Полтавська земля – це казковий світ, невичерпне джерело, що живить душі людей добром і світлом. З давніх – давен цінувалася на Полтавщині добро, краса, любов. Слава нашого краю – це його пісні. Від далеких часів козацьких, лине до нас чарівний образ Марусі Чурай, легендарної поетеси та співачки. Її пісні неповторної краси будили в людях мужність у боротьбі за народну волю, а своєю ліричністю зворушували душу й серце
Сценарій літературно-музичної вистави
Легендарна Маруся Чурай
Вчитель музичного мистецтва .
Ведучий: - Шановні учні, вчителі, гості!
Полтавська земля – це казковий світ, невичерпне джерело, що живить душі людей добром і світлом. З давніх – давен цінувалася на Полтавщині добро, краса, любов. Слава нашого краю – це його пісні. Від далеких часів козацьких, лине до нас чарівний образ Марусі Чурай, легендарної поетеси та співачки. Її пісні неповторної краси будили в людях мужність у боротьбі за народну волю, а своєю ліричністю зворушували душу й серце.
Тож запрошуємо вас до мандрівки у ті далекі часи, коли в муках народжувалася незалежність української землі, коли серед кривавих битв, тяжкої праці, голоду й нестатків проросла й розквітла пісенна душа України.
1 учень:Чи ви були на Полтавщині,
Де степ широкий, де гаї
Калинові і тополині,
В яких щебечуть солов’ї?
Де вітер піднімає хвилі
Зелені, сині й золоті
І гонить їх в яри похилі,
Де Ворскли береги круті.
А понад Ворсклою в долині
Величні села і сади…
Моя прекрасна Полтавщино!
Мій краю вічно молодий!
2 учень: Тут квітують каштани
О весняній порі
Тут веселка неждано
Повесніє вгорі.
Тут всміхаються радо
Люди першій грозі.
Тут жила Чураївна
Та співала пісні.
Тут стежки ще зостались,
Де ступала вона…
Тут у бурях кувалась
Українська весна.
3 учень: - Маруся Чурай народилася у Полтаві приблизно у 1625 році. Хата її батьків стояла на березі Ворскли. Батько Марусі, урядник Полтавського кінного козацького полку Гордій Чурай, був чесною та порядною людиною. Він палко любив свою Батьківщину та ненавидів її ворогів. Якось Гордій Чурай зарубав шаблею шляхтича, який знущався з українських людей. Після цього Гордію довелося утікати на Січ. Він брав участь у походах проти польських панів, потрапив у полон і був страчений у Варшаві у 1638 році. Відважний козак користувався у полтавчан такою повагою й любов’ю, що про його загибель народ склав пісні.
(співають хлопці)
Орлику, сизий орлику, молодий Чураю!
Ой, забили ж тебе ляхи та в своєму краю.
Ой, забили ж тебе ляхи із твоїм гетьманом,
Із твоїм гетьманом, що паном Степаном.
4 учень: - Після загибелі Гордія його вдова Горпина Чураїха залишилися вдвох з маленькою Марусею. Вони жили бідно, у невеличкій хатині, проте ніколи не нарікали на свою долю. Горпина виховувала не лише свою донечку, а й сусідського хлопчика Грицька Бобренка. Грицькова мати, вічно заклопотана господарством, майже не звертала уваги на дитину, отож Чураїха стала турбуватися про нього як про рідного сина. Діти росли, як брат і сестра: разом гралися, мандрували околицями міста, щедрували, каталися з гори на санчатах… Саме для Гриця маленька Маруся склала свої перші дитячі пісні.
(Звучить пісня «Грицю, Грицю, до роботи»)
5 учень: – Минали роки. Маруся виросла справжньою красунею, з веселою вдачею та добрим серцем. Крім того, вона мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які сама складала. Слава про дівчину з кришталевим голосом летіла далеко за межі Полтави. Гриць став теж красенем, хоробрим козаком. Дитяча дружба переросла у велике й палке кохання. Проте закохані часто й надовго розлучалися: почалася війна. Близько чотирьох років вони провели у розлуці.
– Навесні 1648 року полководець Богдан Хмельницький знову підняв український народ на боротьбу з польськими панами. Виступив на битву й Полтавський полк, в якому був Грицько Бобренко. Маруся тяжко переживала розлуку з коханим. Мабуть, саме тоді вона й склала чудову пісню, яку співають і у наші дні.
(виходять козаки у супроводі дівчат, Маруся з Бобречихою проводжають Грицька)
1 козак: Годуйте коней! Неблизька дорога.
Благословіть в дорогу, матері.
А що там буде, смерть чи перемога, –
Полтавський полк виходить на зорі.
2 козак: Годуйте коней! Шлях їм далеченький.
Пильнуйте славу полкових знамен.
Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.
Ти припадеш їм знову до стремен.
3 козак: Так само засвіт встануть з полуночі.
А ти за них, Полтаво, помолись.
І знов заплаче свої карі очі
Марусенька, як то було колись…
(хор виконує пісню «Засвіт встали козаченьки»)
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої карі очі.
«Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися,
За свойого миленького
Богу помолитися!»
Стоїть місяць над горою,
Та сонця немає,
Мати сина в дороженьку
Слізно проводжає:
«Прощай, милий, мій синочку,
Та не забавляйся!
Через чотири неділеньки
Додому вертайся!»
«Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернутися,
Та вже щось мій вороненький
В воротах спіткнувся.
Ой Бог знає, коли вернусь,
В якую годину:
Прийми ж мою Марусеньку,
Як свою дитину.
Прийми її, матусенько
Всі ми в божій волі!
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу на полі?»
«Ой рада я Марусеньку
За рідну прийняти,
Да все не так вона буде
Мене шанувати».
«Ой не плачте, не журіться,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв кінь мій вороненький,
Назад сподівайтесь!» (козаки виходять)
Ведучий: – Цілий рік були козаки в поході. Маруся вірно чекала свого Гриця. Тугу за коханим виливала в піснях.
Маруся: Давно копита відгучали,
Уже пропав за ними й слід.
Уже дівчата докучали:
«Чого чекаєш скільки літ?
А я піснями біль тамую.
Увечері, бувало, сидимо –
Задумаюсь, затихну, засумую…
Пряду печаль. Співається само:
(співає, дівчата підхоплюють)
Шумлять верби в кінці греблі,
Що я посадила…
Нема ж того козаченька,
Що я полюбила.
Нема його, та й не буде, –
Поїхав за Десну;
Казав, рости, дівчинонько,
На другую весну!
Росла, росла дівчинонька
Та й на порі стала;
Ждала, ждала козаченька
Та й плакати стала.
Ой не плачте, карі очі, –
Така ваша доля:
Полюбила козаченька,
При місяці стоя!
Зелененькі огірочки,
Жовтенькі цвіточки!
Нема ж мого миленького,
Плачуть карі очки!
6 учень:
– Минув рік, і козаки почали повертатися додому. Прийшов і Грицько Бобренко. Вони з Марусею мали одружитися, проте Орина Бобренчиха, його мати, жадібна й користолюбна, і чути не хотіла про Марусю. Вона мріяла мати за невістку Галю Вишняківну – доньку найбагатшого господаря Полтави.
(Грицько і Бобренчиха. Гриць сидить за столом, схиливши голову на руки)
Б – Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.
Мені б оце невістку молоду.
А то все мати, мати, мати, мати!
Чи я ж коли хоч помочі діжду?
От ти прийшов з великого походу,
А не приніс ні слави, ні добра.
Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.
Та й не туди, що я уже стара.
Г – Чого Ви, мамо? Є в нас, слава Богу,
Хліб і до хліба, поле і воли.
Б – Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,
То, може, якось ми б і прожили.
Ти, сину, взагалі собі затям:
Любов любов’ю, а життя життям.
Веди у дім собі дружину – ладу,
То ж має бути рибка золота.
Яку ж полегкість і яку розраду
Внесе у хату пасмурниця та?
Пісні у неї – то велика туга,
А серце в неї горде і трудне.
Твоя любов до неї – то недуга
Видужуй, сину, пожалій мене. (виходить)
Гриць: Отак щодня. Така вже в мене матір.
Це щоб вона свого не доп’яла?
Вона словами виплітала ятір
Та потихеньку так мене й вела.
Якби вона сварилася, кричала,
То я пустив би все так шкереберть.
А то зробилась тиха, все мовчала,
Сорочку шила все собі на смерть.
Отак і сталось. Вийшов я із хати.
Дядків своїх узяв у старости
І сам не знаю, – щоб одну кохати,
А другу в церкву до вінця вести!
(розпачливо махнувши рукою, вибігає)
6 учень: – Гриць скорився своїй матері і посватався до багатої Галі Вишняківни. Чутки про це дійшли до Марусі, проте вона не може повірити у зраду коханого.
(виходить Маруся, тихо наспівує)
Повій, вітре буйнесенький, звідки тебе прошу,
Розвій, вітре , мою тугу, що на серці ношу!
Болить моя голівонька до самого чола:
Не бачила миленького ні тепер, ні вчора.
Ой не плачу, не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота – вітру хилюся.
Любились ми, кохалися, як голубів пара.
Не дай Боже розійтися, як чорная хмара!
Маруся:
А я чуток не дочувала,
Втішала матір попервах.
Але й сама вже відчувала:
Є правда у людських словах.
А мати знала. Мати все вже знала
Снує чутки нещастя, як павук.
Не дорікала, не припоминала,
А тільки все їй падало із рук.
(мати підходить до Марусі)
А раз сказала з розпачу гіркою:
Мати: Є ж лицарі у нашому краю!
Ой донечко, на кого ж ти, на кого
Ізмарнувала молодість свою?!
Маруся: Чого Ви, мамо, не злюбили Гриця?
Яка Вас думка все не полиша?
Мати: Не можуть очі на таке дивиться,
Щоб так двоїлась хлопцеві душа!
Маруся: Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.
Він клявся, мамо, що навіки мій.
Мати: Ой, доню, доню, в них багато грошей.
То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.
Маруся: Але ж то Гриць. І я. То ж ми із Грицем.
Та він же в світі отакий один.
Він, мамо гордий. Він козак. Він лицар.
І що для нього гроші, мамо? Дим.
Хіба наш батько ласий був на гроші?
Чи хоч копійку в вузлик зав’язав?
Хіба ж не Ви були в Золотоноші
Єдине золото, яке він там узяв?
Мати: Ох, не рівняй! Роти в людей як верші.
Ти кажеш – батько, а життя біжить.
Наш батько – з тих, Що умирали перші,
А Гриць Бобренко – з тих, що хочуть жить.
(цілує Марусю і виходить)
Маруся: Ой Боже ж мій, Боже!
Милий покидає,
Милий покидає, іншої шукає.
До іншої ходить, з іншою говорить,
Мене молодую, до славоньки вводить!
( виходить, закривши личенько руками)
7 учень: Всі сумніви Марусі розвіялися, коли вона побачила Грицька разом з Галею. Молода, невеличка на зріст, білява Галя не мала Марусиної вроди, проте знала собі ціну: пишно вдягалася, була горда батьківським багатством (виходить Гриць, Галя й дівчата) Галя (співає):
Ой під гаєм, гаєм, гаєм зелененьким,
Там орала дівчинонька воликом чорненьким.
Орала, орала, почала гукати,
Загадала козаченьку на скрипочці грати.
Козаченько грає, бровами моргає.
Ой хто знає, хто відає, про що він думає?
Чи про мої воли, а чи про корови,
Чи про моє біле личко, чи про чорні брови? Грицько ( співає):
Воли та корови усі поздихають,
Біле личко, чорні брови повік не злиняють.
( обнімає Галю, раптом виходить Маруся. Побачивши Гриця з Галею, повертається й біжить, хлопці сміються їй вслід).
8 учень: Дізнавшись про зраду коханого, Маруся у відчаї кинулася з греблі у Ворсклу, щоб покінчити з життям. На щастя, поблизу проходив молодий козак Іван Іскра. Він давно й безнадійно кохав Марусю, але не відкривав своїх почуттів. Іван не хотів заважати щасті Марусі з Грицем, але завжди був їм добрим товаришем. Іван врятував Марусю і допомагав старій матері доглядати хвору дівчину. ( Іван та Маруся)
Маруся: Брате мій, наречений Іваном!
Нащо врятував мене? Біда.
Кажуть, десь далеко за лиманом
Море є – кругом одна вода.
Кажуть, море – синє і зелене,
Більше за Дніпро і за Дунай.
Це не Ворскла, це якраз для мене,
Там не знайдеш, скільки не пірнай.
Дожилась я мукою земною,
Що нема й втопитися куди.
Нащо ходили назирці за мною?
Нащо витяг з темної води?
Брате мій, наречений Іваном!
Не люби нікого, це біда.
Кажуть, десь далеко, лиманом
Море є – кругом одна вода.
Іван: Марусю, схаменись, не треба, мила,
Марусю, люба, вислухай мене.
Багато слів страшних ти говорила,
А я тобі скажу про головне.
Марусю, бережи себе, я прошу,
На людські пересуди не зважай.
Бо ти не просто дівчина хороша,
Ти – голос наш. Ти – пісня. Ти – душа.
Коли в похід виходила батава –
Твої пісні співала їм Полтава.
Що нам потрібно було на війні?
Шаблі, знамена і твої пісні.
Так, завдало життя тобі удару.
Та треба жити, треба далі йти.
Ти маєш іскру рідкісного дару,
Його, Марусю, треба берегти.
( обережно підтримуючи, виводить Марусю)
9 учень: Заручини з Галею не принесли Грицеві щастя. Він продовжував кохати Марусю і тяжко переживав свою зраду. В думках Гриць знову й знову повертався у ті щасливі часи, коли вони з Марусею були разом.
Гриць: Коли своїм коханням поступився
Заради грошей і багацьких нив
Тоді я сам до себе одступився,
Я сам себе навіки обманив.
Марусю, рідна, зірка моя мила!
Поглянь, як я страждаю, як борюсь!
Куди б мене життя не прихилило,
Я все одно до тебе повернусь!
( співає; хор хлопців підхоплює)
Одна гора високая,
А другая низька,
Одна мила далекая,
А другая близька.
Ой у тої далекої,
Воли та корови.
А в цієї, близенької,
Лише чорні брови.
Ой я тую, далекую,
Мітлами помечу,
А до сеї, близенької,
Соколом полечу.
Ой я тую, далекую,
Хлопцям подарую,
А до сеї, близенької,
Та й сам помандрую.( виходить)
10 учень: Маруся з розпачу не хотіла більше жити. Вона назбирала зілля, щоб отруїтися, бо не в змозі була терпіти біль зрадженого кохання.
Маруся ( входить з глечиком в руках, наливає зілля в кухлик): Я цю отруту з розпачу збирала.
Я змалку знаю, де яке зело.
Мені це ще од баби перейшло –
Її вважала відьмою Полтава.
Я наварила м’яти, драго любу.
Не пособило. Наварила ще.
Вже скоро день, як їм іти до шлюбу.
Мене ж пече всередині, пече!
( тихо наспівує) У неділю рано зілля копала…
А у понеділок переполоскала…
Порятуй від болю, смертонько ласкава!
( збирається випити зілля, аж раптом входить Гриць)
Гриць: Марусенько, любов, моя єдина!
Прости, у ноги падаю тобі!
Коли я був з тобою – був людиною,
А зараз наче ворог сам собі.
Та Галя – гуска, і по ній це видно.
І все. І годі. Я від неї втік.
А може, й правду кажуть, що ти відьма,
Приворожила – і пропав навік?
( пробує обняти, Маруся не дається)
Маруся: Я найдорожчі сплакала літа.
Чого вернувся до моєї хати?
Ми ж розлучились… Матінко свята!
Чи я ж тебе примушую кохати?
Не треба, Грицю! Йди собі, іди!
Гриць: Куди, Марусю? Вже нема куди.
Маруся: Іди до неї. Будеш між панами.
А за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?
Гриць: Як не хочеш, моє серце,
Дружиною бути,
То дай мені таке зілля,
Щоб тебе забути.
Буду пити через силу,
Краплі не упущу.
Тоді тебе я забуду,
Як очі заплющу…
( бере з рук Марусі кухлик, випиває отруту і повільно опускається на підлогу, Маруся припадає до нього. Через мить піднімає голову і тихо співає):
Ой не ходи, Грицю,
Та й на вечорниці,
Бо на вечорницях
Дівки чарівниці…
( входять люди, беруть Марусю за руки)
Маруся ( тихо): Ведіть, карайте, вішайте
злочинку!
То я хоч там, хоч там уже спочину.
Хоч там уже дихну на повні груди,
Зблизька побачу Господа, хоч раз.
Так буде краще. Важко було, люди,
І вам зі мною, і мені між вас.
(Марусю виводять)
11 учень: Марусю посадили до в’язниці. Незабаром відбувся суд. Довго сперечалися і судді, і свідки про всі обставини справи. Мовчала лише Маруся. Вона не вимовила жодного слова, немов заніміла з болю. Влітку 1652 року, після чотирьох днів судового слідства, Марусю присудили до страти через повішення. Вирок мали виконати через три дні. Того ж вечора, коли виголосили вирок, Іван Іскра верхи на конях помчав до Богдана Хмельницького – просити помилування для Марусі. Важким і небезпечним був шлях через палаючу війною Україну.
Іван: Скрадаюсь, як звір у корчах побережних,
Задихану втому звіряю лісам.
Я зроду ненавидів тих, обережних.
Сьогодні, тепер, обережний і сам.
Уперше в житті, за весь вік, за все літо,
Уперше в роду, де не знали страху –
Я вижити мушу, я мушу вціліти,
Я мушу об’їхати смерть на шляху.
Прости мені, земле, простіть мені, трави!
Не дбав я про славу, не дбав про майно, -
Я мушу вернутись живий до Полтави,
А там хоч і вмерти, мені все одно.
Неси мене, коню… коли б хоч не пізно..
Шляхи перекриті і варте не спить…
Якщо я впаду – не врятована пісня,
Задушена пісня в петлі захрипить!
(Натовп людей. Виводять Марусю, на шию накидають зашморг. Раптом в юрбу вривається Іван і зриває зашморг з її шиї. Мати кидається до Марусі.)
Іван: Спиніться! Гетьман, властію високий,
Оцей наказ читати повелів! (читає)
« Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,
Що у Полтаві скоївся той гріх,
Що смертю має буть покараний. Натомість
Указом цим повідомляю всіх:
Чурай Маруся винна ув одному:
Вчинила вбивство в розпачі страшному.
Вчинивши, зло вона не є злочинна,
Бо тільки зрада усьому причина.
За ті пісні, що їх вона складала,
За те страждання, що вона страждала,
За батька, що розп’ятий у Варшаві,
А не схилив пред ворогом чола, -
Не вистачало б городу Полтаві,
Щоб і вона ще страчена була!
То ж відпустити дівчину негайно
І скасувати вирока того.
А суддям я даю таку нагану:
Щоб наперед без відома мого
Не важились на страти самочинні,
А наперед освідчили мене.
Про кожну страту, по такій причині,
Що смерть повсюди, а життя одне.»
13 учень: Марусю відпустили додому. Через півтора тижні після цього, не витримавши переживань, померла Горпина Чураїха, мати Марусі. Дівчина залишилась зовсім сама. Одна-однісінька, в нетопленій хаті, переживала вона голодну зиму. Місто Полтаву оточили вороги. Від голоду та страждань Маруся захворіла на сухоти. Хвороба забирала всі її сили. Зрідка, вибравшись з військового дозору, провідував Марусю Іван Іскра. Він пропонував дівчині стати його дружиною, але Маруся відмовила: вона відчувала близьку смерть. Ледве дочекалася дівчина весни.
Маруся: Весна прийшла так якось несподівано!
Зима стояла міцно до пори.
Вітри війнули з півдня. І тоді вона
Немов у Ворсклу з’їхала з гори.
Спасибі, земле, за твої щедроти!
За білий цвіт, за те, що довші дні.
Прийшла весна. Сухоти є сухоти –
Все гіршає і гіршає мені.
А дні стоять – не хочеться тужити!
І кожна пташка хатку собі в’є.
- Скажи, зозуле, скільки мені жити? –
Кує зозуля… Цілий день кує…
Іван приходив. Так, посидів мовчки,
Устав, пішов, оглянувся з воріт.
Лише весна укинулась в листочки,
Підняв їх знову гетьман у похід.
І я, котрій давно усе байдуже,
Уже нічим я сльози не впиню.
Прощай, Іване, найвірніший друже,
Шляхетна іскро вічного вогню!
Виходить полк. Іван під прапорами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами,
Співають пісню, Боже мій, мою!
І «Зелененький барвіночку», й « Не плач, не журися,
А за свого миленького Богу помолися»,
І про того козаченька, що їхав за Десну.
«рости, рости, дівчинонька на другую весну!»
І про воду каламутну, чи не хвиля збила,
І про тую дівчиноньку, що вірно любила,
І про гору високую,
І про ту криницю..
Дівчата вчора берегом ішли,
Та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю..»
А я стояла…Що ж мені, кричати?
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте. Я ж іще жива.
(виходять, співаючи, дівчата обступають Марусю, вона губиться в натовпі)
Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки чарівниці.
Котора дівчина чорні брови мая,
То тая дівчина усі чари знає.
Ой одна дівчина та й чарів не знала,
Молодого Гриця та й причарувала.
У неділю рано зіллячко копала,
А у понеділок переполоскала.
У вівторок рано зіллячко варила,
У середу рано Гриця отруїла.
Як прийшов четвер, уже Гриць умер.
Як прийшла п’ятниця, поховали Гриця.
А в суботу рано мати дочку била:
- Ой нащо ти, доню, Гриця отруїла?
- Ой мамо, мамо, жалю в Вас немає,
Нехай же Гриценько нас двох не кохає.
Ой нехай не буде ні тій, ні мені,
Нехай достанеться та сирій землі.
Оце тобі, Грицю, такая одплата,
Із чотирьох дощок темненькая хата.
14 учень: Навесні 1653 року Маруся Чурай померла від сухот. Пісня «Ой не ходи, Грицю» була останнім твором талановитої народної поетеси. Донька воїна – патріота, що загинув за Україну, Маруся, своїми піснями надихала борців за волю українського народу. Величезною силою свого кохання, глибиною пережитих страждань, пісенною силою своєї душі вона високо піднесла ідеал української жінки – берегині. Пам’ять про легендарну співачку живе в віках, а чудові Марусині пісні лунають по всій Україні.
15 учень: Над нивами, над садами,
Над ніжною зелен – травою
Легенди живуть між нами,
Легенди землі трудової.
Там думи про чисті світанки,
Про вільний і радісний край,
Про вірність Петра і Наталки,
Про тугу Марусі Чурай.
16 учень: Злітає мелодія дивна,
Мов ніжна і чиста любов.
Царівна пісень – Чураїна
До нас повернулася знов.
Вкривається пилом безсмертник,
Старіють будинки, поля.
А люди в легендах – безсмертні,
Як вічна Полтавська земля.
Ведучий: Ім’я Марусі Чурай безсмертне в пам’яті народу. Воно стало назвою вулиць та площ, будинків культури, бібліотек та парків. Ось і в нашому місті невеличка зелена вулиця на березі річки носить ім’я легендарної поетеси. У вільний час пройдіться тихою вулицею, згадайте трагічну долю української дівчини і мовчки вклоніться її світлій пам’яті. Прочитайте чудову поему Ліни Костенко, уривки з якої прозвучали на нашому святі. І нехай ваша доля буде щасливою і безхмарною,а коханням вірним і довічним.