Сценарій свята "Провісник долі України"

 

Провісник долі України

 

Сценарій  Шевченківського свята

 

Під звуки кобзи виходять на сцену "письменники". 

С. 1
Іван Франко: Я, Іван Франко, український письменник. Я обожнюю Шевченка. Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. 
Десять літ він томився під гнітом російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.. 

С.2
Юлія Віргінія: Я, Юлія Віргінія, німецький перекладач, перекладала твори Шевченка німецькою мовою і вважаю великою заслугою Шевченка в тому, що він відкрив усю її велич і красу.

С3.

Лхамсурен: Я, Лхамсурен, сучасний монгольський поет. Великий Кобзар, який із титанічною силою висловив віковічні думи й сподівання талановитого, красивого душею українського народу, безмежно дорогий нам, монголам, волелюбною поезією, непохитною вірою в сонячне майбутнє трудового народу. 

С.4
 Альфред Курелла: Я, Альфред Курелла, німецький письменник, стверджую, що Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі. Жодна країна не висунула такого поета, народного в справжньому розумінні цього слова, поета, який так повно, так правдиво і так безпосередньо передав настрої та думки широких мас поневоленого народу. Будучи дійсно разом із простим народом, не поривав цього зв'язку протягом всього свого життя, хоч досяг вершин наук того часу. 

С.5
 Рокуел Кент: Я, Рокуел Кент, американський художник і американець плоттю і кров'ю, але те, що я бачив у творах Шевчєнка-художника, і те, що я знаю про нього як про поета, викликає щире захоплення його талантом і творчістю. Я пишаюся цими творами, немовби я сам українець. Ваш Шевченко — це мій Шевченко. Я люблю і ціную Шевченка.

С.6
Назим Хікмет: Я, Назим Хікмет, турецький письменник, вважаю: до того часу, поки народи будуть воювати за свою національну незалежність і демократичні права, вірші Шевченка читатимуться на різних мовах.

 С.7

А. Р. Церетелі : Я,Церетелі,грузинський поет. Любіть свою Батьківщину і рідну мову так, як любив покійний Тарас Шевченко. Для його пам’яті це буде найкращою нагородою і нерукотворним пам’ятником.

 

С.8 

Ведучий 1: Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу.

Ведучий 2: Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ.

С.9

Ведучий 3 Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів.

 

Ведучий   Тарас Шевченко. З цим іменем сьогодні на планеті ідентифікується Україна та українці.

Фільм- відео

Ми сьогодні Шевченка читаєм, 
Скільки мудрості є в « Кобзарі»! 
Наче кадри Шевченка гортаю, 
Й озиваються струни в душі… 

Що за велет! Титан був та й годі! 
Він життя нам пророчив нове. 
І ходили чутки у народі, 
Що не вмер він, а й досі живе… 

І він бачить усі наші справи, 
Хто є друзі, а хто – вороги. 
Бачить біди і злети держави, 
Й додає нам і сили, й снаги… 

Щоб жили ми і вчились, як треба, 
Й пам`ятали свій корінь завжди, 
Щоб любили і землю, і небо, 
Й не було щоб чужої біди. 

Щоб ми разом ходили на свято, 
Вкупі завжди з братами були, 
Мали друзів завжди і багато, 
Щоб боротись уміли й могли. 

І я вірю: подякують люди, 
І згадають, я вірю, про нас. 
І тоді нам не соромно буде 
За життя, що пророчив Тарас.

 

С.10

Ведучий Багато років  на Україні  було кріпаки і пани. Кріпаки – убогі, неписьменні люди мусили важко працювати, задарма, на пана. Пани зневажали своїх кріпаків, крім того ,що заставляли їх працювати , били і навіть могли продати або подарувати іншому панові … і саме в той час народився Т.Г.Шевченко.
      

Є На Черкащині село Моринці. Воно, можна сказати, нічим не примітне. Але знають про нього і далеко за його межами. Адже в Моринцях народився Наш пророк Т. Шевченко.

 

Черкащино, краю мій, тебе усі знають,

Як матусю нашу рідну, в віках прославляють.

Бо земля твоя священна Шевченка родила,

В гаях темних, в садах рясних

Бунтаря ростила.

 

С.11

Ведуча:        9 березня 1814 року

В похилій хаті край села.

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

 

 Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці –

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

 

 Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась .

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

 

 І Бог почув молитву ту,

І дав душі убогій силу,

І в руки хлопцеві вложив

Співецьку чародійну ліру.

С.12

 

  Батько Григорій Іванович родом з козаків, був людиною письменною, кохався у слові Божому.

 

Дівчинка: Мати – Катерина Бойко – була натурою чутливою і люблячою.

Жили вони в злиднях, багато працювали, щоб прогодувати сім’ю, а сім’я була чималенька – п’ять сестричок Тарасових і двоє братів. А звали їх: Катерина, Ярина, три Марії, Микита і Йосип.

 

С.13

 

Дівчинка: Старша сестра Катерина була Тарасові за няню. Вона доглядала меншеньких дітей, годувала їх, коли батьки працювали на панському полі, поралася в хаті й надворі. Тарас дуже любив свою сестричку-няню, слухався її. Він був допитливий, вразливий, усім цікавився.

 

Ведуча:Хлопчик ріс мовчазний, завжди чомусь замислений. Ніколи не тримався хати, а все тинявся десь по бур’янах, за що прозвали в сім`ї «малим приблудою».

С.17

звучить пісня « Садок вишневий…»

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

 

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зірочка встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

 

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

С.18

(Виходить мати Тараса.) Як гірко, як нестерпно жаль, що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не знаєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіть,
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово – і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди – з краю в край - панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі
Згорьованій, сльозами злитій.
О, любі діточки малі, одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить вам мене, рожеві квіти нещасливі,
Коли безжальна смерть зітне мене
На довгій панській ниві?
– Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невольником – кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким буде твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?)

Доля: Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

Малий Тарас. Мамо, а що то є доля?

Мати. Той блукає за морями,
Світ перепливає,
Шука долі, не находить —
Немає, немає! —
Мов умерла. Інший рветься
З усієї сили
За долею; от-от догнав
І — бебех в могилу!
А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля,
Тілько торба, а з торбини
Виглядає доля —
Як дитинка; а він її
Лає, проклинає..

С. 19
Малий Тарас. А чому так багато на небі зірочок?

Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Малий Тарас. Бачив, матусю, бачив… Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.
Малий Тарас . Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
 Мати. Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові)


Доля. Із сирітської торбинки Шевченка виглядала я, на рідкість щедра Доля. – Божий дар. А кому більше дається від Бога, з того більше і спитається! Усе своє життя він кидав виклики долі, які були голосом чоловіка на межі почуттів, коли він один за всіх!

Шевченко. 
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої;
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Доля. Духом і талантами  ти обдарований настільки, щоб протистояти за всіх і за все!

 

Муза
Я – Муза,твоя я порадонька святая.
Не покидатиму тебе. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витатиму  я за тобою

 й учитиму устами
Сказати правду. Поможу
Молитву діяти до краю…

 

“Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме”.

 

По смерті батьків малого Тараса взяли під свої крила Доля, дві музи – Муза живопису і Муза поезії, - щоб зростити і повести у вічність. 
С. 20

Ведучий: Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка «в науку». Дивна це була наука. П’ятниця – дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками. Будучи уже відомим поетом, Т.Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.
 

Тарасик:   Ти взяла мене маленького за руку

І хлопця в школу повела

До п’яного дяка в науку.

«Учись, серденько, і колись

З нас будуть люди»,-

ти казала.

С. 21

Ведучий:                    Любив малий Тарас бавитися з дітворою, а ще більше слухати казки, пісні. Прийде, бувало, мати з роботи, сяде відпочивати, згорнувши свої натруджені за день руки, а він до неї горнеться, просить казку розказати, пісню заспівати.

Ведучий:                     А ще більше любив Тарас розповіді діда Івана Шевченка. Слухати його збиралася не тільки сім’я Шевченків, а й багато сусідів. Дідусь розповідав про героїв, які боролися за правду, за краще життя простих людей, розповідав про повстання селян-кріпаків проти панів. Оповідання діда Івана будили у Тараса думи про долю кріпаків.

Ведучий:                      Дитяча радість Тараса потьмарилася горем ще в дев’ять років, коли померла мама.

          Тарас:                          Там матір добрую мою
            Ще молодую у могилу
            Нужда та праця положила..

Ведучий: А через два роки помер і батько.

          Тарас:                            Там, батько, плачучи з дітьми, 
            А ми малі буди і голі,
            Не витерпів лихої долі,
            Умер на панщині,
            А ми-розлізлися межи людьми,
            Мов мишенята…   

С.22

Ведучий. Залишившись без батька й матері, малий Тарас став школярем –попихачем у дяка. І хоча забаганки п’яного дяка треба було виконувати з рабською покірністю, обдарований від природи малий Тарас за два роки пройшов Граматику, Часословець і Псалтир.

  

          Тарас:                            Давно те діялось. Ще в школі

                                              Таки в учителя – дяка

   Гарненько вкраду п’ятака –

   Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду.

 

С.23

 

«Як би мені черевички…»

Як би мені черевики, то пішла я на музики,

Горенько моє!

Черевиків не має, а музика грає, грає,

Жалю завдає.

 

Ой піду я боса полем, пошукаю свою долю,

Доленько моя!

Глянь на мне чорнобриву, моя доле неправдива,

Безталанная!

 

Дівчаточка на музиках, у червоних черевиках,

Я світом нуджу.

Без розкоші, без любові, зношу свої чорні брови,

У наймах зношу.
С. 24

Ведуча  Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20 років, і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші "Мені тринадцятий минало".

 

Інсценізація вірша ''Мені тринадцятий минало"

Оксанка. Чом же ти плачеш? Ох, дурненький Тарасе, бач, як
маленький плаче. Давай я сльози тобі витру.

Тарасик. Оксанка! Оксаночко!

Оксанка. Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх
ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й ,кажуть, малюєш
ти. От виростеш і будеш маляром, еге ж?

Тарасик. Еге ж…маляром.

Оксанка. І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату , еге ж?

Тарас. Еге ж.. Всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний. Ні, я не
ледащо! Я буду таки маляром.

Оксанка. Авжеж, будеш, а що ледащо, то правда. Дивись, де твої
ягнята! Ой , бідні ягняточка, що чабан у них такий, - вони ж
питоньки хочуть! Побігли їх швидше напоїмо!

Оксанка. Ми вкупочці колись росли, 
Маленькими собі любились. 
А матері на нас дивились 
Та говорили, що колись 
Одружимо їх. Не вгадали. 

Тарас. Старі  так рано повмирали, 
А ми малими розійшлись 
Та вже й не сходились ніколи…
 

Нелегкими були Тарасові шляхи від батьківського порога до чужих людей у найми. А йому так хотілось вчитись, а особливо малювати.

Пасе Тарасик чужі ягнята за селом, і там малює. Все йому хотілося малювати: і село, і небо, і ягнят.
(Входить з вузликом Яринка. Побачивши її, Тарасик підходить крадькома і лякає.)

С.25

•                               Зацвіла в долині червона калина».

Зацвіла в долині  червона калина,

Ніби  засміялась дівчина –дитина,

Любо,  любо  стало,   пташечка зраділа

І защебетала. Почула  дитина

І в білій свитині  з  біленької хати

Вийшла  погуляти у гай на долину.

Яринка. Ой! Капосний, злякав. (Удавано б’є Тараса.)Ось тобі, ось тобі! Щоб не був таким… Я й так боюся твого дяка.

Тарасик. Його немає вдома, не бійся. Хіба дяк мій – то дідько якийсь?
Яринка. У нього такий ніс…Він страшний мені…
Тарас. Правда, він як нап’ється, то ніс стає, як червоний буряк. Пішов знову, певно, в шинок…
Яринка. А ще – дяк! Оце забігла до тебе (розв’язує вузлика).На тобі ось свитку…полатана.
Тарас. (Бере свитку.) Гей, як гарно полатана. Яриночко, ти вже як велика дівка шиєш. Спасибі тобі, сестричко. Хоч ти мене не забуваєш…
Яринка. І це ось тобі…(Дає глечика і хліб.)Пообідаєш, а закусиш цими яблуками (дає два яблука.)
Тарас(зрадівши.) Ой, які гарні! Певно ,смачні. Чиї це? У нас таких немає. (Кусає яблуко.)Ой, добре!.. На, покуштуй…
Яринка. Не треба. Я ще їстиму кращі…
Тарасик. А де ж ти їх візьмеш?
Яринка. Оксанка дасть.Вона мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята…Говорила, що ти їй книжечки читав, малював… а в тебе є малюнки? Покажи…
Тарас. Є!  Десь захований. Не варто показувати.
Яринка. Тарасику, покажи мені…
Тарас. Добре, тільки тобі одній… (Побіг за малюнком.) Ось мої малюнки…

Яринка. Оксана… Як жива. І наша хата…Невже це ти?
Тарас. А то ж хто! Якби дяк учив, то ще краще було б. А то ж п’є.
Яринка. А чого на дощечках?
Тарас. Паперу нема. Дяк не завжди дає.
Яринка. Я візьму й покажу Оксані.
Тарас.(Забирає малюнки.) Ні, Яринко., нехай іншим разом. Пізніше. Я сам їй покажу. Ось справлю чоботи, розживусь на нову свитку і тоді…
Тоді я її ще краще намалюю. Фарбами. Як ікону! Не пропаду! Піду в люди!

Ведуча Змалку в малої дитини прокинувся талант художника. Це було незвичайне дитяче захоплення. Вугіллям, крейдою чи олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, дверях, папері.

                     Хоче малювати,

Прагне він до знань,

Та за це багато

Зазнає знущань.

Нишком він малює

Статуї в саду,

Вночі пише вірші

Про людську біду…

 

С.26

Ведуча  Ходив від села до села в пошуках учителя. Але важке було то навчання. Дяки-вчителі примушували носити воду, рубати дрова, робити все що завгодно, але не малювати.

С.27

 

Так сталося , що пан Енгельгард все ж таки відсилає Шевченка на навчання до Петербурга.

С.28

 

Учень : Застав при малюванні раз

В саду його Сошенко,

Поміг, щоб вільним став Тарас,

Щоб вчитись став Шевченко.

 

  Учень : Його пізнали малярі,

Хвалили вдале діло.

Але злякалися царі:

Він вірші пише сміло!

 

  Учень:  Бо в віршах тих розповідав,

Як добре вільним бути,

Яка невільникам біда,

Як гнобить ворог лютий.

 

 Учень:  Які степи, який Дніпро

І українські люди.

Як переможе ще добро

І весело всім буде.

С. 29

Звучить мелодія пісні "Реве та стогне Дніпр широкий ..".

 

С. 30

 

Ведуча  Вирішальне значення для Шевченка мала зустріч з Сошенком, на той час учнем Академії мистецтв, який перший спостеріг талант у ранніх Тарасових малюнках і розпочав справу викупу Шевченка  з неволі. Сошенко зі своїми товаришами викупив Шевченка з кріпацтва за 2500 карбованців. Це сталося 25 квітня 1838 року.

Так в людському морі

Стрілися брати,

Що зуміли в горі

Щиро помогти.

Викупили друзі,

Вільним став Тарас!

Чом же серце в тузі?

Сміливий і щирий

Був Тараса спів.

Він гострить сокири,

Кличе на панів.

                                                        Біль чому не згас?

 

  С. 31

 

Ведуча: Вперше прийшла до нього слава і як поета: тут у Петербурзі явився світові найперший « Кобзар », що вийшов в світ у 1840 р. у Петербурзі.  Тут було всього 8 віршів. Тепер 252 вірші.

                                  Ця книжка вважається святинею, національною Біблією України.
Велику книгу написав,
І “Кобзарем” її назвав.
В тім “Кобзареві” зложив заповіти,
Щоб знали всі дорослі й діти.

 

С. 32

Ведучий  Шевченко – вартовий пам’яті народної.

 

І смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тільки я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,—
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають...
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну!
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну!
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не Шукайте, не питайте
ТОГО, ЩО немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,

С. 33

 

Виходить Шевченко у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян. 
Дід :Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе! 
Селянин: Пани-кати... 
Латану свитину з каліки знімають, 
З шкурою знімають, бо нічим обуть 
Княжат недорослих! 
Дівчина: ... А он розпинають 
Вдову за подушне... А сина кують, 
Єдиного сина, єдину дитину, 
Єдину надію! В військо оддають! 
Жінка. ... А онде під тином 
Опухла дитина — голоднеє мре, 
А Мати пшеницю на панщині жне... 

С. 34

 

НА панщині пшеницю жала..

Дід. Чи Бог бачить із-за хмари 
Наші сльози, горе? 
Дівчина: Чи довго ще на сім світі 
Катам панувать?

Дід:  О боже наш милосердний! 
О царя поганий, 
Царю проклятий, лукавий, 
Аспиде неситий! 
Що ти зробив з козаками? 
Болота засипав 
Благородними костями; 
Поставив столицю 
На їх трупах катованих! 
Не мені, 
Великий господи, простому, 
Судить великії діла 
Твоєї волі. Люта зла 
Не дієш без вини нікому. 

С. 35

 

 

 Шевченко:{задумливо). Пани,пани! 
Схаменіться! 
Будьте люде! 
Бо лихо вам буде! 
Розкуються незабаром 
Заковані люде, 
Настане суд, заговорять 
І Дніпро і гори! 
І потече сторіками 
Кров у синє море 
Дітей ваших... 

С. 36

 

З'являються жандарми і заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають головами і поступово розходяться. 

 З’являється слідчий, жандарми приводять Шевченка.

 

Слідчий. У вірші під назвою "Сон" зухвало описуються його імператорська величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там... не можу пригадати... Смеркалося... Огонь... Огнем... 
Шевченко. Я нагадаю! 
Смеркалося... Огонь огнем 
Кругом запалало, — 
Аж злякався я... "Ура! Ура! 
Ура!" — закричали. 
Слідчий. Припинити! (Чути барабанний дріб. Читає вирок). 
Государ імператор височайше велів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під наисуворішии нагляд із забороною писати й малювати.

  Виводять Шевченка. 

С. 37

 

  Учень: Злякавсь, що пісня голосна,

Московський цар поганий,

Тараса в чужину погнав,

Закув його в кайдани.

Учень: Та ще й писати заказав

Московський цар  лукавий,

А все ж таки Тарас писав,

Ховав вірші в халяві.

 Учень: І так в пустелі, в чужині,

У самоті томився.

Писав про рідний край вірші

І Богу все молився.

 

Ведучий Навесні 1847 р. за участь в Кирило – Мефодіївському братстві Шевченка заарештували і відправили до Петербурга. При арешті вилучили поему « Сон », за яку звинувачено Кобзаря в політичному злочинстві і жорстоко покарано.

 

Ведуча  «Художника Шевченка за написання обурливих і зухвалих віршів віддати в рядові в Оренбурзький окремий корпус з правом на вислугу, зобовязавши начальство вести найсуворіший нагляд.» Тут же цар власноручно дописав : « Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати».

С. 38

 

Ведуча                        Понад 10 літ Шевченко «карався, мучивсь, але не каявся». Це були тяжкі дні в житті поета. Він тужить за Україною, за своїм народом.

                                    Заслання, самота, солдатчина. Нічого.
Нічого-Оренбург. Нічого - Косарал.
Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.
Нічого, якось жив і якось не вмирав.

 

Ведуча                         Незважаючи на заборону, Тарас Шевченко писав вірші та ховав їх за халявою чобота. Це були так звані «захалявні» книжечки.

Він  писав вірші в неволі,

 Кликав рвать кайдани,

 Вірив, що народ вкраїнський

 На ворога встане. 

 

Він прохав долю, щоб
Або хоч крихітку землі
Із-за Дніпра мого святого
Святії вітри принесли,
Та й більш нічого…

 
С. 39

 

 

                                Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі -
після таких років такої самоти -
Овацію таку йому зробили друзі! -
   І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони,
Сльоза чомусь набігла до повік.
Бо, знаєте...із каторги в салони...
не зразу усміхнеться чоловік.

 

 

Повернувсь Тарас з неволі

 Вже хворим додому,

 Але пісню, але душу

Не віддав нікому.

                                                                                  С. 40

Ведучий Свічка його життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сімї, хатину над Дніпром залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець.

                                                                        С. 41

      Заповіт

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Не злим тихим словом.

« Заповіт », перекладений на 150 мовах світу

                                                                        С. 42

Ведучий  У німій холодній майстерні, в будинку Академії мистецтв він пішов із життя. Було це 10 березня 1861 р. Перестало битися серце великого українського Кобзаря.

 

                     Поховали ... Тихесенько Україна плаче.
Поховали дух великий 
І серце гаряче
Поховала, наша мати 
Найкращого Сина .

                                                                        С. 43

 

 

Ведучий Поховали поета на Смоленському цвинтарі в холодному Петербурзі. Але його друзі над домовиною пообіцяли: «Будь, Тарасе, певний, що ми твій заповіт виконаємо».

С. 44

Ведучий У травні того ж, 1861 року, тіло великого Кобзаря було перевезено в Україну, в місто Канів.
Його поховали на Чернечій горі, біля Дніпра. Відтоді ця гора називається Тарасовою.

Ведучий     Так не вмерло ім’я його,
Вічно буде жити,
Вічно будуть всі нащадки
На поклін ходити.
До Канева на могилу
На високій кручі,
Щоб побачить і почути,
Як реве ревучий.
С. 45

 

 

. Ведучий:   Тарас Шевченко лишив нам свої слова – заповіти, які допомагають нам жити. Їх називаютьзолотими словами Шевченка.

Учениця. Свою Україну любіть, 
Любіть її во время люте.
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Учениця. Не цурайтесь того слова,
Що мати співала,
Як малого сповивала,
З малим розмовляла.

 

 Учень   …Не одцурайтесь своєї мови

  Ні в тихі дні, ні в дні громові,

  Ні в дні підступно мовчазні,

  Коли стоїш на крутизні

  Один, чолом сягнувши птаха,

  Й холодний вітер попід пахви

  Бере і забиває дих,

   Щоб ти скорився і притих.

   Не одцурайсь, мій сину,

   Мови. У тебе іншої нема.

   Ти плоть і дух – одне-єдине

   Зі словом батьківським – Людина,

   Без нього – просто плоть німа.

   Без мови в світі нас – нема!

С. 46

Учень :         Схаменіться,…

  Подивіться на рай тихий,

  На свою країну,

  Полюбіте  щирим серцем

  Велику руїну,

  Розкуйтеся, братайтеся!

  У чужому краю

  Не шукайте, не питайте

  Того, що немає

  І на небі, а не тілько

  На чужому полі.

  В своїй хаті своя й правда,

  І сила, і воля.

 

Учень : Учітесь, читайте,

  І чужому научайтесь,

  Й свого не цурайтесь,

  Бо хто матір забуває,

  Того Бог карає,

  Того діти цураються,

  В хату не пускають.

  Чужі люди проганяють,

   І немає злому

   На всій землі безконечній

   Веселого дому.

 

Учень :    Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

 

Учениця. І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі ... 

 

Ведуча1. Ми, учні, повинні дорожити Шевченком. Любити Україну, як любив її поет. Берегти її, як берегли наші діти і прадіди.

Ведуча 2. Ми повинні читати його твори і наша мова буде гарною, чарівною, барвистою, бо українська мова – одна з найкращих мов світу.

Ведуча3 Учітеся, шануйте батьків, живіть дружно – учив Тарас Грогорович Шевченко.  І це сьогодні головне наше завдання. 

 

 Ведучий: Згідно з нашим звичаєм візьмемося за руки, піднесемо з’єднані руки вгору і скажемо:

«Гуртом ми сильні і безпечні!»

Ведуча: Ми, захисники заповіту Шевченка, завжди будемо пам’ятати його заклик: «Борітеся!»

 А тому разом відповідаємо (всі):

 

«Поборемо, нам Бог помагає!»

 

Звучить пісня «Боже, Україну збережи».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вірш Віктора Баранова “До українців”

 

 Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

 Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

 Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

 Коли ми, українці, забули, що ми – українці?

  І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

  І що є у нас думка, яка ще од Байди нам в’ється,

  І що ми на Вкраїні – таки український народ,

  А не просто населення, як це у звітах дається.

 І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина.

 І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.

 І що є у нас мова, і що українська вона,

 Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

  Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори!

  Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

  Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

  Почали українці себе у собі забувати?

 Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

 У якому свідомості нашій збагнути незмога,

 Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

 Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

  Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?

  Чи в “моголах” і вмерти судила нам доля пихата?

  Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

  Що розцвів нам у душах смиренністю “меншого брата”?

 Українці мої! Як гірчать мені власні слова…

 Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.

 Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

 Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

  Я вже й сам ладен мовить: “Воно тобі треба?.. Стерпи!”

  Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:

  Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

  Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

 То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,

 І хіба не зотліє на тлін українство між нами,

 Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

 Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

  Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

  Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

  Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

  Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…