Виховний захід для 10-го класу на тему "Як довго ця війна тривала"

Про матеріал

Виховний захід з метою вшанування пам'яті воїнів-афганців. Розповідь про земляків-любешівців, які загинули на війні в Афганістані; виховування в дітей загальнолюдських цінностей.

Перегляд файлу

Як довго ця війна тривала

(Виховний захід)

 

Мета: вшанувати пам'ять воїнів-афганців, розповісти про земляків-любешівців, які загинули на війні в Афганістані; виховувати  в дітей загальнолюдські цінності

Обладнання: відеофільм «Хроніка подій в Афганістані»; збірка Василя Слапчука «Як довго ця війна тривала» (Луцьк: Видавничо-редакційний відділ Волинського обласного управління по пресі, 1991)

 

 

Читець:

Як довго ця війна тривала!

Ні, не забути нам її.

І постріл в спину з-за дувала,

І в горах спекотних боїв.

І на граніті сірім дати,

Над трунами слова промов…

Ми довго будем пам’ятати

І вам забути не дамо.

Ведучий. 15 лютого ми відзначаємо скорботний День Пам’яті воїнів-афганців.

3290 молодих солдатів та офіцерів – такий «чорний» рахунок України в афганській війні. Ще 62 вважаються зниклими безвісти або полоненими; 4687 українців повернулися додому інвалідами. Загалом за десять років бойових дій СРСР в Афганістані на чужій війні побували 150 тисяч українців.

Серед загиблих 69 наших земляків-волинян.

Читці:

Афганістан,

Твої уста

Мовчать про наш пекельний біль.

Котрим завдячуєм тобі.

Ні, не тобі, своїм вождям.

І платимо своїм життям.

 

Це не країна – мінне поле,

Над головою сонця німб.

Не одвернись од мене, доле,

Надію залиши мені.

Скажи мені, що все наснилось,

А на уста хлюпни води.

Прохаю: доле, розбуди,

І щоб на краще все змінилось.

Молю тебе: пообіцяй,

Що виживу й не озвірію,

Не плюну на юначу мрію,

Людського не зречусь лиця.

І що в житті не розчаруюсь,

Що не зненавиджу людей,

Що в скелях цих не замурую

Я серце – вирване з грудей.

Прихильна будь до мене, доле,

Через провалля проведи.

А захлинуся кров’ю, болем,

Тоді в лице хлюпни води,

Отої з рідної криниці –

Вода цілюща і смачна.

І воскресить мене вона.

 

О доле-доленько, чернице,

Скажи мені, що все це сниться,

Що сни рожеві й голубі

Прийдуть кошмарам цим на зміну.

Скажи мені це неодмінно.

… І не повірю я тобі.

Ведучий. Гинуло молоде покоління, народжене в 60-х. Тоді свято вірили, що наші солдати справді виконують свій інтернаціональний обов’язок, саджаючи дерева дружби. А цинкові труни здавалися чимось нереальним і випадковим.

Читці:

Важка із цинку та труна.

Не кожен пережити може,

Хто бачив сина в цьому ложі.

Того накрила сивина.

Це найстрашніша кара Божа

За гріх чужий — його вина.

Як рідний дім про це дізнавсь,

На власну смерть був час цей схожий.

Батькам весь світ — у чорний колір.

Вони життя і щастя-долі

Бажали всі своїм синам.

Та несподівано, без згоди

Біда у світлий дім приходить.

Якби ж вона була одна!

 

Тягар отой не знімуть роки.

І скільки ще дано життя,

То стільки й болю за дитя,

З яким розправилась жорстоко

Війна — і кат, вона й суддя.

Та виглядає сина око,

А вухо ловить кожні кроки.

Хоч і немає вороття.

Все просить, молить мати Бога,

Вона до сина хоче свого.

У неї завжди мокрі щоки.

До світу білого байдужа

За сином серцем мати тужить.

І постать чорна й одинока.

 

Хай вам щастить у світі тому,

М’якою буде хай земля —

Вона знайома і своя.

Ви повернулися додому.

Чужа країна вам здаля

Знов салютує залпом грому —

Б’є по бійцеві молодому.

Той самий, що й у вас стріляв.

Важка із цинку та труна.

Якби ж вона була одна!

А їх вже стільки наробили!..

Тягар отой не знімуть роки.

І постать чорна й одинока

Щодня приходить до могили.

Ведучий. Пам’ять ще і ще раз торкається живих сторінок цих незабутніх юна­чих доль:

Валентин Григорук, Олександр Лопухович, Василь Круковець, Олександр Пасик, Сергій Шумик.

А з тих сторінок, наче весни, – молоді, красиві, життєрадісні хлопча­ки: хто скромний, хто жартівливий, хто ліричний, а хто жвавий – ко­жен по-своєму. Та всіх їх звела, всіх порівняла в одному списку та остан­ня мить – мить на віддалі життя чи кулі, чи осколка. Ні, не боязливим їхнім розпачем вона оглушена. Її прийняли вони, як і подобає воїну, гідно, з почуттям виконаного інтернаціонального обов’язку.

... Минають у повені цвіту травні, відлітають, наче у вирій, жовтні, листопади, а біль той ревний й та висока гордість не кануть у Леті. Живуть, хвилюють, печуть...

На ту страшну війну з району пішло 72 юнаки. П’ятеро з них загину­ло, а прапорщик Ігор Білокуров пропав безвісти.

Ніхто не поверне цю втрату, але своїми вчинками, життям своїм вони здобули право на безсмертя.

Читці:

Дикі гори, мертва тиша,

Вся природа жаром дише.

Ниють м’язи, піт — струмками...

Тут стріляє кожен камінь.

Вибух тиші — перший постріл

Навмання, у світ, у простір.

Світ і час такий, що, звісно,

Жити людям дуже тісно.

Хто за місяць, хто за зірку...

Куля в тілі вирве дірку

Дірка в серці — в грудях тиша.

Матері листа напишуть.

В дикі ігри легко грати.

Страх короткий. Втрати, втрати.

Кулемет тремтить всім тілом —

Руки стерпли, заніміли.

Хто ж убивця? Де тут винні?

Звір прокинувся в людині.

Чорні гори, свято смерті,

Люди дикі, люди мертві.

Бій у розпалі. І рота

Піднялась грудьми на дота

Вбитих четверо, а п’ята

Стогне істина розп’ята.

Хто це чує?! Хто це бачить?!

В зуби все чортам собачим!...

Хто за місяць, хто за зорі...

 

Співають кулі, мов джмелі,

І притискають до землі.

Так, як колись, в дитячій грі,

Засів десь ворог на горі. 

Дано наказ: до висоти

Як можна ближче підповзти

І — лиш вперед. Нема назад.

Ми всі, немов один солдат.

І доля в нас усіх одна,

І вибирає нас вона.

Повзем, повзем за п’яддю п’ядь,

Годину, дві, а, може, й п’ять.

На шлях помножився той час,

А ще помножився на нас. 

І щем у грудях, в горлі лють,

А кулі зверху смерть несуть.

Там кулемет невпинно б’є,

Нам підвестися не дає.

Але команда... й підвелись,

В єдиний м’яз тугий злились,

Рвонулось вибухом «ура!»...

Здригнулась кам’яна гора.

І словом сковані одним,

 Вже не спинити нас нічим.

(Розповіді учнів про воїнів-афганців, які загинули на війні)

1 учень:

Валентин Григорук 

Село Седлище було першим у районі, куди ввірвалась та чорна звістка.

Навчався в Березичівській початковій школі, згодом – у Седлищі. Скромний, старанний, чесний, він наполегливо працював у класі, здо­буваючи середню освіту.

Бувало, замріється – здавалось, поет росте. А він, на тобі, став військо­вим. І не вірилось у це, бо був найспокійніший серед хлопців. Однокласни­ки любили його за товариськість. Часто виступав на спортивних змаганнях за школу і за район. З роками дорослішав, мужнів, а риси характеру ті ж залишались: стриманий, старанний, чесний, здібний, наполегливий.

Після середньої школи Валентин навчався в Луцькому технічному училищі №1. 1973 року закінчив його, здобувши спеціальність слюсаря-складальника, практику проходив у Києві. Згодом став працювати на "Ростсільмаші" слюсарем механо-складального цеху. Звідти його призвали до лав Радянської Армії. Служив в обмеженому контингенті радянських військ в НДР. Там же залишився і на надстрокову службу. Батьки були проти, а Валентин переконував їх, що служба подобається. А незабаром опинився на війні. Прапорщик Григорук супроводжував колону, яка мала доставити продукти в один із населених пунктів. Нерівний бій з душманами... Шість днів і ночей лікарі боролися за його життя. Та сили виявились нерівними...

Ішов тринадцятий день квітня 1982 року – останній день його 27-ої весни…  Скажете, доля в 27? Ні, це не доля, це – його безсмертя.

2 учень:

Неначе вишні роздушив —

На гімнастерці плями крові.

Пробило груди юнакові —

Душман їх чергою прошив.

Злітали з уст його слова.

Поспішно каявся у чомусь

І винувато зарікався,

Мов справді в пазуху нарвав

Вишень смачних в саду чужому.

І на гарячому впіймався.

3 учень:

Олександр Лопухович

Коротка, як і саме життя, біографія. Народився 27 листопада 1963 року, вісім літ навчався в Любешівській середній школі, потім здобув професію в училищі, а з вересня 1982 по серпень 1983 року ніс службу в рядах Радянської Армії. До безтями був закоханий у рідне село Зарудче. Оце й всі віхи його життя. Все ясно й просто. Що дописав би він далі: можливо, став би механізатором, столяром чи будівельником – важко сказати, але неодмінно був би хорошою людиною.

Сашко із селянської родини. Так склалося, що він став єдиною підтримкою в сім’ї. Ріс міцним, роботящим. А щоб не послухався колись, такого і не пригадують. Змалечку до всього прикладався: і орав, і косив, і дрова рубав, і по господарству все, що треба було, допомагав. Трудився не з примусу і не абияк.

Однолітки Саші вчилися, а він мусив про роботу думати. Не раз перевтомлювався, не раз недоїдав, але ніколи не жалівся. Беріг матір, як міг. Був хлопець дуже товариський. Зуміє і до старого, і до малого заговорити.Щирий, веселий у спілкуванні. Біля нього весь час, здається, були друзі.

Любили його... Можливо, за чесність і справедливість. Серед однокласників він один міг сказати правду у вічі.

А потім призив, «учебка», короткі, але часті листи додому.

«Можете не хвилюватись, служба йде нормально...» – це рядки з листа, якого Саша так і не встиг відправити. Раптовий, разючий вибух міни...

 -  Мамо... – ворухнулись тільки вуста, – мамо...

Давно відгриміли салюти його пам’яті. Їхня луна навічно вселилась у серцях тих, хто знав Олександра.

Ім’я простого поліського хлопця і відважного воїна-інтернаціоналіста не розмилося в часі, воно живе, хвилює.

4 учень:

Застигла радість, сміються губи.

Його чекають, його хтось любить.

Шалена куля, коротка мить...

Холодне тіло чуже лежить.

Отак безглуздо... отак загинув!..

Про що він думав у ту хвилину?

Згадав щось рідне і незабутнє.

Було минуле, було майбутнє.

Скляніє вогник життя і мрій

Між полинялих на сонці вій. 

Живе людина, живе й не знає,

Що за хвилину її чекає. 

Зціпили зуби і слів не чути.

На його місці міг кожен бути.

Афганські гори, солдатські будні.

Буває страшно, буває трудно.

5 учень:

Василь Круковець

У селі Люб’язь для всіх він зостався просто Васею. Юнак із зосередже­ним поглядом ніжних голубих очей, строгістю рис обличчя, в яких хова­лась невимовна повнота щастя. Усміхнись до нього, і розіллється, напев­но, ота радість, засяє дзвінкий його сміх. Ось таким, добрим душею, постійно усміхненим, був Василь. За плечима – школа, професійно-технічне училище, мрії –  світлі, веселкові.

Але не судилося їм здійснитися. Замінований схил гори і він – перший з мінним щупом. Робота звична: сім місяців після «учебки» практичних дій, занять і завдань уже виробили певні навики. Проте кожен раз, як і пер­ший, – напружено, відповідально. Недарма ж кажуть: сапери помиляються тільки раз. І раз той – у крокові вбік солдата, що ішов слідом за Василем і спіткнувся об камінь...

...І заболіло враз материнське серце, неспокоєм наповнилась душа, ще не знаючи про біду, яка сталася там, далеко, на афганській землі.

У скупих солдатських листах тільки й писав: «Служба в мене йде нор­мально, не хвилюйтесь».

     - Сину! Сину! – рвалось, краялось в розпачі материнське серце над цинковою домовиною.

Через три роки потому з екрана телевізора у передачі «Служу Советскому Союзу» побачила Єлизавета Дмитрівна свого Василька, живого, здорового. На документальних кадрах він підходить і розгортає землю, обережно щось відкручує, бере на руки і закидає на машину. Побачити б ще хоч разок...

6 учень:

Якщо в пісках Афганістану

Впаду на землю і не встану,

Тоді душа моя полине

В зарослі просіки Волині.

Бо і кущі там — райські кущі,

Вода свята і хліб насущний...

Знайде лиш там притулок вічний

Моя душа двадцятирічна.

А що душа? Душа хотіла

Туди вернутись разом з тілом.

7 учень:

Олександр Пасик

Це ім'я для великоглушанців – подвиг і легенда. Саша з честю вико­нав свій обов'язок перед Батьківщиною, не посоромив земляків. Змалку ріс загартованим, не боявся труд­нощів, був товариський, чесний. А наступив момент – не зрадив, не злякався.

І ходять розповіді, живуть легенди, достойні цього мужнього поліського юнака, який загинув смертю героя в далекому Афганістані.

Це було потім, там, на чужій землі, а тут, вдо­ма, Сашко здобував права на управління транс­портом, любив музику і захоплювався грою на ударних інструментах. Його друзі Толя Березюк, Сашко Лахай, Сашко Ковзолович горою за товариша стояли.

Добрий він був до всіх, правду любив, а найбільше поважав батьків.

Коли ж мова про службу зайшла, перед тим, як сісти в автобус, чомусь твердо і впевнено ска­зав: "Не хвилюйтесь за мене, кров проллю, а ока не запорошу..."

Який вчинок визначив його останній в житті крок, важко нині сказа­ти. Але він його зробив, не вагаючись, з честю. Цьому підтвердження – його коротке, як спалах ракети, і повне доброти та щирості життя.

Саша залишив на отчій землі отой вигін за селом, де так часто пас корів, затишну батьківську хатину, що губиться в садку, земне привілля, яким не надихатись.

Його пісня життя обірвалась у розквіті юності. Високу нагороду – орден Червоної Зірки, залишив усім, хто знав Сашка, як єдину втіху. Він не міг, не мав права зробити інакше.

8 учень:

Ніщо не вічне, все минає. 

На місце те — нове прийде.

На заході між хмар конає,

Стікає тихо кров’ю день.

Знімаю з голови панаму.

Сопе мовчанням автомат.

День йшов в атаку разом з нами,

Хоч був цивільний — не солдат.

А ніч з ущелини, з засідки,

Сипнула трасерами зір.

І довго стогнуть гори-свідки,

В нору нічний сховався звір.

Повзе, туманом вкрившись, ранок,

Скривилась тінь в усмішку злу,

А ніч, зализуючи рани,

Сховала місяць під полу.

Із дня минулого воскреслий,

Встаєна ноги інший день.

А слідом смерть з косою йде,

І сонечко комусь закреслить.

9 учень:

Сергій Шумик

Народився 4 травня 1969 року в селищі Любешів. Закінчивши середню школу, навчався в Любешівському СПТУ-25. Працював у ПМК-199. Призваний в армію 6 травня 1987 року. Воював в Республіці Афганістан. Рядовий, водій. Загинув 3 квітня 1988 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований у рідному селищі.

Його прізвище було останнім з Любешівського району, яке закрило чорний список жертв неоголошеної афганської війни.

І знову сльози... Передчасно посивіла голова матері, підірване здоров’я. Нема ж Серьожи...

- Олег з Гірок якось приходив, – веде розповідь Тамара Миколаївна. – Я плачу, кажу:«Скільки-то дітей загубили...» Але, мабуть, інакше не могло бути.

Боже, якби то знала, що може повернутися мій Сергійко, на крилах полетіла б йому назустріч. Така ж гарна дитина була... Одна доброта…

10 учень:

Тілесний біль, душевна мука –

Найвища, що не є, наука.

Нас притискали кулі злі

Грудьми й обличчям до землі.

Серед Афганських перспектив

Ми землю вчились берегти.

На рани, у боях тривалих

Замість бинтів, ми душі рвали.

І очі закриваючи убитим,

Життя училися любити.

Нас клали тут на ноші тверді,

Скалічених і загрубілих,

Латали у палатах білих.

Ми там учились милосердя.

Ось за святковим ми столом,

Тісненько, до плеча плече…

В кишені тіло нам пече –

Червоний з золотом диплом.

О дай вам Бог, аби ніколи

Не бути учнем тої школи.

Ведучий. Контингент радянських військ був виведений із Афганістану. Вони все-таки повернулися. Не всі. Частину Бог забрав до себе. А вони так молилися до нього: і ті, що вірили, і ті, що стали вірити тільки на війні.

Ведучий. Вони повернулися. Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналістами, окупантами. Ми називаємо ту війну помилковою. Ми розумні заднім числом.

Ведучий. Можна переосмислювати все, але є вічні моральні цінності, які не підвладні часу.

Ведучий. Півстоліття тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.

Ведучий. Давайте ж і ми пам’ятатимемо ветеранів і виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває й досі. У спогадах, у снах, у душах. Вони цього заслуговують.

Ведучий. І поки на Землі існують гарячі точки і порушується біблійна заповідь «Не вбивай!», ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть.

 

Використана література

 

  1. Бишевич П.К., Журавлюк І.С., Клубук П.А. Любешівщина: з глибини століть – у майбуття: Історико-краєзнавчі нариси. – Луцьк: Надстир’я, 2004. – 228 с.
  2. Слапчук В. Як довго ця війна тривала. – Луцьк: Видавничо-редакційний відділ Волинського обласного управління по пресі, 1991
  3. Соловей О. Позадесятники: Поетична антологія. – Львів: Престижінформ, 1999
  4. Письменники Волині. Довідник. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2010  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

docx
Додано
8 березня 2018
Переглядів
349
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку