Сценарій свята про мову
Тема. Благослови, Премудрий Отче, слово… (Іван Кочерга)
Мета: розкрити значення слова в житті кожної людини і суспільства; увести учнів у світ прекрасного; розвивати здатність творчо сприймати почуте; виховувати національну самосвідомість, почуття патріотизму, самоповаги, власної гідності, любові й пошани до рідного слова; бути справжніми громадянами своєї країни.
Обладнання: вислови про мову; вишиті рушники, що прикрашають портрети видатних діячів; плакат із назвою заходу; багато квітів, кульок кольорових.
Перебіг заходу
Звучить пісня Світлани Весни «Мій рідний край», потім тихіше лине музика, говорить учитель:
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці,
Де ж той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордиться, що ми – українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в`ється,
І що ми на Вкраїні таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил!
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина,
Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?
(На сцену в українських костюмах виходять учні )
Учень: Затуляли чужинці в обіймах нам рот,
І перевертні кривдили зраджену мову.
Вилив душу в пісні український народ,
І живе мій народ у співучому слові!
Мій народе, пісень триста тисяч твоїх,
Уяви, сколихнули б умить Україну, –
Захотіли б, мабуть, всі земні солов`ї
Вивчить мову і пісню твою солов`їну.
Звучить пісня Лесі Горової «Українська мова».
Учень: Найперша і найголовніша ознака народу – це його мова. Могутність мови – це духовна могутність народу, який дає мові силу й красу. Він сам у піснях творить зразки неперевершеної поезії, а його таланти високо підносять рідне слово, вплітаючи у вінок своєї і світової культури найпишніші троянди. Якщо ти не любиш свого народу і нехтуєш його мовою, то хто ж тобі повірить, що ти любиш і поважаєш сусідні народи? Мова – це глибина тисячоліть. Це найдорожчий скарб, переданий нам сотнями й сотнями попередніх поколінь, злеліяний у пісні, в переказі, в приказці. Слово нам доносить із глибини століть пристрасті, радості, сподіванки й горе наших предків. Мова – це душа народу.
Учень: Кожне слово має свій вік, день і хвилину народження. Воно народилося в сиву давнину чи недавно, чи народиться в майбутньому. Як же народжується слово? Головним творцем його є народ. Проте не можна уявляти собі справу так, що немовби всім людям заманулося вигукнути якесь нове слово. Ні, так не буває. Завжди є перший, відомий чи невідомий, творець слова. Воно сподобалося, і його підхопила інша людина, за нею сотні й тисячі. Слово пройшло випробування, тому й має право увійти в мову, бо виявилося найкращим, найзрозумілішим і найзручнішим для всього народу. Від покоління до покоління бережуть це слово і, нарешті, передають його нам.
Учень: Втрачаючи рідну мову, народ втрачає разом із нею і своє духовне надбання, яке він нажив за багато віків. Втрачає свій особливий спосіб розуміння світу, особливий спосіб передавати це розуміння. Втрачає свої запаси мудрості, що зберігаються в народній поезії, у творах усної народної творчості, якими багатий кожний обдарований народ. Надзвичайна мова наша є таємницею. У ній усі тони і відтінки. Усі переходи звуків від твердих до найніжніших… Дивуєшся дорогоцінності мови нашої. У ній що не звук, то
подарунок, усе пружно, зернисто, як самі перла. І справді, інше слово часом дорогоцінніше самої речі. Українська мова дивує й захоплює. Перш за все вражає її синонімічне багатство, різноманітність діалектних форм, її безмежність. Вона ясна й повноголоса. Українська мова – це море, в якого немає дна й берегів і яке настільки багатоманітне й невичерпне, що ніколи не встановить йому межі. У неї рухомий наголос, і її важко ввібрати в постійні граматичні форми. Бо вона жива, мінлива, плинна і неодновимірна. Словниковий її запас так само незміренний. Із нею просто і надійно, бо вона – душа нашої нації.
Учень: Дехто вважає мову тільки засобом розуміння між людьми. Насправді ж це не так. У мові закодовує нація всю свою історію, свій багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність. Мова для будь-якого народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б`є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері. Мова – основа культури нації, найбільший її скарб. І відбирати її в людини чи народу – значить відбирати все минуле й сучасне, позбавляти людину й народ майбутнього.
Учень: Кожне слово – це ніби діамантова намистинка на величезному разку нашої пребагатої мови. Це цвіт усього духовного життя народу, що ніколи не в`яне й вічно знову розпускається. У ній втілюються небо Вітчизни, її повітря, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози. Проте у світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Не тільки звуків вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п`є духовне життя й силу рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець. Воно знайомить її з суспільством, його історією, як не міг би ознайомити жоден історик. Воно вводить її в народні вірування, у народну поезію.
Учень: О рідне слово!.. О мово рідна! Що за таємна в тобі сила, що така мила і необхідна – кому чужина душу втомила?! Особливі слова зовсім не схожі на інші, бо (із-за сцени чути крики: ай! ох! ой! ага! ану! гей! нумо!)… Прислухаймося до крику й галасу маленьких слів. Що за диво? Це не просто крик. Це слова-крикливці. Та ви їх не бійтеся. Слова і вигукують, і захоплюються, і страждають, і лякаються, і докоряють, і прохають, і стверджують. У них уся гама переживань, почуттів і волевиявлень. Вони вигукують, щоб розповісти нам про почуття людини та розмаїття світу.
Учень: Навчаючись із малих літ розмовляти, ми вбираємо і розуміння того, що ті слова означають. Разом із словами набираємо ми і розуму, навчаючись самі думати і викладати їх словами. Люди додають до перейнятої інформації свої вислови того, що їм за життя довелося навчитися, передумати, пережити. Так і складається людська мова, що з кожним новим поколінням усе більше шириться – зростає. Слово має особливу цінність. Споконвіків його магічність прирівнювалася до найвищих людських якостей. Недарма ж, якщо хотіли в давнину ствердити непорушність істини, то привселюдно присягалися: «Слово честі!»
Учень: Століттями мова народу була тією повноводною рікою, яку ми називаємо поезією. Поетична грань жила в слові, і слово було немислене без неї, як немислима ріка без води, повноводність – без глибини. І той, хто не знає рідної материнської мови або цурається її, засуджує себе на злиденність душі. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, – це людина без роду і племені. Тому знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу – рідну українську мову. Це – мова великого народу, великої культури. Рідна мова є наслідком праці багатьох людей. Вона несе від покоління до покоління всі надбання народу, зберігаючи його традиції. Тому ставитися до неї треба уважно, дбайливо. Вивчення мови, підвищення мовної культури є невід`ємною частиною виховання повноцінної людини.
Учень: (читає гумореску Павла Глазового «Наші хлопці».
Іде вуйко Хрещатиком –
Проїжджа людина.
Запитує у зустрічних:
Перехожі пробігають,
Позиркують скоса.
Той рукою відмахнеться,
Той відверне носа.
А тут раптом двоє негрів
Вийшли з гастроному.
Один глянув на годинник:
Вуйко низько поклонився.
Значить, є ще у столиці
Україномовні.
Учень: У чому ж полягає справді висока мовна культура? Насамперед – у бездоганному користуванні лексичними й граматичними нормами літературної мови, у правильній вимові слів і вживанні нормативних наголосів у словах. Це – уміння активно користуватися набутими знаннями, творчо застосовувати їх. Отже, мати високу культуру мови означає вміти використовувати мовне багатство сучасності й тієї спадщини, яка склалась віками. Тому бажаємо і вам досконало опанувати словесне багатство нашої мови.
Учень: (читає гумореску Павла Глазового «Найкраща мова»)
Йде синок до школи вперше.
Пита батька мати:
Будемо навчати –
Українській чи російській?
Обидві ж хороші.
Печатають гроші.
Учень: (читає гумореску Павла Глазового «У трамваї»)
У трамваї повно.
Впереді слободно, проході вперод!
Ти чево, чувішка, прьося на носок?
Опупєла, что лі? В головє пєсок?
Нікакіх пойнятій об культуре нєт.
Убєрі свой локоть. Он же как шкілєт.
Дама в полосатом, топай вєсєлєй!
Трудно ж протолкаться, как срєді джунглєй.
Ти, піжон у шляпє, глазом нє косі!
Здєсь тєбє невдобно? Єздяй у таксі.
Да протрі глядєлкі, коріш дорогой!
Ти же мнє на тухлю лєзєш сапогой.
Что ти строїш хаханькі, будто нє причом?
Я же тібя спрашую руським язиком!
Так, бува, в трамваї здоровань гука.
А у нього мова, чуєте яка?
І, либонь, гадає лобуряка той,
Що російську знає так, як Лев Толстой.
Учень: Рідне слово – тая м`ята, материнка, рута, і невже ж, пахуча мово, будеш ти забута? Ні, ніколи, чуєш, хлопче, пам`ятай про неї, і як сонця безсмертного коло, що креслить у небі путі, любіть свою мову й ніколи її не забудьте в житті.
Ти велична і проста.
Ти стара і вічно нова.
Ти могутня, рідна мово!
Мова – пісня колискова,
Мова – матері уста.
Учень: Мова – ніжна, як мама!
Мова – це квітка яскрава!
Мова – це ненине слово,
Що завжди до бою готове,
Мова – душа це народу,
Дивлюсь на чаруючу вроду.
У танці вона та й у пісні,
У кожній травинці й пташинці,
Існує вона і понині
Біля хати в червоній калині.
Учень: Чи в радості, а чи в журбі
Ти поклонися знову й знову
Тому, хто виплекав тобі
Оцю співучу рідну мову.
Народ, що мову прикрашав,
Беріг від роду і до роду.
І в ній відбилася душа
Мого великого народу.
Учень: Люблю я українську мову,
Що розквітає на вустах,
Бо наймиліше – рідне слово:
Воно із серця пророста!
(Відеокліп. «Пісня про мову». Автор Сєрєнкова )
Учень: Моя ти мово шовковиста,
На сонці граєш ти іскристо,
Палаєш у душі вогнисто,
Запалюєш серця ти чисті,
І, як бокал вина, ігристо,
Бушуєш, пінишся золотисто.
Моя ти, мово материнська,
Моя, бо прадідівська, вічна,
Бо в кожного в душі ти ніжна.
Ріка широкая, столітня.
І ллється голосно й гримить,
Не зупиняється й на мить.
Ця річечка нехай тече довіку,
І слів її не буде ліку.
Учень: Благослови, Премудрий Отче, слово, –
Не те чеснота, лиш би книги чтить,
А щоб од книг зерно добра й любові
В своїй душі посіяти й зростить.
Учень: О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Учень: Любіть красу своєї мови,
Звучання слів і запах слів:
Це квітка ніжна і чудова
Широких батьківських степів.
Всі каравани знайдуть воду
В краю пустинь і злих негод –
Як річка, з роду і до роду,
Усі: Так мова з`єднує народ.
Учень: Над всі багатства і припливи мод
Шануймо мову серцем і вустами
Народ без мови – це вже не народ.
Без мови всі ми сиротами стали.
Ідуть гріхи за нами і борги.
Щоб їх зректися, – не шукаймо броду.
Шануймо мову над усі боги,
Усі: Якщо ми хочем зватися народом.
Учень: Нас далеко чути, нас далеко видно.
Дмуть вітри історії в наші паруси.
Розвивайся й далі, мово наша рідна,
Усі: І про нас нащадкам вістку донеси.
Учень: Розцвітай же, слово, і в родині, і у школі, й на заводі, і у полі, пречудесно, пречудово –
Діти говорять разом: Розцвітай же, слово!
(На сцену виходять діти і виносять зроблене із паперових квітів на пінопласті слово МОВА)
Учитель: Люби свою мову, плекай її і дбай про неї. Це ж дорога твоя спадщина віків і поколінь. Користуйся нею, оберігай її. Передай її, збагачену і ще більш розвинену, своїм дітям і онукам, а вони передадуть наступним поколінням.
(Звучить «Пісня про мову». Гурт «5-й океан», діти випускають різнокольорові кульки, до яких прикріплені букви слів РІДНА МОВА)
Плакати-вислови про мову
Використані твори письменників