Сценарій "Моя любов, моя висока, не відпускай мене, храни"
Моя любов, моя висока,
Не відпускай мене, храни!
Сцена1
Ведуча.
Ведучий.
Жіноче серце! Чи ти лід студений?
Чи запашний чудовий цвіт весни?
Чи світло місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все?
Чи ти така, як тихі сни?
Чи б'єшся ти? Яка твоя любов?
У що ти віриш? Чим живеш?
Чого бажаєш знов?
Не знаю, люди, жінка це, а чи весна –
Така ж чарівна, ніжна, трепетна вона...
А, може, це весняна красна чічка,
А може це яскрава, пломениста свічка?
Шевченко.
Я свічку засвітив колись...
До дна відтоді келих горя випито.
Ще трохи і... молись чи не молись,
Із рук тремтячих недогарок випаде.
Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,
Крізь морок тюрем, через грати відчаю.
Він погасав, але я знов і знов
Од свого серця цю свічу засвічую!
ТАНЕЦЬ «ДІВЧАТА»
(Звучить скрипка)
Голос за кадром.
Моя любов.
Моя висока.
Не відпускай мене,
Храни!
Храни від буднів, злого ока,
Храни мої пречисті сни!
(Виходить доля).
Доля.
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Чи є ж на сім світі
Слухняная доля?
Ох якби-то…
(Виходить Тарас)
Тарас.
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої?
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
Л дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі —
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого: однаково —
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!
ПІСНЯ « ТАРАСОВІ ДУМИ»
Сцена2
(Музика затихає, вибігають Оксана Коваленко та Тарасик),
Тарасик. Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. Я тобі ще чобітки справлю зі срібними підківками.
Оксана. Зі срібними?
Тарасик. І золотими дзвіночками в закаблуках.
Оксана. Ще ні в кого таких не було!
Тарасик. А в тебе будуть.
Оксана. За що ж справимо?
Тарасик. Одіб’ємося од злиднів. Тоді усе й буде. І по дзвіночках угадаю – ти йдеш.
Оксана. Я без тебе – нікуди.
Тарасик. А як до пана покличуть?
Оксана. Не піду! Хоч убий – не піду!
Тарасик. І я не віддам тебе нікому, і втечу до тебе звідки завгодно.
Оксана. А як закують? Не діждуся – мій вінок до тебе допливе!
Тарасик. Оксано! Не кажи цього. Може й річки туди не буде.
Оксана. Докотиться через гори, байраки, долини…
(Виходять).
Тарас.
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
ПІСНЯ « ПО ДІБРОВІ ВІТЕР ВІЄ»
(Вибігає Доля)
Доля.
Вітер в гаї нагинає
Лозу і тополю,
Лама дуба, котить полем
Перекотиполе.
Тарас.
Так і доля: того лама,
Того нагинає;
Мене котить, а де спинить,
І сама не знає —
У якому краю мене заховають,
Де я прихилюся, навіки засну.
Коли нема щастя, нема талану,
Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,
Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;
Тілько його й долі, що рано заснув».
Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво — твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать.
І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
(ПІСНЯ «Там, де Ятрань круто в’ється…»
Сцена3
Ведучий.
Інтимна лірика не буває безіменною. Звернемося до біографії поета. Навчаючись в Академії, вже прославленим автором «Кобзаря» і портретистом їде Шевченко в рідну Україну. Тут 29 червня 1843 року він зустрічає на балу Ганну Закревську. В цій жінці Тарас бачить одухотворений образ. До цього він зовсім не думав про шлюб. А після, як реакція на його безнадійність, з’являється в поета те характерне для нього і вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переростає в гостру душевну потребу.
(Виходить Ганна Закревська. Вішає на стіну портрет, намальований Шевченком.)
Отже, Ганна Закревська. Та, що, на жаль, була дружиною іншого. (Одягнена у сукню тієї епохи чи, хоча б, у розкішному намисті, з накинутою на плечі шаллю). Ледь поправляє на дошці свій портрет, намальований Шевченком. Звучить «Місячна соната»
Бетховена.)
Закревська.
Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно-синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей. Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом пристрасно дивився в мої очі, ніби казав: «У чергуванні світла і тіней—краса життя».
(ВиходитьШевченко.)
Шевченко не любив друкувати на віршах посвят жінкам. Таких посвят є лише декілька. Вірш «Якби зустрілися ми знову», всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами — Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.
(Шевченко і Закревська стають поруч, але обернені спинами одне до одного, наче якась перешкода не дає їм бути разом). Читають на фоні музики.
Шевченко.
Якби зустрілися ми знову,
чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Закревська.
Ніякого. І не пізнала б,
А може б, потім нагадала,
Сказавши
«Снилося
дурній».
Шевченко.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Закревська.
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє
лишенько
лихе.
Шевченко.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє
святеє
диво!
(Музика стихає. Шевченко і Закревська виходять.)
ТАНЕЦЬ «ВЕРШЕ, МІЙ ВЕРШЕ»
Сцена 4
Ведучий.
Доля готувала йому нову зустріч з жінкою, якій у листопаді 1843 Шевченко адресує такі рядки:
«О добрый ангел!
Молюсь и плачу перед тобою.
Ты утвердила во мне веру,
в существование святых на земле».
Ця жінка — княжна Варвара Миколаївна Рєпніна, їй було 35, коли вона познайомилась з 29-літнім Шевченком. Яготинська красуня, розумниця з широким світоглядом, що жила молитвами і пристрастями. Нещасливиця в особистому житті, прекрасна і добра душа, овіяна серпанком великої поезії, — такою була нова знайома Шевченка, яку він зустрів в Яготині і яка одразу ж палко покохала поета.
(Під звуки вальсу входить В. Рєпніна, підходить до свого портрета, пильно придивляється, далі підходить до столу, запалює свічку, пише, замислюється. Відтворити тогочасну епоху допоможуть елементи костюма. Рєпніної — довга сукня, комірець з мережива, зачіска та реквізит — чорнильниця, перо.)
Рєпніна.
Я чекала його любові, виглядала її, що ось завтра, ось-ось він прийде і скаже все-все. Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він... Він іноді відповідав мені теплим почуттям, але пристрасним — ніколи. (Княжна знову бере перо, пише. )
Ведучий.
«Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його збентежила. Він щиро оточив її німбом святості, готовий був молитися на неї, на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Його почуття не було тим, чим було почуття княжни до нього».
(Під музичний супровід).
Доля.
У княжім домі панночка бліда
Жар серця нишком в вірші вилива,
Листок долоньки свічку затуляє.
Про що вона?
Чого їй так болить
Далекий хтось, «хто під ружжом гуляє»?
Їй, панночці б, — та суджений панич!
Зітхання соловейка у альтанці...
У княжім домі, в домі Рєпніних,
Невже нікого, вартого в обранці?!
Нащо тобі за стіни кам’яні,
По вікнах тюрем лячно заглядати?
До Бога правди криком день при дні
Молилася.
При свічці. При сльозі.
При сонці й місяці,
При серця світлі...
Ведучий. З листа княгині Рєпніної до Шарля Ейнара:
Рєпніна (читає):
Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною. Моє обличчя було мокре від сліз і це було щастям. Це була м’яка, чаруюча, захоплююча музика. Полум’я неповторних настроїв тривожили душу мою.
У день і час його від’їзду я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його й що я втратила голов. Я ж дуже прив’язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю.
(Складає листа, вкладає в конверт.)
Вернути б час, і я — Варвара,
Сумна, задумана княжна,
Я б утекла з Яготина
Аж за Урал, де, наче хмара,
Пісок підводивсь над тобою,
Де цар кривавою рукою
Вершив безбожнії діла.
Я б у задушливу казарму
Як вірна подруга, прийшла.
Твоєю стала б я сестрою,
І в Придніпровський рідний край
Листи б од тебе одсилала,
Я б берегла твої пісні...
Щоб чорний вітер Кос-Аралу
Не спопеляв даремно дні.
(Виходить.)
ПІСНЯ «ТАКА, ЯК ТИ…»
Ведучий.
Узимку 1854-1855 рр. Шевченкові знов зблиснула зірка кохання — й закотилася. Йдеться про дружину коменданта Новопетровської фортеці, матір трьох дітей — Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Агата Ускова довго здавалася йому вищою досконалістю.
Сцена5
(Входить Агата Ускова. Зупиняється поглядом на своєму портреті.)
Ускова (стримано, дещо надмірно).
Шевченко мав приємний голос, говорив гарно, плавно, особливо дуже добре читав уголос. Тарас був у нас, як у рідній сім’ї, всі його дуже любили. Він вчить моїх дітей українських пісень, а коли де-небудь чує українські пісні, то навіть плаче.
А як він любив прості польові квіти! (Бере зі столу ромашки, пригортає їх).
(Заходить Шевченко).
Ускова.
Заходьте, заходьте! Рада вас бачити. Ми привезли вам пошту. Ось вона. Я думаю, краще розкрити її в нас. Може, там те, що недозволено зберігати солдату? То можна зберігати її в нас.та ви не соромтесь, розгортайте.
(Шевченко розгортає, дивиться і радіє).
Шевченко.
Фарби! Мої милі, мої красиві! Як мені вас не вистачало! (Розглядає фарби). Ой, Тарасе, Тарасе! Що ж тобі так часто хочеться плакать? Що ж так схвилювало мене? Невже так мало добрих людей на землі? ( Грає тривожна музика. Вбігає Ускова).
Ускова.
Тарасе Григоровичу, Тарасе Григоровичу! УКАЗ! Вийшов указ!
Шевченко.
Який указ?
Ускова.
Вільна! Вас звільнили!
ПІСНЯ «ПІД ВЕРБОЮ, НАД ВОДОЮ»
Ведучий.
Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих 5 місяців міцно пов’язує його з Нижнім Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні 15-річній актрисі Катерині Піуновій, не зважаючи на 28 років різниці між ними. Що це було? Мана, сп’яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії — сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я!) була фатально схожа на першу, освячену, осяяну дитинством, кохану Оксану.
(Входить Піунова. На хвилинку зупиняється біля свого портрета.)
Піунова.
У Нижньому Новгороді під час спектаклю до мене підійшов Тарас Шевченко, посміхнувся і тихо промовив: «Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені».
Тарас Григорович познайомився з моїми батьками, став приходити до нас. Я горіла нетерпінням бачити його, без нього дні ставали мукою... В один з візитів Тарас Григорович сказав моїм батькам ті слова, які для мене були найчудовішою мелодією глибоких почуттів. Він просив у батьків моєї руки. Я була щаслива, його ласкавий усміх тривожив душу, в моє серце вривався промінь його сонця, творчості, кохання, але.. .. грізні очі матері наказували мені вийти з кімнати і я кинулася до дверей.
(Виходить.)
Ведучий.
Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його. «Случайно встретил я Пиунову, — пише Шевченко у «Щоденнику», — у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которую готов был положить душу свою?»
Наслання несподівано налинуло, та зовсім уже несподівано розвіялося, як світанковий серпанок під дощем, Шевченко виїжджає до Петербурга. Наступної весни йому прийшла відмова.
Після розлуки Піунова вийшла заміж, грала на сцені, але не мала великого успіху в театральної публіки.
ПІСНЯ «Я ТАК ХОЧУ БУТИ З ТОБОЮ»
Тарас.
Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким..
Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
...Ні, треба одружитись
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнуть
І скажуть: «Десь його убито,
Сердешного, на чужині...»
О горе, горенько мені!
Ведучий.
А Шевченкові не могла не зустрітися на довгій дорозі Марко Вовчок («Какое возвышенно-пре-красное создание эта женщина»), не міг Всевишній не послати 1858 р. поетові юну Марію, дружину прославленого поета Максимовича («И где он, антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро?»), а потім останню надію на щасливе подружнє життя — Ликеру Полусмакову. Шевченко закохався і вхопився за рятівну думку — збудувати з цією кріпачкою своє родинне щастя, виглядати якого і чекати він уже стомився.
Сцена 6
(Виходить Ликера з подругою, приспівує:
«Ой, казала мені мати, ще й приказувала…» Дивиться в дзеркало).
Ликера.
Шевченко пропонував мені руку і серце. Казав, що купить хатинку біленьку, гарненьку, із садочком. Я буду в ній справжньою господинею! Взимку поїду до Парижа або до Петербурга. Я в дорогому вбранні, вся вкоштовностях,наче справжня пані. Я заведу собі прислугу. А взагалі, хіба б я пішла за такого старого, якби не подарунки та те , щоб бути панією?
ПІСНЯ «ПИРОГИ-ПИРОГИ»
Тарас.
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє — колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.
Доля.
Минули літа молодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!
Сиди один в холодній хаті,
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись. Нема,
Анікогісінько нема!
Сиди ж один, поки надія
Одурить дурня, осміє…
Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє,
Як ту сніжину по степу!
Сиди ж один собі в кутку.
Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить!
І думу вольную на волю
Не прийде випустить… Сиди
І нічогісінько не жди!..
(Грає скрипка. Виходить знову Ликера в траурному вбранні).
Ликера.
Це я – Ликера. Ти мене чекав?
Чекав, сердешний. Я прийшла до тебе,
Перед тобою винна й перед небом,
Бо ти, як Бог, беріг мене й кохав.
Тарасе мій, Тарасику, прости,
Не осягла тебе, не зрозуміла.
Була рабою молодого тіла,
Не тільки тіла, - серця прагнув ти.
Хиливсь до мене стомленим чолом,
Вдягав, неначе панну, в оксамити,
Хотів під образами посадити
В новенькій хаті, над самим Дніпром.
Хіба простиш мене,простиш хіба?
Я – грудка снігу, ти ж трава зелена.
Стою – твоя невінчана судьба,
Стою – твоя довічна наречена.
Сцена 7
(Під музику скрипки на сцені з’являється Доля)
Тарас.
Хто ти?
Доля.
Хіба не впізнав? Я – Доля твоя!
Тарас.
Що скажеш, Доленько моя лукава?
Доля.
Я не лукавила з тобою,
Я другом, братом і сестрою
Сіромі стала.
На жаль, у твоєму житті не було жінки, яка могла б сказати:
Любове свята моя,
Богине моя страждальна!
Вже скільки пройшло років,
А ти у мені - світанно!
І скільки б не лишилось днів
На рідній землі прожити...
Та навіть, як стану житом,
Знов шепотітиму вітру,
Щоб ти повернув мені
Журавлину - чорнокрил,
Загублений мій коханий,
Я навіть у свій день останній
Летіти до тебе стану,
Допоки вистачить сил.
Тарас.
(До Долі.)
Моя любов!
Моя висока!
Не відпускай мене, храни!
Доля.
Поставить хату і кімнату,
Садок-райочок насадить,
І батьком, і коханим стати,
В раю земному мирно жить.
Та мрія залишилась мрією,
До дійсності і не дійшло,
А долю мукою засіяно,
Притулок серце не знайшло.
Та не цвіла любов даремно,
Свої плоди вона дала:
На Україну – бідну,темну
Красу і світло принесла.
Тарас.
Для кого я пишу? для чого?
За що Україну люблю?
Чи варт вона вогню святого?…
Але все-таки її люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я і одинокий…
ПІСНЯ « Моя Україна»
про публікацію авторської розробки
Додати розробку