СЦЕНАРІЙ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО СВЯТА «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,тебе своїм сучасником звемо»

      СЦЕНАРІЙ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО СВЯТА

«Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,тебе своїм сучасником звемо»

Ведуча:

І знов весна несе тепло,
Несе пробудження і радість,
І вкотре нас сюди звело
Шевченкове одвічне свято.

Ведучий:

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка!

Ведуча:

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття.

І голос твій нам душі окриля.

І знову б’ється з ворогом нещадно,

Твоя, Тарасе, змучена земля.

Ведучий:

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.

Ведуча:

Тарас Шевченко… Такий великий, що бути більшим не можна.

Як Україна. Як Всесвіт.

Ріс безрідним сиротою, а став найріднішим усім нам з покоління  в покоління.

Ведучий:

Був кріпаком, а заговорив і показав шлях до свободи. Жив в імперії сваволі, насильства й наруги, де на всіх язиках все мовчить, а кликав порвати кайдани і йти просто, щоб не було за собою і зерна неправди.

Ведуча:

Мордувався в тюрмі народів і був свідком зречення материнської мови, культури й історії, але залишався вірним ідеалам волі й братерства, горів очисним вогнем сумління і вражав своїм запитанням, як полум’ям сорому: хто ж ми, чиїх батьків, ким і за що закуті…

Ведуча:

Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом. І на сторожі правди, любові і честі стоїть його слово.

УЧЕНЬ:

  Україно, Україно!

  Серце моє, ненько!

  Як згадаю твою долю,

  Заплаче серденько!

  Де подiлось козачество,

  Червонi жупани?

  Де подiлась доля-воля,

  Бунчуки,гетьмани?

  Де подiлися? Згорiло

  А чи затопило

  Сине море твої гори,

  Високi могили?

  Мовчать гори, грає море,

  Могили сумують,

  А над дiтьми козацькими

  Поганцi панують.

  Грай же, море, мовчiть, гори,

  Гуляй, буйний, полем!

  Плачте, дiти козацькiї,-

  Така ваша доля!

Ведуча:

А почалось все з того, що 9 березня 1814 року у старій-престарій метричній книзі з’явився запис: «У жителя села Моринці Григорія Шевченка і дружини його Катерини народився син Тарас».

                 (учень читає уривок, а мати з Тарасиком виходять на сцену)

УЧЕНЬ:

В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасові дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

Нещасна мати сповивала

Цього малого й зажурилась,

І цілу ніченьку вона за сина-кріпака молилась.

Мати. (гладить сина по голові).   Сину мій, прости, що доля твоя буде важкою, бо народився ти невільником-кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде, твоє майбутнє?

Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати.    Так, синочку, правда.

Хлопчик.  А  чому так багато на небі зірочок?

Мати.  Це коли людина на світ приходить,  Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне,  зірочка падає. Бачив?

Хлопчик.  Бачив,  матусю,  бачив… Матусенько, а чому одні  зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра , любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Хлопчик.  Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати.  Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові).

Як гірко , як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не маєм радісної днини,

Нам вік доводиться робить,

Не розгинаючи і спини.

Ведучий:

Хлопчик йшов шукати тих стовпів, що підпирають небо. Не дійшов, бо сонечко сховалось за обрій. Бо втомленого його посадили на воза чумаки і привезли до рідної домівки. І, мабуть, ще тоді  впала у серце Тарасове зірка, що запалила його любов’ю до поневоленого люду, до України.

УЧЕНЬ:

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете! 

Ведуча:

У дитинстві Тараса було багато людей світлих, добрих, багатих на добро і тепло. І найдорожчі серед них – дід Іван та Оксана Коваленко. До цієї дівчини він відчував ніжну приязнь, Оксана й Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися, а потім одне одного й покохали.

Тарас.  Як прийде Оксана, скажу: «Ти моя зіронька».

(З’являється дівчинка у вишитій сорочці, боса, на голові стрічка.)

Тарас(радіє). Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.

Оксана.          Ну, що?

Тарас.             Та йди ближче.

Оксана.          Та я й звідси почую.

Тарас.            Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.

Оксана.          А чого? Не помирили?

Тарас.            Ні, не те: буду там учитися на маляра.

Оксана.          О? Так уже годі на кобзаря – підеш на маляра?

Тарас.            Років за два буду маляром!

Оксана.          А що це таке – маляр?

Тарас.            Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів – дерево, схотів – хату, а схотів – козака.

Оксана.          Ти бач! Он воно що!

Тарас.           Зароблю грошей – поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінками, а на дверях… Ех! Козака змалюю на стіні! (Пауза.) Тебе змалюю та й дивитимусь на тебе.

Оксана. (підходить ближче, сідає). Таке вигадуєш! (Підсовується.) Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.

Тарас.            А ти знаєш оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронько моя             вечірняя»?

Оксана. (тихенько). Ну, то й що?

Тарас.            Зіронька – то це ти!

Оксана.          Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?

Тарас.             Гарна ти! Немає кращої за тебе. Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.

Оксана.          Срібними…

Тарас.             І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана.          Ще ні в кого таких не було.

Тарас.            А в тебе будуть.

Оксана.          За що ж справимо?

Тарас.             Одіб’ємось од злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю - ти  йдеш.

Оксана.          Я без тебе – нікуди.

Тарас.            А як до пана покличуть?

Оксана.          Не піду, хоч убий, не піду.

Тарас.            І я не віддам тебе нікому..

Оксана.         А як закують? До Сибіру закують? Не діждуся – мій вінок до тебе припливе.

Тарас.            Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

Оксана.         Ні, мій віночок припливе до тебе через гори, долини, байраки, де б ти не був...

                              ( пісня на слова Т.Шевченка "Зацвіла в долині")

Ведуча:

Доля посміхнулася Шевченку у 1838 році. Було йому вже 24 роки. Благородні друзі: Василь Ширяєв, Євген Гребінка, Василь Григорович і Олексій Венеціанов викупили його з кріпацтва, продавши на аукціоні портрет Василя Жуковського, який написав відомий художник Карл Брюллов. 

Ведучий:

Навчався він у Петербурзі,

Художником вже справжнім став,

Та не забув  про Україну,

 Вірші про неї все писав.

УЧЕНЬ:

Вітер з гаєм розмовляє,

Шепче з осокою,

Пливе човен по Дунаю

Один за водою.

Пливе човен води повен,

Ніхто не спиняє,

Кому спинить — рибалоньки

На світі немає.

Поплив човен в синє море,

А воно заграло,

Погралися гори-хвилі —

І скіпок не стало.

Недовгий шлях — як човнові

До синього моря —

Сиротині на чужину,

А там — і до горя.

Пограються добрі люди,

Як холодні хвилі;

Потім собі подивляться,

Як сирота плаче;

Потім спитай, де сирота,

Не чув і не бачив.

             (Інсценізація балади «Лілея» https://www.youtube.com/watch?v=P1Du7g70L24)

1— За що мене, як росла я,

Люди не любили?

2. За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

3. За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту! Дивуються,

Не знають, де діти!

4. Скажи мені, мій братіку,

Королевий цвіте!

КОРОЛЕВИЙ ЦВІТ :  Я не знаю, моя сестро. —

АВТОР: І цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

До білого пониклого

Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея

Росою-сльозою...

Заплакала і сказала:

1. — Брате мій! З тобою

Ми давно вже кохаємось,

А я й не сказала,

Як була я людиною,  

Як я мордувалась...

 Моя мати... Чого вона,

Вона все журилась,

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась,

І плакала. Я не знаю,

Мій брате єдиний!

Хто їй лихо заподіяв?

 Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

А вона все в'яла

Та нашого злого пана

Кляла-проклинала.

2.Та й умерла. А мене пан

Взяв догодувати.

 Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люди,

Будинок спалили...

А мене не знаю за що,

Убити — не вбили,

Тільки мої довгі коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою.

Та ще й реготались.

Жиди навіть нечистії

На мене плювали.

3. Отаке-то, мій братіку,

Було мені в світі.

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люди віку. Я умерла

Зимою під тином,

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг білим!

Аж гай звеселила.

Зимою люди... боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці,

І в білих палатах.

4. Скажи ж мені, мій братіку,

Королевий цвіте:

Нащо мене бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий,

Святий боже, милий! —

АВТОР: І заплакала Лілея.

А цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї

Ведучий:

У 1846 році — Тарас Шевченко вступив до Кирило-Мефодіївського братства. Молоді патріоти мріяли скасувати кріпосне право, звільнити всі поневолені народи від царизму. У березні1847,  після доносу, почалися арешти. Перебуваючи за ґратами, Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі»

                             ( учень читає вірш «Мені однаково…»)

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись,

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись. —

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Ведуча: Тараса  думки  будуть  жити  віки.

Ведучий: Хто Шевченка прочитав, той багатший  серцем  став…

Ведуча: Шевченко дужий  був не  силою, а словом  мудрим.

Ведучий: Тарасів  «Кобзар» - народу  великий дар.

Ведуча: В наш чудовий  час вічно  житиме  Тарас.

Ведучий: Тарасів  «Заповіт»  облетів  увесь  світ.

Ведуча:

Дійсно, «Заповіт» Тараса Шевченка перекладений майже всіма мовами світу. Це твір-маніфесті, рядки якого надихають покоління українців на боротьбу за свою свободу, землю і національну ідентичність Крізь час Великий Кобзар допомагає нам бити на фронті споконвічного ворога і втілити мрію і місію українського народу – назавжди позбутися імперських окупантів та розбудувати власну незалежну й успішну державу.

                       ( учні читають вірш «Заповіт» чотирма мовами )

УЧЕНЬ:

Kiedy umrę to na wzgórzu [Кєди умре то на взгужу]

Wznieście mi mogiłę, [Взнєшьчє мі могіле]

Pośród stepu szerokiego [Пошьрюд степу шерокєго]

Ukrainy miłej. [Украіни мілей]

Aby łany rozłożyste [Аби лани розложисте]

I brzeg Dniepru stromy [І бжег Днепру строми]

Można było widzieć, słyszeć [Можна било віджєчь, слишечь]

Jego grzmiące gromy. [Єго гжмьонце громи]

УЧЕНЬ:

Wenn aus unsrer Ukraine

Zum Meer dann, zum blauen,

Treibt der Feinde Blut, verlaß ich

Die Berge und Auen,

Alles laß ich dann und fliege

Empor selbst zum Herrgott,

Und ich bete… Doch bis dahin

Kenn’ ich keinen Herrgott!

УЧЕНЬ:

Oh bury me, then rise ye up

And break your heavy chains

And water with the tyrants1blood

The freedom you have gained.

And in the great new family,

The family of the free,

With softly spoken, kindly word

Remember also me.

УЧЕНЬ:

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Ведуча:

Це був поет, поет з родини бідної,

А душу мав розкрилену, як птах

Гарячим болем і живою піснею

Його слова в народу на вустах.

Ведучий:

А скільки ж раз його було розпято

За правду, за "Кобзар", за "Заповіт"

В душі народу словом заповітним він

Залишив  глибокий, вічний  слід.

Ведуча:

Він був сином мужика, а став володарем в серцях українського народу.

Ведучий:

Він був кріпаком, але в душі мав вільні крила і свободу.

Ведуча:

Тяжка доля переслідувала його все життя , але не змогла перетворити золота його душі в іржу.

Ведучий:

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише після життя - невмирущу славу , повагу та любов майбутніх поколінь.

Ведуча:

Отаким був і залишиться для нас,українців,Тарас Григорович Шевченко.

 ( усі учні виконують пісню "Україна-це ми!" сл.Ю.Рибчинського, муз.Ніколо)