Руно́терапія – виліковує гнів і наповнює інтересним час. Дослілження +Досвід = Зоряна істина.

 

                                Тетяна Іллівна Ящишин

                                                                             Викладач вищої категорії

                                                                             декоративно-прикладного мистецтва

                                                                            Тернопільської школи мистецтв ТОКЕКШМ

                                                                           м.Тернопіль 

                                                                          вул.Медова 5, тел.(0352)524003

                                                                          E-meil. tetyanail@.mail.ru   

      Руно́терапія – виліковує гнів і наповнює інтересним час.

                                   Дослілження +Досвід = Зоряна істина.  

                                                                                  Г.Сковорода.                                                                                                                                                                                                                                                        Арт-терапія — терапія мистецтвом, відносно новий метод психотерапії. Уперше цей термін був використаний Андріаном Хілом у 1938 р. при описі своєї роботи з хворимитуберкульозом і незабаром отримав широке поширення. В даний час ним позначать усі види занять мистецтвом, що проводяться в лікарнях і з лікувальними цілями . Ефективність застосування мистецтва в контексті лікування ґрунтується на тому, що цей метод дозволяє експериментувати з почуттями, досліджувати і виражати їх на символічному рівні.

      Естетотерапія --  інтегроване психолого-педагогічне поняття, яке об’єднує дві складові: «естетичне» (від грецьк. aisthetikos – чуттєвий) та «терапія» (від грецьк. therapeia – лікування). Це своєрідне педагогічне «лікування» дитячої душі за допомогою різноманітних засобів впливу на емоційно-чуттєву сферу дитини (гра, спілкування, мистецтво, природа, рух, фольклор тощо). Передбачає усунення емоційного дискомфорту через емоційно-чуттєвий вплив.

    Золоте́ руно́ (грец. Χρυσόμαλλο δέρας) — руно чудесного золотого барана, на якому Фрікс та Гелла тікали від мачухи Іно.

Після загибелі сестри Фрікс потрапив до казкової східної землі Еї (пізніше ототожнюваної з Колхідою) і був прийнятий тамтешнім володарем Еетом; він приніс барана в жертву Зевсові Фіксію як опікунові втікачів, а руно повісив у священному гаї Ареса, де його охороняв невсипущий дракон. За одне покоління до Троянської війни родич Фрікса Ясон викрав золоте руно і привіз його до Греції.

Зараз багато вчених вважає, що прообразом «золотого руна» могла бути шкура такіна — парнокопитного з підродини полорогих, що мешкає в Тибеті і має вовну золотистого кольору.

     Руно, шерсть, знята з вівці у вигляді цілісного пласта. Складається з штапелів (пучків) або кіс, що міцно стримуються один біля одного в однорідній шерсті перехідними шерстінкамі (перебіжчиками), в неоднорідній — звалюванням пуха в підстави кіс. Р. знімається з тонкорунних і напівтонкорунних овець, а також з полугрубошерстних і грубошерстних при весняній стрижці; осіння і поярковая (з молодняка) шерсть Р. не утворює, розпадається на окремих шматки. Р. називається також шерстний покрив на вівці до стрижки.

      Терапія (синонім: лікування) — процес, бажаною (але не завжди досяжною) метою якого є полегшення, зняття чи усунення симптомів і проявів того чи іншого захворювання, патологічного стану чи іншого порушення життєдіяльності, нормалізація порушених процесів життєдіяльності і одужання, відновлення здоров'я. Як правило процес лікування стосовно хворого проводить кваліфікований лікар тої спеціалізації, якої є вид хвороби..

      Руно́терапія –терапія творчістю прядіння,плетіння, ткацтва.

     Тради́ція — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки і т. ін., що склалися історично і передаються з покоління в покоління; звичайна, прийнята норма, манера поведінки, усталені погляди, переконання когось; узвичаєння, узвичаєність, неписаний закон.

      Традиція (від лат. traditio — передача) — це елементи культури, що передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу. Традиції тією чи іншою мірою і в тих чи інших формах присутні в будь-якому суспільстві і практично в усіх сферах культури. Традицію можуть утілювати певні суспільні інституції, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди і т.д. Поняття стилю і традиції іноді вживаються щодо формально (зовнішньо) схожих феноменів.

 

     Народне мистецтво є складовою частиною загальної національної культури, скарбницею культурної спадщини народу.

    Суть традиційного народного мистецтва полягає в спадкоємності, безперервності існування в часі. Воно тісно пов’язане з життям та побутом людей, чим зумовлені його художні особливості і напрями художніх промислів – килимарство, ткацтво, художня вишивка, соломо плетіння, витинанки, писанкарство тощо.

    Наука та історичний досвід існування суспільства свідчать про те, що практично кожна людина володіє певним творчим потенціалом. Тому самодіяльна декоративно-прикладна творчість під силу будь-кому і є особливою сферою народної культури.

   Поняття «декоративно-прикладна творчість» охоплює широкий спектр естетичних значень. Це творчість, пов’язана з життям речей, предметів у культурному контексті. Однак щоб піднести річ до високого, мистецького рівня, їй треба надати максимум людськості й духовності. І тоді вона заживе немовби самостійним життям – як матеріальне втілення духовної культури. Декоративно-прикладна творчість вимагає освіченого вдумливого цінителя, бережливого ставлення до своїх надбань.

      Можна виділити три типи декоративної творчості:

1.Реконструкція. За відомими подібними предметами відновлюють втрачені фрагменти речі або створюють нову річ повністю так, як би її створював стародавній майстер.

2.Моделювання. На основі відомих зразків моделюється, відтворюється, трансформується версія того чи іншого феномену культури, дається її нова унікальна інтерпретація.

3.Апроксимація, або спрощення. Складний орнаментальний мотив спрощується до схеми, в якій можна прочитати вихідний зразок виробу «естетотерапії». Такі схеми-зразки вдало використовують  і у сучасній архітектурній обробці фасадів.

    Певна річ , ідеться про творчість, яка орієнтована на зразки професійного або народного мистецтва. Досвідчений митець у роботі над виробом йде за своїм задумом. Однак художник декоративного мистецтва ніколи не може бути повністю вільним. Він так чи інакше вписує свої образи і задуми в естетичний контекст, який сполучає утилітарні, функціональні і художні аспекти виробу, й несе в собі приховані інструкції збереження цілісності людської особистості, її духовного ядра.

     Мета даної методичної статті – поділитися досвідом виховання учнів на народних мистецьких традиціях свого роду так званої «трудотерапії ремеслами». Розглянувши теоретико-методологічні засади естетотерапії як цілеспрямованого стабілізуючого впливу на емоційно-чуттєву сферу дитини з метою створення для неї психологічного комфорту та розкриття творчого потенціалу особистості. Оволодівши «руно́терапію» - техніку ремесла, перейти до творчості, а вдосконалюючись у творчості – дійти до професіональності, як  більш глибшого процесу . 

    Руно́терапія – (руно́ – шерсть, нитка; терапія – полегшення, зняття чи усунення симптомів і проявів того чи іншого захворювання). Тобто за допомогою технік плетіння, ткацтва, використовуючи традиції включитися в процес естетотерапії.

       Килимарство відоме з прадавніх часів і має цікаву історію. Воно є одним із найхарактерніших видів народного мистецтва з давніми традиціями. Ткацтво було поширене і в Стародавньому Римі, і в країнах Сходу, було і на Русі. Для виготовлення виробу ткацтва в прадавні часи використовували вовну тварин, волокнисту сировину з льону і конопель.

    З літописних джерел та археологічних досліджень відомо про наявність килимів у побуті слов’янських народів. В Україні майже в кожному селі ткали килими. Їх використовували в оздобленні житла, а крім того, вони мали і ритуальне призначення. Окремим регіонам властиві свої особливі орнаментальні й колористичні вирішення килима. Так, для Київщини, Полтавщини характерне розміщення рослинного орнаменту по всьому полю килима, на Поділлі композицію килима вирішено у вигляді стилізованих квітучих рослин і вазонах. У Карпатах – укрупнені мотиви геометричного орнаменту в поєднанні з гладенькими смугами. Проте в межах одного регіону ткацтва та килимарства, чи в кількох селах або навіть в одному селі нерідко існують відмінності в колористичному вирішенні та в орнаментиці.

          Колорит та орнаментика килимів формувалися в кожного народу відповідно до місцевих умов життя, пов’язаних із навколишнім середовищем – ландшафтом, природними особливостями краю, кліматом,  наявністю сировинних ресурсів; із місцевими звичаями та повір’ями. Специфічні риси композиції місцевого орнаменту були результатом колективної творчості. Кожен народ розвивав і закріплював в орнаменті такі художні форми, які були йому найближчі , найсильніше діяли на його уяву. Мовою орнаменту людина передавала свої уявлення про природу, ставлення до навколишньої дійсності. Його елементи утворювали злагоджену, продуману систему традиційного узору, кожен знак якої мав чітке значення. Тому орнамент треба було вміти читати. При всій стійкості окремих орнаментальних мотивів композиційні форми змінювалися на кожному етапі історичного розвитку народу. Процес  культурних змін проходив нерівномірно, уповільнювався залежно від конкретних суспільно-політичних умов. Поступово вдосконалювалася композиція, урізноманітнювалася орнаментика, збагачувалася кольорова гама. Технологія ручного килимарства урізноманітнюється й удосконалюється і до сьогодні за рахунок самої тільки різноманітності переплетень фактури й різного відтінку пряжі. Кольорові нитки утка, які тчуть за певною схемою різних переплетень, утворюють рисунок.

      Перш ніж приступити до роботи, необхідно визначити, яких саме кольорів потрібна пряжа і скільки її треба кожного кольору. Функція кольору залежить від ставлення людини до нього. Об’єктивний зміст кольору – стійке психологічне значення, яке залишається незмінним. У ході численних  психологічних експериментів ученими зроблений висновок, що колір певним чином впливає на сприйняття людиною ваги тіла, температури приміщення та оцінку дальності об’єкта.

    Здавна людина прагнула опанувати здатність кольору впливати на внутрішній стан і використовувала колір з метою створення комфортного середовища існування і штучного  відтворення реальності в зображеннях.

      Зіставлення двох аспектів взаємодії людини з кольром: закономірностей впливу кольору на стан, з одного боку, і зміни колориту образу в залежності від психологічного стану, з іншого, приводить до висновку про тісний і однозначний зв’язок між характеристиками психологічного стану і характером різних кольорів. Колір не тільки викликає відповідну реакцію людини залежно від її емоційного стану, але й певним чином формує емоції. Емоційна реакція є складовою частиною цілісної психофізіологічної реакції організму на колір, людина ж, з іншого боку, неусвідомлено використовує колір як засіб психічної саморегуляції. Відомий сильний вплив кольору на людину, що ґрунтується на її здатності викликати той чи інший настрій, сприяти підвищенню або пониженню емоційного тонусу. Усі кольори палітри наповнені духовною силою, але кожний – особливою й неповторною. 

    Художник Поль Гоген вважав, що в кольоровій гамі живопису, як і в музиці, слід шуката не опис, а навіювання, що заворожує. Митець цими словами передав ідею, яка стала ключовою для розвитку сугестивних технологій (від латин. suggestio – навіювання, натяк).

   Вітчизняний сугостопедичний досвід розкрито в монографії С.Пальчевського. Він розглядає сугестопедію як один із напрямів сугестопедагогіки, який з метою розкриття внутрішніх резервних можливостей вихованців використовує засоби навіювання у звичайному стані свідомості.

    Нові гуманістичні критерії моніторингу якості шкільної освіти та реалізація її оздоровчої функції зумовлюють необхідність зосереджувати увагу вчителя на можливостях естетотерапії. Це малодосліджений синтез галузей наукового знання, що здійснюється на перетині педагогіки, психології, мистецтвознавства і медицини та ергономіки. Завжди варто пам’ятати, що колір і звук – це жива енергія, а високохудожні твори мають значний енергетичний потенціал. За допомогою комплексних емоціогенних технологій учитель може стимулювати різні форми самовираження учнів, коригувати психічні стани, сприяти релаксації, здійснювати профілактику зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров’я.

   Головна стратегія естетотерапевтичної діяльності вчителя – не лікування патологій, а попередження можливих відхилень, актуалізація превентивних функцій педагогіки мистецтва і не тільки в надзвичайних обставинах, а й у природних умовах навчально-виховного процесу. Естетотерапія дає шанс тим учням, які мають проблеми з вербальною комунікацією.

   Незважаючи на визнання полі функціональності художньої творчості на рівні теорії та існування надзвичайно широкого спектра можливостей її впливу на осягнення істини, які належать до сфери духовно-душевних здібностей і потреб людини, мистецтво має стати відкритою образною моделлю входження у світ, і не лише завдяки його пізнанню, але й індивідуальному «переживанню» і «проживанню» , внаслідок чого посилюється духовно-енергетичний потенціал і активізується духовно-рефлексивна творчість особистості. У внутрішньому «духовному середовищі» людина, яка сприймає твір, «вичерпує» ціннісний смисл художнього образу і створює власний образ-концепт.

     Ми постійно користуємося в житті тим, що було створено для нас іншими людьми, тому й наш обов’язок – внести у цей світ щось нове, щось своє. Як сказав А.Асмолов «успіх полягає не в тому, щоб сьогодні обігнати того, хто біжить поряд, а в тому, щоб сьогодні бути успішнішим за себе вчорашнього».

   Естетотерапевтичні заняття сприяють яснішому, тоншому вираженню своїх переживань, проблем, внутрішніх суперечностей, з одного боку, а також творчого самовираження – з іншого. У процесі творчості людина набагато яскравіше і наочніше може проявити себе, ніж в листі або в мові. Арттерапевтичні твори сприяють прориву комплексів у свідомість і переживання супутніх їм негативних емоцій. Це особливо важливо для людей, які не можуть «виговоритися», тому що виразити свої фантазії у творчості легше, ніж про них розповісти. Фантазії, які зображені на папері або виконані в глині, нерідко прискорюють і полегшують обговорювання переживань. У процесі творчості ліквідується або знижується захист, що є при вербальному, звичному контакті, тому в результаті учень (пацієнт) правильніше і реальніше оцінює свої відчуття навколишнього світу. Методи арттерапії базуються на переконанні, що внутрішнє «Я» людини відбивається в зорових образах кожен раз, коли вона спонтанно, не особливо замислюючись про свої твори, малює, пише картину, ліпить скульптуру, тощо. Причому використовуються елементарні художні засоби, а для участі в естетотерапії не потрібно попереднього досвіду у творчій діяльності.                 Естетотерапія використовується практично у всіх напрямках психотерапії, також методами арттерапії користується педагогіка, соціальна робота і бізнес.

Показання для арт-терапевтичних занять:

Спектр проблем, при вирішенні яких можуть бути використані техніки арттерапії, досить широкий:

- внутрішньої міжособистісні конфлікти,

- кризові стани

- екзистенційні та вікові кризи

- травми

- втрати

- постстрессові розлади

- невротичні розлади

- психосоматичні розлади

- розвиток креативності

- розвиток цілісності особистості

- виявлення особистісних смислів через творчість

- багато іншого

Арт-терапія, естетотерапія ефективно працює як при консультуванні і терапії дорослих, так дітей і підлітків. Метод не має обмежень і протипоказань. Головною метою – є надання учням певного обсягу знань, умінь та навичок  спрямованих на усунення психологічних дискомфортів та стресів і надання прояву творчого «Я» як одного з засобів вираження.

       У всі часи постійним супутником дитини була іграшка. Традиція виготовлення ляльок існує в усіх народів світу. У сучасному світі для дітей пропонується безліч дорогих іграшок. Вони яскраві, ефектні, проте, як відомо, швидко набридають і рідко стають улюбленими – адже дитячій фантазії нічого до них додати.

   Народна творчість створила для дітей свої забавки – «недосконалі», на перший погляд, ляльки. Наприклад, вузлові ляльки з тканини не мають рук, ніг, у деяких єдиною об’ємною частиною є голова. Риси обличчя такої ляльки здебільшого передані схематично хрестиками, або й зовсім не зображаються. Здається, іграшка примітивна і неприваблива, проте дитина ніколи не назве таку ляльку потворною. Адже вона допомагає знаходити своєму власнику образні відповідники між реально-конкретним та умовно-узагальненим, осягати світ предметних реалій через пластично доцільні та дотиково комфортні форми. Такі ляльки є одним із засобів опосередкованого пізнання світу, фактором формування уяви дитини.

   З давніх-давен діти робили собі ляльки самотужки, що надавало іграшці дивовижних властивостей. Адже маленький «майстер» у процесі створення виробу передає матеріалу та створюваному образу індивідуальну психоментальну інформацію: у виріб закладаються уподобання дитини і її уявлення про сенс і мету людського буття. Така лялька має індивідуальні особливості образно-пластичної форми, способу обробки поверхні, декоративності.

  Виготовлення ляльки власноруч справляє на дитину специфічний фізичний та психологічний вплив. Для дітей, які перебувають на межі між раннім і середнім віком, така форма роботи особливо затребувана. Вона допомагає знаходити образні відповідники між реально-конкретним та умовно-узагальненим, учить дитину осягнути світ реалій через умовність, дає змогу сприймати і засвоювати підсвідомо і свідомо пластичні образи, сформовані в рідному етнокультурному середовищі, розуміти символічну узагальнено-образну мову народного мистецтва.

     Лялька допомагає дитині осягнути середовище, яке оточує її від народження, починаючи з сім’ї, найближчого оточення і аж до середовища соціального. Взагалі розуміння сутності й основи життя народу формується в дитинстві. Світ дитинства – віддзеркалення світу дорослих не тільки в його сучасному стані, а й у проекції в далеке та не дуже далеке й майбутнє.

  Іграшкові ляльки концентрують на собі пам’ять про зорові, колірні і дотикові, пластичні враження дитини, її усвідомлені й неусвідомлені уявлення про зовнішній світ. Народна лялька є важливим чинником інтелектуально-мистецької спадкоємності поколінь. Адже змістовно-образний характер типової ляльки в певній спільності людей формується під впливом повсякденного побуту, роду заняття населення та ландшафтно-кліматичних умов проживання. Тому відродження автентичних традицій безпосередньо та опосередковано позначається на стані культурного самовідчуття суспільства, на характерні формування національної самосвідомості, зрештою на результатах духовно-морального та художньо-естетичного виховання підростаючого покоління.

     Дітям властива любов до іграшки-ляльки як можливості швидкого отримання відчутного результату. Тому  виникла ідея розробки килимової ляльки, яка є зосередженням інформації та досвіду, що стосується, по-перше, народного одягу, а по друге – ставлення до народних традицій, звичаїв, обрядів, вірувань тощо.

   Українська іграшка завжди вважалася ключовим елементом нашої традиційної культури. Мистецтво українського іграшкарства віддавна було покликане формувати в дітей духовний світ та пробуджувати відчуття рідного коріння. Зараз же українською іграшкою захоплюються не лише діти – поряд із ритуальними та ігровим ляльками «народного зразка» з’являються колекційні та сувенірні екземпляри, виготовлені народними майстрами та професійними художниками. Лялька-мотанка, лялька-оберіг, іграшкова чи сувенірна – всі вони мають своє особливе призначення. У руках «майстрів» виготовлення ляльки перетворюється на сакральне таїнство – лялькотерапію.

    Розглянемо методику створення об’ємної ляльки в килимовій техніці, виготовлення якої має на меті ознайомити дитину з українським народним одягом, символікою основних мотивів орнаменту та кольору, застосування кількох килимових технік, а також розвивати її уяву й фантазію.

  1.Передусім треба намалювати ляльку в українському вбранні.

  2.Виткати її передню та задню частини на кроснах кольоровими нитками в килимовій техніці.

 3.З’єднати обидві частини й наповнити цілющою духмяною травою (чебрецем, м’ятою, ромашкою, або лавандою). Ще у Древньому Єгипті «духмяні трави» застосовувалися для підвищення тонусу. З давніх давен у практиці народної медицини та педагогіки запахи були не парфумами, а духами-оберегами. Організм людини сам безпомилково обирає запахи.  У подальшому для стимулювання власного  самопочуття дитина сама обирає певний аромат власної композиції в залежності від самопочуття. Це лікування за допомогою різних запахів – аромотерапія.

      Прикрасити ляльку намистом.

   Розглянемо техніку виконання килимової ляльки:

Основою її виготовлення є полотняне переплетення. Чобітки, спідниця, плаха, фартух, сорочка, керсетка та обличчя зіткані саме в цій техніці. Кольорові нитки з’єднані способом «на спільну нитку», пояс виготовлено технікою «косичка», а волосся на голові, стрічки та вінок зроблені ворсовим вузлом;

Підбираємо вовну за ескізом. Ескіз підкладаємо під основу й починаємо ткати з чобітків.

      Кожна лялька має свій характер, але всі  вони випромінюють тепло і добро, адже майстер вкладає у свій виріб часточку свого серця.

     У килимовій техніці можна також зробити площинну ляльку будь-якого розміру. Ляльковий одяг і прикраси мають імітувати справжні речі, прикрашені вишивкою, різними традиційними атрибутами. Так лялька гарно виглядає в інтер’єрі, збагачуючи його своєю чарівністю. Бажано, щоб ляльки були в парі, тобто лялька – хлопчик і лялька – дівчинка. Взагалі, діти, граючись в ігри з парними ляльками, з дитинства привчаються до майбутніх здорових сімейних стосунків.

  Лялька в «іграшковій культурі» посідає особливе місце. Вона, можна сказати, є супер-іграшкою, оскільки водночас містить у собі функціонально-образні риси праіграшки і, так би мовити, постіграшки. Якщо більшість іграшок та ігор є нині винятково надбанням дитинства, то лялька «проривається» у світ дорослої людини, стає об’єктом її культової, художньо-творчої та наукової діяльності а саме лялькотерапії.

  Лялькотерапія вважається одним з підвидів імаго терапії (О.А.Мєдвєдєва) разом з такими видами естетотерапії, як образно-рольова драматургія, психодрама. Лялькотерапія, запропонована Т.Д.Зінкевич-Євстігнєєвою має такі етапи роботи: виготовлення ляльки, «Оживлення» та знайомства з лялькою, використання ляльки у казкових сюжетах.

  Особливого значення набуває процес виготовлення ляльки. Він дозволяє об’єднати дитину з дорослим (батьками). Цю методику відносять до проективних діагностичних, оскільки, створюючи власну ляльку (за власним бажанням і задумом), дитина часто відображає в ній себе, свої проблеми. Іноді така лялька візуально буває схожа на свого творця, що підтверджує проективний характер зазначеної методики.

  У спільній роботі дитини та дорослого над створенням ляльки основна ідея-проект мають належати самій дитині. Дорослий стимулює дитячу фантазію (емоційна підтримка, похвала, обговорення питань вибору матеріалів та техніки виготовлення, тошо) та допомагає на технічному рівні реалізувати дитячий задум. Досвід роботи показує, що ця спільна робота носить виховуючий характер, допомагає краще пізнати дорослому й дитині один одного, отримати реальний досвід об’єднання у спільній справі, провести цікаво та весело вільний час дозвілля.

   Лялька є добрим засобом самовираження для аутичних, сором’язливих дітей. Виготовлення такої ляльки дозволяє:

Розвивати дрібну моторику рук («мануальний інтелект»);

Розвивати фантазію та образне мислення;

Розвивати вміння малими засобами виражати характер;

Розвивати здатність тонко відчувати інших; та те; що відбувається навколо;

Розвивати здатність до концентрації уваги;

Зміцнити зв’язок дитина-фахівець-батьки.

     Характерним для процесу виготовлення власної ляльки є те, що дитина часто персоніфікує себе з даною іграшкою, відображає себе, свої думки та проблеми.

   На етапі «оживлення» та знайомства з лялькою дитина відпрацьовує механізми саморегуляції: на образному рівні вчиться тримати себе в руках та адекватно виражати власні почуття. Через емоційну децентрацію дитина легко вступає у комунікативну діяльність.

  Ефективні результати отримали дослідники І.Я.Мєдвєдєва, Т.Л.Шишова використовуючи такі ляльки у роботі з дітьми, що потребують особливої уваги. Свій метод вони назвали психоелевацією.

    Цікавий сучасний досвід використання ляльки як об’єкта творчого відтворення власного «Я» є і в Україні.  Адже тут споконвічно лялька вважалась одним з найефективніших засобів народної педагогіки та часто з’являлась у творах народних майстрів. Своєрідний синтез цих двох ідей спостерігається у творчості відомої української художниці Наталії Рудюк (м.Київ), яка активно розвиває ідею українського сучасного лялькарства. Її унікальна творчість – це високохудожні зразки перенесення внутрішнього світу людини (часто й самої авторки, оскільки більшість ляльок мають навіть фотографічну схожість з нею) у художні образи ляльок, які сповнені прагненням відчувати, любити, шукати істину людського буття.

   Лялькотерапія використовується у корекційно-виховній роботі з дітьми й дорослими з діагностуючою та корегуючою й розвивальною метою.

   Початок ХХІ століття захопив людство прогресом науки та техніки, новітніми інформаційними технологіями, а разом з ними й стресами, болем, страхом за майбутнє наше й наших дітей … Майже 90% інформації про навколишнє середовище людина отримує через зір, 8% -- через вуха. Через ніс «проходить» лише 2% інформації, на відміну від усіх інших живих істот.

   Сьогодні суспільство все більше починає розуміти, що його основи закладаються у дитинстві, а найбільш цінний його здобуток – це психічне здоров’я дитини, її неповторний індивідуально-творчий потенціал.

 

 

 

 

                                   Використана література

1.О.О.Колонькова.—Соломоплетіння. Килимарство / Ш67 – К.: Шк.світ, 2011.—96 с. – (бібліотека «Шкільного світу»).

2.Масол Л.М. Методика навчання мистецтвоа у початковій школі: Посібник для вчителів /Л.М.Масол, О.В.Гайдамака – Х.: Веста: Видавництво «Ранок»,2006.—256с.

3.Л.Підлипна. Терапія мистецтвом. – 2-гу вид., оновл.—Івано-Франківськ: ОІППО; Снятин: ПрутПринт,2009. – 136 с. – 8 вклад.

4. Павх Степанія. Прикладна творчість. Ткацтво. Тернопіль: ТДПУ імені В.Гнатюка, 2004. – 45 с.

5. Федій О.А. Ф 32 Естетотерапія. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 256 с.

6. П.Митрева. Декоративно тъкане у дома. Държавно издателство «Техника» София, 1988.

7.Перевел от унгарски език инж. Теньо Дренчев . Модерни ръчни изделия.  Държавно издателство «Техника» София, 1988.