До розіграшу
залишилось:
11 днів
Конкурс розробок «Вчительська десятка»
Розробки додавай – подарунки вигравай!

Сценарій народознавчого свята для учнів 5-9 класів «А українська вишиванка – диво, у ній народу код, його душа»

Про матеріал

Сценарій народознавчого свята допоможе поглибити знання про народне мистецтво – вишивання; узагальнити знання щодо законів композиції вишивки; ознайомити учнів з відомостями про регіональні особливості оздоблення виробів в українських національних традиціях; ознайомити учнів із давнім символом та оберегом українського народу – вишитим рушником, виховати почуття гордості за свій народ, захоплення мистецтвом свого народу, сприятиме розвитку творчої активності, артистизму, естетичного смаку, самостійності та організованості.

Перегляд файлу

«А українська вишиванка – диво, у ній народу код, його душа»

(сценарій народознавчого свята для учнів 5-9 класів)

 

                                            З.І. Сікора, педагог-організатор

КЗ «Рубіжанська обласна загальноосвітня санаторна школа-інтернат І-ІІІ ступенів»

 

Мета: дати знання про народне мистецтво – вишивання; узагальнити знання щодо законів композиції; ознайомити учнів з відомостями про регіональні особливості оздоблення виробів в українських національних традиціях; ознайомити учнів із давнім символом та оберегом  українського народу – вишитим рушником. Виховувати почуття гордості за свій народ, захоплення мистецтвом свого народу. Сприяти розвитку творчої активності, артистизму, естетичного смаку, самостійності та організованості.

Обладнання: комп’ютер, мікшер, проектор, мультімедійний екран, запис пісень та фонограм, презентація «Техніка української вишивки», «Слобожанщина», ікона, вишиті рушники, скатертини, посуд, кошики з овочами, стіл, лавки, мисник, приладдя для вишивки, плакат «Історія української вишивки», таблиці для членів журі тощо.

Учасники: лідери учнівської ради дитячої організації «ЕКО» закладу, вихованці гуртків «Народознавство», «Інформатика», «Вокальний», «Хореографічний», «Золоті долоньки».

Місце проведення: актова зала школи-інтернату.

Попередня підготовка:

      об’єднання учнів у творчі групи: «Слобожанщина», «Полтавщина», «Полісся», «Гуцульщина», «Південь»; 

      пошуково-дослідницька робота із збору краєзнавчого матеріалу для шкільного музею;

      проведення засідання творчо-редакційної колегії, обговорення сценарного плану  заходу, написання сценарію;

      підбір кожною творчою групою матеріалу до презентацій та виступів, підготовка відеороликів, пошив костюмів певного регіону України із залученням батьків та народних майстринь Рубіжанського творчого об’єднання «Золоте коло»; 

      перегляд майстер-класів, виготовлення  стилізованих ляльок-оберегів для гостей свята.

Попередня робота: 

      відвідування учнями експозиції «Бабусина скриня» у КЗ «Міський музей» м. Рубіжного;

      відвідування учнями краєзнавчого музею м. Кремінна;

      відвідування учнями Долинського краєзнавчого музею Тетяни та

Омеляна Антоновичів «Бойківщина» на Івано-Франківщині; відвідування Національного музею історії України м. Києва; оформлення виставки «Українська вишивка».

Перебіг заходу

 (Перед початком свята звучать українські пісні. Запрошені та глядачі переглядають виставку, на якій висвітлені роботи народних умільціввишивальниць, розташованої біля входу до актової зали. Святково прикрашений зал, біля сцени – імпровізована покуть з образами, оздоблена українськими рушниками. Звучить пісня «Як у нас на Україні» у виконанні ансамблю учнів «Ровесники». По закінченню виконання пісні до актової зали входять ведучі свята – педагог-організатор та голова учнівської ради).

 

Ведуча 1. Доброго дня вам, люди добрі! 

Ведуча 2. Доброго дня вам, шановна родино!

Ведуча 1. Ми раді вітати вас у цій святковій залі!

Ведуча 2. Україна – край віри, надії та краси, радості і печалі, розкішний вінок рути і барвінку, над яким сяють ясні зорі. Україна – це милозвучна рідна мова, вишитий рушник і задушевна лірична пісня. У нашого українського народу є давня народна традиція – від покоління до покоління передавати сімейні обереги, сімейні реліквії як пам'ять, як символ невмирущості родоводу. 

Ведуча 1. Сьогодні на нашому святі зібралися ті, кому не байдуже, як далі будуть зберігатися і примножуватися наші прадавні звичаї, зокрема один з них – у радості і в біді не залишатись байдужими, черствими, виливати свою душу, свій настрій  на білому полотні – на рушнику, вишиванці, скатертині, серветці – розмаїттям кольорів та візерунків. Все зробити для того, щоб і молодь наша виховувалась духовно багатою, щирою, працьовитою.

Ведуча 2. Сьогодні на нашому святі присутні почесні гості:

1.     Старікова Ольга Миколаївна – в.о. директора комунального закладу «Міський музей».

2.     Ліхачова Ольга Анатоліївна  – майстриня громадської організації «Золоте коло».

3.     Малік Любов Григорівна – народна майстриня Луганщини.

4.     Малкова Галина Олександрівна – народна майстриня Луганщини.

5.     Конова Тамара Миколаївна – народна майстриня Луганщини.

6.     Блудова Тамара Василівна – майстриня громадської організації «Золоте коло».

7.     Тозаякова Олександра Яківна – майстриня громадської організації «Золоте коло».

8.     Васенко Ольга Василівна – голова батьківського комітету Рубіжанської санаторної школи-інтернату.

Також на святі присутні молоді науковці з Києва:

Бех Микола Васильович та Піскун Олена Олександрівна – аспіранти Українського етнологічного Центру. 

 

Ведуча 1. Українська вишивка – це найбільш улюблений вид народної творчості українського народу, це його краса та гордість. Вишивка – це схвильована розповідь про думки та почуття людини, поетичне осмислення природи, світ натхненних образів, що сягають своїм корінням далекого минулого. 

Ведуча 2. В Україні вишивка здавна була неодмінним атрибутом народного побуту, святкових обрядів, як традиційна окраса селянського житла та одягу. Нею прикрашали рушники, сорочки, чоловічі пояси, жіночі фартухи та спідниці. Майстрині прагнули передати красу природи, її буйне цвітіння, відтворювали свої думки і почуття, надії і сподівання. Тому є вишивки радісні та веселі, в яких барви бринять, як жартівлива співаночка, а є сумні і замріяні.

(Звучить мелодія пісні «Два кольори»  муз. О.Білаша, сл. Д.Павличка. На її фоні ведуча веде розповідь з демонстрацією слайдів презентації).

 

Ведуча 1. Дуже різноманітна техніка української вишивки. Вона має близько ста варіантів.

Так, полтавські вишивки виконуються звичайним чи плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, виколюванням, ланцюжком. Вишивають переважно білими нитками, зрідка – червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровими смугами.

Техніка вишивання Харківщини та Луганщини має багато спільного з вишивками центральних областей, але їм своєрідні орнаменти, виконані хрестиком, грубою ниткою, завдяки чому створюється враження рельєфності. 

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометричний орнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, ромбами, квадратами. Виконується вишивка хрестиком, гладдю. 

Подільські вишивки виділяються барвистістю й різноманітністю швів. Найтиповіша подільська вишивка – кольорова мережка, у різних варіантах повторюється хрестик і гладь. Центральний мотив – ромб, розміщений між двома горизонтальними лініями. На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками. Такі вишивки із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками. 

Кожен район України має свої кольорові гами, які народні майстрині вправно відтворюють на полотні сорочки чи рушника. Український рушник можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні чи з веселим танком, який звеселить серце і душу кожного.

(Виконується хореографічна композиція «Ой, рушник, рушничок…» у виконанні учениць 5-6  класів).

 

Ведуча 2. Український рушник супроводжував селянина протягом усього життя: і в радості, і в горі. Рушник завжди був символом гостинності – на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам. На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь. По тому, скільки і які були рушники, створювалася думка про жінку, її дочок. Ніщо так предметно й наочно не характеризувало жіночу вправність, майстерність і працьовитість, як ці вимережані руками витвори. І старші жінки, і молоді часто досвіткували: пряли, вишивали. І саме на досвітках переймали від старших і майстерність, і знання.

 

(Звучить спокійна мелодія, на сцену виходить жінка з дівчатами в українському вбранні).

Жінка. А ти молодець! Як гарно утирач вишиваєш!

1-а дівчина. Який утирач? Це ж полотенце для рук.

Жінка. Саме так. Але раніше вишивали рушник для рук та обличчя і називали утирач. А ще був і стирок.

2-а дівчина. А це що таке? Що за стирок?

Жінка. Стирок – це рушник для посуду, стола і лави. Раніше й утирачі і стирники ткали переважно з цупких валових ниток «ухвійки». А от нині – з кращих сортів льону та конопель.

3-я дівчина. А інші – це які?

Жінка. Це покутники, плечові, подарункові, обрядові.

1-а дівчина. Ну, покутники, це, очевидно, ті, що на стінах над фотографіями вішали… А плечові?

Жінка. Е, дівонько, плечові – це ті, котрими сватів в’яжуть, але вам заміж ще ранувато. Рушники, дівчатонька, вміють говорити. Дивишся на рушник – і бачиш душу людини, бо рушник має історію, долю, за ним стоїть чиєсь життя, сльози, пісні, сподівання.

2-а дівчина. Рушнички ви мої повишивані! Чи я вас не вбілила, що обдарила вами свою долю й недолю, своє щастя й безталання! Я вас пряла, ночей недосипала, білила вас у зеленому лузі під червоною калиною, вимочувала вас, як соловейко почав щебетати. Давала я вас милому, а, знать, моя недоля тоді між старостами в хаті стояла! 

 Рушнички ви мої, шовком переткані! З вами я ждала свого милого, чорнобривого, розстеляла вас при повному місяці, щоб мій милий був гарний, як місяць на небі, щоб життя моє було ясне, як ясні зорі. Не продам я вас зроду-віку! 

 Тільки мені й радості, що гляну на вас та згадаю своє дівоцтво, своє женихання, своє залицяння. Не продам вас, не продам! 

3-я дівчина. Дивлюся мовчки на рушник, що мати вишивала. 

            І чую: гуси зняли крик, зозуля закувала. 

            Знов чорнобривці зацвіли, запахла рута-м’ята. 

            Десь тихо бджоли загули, всміхнулась люба мати. 

            І біль із серця раптом зник, так тепло-тепло стало…

                            Цілую мовчки той рушник, що мати вишивала…      

(Звучить мелодія пісні А. Малишка «Рідна мати моя…». На сцену виходить директор школи Небесний Ю.В., який розповідає історію свого весільного рушника.).

 

Ведуча 1. Чи не єдиним національним атрибутом України, що з роками не втрачає актуальності, є вишита сорочка. Вишиванку одягають і на найбільші свята, і під джинси у будень. Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил. Ця віра походить від язичництва – релігії, гармонії людини і природи, людини і Всесвіту. Наші предки свято вірили, що вишиванка – це символ здоров’я, краси, щастя, любові… Вишита сорочка захищає душу людини від руйнування та дає життєдайну силу. А ще вважалося, що сорочка, яка прилягає до тіла, є провідником прихованої у людини магічної сили і водночас – це оберіг. (Звучить пісня «Мамина сорочка» сл. і муз. Н. Май у виконанні родини Лаврікових – мати з двома доньками).

 

Ведуча 2. Відлітають роки, минають віки, змінюється мода, але ніщо не затьмарить краси вишитих речей. Вони вічні. Свідченням цього є та пошуково-краєзнавча робота, яка була проведена вихованцями та працівниками школи. Під час цієї роботи було зібрано близько ста робіт оздоблених вишивкою. У дар міському музею учні школи-інтернату передають рушник Діверко Варвари Іванівни, 1922 року народження, який вручає правнучка майстрині, учениця 8 класу Рєпнікова Катерина.

 (Лунає урочиста мелодія, представники міського музею приймають подарунок).

     Сьогодні на розсуд шановних наших гостей, які і будуть членами професійного незалежного журі конкурсу «Національні костюми рідної України», команди учнів 5-9 класів представлять стилізовані зразки костюмів різних регіонів України: від Криму до Карпат. Перед вами, шановні члени журі, стоїть нелегка задача, яка полягає у тому, що після презентацій костюмів, вам необхідно оцінити виступи учнів за десятибальною системою, і визначити переможця та присудити ІІ та ІІІ місце. І так, першими на сцену запрошуються учні 5 класу, які представляють чоловічий костюм Полтавщини.

 

(Звучить українська народна мелодія, виходить учень 5 класу, який демонструє свій костюм для глядачів).

Учень. Дуже різноманітний, із особливостями у кожному регіоні, український чоловічий одяг має єдину основу – полотняні штани і натільну сорочку з обов’язковою вишивкою. Сорочка – це натільний одяг із білого полотна. Вона має широкі, зібрані на манжетах рукави. Вишитими найчастіше були комір і нагруддя. Шаровари – дуже широкі штани, що їх переважно заправляли у халяви чобіт. Вважається, що їх привезли до України козаки зі східних походів. Взувалися чоловіки у чоботи з високими м’якими халявами. На Полтавщині зазвичай носили пояс з червоної тканини. Його кілька разів обкручували навколо талії поверх шаровар, зав’язували на вузол. Кінцівки пояса прикрашали китицями, бахромою. Голову чоловіка прикрашала шапка – кучма з овчини або іншого хутра.

Ведуча 2. До слова запрошуються учні 6 класу, який продемонструють жіночий костюмний комплекс Слобожанщини.

(Лунає українська народна мелодія. На її фоні звучить текст за кадром).

     Слобожанщина або Слобідська Україна лежала на порубіжні Московської держави, Речі Посполитої та Кримського ханату і до ХVІІ ст. не належала до етнічної української території. З 30-50-х років ХVІІ ці майже безлюдні землі з нечисленними московськими фортецями почали активно заселятися українськими переселенцями з-за польського кордону, поселення яких – слободи – було звільнено від податків. Після ліквідації козацьких полків у 1765 році утворилося Харківське намісництво, пізніше – СлобідськоУкраїнська губернія. Сюди з центральних губерній Росії переселялися поміщики разом зі своїми селянами, що не могло не позначитись на українсько-російських взаємовпливах і у традиційно-побутовій сферах.

(Лунає красива українська мелодія, до актової зали входять 4 учні).

1-й. Моя ти, Слобожанщино, мій край чудовий, рясний на щирії серця.              

       Низький уклін тобі за степ медовий, за запахи полину й чебреця.

2-й. Уклін низький і за Мечетну гору, за найчистіше лісове          Повітря в Кремінній, за сивії кургани і айдарську воду,         За невмирущу славу козаків!

3-й. За розпечене небо і зірниці, за вільний теплий вітер степовий,        За те, що бережеш душі криницю: традиції, обряди, родовід. 4-й. Моя ти, Слобожанщино… 

       Як пісня, як молитва, як земле, щедра, як весна після зими…        До праці і добра без меж відкрита, 

       Твоїм продовженням на світі станемо ми!

 

(Звучить українська мелодія, на сцені демонструє жіночий костюм Слобожанщини учениця 6 класу).

1-й учень. Слобожанський етнографічний регіон повністю охоплює Харківську і Луганську області, південно-східні райони Сумської області, східні райони Дніпропетровської області та більшу частину Донецької області. На півночі Слобожанщина межує з Новгород – Сіверським Поліссям, на заході – з Полтавщиною, на південному заході – з Нижнім Подніпров’ям, Таврією та Приазов’ям; на сході територія регіону обмежена кордоном з Росією.

2-й учень. До вашої уваги ми представляємо жіночий костюм Слобожанщини. Він включає білу сорочку, яку називали сорочка-українка, сорочка-малороска. Вишивка була накладною: на уставках, уздовж рукавів та вузькому комірі. Низ рукавів збирався у зморшки (на нитку). Подолок сорочки оздоблювався мережкою, прутиком.

3-й учень. Поясне вбрання – плахта (різновид спідниці) дуже часто була червоною або у клітини жовтогарячої гами з вкрапленням червоної й чорної барв. Плахту підв’язували вишитим фартухом та поясом з вишивкою. 4-й учень. На голову пов’язували кольорову стрічку, над якою кріпили вінок переважно зі штучних квітів. До такого одягу носили чорнобривці (кольорові чобітки), орнаментовані на швах і задниках. Пізніше почали взувати високі шнуровані черевики.

Ведуча 2. На сцену запрошуються учні 7 класу, які презентують чоловічий костюм Полісся.

 

(Звучить українська мелодія, на сцені демонструється одяг Полісся).

Учень. Для комплексу чоловічого вбрання вишиванок Полісся  характерне носіння сорочки вишиванки навипуск із поясом. Сорочку шили з вузьким стоячим комірцем та пазухою. Рукави призбирували при манжетах. Сорочку вдягали навипуск поверх вузьких штанів, шитих із сірого нечесаного льону, т.зв. «нечесі». Єдиним кольоровим доповненням був червоний широкий пояс – «крайка». Сорочка була оздоблена вишивкою хрестиком або низинкою. Оздоблення розміщувалося на з'єднанні рукава зі станом, на комірі, пазушному розтині, манжетах, подолі. Чоловіки носили неширокі штани. Полотняні штани мали назви: ногавиці, ногавки, портки, портяниці, поркениці, ряднянки, гаті, а вовняні – гачі, холошні, крашениці, волосінки. На ноги на полотняні онучі взували плетені постоли. Постоли робили з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри. Солом'яний капелюх дружка прикрашала весільним віночком та складеною з кольорової, переважно червоної, стрічки квіткою.  В цілому слід зазначити, що для поліського костюма характерний білий колорит із переважанням червоного тону в оздобленні.

Учень. Я люблю тебе, рідне Полісся, барвінкова моя сторона.

             У твоєму дрімучому лісі цілий рік – наче справжня весна.

              Над твоїм пречудовим небом лиш співати хотілось мені.

              А у полі твоїм веселковім понад житом пронестись у імлі.

              З конюшини росу позбивати, черепах привітати в ставку,

              І щовечора дивно вслухатись в соловейкову пісню дзвінку.

              Я люблю тебе, миле Полісся! А як можна тебе не любить?

Чи ти здалека, а чи зблизька, все одно нагадаєш мені               Про свої прохолодні ранки, про духмяні свої вечори,               Про чарівні такі світанки, й такі любі серцю пісні.               Я люблю тебе, земле багата! Рідну липу, озера, річки,               І гриби, і малі опенята, і пісні поліські сумні.

              І, можливо, я стежку забуду, чи чиюсь адресу згублю,               Пам’ятай, синьооке Полісся, я тебе невимовно люблю!

Ведуча 2. Вже готові до виступу учні 8 класу, які представляють мальовничий жіночий костюм Гуцульщини. (Звучать трембіти у записі).

 

1-й учень. Український національний одяг по праву називається надбанням України. Але найнеординарніші наряди шили, напевно, на Гуцульщині. Гуцульські наряди були популярні ще в середині минулого століття. Вони славляться своїми вишитими тунікоподібними сорочками, поясним одягом, головними уборами, різнокольоровими хустками, взуттям та ношею для ніг і різними прикрасами. Найвідоміші елементи костюма гуцул: кептар (аплікована овеча безрукавка) й сердак (прямостійкий короткий піджак).

Традиційний одяг гуцулів упізнається за суворими прямолінійними формами силуету. Компоненти одягу оздоблюються різноманітними техніками: вишивкою, тканням, плетінням із вовни та шкіри, металевими прикрасами. Отже, одяг гуцульський відзначається мальовничістю, колоритністю і мистецьким смаком. Крім того за акуратності в одязі судили людину, по відношенню до кожної ниточці своєї вишиваної сорочки.

Кожний район, навіть кожне село має своє художнє обличчя, улюблену колірну гаму. З того, як вишито сорочку, кептар, легко можна дізнатися, з якого села їх власниця.

2-й учень. Жіночий костюм у гуцулів був ще більш барвистим і складним ніж чоловічий. І найяскравішою з оформлення з усіх гуцульських елементів одягу вважається сорочка «гуцулка». Саме за нею визначалася працелюбність і старанність дівчини, її талант.

Жіночі сорочки були довгі – нижче колін з характерним призбирування горловини та нижньої частини рукава. На рукавах, як і в чоловічій, розміщені вишиті уставки, манжети та вузенька вишита смужка по коміру, яка переходить на фронтальний. Замість спідниці служать незшиті двоплатові запаски, переважно з червоної вовни, з поясом. Або широкий фартух – «опинка». На початку ХХ ст. у побут увійшли спідниці. Кептари були різно нашивані, або гаптовані і подібні до чоловічих. Узимку поверх кептарів надягали апліковані вовняними нитками сердаки. Переважали червона й чорна барви з додатками жовтих, зелених, часом синіх і рожевих кольорів. Колір в одязі мав важливу оберегову роль.

Жінки носили ногавиці – доколінниці. Штани заправляли у високі плетені з вовни шкарпетки – капчурі. У верхній частині капчурів розкішно декорували орнаментом. Голову гуцулок прикрашали баршівки, коруни, чільце або різнокольорові хустки. За взуття для всіх жінок правили постоли, які в свята одягали з панчохами «капчурами», а для дівчат — ще й чоботи. Жінки Гуцульщини носили багато прикрас: перстені, обручі, чепраги, нашийні прикраси – гривні, дукачі, ґердани, ковтки. Доповнюють одяг вовняні сумки – тайстри, дюбанки.

(Звучить гуцульська мелодія, на сцену виходить дівчина у національному вбранні та юнак).

Юнак. Як вберуться дівчатонька у гуцульську ношу

То так файно виглядають як у квітнику рожа.              Сорочечка вишивана дрібненько, дрібненько,              Як писанка виглядає, як глянеш зблизенька.

             А запаска червоняста та ще домоткана,

             На голові чільце з бовтицями. Яка ж вона грана!              Плечі пави кептар з хутра прикриває,

А шию різнокольоровий гердан прикрашає.              А на ногах постолята пацьорками вбиті,              А капчики із узором на ногах, як влиті.

             Не цурайтеся гуцулки нашої рідненької

             Убирайтеся у вишиті сорочки біленькії.

Ведуча 2. Жіночий та дівочий одяг Південної України представляють учні дев’ятого класу.

 

(Звучить українська народна мелодія, виходять на сцену дві дівчини).

1-а учениця. До свого «класичного» вигляду український національний костюм Півдня ішов довгий час, деякі його елементи залишилися майже незмінними ще з часів давніх слов’ян. Так, у спадщину від давніх слов’ян дістався найбільш поширений жіночий одяг – довга сорочка, підперезана поясом. Вона прикрашена вишитими магічними орнаментами. Вишивка, між іншим, – основна оздоба національного костюму. Вишивали переважно «нижній» одяг – чоловічі й жіночі сорочки, а також деякі аксесуари (пояси). По візерунках вишиваної сорочки можна «прочитати», звідки вона походить (кожен регіон мав свою улюблену комбінацію кольорів), стать (наприклад, рукави жіночої сорочки були широкими і сходилися на зап’ясті в рясно вишитий манжет, а в чоловічій сорочці рукави часто були прямими), приблизний вік її власника, а також призначення сорочки – вона могла бути буденною, святковою, весільною. Поверх сорочки жінки та дівчата Південної України в будні одягали запаску, а в свята – плахту, яку підперізували крайкою, тканиною з барвистих ниток, з китицями на кінцях. Оскільки і плахти, і запаски спереду розходилися, то поверх них одягалася попередниця, підібрана під колір плахти й оздоблена вишивкою. Крім кольорових крайок, використовувалися також вузькі лляні рушники, переткані червоними смужками. Такий пояс був обов’язковим вбранням для молодої під час весілля. Поверх сорочки одягалася корсетка з тонкої вовняної матерії, оксамиту або шовку. Довжина її – по коліна або по пояс. Найулюбленішим святковим взуттям жінок були чоботи з сап’яну, найчастіше червоного кольору. Дівоче взуття – черевички з парчі. Барвисті стрічки та низки намиста доповнювали вбрання, додавали йому святковості. Часто поряд з коралями на шию покладали намисто з монет. 

2-а учениця. Дівчата Південної України завжди носили волосся відкритим, розчесаним спереду на центральний проділ.  Поряд з такою зачіскою, дуже часто заплітали коси, у більшості випадків дві, рідше (і пізніше) – одну. У будні, під час роботи, коси укладали навколо голови вінком, а в народному святковому костюмі випускали на спину або на груди. При цьому в коси нерідко вплітали золоті й срібні нитки або обвивали їх вузькими смужками кольорової тканини. Звичайним щоденним головним убором дівчат була смуга тканини або орнаментальна стрічка навколо голови, яку зав'язували вузлом ззаду або спереду, але завжди так, що волосся на тім'ї лишалося відкритим. Хусток і косинок тоді ще не носили. Нарядним головним убором були віночки з квітів, колосків, ковили і листя, їх виготовляли як із живих, так і з штучних квітів, серед яких особливо популярними були мак, чорнобривці, мальви, волошки. Для жінок з цих віночків створювали складні й досить високі  головні убори-кибалки. Непокрита голова в заміжньої жінки вважалася верхом непристойності, тому із самого заміжжя жінки носили очіпок – капелюшок із вовняної або шовкової тканини або із парчі, рушникоподібні головні убори (намітки, обруси).

 

Ведуча 1. Українська вишивка є одним з небагатьох національних брендів, відомих у всьому світі. Сьогодні вважається престижним носити вишиту сорочку, віднайдену у запиленій прабабусиній скрині. Найкращою вважається вишита сорочка  не на красивому шифоні чи шовку, а, як і в давнину, на конопляному чи лляному полотні. Предки знали, що саме ці природні полотна мають такі ефірні олії, що захищають людину від шкідливого атмосферного впливу і виводять із тіла усіляке зло. І навпаки, все штучне веде до штучності організму та душі. 

Ведуча 2.  Членів журі запрошуємо приступити до підведення підсумків конкурсу «Національні костюми рідної України».

(У виконанні  учня 8 класу Артем`єва Д.  звучить пісня «Вишиванко»).

 

Ведуча 2. Для оголошення підсумків конкурсу «Національні костюми рідної України» слово надається голові професійного незалежного журі, директору школи-інтернату Юрію Володимировичу Небесному.

(Виступ директора. Нагородження переможців, звучить туш).

 

Ведуча 1. А зараз до слова запрошуються наші гості.

(Виступи гостей, проведення вікторини «Історія української вишивки», нагородження переможців, проведення майстер-класу з переможцями вікторини. Оздоблення рушника-оберега міста Рубіжного).

 

Ведуча 1. Мереживом виткане наше життя, душею свій час відчуваєш.

                 І буде настільки цікавим буття, які в нього нитки вплітаєш.

                 І все, що хвилює твої почуття, передано кимсь вже чудово.

                 Повірте, це дивне таке відчуття, як з пензлем змагається слово.

Ведуча 2. Народна вишивка – це мистецтво, яке постійно розвивається. Це величезне багатство, створене протягом віків тисячами талановитих народних майстринь. Наше завдання – не розгубити його, передати це живе іскристе диво наступним поколінням.

Ведуча 1. Уклін вам, добрі люди, хто завітав на наше свято,                  Хто хоче притулитись до щирості й краси.

                 І з вами нам не сумно, і з вами нам не тісно.

                 Нехай лунає пісня на різні голоси!

(Звучить фінальна пісня «Роде мій» сл. М. Ясакова, муз. С. Городянського у виконанні ансамблю вчителів «Берегиня» та учнів 7-8 класів).

 

Ведуча 2. До побачення! Хай вам щастить!

(Звучать веселі українські пісні. Фотосесія на згадку).

 

Залишити відгук до розробки

Щоб залишити свій відгук, необхідно зареєструватись.

Середня оцінка розробки
Структурованість
5.0
Оригінальність викладу
5.0
Відповідність темі
5.0
Загальна:
5.0
Всього відгуків: 2
Оцінки та відгуки
  1. Сікора Юлія Олександрівна
    Загальна:
    5.0
    Структурованість
    5.0
    Оригінальність викладу
    5.0
    Відповідність темі
    5.0
  2. Скороднянська Світлана Миколаївна
    Дуже дякую автору розробки - фундаментальний народознавчий матеріал. Можна використовувати і в початковій школі.
    Загальна:
    5.0
    Структурованість
    5.0
    Оригінальність викладу
    5.0
    Відповідність темі
    5.0
Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
pdf
Додано
18 лютого
Переглядів
521
Оцінка розробки
5.0 (2 відгука)
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку