Сценарій літературно-мистецького свята "Збагни її безмежжя духу"

Гоцко Наталія Іванівна, учитель української мови та літератури вищої категорії, учитель-методист СЗШ №13 м. Львова

 

Сценарій шкільного літературно-мистецького свята

з нагоди дня народження Лесі Українки

«Збагни її безмежжя духу»

 

Вступ

1-а учениця

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

2-а учениця

… Я жива! Я вічно буду жити,

Я в серці маю те, що не вмирає!

3-я учениця 

Я честь віддам титану Прометею, 

що не творив своїх людей рабами,

що просвітив не словом, а вогнем,

боровся не в покорі, а завзято,

і мучився не три дні, а без ліку,

та не назвав свого тирана батьком,

а деспотом всесвітнім, і прокляв,

віщуючи усім богам погибель.

Я вслід йому піду.

Учитель

О славна дочко Прометея! Ти жива, бо в щирій, відданій любові Твій рідний великий народ серед найкращих своїх дочок і синів називає Тебе, славетну, геніальну Українку, із ніжним і рідним для всіх нас іменем Леся.

І грузини, і болгари, й українці

Несуть очей щасливий цвіт,

Уклін братерський і привіт

Безсмертній в славі нашій жінці,

Великій Лесі Українці,

Що йде легендою у світ.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) прожила короткий вік – усього лише 42 роки, сповнені безупинного змагання з хворобами. Але це було прекрасне життя людини, яка весь свій хист і кожну хвилину свідомого життя віддала народові, людям.

У житті і творчості поетеса була єдина й неподільна. Слово було для неї єдиною зброєю в боротьбі, а без боротьби вона не бачила життя. Ось чому, кинувши пильний погляд на розвій української літератури, Іван Франко проголосив оті слова, які від 1898 року йдуть у парі зі славетним ім’ям Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини…»

У поезії Лесі Українки чувся голос нових борців, які знають, до чого змагають, який світ хочуть побачити на місці старого, що йде до руїни. Порівнюючи мужню поезію Лесі Українки з квилінням багатьох тогочасних поетів, І. Франко з повною підставою говорив без гіркої іронії, що «ся хвора, слабосила дівчина – чи не одинокий мужчина на всю тогочасну соборну Україну».

Рідко хто з українських письменників був таким послідовним та цілеспрямованим, як Леся Українка. У неї багато спільного з Шевченком – не за стилем і формою, не за тематичними аналогіями, а по суті, за стремлінням  самої творчості, за обставинами життя і долі.

Леся Українка не була ні кріпачкою, ні сиротою – вона не зазнала злиднів і панської наруги, як це було з Тарасом Шевченком, але тяжка фізична недуга з дитинства, відчуття приреченості щохвилинно й невідступно тяжіли над нею страшним й не меншим тягарем, аніж кріпацтво і неволя.

Якщо Шевченка, у кріпацтві і за ґратами, на засланні, зігрівала надія на волю, то Леся Українка всеньке життя своє безнадійно билася в пазурах невблаганної прогресуючої хвороби. Та, зневаживши смерть, вона з гордо піднятим чолом ішла тільки вперед, викликаючи подив і захоплення.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні! – цього життєвого кредо трималась вона до останнього подиху, і наприкінці свого життя Леся його ствердила ще раз:

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння,  –

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

Після Т. Шевченка, І. Франка постать Лесі Українки є, безперечно, найпривабливішою в нашій і світовій літературі. «Велика дочка України втілила в своїй творчості кращі почуття свого народу – його гідність, його мужність, його непохитність у боротьбі за свободу й правду, його горду силу. Вона безсмертна, як безсмертний народ» (М. Бажан).

Їй, геніальній Лесі Українці, приурочуємо сьогодні із великою вдячністю, шаною і любов’ю наше шкільне літературно-мистецьке свято «Збагни її безмежжя духу».

 

І частина

• І. Беркович. «Прелюдія» (гра на фортепіано)

4-а учениця

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій недовго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки, -

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, -

 Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

 З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться

Мені почути співи гучні, вільні, -

В моїй душі для них луна знайдеться.

 Сховаю я тоді журбу свою

 І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на землю звожу, -

Нових зірок на йому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вгледіти бажаю –

 Так три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі…

 Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, -

  Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

• Пісня «Хотіла б я піснею стати» (сл. Лесі Українки, муз. А. Шепеля)

5-а учениця

У цій поезії-пісні Леся Українка, свідомо вдаючись до вже відомих поетичних символів «море», «зорі», трактує їх як неймовірно далекі, проте нерозривно зв’язані світи людського буття. Що ж поєднує їх?

6-а учениця

Пісня! Це їй немає кордонів і перепон, тому й бажає лірична героїня перетворити своє палке слово на вільну пісню, щоб розкрити й безмежну височінь людської душі, і незвідані глибини людського серця.

 

 

7-а учениця

І цього Лесі Українці вдалося досягти, бо вже змалку батьки вчили її любити людей, співчувати їм, розуміти їх душу.

8-а учениця

Батько – Петро Антонович Косач – народжений на Чернігівщині,  походив із родини відставного капітана російської армії, людина передових поглядів, культурна, високоосвічена, гуманна. Під час навчання в Петербурзькому університеті Петро Косач брав участь у революційному студентському русі, за що був виключений з цього навчального закладу.  Продовжуючи навчання у Київському університеті, приятелював з передовою молоддю: Михайлом Драгомановим, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким. Разом з ними в травні 1861 року, коли домовину з тілом Тараса Шевченка підвезли до лівого берега Дніпра, упрягся в траурний повіз, щоб доправити його до церкви Різдва на Подолі. Був членом національно-культурного товариства «Громада», працював у недільних школах, видавав книжки-«метелики». Захистив дисертацію і став службовцем-юристом (багато років працював головою з’їзду мирових посередників у Волинській губернії). Поміщики й начальство нарікали на нього за те, що він, бачте, «псує» селян, обвинувачували його в політичній неблагонадійності.

9-а учениця

«Зі всіх нас шістьох дітей, – згадувала  сестра поетеси Ольга Косач-Кривинюк, – Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею… Вони обоє були однаково лагідні та добрі безмежно. Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє мали напрочуд гарну пам'ять…

Батько усіх нас дуже любив, але все своє життя він особливо був ніжний до Лесі, може, тому, що вона була хвора, а може, й тому, що він набагато раніше за інших, навіть за нашу матір, склав ту високу ціну Лесі, якої вона була варта. Як би то не було, а любив і шанував він Лесю завжди безмірно.

Хто шанує Лесину пам'ять, той повинен віддати належну пошану і пам’яті її найщирішого, найкращого приятеля-друга – пам’яті її батька, що за все своє життя не поклав і марної стеблини поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї».

10-а учениця

Подружню щасливу долю молодого юриста визначила близька приязнь з М. Драгомановим: Косач побрався з його сестрою. Ольга Драгоманова-Косач – мати Лесі Українки – уродженка Полтавщини, була жінкою особливою. Перша в Україні жінка-журналістка, перша жінка-академік, вона писала поезію, прозові твори, драми, критичні статті. Справжня патріотка, високоерудована особистість, людина принципова і здатна на самопожертву – такою була мати Косачів, що прибраним літературним ім’ям (Олена Пчілка) підкреслила ще одну прикметну рису своєї вдачі – працьовитість. Культивована в українській дворянській сім’ї, ця риса стала чеснотою усіх її шести дітей (двох синів та чотирьох дочок). Приклад матері був найбільшим виховним стимулом. Вона як мати і письменниця змагалася з панівною тоді ідеологією імперської Росії. Оберігала від неї своїх дітей, робила це тактовно й розумно, привертаючи дитячу увагу до народних звичаїв, рідної мови й історії. Наслідки змагання виявилися блискучими. Олена Пчілка виховала шестеро дітей, і жоден з них не змарнував життя: усі шестеро стали справжніми патріотами, інтелігентами, чесними й здібними.

3-я учениця

Дочка М. Старицького Л. Старицька-Черняхівська згадувала: «Як діти, що виховувалися не в гімназії, а вдома, Леся і Михайло (Лесин брат) були далеко серйозніші й освіченіші за нас. Одрізнялися вони від нас і мовою, і одягом… Усе свідчило про вищий рівень Лесиної освіти й взагалі  про вищий настрій її душі. У той час чи й було Лесі 12 років. Але в сі роки Леся й Михайло були цілком свідомими й переконаними патріотами. Інтелігентна й глибоко переконана мати вміла впливати на душі своїх дітей. Вона ж керувала і їхньою освітою, не пускаючи її з національного ґрунту, а на той час се було дуже тяжко».

5-а учениця

На виховання майбутньої письменниці мав великий вплив також рідний брат Олени Пчілки – відомий науковець і громадський діяч, політичний емігрант Михайло Драгоманов. Його Леся називала своїм учителем. Саме йому написала два перші листи, коли їй виповнилось тільки п’ять років. Моральним прикладом для дівчинки були й батькові сестри – Олександра й Олена – революціонерки-народниці, які віддали своє життя боротьбі зі суспільною несправедливістю. Саме тітці Олені Лариса при- святила свій перший вірш «Надія» (1880), намагаючись хоч словом підтримати її на засланні.

11-а учениця

Ні сили, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

 Надія вернутись ще раз на Вкраїну

 Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянуть іще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти, мені все їдно;

 Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

 Ні долі, ні волі у мене нема,

 Зосталася тільки надія одна.

8-а учениця

Лесине дитинство проходило на Волині. Назавжди врізалися в пам'ять Лесі чудові волинські краєвиди; пісні, казки, повір’я, звичаї; купальські, зажнивні та обжинкові обряди; розповіді матері про Мавку, Лісовика, Перелесника, про інші міфічні істоти, а також українські дитячі забави.

• «Подоляночка» (інсценізація):

Леся – ____________________

       Михась – __________________

       1-а дівчинка – ______________

       2-а дівчинка – ______________

1-а дівчинка (товаришка Лесі):

• Лесю! «Подоляночка»!

Михась (брат Лесі):

• Твоя «Подоляночка», Лесю!

2-а дівчинка:

• Яка ж то «Подоляночка», Михасю?

Михась:

• А та, що ми з Лесею привезли зі села.

Михась бере Лесю за руку, веде до гурту:

• Ставай у коло, Лесю! Починайте!

(Діти розійшлися, посідали. Леся сидить з братом Михасем на лавочці).

 

8-а учениця 

Був у Лесі брат Михайло (Михась, Миша), старший за неї на півтора року. Усе життя їх зв’язувала найщиріша дружба. До тринадцятирічного віку Лесі вони були нероздільні: разом бавилися й мріяли, разом читали й навчалися. За цю нерозлучність їх жартома називали дома спільним ім’ям: «Мишолосіє».

 

Михась (виступив уперед – Лесю за руку тримає):

• А ми вже не Мишолосіє. Ми розділились на два окремі імена: Миша і Леся. Бо ми стали великі. То я вже не Миша, а Михась. І немає вже Лосі, а є Леся. Лесині вірші надрукували у Львові за підписом «Леся Українка», що означає Леся з України. Ось послухайте, який вірш написала Леся на роковини Т. Шевченка.

12-ий учень

Колись нашу рідну хату

 Темрява вкривала,

А чужа сусідська хата

 Світлами сіяла.

Та минав ти, наш Кобзарю,

 Чужії пороги,

Орав свою вбогу ниву,

 Рідні перелоги.

 

Гомоніла твоя кобза

 Гучною струною,

В кожнім серці одбивалась

 Чистою луною.

 

Спочиваєш ти, наш батьку,

 Тихо в домовині,

Та збудила твоя пісня

 Думки на Вкраїні.

 

Хай же промінь твоїх думок

 Поміж нами сяє,

«Огню іскра великого»

 Повік не згасає!

 

Щоб між нами не вгасало

 Проміння величне,

Ти поставив «на сторожі»

 Слово твоє вічне.

 

Ми, як ти, минати будем

 Чужії пороги,

Орать будем свої ниви,

 Рідні перелоги.

 

• Пісня «На високій дуже кручі»  (сл. і муз. І. Кучеренка-Кучугури)

13-а учениця

Восени 1878 року Косачі переїхали з Новограда-Волинського, де народилась Леся, до Луцька. Безлюдний замок князя Любарта зразу зацікавив Лесю, її улюбленого брата Михайлика та їхніх товаришів. Біля «старезного замчища-руїни» збирались на таємну раду «дванадцять звитяжних оборонців волі».

І тут Леся – тоненька блідолиця Жанна д’Арк – займала провідну роль у дитячих розвагах та іграх, сповнених романтики. Ці роки назавжди залишили слід у серці й свідомості поетеси.

14-а учениця

У дитячі любі роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарства.

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий, не здамся!»

Так дитячі мрії грали

Між примарами гарячки.

А тепер? – гарячка зникла,

Але мрії не зникають.

Роки любії, дитячі,

Як весняні води, зникли,

Але гомін вод весняних

Не забудеться повік.

• Інсценізація вірша:

Автор – 7-а учениця

       Леся – 11-а учениця

       Башта – 3-я учениця 

 Я спитала у башти

З історичним ім’ям Свидригайла.

І відмовила башта:

• Леся тут на орлицю зростала.

Перед нею лежали

Замку Любарта давні руїни,

Перед нею кричало

Розкраяне тіло Вкраїни.

І клялося дівча:

• Хоч не маю коня, ані зброї,

Буду Жанною д’Арк

Землі рідної і дорогої.

Що із того, що руку

Відбирає смертельна хвороба.

Буду Жанною д’Арк,

Україно кохана, до гроба.

• Де ти військо візьмеш? –

В неї сумно питали руїни.

• Моє військо – пісні.

Вороги – вороги України.

• Де ти зброю візьмеш?

Ти ж недужа така й блідолиця…

• Моя зброя – слова!

Я їх вигострю гей би ту крицю!

• Ти гадаєш, що прийде,

Як до Жанни, і слава до тебе?

• Я до іншого прагну,

Мені слави тої не треба!

Моя слава, далебі, – 

То слава Вкраїни моєї,

Як орлиця у небі,

Я сягну навіть сонця для неї.

• Ти занадто береш

На малі свої плечі, дитино.

• То нічого! – сказала, –

Допоможе мені батьківщина.

І підносила вгору

Вона свою хвору правицю,

І в Сварога прохала

Собі меч – золоту блискавицю…

Зброя вийнята х піхов.

Вирушала у путь поетеса

На широкі дороги,

На Вкраїни коханої плеса.

 

ІІ частина

9-а учениця

Леся  з дитинства полюбила Волинь – свій «рідний куточок», як писала згодом, волинців, і волинянок, і їх мову. «Як радісно було Лесі, - згадує Ольга Косач-Кривинюк, – що наша мати у своєму вірші «Волинські спогади» голосно всім сказала, що Волинь – незабутня, славутня країна…»:

Волинь незабутня, країно славутня!

У пишній красі ти красуєш!

Здавен твою бачу українську вдачу,

Здавен мою душу чаруєш!

Я рідную мову, ту любу розмову

В краях твоїх всюди вчуваю,                                                            

Те слово живуще, віки невмируще,

Я скрізь в собі серцем вітаю.

Із словом жаданим та з людом коханим

Єднаєш ти в серці моєму

Тії спогади ясні про милі та красні

Куточки в обширі твоєму.

• Пісня «Вечірня година» (сл. Лесі Українки)

15-а учениця

Якось на свято Водохреща Леся разом з братом Михайлом пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася й захворіла. Хвороба дала ускладнення, а згодом виявилося, що в дівчини туберкульоз кісток. З цього часу почалася, за висловом самої Лесі, «тридцятилітня війна» зі страшною недугою.

За це тридцятиліття їй довелося пережити кілька складних операцій і довгі місяці лежати в ліжку «в гіпсових кайданах», ходити за допомогою милиць, складного  й важкого апарату на нозі, їздити на лікування в далекі краї (у Німеччину, Італію, Єгипет). Засоби лікування були тоді примітивні й дуже болісні. Операції проходили вельми тяжко, вимагали нелюдського терпіння й витривалості. Усе це Леся переносила зі справді чоловічою терплячістю, тримала в собі, не давши болеві й стражданням розлитися в рядках її поезій. У цьому двобої гартувалися мужній революційний дух поетеси, її сила волі, витримка, жадоба до життя.

2-а учениця   

   О, знаю я, багато ще промчить

Злих хуртовин над головою в мене,

Багато ще надій із серця облетить,

Немов од вихру листячко зелене.

   Не раз мене обгорне, мов туман,

Страшного розпачу отрутнеє дихання,

Тяжке безвір’я в себе, в свій талан

І в те, що у людей на світі є призвання.

   Не раз в душі наступить перелом,

І очі глянуть у бездонну яму,

І вгледжу я в кохання над чолом

Строкату шляпу блазня або пляму.

   Не раз мій голос дико залуна,

Немов серед безлюдної пустині,

І я подумаю, що в світі все мана

І на землі ніде нема святині.

   І, може, приведуть не раз прокляті дні

Лихої смерті грізную примару,

І знову прийдеться покинутій мені

Не жити, а життя своє нести, мов кару.

   Я знаю се і жду страшних ночей,

І жду, що серед них вогонь той загориться,

Де жевріє залізо для мечей,

Гартується ясна і тверда криця.

   Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,

Скажіть тоді: нова людина народилась;

А як зломлюсь, не плачте по мені!

Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

15-а учениця

Дорогі друзі!

Прочитайте всі дванадцять томів Лесиних творів, і ви пересвідчитесь, що писала їх людина енергійна й міцна, з сильними руками, здатними до постійної творчої праці, людина великого серця й здорової душі. Усе її життя було подвигом, силою духу, точніше було б сказати, силою народної правди, вірою в народ, у його безсмертя і кращую долю.

9-а учениця

Через тяжку хворобу Леся не вчилася в жодній із шкіл. За спогадами сестри Ольги Косач-Кривинюк, «як було Лесі десять з половиною років, то вона в Києві почала вчитися разом з Михайликом всього того, чого й він учився, готуючись вступити до класичної хлоп’ячої гімназії. Крім того, Леся в Києві систематично брала лекції гри на фортепіано, якої її ще раніше почала вчити тітка Олександра Косач, а тепер дружина Лисенка – Ольга Антонівна».

Хто чув гру Лесі Українки, відчував у ній музичний талант; у музиці вона вбачала своє покликання. Але хвора й зоперована рука позбавила дівчину можливості стати піаністкою, а тим часом вона сама вважала так, як писала до дядька Михайла Драгоманова в 1890 році: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт».

Ще з юних літ улюбленими композиторами Лариси стали Микола Лисенко, Петро Чайковський, Фредерік Шопен, Людвіг ван Бетховен. Леся також прекрасно розумілася на малярстві, навчалася в Київській малювальній школі видатного художника Миколи Мурашка.

• Ф. Шопен. «Вальс» (гра на фортепіано)

13-а учениця

Великі здібності до науки й мистецтва, до вивчення мов (самотужки вона оволоділа російською, німецькою, французькою, англійською, італійською, польською, іспанською, болгарською, грецькою і латинською мовами), наполеглива праця допомогли поетесі стати високоосвіченою людиною з глибокими енциклопедичними знаннями і передовими, прогресивними поглядами.

Михайло Павлик після зустрічі з нею у Львові в 1891 році писав про дев’ятнадцятирічну  поетесу так: «Леся так просто ошоломила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка… Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя».

«Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини, але від того не менше кололи мене поетичні терни», - пізніше зазначала Леся Українка. Олена Пчілка посприяла виходу у світ у 1884 році першої публікації дочки – вірша «Конвалія» (у львівському журналі «Зоря»). Якраз цей твір і був уперше підписаний славетним псевдонімом – «Леся Українка». 

5-а учениця

Естетичні смаки поетеси формувалися під впливом усної народної творчості та європейського письменства.

Ще в Колодяжному, куди родина переїхала 1882 року,  Леся почала фольклористичну діяльність. Упродовж життя вона багато зробила, щоб зібрати, зберегти й донести до сучасників і нащадків коштовні перлини із золотої скарбниці творчого генія нашого народу. Те, що зробила Леся Українка в галузі збирання, дослідження й видання уснопоетичної творчості рідного народу, є титанічним подвигом, який назавжди вкарбував її ім’я в історію української фольклористики.

 За чотири місяці 1891 року вона зібрала півтораста обрядових пісень, які мають оригінальні мотиви. Частина фольклорних матеріалів, зібраних нею, була надрукована у Франковому журналі у Львові; багато записів мелодій народних пісень поетеса передала Миколі Лисенку; проспівала також усі пісні, які пригадала, своєму чоловікові Клименту Квітці – згодом відомому українському музикознавцеві та фольклористу, який у 1917 році видав двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки».                              

16-а учениця

Їй повинні ми також дякувати за організацію в 1908 році експедиції для збирання й запису за допомогою фонографа мелодій українських народних дум – унікальних, неперевершених пам’яток світового мистецтва. Вона теж  брала участь у цій експедиції, не шкодувала ні часу, ні сил, ні коштів на цю важливу справу. У листі до відомого українського культурно-освітнього діяча, письменника й композитора, історика Миколи Аркаса в 1908 році вона з тривогою зазначала, що в країні темряви й безпросвітної ночі «душа кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що немає собі паралелі ніде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам’ятника навіть!»

Багато сил, енергії й часу віддала вона, щоб записати гру на бандурі й спів видатного майстра кобзарства Гната Гончаренка. І лише тоді, коли вийшли у світ «Мелодії українських народних дум» у двох томах, серце її заспокоїлось і сповнилося великою радістю. У 1911 році, щаслива, вона писала до львівського етнографа, фольклориста, композитора, музикознавця і літературознавця, засновника українського етнографічного музикознавства Філарета Колесси: «Надзвичайно втішно було мені бачити сю велику працю викінченою і доведеною до ладу Вашим високоосвіченим старанням. Тепер уже справді можна сказати:»Наша дума, наша пісня не вмре, не загине».

 

ІІІ частина

• Українська народна пісня «Тихо над річкою» 

17-а учениця

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

 Онде балочка весела,

 В ній хороші, красні села,

 Там хати садками вкриті,

 Срібним  маревом повиті,

 Коло сіл стоять тополі.,

 Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,

Здається, без краю, –  аж знову

Бори величезні, густії

Провадять таємну розмову.

 От ярочки зелененькі,

 Стежечки на них маленькі,

 Перевиті, мов стрічечки,

 Збігаються до річечки,

 Річка плине, берег рвучи,

 Далі, далі попід кручі…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе його не знавало!

18-ий учень

Звертаючись до рідного краю Леся Українка зазначала, що бачила лихо й кривду в різних куточках землі – у десятках, а може й, сотнях міст Європи, Азії, навіть Африки, у яких вона перебувала як пацієнтка санаторіїв або туристка, – однак страшнішого гніту, ніж терпить український люд, ніде не було. Її, пристрасну патріотку Батьківщини, співця мужності й боротьби,  дивувало, що народ з багатющою історією та культурою не має свого державного об’єднання, що змушений перебувати в політичній, економічній  і культурній залежності від Росії.

19-а учениця

І все-таки до тебе думка лине,

   Мій занапащений, нещасний краю,

   Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

 

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

    А тяжчого від твого не видали,

    Вони б над ним ридали,

 Та сором сліз, що ллються від безсилля.

 

О, сліз таких вже вилито чимало, –

   Країна ціла може в них втопитись;

   Доволі їм вже литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

• Пісня «До тебе, Україно, наша бездольная мати» (сл. Лесі Українки (із циклу «Сім струн»), муз. А. Шепеля)

20-ий учень

 Скрізь плач, і стогін, і ридання,

 Несмілі поклики, слабі,

 На долю марні нарікання

 І чола, схилені в журбі.

 

 Над давнім лихом України

 Жалкуєм-тужим в кожний час,

 З плачем ждемо тії години,

 Коли спадуть кайдани з нас.

 

 Ті сльози розтроюдять рани,

 Загоїтись їм не дадуть.

 Заржавіють від сліз кайдани,

 С а м и  ж ніколи не спадуть!

 

 Нащо даремнії скорботи?

 Назад нема нам воріття!

 Берімось краще до роботи,

 Змагаймось за нове життя!

21-ий учень

«Леся Українка слідом за Т. Шевченком утвердила в українському середовищі ідею активного, войовничого націоналізму. Вона розглядала визволення і розквіт нації не як засіб, а як мету. Саме Леся надала націоналістичному світогляду трагічного забарвлення. Це трагізм непохитної волі, що швидше згине, як зрадить своїм ідеалам, трагізм упертої гордості мученика на хресті, шалу пораненого хижака, що перед наведеним дулом готується до останнього стрибка, це трагізм нації, поставлений перед вибором: перемогти або загинути», – вважає сучасний український педагог, методист Олександр Авраменко.

6-а учениця

Із появою Лесиної поезії в українській літературній мові з’явилася традиція порівнювати слово зі зброєю, крицею, мечем. «Крилате слово – ось моя стріла», – говорить поетеса. Здається, як слово могло бути гартованою зброєю для цієї слабкої тілом жінки?! Але саме таку силу відчувала Леся Українка у творчій уяві, у словесній художній творчості. Поезія як зброя, котрою митець має служити своїй нації, – так розуміла авторка поетичне покликання, так трактувала місію власної музи.

22-а учениця

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

 

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб’єш…

 

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

 

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

 

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

6-а учениця

Слово для Лесі – це віща птиця, живе, прудке, тихе, таємне, громове, вільне, добре, вогнисте, веселе, плідне, слова благословенні, багряні, вразливі, гарячі, голосні, журливі, необачні, непокірні, невтримні, палкі, пророчі.

Боже провидіння наказало Лесі не полишати зброї – двосічний меч в образі Слова – не відступати, не падати, не втомлюватися. Поетеса не тікає з поля бою – з арени боротьби за Україну, бо так велить її національний обов’язок. Поезія як вогненна сила потрактована у знаменитих Лесиних рядках, що палають пристрастю:

Палкими блискавицями, мечами

Хотіла б я вас виховать слова!

Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,

Щоб краяли, та не труїли серце,

Щоб піснею були, а не квилінням.

Вражайте, ріжте, навіть убивайте,

Не будьте тільки дощиком осіннім,

Палайте чи паліть, та не в’яліть!

• Ф. Шопен. «Революційний етюд» (гра на фортепіано)

20-ий учень

Творчість Лесі Українки багатогранна, багатоаспектна. Аналізуючи розмаїття мотивів її лірики, український літературознавець, фольклорист і педагог Іван Денисюк зауважив: «Вона писала про мечі і блискавиці, про боротьбу і кров, прагнула «дихать вогнем» як лицарка української поезії. А в хвилини інтермецо між поезією патріотичного обов’язку озивалися співи лагідні й ніжні іншої, «мирної тональності». Тональності, у якій сприймала природу, вдаючись до мажорної гами, до світлої тональності».

 

14-а учениця Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

 

4-а учениця  Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

 

2-а учениця  Я на вбогім, сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

17-а учениця І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

 

22-а учениця Я на гору круту, крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 

19-а учениця В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

 

1-а учениця  Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки  сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

• М. Дремлюга. «Елегія» (гра на фортепіано) 

 

ІV частина

15-а учениця

У Лесі Українки творів інтимної (зокрема, любовної) лірики порівняно небагато. Вона намагалася не виносити свої сокровенні почуття на людський суд. Більшість цих поезій присвячені Сергієві Мержинському.

Познайомились вони влітку 1897 року в Ялті. Обоє проходили курс лікування: Леся хворіла на туберкульоз кісток, Сергій – на сухоти. Він приїхав із Мінська. Був професійним революціонером, соціал-демократом. Вирізнявся  лагідною вдачею, інтелігентністю, високою культурою. У ньому був вогонь самопожертви. За спогадами друзів, мав «тонке скорботне лице», «прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим, матовим, що часто палало нездоровим рум’янцем лицем, з чорною хвилястою шевелюрою», «у ньому гармонійно поєднувалися фізична й духовна краса, і в цій гармонії був секрет його привабливості».

Відтоді вони часто зустрічалися – у Криму, Гадячі, Києві, Мінську. Однак зустрічі ті були короткими й обривалися, як нескінчена розмова. Леся продовжувала їх подумки на самоті, у кімнаті, де зігрівали серце його подарунки: томик Ґете німецькою мовою, копія «Сікстинської мадонни» Рафаеля, чотиритомник поезії Гейне. Не хотілося вірити, що Сергій (маючи всього лише 30 літ!) невиліковно хворий і наближається неминуче. Лесині листи до нього, сповнені ніжності й смутку, читаються як поезія в прозі:

1-а учениця

«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя? … Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки  ти вмієш рятувати мене від самої себе.

… Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

… Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі, й рожеві, червоні й блакитні троянди.

21-ий учень

Восени 1900 року лікар Мержинського сповістив Лесю, що її друг помирає. Кинувши все, усупереч умовлянням і своїх, і його рідних, вона поїхала до Мінська доглядати за коханим.

У вільні хвилини схилялася над робочим столом: заробляла на життя статтями для різних журналів. Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка хворого, написала поему «Одержима» – драму про одержимість високими поривами, про любов і ненависть. Про неї у листі до І. Франка писала::

16-а учениця

«Признаюсь Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього вийшла жива, то я б теж могла відповісти: «Я з того створила драму».

21-ий учень

Від Сергія вона вдруге заразилась туберкульозом, але затамувавши власні почуття, жертовно пережила всі призначені їй «дні журби». Біля ложа найдорожчого друга, якого час від часу мучила страшна, несказанна агонія, зустріла Леся день свого тридцятиріччя.

16-а учениця

На олтар кохання покладені твори, писані у дні смертельної недуги товариша. Їх перші рядки говорять самі за себе: «Хотіла б я тебе, мов плющ обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Квіток, квіток…».

1-а учениця

Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

 

Так завжди: чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружню руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься, -

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

 

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наносять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

 

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі, втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого провиддя,

Бринить тужливо, з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

 

І кожен раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

• Дует М. Лисенка «Коли розлучаються двоє» (на сл. Гейне в перекладі М. Славінського)

18-ий учень

Сум, туга, розпач… Здається, немов Леся писала саме в ті моменти, коли треба було стримати «хвилю ридання гарячу».

А горя випало чимало за життя. У 1903 році помер її однодумець – брат Михайло– відомий український учений-метеоролог, талановитий письменник (псевдонім Обачний), який у тридцять років став професором університету і помер передчасно в тридцять три з половиною роки.

У 1909 році поетеса пережила нове горе – не стало її батька Петра Антоновича Косача. Це були величезні три втрати, які Леся з мужністю витримала.  І знову праця рятувала, праця і боротьба. Лесину нескореність перед  найгнітючішими особистими і громадськими обставинами виявляють ліричні шедеври, зокрема вірш «Епілог», написаний у січні 1911 року:

17-а учениця

Хто не жив посеред бурі,

той ціни не знає силі.

той не знає, як людині

боротьба і праця милі.

 

Хто не жив посеред бурі,

не збагне журби безсилля,

той не знає всеї муки

примусового безділля.

 

Як я заздрила тим людям,

що не мали відпочинку,

поки їх нелюдська втома

з ніг валила на часинку!

 

День і ніч – вони на варті, –

довгий труд, коротка зміна.

День і ніч – вони в роботі,

аж німіли руки й спина.

 

Певне, їм тоді здавалось,

що немає гірше муки…

Ох,борці, якби ви знали,

що то є безсилі руки!

 

Що то є – лежати тихо,

мов сумний розбиток долі,

і на ласку здатись бурі

та чужій сназі і волі.

Що ж зосталося такому?

Тільки думати-гадати…

Ви, борці, прийміть сі думи.

Більш не маю що вам дати.

 

• «Роздуми». Обробка Ю. Китастого (гра на бандурі)

 

V частина

22-а учениця

Усебічно обдарована, з тонким відчуттям слова, музики й малярства, поліглот, людина філософського складу мислення, Леся Українка виявила свій хист у різноманітних жанрах красного письменства. Внутрішній драматизм поетичного мислення завжди був характерний для її творчого стилю. Тому закономірно, що геній письменниці найповніше виявився в драматичних творах. Улюблені теми – античність і біблійна історія. На цьому матеріалі авторка осмислює вічні філософські питання буття, а також актуальні проблеми українського суспільства. Осягає психологічну природу імперського поневолення, національної зради; розробляє мотив непростих взаємин духовного провідника (пророка) і народу («Вавилонський полон», «На руїнах», «Бояриня», «Кассандра»); обстоює ідеї особистих прав і свобод людини («У пущі»); доводить, що власну й національну свободу треба добувати лише самим, бо звільнення, одержане від інших, обертається новою неволею («Три хвилини»); осмислює проблему морального вибору представника поневоленого народу між особистим благополуччям і національними  інтересами («Оргія»).

10-а учениця

Єдиний твір Лесі Українки, присвячений безпосередньо українській історії, називається «Бояриня». Дія відбувається в другій половині ХVІІ ст., коли угоди, підписані на Переяславській раді, з боку Росії були потоптані. Україна, яка за умовами договору мала бути лише у військовому союзі, через грабіжницьку політику царизму, ворогування козацької старшини між собою в боротьбі за владу перетворилася на руїну. Написана в 1910 році в Хельвані, що недалеко від Каїру, ця драма  так і не вийшла друком за життя Лесі Українки. Востаннє надрукована 1929 року з наступною статтею Михайла Драй-Хмари, ця поема не бачила світу майже три чверті століття: радянська цензура вважала її вкрай небезпечною. Поет-неокласик і літературознавець М. Драй-Хмара писав: у «Боярині» авторка «відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого, лакомства нещасного» зрадила українські традиції й, замаскувавшись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо».

Палка, волелюбна Оксана, головна героїня твору, не може жити в умовах «московської змори», коли поневолено людську особистість, зневажено гідність; в атмосфері несамовитого страху, доносів, національного гніту.

• Уривок із драми «Бояриня»:

Оксана – ____________________

Степан – ____________________

Мати –  ____________________

Мати    (нишком)  Ну що казав той німець? Є надія?

    І звідки причепилася напасть?..

    Либонь, це хтось наврочив на весіллі

    Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.

Степан   Здається, ще давніше почалося…

Мати    Що ж воно? Як зветься?

Степан   Казав німець: «Ваша пані занудилась

    по ріднім краю – се є также слабість».

    Сказав мені і по-грецьки, як і зветься.

Мати    Та він то назове на всіх язиках,

    а щоб то вигоїти…  

Степан   Він казав,

    коли б її повезти на Вкраїну,

    то, може, б ще й одужала.

Мати    От, синку,

    На сей раз німець, може, й правду скаже.

    Вона таки нудилася, небога.

    Що ж, відомо, завезена далеко…

     Не кожде привикає до чужини.      

    Котре привикне, а котре, то й…

Степан    Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив

    до тестя у гостину – чей же пустить?

Мати    Та, може, й пустить – вже ж війни немає.

- - - - - - - - - -

Оксана    Се ти, Степане?.. Бач, мені приснилось,

    що місяць ясно-ясно засвітив

    у батьковім садочку...

Степан    (удавано веселим голосом) Місяць, люба?

    Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

Оксана    Що ж, може, там ясніше світить місяць,

    ніж тута сонце...

Степан    Не журись, Оксано,

    ось хутко знов побачим, як там світить

    і сонечко, і місяць на Вкраїні.

Оксана    Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне

    душа полине...

Степан    Бог з тобою, люба!

    Чи я ж би про таке тобі казав?

    Надумав я поїхати з тобою

    в гостину до твоїх.

Оксана    (іронічно) Велике діло,

   що ти надумав! Цар думки заверне.

Степаанё  Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні

   утихомирилося.

Оксана     (гостро)   Як ти кажеш?

   Утихомирилося? Зломилась воля,

   Україна лягла Москві під ноги,

   се мир по-твоєму — ота руїна?

   Отак і я утихомирюсь хутко

   в труні…

   Нікуди я тепера не поїду.

Степан   Чому ж?

Оксана   Не хочу.

Степан   Що се ти, Оксано?

   Мені аж дивно! Що се ти говориш?

Оксана    (розпалившись, підводиться)

   А я дивую, ти з яким лицем

   збираєшся з'явитись на Вкраїні!

   Сидів-сидів у запічку московськім,

   поки лилася кров, поки змагання

   велося за життя там, на Вкраїні, —

   тепер, як «втихомирилось», ти їдеш

   того ясного сонця заживати,

   що не дістали руки загребущі,

   та гаєм недопаленим втішатись.

   На пожарині хочеш подивитись,

   чи там широко розлилися ріки

   від сліз та крові?..

Степан   Ти тепер картаєш...

   А як сама колись мені казала,

   що ти прийняти можеш тілько руку

   від крові чисту?

Оксана    Правда, я казала...

   Ми варті одно одного. Боялись

   розливу крові, і татар, і диби,

   і кривоприсяги, й шпигів московських,

   а тілько не подумали, що буде,

   як все утихомириться.

   (дивиться на свою й Степанову руки)

   От, здається, руки чисті,

   проте все мариться, що їх покрила

   не кров, а так... немов якась іржа...

   як на старих шаблях буває, знаєш?

(Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше, млявіше, з перервами)

   У батенька була така шаблюка...

   вони її закинули... ми з братом

   знайшли... в війну побавитись хотіли...

   не витягли... до піхви прикипіла...

   заржавіла... Отак і ми з тобою...

   зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...

   обоє ржаві...

Степан   Ти, Оксано, вмієш

   зарізати словами без ножа.

Оксана   Та тілько ж се я вмію, більш нічого.

   Що-небудь же і я повинна вміти...

Мовчання.

   Як я умру, ти не бери вже вдруге

   українки, візьми московку ліпше...

Степан   Оксано!

Оксана   Всі ми ріжемо словами,

   а тут жінки плохі, вони бояться...

Степан    (з мукою)   Та пожалій себе й мене хоч трохи!

Оксана   Занадто я жаліла... в тім і горе...

   Якби я мала сили не жаліти,

   то вирвались би геть з сії кормиги  —

   і ти б ослобонився від іржі...

   А так, вже чисто; ні собі, ні людям!

Степан   Оксаночко!! Поїдем на Вкраїну!

   Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,

   родина, приятелі, там ти з ними

   розважишся.

Оксана   (одвертається) Я й в вічі не насмію

   їм глянути...

Степан   Ну, в Київ подамося,

   помолимось, нехай нас Бог простить,

   нехай тобі здоров'я верне!

Оксана   Нащо?

   Кому потрібне те моє здоров'я,

   та й я сама?

Степан   Мені, моя єдина!

   Я ж так тебе люблю!

   (гладить її руку, низько похиливши голову)

   Ти шарпаєш себе речами тими,

   Не треба стілько говорити...

Оксана   Правда...

Степан   Та й що картатися словами, люба?

   Нас доля так уже скарала тяжко,

   що, певне, й Бог простить усі гріхи.

   Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

   Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

   а ми несли кайдани невидимі.

   Хто мав хвилини щастя в боротьбі,

   а нас важка, страшна душила змора,

   і нам не вділено було снаги

   ту змору подолати...

Оксана    (спокійніше й лагідніше, ніж досі)

   Так, се правда.

   Але ніхто сього не зрозуміє,

   поки ми живі. Отже, треба вмерти.

   Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —

   до рук тобі свій заповіт віддам я,

   а ти його передаси родині

   і братчикам, хто ще живий лишився.

 Степан   (з гострою тугою)

   Ой, краще б я тобі таке казав!

Оксана   (підводиться і прихиляє його до себе)

   Ні, любий, ти на світі потрібніший,

   тобі ще є про що й про кого дбати.

   Борцем не вдався ти, та після бою

   подоланим подати пільгу зможеш,

   як ти не раз давав... На бойовиську

   не всі ж померли, ранених багато...

   поможеш їм одужати, то, може,

   колись там... знов зібравшися до бою,

   вони тебе згадають добрим словом...

   а як і ні — не жалуй, що поміг.

   (Сидять який час мовчки, обнявшись).

Степан   (підводиться і подає Оксані руку)

   Ходім, я заведу тебе до хати.

   Бач, сонце вже навзаході.

Оксана   Ходім.

  (Спираючись на руку Степанову, іде до будинку.

  Не доходячи рундука, спиняється і обертається,

  дивлячись на західнє сонце, що вже зникає за обрієм).

   Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

   Ти бачиш Україну — привітай!

• Виступ бандуристки

20-ий учень

«Діамантовим вінцем Українки» (за висловом М. Рильського), її найвищим мистецьким здобутком, «піснею пісень» не лише її, але й усієї української драматургії, дивоцвітом (на думку І. Денисюка)  стала драма-феєрія «Лісова пісня». Цей шедевр вона написала всього лише за три тижні у м. Кутаїсі (Грузія) в липні 1911 року. Леся  тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася хвороба. Ідея створити «Лісову пісню» була навіяна спогадами дитинства. У її листі до матері читаємо:

16-а учениця

«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жаборищі мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимось лісом їз маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася  мавка».

10-а учениця

У своїй монографії про письменницю М. Драй-Хмара пише: «Лісова пісня» – твір автобіографічний в найвищому розумінні цього слова: у ньому відбилося духовне життя Лесі Українки, її інтелект, глибока ніжність її психіки, – сильний поетичний порив, весь лабіринт її душі, життя й думок».

• Уривок із драми-феєрії «Лісова пісня»:

Мавка  –  ___________________

Лісовик – ___________________

Лукаш –  ___________________

Доля – ___________________

Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лісовик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Лісовик   (придивляючись до постаті під хатою)

Ти, донечко?

Мавка    (трохи поступає до нього)

Се я.

Лісовик   Невже пустив

тебе назад "Той, що в скалі сидить"?

Мавка    Ти визволив мене своїм злочином.

Лісовик   Ту помсту ти злочином називаєш,

ту справедливу помсту, що завдав я

зрадливому коханцеві твоєму?

Хіба ж то не по правді, що дізнав він

самотнього несвітського одчаю,

блукаючи в подобі вовчій лісом?

Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє,

хай прагне крові людської, — не вгасить

своєї муки злої!

Мавка    Не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає.

Лісовик   (тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)

Не гідна ти дочкою лісу зватись!

бо в тебе дух не вільний лісовий,

а хатній рабський!

Мавка    О, коли б ти знав,

коли б ти знав, як страшно то було...

Я спала сном камінним у печері

глибокій, чорній, вогкій та холодній,

коли спотворений пробився голос

крізь неприступні скелі, і виття

протягле, дике сумно розіслалось

по темних, мертвих водах і збудило

між скелями луну давно померлу...

І я прокинулась. Вогнем підземним

мій жаль палкий зірвав печерний склеп,

і вирвалась я знов на світ. І слово

уста мої німії оживило,

і я вчинила диво... Я збагнула,

що забуття не суджено мені.

Лісовик   Де ж він тепер? Чому він не з тобою?

Чи то й його невдячність невмируща

так, як твоє кохання?

Мавка    Ох, дідусю!

якби ти бачив!.. Він в подобі людській

упав мені до ніг, мов ясень втятий...

І з долу вгору він до мене звів

такий болючий погляд, повний туги

і каяття палкого, без надії...

Людина тільки може так дивитись!..

Я ще до мови не прийшла, як він

схопивсь на рівні ноги, і від мене

тремтячими руками заслонився,

і кинувся, не мовлячи ні слова,

в байрак терновий, там і зник з очей.

Лісовик   І що ж тепер ти думаєш робити?

Мавка    Не знаю... Я тепер, як тінь, блукаю

край сеї хати. Я не маю сили

покинути її... Я серцем чую —

він вернеться сюди...

Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стіни.

Лісовик   Дитино бідна,

чого ти йшла від нас у край понурий?

Невже нема спочинку в ріднім гаю?

Дивись, он жде тебе твоя верба,

вона давно вже ложе постелила

і журиться, що ти десь забарилась.

Іди спочинь.

Мавка    (тихо)   Не можу я, дідусю.

Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс.

Лукаш    Хто ти? Що ти тут робиш?

Постать    Я — загублена Доля.

Завела мене в дебрі

нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю,

наче морок по гаю,

низько припадаю, стежечки шукаю

до минулого раю.

Ой уже ж тая стежка

білим снігом припала...

Ой уже ж я в сих дебрях

десь навіки пропала!..

Лукаш    Уломи ж, моя Доле,

хоч отую ожину,

щоб собі промести, по снігу провести

хоч маленьку стежину!

Доля     Ой колись я навесні

тут по гаю ходила,

по стежках на признаку

дивоцвіти садила.

Ти стоптав дивоцвіти

без ваги попід ноги...

Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,

де шукати дороги.

Лукаш    Прогорни, моя Доле,

хоч руками долинку,

чи не знайдеш під снігом

з дивоцвіту стеблинку.

Доля    Похололи вже руки,

що й пучками — не рушу...

Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,

що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає),

Лукаш    (простягаючи руки до неї)

Ой скажи, дай пораду,

як прожити без долі!

Доля    (показує на землю в нього під ногами)

Як одрізана гілка,

що валяється долі!

(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).

Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем.

Постать Мавки  Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

Лукаш    Се ти?.. Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди).

Живи моєю кров'ю! Так і треба,

бо я тебе занапастив...

Мавка    Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

Лукаш    Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

(З невимовною тугою дивиться на неї).

Мавка    О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, —

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю...

Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. Спочатку гра його [мелодії № 15 і 16] сумна як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання [мелодія № 10, тільки звучить голосніше, жагливіше, ніж у першій дії] покриває тугу.

13-а учениця

Драма-феєрія «Лісова пісня» переконливо стверджує: світ урятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й здатності прощати. Така краса очищає й відроджує людину і світ. Це твір про силу, життєвість, справжню, природну  красу і творче безсмертя українського народу.

20-ий учень

«Лесю Українку – славетну й улюблену письменницю нашого народу, окрасу й гордість нашої нації, феноменальну жінку у світовій літературі – можна характеризувати, – вважає Іван Денисюк, – її ж поетичним образом – «світло нагірне». Нагірною проповіддю було її слово, що будило з летаргійного сну націю і вселяло віру й надію в її духовні сили».

 

Завершення свята

4-а учениця  Йти  назустріч бурям і зливам,

Будь одній – як велика рать,

1-а учениця  Жить в нещасті життям щасливим,

Муку творчістю перемагать, –

 

9-а учениця  Хвора дівчино, сильна Леся!

Де ще хворі такі були,

Щоб літали у піднебесся,

Що його не сягнуть і орли!

 

3-я учениця  Справді сильна і справді хвора, –

А душа – немов океан,

2-а учениця Де камінна душа Командора

14-а учениця І принадливий Дон Жуан,

 

15-а учениця Де в віки і простори мандри,

13-а учениця Де Вкраїни – Еллада і Рим,

5-а учениця Де пророча журба Кассандри

Як священний дзвеніла грім.

 

10-а учениця Де слова обертались у крицю,

В кров живу – друкований знак,

22-а учениця Де підносив з мечем правицю

Вождь рабів – безсмертний Спартак.

 

6-а учениця Вся ти – трепет, вогонь, ідея,

16-а учениця Вся ти – зірка, єдина струна,

19-а учениця І хто знає співця Антея –

Той тебе у ньому пізна!

 

8-а учениця Ти себе Українкою звала,

І чи краще знайти ім’я

 \   Тій, що радістю в муках сіяла,

   Як Вітчизна велика твоя! (М. Рильський)    

17-а учениця

   Нова доба над нами ожива,

   Та слово Лесі вічно з нами буде,

   Як меч проти неправди і облуди,

   В борні за правду зброя вікова (М. Рильський).

1-а учениця  

Хіба жила на світі ще така жінка, у серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і відданість рідному народові та батьківщині? Ні, другої такої на світі не було. Леся – неповторна! (Л. Смілянський)

12-ий учень

Збагни її безмежжя духу,

Життя її із трьох проклять –

Неволю, гіркоту, недугу –

І хай тебе думки болять.

Хай батогом їх сполосує

Жага великої мети.

 Її не клич до себе всує,

 А сам до Лесі долети (Д. Павличко).

Усі разом:  А сам до Лесі долети!