Сценарій літературно-мистецького вечора, присвяченого 155-ій річниці від дня народження О. Ю. Кобилянської «Що люблю, люблю вже навіки!»

 

«Що люблю, люблю вже навіки!»
Сценарій літературно-мистецького вечора, присвяченого 155-ій річниці від дня народження  О. Ю. Кобилянської

Зала прикрашена квітами. На сцені невеликий журнальний столик, застелений мереживною скатертиною, підсвічники із запаленими свічками. Біля сцени стіл, на якому на рушнику стоїть портрет Ольги Кобилянської, вази з квітами; виставка книжок письменниці. На заднику сцени слова « Усі мої слова тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі!»

Ведучий. 27 листопада 2018 року ми відзначатимемо 155-у річницю від дня народження великої української письменниці Ольги Кобилянської. Із творчістю Ольги Кобилянської в нашу літературу ввійшло те, що, за словами Івана Франка та Лесі Українки, умовно можна назвати симфонічною прозою.

Ведучий. Її називали «гірською орлицею» за горде серце, «пишною трояндою в саду української літератури» — за яскраву метафоричність бачення. Себе ж вона називала скромно і просто — «робітницею свого народу», девізом життя якої були слова: «Що люблю, люблю вже навіки».

Ведучий. Тож віддаймо сьогодні шану письменниці, розумній жінці, людині з великої літери, яка вивела нашу літературу на європейські шляхи.

(Звучить «Мелодія» Скорика. З глибини сцени виходить дівчина, яка грає роль Ольги Кобилянської.)
Ольга Кобилянська. Ми вступили вже на арену європейського життя , і від нас самих залежить се, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче. Я думаю і маю глибоке переконання, що коли кожна одиниця буде щиро над собою працювати і різьбити себе, то ми, яко маса ніколи не згинемо , не зійдемо з тої арени.
Ведучий. Якою ж була у житті «гірська орлиця», 155-у річницю від дня народження ми сьогодні святкуємо?

(Звучить «Мелодія» Скорика.)

Ведучий. Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863р. в містечку Гумора (тепер це територія Румунії) в урядничій знімченій сім'ї. У великій родині Кобилянських четверо вчились у гімназії, згодом двоє з них стали юристами, один — військовим, а Ольга , як і її сестра Євгенія , мали стати добрими господинями, матерями, займатися хатніми справами. І тому, що батьки не мали змоги дати належної освіти всім дітям, і тому, що за тодішньою неписаною традицією інтереси жінки повинні були обмежуватись трьома німецькими «К»: Kuche, Kirhe, Kinder, тобто кухнею, церквою та дітьми. Початкову шкільну освіту доповнювала самостійною працею та широкою лектурою.

Ольга Кобилянська. «Ще дівчинкою, 13—14 років, — писала О. Кобилянська, — я почала писати вірші. Чогось мені бракувало, недоставало в душі. Чимось була вона часами переповнена, а часами повна туги і смутку... Рівночасно з тим я бралася за олівець...»
Ведучий. Заохочували молоду письменницю до літературної праці, допомагали розширювати кругозір її подруги Софія Окуневська — перша українська жінка-медик — та Августа Кохановська — художниця. Цей жіночий тріумвірат шукав свого ідеалу в житті, цікавився мистецтвом, прагнув вирватися із сірої буденщини.

Ведучий. Природа щедро обдарувала її душу. Однак талановитість Ольги була незрозумілою для батька, від якого залежало її подальше майбутнє. Багатодітна сім'я потребувала безперервної опіки Ольги... «Я мушу відкласти всяку духовну працю і, мов служниця, варити, тільки варити...» Доля присудила Ользі Кобилянській іти через терни до вершин, вона гнула, ламала її, але не зламала!
Ведучий. Переїзд до Чернівців, де пройшли всі подальші роки письменниці, сприяв її подальшому ідейно-культурному розвитку, тут налагодилися її зв'язки з тодішніми виданнями «Зоря», «Народ», з їх видавцями і редакторами — І. Франком, М. Павликом, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, О. Маковеєм, дружба з яким згодом переростає в нерозділене з його боку кохання.

(Ольга Кобилянська, сидячи за столом при свічках, читає вірш. Звучить мелодія. Дівчинка, танцюючи, відтворює почуття письменниці.)

Ольга Кобилянська.

Я ні в кого тебе не вкраду,

Бо украдене — лихо віщує.

Нащо знати тобі ту біду,

Від якої ніхто не врятує!

Не покличу з собою тебе,

Бо твій корінь у іншому ґрунті,

Не для мене сміються з небес

Срібні зорі в щасливому бунті,

Не вестиму тебе і в думках

Від літаючих чуттів до спокою,

Бо трима тебе сила терпка

В нетрях пам'яті міццю тривкою,

Я сама утечу з забуття,

Від убивчосолодкої миті,

Бо й у мене є інше життя,

Найдорожче од всього на світі.

Та любитиму кожний твій день,

Кожну ніч, і світанок, і вечір,

Жаль свій виповім я для людей,

Що мене порятують від втечі.

Будуть люди той жаль берегти,

Мов перлину, ні з чим незрівнянну,

І підете ви з ним у світи,

Як «Царівна» моя нездоланна,

З ран любові моєї зійде

Цвіт ромена і золото жита,

І моління душі золоте

В темні вени життя перелите.

Ведучий. У 30-х роках в Україні почався випуск дев’ятитомного видання письменниці.

Учень. (вірш «Ользі Кобилянській» Олександра Олеся)

Привіт, уклін низький Вам, пані,

Колись давно, колись в тумані, 

На скелях, де живуть орли,

Коли ще тільки розвиднялось

Ви гіацинтною ніваліс

В пустелі білій розцвітали.

І сорок років з гір високих

Рої пелюсток синьооких

Ловили ми серед долин.

А мрії линули в простори,

Туди, туди, де сині гори

До неосяжних верховин,

Спасибі ж Вам, що в час розлуки, 

Ми в рогу все ж здіймали руки

І не кляли життя й землі…

Стояла мряка над землею

А ми очима і душею,

Ловили промені у млі.

Ведучий. Великий вплив також на Ольгу Кобилянську мали буковинські пісні, які любили і часто співали в сім'ї, серед них: «Ой ти дівчино зарученая».

Любили слухати й співати жартівливі пісні.

«І шумить і гуде»

Особливо ж полюбили пісні про минуле нашого народу, про Лук’яна Кобилицю, Олексу Довбуша.

(Звучить пісня про Олексу Довбуша).

Ведучий. Перша велика спроба — розроблена письменницею тема жіночої емансипації в повісті «Людина», присвяченій Наталі Кобринській. Першою назвою цієї повісті була «Вона вийшла заміж».

Ведучий. У перших варіантах твору головна героїня повісті Олена Ляуфлер прагне тільки вийти заміж , аби вирватись з домашнього оточення, тобто бажає лише особистого щастя. В останньому варіанті — це жінка ,яка обстоює своє право бути людиною, мати можливість на розвиток, зростання, і на особистий вибір.

Але під тягарем суспільних і родинних обставин не може встояти в нерівній боротьбі, духовно надломлюється , щоб врятувати своїх батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору в житті, вона змушена вийти заміж за духовно убогу і чужу їй людину. Олена зраджує поглядам... В ній перемагає власне жіноче начало.

Ведучий. Наприкінці повісті вона читає листи Стефана і гірко плаче, ненавидячи себе за зраду... «Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку... Чи його... Адже вона винувата! Сама-самісінька вона... І чим вона оправдається, що вона — ЛЮДИНА?...»

Ведучий. Її людина виростає до Царівни. Проблема, порушена в «Людині», продовжується і глибше розкривається в повісті «Царівна».

Ведучий. О. Кобилянська виразно, психологічно обґрунтовано вимальовує образ сироти Наталка Верковичівни, котра зазнає болючих розчарувань, терпить від несприятливих обставин, в тому числі і з боку сім'ї дядька, у котрого живе. Вся родина дядька намагається морально зломити дівчину, видати заміж за старого, розбещеного, але багатого професора Вердена. Наталка відмовляється вийти заміж за нелюба і пориває з сім'єю дядька.

Дівчина, щиро покохавши Орядина, згодом гірко розчаровується в ньому.

Обурюють Наталку і слова брата Муня:

Чоловічий голос з-за сцени: «Мужчини то «все», а жінка — то «нічо». Ви, дівчата, від нас залежні, як ті роси, від сонця, від воздуха... Ми надаємо вам смислу, поваги, значення, одним словом все».

Ольга Кобилянська (з-за куліс). Тому до свого щоденника Наталка пише: «Найбільше займало мене читання жіноче. Ніхто не відчував так зависимого, нужденного положення жінки, як я... Мені снувались прерізні думки в голові. Я бачила «питання жіноче» майже при кожній нагоді, коли приходилося жінці терпіти... Я не хотіла, щоби мені аж мужчина надавав смислу і значення...»

Ведучий. Але, незважаючи на несприятливі обставини, дівчина не занепадає духом, вірить у високе призначення людини, прагне до якнайширшого вияву своїх багатих духовних сил, продовжує боротьбу за здійснення своїх ідеалів. Доля дарує Наталці людину справді велику, з якою вона досягла «полудня», стала царівною своєї долі, знайшла щастя у власній прекрасній сім'ї.

(Інсценізація уривка із повісті «Царівна».)

Хата вуйка Наталки, професора Івановича. Він приїхав від Наталки, у якої гостював місяць, і з радістю розповідає своїй жінці, що в них бачив.

Вуйко. Павлинко, діти так гарно живуть! Так гарно, Павлинко! Вони щасливі, нарешті все гаразд!

Тітка. І чого ти так кричиш, Мілечку, розповідаючи мені все, мовби я глуха? За той місяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослаблені до крайності. Будь ласка, говори тихше, або не повторюй мені одного і того самого по кілька разів!
Вуйко {заклопотано придивляючись до дружини). Чи я говорив так голосно, Павлинко?
Тітка (різко встає). Авжеж! Кричиш, що вони «живуть собі прегарно»! Мені досить чути це раз!

Вуйко {задумливо). Так, гм, так! Але ж бо вони справді живуть гарно!

Тітка. Ну, і що з того!

Вуйко. Та нічого, мене це тішить. Я ніколи не надіявся, щоб її доля мала в собі стільки щастя і краси; що який-небудь мужчина буде її так любити і шанувати, як її любить і боготворить Марко. Павлинко, їх поважають люди! А відтак, коли б ти бачила, Павлин-ко, як у них по-панському, як він прибрав, наприклад, її кімнату, яка в неї бібліотека, як вони...

Тітка {перебиває його, а відтак глумливо). Живуть прегарно!.. Ха-ха-ха! Вона дальше займається пером! Ні, Мілечку, всього я сподівалася по ній, знаючи її примхувату вдачу , але цього не сподівалась, що, вийшовши заміж, не покине своїх химер!
Вуйко. Це не химери. Вона пише радо, і люди читають те, що вона пише.
Тітка. Так вона тобі казала?

Вуйко {хреститься). Павлинко, це вже свята правда!

Тітка. А він що на це? Надіюся, що хоч тим не одушевляється?
Вуйко. Противно, він гордий за це і старається дати їй до тої праці якнайбільше спроможності... А вона каже, що та праця довершає її щастя. Так мається та річ, Павлинко, і ти повинна тим тішитися.

Тітка. Тішитися, Мілечку? {Кидає плетиво). Тішся ти, коли можеш, я не можу тішитися, в світі нема правди! (Плаче).

Вуйко. Ет, Павлинко, ти мені чомусь надто огірчена. Я би власне сказав, що в світі є ще правда!

(Тітка з плачем виходить. Вуйко засмучений сидить).

Професор сидів засмучений і думав. І перед його душу, переповнену ще враженнями з побуту у молодят, явився один образ, і він потонув у нього всіма думками.
Виходить Наталка з квітками і книжкою, сідає біля нього.

Наталка. Вуєчку, в мене настало «полуднє». Воно настане і для нашого народу, правда ж? Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих , що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня, а удари ворогів чи недолі зносять з усміхом на устах. В їх руках спочиває будучність народу, а їх самих жде безсмертність. Це гарна і горда нагорода.

(Замовкає, напружує зір і дивиться нерухомо в одну частину саду, звідки чуються звуки музики. Входить Марко. Наталка швидко встає і кидається в його обійми.)
Наталка.Марко!
Марко. Це я тому так устроїв , щоб ти радувалася!

Наталка (шепоче). Умієш любити!

Марко (усміхаючись). Як годиться мужеві царівни (Обіймаються.)

(Звучить «Мелодія « Скорика.)

Ведучий. Природа для Ольги Кобилянської була її другою домівкою, зеленим палацом, прихистком її дум і мрій. І все це: дерева, кущі, квіти, зелений мох, розкішна трава — живе, дихає, має почуття. Повість «В неділю рано зілля копала» переростає у «пісню оплаканого серця».

Ведучий. Події розвиваються в давні часи в горах. В одному гірському селі, — розповідає письменниця, — спиняються цигани. У таборі рух, бо жінка ватажка Раду, молода Мавра, стала матір'ю білого сина. Раду задумує вбити Мавру, але її батько Адронаті рятує доньку, потайки несе недужу під гору Чабаницю. Її хлопця підкидає багачеві Дончукові у третьому селі. Мавру знаходить і забирає до себе багачка Іваниха Дубиха, в якої вона піклується про маленьку доньку Дубихи Тетяну. Але циганська вдача велить Маврі жити по-своєму. Вона кидає хату Дубихи й поселяється в самітній колибі. Збирає по горах зілля й ворожить, не знаючи довгий час нічого про свого сина. До неї заходить красуня Тетяна. Раз стрічає Тетяна на лісовій стежці сина Маври, Гриця, і закохується в нього.

(Інсценізація уривка з повісті « В неділю рано зілля копала».)

(Виходить на сцену Гриць, а навпроти виступає струнка дівчина Тетяна. Гриць прислухається і придивляється.)

Гриць. Туркине, то ти?!

Тетяна. То я! (Виступає наперед, він ззаду обіймає її.)

Тетяна (пручаючись). Пусти!

Гриць (до неї). Туркине! Я стільки разів тут наждався вже на тебе, стільки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.

Тетяна (повторює, сміючись.) Аж тепер. Пусти (звільняється з його рук). Я не йшла сама, а йшла з одною жінкою... (пошепки). Цить. Вона ходить часом сюди під «Білий камінь» і шукає там якогось зілля...

Гриць (пригортає Тетяну до грудей). Лиш тут най не йде! Тут най не йде, бо зараз кину в яр. Нині неділя, ти врешті прийшла, тож нехай вона не йде.

Тетяна (дивлячись на нього, усміхається і питає). Ти, кажеш, ждав тут не раз на мене?
Гриць. Нині четверту неділю як жду.

Тетяна. А я ходила по лісах, та все заверталася назад, не могла звернутися до тебе...
Гриць (заглядає їй в очі). Зозуле моя! Зозуле! (Пригортає до себе).

Тетяна. Не могла, не могла... Маму в долині я дурила, не сказавши по правді, чого йду в ліс, тому і сумління все здержувало...

Гриць. Любити, Туркине?

Тетяна. Любити, Грицю! (Тетяна обіймає Гриця за шию і мовчить.

Гриць. Туркине... ти любиш щиро?

Тетяна (підняла голову і дивиться в очі Грицеві). Ніколи так не питай! А ти любиш?
Гриць. Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Тебе одну на світі...

Тетяна. А як перестанеш любити?

Гриць. Туркине, моя зоре... хіба ж я се годен ?.. Прийдеш знов?

Тетяна. Прийду!

Гриць. Пам'ятай!

Тетяна. Любиш?!

Гриць. Люблю!

(Танець під музику «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці».)

Ведучий. (з-за сцени). Але Гриць, кохаючи Тетяну, любить ще й синьооку Настку. Тут і причина нещастя.

(На сцені стара хатина Маври. Мавра курить люльку. З-за сцени чути голос Тетяни: «Мавро! Мавро!» Вбігає Тетяна. Стара циганка обнімає її.

Мавра. Доньцю, доньцю, яка у вас пригода?

Тетяна (кричить). Мавро!

Мавра (з болем). Він?

Тетяна (стогне). Бере другу. Зрадив мене!

Мавра. Бачиш? А ти гадала, донько, що він буде тебе завше любити?

Тетяна (з криком). О Мавро! Любив-голубив, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер...

Мавра (розмірковуючи). Та-ак? Голубив, цілував?

Тетяна. Голубив, цілував...ще останній раз, з коня, по тучі... О...так щиро...

Мавра (дивується). По тучі? (Розпачливо). То він? (Шепоче.) Боже! Боже!! (Потім твердо і з ненавистю.) То абись знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?
Тетяна (стогне). 0, о, о! Мавро! (Закидаючи руки назад голови, кричить.) Я збожеволію!
Мавра (заспокоює). Ні, доньцю, не збожеволієш, і я не збожеволіла... Га-й, га-й! Не здурієш.
Тетяна (глухо). А я збожеволію, Мавро! Я збожеволію, не годна перенести. Що робити, Мавро?

Мавра (спокійним голосом). Я попробую його назад ще навернути.
Тетяна (кинулась на неї стрілою, що та аж на лаву впала). Щоб ти не посміла! (Випрямившись.) Я не одурила, двох я не любила. Щоб ти не посміла. Я його вірно любила, його одного; він мене зрадив, то що навертати? Не посмієш.

Мавра (роздратовано). То й маєш за свою вірність.

Тетяна (важко, але твердо). Маю!

Мавра. Він одружиться, буде ґазда на все село — а ти?

Тетяна (поглянула на Мавру, а відтак твердо). Буду Тетяною — чим мала б бути?

Мавра. І що йому зробиш?

Тетяна (майже просичала). А ти що зробила, Мавро?

Мавра (помовчавши). Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?
Тетяна (поглянувши на Мавру блудними очима, твердо). Ти, Мавро, ти покорилася. Годна була.

Мавра. А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.

Тетяна. Він мене не візьме. Ніколи не візьме.

Мавра (хитає головою). Пропало твоє щастя... пропала твоя доля.

Тетяна. 0-вва! (Виходить за сцену.)

Мавра. Прийди за два дні знов. Прийди!..

(Мавра б'є себе в голову, падає на землю.)

Тетяно, серце моє! (Стогне вголос.) Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; Господи, змилосердься! Боже!... (Завіса. Звучить трагічна мелодія.)

Пауза. Декорації лісу: дерева, великий камінь, трава. На сцену вибігає Тетяна з розпущеним волоссям, сміється. Раптом замовкає.

Тетяна. Грицю!Грицю! Я йду!

(Зупинилась поглядом на широколистім зіллі з-під «Білого каменя».)

Гей, скільки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! Твого зілля повно! Ага, Мавра! Що казала Мавра про зілля з-під «Білого каменя»? Воно про всяке лихо — учила Мавра. «В неділю рано, — казала, — зілля копати, у понеділок пополоскати, у вівторок варити, а в середу... в середу? (Сідає на землю біля каменю.) В середу? «В середу», щось Мавра казала. Ага, в середу, казала Мавра, зіллям лихо приспати, а в неділю — весілля!!!

(Співає перший куплет пісні «Ой не ходи, Грицю». Раптом замовкає і починає плакати.)
Тетяна (кричить і йде зі сцени). Грицю! Люблю! Люблю! Іду!

(Виходять двоє ведучих. Звучить пісня «Ой не ходи, Грицю».)

Ведучий. Гриць від зілля помирає, Тетяна божеволіє, а згодом накладає на себе руки. Усі персонажі повісті прагнуть великого справжнього людського щастя, борються за нього, але так і не досягають його. Проблема людської гідності та високого кохання розв'язується в трагічному плані.

(Пісня «Ой не ходи, Грицю...» продовжує звучати.)

Ведучий. Світ Ольги Кобилянської надзвичайно багатий. З-під її пера виходить повість «Земля», в якій письменниця на основі реальної трагедії братовбивства порушила вічну тему влади землі над селянином.

Ольга Кобилянська (з-за куліс). Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві... Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!..

Ведучий. У центрі повісті — сім'я Івоніки Федорчука, працелюбна, чесна, дбайлива, яка все своє життя працювала на землі. Турботою про землю, про те, щоб передати її у дбайливі руки нащадків, пройняті всі їхні думки.

Чоловічий голос з-за сцени. Земля і тільки земля. Це — бог добра і зла, творець і руйнівник, втілення долі. Все — на землі і заради землі.

Ведучий (продовжує). Все краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — його надія і гордість. Михайло кохає бідну, проте душевно багату дівчину Анну і хоче з нею одружитися, коли вернеться з війська.

Ведучий. Молодший син Сава, ледачий та злий, сподівається отримати належну йому частку землі й одружитися з Рахірою. Але батьки проти цього шлюбу, бо Рахіра не мала землі, була ледащицею і злодійкою, Крім того, вона доводилася Саві двоюрідною сестрою. Але Сава вирішує-таки одружитися з Рахірою. Та вона застерігає його: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?», а батько за непослух погрожував усю землю віддати Михайлові — він з дитинства працював на ній. Так старший брат став на заваді молодшому.
Ведучий. Смерть Михайла сколихнула село, вразила в саме серце старих батьків, зламала молоде життя Анни, вивела з душевної рівноваги Саву, який, хоч і одружився з Рахірою, не знайшов з нею щастя.

Ведучий. Анна, важко переживши трагедію першого кохання, одружується з іншим. У неї народився син, якого батьки мріють вивчити. Вірою в те, що молоде покоління зуміє перебудувати життя, знайде шлях до щастя, закінчується сумна і трагічна повість «Земля».

Ведучий.  А в довоєнний час Ольгу Кобилянську відвідують Натан Рибак, Юрій Яновський, Микола Бажан, Петро Панч, Андрій Малишко. Саме він у записнику письменниці у 1940 році написав:

Учень. Орлиці гір зелених Буковини

Привіт од пісні й серця, що цвіте, 

Й звучить над краєм вільним соколино

Про наших днів майбутнє золоте.

Живіть, творіть ще довгі світлі роки,

Цвітіть, як день, у морі простий, щирий спів

Орлиця гір, безсмертна, сонцеока!

Ведучий. Ніжно й мило відгукується на 55-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської в 1940 році Павло Тичина.

Учень. І ти, найкраща, жінко, героїчна,

Прекрасна Ольго! Духа не вгаси!

Як не вгашала ти ніколи! Стрічная,

Тобі любов од нас! Ти воскреси

Нам діяння народу: одвічная

Ти ж наша сила славна – бо єси!

Ольга Кобилянська (виходить на сцену; підходить до глядачів, після слів ведучого повертається і повільно йде на авансцену. Там зупиняється.)

«Усі мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі!»

Голос з-за куліс. 21 березня 1942 року Ольги Юліанівни не стало, світ дізнався про її смерть через 2,5 тижні. Власті заборонили опублікувати некролог українською мовою та виголошувати промови над могилою письменниці. Коли ховали «гірську орлицю», над могилою звучала її улюблена пісня.

(Звучить пісня Б. Лепкого «Чуєш, брате мій». На сцену виходять всі учасники літературно-мистецької композиції, хлопець і дівчина в українських костюмах несуть кошик із квітами і ставлять біля портрета письменниці.