В 1894 році, за рекомендацією В.Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету ^[4]. 12 жовтня 1894 року, Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити усіх бажаючих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року. У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896–1913). Грушевський залучає до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займається редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. В цей час він знайомиться з Іваном Франком і разом вони привертають міжнародну увагу до україністики. На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою НТШ (1897–1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні і культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (І.Крип'якевич, В.Герасимчук, С.Томашівський, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, Ом. Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції. 26 травня 1896 року, у м. Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський вінчається з Марією Вояківською. Протягом 1897–1898 років, Михайло Грушевський пише І том своєї фундаментальної праці — «Історія України-Руси», і вже наприкінці 1898 року, ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видає ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським урядом. Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися осторонь від політики, проте 1899 року він разом із Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї. Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вісник» (Львів, 1898–1905, Київ, 1905–1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899). В 1904 році Грушевський відкрив на власні кошти приватну вчительську семінарію в м. Коломия. Восени 1905 року, Михайло Грушевський виїжджає в Україну, в цей час він відвідує Київ, Одесу та Харків.

Повернення до Києва

Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва. Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді працювала Перша Державна Дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції, Українського Клубу та у роботі редакції заснованого тоді «Украинского Вестника». Наприкінці 1906 року до Києва переноситься видання «Літературно-наукового вісника» і Грушевський публікує у ньому статті присвячені українському рухові. Був одним з організаторів та редакторів газети «Рада» (1906) і часопису «Україна» (1907–1914). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907 року, був обраний його головою. В той же час Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові. У вересні 1907 року за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва, створене нелегальне позапартійне українське громадське об'єднання — Товариство українських поступовців, що згуртувало сили українства й до 1917 року було єдиною діючою українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії України. Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня у Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва. Його маршрут пролягав через Угорщину, Австрію, а далі Румунію, що на той момент була нейтральною державою. Російська влада була вороже налаштована до вченого і по його поверненні 11 грудня 1914 року Грушевського заарештовано жандармерією у Києві за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Відправлений на заслання до Симбірська (нині м. Ульяновськ), склав головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської АН, Грушевському було дозволено переїхати до м. Казані та займатися науковою роботою із забороною викладацької діяльності. 31 березня 1916 вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні 1916 переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об'єднати опозиційні українські сили. Продовжував наукову роботу, працював в архіві МЗС Росії, Румянцевській бібліотеці (нині Російська державна бібліотека) над матеріалами до 8-го тому «Історії України-Руси» Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді.

У Центральній Раді

4 березня 1917 в Києві засновується Українська Центральна Рада. 20(07) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 26(13) березня він повертається із Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). 27(14) березня виступив на Київському кооперативному з'їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України. 23(10) червня 1917 року, Грушевський брав участь у проголошені I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 7 листопада (25 жовтня) 1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20(07) листопада 1917 УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22(09) січня 1918 (фактично 24(11) січня 1918) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого (25 січня) 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого (28 січня) 1918 року прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25(12) лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918 Грушевський вернувся до Києва. По поверненні до Києва, Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами. 29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв'язку з державним переворотом, здійсненим П.Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування УАН, при цьому відстоював думку, що її необхідно засновувати на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створеної гетьманом П.Скоропадським. В цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Станинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи». На початку лютого 1919 року, після взяття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам'янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». В березні 1919 року переїжджає до м. Станіслав (нині м. Івано-Франківськ), що був столицею Західної Області Української Народної Республіки. В цей завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», опублікований в 1919 р..

Еміграція

У березні 1919 емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність. Був одним із засновників громадської міжнародної організації — комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ; діяв спочатку в Празі, потім у Відні). В цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921). 25 серпня 1921 року повідомлялося про розкол у таборі Українських лівих есерів за кордоном та створення двох груп, які включили кожна-одну з партій: на чолі з М. Грушевським у Відні та на чолі з М. Шаповалом — у Празі. 4 вересня 1921 в харківській газеті «Вперед» повідомлялося, ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив Грушевського з рядів партії, заявивши, що його виїзд до УСРР став зрадою партії, оскільки Грушевський не погодився з рішенням про рееміграцію з ЦК УПСР. На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проектом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 р., останній, 6-й том, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році^[5].

Грушевський — академік

1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI–XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений Барвінок. Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював історичні установи ВУАН. 14 квітня 1926 Політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв'язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії. З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано. 7 березня 1931 року Грушевський переїхав до Москви.

Останні роки життя та смерть

Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого. 23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», які з нього «вибили» слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть. І все ж не виконали цього вироку одразу ж, а відтермінували його до 25 листопада 1934 року, коли Грушевський справді помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом… не був. А перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом… Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. 25 листопада о другій годині дня зупинилось серце Грушевського. Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».) Тіло Грушевського перевезли до Києва і поклали в головній залі Української Академії Наук, а 29 листопада відбулися похорони. Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка № 6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.

Міф про президентство

У сучасній українській спільноті існує міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського. З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, також її не передбачала Конституція, яка була ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.

Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР. Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?».

Праці

Повне зібрання творів

Повне зібрання творів М. Грушевського — найповніше 50-томне видання творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів). Кожний окремий том упорядковують фахівці з інститутів археографії, археології, історії України, літератури, співробітники архівних установ і музеїв Львова та Києва. У першому томі кожної серії вміщена вступна стаття, яка досліджує окремий напрям діяльності вченого. Закінчуються томи коментарем, примітками і покажчиками. В історії української науки і культури кінця XIX — першої третини XX ст. одне із почесних місць по праву належить Михайлу Сергійовичу Грушевському - видатному вченому, людині широкої ерудиції, надзвичайної працьовитості. Володіючи енциклопедичними науковими знаннями, здатністю всебічно аналізувати і в художній формі відтворювати історичні процеси, він яскраво виявив себе в багатьох галузях знань: історії, археографії, літературознавстві, фольклористиці та ін. Але насамперед М. С. Грушевський - це визначний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідженню з історії України від найдавніших часів до другої половини XVII ст. Наукова концепція М. С. Грушевського ґрунтується на органічній єдності високого професіоналізму викладу матеріалів, глибоких знаннях літератури і джерел та оригінальності їх трактування.
    М. С. Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад української незалежної держави. Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську владу на Україні і висловив готовність служити їй. Змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття життя. Але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом в науковій творчості і політичній діяльності. Він був сином своєї епохи, тому в житті та діяльності М. С. Грушевського, як і багатьох інших визначних діячів України, з усією глибиною відбилася трагічна історична доля розчленованих політичними кордонами українських земель, що були позбавлені власної державності. Як вчений і політик М. С. Грушевський боляче переживав за долю свого народу. М. С. Грушевський народився 17 вересня (за ст. стилем) 1866 р. у Холмі (нині — Республіка Польща) в сім'ї вчителя. Дитячі роки проходили далеко від рідних місць (сім'я переїхала спершу в Ставрополь, а згодом на Кавказ). Проте, почуття любові до рідного краю залишалося у нього на все життя.
    Захоплення історією розпочалося після зарахування у 1880 р. М. С. Грушевського до Тифліської гімназії. Тут він багато читав, знайомився з творами М. І. Костомарова, П. О. Куліша, М. О. Максимовича, А. Л. Метлинського, А. О. Скальковського та інших відомих істориків, фольклористів, етнографів.
    Велику роль у визначенні подальшої творчої долі М. С. Грушевського відіграв журнал «Киевская старина», який він називав своєю справжньою школою. Настійне прагнення до більш глибокого вивчення історії українського народу привело його до Київського університету (1886 — 1890). Однак молоду людину, яка мріяла про справжню науку, спіткало перше розчарування. За його ж свідченням, «ті роки... належали до сумних часів російських університетів. Обдарований юнак продовжував наполегливо і самовіддано навчатися. В університетські роки під керівництвом одного з найвизначніших істориків того часу професора В. Б. Антоновича він робить перші кроки в науці. Один з ранніх творів молодого історика «Южнорусские господарские замки в половине XVI века» засвідчив, що на науковому обрії з'явився вчений, здатний оригінально й глибоко викладати свої думки. На третьому курсі він береться за дослідження Київської землі (від часів Ярослава Мудрого до кінця XIV ст.), яке завершив у 1890 p. По закінченні університету йому запропонували місце стипендіата на кафедрі російської історії. Протягом чотирьох років М. С. Грушевський готував працю «Барське староство», яку, незважаючи на певні труднощі з пошуками документальних матеріалів, успішно захистив у травні 1894 р. як магістерську дисертацію. З цього року почався новий етап у житті 27-річного вченого. За рекомендацією професора В. Б. Антоновича він переїздить до Львова, де очолює кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи». Відтоді протягом 19 років (до 1913 р.) діяльність М. С. Грушевського пов'язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Першим і основним завданням історика стала підготовка та читання курсів університетських лекцій з історії України, які з часом лягли в основу багатотомної монументальної праці «Історія України-Руси». Іншим важливим напрямом його діяльності була робота в Науковому товаристві ім. Шевченка. В 1897 р. вій офіційно очолив його, одночасно залишаючись головою історичної секції і археографічної комісії. Це був період інтенсивної наукової і організаторської діяльності М. С. Грушевського. Завдяки його старанням зросли фонди бібліотеки, почала випускати перші книжки друкарня, було засновано музей, створювались різні за напрямами наукові комісії. Найбільш вагомим досягненням товариства стала підготовка «Записок Наукового товариства». Одночасно під редакцією вченого регулярно виходили джерелознавчі видання, зокрема чергові томи «Джерела до історії України-Руси», «Українського архіву», «Збірника» та ін., які відіграли важливу роль в подальшому розгортанні історичних досліджень. Значним був внесок М. С. Грушевського і в діяльність ряду Інших науково-дослідницьких комісій товариства, які готували численні праці з історії права, етнографії, статистики, бібліографії. За його ініціативою з 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник», що відіграв важливу роль у популяризації наукових знань і відображав різні погляди на ті чи інші процеси в культурному житті України, особливо її західних регіонів.
    Як голова Наукового товариства ім. Шевченка він постійно піклувався про підготовку плеяди молодих, талановитих вчених, які зробили значний внесок у розвиток українознавчих досліджень. М. С. Грушевський повернувся до своєї давньої мрії — написати книгу з історії України, яку він уявляв «короткою і загальноприступною». Реалізації цього задуму сприяв ряд обставин. У 1903 р. М. С. Грушевський одержав запрошення від Вільної російської школи в Парижі для читання курсу лекцій з історії України. На основі прочитаних лекцій вчений протягом літа 1903 р. підготував російською мовою «Очерк истории украинского народа», який, незважаючи на певні труднощі (видавці відмовляли у публікації у зв'язку з тим, що схема викладу матеріалу книги розходилася з офіційною), у 1904 р. побачив світ. Однак вчений не задовольнився лише цим варіантом. Захопившись українським і світовим мистецтвом, він, як пише, «став підготовляти видання ілюстрованої історії України, котре випустив потім, 1911 p., і воно мало великий успіх: протягом півроку розійшлось перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою кількістю ілюстраційного матеріалу». Книга користувалася великою популярністю серед читачів: у доповненому вигляді вона неодноразово перевидавалася у наступні роки. Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М. С. Грушевський зробив значний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродження діяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905), створення національного театру у Львові та організацію видавничого товариства. Перше десятиріччя нового, XX століття внесло корективи в творче життя М. С. Грушевського. Певна демократизація всіх сфер життя в країні під впливом буржуазне-демократичної революції 1905 — 1907 pp. відкрила вченому можливість відвідувати багато міст Лівобережної, Слобідської та Південної України і розширити науково-організаційну діяльність. М. С. Грушевський виступає ініціатором переведення до Києва «Літературно-наукового вісника» та ряду інших наукових журналів. У 1907 р. під його керівництвом у Києві було засновано Українське наукове товариство, яке, незважаючи на труднощі, почало видавати «Записки УНТ» та журнал «Україна». Одночасно вчений розгорнув інтенсивну публіцистичну діяльність. Він друкує статті, присвячені тогочасним подіям в багатьох газетах та журналах. У 1907 р. він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в популярній формі виклав основні події історичного минулого українського народу. Перша світова війна докорінно змінила життєві і творчі плани М. С. Грушевського. З Карпат, де він перебував на відпочинку, вчений переїхав до Відня, а пізніше до Італії та Румунії. І нарешті у листопаді 1914 р. йому вдалося здійснити свої прагнення і повернутися до Києва. Але царські сатрапи зустріли його негостинно. Вони висунули проти нього безглузді звинувачення у шпигунській діяльності на користь Австро-Угорщини, заарештували його і, вчинивши принизливі допити, згодом відправили на заслання в Симбірськ і Казань. Лише завдяки клопотанню з боку Російської академії наук, він повернувся до Москви. Це дало змогу вченому знову занятися науковою роботою. В період з березня 1917 до квітня 1918 р. М. С. Грушевський вів активну політичну діяльність як голова Центральної Ради і перший президент УНР. В цей час він чимало зробив для відродження української державності, обґрунтовуючи свої погляди у ряді публіцистичних статей та державних документів, які відзначалися прагненням автора відобразити в них суть історичного моменту. Ці праці заслуговують нині серйозного вивчення. Після гетьманського перевороту М. С. Грушевський відійшов від політичних справ. Деякий час він знаходився на нелегальному становищі у Києві, а з березня 1919 р. почався емігрантський період в житті вченого. Перебуваючи в Празі, Берліні, Женеві, Парижі та інших містах, він займався переважно науковою діяльністю: готував і публікував ряд наукових праць. М. С. Грушевський писав також і художні твори. Ще в юнацькі роки він надрукував ряд оповідань («Бех-аль-Джугур», «Бідна дівчина», «Божий попуст», «П'ятниця»), але ряд його новел так і не вийшов друком. Перебуваючи в еміграції, М. С. Грушевський не поривав зв'язків з Україною. Він підтримував інтенсивне листування з діячами культури і науки, уважно стежив за подіями суспільно-політичного життя, що відбувалися на рідній землі. Поступово у нього визріли думки про можливість повернення на батьківщину. Після кількох років переговорів між представниками радянських властей та М. С. Грушевським йому нарешті дозволили в'їзд в країну (7 березня 1924 р. сім'я Грушевських була вже в Києві). На Україну М. С. Грушевський повернувся уже як визнаний лідер в історичній науці. Він обирається академіком ВУАН (1924), очолює ряд комісій, секцій в системі академії, активно включається в її різнопланову діяльність, зокрема по виданню журналу «Україна», «Записок історично-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника», «Студій з історії України», ряду збірників та окремих книг. Визнанням великих заслуг Грушевського-вченого стало обрання його в 1929 р. дійсним членом Академії наук СРСР. Однак невдовзі ситуація змінилася. Лабети сталінщини не обминули і М. С. Грушевського. Навколо нього виникла атмосфера недовіри, а то й ворожнечі. Утворилася опозиція із числа політичних діячів та вчених, яка розгорнула проти нього систематичне цькування. В березні 1931 р. М. С. Грушевський змушений був залишити Київ і переїхати до Москви. Тут його заарештували (інкримінували участь у так званому Українському національному центрі), але через деякий час звільнили. Незважаючи на вік і стан здоров'я М. С. Грушевський продовжує багато працювати: відвідує архіви та бібліотеки Москви, займається літературознавчою роботою. Він був ще повний наукових задумів. Та все пережите дало знати про себе. 25 листопада 1934 р. під час відпочинку та лікування у Кисловодську М. С. Грушевський помер.
    На смерть визначного вітчизняного історика відгукнулися із болем втрати його численні шанувальники. А газета «Правда», висловлюючи тогочасну оцінку його діяльності, все ж називала його «видатним буржуазним істориком України». Велич зробленого ним тоді не спроможні були повністю замовчати офіційні кола. 26 листопада в республіканських газетах було надруковано урядову постанову, в якій зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Україною академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УРСР постановила:

ДОДАТОК № 9

Микола Прокопович Василенко

Мико́ла Про́копович Василе́нко (*14 лютого 1866, Есмань, Чернігівська губернія, Російська імперія — †3 жовтня 1935, Київ, УРСР) — український вчений-історик, громадський та політичний діяч. Член ТУП. 1917 року — член Української Центральної Ради, куратор Київського шкільного округу. За Гетьманату 1918 р. — голова Ради міністрів, міністр освіти, голова Державного Сенату. Взяв участь у відкриті українських університетів в Києві та Кам'янці-Подільському. Від 1920 р. — співробітник ВУАН. В 1921—22 роках Президент Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Біографія

Народився у Есмані (нині селище Червоне Глухівського району Сумської області.

Студії і громадська активність 1890—1910-х рр.

Після закінчення прогімназії в місті Глухові та Полтавської гімназії Микола Прокопович Василенко навчався на історико-філологічному факультеті Дерптського університету. 1890 року він захистив наукову працю «Критичний огляд літератури із історії земських соборів» і дістав звання кандидата російської історії. В подальшому в Києві вдосконалював фахові знання, відвідуючи лекції професорів університету В. Антоновича, В. Іконнікова, О. Лазаревського та ін., друкував наукові статті у часописі «Киевская старина». У 1893—94 рр. з'явились перші ґрунтовні наукові праці М. Василенка, зокрема монографія «Сервітути і сервітутне питання у Південно-Західному краї». Починаючи від 1890-х рр. Микола Василенко працював в Історичному товаристві Нестора-літописця (від 1919 р. — голова товариства), в Архіві давніх актів, був співредактором часопису «Киевская старина». Також працював викладачем історії в київських гімназіях, протягом 1903—05 рр. — співробітник Київського губернського статистичного комітету. Був членом Київської старої громади, інших громадських і культурних товариств. У 1905—07 рр. М. Василенко редагував газету «Киевские отклики». Симпатизував революції 1905 року. За нелегальний збір коштів на допомогу робітникам Києва й Петербурга, підтримку повстання саперів 1905 р. в Києві, зв'язки із революційними діячами, публікацію в «Киевских откликах» статей «антидержавного» змісту М. Василенка засуджено до року тюремного ув'язнення, яке він відбув у сумнозвісній в'язниці «Крести» у Петербурзі. Під час перебування у в'язниці вивчав право та екстерном склав іспити за програмою юридичного факультету Новоросійського університету (Одеса). 1909 року Миколу Василенка обрано приват-доцентом Київського університету. В 1910 р. М. Василенко здобув науковий ступінь магістра права. Однак через «політичну неблагонадійність» царська адміністрація заборонила йому викладати у вищих навчальних закладах. Він працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати. Микола Василенко був членом Товариства українських поступовців, а 1910 року вступив до російської партії кадетів, яка, погоджуючись на українську мову в школах, суді, церкві, виступала проти автономії України, обстоювала збереження єдиної, неподільної Росії. Належність до кадетської партії позначилась на стосунках М. Василенка з діячами українського національно-визвольного руху.

Діяльність під час визвольних змагань українців 1917—20 рр.

Після Лютневої революції в Росії 1917 р. за ініціативи М. Грушевського Миколу Василенка запрошено до Центральної Ради (ЦР) на посаду заступника голови. Та діяльної участі в роботі Ради він не брав. 24 березня 1917 р. Російський тимчасовий уряд призначив М. Василенка куратором Київської шкільної округи, а 19 серпня 1917 р. — товаришем міністра освіти Тимчасового уряду. Він був прихильником еволюційного шляху формування української системи народної освіти, що не відповідало політиці українізації освіти, виробленій I і II Всеукраїнськими учительськими з'їздами та здійснюваній Генеральним секретаріатом освіти. Це викликало непорозуміння та гостру критику його дій на посаді куратора Київської шкільної округи з боку ЦР. Після більшовицького перевороту в листопаді (жовтні — за старим стилем) 1917 р. Микола Василенко вернувся з Петрограда в Україну. Як згадувала Н. Полонська-Василенко, він:

«цілком віддався науково-педагогічній діяльності, був обраний професором в кількох вищих школах Києва».

Так, Василенко читав історію України та історію українського права на Вищих жіночих курсах, в Українському народному університеті, брав участь у виданні часопису «Южная копейка». У січні 1918 р. обраний членом колегії Генерального суду УНР. 3 травня 1918 року Микола Василенко був призначений гетьманом П. Скоропадським виконувачем обов'язків голови Ради міністрів Української Держави. Організаційні здібності М. Василенка, його вміння згуртувати навколо себе однодумців, залучити до формування державного апарату висококваліфіковані, досвідчені кадри сприяли певним надбанням уряду у фундації провідних засад державного ладу та управління. На крайовому з'їзді партії кадетів (8-14 травня 1918 р.) М. Василенко увійшов до складу головного комітету партії. В останній день роботи з'їзду у своєму виступі наголосив на потребі створення самостійної партійної організації в Україні. У період від 3 до 20 травня М. Василенко тимчасово виконував обов'язки міністра закордонних справ Української Держави, а також від 3 травня — міністра освіти. 8 липня очолив створений гетьманом П. Скоропадським Державний Сенат, 9 липня увійшов до складу комісії для розроблення проекту Української академії наук (УАН). Як міністр освіти доклав багато зусиль для створення УАН, українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському (нині Хмельницької області), багатьох середніх шкіл, національних культурно-мистецьких закладів. Разом з іншими міністрами-кадетами М. Василенко підписав 17 жовтня 1918 року «Записку в справі зовнішньої політики України», подану гетьманові П. Скоропадському. У ній зазначалось, що Україна повинна тісно пов'язувати свої інтереси з інтересами інших держав, які виникли на терені колишньої Російської імперії.

Життєпис після 1920 року, утиски

Після падіння Української Держави Микола Василенко працював у вузах Києва, в УАН. У липні 1920 року його обрано академіком УАН, головою Соціально-економічного відділу, через рік — президентом академії, але він не був затверджений на цій посаді більшовицьким урядом. Водночас М. Василенко очолював Товариство правознавців УСРР, редагував «Записки Соціально-економічного відділу ВУАН». У квітні 1924 року Миколу Василенка засуджено до 10 років позбавлення волі у сфабрикованій НКВС справі «Київського обласного центру дій». Під тиском наукової громадськості вирок було переглянуто й наприкінці 1924 р. вченого звільнено. Він повернувся до наукової діяльності. Однак стан здоров'я М. Василенка погіршувався з кожним роком. Через тяжку нервову хворобу він не міг повноцінно працювати. 1929 року Микола Василенко був позбавлений змоги займати керівні посади в УАН. 3 жовтня 1935 року М. П. Василенка не стало. Його поховано у Києві на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 21, ряд 7, місце 1). М. П. Василенко був одружений з Н. Полонською-Василенко.

Творчий доробок

М. П. Василенко залишив по собі велику наукову спадщину. Ще в дореволюційний час під впливом вченого О. Лазаревського поєднував дослідницьку роботу з публікацією історичних джерел. М. П. Василенко опублікував близько 500 наукових праць. Серед них:

«До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного устрою» (1894);
«Перші кроки по введенню положень 19 лютого 1861 р. в Чернігівській губернії» (1901);
«О. М. Бодянський та його роль у вивченні Малоросії» (1904);
«Політичні погляди М. Драгоманова» (1912);
«Очерки по истории Западной Руси и Украины» (1916, монографія);
«Павло Полуботок» (1925);
«Як скасовано Литовський статут» (1926);
«М. Лазаревський»
«Територія України в XVII ст.» (1927);
«Правове положення Чернігівщини за польської доби» (1928);
«Матеріали до історії українського права» (1929) та інші.

За редакцією Миколи Василенка вийшли: «Записки соціально-економічного відділу» (1926); «Праці Комісії для виучування історії західно-руського та українського права» (1926) тощо.

ДОДАТОК № 10

Володимир Іванович Вернадський

Вернадський Володимир Іванович (* 28 лютого (12 березня) 1863, Петербург, Російська Імперія — † 6 січня 1945, СРСР) — український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом Української АН та її першим президентом (з 1918). Засновник наукової бібліотеки в Києві (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Організатор та директор Радієвого інституту (1922–1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії й аналітичної хімії імені В. І. Вернадського РАН). Дійсний член НТШ та низки інших академій (Паризької, Чеської).

Біографія

Ранні роки

Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня за новим стилем) 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім'ї економіста Івана Васильовича Вернадського. Дитячі роки (1868–1875) в Україні — в Полтаві і в Харкові; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала й померла його бабуся — В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський вступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки. В дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній учений згадував, що перед переїздом з Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані у газеті Петра Лаврова «Вперед» прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою.

Це справило величезне враження на батька і розмови, з цим пов'язані, сильно на мене тоді подіяли. Батько розказував історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії. Він часто згадував, що Петербург побудований на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Мазепи). Повернувшись до Петербурга, я постарався ознайомитись із українською літературою. В бібліотеці батька знайшов розрізнені номери «Основи» та інші українські видання. Добував українські книги у букіністів, дещо отримував із-за кордону. Детально розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ'яненка, котрих він особисто знав, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова тощо.

— писав він у спогадах.

У Петербурзі 15-річний юнак занотував у щоденнику 29 березня 1878 року:

Страшенно притісняють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. В Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають.

Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету.

Родина

Рід Вернадських має глибокі українські корені. Його предок Верна під час визвольної війни українського народу 1648–1654 років виступав на боці козаків, діти служили в козацтві старшинами. Дворянство вислужив дід Василь, який відтоді став писатися Вернадським. Батько Володимира, Іван Васильович, народився у Києві, очолював кафедру в Київському університеті, з переїздом до Москви очолював кафедру в Московському університеті. Через чотири роки після народження Володимира батьки переїхали в Харків. Сім'я відвідувала родичів на Полтавщині. Провів одне літо Володимир і в садибі українського письменника Квітки-Основ'яненка. Читання творів українських письменників, знайомство з побутом українців, мабуть, і дали привід відгукнутися про циркуляр, який забороняв у Росії друкування українською мовою, такими словами: «Що це значить? Як це і для чого?» З наукових джерел відомо, що молодий Вернадський був небайдужий до історії України. Зокрема, читав і польські книги про історію України, написав навіть статтю «Угорська Русь з 1848 р.». Під впливом батька Володимир віддав перевагу все ж природознавству (що й стало приводом для вступу на фізико-математичний факультет). В 1886 році Володимир Вернадський одружується з Наталією Єгорівною Старицькою, з якою познайомився ще у 1885 році. 1887 року у Вернадських народився син Георгій (який пізніше став професором російської історії Єльського університету в США). У ті ж роки Володимир Вернадський їде на два роки у закордонне відрядження (Італія, Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія). Він працює в хімічних і кристалографічних лабораторіях, здійснює геологічні експедиції, знайомиться з новітньою науковою і філософською літературою, бере участь в Лондонському геологічному конгресі, стає членом-кореспондентом Британської асоціації наук. Після захисту докторської дисертації у 1897 році Вернадський стає професором Московського університету. 1898 року у Вернадських народжується донька Ніна (згодом вона стане лікарем-психіатром).

Подальша наукова робота

У 1917–1921 роках працював в Україні, організатор і перший президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій. Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значенню радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Член ЦК партії кадетів, член Тимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана П. Скоропадського. У званні кандидата наук він закінчує університет і залишається в ньому для підготовки професорського звання. Займаючись практикою природознавства, Вернадський відвідував Україну, брав участь в одному з петербурзьких гуртків, де вирували дискусії, суперечки. «Упрямый украинец, себе на уме», — так висловилася якось про Вернадського одна з учасниць гуртка. На час першої російської революції Вернадський — вже відомий професор, а також борець за вільнодумство, демократію. Не до душі була, зрозуміло, громадська активність Вернадського урядовим органам, які збирали агентурні повідомлення про вчених. На знак протесту проти урядової політики Вернадський залишає Московський університет і переїжджає до Петербурга, продовжуючи політичну і наукову діяльність. Перебіг революційних подій спонукає його до праці в Тимчасовому уряді. Після жовтневого перевороту Вернадський не здає позицій, підписує звернення, в якому були і такі слова: «…зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників». За наказом влади почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїжджає до Полтави. У квітні 1918 року приходить до влади гетьман Скоропадський, проголошується Українська держава. Вернадського запрошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих вчених. «Декілька днів не писав, — читаємо в щоденнику, — а між тим у ці дні йшла інтенсивна робота і думки, і діяльності, особливо у зв'язку з вищою школою і академією наук. Я якось відчуваю, як глибше і сильніше я охоплюю всю цю область життя і одержую можливість прояву в ній своєї волі, своєї думки». Цікаве листування з приводу створення Академії між Грушевським і Вернадським. Вернадський був прихильником створення Академії на зразок Петербурзької Академії наук. Грушевський писав з цього приводу: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з'являться». Позиція Вернадського була такою: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили». 13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обирають першим президентом УАН. Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів. З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919–1920 року лікувався. Подальший життєвий шлях Вернадського складається так: 1920 рік — обирається ректором Таврійського університету, 1921 — повернення в Петроград, призначений директором Радієвого інституту, 1922–1926 — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням у Ленінград видає монографії «Біосфера», «Нариси з геохімії», організовує відділ живої речовини в АН СРСР, організовує Комісію з вивчення важкої води і головує в ній. У 1935 р. переїжджає в Москву, бере участь в організації ряду наукових комісій, працює над проблемою «життя в космосі». У роки війни був евакуйований у Борове Кокчетавської області. У 1944 р. видав останню працю «Декілька слів про ноосферу».

Творча спадщина

Різнопланова творча спадщина Вернадського привертає увагу багатьох вчених світу. Важливе місце в його діяльності займали, зокрема, мінералогія і кристалографія. Серед основних завдань мінералогії Вернадський ставить питання генезису мінералів:

Мінералогія є хімією земної кори. Вона ставить завдання вивчення як продуктів природних хімічних процесів, так званих мінералів, так і самих процесів. Вона вивчає зміни продуктів і процесів у часі в різних природних умовах земної кори. Вона досліджує взаємні природні асоціації мінералів (їх парагенезис) і закономірності в їх утворенні.

Вернадський розглянув історію виникнення в земній корі важливих мінералів, визначив хімічний склад і фізико-хімічні умови утворення багатьох мінеральних видів.

Геохімія — наука двадцятого століття,— Вона могла виникнути лише після появи сучасного наукового уявлення про атоми і хімічні елементи, але корені її сягають глибоко в минуле науки… Геохімія науково вивчає хімічні елементи, тобто атоми земної кори і наскільки можливо — всієї планети. Вона вивчає їх історію, їх розподіл і рух у просторі — часі, їх генетичне на нашій планеті співвідношення.

— писав В. І. Вернадський.

Все життя працював Вернадський над проблемами радіогеології.

Зараз можна і потрібно говорити про новостворену науку — радіологію, науку про радіоактивні властивості нашої планети, про те, що відбувається в ній, про їй властиві, особливо радіоактивні явища. Ця нова галузь знань перебуває у швидкому становленні і повинна зараз бути освоєна і продумана і теоретично, і практично. Бо вона не тільки має для нас глибоке значення, оскільки зв'язує з новою фізикою і новою хімією — в конкретній земній ситуації — науці про життя і про нас самих, але й тому, що вона дає в руки людини нові шляхи і нові форми оволодіння природою, нову силу.

Вернадський — також творець нового наукового напрямку, який пізніше переріс у самостійну науку — біохімію:

Я впевнений в тому, що в основі геології лежить хімічний елемент — атом і що в навколишній природі — в біосфері — живі організми відіграють першочергову, можливо головну роль. Виходячи з цих ідей виникли в нас і геохімія і біогеохімія.

Перу Володимира Вернадського, крім наукових, належать і філософські твори. В. І. Вернадський у першій половині 20 сторіччя створив учення про ноосферу(грец. ноос—розум і сфера—куля)', в основу якого поклав ідею про гармонійне входження людини та її господарської діяльності у біогенний колообіг речовин.

Вернадський і Україна

Володимир Вернадський належав до тих патріотів України, які передбачали щасливе завтра свого народу, який обов'язково посяде гідне місце і в Європі, і в світі. Перед смертю вчений передав до Академії наук України свої спогади, в яких зазначав:

Я вірю у велике майбуття і України, й Української академії наук...

Він добре знав історію України, свого роду: по батьковій лінії Вернадські — учасники визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Його прадід навчався в Києво-Могилянській академії. Батько — киянин Іван Вернадський (1821–1884) — вчений-економіст, противник кріпацтва, соціалістичних ідей та общинного землеволодіння, прихильник ідей ринкової економіки. Дружина Володимира Івановича теж з давнього українського роду Старицьких. Свої роздуми про долю України вчений виклав у багатьох працях, зокрема, в статті «Українське питання і російська громадськість».

ДОДАТОК № 11.

Єфремов Сергій Олександрович

Сергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (колишнє прізвище предків — Охрі́менко; 06 жовтня 1876, Пальчик, тепер Катеринопільського району Черкаської області — 31 березня 1939) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше. Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою так званого «процесу Спілки визволення України». Реабілітований 1989 року.

Біографія

Народився 6 (18) жовтня 1876 року в селі Пальчику Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Катеринопільський район Черкаської області, України) у родині священика. У 1891–1896 роках навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира. Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкінці 1904 року разом із Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 за його ініціативою об'єдналась із Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія. 1905 року очолив Селянський Союз. У 1908 став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював із багатьма українськими періодичними виданнями: «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «Украинская жизнь» та ін. Друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру. У 1895–1918 — один із засновників видавництва «Вік». Був одним з 82-х відомих літераторів і громадських діячів, що підписали опублікований у зв'язку зі «справою Бейліса» (1911) протест «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», складений Володимиром Короленком (поруч з Михайлом Грушевським, Володимиром Вернадським, О. І. Купріним, З. Н. Гіппіус, Д.C.Мережковським, О.Блоком, Максимом Горьким, Ф.Сологубом, Л.Андрєєвим, В’ячеславом Івановим та ін). Загалом, С. Єфремов завжди виступав у своїй публіцистиці із рішучим засудженням ксенофобії й антисемітизму, зокрема, з приводу чого був розкритикований деякими відомими українськими діячами — Оленою Пчілкою, М. Міхновським, Д. Донцовим та ін. Єфремов засуджує українофобів, критики також відзначають, що він «гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях», що здійснювалась в часи Першої світової війни. За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період неодноразово заарештовувався російською владою. У березні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15.6.1917 першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР займав у ньому посаду генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 очолював Українську партію соціалістів-федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 офіційних посад не обіймав. Зі встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Восени 1919 на прохання Української академії наук Єфремова було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Будучи віце-президентом (1922–1928) і головою Управи (1924–1928) Української Академії Наук, очолював низку наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та інші. У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви. Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Єфремов, на думку певних кіл української діаспори (Наталія Павлушкова (сестра Миколи Павлушкова), В. Плющ та ін.),^[4] в 1920–1928 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство української державності і Спілку визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності. Однак відкриті з розпадом СРСР архівні дані засвідчили, що ці організації були вигадані ДПУ для легітимізації репресій над українською інтелігенцією. 21 липня 1929 в Києві Єфремова було заарештовано й звинувачено в організації та керівництві СВУ. У квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми. Загинув 10 березня 1939 року в одному з таборів ГУЛАГу.

Літературна діяльність

Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея». Єфремов — автор монографічних нарисів про видатних українських письменників:

«Марко Вовчок» (1907),
«Тарас Шевченко» (1914),
«Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»),
«Михайло Коцюбинський» (1922),
«Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924),
«Панас Мирний» (1928) та ін.

Одним з найвизначніших досягнень С. Єфремова стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Г. Шевченка (1927–1928) — томів III і IV із запланованого зібрання творів Кобзаря, так і не завершеного внаслідок репресій. Історико-літературні погляди Єфремова найповніше представлені в його фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911).

В перші роки XX ст. Єфремов разом з іншими молодими українськими діячами виступив співзасновником видавництва "Вік". Їхньою метою була організація багатотиражного видання й поширення української художньої літератури. 1902 р. видавництво випустило складену Єфремовим тритомну антологію української літератури XIX ст. з численними біографічними даними про письменників.

З публікації цього тритомника почалася систематична науково-дослідна робота Сергія Олександровича над історією української літератури. Закінчивши 1901 р. університет і ніколи більше не згадуючи про отриманий диплом юриста, Єфремов цілком присвятив себе літературознавству й публіцистиці. Він багато друкувався в журналі "Киевская старина", у "Киевских откликах", "Літературно-науковому віснику", "Записках НТШ", "Русском богатстве".

Вважаючи головним покликанням художника служіння народу, Єфремов виступає за реалістичну літературу, критично ставлячись до тоді новомодних модерністських віянь.

Єфремову завжди було властиве скептичне ставлення до течій, що приходили із Заходу, — чи то декаданс, чи то марксизм, — про що він на повний голос заявив у своїй програмній статті "У пошуках нової краси" (1902). Ця позиція ускладнила його стосунки з І. Франком, Лесею Українкою та О. Кобилянською, творчість яких розвивалася в руслі загальноєвропейського літературного процесу.

Під час революції 1905 р. Єфремов розгорнув широку публіцистичну роботу. Він опублікував кілька брошур для народного читання, входив до складу редколегії журналу "Громадська думка".

Та основною для Сергія Олександровича поступово стає історико-літературна робота. 1911 р. в Києві вийшла фундаментальна праця Єфремова "Історія української літератури", яку неодноразово перевидавали. В цьому дослідженні вперше був зібраний, упорядкований і узагальнений колосальний різноплановий матеріал, осмислений, однак, уже в трохи старомодному, як на початок XX ст., народницькому контексті.

Основним змістом українського літературного процесу дослідник вважав розкриття національно-визвольних ідей. Цим зумовлена його недооцінка самобутнього значення української книжної літератури епохи бароко й модерністських течій на межі XIX—XX ст. Загалом книгу українська громадськість сприйняла схвально, хоча не обійшлося й без полемічних відгуків, один із яких належав історикові Д. Дорошенку.

ДОДАТОК № 12.

Микола Іванович Міхновський

Микола Іванович Міхновський

.Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (* 31 березня 1873, Турівка, Полтавська губернія — † 3 травня 1924, Київ) — український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця XIX — початку XX ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.

Ранні роки

Нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з 17 століття, Микола Міхновський народився у сім'ї сільського священика у селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії у 1873 році. Його дитинство пройшло серед української природи, народних пісень, оповідань і дум. Світогляд дітей формувався під впливом батька, який виховував їх у «самостійницькому дусі». Батько Миколи — Іван — свято беріг національні традиції і сміливо правив богослужіння українською мовою. Освіту Микола Міхновський здобув у Прилуцькій гімназії. Закінчивши гімназію, у 1890-му році вступив на юридичний факультет Київського університету.

Участь у «Братстві тарасівців»

Зростання національної свідомості українців наприкінці XIX ст. призвело до розмежування української інтелігенції. Старше покоління віддавало перевагу у вирішенні «українського питання» культурно-просвітницькій справі, його вимоги зводилися до поміркованих реформ, які б скасували національно-культурні обмеження для українців у Російській імперії. Революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали. Вона вважала, що національного визволення можна досягти через визволення соціальне, через спільну боротьбу разом з іншими націями проти існуючого у Росії соціального ладу. Та несподівано, на початку 1890-х рр., в українському русі з'явилася зовсім нова течія. Її започаткувала молода людина, студент, який відкрито кинув «божевільний» на той час заклик до державної самостійності української нації. Він сміливо почав проповідувати, що тільки шлях боротьби за здобуття державної самостійності є єдиним шляхом, на який мусить ступити український народ. Цією людиною був Микола Іванович Міхновський. Вже будучи першокурсником Університету Святого Володимира Микола Міхновський долучився до українського національного руху і став членом «Молодої громади». Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і 1891 року увійшов до таємної студентської організації. Перша українська національна організація з виразно політичними цілями була заснована групою студентів Харківського і Київського університетів, які влітку 1891 року займалися статистичними переписами на Черкащині, неподалік могили Тараса Шевченка. Саме там четверо молодих людей склали присягу на вірність Україні, та заснували таємне політичне товариство, на честь поета назвавши його «Братством тарасівців». Міхновський, хоч і не був серед засновників, невдовзі став ідеологом і провідником Братства. Саме він, студент-правник, займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою «Credo молодого українця». «Братство тарасівців» проголосило своєю метою боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама, без класової боротьби, федеративну всередині». Далі йшлося про шляхи досягнення поставленої мети:

«Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави… Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму».

Справа «тарасівців» здавалася майже безнадійною, але Міхновський відчайдушно кинувся в боротьбу за поширення своїх поглядів. Це були виступи людини іншого світогляду, не популярного і не визнаного більшістю українських діячів. Пропаганда «тарасівців» не мала помітного успіху. І все ж по всій Україні з'являлись поодинокі однодумці, які поділяли погляди молодих «самостійників», причому не лише серед студентів, а й селян, міщанства, інтелігенції. Організація припинила існування 1893 року після того, як частину «тарасівців» було заарештовано, а іншу — вислано у села. Миколі Міхновському пощастило уникнути арешту. Він закінчив навчання і почав працювати в одній з адвокатських контор Києва. Водночас Міхновський не полишав громадської діяльності. У 1897 році він їздив до Львова, де встановив тісні взаємини із західноукраїнськими діячами і закупив значну кількість заборонених видань, у тому числі твори Драгоманова та Франка. Поліція вважала його «крайнім за переконаннями українофілом з грубими і вкрай несимпатичними методами і формами і напрямом безумовно антиурядовим».

«Харківський період»

1898 року Міхновський переїхав до Харкова, що було пов'язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, він разом з нею мусив залишити Київ. Але батьки були проти. Шлюб не склався, і Міхновський так і лишився неодруженим. Він занявся адвокатською практикою, відкрив власну контору і невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат. У 1906 році на так званому «Лубенському процесі» двох українських діячів — братів Шеметів — засудили до страти, але завдяки майстерності адвоката Міхновського вони були звільнені. Енергійно і швидко Микола Міхновський завоював авторитет серед української громадськості Харкова.^[5] Вже на початку 1899 року студентська громада під його проводом влаштувала у Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського. 19 і 26 лютого 1900 року Міхновський виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу. Учасники зборів зустріли цей заклик скептично, але була молодь, яка захоплено слухала промови.

Самостійна Україна (маніфест)

Приблизно у той самий час, у січні 1900 року, Микола Міхновський у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «Самостійна Україна» і була видана у Львові, накладом у тисячу примірників. Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «оригінальнічаніі». Незважаючи на шквал критики, Микола Міхновський наприкінці 1900 року, у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам'ятнику Котляревському у Полтаві, від імені тієї ж РУП написав «Одвертий лист до міністра Сипяґіна», який закінчувався словами:

«Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони обгиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністре, і на голови всіх гнобителів нашої нації».

Створення УНП

У відповідь на поширення у суспільстві марксистських настроїв, байдужих до національних потреб поневолених націй, Міхновський розгорнув енергійну діяльність з консолідації прихильників ідеї самостійності. У 1902 році, коли у Революційній Українській Партії почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський разом із небагатьма однодумцями вийшов із РУП і на початку 1902 року заснував Українську Народну Партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновський став її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП та інших партійних видань, що на тривалий час стали наріжними для багатьох поколінь українських націоналістів. Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійників «Десять заповідей УНП», написаний 1903 року і широко відомий в Україні та за кордоном. «Десять заповідей УНП» — один з найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським. «Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори», пояснював він свою позицію. Таким чином, націоналізм Міхновського мав здебільшого оборонний, захисний характер. Він був протидією, запереченню державному шовінізму панівної нації. Характерно, що такої думки дотримувались навіть більшовики, лідер яких, Володимир Ленін, стверджував, що треба розрізняти націоналізм нації пригнобленої і нації пануючої. Націоналізм першої несе в собі позитивний заряд боротьби за національне визволення і може бути виправданий. Незважаючи на свою нечисленність, самостійники вперто шукали шлях до сердець широкого загалу, використовуючи підкреслено демонстративні і навіть епатажні форми і методи впливу. Це робилося з єдиною метою: будити національну свідомість, розвивати почуття належності до великого народу із славним минулим, привернути якомога більше українців до ідеї самостійності України. Ці ідеї Микола Міхновський популяризував у часописах, які засновував з невпинною енергією попри всілякі адміністративні заборони: «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912–1913). Микола Міхновський прагнув використовувати усі наявні можливості для агітаційної роботи. Його зусиллями 1909 року було створено «3-тє Харківське товариство взаємного кредиту». Цю організацію поліція оцінювала як «легальне прикриття групи українців», які обговорюють політичні питання. У 1912–1913 рр. він активно працював у харківському Товаристві імені Квітки-Основ'яненка. Поліція небезпідставно підозрювала Міхновського та інших членів УНП у використанні Товариства для пропаганди самостійницьких поглядів.

Терористична діяльність

Ще під час своєї першої історичної промови на тему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу 19 лютого 1900 року, Микола Міхновський із запалом говорив про «потребу терористичної акції». Логічно, що він став на шлях організації бойового українського підпілля. У 1904 році, коли Росія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту вирішила підірвати у Харкові пам'ятник російському поету Пушкіну. У Києві та Одесі планувалося висадити у повітря пам'ятники російським імператорам. Акцію у Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України» на чолі з Віктором Чехівським. На місці понівеченого пам'ятника Пушкіну були розкидані відозви із закликом до «боротьби за своє національне визволення».

Критика опонентів

Діяльність на Донбасі

Останні п'ять-шість років перед Першою світовою війною Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тих кіл, які досі були далекі від українського руху, а саме серед промислових та хліборобських кіл Слобожанщини і Донецького басейну. Микола Міхновський вже тоді розумів, що держави будуються не лише національною інтелігенцією, а насамперед продукуючими класами і організаторами крупних виробництв. Він і сам взяв участь в організації соляних промислів у Слов'янському районі на Донбасі. Під його впливом чимало промисловців взяли участь в українському національному русі. Так син і донька відомого організатора вугільної промисловості в Донецькому басейні Алчевського під впливом Міхновського включилися в національний рух, а Христя Алчевська стала однією з видатних українських поетес.

Початок Першої Світової

З початком Першої світової війни Микола Міхновський перебував на фронті, хоча сам, будучи давнім ворогом Росії, з ідейних міркувань не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив у чині поручика у Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у нього з'явилася ідея закласти підвалини майбутньої української армії. Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії.^[10] Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон Українських січових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки.

Доба визвольних змагань

З початком Української революції 1917 року Міхновський спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі «українського табору», або приєднатися до легітимної Центральної Ради — в надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. В результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року «самостійники» Міхновського ввійшли до складу ЦР. Жодної з проблем це не вирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши, що у дискусіях лише марнується дорогоцінний час, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська.

Розбудова українського війська

З ініціативи Миколи Міхновського у Києві у березні 1917 року відбулись три військових віча, останнє з яких ще 11 березня ухвалило рішення про формування Першого українського охочекомонного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулося на ідеї Міхновського: воно виявило готовність зі зброєю в руках здобути незалежність Україні — автономістів серед них майже не було. 16 березня 1917 року було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» на чолі з Миколою Міхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно приступити до організації власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування у її складі українських частин; створення у частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19 березня у Києві. Про діяльність Українського військового організаційного комітету Микола Міхновський доповідав на Українському Національному конгресі (6 — 8 квітня 1917 року). На той час комітет вів перемовини з командуванням російської армії про формування двох українських бригад. Конгрес обрав його членом Центральної Ради від Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. На І-му Всеукраїнському військовому з'їзді (5 — 8 травня 1917) Микола Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) — вищої військової установи в Україні.

Конфлікт з Центральною Радою

Публікація ІІ Універсалу остаточно спонукала Міхновського до повстання Соціалістична національна демократія України негативно ставилася до створення власної армії, сподіваючись, що у «крайньому випадку» народ сам збереться у «народну міліцію». Тому серед керівництва Центральної Ради посилювалася недовіра до Міхновського, популярність якого в армії зростала щодня.^[14] Відчуваючи недовіру з боку лідерів українського парламенту, Микола Міхновський вийшов зі складу УГВК, де фактично був позбавлений можливості впливати на вироблення політичної лінії. Проте самостійники не здавалися. У червні 1917 року вони сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українським імені гетьмана Павла Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний ані російською владою, ані Центральною Радою. Останню налякала поява у Києві самостійницького війська. Володимир Винниченко відвідав полк та закликав солдатів повернутися до своїх частин і вирушити на фронт. УГВК дав розпорядження інтендантській службі припинити постачання продовольством, обмундируванням, зброєю. Результат виявився прямо протилежним: полуботківці вдалися до спроби воєнного заколоту з метою проголошення незалежної України. Існував план повстання, очевидно, складений самим Міхновським, ризикований і певною мірою авантюрний. У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочала слідство, яке тривало аж до жовтня. Прямих доказів участі Миколи Міхновського у повстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося. Небезпечного конкурента, «авантюриста», Центральній Раді треба було усунути з Києва. На прохання Володимира Винниченка та Симона Петлюри військова влада під охороною жандармерії відправила його на Румунський фронт для проходження служби. Так само, на фронті або у військових в'язницях, опинилося й багато інших самостійників.

У 1917 році спроби М. Міхновського організувати національний рух, у тому числі й серед військових, за створення української національної держави наштовхнулись на лютий спротив з боку М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюри. За спогадами П. Скоропадського, щоб усунути з політичного поля М. Міхновського, його було відправлено, не без участі С. Петлюри, на фронт

«Полтавський період»

На Румунському фронті Микола Міхновський пробув аж до Жовтневого перевороту. До України він повернувся пізньої осені 1917 року, оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало його мировим суддею. Саме у цей час на Полтавщині набирала сили нова політична організація — Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), єдина несоціалістична партія в Україні. Її засновниками були давні друзі Міхновського — брати Володимир та Сергій Шемети та відомий історик і політичний діяч В'ячеслав Липинський. УДХП обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою. Партія виступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, але, на відміну від есерів, зберігала приватну власність на землю, орієнтувалася на міцне фермерське господарство. Микола Міхновський почав схилятися до монархічного принципу організації державної влади в Україні, і тепер, відкинувши соціалістичні ілюзії, пов'язував майбутнє України з реалізацією демократично-хліборобської програми. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всій Україні.

Участь у гетьманському русі

Нова сторінка його біографії розпочалася після переїзду до Києва, вже окупованого німецькою армією. УДХП, яка виступила з гострою критикою політики Центральної Ради, підтримала державний переворот 29 квітня 1918 року. Проте стосунки з гетьманом Павлом Скоропадським також виявилися непростими. У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував Міхновського на якусь посаду в уряді. Сам Скоропадський не міг зрозуміти чому до Міхновського таке майже однодушне негативне ставлення. Сам він «у Міхновському нічого поганого не бачив окрім його крайньо шовіністичного українського напрямку». Попри це, Гетьман серйозно розглядав Міхновського як кандидатуру на посаду прем'єр-міністра Української Держави. Йому імпонували його антисоціалістичні погляди і визнання ним приватної власності на землю. Не забув Павло Скоропадський і того, що Українська демократично-хліборобська партія зіграла велику роль у скиненні Центральної Ради. Про ці події Скоропадський згадував так: «З Полтавської губернії від декількох повітів прибуло до Києва декілька сотень хліборобів, що належали до УДХП, на чолі, здається із Шеметом, і рішучо вимагали змін до Третього Універсалу, у якому, як відомо, приватна власність на землю була ліквідована. Поява непідробних селян, людей землі, людей переконаних … викликало сильне враження у Києві. З однієї сторони усі противники Ради підняли голову … з другого боку, у колах Ради з'явилась ще більша розгубленість … ці селяни були найпереконаніші українці-самостійники школи Міхновського. … Створення України і дрібна земельна власність були їхнім девізом, все інше вони відкидали» Врешті, Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем'єр-міністром, і він запропонував йому посаду «бунчужного товариша», тобто свого особистого радника. Від цього амбітний Микола Міхновський, звичайно, відмовився. Разом з УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, але, при цьому, партія відмовилась вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана. Микола Міхновський доклав чимало зусиль, щоб трансформувати гетьманський політичний режим у дійсно українську владу. Він був автором низки документів з критикою складу уряду та його політики, поданих безпосередньо Гетьманові, входив до делегацій, які зверталися до німецької окупаційної влади. Не довіряючи соціалістам, Микола Міхновський, як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманського повстання. Коли ж воно розпочалося і розгорнулася боротьба між республіканським військом Симона Петлюри та залишками гетьманських формувань, був серед тих, хто виступав за примирення сторін, утворення коаліційного українського кабінету при збереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною Міхновським, в Одесу до командування експедиційних військ Антанти вирушила українська делегація на чолі з Сергієм Шеметом. Передбачалося, що союзники допоможуть у примиренні сторін. Водночас Міхновський з тією ж метою виїхав до Харкова, де перебувало одне з найкращих формувань республіканських військ — Запорізький корпус. Але обидві місії скінчилися провалом.

Спроба повалення Директорії

Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він передбачав, що соціалістичний режим своєю екстремістською політикою приведе до подальшої анархії у сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну безсилою перед більшовицькою Росією. Наприкінці 1918 — на початку 1919 року становище УНР стало критичним. «Необхідно щось робити! Інакше — кінець Україні! Держава наша загине», — заявляв на нараді керівництва УДХП Микола Міхновський. Хлібороби-демократи розробили відчайдушний план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двох найбоєздатніших з'єднань української армії — Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана та корпусу Українських січових стрільців полковника Євгена Коновальця — встановити в Україні військову диктатуру. Рішення УДХП було однозначним — «Необхідно їхати до Болбочана. Єдина надія на нього». Окрім того, Міхновський хотів запропонувати полковнику поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час налічувалося близько 3 тисяч. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тис. чоловік. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення. Сповнений рішучості і надій, Микола Міхновський не здогадувався, що місія до Болбочана стане його останньою політичною акцією. Запорізький корпус він застав аж у Кременчуці. Наступного дня з наказу Петлюри Петра Болбочана було заарештовано. Микола Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні. Коли до міста увірвалися більшовики, Міхновського заарештували, проте невдовзі звільнили на прохання місцевої інтелігенції. Навіть дехто з більшовиків пам'ятав його виступи на судових процесах на захист селян. Пізніше Міхновський мав контакти з отаманом М. Григор'євим. Є відомості, що йому належало авторство головних відозв, з якими отаман звертався до українського селянства.

Останні роки життя

Життя на Кубані

Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. До того ж він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїжджає на Кубань. 1920 року Микола Міхновський опинився у Новоросійську, звідки марно намагався емігрувати. Коли денікінці під тиском Червоної армії евакуювались морем, Міхновський спробував скористатись нагодою і виїхати з ними, але його, як «відомого непримиренного ворога Росії», на корабель не взяли. Чотири роки Микола Міхновський жив на Кубані. Оселився в станиці Полтавській, почав вчителювати, якийсь час служив у кооперації. Є неперевірені свідчення, що він також викладав в Учительському інституті. Приблизно у цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням. Тим більше, що «це військо не хотіло разом із Денікіним битися за Росію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли», — свідчив кубанський прем'єр Василь Іванис. Відчувалося, що серед організаторів Гайдамацької дивізії є свідомий українець із великим досвідом організаційної роботи

Повернення до Києва

1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі. Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. Серед української громадськості та науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомого політичного та громадського діяча. Так само довго існувала версія про те, що смерть Міхновського — справа рук ДПУ. Але цю версію спростовують свідчення Ждана Шемета — сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дні Міхновський. У 1998 році Ждан Шемет вперше засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола» На той час минуло вже два роки як в Україні було остаточно встановлено радянську владу. Микола Міхновський який віддав понад 30 років свого п'ятдесятилітнього життя боротьбі за незалежність України, з жалем підводив риску під життям. Автор гасла «Самостійна Україна — від Сяну по Кавказ», який покликав до життя тисячі борців за незалежність, і тим самим штовхнув їх на неминучу смерть, повернувшись з Кубані до Києва повною мірою усвідомив крах власних ідеалів, надій та сподівань. Українська емігрантська (та гетьманська) преса, яка загалом шанобливо ставилася до пам'яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його прикладі служіння Україні десятиліттями виховувались покоління української молоді у Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії. Поховали Миколу Міхновського у Києві на Байковому цвинтарі.

Спадщина

Долю Миколи Міхновського важко назвати щасливою. Усе життя йому доводилося відстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Він був приречений весь час іти «проти течії». Робив це гаряче, безкомпромісно. Вирізнявся непоступливим, упертим характером. Здобув стійку репутацію складної людини, з якою важко спілкуватися. Був розкритикований, осміяний, відторгнутий. Надзвичайна вимогливість звужувала коло його друзів: близьким ставав лише той, хто поділяв політичні погляди. Міхновський залишив зовсім невелику за обсягом спадщину. Його публіцистика, політологічні статті та програмні документи могли б скласти лише один невеликий том. Натомість вони склали цілу епоху в історії української суспільно-політичної думки. Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше згадував: «Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум'я великої любові до України».

ДОДАТОК № 13

Василь Доманицький

Літературна та політична діяльність Василя Доманицького

Народився Василь Миколайович Доманицький 1877 року в селі Колодисте Тальнівського району (тоді Київська губернія) в родині священика. Навчався в одній із київських гімназій, відтак на історико-філологічному факультеті університету, де став найулюбленішим учнем видатного вченого Володимира Антоновича, з яким згодом працюватиме. Як згадують однокурсники, «громадська рухливість Василя просто дивувала, а книжка і взагалі друковане слово якось містично тягли його до себе». Лекції він відвідував з пакою книжок під пахвою і в антрактах між викладами розсовував їх чи членам свого гуртка, чи стороннім людям, бо завше когось агітувував до української справи. Під час університетських ферій він розвозив книжки по селах. Із дивовижною швидкістю міг перенестися з Київщини на Полтавщину, Чернігівщину, організувати літературні та театральні вистави, зникати на два-три тижні, що означало: натрапив на якусь багату бібліотеку. Він не міг пройти спокійно повз книгарню, книгозбірню, охоче впорядковував бібліотеки своїх знайомих. Закінчивши університет 1900 року, Доманицький почав учителювати в київській приватній гімназії, але рік потому, занедужавши на сухоти, покинув цю роботу. У перервах, коли ставало легше, багато працював. Як зазначає Г. Білоцерківська, із 10 років, відпущених йому долею, п’ять ховався по всіляких нетрях від недремного ока жандармів, решту – жив на чужині, рятуючись від тяжкої хвороби. Однак те, що він зробив, вистачило б не на одне життя. Василь входив до літературного гуртка, що групувався довкола письменника О. Кониського і започаткував видавництво «Вік», яке друкувало популярні книжки для народу. Водночас Доманицький в «Киевской старине» укладав і коригував рубрику «Текущие заметки», вчасно відгукуючись на різноманітні події українського життя. Енергійний, заповзятий, Василь встигав скрізь: недарма друзі прозвали його Вітром, і це прізвисько стало одним із псевдонімів Доманицького. На літературні зібрання, навіть до українського театру, де гурток мав постійну ложу, Василь завжди приходив із оберемком часописів, рукописів та коректури і, щоб не гаяти часу, працював. В експозиції музею у розділі «Вік» можна побачити твори, які редагував Доманицький, а також світлину, де серед членів редколегії є Василь Миколайович. У 1901 році через недугу він виїжджає з Києва і працює над розвідками, статтями для українських видань. Серед його робіт «Критичний розслід над текстом «Кобзаря», «Козаччина на переломі ХVI-XVII століть», «Новознайдені поезії Шевченка», «Володимир Антонович», «Одна з «Катерин», «Піонер української етнографії (З. Доленга-Ходаковський)» тощо. До молодого вченого приходить визнання: його обирають дійсним членом київського Товариства грамотності та Історичного товариства імені Нестора-літописця. На той час припадає його зацікавлення кооперативною справою на селі. Про це свідчать зокрема його численні розвідки «Про сільську кооперацію», «Селянська доля», «Товариські крамниці» (потребительські товариства), «Як хазяйнують селяне». У Колодистому Доманицький організував першу кооперативну крамницю, згодом такі з’явилися по всій околиці. Колодистська крамниця та позиково-зберігальне товариство працювали з оборотами понад сотні тисяч рублів. Вони встановили прямі контакти з фабриками та заводами, організували продаж безпосередньо за кордон сільськогосподарських продуктів. За два роки кооператори збудували селянський народний дім. З усієї околиці з’їжджалися селяни до Колодистого, вони довіряли Василеві Миколайовичу, зверталися до нього зі своїми справами, клопотами і кривдами. Він ознайомлював їх із законами, захищав, писав, телеграфував чиновникам, чим викликав незадоволення влади. Як селяни шанували Доманицького, згадував С. Єфремов. Якось до нього завітав господар із Звенигородщини і на його запитання, кого селяни думають обрати до Думи, почув: «Не кого ж, як нашого поповича: за нього всі голос дамо». Ця популярність Доманицького насторожила владу, Василь Миколайович потрапив під нагляд поліції, йому присудили адміністративне заслання на Вологодщину, пізніше загрожувала тюрма, від якої він урятувався, виїхавши за кордон. Повернувшись, виїжджає до Петербурга, де організовує видання газети для народу «Рідне слово», що стало органом української фракції в другій Думі. У Петербурзі також під редакцією В. Доманицького вийшло перше, найповніше, опрацьоване і звірене з автографами-рукописами видання «Кобзаря» (1907 р.). Цю роботу він виконував, коли перебував під наглядом поліції, переховуючись де доведеться, працюючи по 12-14 годин, відновлюючи зіпсований видавцями текст. Доманицький писав, як сидячи за цими реліквіями, не раз думав: «…Ну що, як мене десь вислідить шпиг, поліція цієї ночі набіжуть та заарештує за всім цим добром? Про мене – кат його бери, а от що, думаю, може пропасти. Тоді на моїй душі гріх тяжкий, непрощенний». Доманицький переглянув усі доступні йому автографи-рукописи Т.Г. Шевченка та копії з них. Він використав матеріали, які зберігалися в Чернігівському музеї імені В. В. Тарновського, в редакції «Киевской старины», у В. Науменка, в Румянцевському музеї в Москві. В архіві департаменту поліції Доманицький виправив чимало помилок у попередніх виданнях, подав деякі вірші в повнішій та докладнішій редакції. З усіх 215 поезій лише 8 були не перевірені з автографами. Цій текстологічній роботі Василь Миколайович присвятив спеціальну статтю «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка». За короткий час книжка розійшлася і Доманицький підготував друге, доповнене видання (1908 р.), його теж швидко розкупили. Тоді Василь Миколайович заходився працювати над третім виданням «Кобзаря», уже тяжко хворий, усвідомлюючи, що не встигне закінчити цю роботу. Крім того, через доноси в поліцію підготовка до друку «Кобзаря» припинилася. В експозиції Музею книги та друкарства можна побачити перше видання «Кобзаря», портрет В. Доманицького з автографом. Водночас він працював над «Історією України» Миколи Аркаса. 1908 року в Петербурзі в друкарні видавництва «Общественная польза» вийшов цей перший україномовний підручник, редактором і упорядником якого був Василь Миколайович. Книжка розійшлася в «Українській книгарні» за кілька місяців. Друге видання теж було доручено Доманицькому, він хотів його доповнити, але хвороба загострилася, тож довелося виїхати до Закопаного в Польщу. З останніх сил там працював, замовив ілюстрації краківським художникам, вніс до книжки нові матеріали, надіслані Аркасом, однак цю роботу завершити довелося іншим. Саме це друге видання «Історії України» є в експозиції музею. Зацікавила Доманицького біографія і творчість Марка Вовчка. Заочно він познайомився з Марією Олександрівною ще 1900 року, коли видавництво «Вік» готувало до друку два томи її «Народних оповідань». Коли ж письменниця влітку 1902 року приїхала до Києва, Василь Миколайович лікувався в Ялті. У 1907 році М. Вовчок померла. Доманицький, розшукуваний охранкою, присвячує її пам’яті некрологи і статті, збирає матеріали до монографії про письменницю, намагаючись розвіяти наклепи про те, що вона не вміла писати українською мовою і не є автором «Народних оповідань». «Досі ми про Марка Вовчка не знали власне нічого - ні того, з яких національних елементів складалася родина Марії Олександрівни, хоч це не зашкодило одній відомій письменниці-українці (Ганні Барвінок, дружині П. Куліша - О.М.) обізвати Марію Олександрівну «Нахабною кацапкою», що украла українську личину чи той прекрасний вінець українського автора». І ось на петербурзькій квартирі старшого сина письменниці Богдана Марковича Доманицький допомагає розбирати архів Марка Вовчка. Захоплений багатствами, що відкрилися перед ним, він повідомляє І. Франку про свої враження: «Приглядівся трохи більше до словарного матеріалу, що в паперах… А пісень-пісень! Щось із 50 писаних маком аркушів. Пісні, що б пальці можна облизати». У січні 1909 року Доманицький брав участь в економічному з’їзді у Львові, де виступав із рефератом «Український видавничий рух у Росії за останніх 15 літ». Зі Львова поїхав до Стрия, щоб узяти участь у спілчанському русі. Цією поїздкою значно погіршив своє здоров’я, тому довелося податися до Франції і лікуватися в місті Аркашоні. До речі, в експозиції Музею книги та друкарства є поштова листівка із зображенням цього міста, яку Доманицький послав Б. Грінченку. Самотній, хворий, Василь Миколайович не забував Україну, листувався з багатьма відомими людьми, був дуже акуратним і цікавим кореспондентом. Як писав Донцов, у газеті «Рада» за 1910 рік, «листи ті стали б цінним матеріалом для характеристики свідомої інтелігенції, кращим представником якої був небіжчик». Помер Василь Миколайович 10 вересня 1910 року, проживши всього 33 роки. Тіло його привезли в Україну, але царська влада заборонила ховати Доманицького в Києві. Труна із міста Лібава прибула на станцію Звенигородка. Туди вирушила велика делегація з Києва від української громади, редакції «Ради», студентів, численних друзів. 15 листопада вона приїхала на станцію, де зібралася сила-силенна людей з усіх сіл і найбільше з Колодистого.

Іван Франко і Василь Доманицький

Одним з перших за межами Російської імперії його підтримав і дружніми порадами, і конкретною допомогою Іван Франко. Ще наприкінці 1902 - на початку 1903 років Доманицький упорядкував збірник бібліографії п'ятирічної діяльності "Літературно-наукового вісника". І хоча далеко не все в роботі влаштовувало тоді Франка (майже один аркуш він виклав по-своєму, адже книга виходила за його редакцією і з його передмовою), однак відзначав глибокий розум, енциклопедичність знань молодого вченого з Києва, радив галицьким дослідникам при першій потребі звертатися у "Київській старині", як не до Сергія Єфремова, то неодмінно до Василя Доманицького. Перечитуючи листування Франка з Доманицьким з приводу необхідності випуску не спотвореного, а повного і нового Шевченка одночасно в Галичині і в Росії, можна відчути, як вони аж начебто підштовхували один одного до прискорення цієї роботи. Влітку 1906 року Франко повідомляв, що з травня за дорученням філологічної секції Наукового товариства розпочав роботу над виданням творів Шевченка. Для Доманицького ж це вже був час активного нагромадження матеріалу, завершення великої аналітичної праці "Критичний розслід над текстом "Кобзаря", яка одразу після виходу принесе йому славу видатного текстолога-шевченкознавця. Доманицький по кілька разів перечитував Франкові міркування стосовно усіх шевченкових видань, які були у його львівського адресата під руками, і мав задоволення з того, що погляди й оцінки у них збігаються. Різкий, та справедливий, Франко писав про те, що після порівняння багатьох текстів "побачив таке, що обидва найновіші галицькі видання не повинні бути кладені основою жодного нового видання, а спеціально видання Романчука щодо чистоти тексту і добору варіантів найгірше з усіх...". Не дуже церемонився Франко в оцінці і зарубіжних публікацій: "Женевське видання "заборонених у Росії" поезій щодо варіантів має також мінімальну вартість, подаючи переважно пізні, а правдоподібно й не Шевченкові варіанти". Не одне редакторське свавілля щодо Шевченкових поетичних рядків виявив Василь Доманицький. Виявив, щоб у своєму відомому аналітичному дослідженні також суворо зауважити одному з таких недбальців: "Добродій Романчук цілком вільно, по своїй уподобі, підправив думу на "душу" - мабуть, під впливом дальшого: "із домовини воззову". Таких поправок, не маючи більших підстав, як суб'єктивний погляд, годилось би видавцям "Кобзаря" не робити".

Доманицький В. і кооперативні видавництва Наддніпрянської України

Вперше по-справжньому масове піднесення видавничої активності припало в Наддніпрянській Україні на 1906 – 1916 роки. Це стало можливо передовсім унаслідок демократичних завоювань українства в соціальній та національній політиці: у 1905 році шлях інформаційно-видавничим ініціативам українською мовою відкрила імператорська "Записка об отмене стеснений малороссийского печатного слова". По-друге, в Україні тоді прилучилися до кооперування нові самоврядні органи – земства, заохочувані, а подекуди й безпосередньо контрольовані наддніпрянською "Просвітою". Спільними зусиллями просвітян і земців у кооптовариствах влаштовувано читання, виставки, курси лекцій. Через земства вперше на території Російської імперії почали відкрито розповсюджувати літературу українською мовою. Друкуючи й читаючи по-українському в кооперативах, українство межі ХІХ – ХХ століть розпочало систем-но позбавлятися колоніальних комплексів. Та головне – це неабияк підштовхнуло процеси становлення української політичної спільноти, бо увиразнило для населення "юго-западного края" конкретну мету: виявити себе як націю, тобто спільноту людей, які усвідомили, чому бажають жити разом. Коротко кажучи, в кооперації українська справа знайшла собі вельми зручний засіб для ефективного розвитку. Але й держава, і справа, та взагалі будь-яка організаційна структура стають можливими лише після того, коли їх засновники недвозначно усвідомили свою місію (мету). І місія, і мета – поняття абстрактні, хоч в ім'я тої і тої люди єднають свої зусилля та здійснюють якісь конкретні дії. А дії організованих людей можуть бути спрямовані:

а) на виживання (фізичне, етнонаціональне, культурне);

б) на зростання (матеріальне, інтелектуальне, статусне);

в) на прибуток (маєтностей, знання, спілкування, впливу...).

Щоб досягти здекларованих цілей (усіх заразом, якихось окремих або в комплексі), організації людей випускають конкретну продукцію, яка задовольнить чиїсь певні запити (дрібні, помірні чи глобальні). Для цього організаціям доводиться вдаватись до різноманітних засобів (людських умінь, технологій, форм координації спільних зусиль тощо). Отже, в нашому випадку характеристика призначення видавничих кооперативів і споріднених із ними (організаційно та метою) структур матиме такий вигляд:

1) які продукти чи послуги пропонують – національно-інформаційну соціалізацію української етнокультурної спільноти;

2) місце й роль у системі ринкових відносин – усталити в Україні широкий інформаційний обіг у притаманних їй культурних формах;

3) мета організації(й) – національно-культурне самозбереження, цивілізаційне зростання, політичне самовизначення української нації;

4) технології – просвітницький рух, масовий друк, громадська ініціатива;

5) філософія – "За нашу і вашу українську справу!";

6) внутрішня концепція – збудити й культивувати серед українського населення масову потребу в опануванні інформації, котра змінить його життя на краще;

7) зовнішній образ (імідж) – підвищити загальний культурний та науковий рівень спільноти, яка визнає себе як українська і хоче почуватися рівною серед світових великих націй.

Перші українські видавці-кооператори не розумілися на теорії організацій, проте чітко усвідомлювали як свою мету, так і загальну потребу, котру вдовольнить досягнення цієї мети. На початку ХХ століття українство вже готове було платити за позбавлення від "комплексу хохла" хоч і невеликі гроші (великих ще не надбало), зате регулярно. Усвідомлюючи це, національні кооператори не розраховували попервах на надприбутки від книговидання, тим більше – швидкі та негайні. Ідеологом процесу окультурювання кооперації в Наддніпрянській Україні, у тому числі й видавничого, є Василь Доманицький (1877 – 1910). Як свідчить діяч українського кооперативного руху К. Мацієвич, В. Доманицький був першим, хто серйозно звернув увагу громадськості на роль кооперації в справі українського національного відродження. Він відомий не тільки як укладач і видавець першого повного "Кобзаря", а й як співзасновник одного з перших українських видавничих товариств – товариства "Вік" та журналу "Київська старовина" Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття кооперативні товариства Наддніпрянщини зробилися найпоширенішим організаційним різновидом осередків для видання українських книжок, періодики та інших форм національної інформативності. Головна причина поширення – це їхня здатність досягати мети лише об'єднаними засобами всіх фігурантів цієї діяльності, коли кожен вкладенням власної праці наближає спільну мету. Правда, фігуранти книжкової справи в Україні, її засоби і навіть мета могли зазнавати змін у часі та корегуватись відповідно до навколишніх обставин. Адже кооператив як форма організації належить до так званих відкритих систем. (Система в організаційному розумінні – це набір взаємозв'язаних і взаємозалежних частин, складених у такому порядку, який дозволить відтворити нове ціле.) На відміну від закритих систем, котрі ігнорують зовнішні впливи, відкрита система динамічно взаємодіє з довколишнім середовищем. Отримуючи з цього довкілля сировину (авторські оригінали, витратні матеріали, машини, приміщення…) та людські ресурси (авторів, редакторів, менеджерів, друкарів, книготоргівців…), кооперативні видавництва безпосередньо залежали від інформаційних потреб дня, тобто від смаків і вподобань, переваг та потреб своєї клієнтури (окремих читачів, корпоративних замовників, суміжників тощо). Отже, кооперативне об'єднання видавців є мобільним за самою своєю природою. Воно спирається переважно на неорганізованого або початково організованого споживача. Втім, кооператив може оперувати значними активами – як своїх засновників, так і залученими ззовні – але для ефективного управління не потребує великого апарату керування справами. Кооператив може швидко змінювати структуру, згортати і розгортати за потребою свою діяльність, тобто він чудово пристосований до роботи в умовах невизначеності.

ДОДАТОК № 14.

Липинський В'ячеслав Казимирович

В'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (* 5 (18) квітня 1882, с. Затурці, Волинська область — † 14 червня 1931) — видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату — посол України в Австрії.

Походження та ранні роки

Народився у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських (пол. Lipiński). Зростав у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Рід Липинських гербу Бродзіч, який походив з Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед тогочасної шляхти. Серед них — молодший брат Станіслав (* 1884 р.), доктор філософії, агроном-селекціонер. Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та на ставлення до життя. Навчався у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Перебування у Києві, де він був учнем І-ої Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Про так званий «гурток Требінської» відомий український історик Наталія Полонська-Василенко казала, що

«там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям – любов’ю до України».

Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився до так званих «хлопоманів». Під час великодніх канікул 1901 року в Києві проходив крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним із делегатів корпорації від І-ї Київської гімназії. В діловій частині з'їзду попросив слова семикласник Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість, він став членом православної учнівської Громади. Після закінчення гімназії 1902 року Липинський відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я покращало настільки, що на початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопруську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві. Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. 1906 року, закінчивши навчання, одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати. З 1909 року Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив. Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України(1914 рік). Лютневу революцію 1917 року В'ячеслав Липинський зустрів, перебуваючи у Полтаві.

Доба визвольних змагань

1917 року, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував, «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року. Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.

На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави.

Роки еміграції

Послом залишався після повалення Гетьманату. Хоча був «переконаним прибічником гетьманської форми правління», вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау — гірському містечку у Нижній Австрії. У Райхенау прожив майже безвиїзно до осені 1926 року, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і 10-денного перебування у Берліні у травні 1921 року. На ці роки припала його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність: була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656 — 59», звідти керував діяльністю створеного 1920 року Українського союзу хліборобів-державників. Також видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920 — 25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року). У листопаді 1926 року за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна працювати у новоствореному Українському Науковому інституті як його дійсний член. Берлінський клімат, часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів покинув працю в Інституті, повернувся до Австрії, оселився у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґрацу 1928 року. У цей час загострилися суперечності між ним та Павлом Скоропадським. Липинський фактично розірвав свої стосунки із Скоропадським; натомість, зблизився з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання за кордоном. Український союз хліборобів-державників розколовся: прихильники Гетьмана об'єдналися у Союз гетьманців-державників, прихильники В.Липинського 1930 року створили Братство українських класократів-монархістів, гетьманців. Хронічна легенева недуга загострилася; навесні 1931 року хворобою було вражене серце. Під час хвороби остерігався, що його можуть поховати живцем у стані каталепсії. Після серцевого нападу 26 квітня 1931 року Липинського перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня 1931 року. Згідно з його волею, було зроблено посмертний прокол серця. Похований В'ячеслав Липинський 2 липня 1931 року на католицькому кладовищі у с. Затурцях на Волині. За радянської влади усі могили на польському цвинтарі, разом із могилою великого сина України В'ячеслава Липинського, були втрамбовані в землю колгоспною технікою. Та у перші роки незалежності місцеві рухівці розчистили кладовище й встановили пам'ятник на символічній могилі В'ячеслава Липинського.

ДОДАТОК № 15.

Андрій Жук

Андрі́й Іллі́ч Жук (* 1 липня 1880, Вовчок — † 3 вересня 1968) — український громадсько-політичний діяч, дипломат і публіцист.

Біографія

Народився в с. Вовчок. Походив з родини потомствених козаків. Закінчивши 3-річну парафіяльну школу, подальшу освіту здобув самотужки. Від 1898-го канцелярист Лубенської повітової земської управи. Був членом місцевого українського гуртка, яким керував М. Порш. З 1901 почав друкуватися, перша публікація з'явилася в «Літературно-науковому віснику». Від 1905 — один з лідерів Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, член ЦК УСДРП, співробітник друкованих партійних органів «Селянин», «Гасло» та інших. Через свою політично-національну діяльність відбув два терміни в ув’язненні — в Харкові (1904) та Лук'янівській в'язниці (1906–1907). Після звільнення виїхав за кордон — мешкав у Львові, працюючи у РСУК. Займався публіцистичною діяльністю, співпрацював з газетами соціал-демократичного («Земля і Воля», «Праця») і націонал-демократичного («Діло», «Рада») напряму, редагував журнали «Економіст») і «Самопоміч». В 1914-18 Андрій Жук — один з засновників і чільних членів Союзу Визволення України, Головної Української Ради, Загальної Української Ради. Деякий час допомагав редагувати ілюстрований український інформаційний місячник французькою мовою, орган СВУ — «La Revue Ukrainians». Від 1909 почав підтримувати «ревізіоністичну» течію в УСДРП, за що зрештою був виключений з партії в 1911-му році. 1912 заснував Український інформаційний комітет, на основі якого з початком I СВ був утворений Союз визволення України. У серпні 1914 переїхав до Відня. Згодом член Головної української ради (1914—15), ЗУР від Наддніпрянської України (1915—16) Боєвої управи УСС (1915—20). Перебував на дипломатичній службі в посольстві Української Держави, згодом УНР, у Відні та радник МЗС УНР. Був одним з співробітників Симона Петлюри. Не сприйняв позиції Головного Отамана стосовно підписаної, у відповідь на листопадовий договір УГА з Денікіним, 2 грудня 1919 р. дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з А. Лівицьким декларації щодо західних кордонів країни з польським урядом, вважаючи її помилкою. Працював деякий час в екзилі референтом диктатора ЗО УНР Є.Петрушевича. Після 1923 перейшов на радянофільські позиції, сподіваючись на побудову самостійної України націонал-комуністами. З 1930 р. відійшов від активної політики, жив у Львові, керував статистичним бюро Ревізійного союзу українських кооперативів, редагував часописи «Хортиця» і «Крайова Кооперація». Після початку II СВ й радянської окупації Львова, 1940-го року, відбув до Відня. Автор численних статей з суспільно-політичних і економічних проблем.

Твори

Статистика українських бурс в Галичині. Львів, 1911.
Українська кооперація в Галичині. Київ-Львів, 1913.
Die russische Ukraine — Flachenraum, Gebietseinteilung und Bevölkerungspolitik. Wien, 1914 (італійське перевидання — L'Ukraina russa. Roma, 1914).

ДОДАТОК № 16

Си́мон Васи́льович Петлю́ра

Си́мон Васи́льович Петлю́ра (* 10 (22) травня 1879, Полтава — † 25 травня 1926, Париж) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член ГС УЦР (від 28 червня — 31 грудня 1917) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 р. — 10 листопада 1920 р.). Дядько патріарха Мстислава.

Біографія

Народився у передмісті Полтави, батько — Василь Павлович Петлюра, міщанин; маючи 3 екіпажі, займався візницькою справою. Мати — Ольга Олексіївна, з давнього полтавського роду Марченків. Її батько був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах.

Навчання та початок націоналістичної діяльності

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895–1901). 1900 р., під враженням виступу, на організованій Петлюрою в Полтаві річниці Шевченка, Миколи Міхновського, вступає до лав РУП. 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, репрезентуючи громаду духовної семінарії, хоч на той час вже був виключений з навчального закладу за свою політичну діяльність. Навесні 1902 р. став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест з закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще коло пів сотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи^[5]. Незабаром ці активісти взяли участь у селянських виступах 1902 р. С. Петлюра на чолі групи семінаристів прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Симон разом із приятелем та ідейним однодумцем П. Понятенком восени 1902 р. виїхав на Кубань.

На Кубані

На новому місці взяв участь в організації у Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 р. у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 р. влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федір Щербини, котрий впорядковував архіви Кубанського козацтва за дорученням наказного отамана Кубані Я. Д. Малами. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». С. Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Повернення в Україну

Звільнившись, С. Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904 р., змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон, виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 р. редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій. Після оголошення в жовтні 1905 р. політичної амністії в РІ повернувся додому. Працював в «Громадській думці», після її заборони — в газеті «Рада». На II з'їзді РУП-УСДРП був обраний до ЦК УСДРП. Тоді увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії В. Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба. В січні 1906 р. Петлюра разом із М. Поршем та П. Понятенком виїхав до Петербурга редагувати центральний орган партії місячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 р. повернувся до Києва. З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

Російський період

У 1908—10 роках проживав у Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Т. Г. Шевченка в залі «Дворянского собрания» на Михайловському плаці. На початку 1911-го р. переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 р. і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним у 1910 р. і зареєстрованим у 1915 р.). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911–1941). 1910 року приїхав на похорони друга — авіатора Левка Мацієвича — до нової столиці, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.^[11] С. Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Росися». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912–1914 pp.). Поступово із пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Ф. Є. Корш передрікав йому світову славу:

Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля.

Під час I СВ своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться. На початку 1916-го, добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився у Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917 р.), на котрому він був обраний головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8.V. 1917 р.) у Києві.

1917–1918 роки

На з'їзді С. Петлюра був обраний до складу УГВК, з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального Секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів УЦР — зокрема вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву С.Петлюри до війська:

Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.

Під час подій кінця 1917 — початку 1918 рр., безжально пересікши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 р. та січні 1918 р, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість В. Винниченко назвав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з РНК і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 р. Петлюра подає у відставку. Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький Кіш Слобідської України. В Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Л. Пятакова Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ, взяв активну участь у придушенні січневого більшовицького заколоту. С.Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Домінуючі в уряді соціалісти, зважаючи на зростаючий вплив та популярність отамана в армії, знову приписали С. Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок від 12 березня 1918 р. його було усунуто від командування Гайдамацьким кошем. Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч в баталіях відстоював Україну — О. Удовиченко, М. Чеботарів, С. Дельвіг та О. Волох надалі залишались поплічниками та довіреними особами Петлюри, хоч як засвідчив приклад останнього не всі вони виправдали його довір'я. Наприкінці березня 1918 р. С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнську спілку земств.

За часів правління Скоропадського

Урочисте шикування Почесної Варти СС на честь приїзду Головного Отамана Армії УНР Листопад 1918 року.

Не позбавлений особистих амбіцій С.Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Союзу земств України будучи не лише політичним противником П.Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Займався культурно-просвітницькими справами — організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середнє селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок «Централ», «Українбанк» та «Дніпросоюз» дії яких він координував через Союз земств. В цей час Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого русофільськи налаштованих великих землевласників та космополітичного «Протофісу». 27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з М. Поршем, Ю. Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, С.Петлюру утримували у Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 р.). Зрештою, за допомоги М. Шаповала, було встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами у Рейхстазі котрих вдалося переконати посприяти звільненню політв'язня. Відтак із Берліна було вчинено сильний тиск на німецьке військове командування в Україні. Цей факт погрози німців підтверджував і колишній міністр закордонних справ Д. Дорошенко. 12 листопада 1918 року, напередодні антигетьманського виступу Директорії до складу котрої, через тиск на нараді представників війська, був обраний заочно, Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції УД А. В'язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — місця дислокації загону СС Є. Коновальця. Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ О. Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. За добу в складі Директорії переїхав із Білої Церкви до Фастова. Наступного дня приймав звіт А. Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 р. Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.

1919–1920. Союз із ЗУНР

У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірка її членів доповнилась представником від Наддністрянської України — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП. Наприкінці лютого відвідав Бережани та Стрий. 27 лютого у Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування УГА і польської армії. Під час зустрічі з Бартелемі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків.^[16] 9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ. Щодо стосунків С.Петлюри з Є.Петрушевичем, то вони визначались відмінностями менталітету та характерів — перший за своїми переконаннями був націонал-соціалістом, другий націонал-демократом. Обидва діячі мали частково різні тактичні бачення шляхів виходу з складної ситуації, в якій опинилась молоді УНР та ЗУНР. Існував дуалізм армій та урядів. Головний отаман перебував у містах Чортків, Борщів, де 8 липня 1919 р. проводив переговори з Президентом ЗУНР щодо спільних дій. На зустрічі, враховуючи безвихідність ситуації, було прийнято рішення про перехід УГА та уряду ЗУНР за річку Збруч.. Восени ситуація погіршилась — тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. Зрештою командування УГА — Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек та Альфонс Ерле — не ставши питати згоди чи радитися з Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська» самочинно підписали сепаратний «Зятьківський договір» з ЗСПР ^[23]. Це саме в той час коли, згідно з передбаченням Симона Петлюри, біла армія перебувала напередодні своєї остаточної ліквідації армією більшовиків Ситуація погіршувалась тим що відразу після його підписання сили Денікіна, користуючись нагодою, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишились без прикриття^[. 9 листопада у Кам'янці-Подільському С. Петлюра скликав спільне засідання Директорії і уряду для обговорення питання про «зраду» частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив С.Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Договір з білогвардійцями після перегляду умов в Одесі 17 листопада був офіційно підписаний — УГА віднині було підпорядковано ЗСПР, вирішення політичної долі ЗУНР за договором не розглядалося, оскільки на той час то була «держава без території». Текст договору потрапив до штабу Петлюри 26 листопада, під впливом чуток про «галицьку зраду» та ще не знаючи, що група СС лишилась у складі ЗС УНР, гайдамаки Волоха роззброїли стрілецький полк Івана Андруха, але ситуацію вдалося владнати 2 грудня 1919 р. за погодженням з С.Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з А.Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом.. 4 грудня 1919 р. делегація ЗУНР, на чолі з Степаном Вітвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві. 5 грудня Головний отаман віддає наказ про перехід армії у Зимовий похід. 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський

У серпні 1919-го в Польщі перебувала дипломатична місія на чолі з П. Пилипчуком, що було негативно розцінено частиною галицьких політиків. Власне їх обурили не так самі перемовини, як організована польськими урядовцями фальсифікація їх перебігу, котру уряд ЗУНР сприйняв за правду. До цього особливих зусиль приклав І. Я. Падеревський з використанням псевдодипломата «від УНР», полковника В. Курдиновського, котрий, не маючи на те жодних прав та повноважень підписав ряд документів. Петлюра, дізнавшись про існування та діяльність останнього, наказав А.Лівицькому негайно викликати його до Кам'янця, аби зупинити злочинну діяльність та вимагати пояснень. Курдиновський, взнавши про це, отримавши гроші від Падеревського, на другий день втік до Парижу. договір, підписаний ним, також заяви П. Пилипчука були визнані недійсними на спільному засіданні Директорії УНР та уряду ЗУНР 26 вересня 1919 р. в Кам'янці-Подільському.^[31] Головний отаман в цей час переважно перебував безпосередньо на фронті, А.Макаренко та Ф.Швець займалися кабінетними розбірками з Е. Петрушевичем. Зрештою вирішено було послати до Варшави спільну дипломатичну місію з представників Директорії та Диктатури задля встановлення перемир'я та проти більшовицького фронту. Місія за згодою Е. Петрушевича, на чолі з А.Лівицьким, відбула до Варшави 3 жовтня. Наприкінці 1919-го року Україна опинилась в край важкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями — котре вимагало негайних рішень.

4 грудня 1919 року через свого ад'ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу.

Варшавський договір 1920 р. — міждержавний договір Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу С.Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.

В еміграції

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава). 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, згодом — Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Вбивство

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших. Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард розрядив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками вбивства, заходилися бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж як могли швидко переправили до найближчої лікарні «Шарите». Але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме спецоперацією ГРУ, свідчив співробітник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США. Слідство та обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів чи організації погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри. На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особою пана Петлюри активно цікавився певний Володін, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству. Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Михайла Володіна. Він приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана. Поза тим слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст у молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до Москви (а не до України) шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів. З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти расизму та антисемітизму (LICRA). Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

ДОДАТОК № 17.

Дмитро Іванович Донцов

Доктор Дмитро Іванович Донцов (* 30 серпня 1883, Мелітополь — † 30 березня 1973, Канада) — український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму.

Біографія

Народився 17 серпня (за іншими даними 10 вересня) 1883. У 1900, після закінчення Мелітопольського реального училища, залишив рідне місто і переїхав до Царського Села біля Петербургу, де продовжив освіту на юридичному факультеті Петербурзького університету, який закінчив 1907. Студентом почав інтенсивну політичну діяльність і 1905 вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі арештовували: 1905 у Петербурзі та 1908 у Києві. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїхав у Галичину, потім у Австро-Угорщину. У 1909–1911 роках навчався у Віденському університеті, там же одружився з українською студенткою Марією Бачинською. Провчившись 4 семестри у Відні, 1911 переїхав до Львова, де продовжив навчання. 1917 року одержав ступінь доктора юридичних наук. 1913 Донцов через конфлікт на національному підґрунті вийшов з УСДРП. З 1914 проживав у Відні й Берліні, а з 1916 — у Швейцарії, активно включився у роботу Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914, згодом став першим головою СВУ. На початку 1918 повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, 24 травня наказом гетьмана став директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського (Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ). Разом з Липинським, Шеметом створив Партію хліборобів-демократів. Протягом 1919–1921 — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). З 1922 — знову у Львові, редагував журнали «Літературно-науковий вісник», «Заграва», «Вістник», друкувався у німецькій, швейцарській та польській періодиці. 1926 написав свою провідну роботу «Націоналізм».

Займався публічною діяльністю, виступаючи заочним опонентом апологетів ідеї комунізму, роблячи розляглі доклади перед громадою. Жовтнем 1929 у Львові виступив з критичною доповіддю про сутність здійснюваної в УРСР політики українізації; промова теоретика українського націоналізму стала відвертою альтернативою промові Скрипника, виголошеній у Львові вереснем 1929. У 1939 емігрував за кордон (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 до самої смерті жив у Монреалі (Канада), там же у 1948-53 викладав українську літературу у місцевому університеті. Помер 30 березня 1973 у Канаді. Похований у США на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.

Політична філософія Донцова

Філософським фундаментом світогляду Донцова стали волюнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум - це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Вчений доходить висновку: "Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучатися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її емотивній, ірраціональній волі до життя і панування" .
Звичайно, соціальні катаклізми в суспільстві, що були викликані першою світовою війною і подіями, які відбувалися після неї, давали можливість Донцову зробити висновок про ірраціональний хід історичного процесу, про неможливість розумово вплинути на події, що відбувалися навколо. Проте Донцов стверджує думку про неспроможність розуму взагалі, про те, що не розум, а воля є рушійною силою розвитку суспільства. Він піддає критиці також історизм, просвітництво, ідеї ліберального індивідуалізму та соціального партикуляризму. А принцип ірраціоналізму вчений застосовує при аналізі феномена нації. З його погляду, підсвідоме, ірраціональне відіграє вирішальну роль в житті нації, яка, в свою чергу, є вінцем розвитку людського життя. І не індивідуум, а нація мусить бути об'єктом турбот держави і суспільства.
Донцов також вважає, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. Теорія Дарвіна з'ясовує поступ перемогою сильнішого над слабким у постійній боротьбі за існування. Отже, застосовуючи теорію Дарвіна, Донцов доходить висновку, що в боротьбі за існування перемагають сильніші нації, які мають право панувати над слабкішими. Така позиція об'єктивно виправдувала агресію сильного проти слабкого, агресію націй сильних проти націй слабких. Подібно до того, як в марксизмі теорія класового антагонізму оголошувала боротьбу між класами, позиція соціал-дарвінізму, на якій стояв Донцов, оголошувала непримиренними, антагоністичними взаємовідносини націй. Таким чином, Донцов фактично визнав право сили законом життя націй. Тому, як справедливо зазначив В. Лісовий, утвердження антагонізму між націями привело Донцова до позиції боротьби не проти зла в людях, а проти самих людей, не проти чогось поганого в іншій нації, а проти самої нації. Звідси випливало виправдання політики національного гноблення за принципом "перемагає той, хто сильніший".
Волюнтаризм у філософії привів Донцова до заперечення яких би то не було закономірностей у взаємовідносинах між націями, до свавілля як принципу, що визначає ці взаємовідносини.
"В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім устремлінні до неї, в жадобі панування" ,- пише Донцов. Він вважає, що агресія, експансія, втручання в сферу існування інших, яка є підставою волі влади, має своєю кінцевою передумовою боротьбу.
І як наслідок - Донцов формулює головні принципи націоналізму. Серед них він визначає такі: "Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії,- означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те устремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу" .
Причому потрібно мати на увазі, що під волюнтаризмом Донцов завжди розумів антиінтелектуалізм. Це він неодноразово підкреслював у своїх працях, зокрема в "Націоналізмі".
Серед інших рис націоналізму Донцов виділяв романтизм і фанатизм. Він виходив з тези, яку всіляко намагався обґрунтувати: успіх в політиці, так само як і в релігії, на боці того, хто вірить, а не того, хто сумнівається.
Донцов стверджував, що природа та історія не знають рас агресивних і неагресивних. На його думку, є лише раси сильні й слабкі. "Раси сильні визволяються, коли вони підбиті, і розширюються за рахунок слабких, коли є вільними; раси слабкі - або спромагаються лише на спазматичний бунт (коли вони під ярмом), або роздаровують своїм ворожим меншостям "національні", "культурні" та всілякі інші автономії (коли вони е вільними)".
Культ сили, волюнтаризм та ірраціоналізм є тими теоретичними постулатами, з яких виходить Донцов, створюючи свою політичну філософію. В нашій літературі справедливо зазначається, що такий підхід збіднює його політичну філософію, робить її поверховою.
Концепція націоналізму Донцова включає ідею панівної нації, нації, що покликана панувати над іншими націями, расами і народами. Ця ідея не є випадковою в його світогляді. Вона іманентно присутня в доктрині Донцова, е невід'ємною її складовою. "Нація,- пише Донцов,- яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря. "Фанатизм" і "примус", а не "ніжність", сповнюють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися не зайнятим. Не займемо ми, займе хтось інший. Природа не зносить порожнечі" . Донцов, фактично, обгрунтовує ідею націократичної диктатури, що відома в літературі як "інтегральний націоналізм".

Ідея національної диктатури у Донцова перегукується з його концепцією національної еліти. Вчений вважає, що однією з причин занепаду козацького панства, рис, що формували психологію панів серед певних верств козацтва, було те, що козацька еліта увібрала в себе демократичні ідеї. Внаслідок цього козацьке панство виховувало в собі не лицарські інстинкти, а інстинкти підвладного демосу. "Лише коли психічні прикмети верстви підвладної стають прикметами верстви правлячої - в суспільстві наступає катастрофа" Таким чином, еліта козацтва, за словами Донцова, розгубила всі ті духовні цінності, які мала, будучи правлячою. Козацька кров змішалася з кров'ю нижчих верств і це було трагедією для козацтва. "Втративши в боях Богунів і Кричевських, набравши в свої ряди Герциків, Брюховецьких і Гладких, козацька старшина летіла нестримно в провалля історичної катастрофи" .

З точки зору Донцова, доба 1917-1920 рр. була найтрагічнішою в історії українського народу, оскільки в цей період поширювалися демократичні ідеї, що призвели до занепаду українського національного духу. Ідеалами інтелігенції на початку XX ст. були, за Донцовим, ідеали апостолів черні, і дух цієї інтелігенції був духом юрби.

Донцов неодноразово висловлював своє презирливе ставлення до юрби, черні, плебсу, владу яких він розглядав як трагедію для суспільства. Вихід з ситуації, що склалася, Донцов вбачав у створенні нової еліти, або, як каже він, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. "Лише в прикметах, життєвім стилі володарських верств князівської Русі, литовсько-руського лицарства й козацької старшини, так основ-но сплюгавлених апостолами черні, може спустошена Україна наша знайти спасенний вихід".

Еліта, або провідна каста, покликана перетворити народ "дроворубів і водоносів" у спільноту, сильну організаційно, культурно й духовно. Для цього потрібно повернутися до давно минулих часів, до сивої давнини. Саме у традиціях минулого, у відродженні їх Донцов вбачав шлях до створення касти володарів, що зможуть організувати панівну націю, націю панів. Причому еліта, провідна каста, повинна стояти поза юрбою, а вірніше над юрбою. Своїм духом еліта принципово відрізняється, як висловлювався Донцов, від духу колективного хохла. "Коли я кажу, що правляча верхівка має визначатися своїм окремим положенням в суспільності, окремою психікою й окремими духовними прикметами, то тим самим кажу, що мусить вона в суспільності творити окрему від загалу касту" .

На думку Донцова, кастовий устрій був характерний для давньої України. Теоретичне обґрунтування його, як вважає вчений, зробив Сковорода. Останній писав про те, що кожний на своєму місці і виконує те, чого вартий. Черепасі покладено плазувати, орлові - літати, а не навпаки: "Злодій не навчиться бути шляхетним, раб не вивчиться бути вільним, дурень з природи - бути мудрим, плазун - героєм. Перемішання каст, перемішання місць веде до хаосу. Вивчитися прикмет панівної касти, засвоїти її дух касті смердів не вдасться ніколи" . І далі: "Коли люди з касти жаб, черепах чи свиней протиприродно пнуться на становище або в заняття людей з касти орлів чи оленів, суспільність розкладається".

Еліта суспільства повинна, за Донцовим, займати окреме місце, має бути з окремої глини зліплена, мати свій специфічний характер.

Отже, політична філософія Донцова ґрунтується на двох основоположних принципах - принципові "інтегрального націоналізму" та принципі національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його творах. Самі по собі ці ідеї були і лишаються актуальними. Тому позитивним моментом політичної філософії Донцова е постановка цих проблем. Проте тлумачення їх нерідко викликає заперечення. З його тези про антагоністичну боротьбу між націями, в якій одержують перемогу сильніші і панують над слабкішими, випливали далеко не прогресивні політичні висновки.

Викликає заперечення і його концепція національної еліти, яка, по суті, повторює відому теорію про героїв і натовп, про пасивний натовп й активних володарів його.

Суспільно-гуманітарні погляди Д.Донцова

схилявся до визнання вирішальної ролі людської особистості в історичному процесі

ірраціональну волю розглядав як основну силу індивідууму, суспільства, народу

визнавав щораз більший вплив ідей на історичний розвиток

ратував до повернення до джерел національних традицій, до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам 'яті етносу