Сценарій свята "Лесине слово".

    Святково прибраний зал. На сцені портрет Лесі Українки з епіграфом, вишивані рушники, квіти. З одного боку сцени – ліс, з другого – садиба Косачів, тин.

 

Вчитель:  Українська земля має своїх визнаних світом геніїв, які оспівували красу рідного краю, чарівність українського слова, боролись за вічне буття.

        150 років тому на небі нашої поезії спалахнула зірка під найменням Леся Українка. Спалахнула крізь зловісне хмаровиння самодержавних указів. Яскравий лютневий день приніс нам нашу Лесю зі словом «твердим, як криця», серцем палким, люблячим свою неньку-Україну, світлим розумом, що ніколи не танув від болю і страждань.

 

Ведуча:     Йти назустріч бурям і зливам,

                   Буть одній – як велика рать.

                   Жить в нещасті життям щасливим,

                   Муку творчістю перемагать.

                   Хвора дівчина, бідна Леся!

                   Де ще хворі такі були,

                   Щоб літали у піднебесся,

                   Що його не сягнуть і орли?!

                   Вся ти – трепет, вогонь, ідея,

                   Вся ти – вірна, єдина струна,

                   І хто знає співця Антея –

                   Той тебе у ньому пізна!

                   Ти себе Українкою звала,

                   І чи краще знайти ім.`я

                   Тій, що радістю в муках сіяла,

                   Як Вітчизна велика твоя!

 

( Виходить дівчинка, тримаючи хліб на вишиваному рушнику з пучечком калини і колосками пшениці на ньому. Промовляючи слова, вона кладе хліб на столик до портрета.)

   Учениця:    Тобі сьогодні хліб, калину й колос

                       Вся наша школа рідна принесла.

                       Ти все життя з недугою боролась,

                       Та творчістю ти смерть перемогла!

( Виходить учениця в ролі Лесі).

Ведучий:    Ти, дівчино, в які світи мандруєш?

Леся:            Я до людей …

Ведучий:    А як твоє імення?

Леся:           Леся.

Ведучий:    А де зросла ти, дівчино вродлива?

Леся:          Мене весна при лузі породила,

                    Заквітчана у проліски… Водила

                    Вона мене за руку на лани,

                    На луки дальні, до верби старої,

                    Розщепленої громом весняним,

                    Водицею з криниці степової

                    Щоранку напувала…

                    … Була я вільна і щаслива.

                    Та якось вдень, коли скінчилась злива,

                     Я на отаві дудочку знайшла,

                     Обвітрену, стару, робітникові.

                     Заграла я й почула дивну мову –

                     То мова муки людської була…

                     Так вперше я відчула муку пісні.

                     Яка співцеві сну не принесе,

                     Яка його будитиме й вестиме,

                     І сіятиме слово молоде,

                     Аж поки сам він хащами густими

                     Пробуджених від сну не поведе…

                     І я тепер на шлях ступити мушу.

                     Я поспішаю…

                     Я до них іду.

 

Ведучий:    Всесвітньо відома українська поетеса Леся Українка – Лариса Петрівна Косач – народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Батько Лесі був відомим громадським діячем, мати – українська письменниця Олена Пчілка. Батьки хотіли, щоб їхні діти навчилися шанувати свій народ, його рідну мову, звичаї.

 

Ведучий:    У сім`ї Лесі було шестеро дітей. Леся дуже любила свого старшого брата Михайла. Найулюбленішими книжками Михайла та Лесі були «Кобзар», оповідання Марка Вовчка, байки Глібова, казки Андерсена, семитомник Павла Чубинського з казками, легендами, піснями.

 

Ведучий:    Читати Леся почала в 4 роки, шестирічною навчилася писати, а в 5 років добре грала на фортепіано. В 9 років склала свій перший вірш «Надія», який присвятила тітці Елі, заарештованій в Петербурзі.

 

Учень:                         «Надія»

                            Ні долі, ні волі у мене нема,

                            Зосталася тільки надія одна:

                            Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

                            Поглянути ще раз на рідну країну,

                            Поглянути ще раз на синій Дніпро, -

                            Там жити чи вмерти, мені все одно;

                            Поглянути ще раз на степ, могилки,

                            Востаннє згадати палкії гадки…

                            Ні долі, ні волі у мене нема,

                            Зосталася тільки надія одна.

 

Ведучий:     Сім`я Косачів мала дружні стосунки з родинами письменника Михайла Старицького, композитора Миколи Лисенка. Отже, майбутня письменниця виховувалась серед людей, які були справжніми патріотами.

 

Ведучий:    Твори Лесі почали друкувати рано, коли їй виповнилося 13 років. Та щоб усі знали, що дівчинка ця родом з України, мати запропонувала підписати їх ім`ям Леся Українка.

 

Ведучий:    Усі діти в родині Косачів змалку привчалися до праці. Кожна дитина мала свій маленький город, квітничок. Леся зі своїми братами і сестрами посадили садочок: яблуньки, груші, вишеньки.

     Мабуть, згадкою про той садок, про дитячі роки став вірш «Вишеньки», а композитор Я.Степовий написав до нього музику.   (Звучить пісня «Вишеньки»).

 

Ведучий:    Маленька Леся була така ж , як і ми. Любила бігати лісами і луками, плела віночки, співала, гарно вишивала, заслуховувалася народними казками і переказами. Звичайне дівчисько, вона нічим не виділялася з-поміж сільської дітвори ні одягом, ні поведінкою.

 

        Сценка Івана Боднарчука «Зустріч з Лесею».

 

( Зелена левада, збоку – огорожа, за нею – сад і будинок Косачів. З розчиненого вікна будинку лине легка фортепіанна музика. З-за огорожі показуються Оксана, галя та Юрко. Вони бідно одягнені, дівчата з вузликами в руках. Поспиралися на огорожу, заглядають у двір).

Оксана:     Не йдім у двір, бо там страшні пси, ще можуть нас роздерти.

Галя:          Кажуть, що в цьому дворі живе наша дівчинка.

Юрко:        Хто тобі такого наговорив?

Галя:          Наша сусідка говорила. Каже, що бачила, як вона проходжувалась із хлопчиком по саду, обидвоє у вишиваних сорочках, по-сільському розмовляли.

Оксана:    Видно, сирітка якась, няньчить панських дітей.

Галя:          Почекаємо, може покажеться нам.

Юрко:   (позираючи на гіллячку, що звисає над огорожею)

                   А до мене усміхається оце червоне яблучко.

Оксана:     Що, слинка тобі прибуває?

Юрко:        Якби йому Бог дав розуму, щоб злетіло мені в пазуху.

Галя:           Настав пазуху і жди, може й злетить.

Юрко: ( побачив за огорожею дівчинку)

                     Вийшла, вийшла! О, яка струнка, білявенька!

Галя:            З книжкою в руках.

Юрко:          Сіла на лавку, читає…

 (Стежкою з-над ставу, співаючи, виходить гурт дівчат з квітами і віночками в руках. Побачивши вдовиних дітей, зупиняються).

Степан:         А ви  що тут робите? Чого підглядаєте?

Галя:              Тут, у панському дворі, живе наша дівчинка.

Надя:             Хто вам таке сказав?

Юрко:            Ми на власні очі бачили.

Таня:              Справді, бачили? Не може бути!

Галя:              Таж бачили, як оце вас бачимо. Проходжувалась із книжкою по саду.

Марійка:      А ми не тільки бачили, а й познайомилися з нею!

Надя:              Вона навчила нас пісень, забав, розповідала нам багато цікавого, а ви тільки бачили.

Степан:       Бачили й не знаєте кого! Каже – сільська дівчина в панському дворі! Та це ж дворянка!

Вдовині діти:     Дворянка?

Надя:           Аякже! А ви думали, що хто?

Таня:           Це славна дівчина, Лариса Косач, звуть її Лесею.

Марійка:     Мама її книжки пише – письменниця. 

Степан:        Про Олену Пчілку чули?

Вдовині діти: (здивовано)      Олена Пчілка! (заперечно похитали головами).

Марійка:     Леся як мала 4 роки, то вже книжки читала.

Надя:            Вона вже тепер розмовляє трьома мовами.

Таня:             Пише вірші…

Марійка:      А як чудово вона грає на фортепіано!

Оксана:        Цікаво було б зустрітися з нею, порозмовляти.

Степан:        Отож ми й зібралися сьогодні. Вона запрошувала нас прийти.

Юрко:           О! Чудово! То й ми побачимося з нею.

Степан:         Ви краще щезайте звідси, щоб ані сліду тут вашого!

Леся (вибігає):      Що сталося?! Чого ви сваритеся? Що це за діти?

Степан:        Та це діти тої вдови, що живе біля цвинтаря. Вони ходять на жебри.

Леся:            Чого ж ви відганяєте їх від себе?

Степан:        Ми не любимо їх – обдертих,жебраків. Ми не хочемо з ними бавитися.

Леся ( з обуренням):   Он ви які! Як вони бідні, то вже їх гнати від себе? Всі ми діти однієї матері України. Як учив Шевченко? «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, нехай мати усміхнеться – заплакана мати!» Діти, підійдіть ближче!

 (Діти підходять).

Леся:          Михасю! Михасю! винеси нам яблук. Сядемо тут на моріжку (Гурт сідає). О, які чудові у вас квіти. Де ви їх нарвали?

Марійка:        Тут за мостом повно їх.

Леся:              Які чудові! Будемо плести віночки. Я вплету у свій віночок колоски, квітки, та ще й пісню. Починай, Степане.

Степан:         Спробуємо – «Стоїть явір над водою», ту саму, що ти нас, Лесю, навчила.

         (співають пісню)

Леся:            А ось і Михась! Мій братик!  (Підбігає до нього. Михась приніс повне решето яблук, ставить перед дітьми. Гурт частується.)  Дивіться, які гарні квіти. Дивишся і душа милується. Яка краса! А чи бували ви у лісі?

Степан:       Я був одного разу з батьком на озері, ловили рибу.

Юрко:          А ми колись із татом їздили на полювання.

Леся:          Раджу вам ходити до лісу. Ліс – це моє життя. Не всім він відкривається в повній своїй красі, не всім зрозуміла його мова. Треба вслухатися у його таємні звуки і тоді почуєте як верби тужать над потоком восени, як берези шелестять своїми довгими косами, як грізно шумлять дуби про щось давнє-давнє, таємне і забуте.

Марійка:     Лесю, минулого року ти розповідала нам про русалок і водяників, а скажи, чи бачив їх уже хто коли-небудь?

Степан:       Та це тільки казка!

Леся:           Чи бачила я русалок і водяників? Як це вам сказати? Я собі їх живими уявляю, може вони й між нами є. (Усі сміються)

Степан:       Оксана – русалка.

Оксана:       А Степан – водяник.

Леся:      Послухайте! Ми одного разу ночували в полі, на копицях сіна під лісом. Місячна ніч! Я увійшла в ліс і відразу відчула, що я у світі казки. Біліє скеля до місяця. Дзюрчить потічок – і я вже бачу, як він між камінням полоще зорі, як пряде срібну пряжу місяця. Я чую, як заплівся вітерець у довгі коси берізки… а за мною – русалки, мавки. Я йду і кричу: «Ходіть, ходіть за мною у наш світ! Несіть красу і силу побороти зло! А скільки зла в нас! Хіба мало кривди заподіяно нашому народові? Нашу тітку Олену заслав московський цар у Сибір. І це важке заслання великим протестом переливається в нашу господу, в мою душу. Мені хочеться так заговорити, щоб скелі здригнулися, заговорити голосніше від грому. Щоб голос мій підхопили столітні дуби, скелі і водоспади, і рознесли його по цілій Україні. Щоб до моїх пісень дослухались матері і співали їх над колискою дітей своїх, майбутніх борців за волю… (коротка мовчанка)  А тепер забавимося!

Діти (піднімаються):   Подоляночки! Подоляночки!

(Діти беруться за руки, співають. Забава продовжується. Діти співають «Розлилися води…», ведуть хоровод).

 

Учень:                   В віночку цьому – квіти деревію-

                               Нескореності й стійкості печать.

                               Хворобі злій ти не скорилась, Лесю,

                               Навчила всіх крізь сльози ти співать.

                               Ромашки – квіти миру і кохання –

                               Ми не забули вплести теж сюди.

                               Мир і кохання – ради них ти жила.

                               Це те, до чого прагнула завжди.

 

Ведучий:     Щиро любила Леся землю, природу України. Кожне деревце, квітку, травинку вважала своїми молодшими братами і сестрами, Леся часто плела із квітів віночки і прикрашала ними свою голівку.

 

Ведучий:       Дуже любила Леся квіти. Бувало нарве волошок оберемок, сяде і плете один за одним віночки і роздає подругам. Квітам вона присвятила свою поезію.

 

               В магазині квіток ( інсценізація)

В великому місті в розкішну теплицю

     Дівчина прийшла молода,

Бо серцем почула весну-чарівницю,

     Шуміла весняна вода.

 

І ледве струмки задзвеніли співочі,

     Пташки заспівали дрібні, -

Вчувались дівчині веснянки дівочі,

     Ввижались діброви рідні.

 

І ледве натуру зо сну зимового

     Збудив поцілунок весни –

Дівчина запрагнула рясту дрібного,

     Їй проліски снились ясні.

 

Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…

     Ох, що се так серце стиска?

Як душно, як тісно, немов у темниці!

     Сей пах мов отрута яка!

 

В теплиці між квітами скрізь походжає

     Гурток панночок і панів.

Дівчина кругом погляда, уважає,

     І погляд її посмутнів.

 

Всі квіти розкішні…дівчина зітхнула.

      «Чим можу панянці служить?..»-

Зненацька чийсь голос дівчина почула,-

     То крамар паничик біжить.

 

«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» -

      Питає дівчина його.

«Аякже! Є різні, - чим маю служити?

      Тут можна набути всього:

 

Ось є гіацинти, нарциси і рожі,

      Азалії є запашні,

Конвалії свіжі, фіалочки гожі…»

      «Ні, пролісків треба мені!..»

 

Здивовано глянув панич; зашарілось

      Дівчини обличчя бліде.

«То панночці пролісків простих схотілось?

      Їх в місті немає ніде!

 

Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».

      І вийшла дівчина смутна.

«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»

      Вертає додому сумна.

 

Зустрілась їй жінка, на плечах похилих

      Несе щось, убога така.

«Чи купите, панночко, пролісків білих?» -

      Тремтить із квітками рука.

 

«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,

      Взяли ви сі квіти свої?»

«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!

      Се тут…» Та не чула її

 

Дівчина. Згадала околиці рідні:

     Скрізь квіти, ряст, ясна роса…

На проліски білі, на квіти лагідні

     Скотилася тихо сльоза…

 

   (Звучить ніжна мелодія)

Леся:                   Ой гаю мій, гаю, зелений розмаю!

                             До тебе від сну я, від усяких заборон утікаю!

      Ой! Лячно як!( побачила пеньок). Куць! (підходить). Куцю, не страши мене! А це не Куць, а пеньок. І чого б то я лякалася? Я безстрашна! Я нічого не боюся! Хочу бачити Мавку. Гей, Мавко-Чорнявко! Покажися, Лісова Царівно! Кажуть, що Лісовій Царівні нема на світі рівні. (Пробігає мавка) Ой, Мавка! Диво та й годі. Чи повірить у нього моя матуся, Михайлик, батько?

Михайлик (вбігає):    Лесю! За тобою шукають. Ти ж звечора пішла спати. Як ти опинилась у лісі?

Леся:               Ногами… Я таки бачила Мавку!

Михайлик:    Яку Мавку?

Леся:              Лісову Царівну!

Михайлик:   Лесю, ти мариш! Ти сонна! Ти що? З ліжка просто в ліс?

Леся:              Аякже! Щоб ніхто не бачив. А то хіба пустили б?!

Михайлик:   Годі, ти мариш!

Леся:              Ні, я мрію.

Михайлик:   У цім дубовім гаю?

Леся:             Так! Я тут ягоди, грибки і мрії збираю!

Михайлик:   А тепер вже нас шукають… (побігли).

 

(Чути звуки сопілки. На сцену виходить Мавка, розправляє руки і проводить долонею по очах).

 

Мавка:                   Ох, як я довго спала!

                                А хто мене збудив?

Лісовик:                Либонь, весна.

Мавка:                  Весна ще так ніколи не співала,

                               Як отепер. Чи то мені так снилось?

                               Мені здається часом, що верба,

                               Ота стара, сухенька – то матуся.

                               Вона мене на зиму прийняла

                               І порохном м`якеньким устелила

                              Для мене ложе…

                              А осика все мене чогось лякає;

                              Вона й сама боїться – вся тремтить.

                              Дуби поважні надто,

                               Дика рожа зрадлива,

                               Так само й глід і терен.

                               А ясен, клен і явір – гордовиті.

                                         ( чути звуки сопілки)

                               Ні… стій… ба! Чуєш? … то весна співає?

Лісовик:              Та ні, то хлопець на сопілці грає.

                             Це людський хлопець, дядька Лева небіж,

                             Лукаш на ймення.

Мавка:                 Хотіла б я побачити його.

Лісовик:              Та нащо він тобі?

                              Се лісовим дівчатам небезпечно!

Мавка:                 Як солодко грає, як глибоко грає,

                              Розтинає білі груди, серденько виймає!

(З`являється Лукаш з сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку).

Мавка:               Не руш! Не ріж! Не убивай!

                            Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш:               Березу ти сестрою називаєш?

                            Хто ж ти така?

Мавка:               Я – Мавка лісова.

Лукаш:               А, от ти хто! Я від старих людей

                            Про мавок чув не раз, але ще зроду

                            Не бачив сам.

Мавка:               А бачити хотів?

Лукаш:              Чому ж би ні?... що ж, - ти зовсім така,

                            Як дівчина… бані, хутчій як панна,

                            Бо й руки білі, і сама тоненька,

                            І якось так убрана не по-наськи…

                           А чом же в тебе очі не зелені?

                                          (придивляється)

                            Та ні, тепер зелені… а були

                            Як небо, сині…О! тепер вже сиві,

                           Як тая хмара… ні, здається, чорні

                           Чи, може, карі… ти таки дивна!

Мавка(усміхаючись):       Чи гарна ж я тобі?

Лукаш:                               Хіба я знаю?

Мавка:                               А хто ж те знає?

Лукаш (засоромлений):      Ет, таке питаєш!

Мавка  (щиро дивуючись):  Чому ж сього не можна запитати?

                                                Он бачиш, там питає дика рожа:

                                                «Чи я хороша?»

                                                А ясен їй киває в верховітті:

                                               «Найкраща в світі!»

Лукаш:                          А я й не знав, що в них така розмова.

                                       Я думав – дерево німе, та й годі.

Мавка:                          Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш:                          А ти давно живеш на світі?

Мавка:                         Справді, ніколи я не думула про те…

                                      Мені здається, що жила я завжди…

( Беруться за руки з Лукашем – виходять). Звучить пісня «Лесине слово».

 

Ведучий:   « Так, я жива, я буду вічно жити,

                      Я в серці маю те, що не вмирає!» - це життєвий епіграф Лесі Українки.

 

Ведучий:   Ось, що побачила Леся в загадковому лісі, ось, що почула в шелесті дерев.

                                  Вітри піснями захлинались,

                                  Ліси шуміли навкруги,

                                  І в срібні роси одягались

                                  В ранкових маревах луги.

                                  Ходила Мавка-чарівниця,

                                  Когось шукала між дерев.

                                  І знав, хто їй ночами сниться,

                                  Мешканець лісу – дядько Лев.

 

Ведучий:    І все оте вилилось у надзвичайну казкову драму «Лісова пісня»… Але її Леся напише пізніше. А тепер повернемось до дійсності.

 

Ведучий:   Ще малою Леся тяжко захворіла. Якось взимку в сильний мороз, спостерігаючи за святом Водохреща, примерзла чобітками до льоду. Почався туберкульоз кісток, який з часом перекинувся на легені, нирки. Через хворобу дівчинка навчалася вдома; сама здобувала освіту. Ще з малку усвідомила вона, що від болю треба сміятись, а не плакати.

 

                          Вірш «Як дитиною, бувало…»

                                Як дитиною, бувало,

                                Упаду собі на лихо,

                                То хоч в серце біль доходив,

                                Я собі вставала тихо.

 

                               «Що, болить?» - мене питали,

                               Але я не признавалась –

                               Я була малою горда,-

                              Щоб не плакать, я сміялась.

 

                              А тепер, коли для мене

                              Жартом злим кінчиться драма

                              І от-от зірватись має

                              Гостра, злобна епіграма,-

 

                             Безпощадній зброї сміху

                             Я боюся піддаватись,

                             І, забувши давню гордість,

                             Плачу я, щоб не сміятись.

 

( Учениця грає на фортепіано і співає пісню «Тішся, дитино…»)

 

Ведучий:    Леся володіла тринадцятьма мовами, а французькою, німецькою та італійською вона могла писати вірші. Тяжка хвороба прикувала її до ліжка. Та вона з надзвичайною мужністю терпіла біль. Важко повірити, що автор мужніх, сильних творів – слабосила, хвора дівчина.

Учень:                  Я на гору круту, крем`яную

                              Буду камінь важкий підіймать

                              І, несучи вагу ту страшную,

                              буду пісню веселу співать.

                              Так, я буду крізь сльози сміятись,

                              Серед лиха співати пісні,

                              Без надії таки сподіватись.

                              Буду жити! Геть думи сумні!

 

Ведучий:     Усі, хто знав Лесю, помічали вроджену музикальність дівчинки. Тітка Олександра Косач стає першою вчителькою гри на фортепіано. Дівчинка любила уроки музики, навчання їй давалось легко, вона виявляла неабиякі музичні здібності. До свого фортепіано вона пізніше написала вірш.

 

      До мого фортепіано

Мій давній друже! Мушу я з тобою

Розстатися надовго…Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувати думки веселі і сумні.

 

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

 

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

 

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

 

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

 

Коли я смуток свій на струни клала,

З`явилась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

 

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

 

( Учениця грає на фортепіано)

 

Ведучий:      Де ж брала хвороблива тендітна Леся сили і натхнення? Звичайно, з цілющого невичерпного джерела народних легенд, казок, повір`їв. Її надихала велика любов до народу, до природи, до рідного краю.

 

                          Вірш «Красо України, Подолля!»

                  Красо України, Подолля!

                  Розкинулось мило, недбало!

                 Здається, що зроду недоля,

                 Що горе тебе не знавало!

 

                           Онде балочка весела,

                           В ній хороші, красні села,

                           Там хати садками вкриті,

                           Срібним маревом повиті,

                           Коло сел стоять тополі,

                           Розмовляють з вітром в полі.

 

               Хвилюють лани золотії,

              Здається, без краю, - аж знову

              Бори величезні, густії

              Провадять таємну розмову.

 

                          Он ярочки зелененькі,

                          Стежечки по них маленькі,

                          Перевиті, мов стрічечки,

                          Збігіються до річечки,

                          Річка плине, берег рвучи,

                           Далі, далі попід кручі…

 

               Красо України, Подолля!

               Розкинулось мило, недбало!

              Здається, що зроду недоля,

              Що горе тебе не знавало!..

 

Ведучий:     Мама Лесі – Олена Пчілка співала своїй донечці пісні, а маленьким братикам і сестричкам – колискові. Леся Українка теж складала колискові пісні. Одна з них – «Місяць яснесенький», а музику до неї написав композитор Яків Степовий.

(Дівчатка виконують колискову «Місяць яснесенький»).

 

Ведучий:   Леся важко хворіла, тому часто їздила лікуватись до моря.

 

                                Море! Море! Без краю просторе,

                                Руху повне і разом спокою.

                                Забуваю і щастя, і горе –

                                Все наземне, - з`єднатись з тобою

                                Я жадаю на час, на годину,

                                Щоб не бачить нікого на світі,

                                Тільки бачить осяйну долину

                                І губитись в просторій блакиті!

 

 

Вірш «Тиша морська»

 

В час гарячий, полудневий

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

 

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

 

Тиша в морі…ледве-ледве

Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

 

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем,-

В`ється стежечка злотиста.

 

( Пісня «Вже сонечко в море сіда»).

 

Ведучий:   Важка  хвороба гнала Лесю, немов від дерева одірваний листок, з рідної Волині в теплі краї, змушувала Лесю покидати Україну і виїжджати на лікування за кордон: в Єгипет, Італію, на Кавказ, в Крим. Але де б вона не була, завжди пам`ятала, що вона українка, сумувала за рідним краєм, за Волинською землею.

 

                                      Вірш «Вечірня година»

Уже скотилось із неба сонце,

Заглянув місяць в моє віконце.

Вже засвітились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло й горе.

Вийду в садочок та погуляю,

При місяченьку та й заспіваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо,

В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, біленькі хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!

Ніч обгорнула біленькі хати,

Немов маленьких діточок мати,

Вітрець весняний тихенько дише,

Немов діток тих до сну колише.

 

Ведучий:      Вже не підводячись з ліжка, смертельно хвора, вона поривалася думкою до своїх задумів.

 

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння,-

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени… Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в`яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти –

На гробі їх вона сама

Розсипле самоцвіти.

 

   Як я умру, на світі запалає

   Покинутий вогонь моїх пісень.

   І стримуваний промінь засіяє

   Вночі запалений, горітиме удень.

 

Ведучий:     Всупереч недузі, яка прирікала її на самотність, поетеса прагнула своїм словом якнайкраще прислужитися рідному народу.

 

                                Вірш «Хотіла б я піснею стати».

                           Хотіла б я піснею стати

                                 У сюю хвилину ясну,

                           Щоб вільно посвіті літати,

                                 Щоб вітер розносив луну.

 

                          Щоб геть аж під яснії зорі

                                  Полинути співом дзвінким,

                          Упасти на хвилі прозорі,

                                  Буяти над морем хибким.

 

                         Лунали б тоді мої мрії

                                 І щастя моє таємне,

                         Ясніші, ніж зорі яснії,

                                Гучніші, ніж море гучне.

 

Ведучий:     В останні роки свого життя Леся Українка працювала з особливим напруженням. Вона поспішала, вона хотіла встигнути якнайбільше сказати людям. До останньої хвилини не залишала вона своєї єдиної зброї – поетичного слова.

 

Учень:                         Слово, моя ти єдиная зброє,

                                     Ми не повинні загинуть обоє!

                                     Може, в руках невідомих братів

                                     Станеш ти кращим мечем для катів.

 

Ведучий:     Але ніщо не могло зламати Лесю Українку. Її життя – це сонячний промінь, що благовістом нового дня пробивається з темряви і кличе, і вабить до світла, іншої такої жінки – письменниці, борця немає у цілому світі.

 

                               Пісня «Стояла я і слухала весну…»

 

Ведучий:   Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в Грузії в місті Сурамі. Дивовижною була скромність цієї великої людини. Перед смертю, коли ледве могла ходити, потішала себе: «Що ж, і на тих, хто лежить, сонце світить».

    Ось такою була наша геніальна Леся Українка _ сильною, принциповою і водночас – ніжною, люблячою, ласкавою, чутливою до інших.

    Похована вона у Києві на Байковому кладовищі.

                          Вірш «Мій шлях»

 На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій недовго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю,

 Та не шукайте в них пророчої науки,-

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,-

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

З його плачем я спів з`єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться

Мені почути співи гучні, вільні, -

В моїй душі для них луна знайдеться.

Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо зводжу,-

Нових зірок на йому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вглядіти бажаю,-

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий,-

Бажаю так скінчити я той шлях,

Як починала: з співом на устах!

 

Ведучий:    Письменниця прожила коротке життя – 42 роки. Вона встигла зробити багато, її талант розкрився у всіх різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, перекладах, фольклористиці.

    Це була людина виняткової чесності та принциповості, правдивості і душевної краси.

   ( Всі учні встають. Леся – посередині залу).

 

                                        Інші будуть співці по мені,

                                        Інші будуть лунати пісні,

                                        Вільні, гучні, одважні та горді

                                        Поєднаються в яснім акорді

                                        І полинуть у ті небеса,

                                        Де сіяє одвічна краса;

                                        Там на їх обізветься луною

                                        Пісня та, що не згине зо мною.

 

Ведучий:    Життя Лесі Українки – це подвиг митця, один з тих подвигів, що підносять людину в очах сучасників, роблять її нетьмарною зіркою в очах нащадків.

Лесину поезію, як частинку народної творчості, треба знати, цінувати, берегти. Добра, вічна шана і пам`ять полум`яній і безсмертній дочці Прометея!

 

 Мов дівчина в легкій хустині,

З доброзичливістю привіту,

Ходить слово твоє по Волині,

Ходить слово твоє по світу.

То наллється конвалій дзвоном,

То струною арфи озветься,

То сяйне виноградним гроном,

То зорею вночі всміхнеться.

Всім воно стає у пригоді,

Хто за друга тебе вважає,

Хто шукає щастя - в народі,

Хто народу добра бажає.

З ним нам легше боротись, жити

І нове життя будувати…

Буде завжди воно служити

Всім, хто вміє тебе шанувати.

                             (Петро Гоць, «Лесине слово»).

(Пісня «Лесі Українці»).

 

 

 

         

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ліцей №75 імені Лесі Українки ЛМР

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сценарій родинного свята

(присвячено 150 річниці з дня народження поетеси)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала:

учитель початкових класів

Хміль Ганна Борисівна